Безіл Дюк Лі зачинив за собою вхідні двері та ввімкнув світло в їдальні. З другого поверху долинув сонний голос матері:
— Це ти, Безіле?
— Ні, мамо, це грабіжник!
— Опівніч. Я вважаю, що опівночі повертатися пізненько для п’ятнадцятирічного хлопчика.
— Ми зайшли до крамниці Сміта випити содової.
Завжди, коли на Безіла звалювався якийсь новий обов’язок, йому говорили, що йому «вже майже шістнадцять»; коли ж ішлося про які-небудь пільги, йому завжди було «лишень п’ятнадцять».
Вгорі почулися кроки; і місіс Лі, вже в пеньюарі, спустилася на один проліт сходами.
— Вам із Ріплі сподобалася вистава?
— Ще б пак!
— І про що вона?
— Та так, про одну людину. Звичайна вистава.
— А назва у неї була?
— «Ви — масон?»[15]
— Зрозуміло. — Вона зупинилася, пильно вдивляючись в його насторожене і напружене обличчя, утримуючи його тим самим на місці.
— Спочатку треба попоїсти.
— А хіба ти не попоїв?
Безіл відповів не відразу. Перед ним у вітальні стояла книжкова шафа, що матово поблискувала скляними дверцятами, і Безіл, кинувши на неї тьмяний погляд, почав розглядати книжки.
— Ми хочемо п’єсу поставити, — раптом вимовив він. — Я сам її напишу.
— Що ж... Це добре. Будь ласка, не засиджуйся і лягай спати. Вчора ти ліг надто пізно, і в тебе вже помітно темні кола під очима.
Із книжкової шафи Безіл витяг «Ван Бібер та інші»[16], розгорнув і почав читати, водночас поглинаючи велику тарілку полуниці з вершками. Повернувшись до вітальні, юнак кілька хвилин посидів біля рояля, перетравлюючи вечерю і милуючись кольоровою картинкою на обкладинці нот пісні з «Опівнічних синів»[17]. На зображенні були намальовані троє чоловіків у вечірніх костюмах і циліндрах, які бадьоро крокують Бродвеєм на тлі вогнів Таймс-сквер.
Безіл з обуренням заперечував би будь-які спроби викрити його в тому, що з усіх творів мистецтва саме це подобалося йому найбільше, хоча на сьогодні було саме так.
Хлопчина піднявся до себе в кімнату. Із шухляди письмового столу витягнув загальний зошит і розгорнув його.
ФРАНЦУЗЬКА МОВА
Безіл Дюк Лі,
5-й КЛАС
ШКОЛА Св. Ріджиса,
м. Істчестер, штат Коннектикут.
А на звороті сторінки, під заголовком «Неправильні дієслова», було занотовано:
Теперішній час:
je connais nous com
tu connais
il connaît.
Він перегорнув ще одну сторінку.
«МІСТЕР ВАШИНГТОН-СКВЕР»
Музична комедія
Автор тексту: Безіл Дюк Лі
Музика: Віктор Герберт
ДІЯ ПЕРША
(Веранда «Клубу мільйонерів», поблизу Нью-Йорка. Вступ виконують Лейла і хор дебютанток):
Співаємо ми в такт, співаємо у лад,
Хоча на сцену першим не виходить хор,
Веселі та щасливі, наче скарб,
Але ніхто не чув, як виступає першим хор.
В театрі нині наш дебют,
Так весело ще не було,
Наш голос візьме у полон,
Нас пізнають, нас визнають
У світі вищому як зло,
Але ніхто не чув, як виступає першим хор.
Лейла (виходить уперед): Скажіть, дівчата, чи не з’являвся сьогодні містер Вашингтон-Сквер?
Безіл перегорнув сторінку; запитання Лейли так і залишилося без відповіді. Замість нього на новому аркуші паперу великими літерами було розміщено новий заголовок:
«ГИК! ГИК! ГИК!»[18]
Веселий фарс в одному акті.
Автор тексту: Безіл ДЮК ЛІ.
СЦЕНА
(Фешенебельні апартаменти в Нью-Йорку, поблизу Бродвея. Майже опівночі. Коли підіймається завіса, гучно стукають у двері; через кілька хвилин двері відчиняються; разом із компаньйоном входить імпозантний чоловік у фраку, в супроводі приятеля. Чоловік найімовірніше пив увесь вечір, оскільки бурмоче щось нерозбірливе, ніс його почервонів, йому ніяк не вдається утримуватися на ногах. Він вмикає світло і виходить на середину сцени.)
Стейвезант: Гик! Гик! Гик!
О’Гара (його приятель): Бегоре, ти увесь вечір лише це і повторюєш.
Безіл гортав сторінки квапливо, але не без зацікавлення; він пробігав очима написане.
Професор Пампкін: Отже, коли ви маєте честь називати себе освіченою людиною, то, напевно, зможете відповісти, як буде латинською «вітаю»?
Стейвезант: Гик! Гик! Гик!
Професор Пампкін: Відповідь правильна. Звичайно, так. Я...
На цьому місці текст «Гик! Гик! Гик!» обривався. А на наступній сторінці тією самою рішучою рукою, немов не помітивши, що дві попередні спроби скінчилися нічим, був виведений ще один жирно підкреслений заголовок:
«ПОЛОНЕНА ТІНЬ»[19]
Мелодраматичний фарс у трьох актах.
Автор тексту: Безіл ДЮК ЛІ.
СЦЕНА
(Дія усіх трьох актів відбувається в бібліотеці в нью-йоркському маєтку ван Бейкерів. Елегантна обстава: збоку стоїть червоний торшер, на стіні висять старовинні перехрещені списи, лицарські шоломи тощо, біля стіни — диван; обстановка нагадує печеру в східному стилі.
Коли підіймається завіса, за столом сидять міс Саундерс, Лейла ван Бейкер та Естелла Керредж. Міс Саундерс — стара діва, років приблизно сорока; грайлива, як кішечка. Лейла — чорнокоса красуня. Естелла — блондинка. Разом ці дами становлять ефектний контраст.)
«Полонена тінь» займала решту сторінок і ще кілька додаткових аркушів, вкладених у зошит. Дочитавши до кінця, Безіл якийсь час сидів у роздумах. У Нью-Йорку цього року театральний сезон ознаменувався «шахрайськими комедіями»; настрій, невимушеність, жвавість та яскравість двох бачених ним вистав не йшли йому з голови. Йому вони здавалися надзвичайно сугестивними, відкриваючи новий світ, значно просторіший і блискучіший, ніж світ за вікнами і дверима його будинку, і саме цей світ, а зовсім не бажання створити щось на кшталт «Офіцера 666»[20], надихнув його на твір, який зараз лежав перед ним. Незабаром він взяв чистий блокнот і, накресливши друкованими літерами на першій сторінці «Дія друга», почав писати.
Минула година. Кілька разів Безіл звертався до невеличкої колекції збірок жартів і до старої пошарпаної «Скарбниці дотепності та гумору», в якій містилися замшілі пуританські гостроти єпископа Вілберфорса[21] та Сіднея Сміта[22]. Тієї миті, коли в його творінні тихенько прочинилися двері, він почув гучний скрип східців. З жахом, тремтячи, він підвівся — але все було тихо; об сітку дверей із вулиці бився білий метелик, десь далеко в місті пробив годинник, птах на дереві шумно лопотів крилами.
О пів на п’яту ранку він відправився у ванну і з подивом помітив, що за вікном уже світає. Він не спав усю ніч! Йому згадалося, що хронічне недосипання веде до втрати розуму, і він застиг у коридорі та болісно почав прислухатися до себе, щоб зрозуміти, чи збожеволів уже чи ні? Все навколо здавалося якимось незвичайним і нереальним; він, в гонитві за бляклою ніччю, гарячково кинувся до своєї кімнати, судорожно зриваючи з себе одяг. Роздягнувшись, він кинув останній сумний погляд на свій рукопис; в голові у нього залишалася ще одна сцена. Щоб хоч трохи відстрочити неминуче божевілля, він ліг у ліжко — і ще цілу годину писав, лежачи.
Пізно вранці його грубо розбудила одна з двох безжальних сестер-шведок, які теоретично становили домашню прислугу сімейства Лі.
— Одинадцята година! — гаркнула вона. — П’ять по одинадцятій.
— Дайте мені спокій!— пробурмотів Безіл. — Що вам потрібно, навіщо мене будите?
— Прийшли до тебе... — (Безіл розплющив очі.) — Ти всі вершки вчора вночі з’їв, — не вгамовувалася Гільда. — Матір твоя каву не могла підсолодити собі.
— Та невже всі?! — скривився Безіл. — Я сам бачив, що там ще лишалися.
— Ті скиснули.
— Який жах! — вигукнув він, сідаючи. — Яке лихо!
Хвилину вона зловтішалася. Лише згодом повідомила:
— До тебе Ріплі Бакнер.
І пішла, причинивши двері.
— Хай підніметься сюди! — заволав Безіл їй вслід. — Гільдо, невже важко дослухати? А листів для мене немає?
Відповіді не було. За мить до нього влетів Ріплі:
— Отакої, ти ще в ліжку валяєшся?
— Всю ніч над п’єсою працював. Друга дія майже закінчена, — Безіл вказав на свій письмовий стіл.
— Про це я й прийшов поговорити, — сказав Ріплі. — Мама вважає, що нам потрібно залучити міс Галлібертон.
— Навіщо?
— Ну, просто, щоби була присутня.
Хоч міс Галлібертон і була цілком приємною особою, яка суміщала обов’язки репетитора з французької мови і тренера з гри в бридж та вважалася неформальною вихователькою і другом дітей, Безілу здалося, що під її керівництвом проєкт матиме дещицю дилетантства.
— Вона не втручатиметься, — мовив далі Ріплі, явно цитуючи матір. Я буду продюсером, ти — режисером-постановником, як ми і домовлялися, а вона нехай працює суфлером і забезпечує дисципліну на репетиціях. Матусі дівчат за це точно будуть вдячні!
— Ну, гаразд, — неохоче погодився Безіл. — А тепер варто подумати над акторським складом. По-перше, нам треба вирішити, хто гратиме головну роль — це у нас шляхетний грабіжник на прізвисько Тінь. Лише в фіналі виявиться, що насправді він не грабіжник, а юнак із вищого світу, котрий зайнявся грабіжництвом, тому що посперечався!
— Ця роль для тебе!
— Ні, для тебе!
— Та годі! Ти ж у нас талант, кращий актор! — заперечив Ріплі.
— Ні, я візьму собі якусь невеличку роль — на мені ще режисерування.
— Гаразд. Але мені теж треба буде вирішувати всілякі ділові питання, я ж продюсер!
Вибір актрис — хоч спочатку хлопці вважали, що від претенденток відбою не буде, — виявився складнішим. Зрештою, для головної ролі була схвалена кандидатура Імоджен Біссел; роль її подруги вирішили віддати Маргарет Торренс, а роль «міс Саундерс, старої діви, грайливої, як кішечка» — Конні Девіс.
Коли Ріплі висловив побоювання, що дехто з дівчат образиться, якщо їх не запросять, Безіл придумав ролі покоївки та куховарки, які «просто виглядатимуть з кухні». Але він навідріз відмовився виконувати подальші побажання Ріплі про те, що добре б ввести ще двох-трьох покоївок, «яку-небудь швачку» і професійну доглядальницю. Навіть найбільш невловимий зі шляхетних грабіжників повинен проявити незвичайну майстерність, аби залишитися тінню в будинку, що настільки переповнений жінками.
— І я скажу тобі, кого ми точно не запросимо! — задумливо мовив Безіл. — Джо Гормана та Г’юберта Блера!
— Якби довелося мати справу з Г’юбертом Блером, я б узагалі відмовився брати участь! — впевнено заявив Ріплі.
— І я теж.
Г’юберт Блер мав, можна сказати, якийсь чудодійний успіх серед дівчат, чим викликав неприязнь у Безіла і Ріплі, яким довелося випробувати через нього чимало мук ревнощів.
Коли вони почали телефонувати майбутнім виконавицям, їхній задум відразу отримав уже перший удар. Виявилося, що в Імоджен Біссел від’їздила на три тижні до Рочестера, штат Міннесота, де їй повинні були видалити апендицит.
Вони замислилися.
— Тоді, напевно, Маргарет Торренс?
Безіл заперечливо похитав головою. Він уявляв Лейлу ван Бейкер винятковою і палкою натурою, на відміну від Маргарет Торренс. Однак навіть Лейла в очах Безіла не вирізнялася особливою привабливістю — вона значила для нього навіть менше, ніж дівчата з ілюстрацій Гаррісона Фішера, котрі прикрашали його стіну біля шафки в школі. Але Маргарет Торренс для цієї ролі точно не годилася. Вона не була тією, кого він собі уявляв за пів години до того, як узявся за телефон.
Безіл відхиляв кандидатку за кандидаткою.
Зрештою, він пригадав одне обличчя, нібито зовсім ненароком, щоправда, настільки виразно, що невдовзі у нього з язика зірвалося ім’я:
— Евелін Бібі!
— Хто-хто?
Хоч Евелін Бібі виповнилося лише шістнадцять, та завдяки своїй чарівності, що передчасно розквітнула, вона потрапила до компанії молодих людей дещо старших за себе, й для Безіла вона була представницею покоління героїні його п’єси Лейли ван Бейкер. Думати про те, щоб її запросити, було схоже на надії запросити до своєї п’єси Сару Бернар[23], але тільки-но було вимовлено її ім’я, всі інші кандидатки миттєво втратили і жвавість, і яскравість.
Опівдні вони подзвонили у двері маєтку родини Бібі; обидва впали в ступор, коли їм відчинила сама Евелін, яка з ввічливістю, під якою приховувався подив, запропонувала їм увійти.
За портьєрами вітальні Безіл раптом помітив молодого чоловіка в спортивних штанях гольфіста — і впізнав його.
— Ми, напевно, не вчасно... — промовив він.
— Іншим разом завітаємо! — додав Ріплі.
І вони поспішно рушили до дверей, але на шляху у них встала Евелін.
— Що за дурниці! — заперечила вона. — Адже це лишень Енді Локгарт!
«Лишень» Енді Локгарт у вісімнадцять років — чемпіон Західної ліги з гольфу, капітан юнацької бейсбольної команди, красень, улюбленець долі, живий символ блискучого, чарівного світу Єля! Увесь рік Безіл намагався наслідувати його ходу й безуспішно прагнув навчитися грати на фортепіано без нот, на слух, як це з легкістю робив Енді Локгарт.
Після невдалої спроби втечі хлопцям довелося пройти в кімнату. Їхній план видався їм надто нахабним й абсурдним.
Увійшовши в їхнє становище, Евелін спробувала звести справу до жарту.
— А ви саме вчасно! — сказала вона Безілу. — А то я вечорами увесь час сиджу вдома і все чекаю, ну коли ж ти завітаєш — саме від того вечора у Дейвісів. І що ж ти раніше не з’являвся?
Безіл знічено дивився на неї, йому було несила навіть усміхнутися. Він пробурмотів:
— А ти чекала?
— Так, чекала, уяви собі. Сідай і розповідай — чому ж ти нехтував мною! Либонь, за красунею Імоджен Біссел упадав!
— Як я розумію... — почав Безіл. — Я чув, що вона поїхала в інше місто, їй мають вирізати апендицит... Тобто...
На цьому його голос перетворився на нерозбірливе бурмотіння, тому що Енді Локгарт почав награвати на фортепіано задумливі акорди, що змінилися матчиш[24] — ексцентричним пасинком аргентинського танго. Евелін відсунула ногою килим, злегка підібрала спідницю та плавно протопала кілька па, постукуючи підборами по підлозі.
Ні живі ні мертві, вони сиділи на дивані, немов подушки, і дивилися на неї. Вона стала майже красунею, з досить виразними рисами обличчя і яскравим рум’янцем, за яким, здавалося, завжди трохи тремтить від сміху її серце. Її голос та гнучка постать перебували в постійному русі, відгукуючись забавною луною на кожен звук і рух навколишнього світу, і навіть ті, кому вона не подобалася, змушені були визнавати: «Евелін будь-кого розсмішить».
Свій танець вона завершила, навмисне спіткнувшись і нібито з переляку вхопившись за фортепіано, і Безіл з Ріплі порснули зі сміху. Помітивши, що їхнє збентеження майже зникло, вона підійшла до них і сіла, і вони знову розсміялися, коли вона мовила:
— Перепрошую — не змогла втриматися!
— Хочеш зіграти головну роль в нашій п’єсі? — запитав Безіл, набравшись відчайдушної хоробрості. — Сцену нам надасть школа «Мартіндейл», а зібрані кошти підуть до «Фонду бідних дітей».
— Безіле, це так несподівано...
Енді Локгарт відвернувся від фортепіано і глянув на них.
— І що буде за постановка? Мінстрел-шоу[25]?
— Ні, шахрайська комедія, вона називається «Полонена тінь». Під керівництвом міс Галлібартон. — Він раптом оцінив усю зручність цього імені, за яким можна було легко сховатися.
— А чому б не поставити щось на кшталт «Особистого секретаря»? — перебив його Енді. — Гарна п’єса для вашого віку. Ми її торік у школі ставили.
— Ні, це не обговорюється, — не зволікаючи, відповів Безіл. — Ми ставитимемо мою п’єсу!
— Ти сам написав п’єсу? — вигукнула Евелін.
— Так.
— О Боже мій! — промовив Енді. І знову взявся за гру на фортепіано.
— Зголошуйся, Евелін, — наполягав Безіл. — Репетиції триватимуть лише три тижні, і у тебе буде головна роль!
Вона розсміялася:
— Ой, ні! В мене не вийде. Чому б вам не запросити Імоджен?
— Вона захворіла, я щойно говорив... Послухай...
— А Маргарет Торренс?
— Мені не потрібен ніхто, крім тебе!
Безпосередність цього прохання зворушила її серце, і вона на мить завагалася. Але цієї миті переможець чемпіонату Західної ліги з гольфу знову поглянув на неї зі глузливою посмішкою, і вона похитала головою.
— Нічого не вийде, Безіле. Мені, найімовірніше, доведеться їхати з батьками в інший штат...
Безіл та Ріплі неохоче підвелися:
— Було б неймовірно, якби ти зіграла цю роль, Евелін!
— Мені шкода, але я не зможу.
Безіл зволікав, намагаючись вигадати що-небудь; йому ще більше захотілося, щоб вона погодилася; без неї вся ця витівка вже видавалася безглуздою. І раптом з його вуст зірвалася відчайдушна фраза:
— Ти, безумовно, стала б зіркою! До речі, головну роль гратиме Г’юберт Блер...
Затамувавши подих, Безіл поглянув на неї; вона замислилася.
— До побачення! — сказав він.
Дещо насупившись, вона провела їх до дверей і вийшла з ними на веранду.
— То скільки часу, говорите, триватимуть репетиції? — задумливо запитала вона.
Три дні потому, серпневого вечора на ґанку будинку міс Галлібертон, Безіл читав акторам свою п’єсу. Він нервував, і спочатку його перебивали вигуками на кшталт: «Голосніше!» або «Не торохти, будь ласка!». Тієї миті, коли дотепна перепалка двох бандитів-коміків викликала у слухачів сміх — жарти були перевірені часом і обкатані ще Вебером і Філдсом[26] — читання перервало запізніле прибуття Г’юберта Блера.
Г’юбертові виповнилося п’ятнадцять років; хлопцем він був досить пустопорожнім, якщо не брати до уваги двох-трьох переваг, які дісталися йому з надлишком. Оскільки одна перевага передбачає наявність і інших переваг, юнки завжди відгукувалися на найменші його примхи, безмовно терпіли його легковажність і не могли повірити, що їм ніколи не вдасться подолати байдужість його вдачі. Їх засліплювала його яскрава самовпевненість, його янгольська безпосередність, за якою ховався справжній талант маніпулятора, і його екстраординарна грація. Рослий, гарної статури, він володів спритністю та координацію рухів, яка зазвичай властива тим, у кого, як то кажуть, «плоть від плоті земної». Юнак постійно перебував у русі, дивитися на нього було справжнім задоволенням, і Евелін Бібі виявилася не єдиною дівчиною з «дорослої» компанії, якій ввижалася в ньому якась таємнича обіцянка; не лише вона подовгу спостерігала за ним, відчуваючи щось більше, ніж банальна цікавість.
Зараз він стояв біля дверей, з виразом удаваної пошани на округлому зухвалому обличчі.
— Вибачте! — сказав він. — Це Перша методистсько-єпископальна церква, чи не так? — тут всі, навіть Безіл, засміялися. — Я просто напевно не знав. Мені здалося, що я потрапив до церкви, але тут чомусь немає лавок!
Вони знову, вже дещо збентежено, розсміялися. Безіл почекав, поки Г’юберт усядеться поруч з Евелін Бібі. Потім він знову почав читати п’єсу, але слухачі зачаровано дивилися на Г’юберта, який намагався втримати рівновагу, балансуючи на задніх ніжках стільця. Читання тепер супроводжувалося цим скрипучим акомпанементом. Увагу слухачів знову привернула п’єса лише тоді, коли Безіл вимовив: «А тепер на сцену виходить Г’юберт».
Безіл читав більш як годину. Коли він закінчив, згорнув зошит і зніяковіло поглянув на слухачів, несподівано вибухнув шквал оплесків. Він ретельно дотримався всіх літературних канонів, і, попри весь гротеск, нісенітниці, результат його праці справді викликав зацікавлення — це була готова п’єса. Безіл ще затримався, щоб поговорити з міс Галлібертон, а затим, увесь зашарілий від збентеження, вирушив додому в серпневих сутінках, сяючи від захвату і репетируючи подумки.
Протягом першого тижня репетиції зводилися до того, що Безіл метався туди-сюди із зали на сцену і зі сцени в зал, вигукуючи: «Ні! Дивись, Конні, ти маєш виходити ось так!». А потім події набули характеру непередбачуваного. Одного дня на репетицію завітала місіс ван Шеллінгер. Після репетиції вона проголосила, що не дозволить Гледіс брати участь в «п’єсі про негідників». Вона вважала, що від цього елементу можна позбутися — наприклад, двох комічних шахраїв легко замінити «двома кумедними фермерами».
Безіл вислухав це з жахом. Коли вона пішла, він запевнив міс Галлібертон, що нічого в тексті не змінюватиме . На щастя, у Гледіс була роль кухарки, і цю вставну роль можна було легко викреслити, але її відсутність позначилася на іншому. Гледіс була спокійною та сумирною дівчиною, «найвихованішою дівчиною у місті», і за її відсутності поведінка акторів на репетиціях почала погіршуватися. Ті, кому дісталися лише скупі репліки на кшталт: «Я запитаю у містера ван Бейкера, сер!» в першому акті, або «Ні, мем!» — у третьому, почали демонструвати своє нічев’я у проміжках поміж виходами. Тому тепер на репетиціях дедалі частіше лунало:
— Прошу вас, заспокойте цього молокососа, або відправте його, нарешті, додому!
— Де ж та покоївка? Маргарет, прокинься, будь ласка!
— Що тут кумедного? Чого зуби скалите?
Дедалі складніше ставало тактовно керувати Г’юбертом Блером. Попри його небажання вчити репліки, актором він виявився цілком стерпним, однак за лаштунками він перетворився на справжню проблему. Перед Евелін Бібі він без угаву розігрував власні сценки, наприклад, грайливо ганявся за нею залом, або ж клацав горішки і кидав шкарлупки за спину так, що вони найдивовижнішим чином завжди приземлялися саме на сцені. Коли його закликали вгамуватися, він бурмотів собі під ніс: «Та сам помовч!» — і Безіл цілком вгадував сенс слів, хоча толком нічого розібрати не міг.
Зате Евелін Бібі цілком виправдала всі очікування Безіла. На сцені вона приваблювала до себе загальну трепетну увагу, і Безіл, віддаючи належне, додав їй реплік. Він заздрив тому дещо сентиментальному задоволенню, яке вона відчувала від спільних із Г’юбертом сцен, і навіть відчував невиразні та знеособлені ревнощі, коли бачив, як майже щовечора після репетицій вони разом сідали в його автомобіль.
Так тривало два тижні. Одного разу Г’юберт, запізнившись на годину, сяк-так відіграв першу дію та повідомив міс Галлібертон, що йде додому.
— А що трапилося? — запитав Безіл.
— Справи є.
— Важливі?
— А тобі обов’язково знати?
— Так, обов’язково, — розлютився Безіл, але тут втрутилася міс Галлібертон.
— Не сваріться, хлопці! Г’юберте, Безіл просто хотів сказати, що якщо ця справа не дуже важлива, то... Адже ми всі тут жертвуємо свій вільний час заради успіху нашої п’єси!
Втім, це зауваження викликало у Г’юберта лише нудьгу.
— Мені треба в центр — батько просив за ним заїхати.
Він кинув холодний погляд на Безіла, немов закликаючи того оскаржити правдивість такого пояснення.
— Але чому ти тоді запізнився аж на годину?— не вгамовувався Безіл.
— Тому що мені потрібно було допомогти матері.
Навколо них уже всі скупчилися, і Г’юберт окинув оточуючих поглядом переможця. Адже причина була поважна — і лише Безіл розумів, що це була брехня.
— Нісенітниця! — сказав він.
— Це ти так вважаєш... Пиндику!
Безіл на крок підступив до нього, його очі блиснули:
— Що ти зараз сказав?
— Я сказав «Пиндик». Хіба не так тебе кликали в школі?
Що правда, то правда. Прізвисько тяглося за ним зі школи. І навіть коли він сполотнів від люті, його відразу опанувало цілковите безсилля від розуміння того, що минуле завжди поруч, нікуди від цього не подітися. На мить йому здалося, що навколо нього глузливі шкільні фізіономії. Г’юберт засміявся.
— Іди геть! — натягнутим голосом вимовив Безіл. — Ну-бо! Забирайся звідси!
Г’юберт вкотре вишкірився, та коли Безіл зробив ще один до нього крок, той одразу подався назад.
— Здалася мені твоя п’єса, як корові сідло!
— Ось і йди геть і не повертайся!
— Вгамуйся, Безіле! — поруч схвильовано заметушилася міс Галлібертон.
Але Г’юберт знову засміявся і почав шукати очима свою кепку.
— На цей фарс допотопний мені начхати, — пирхнув він і самовдоволено потягнувся до дверей.
Того вечора репліки Г’юберта читав Ріплі Бакнер, але репетиція не клеїлася. Міс Бібі грала без душі, інші актори збивалися в купки й перешіптувалися, але миттєво змовкали, коли Безіл до них наближався. Після репетиції міс Галлібертон, Ріплі й Безіл зібралися на нараду. Оскільки Безіл навідріз відмовився грати головну роль, було вирішено довірити її якомусь Мейолу де Беку, знайомому Ріплі. Цей хлопець уже прославився своєю грою в драмгуртку міської старшої школи. Однак наступний день завдав їм нового нещадного удару. Евелін, червоніючи та ніяковіючи, пояснила Безілу та міс Галлібертон про те, що у родини змінилися плани, і вони від’їжджають на схід країни наступного тижня, тому вона аж ніяк не може брати участь у виставі. Безіл усе зрозумів. Надовго утримати її міг лише Г’юберт.
— Бувай, — сумно сказав Безіл.
Їй стало соромно, коли вона побачила його неприхований відчай, і вона спробувала виправдатися.
— Але я, насправді, нічого не можу вдіяти! Ой, Безіле, мені так прикро!
— А якщо я за тобою пригляну, ти не зможеш залишитися вдома ще на тиждень? А потім поїдеш до родини, — запропонувала міс Галлібертон, яка нічого не підозрювала.
— Ні, навряд чи. Батько хоче, щоб ми поїхали всі разом. Це єдина причина. Інакше я б залишилася!
— Зрозуміло, — сказав Безіл. — Бувай.
— Безіле, ти не ображаєшся? — її охопила хвиля розкаяння. — Я допомагатиму вам усім, чим зможу! Ще тиждень приходитиму на репетиції, а коли знайдете мені заміну, допоможу тій дівчинці увійти в роль. Але, на жаль, тато сказав, що їхати ми мусимо разом.
Даремно Ріплі після тієї репетиції намагався підняти бойовий дух Безіла, висуваючи йому пропозиції, які той з презирством відкидав. Маргарет Торренс? Конні Девіс? Вони навіть зі своїми ролями не могли впоратися! Безілу здавалося, що вистава просто розвалюється на очах. Коли він повернувся додому, було ще зовсім не пізно. Пригнічений, він сидів біля вікна своєї спальні, дивлячись, як син Барнфільдів самотньо бавиться на сусідньому подвір’ї.
Мати Безіла прийшла додому о п’ятій і відразу відчула пригніченість сина.
— Тедді Барнфільд кір підхопив, — повідомила вона, намагаючись його відволікти. — Тому він і бавиться зараз на самоті...
— Невже? — байдуже відгукнувся він.
— Хвороба не смертельна, але жахливо заразна. Ти уже перехворів, коли тобі було сім років.
— Гм...
Вона помовчала.
— Ти через свою п’єсу засмучуєшся? Щось трапилося?
— Ні, мамо. Просто хочеться побути на самоті.
Через якийсь час він встав і пішов надвір, щоб випити склянку солодового молока до найближчого кіоску. У нього в голові визріла шалена ідея піти до містера Бібі й попрохати, якщо можна, відкласти родинну поїздку. Ех, якби лишень знати напевно, що саме від’їзд і є та єдина причина відмови Евелін...
Його думки порушила поява одинадцятирічного брата Евелін, який крокував вулицею йому назустріч.
— Вітаю, Геме. Чув, що ви їдете?
Гем ствердно кивнув:
— Через тиждень. Поїдемо на море.
Безіл задумливо на нього поглянув, ніби молодший брат Евелін завдяки своїй спорідненості з нею володів якимось секретом, за допомогою якого можна було змусити її передумати.
— А зараз куди прямуєш? — запитав він.
— Іду до Тедді Барнфільда бавитися.
— Що? — вигукнув Безіл. — Хіба ти не знаєш... — і відразу замовк. Йому спала на думку зухвала і злочинна ідея; в голові знову пролунали слова матері: «Хвороба не смертельна, але жахливо заразна». Якщо юний Гем Бібі підхопить кір, то Евелін не зможе виїхати...
Рішення було поспішним і холоднокровним.
— Тедді у себе на задньому дворі бавиться, — мовив він. — Якщо хочеш потрапити прямо до нього швидше, не ходи через будинок— можна пройти трохи далі вулицею, а потім звернути на алею, зрозумів?
— Гаразд... Дякую! — довірливо сказав Гем.
Майже хвилину Безіл простояв, дивлячись йому вслід, поки хлопчик не звернув за ріг на алею; Безіл знав, що в житті ще не робив ганебнішого вчинку.
Через тиждень місіс Лі покликала Безіла вечеряти раніше, ніж зазвичай; на столі були його улюблені страви: гуляш, смажена скибочками картопля, нарізані кільцями персики з вершками і шоколадний торт.
Кожні п’ять хвилин Безіл говорив:
— Ой! Котра година? — і вибігав у передпокій подивитися на годинник. — Цей годинник не відстає? — раптом запитав він з підозрою. Раніше його ніколи це не цікавило.
— Годинник справний! Якщо будеш швидко їсти, почнеться печія, і ти не зможеш добре зіграти.
— Як тобі програмка? — уже втретє запитував він. — «Ріплі Бакнер-молодший пропонує: комедія Безіла Дюка Лі “Полонена тінь”».
— На мою думку, досить добре.
— Але насправді він нічого не пропонує!
— Зате звучить досить солідно!
— І все-таки, котра година зараз? — занепокоївся він.
— Ти щойно сам говорив, що зараз десять хвилин по шостій.
— Ну, так. Мені, певно, уже час збиратися?
— Їж персики, Безіле! Якщо не доїси, не буде снаги виступати!
— Але мені виступати не потрібно, — терпляче пояснив він. — У мене маленька роль, і зовсім неважливо...
Пояснити було складно.
— Мамо, благаю тебе: не всміхайся мені, коли я вийду на сцену, — попрохав він. — Поводь себе так, ніби ти мене зовсім не знаєш.
— Але привітатися можна буде?
— Що?! — Він зовсім втратив почуття гумору. З усіма попрощався, і, намагаючись щосили змусити свій шлунок перетравлювати їжу, а не серце, яке раптом чомусь провалилося в шлунок, він вирушив до школи «Мартіндейл».
Коли в темряві завиднілися освітлені вікна школи, його хвилювання стало нестерпним; будівля нічим не нагадувала ту будівлю, котру він відвідував протягом трьох тижнів. У порожньому вестибюлі кожен крок відбивався лунко та зловісно; нагорі був лише вартовий, який розставляв рядами стільці, а Безіл тим часом міряв кроками порожню сцену, поки до зали не увійшов ще хтось.
Прийшов Мейол де Бек, рослий, кмітливий, але не дуже приємний хлопець, якого вони висмикнули з Хрест-авеню кварталу для виконання головної ролі. Мейол, який зовсім не нервував, навіть спробував зав’язати з Безілом невимушену бесіду. Він хотів знати думку Безіла щодо того, чи не буде заперечувати Евелін Бібі, якщо він якось її провідає, коли вони відіграють виставу? Безіл припустив, що не буде. Потім Мейол похвалився, що у нього є товариш, батько якого володіє пивоварнею, і ще у нього є машина з двигуном із дванадцяти циліндрів.
Безіл мовив:
— Нічого собі!
О чверть на сьому почали прибувати зграйками інші учасники вистави: Ріплі Бакнер з шістьма хлопцями, які на його прохання мали виконувати обов’язки білетерів і капельдинерів; міс Галлібертон, яка намагалася випромінювати спокій і солідність; Евелін Бібі, яка увійшла з приреченим виглядом, немов приносячи себе в жертву невідомо чому, і кинула на Безіла погляд, котрий промовляв: «Ну що ж! Схоже, мені і справді доведеться через усе це пройти...».
Хлопчиків гримував Мейол де Бек, а дівчаток — міс Галлібертон. Незабаром Безіл переконався, що міс Галлібертон виконує обов’язки гримера вперше; однак, з огляду на її хвилювання і що три тижні репетицій украй її втомили, він проявив дипломатичність. Нічого не сказавши, Безіл почав водити кожну дівчину до Мейола для внесення необхідних коректив у образ.
Вигук Білла Кампфа, який стояв у щілини між полотнищами завіси, змусив Безіла негайно туди підбігти. До зали увійшов лисий чоловік в окулярах, його провели на місце по центру, він сів та почав вивчати програмку. Це був перший глядач! Цей чіпкий погляд, що раптово став настільки таємничим і незбагненним, міг винести вердикт як про успіх, так і про провал п’єси. Ознайомившись з програмкою, він зняв окуляри й озирнувся. До зали увійшли дві бабусі та двоє хлопчаків, за ними майже відразу з’явилася ще дюжина глядачів.
— Гей, Ріплі! — пошепки покликав Безіл. — Розпорядись, щоб дітей саджали в перший ряд!
Втискуючись в костюм поліцейського, Ріплі поглянув на нього, і довгі чорні вуса, приклеєні до його верхньої губи, обурено затремтіли.
— Давним-давно розпорядився.
У залі, що швидко наповнилася, чулося дзижчання розмов. Малеча в першому ряду совалася на стільцях, дорослі перегукувалися і перемовлялися; манірними і безмовними купками у різних місцях зали сиділо кілька дюжин кухарок і покоївок.
А потім, раптово, все було готове для початку. Це було неймовірно! «Стривайте! Стривайте! — ледь не закричав Безіл. — Не може бути, щоб все було підготовлене! Щось обов’язково забули — ми ж увесь час щось забували!» Але в залі згасло світло, і заграли «Зустрінемося в тіні» піаніст зі скрипалем з оркестру Гейєра, які відразу спростували ці так і не вимовлені слова. Міс Саундерс, Лейла ван Бейкер і Естелла Керредж, подруга Лейли, вже сиділи на сцені, а готова суфлірувати міс Галлібертон з блокнотом у руках зайняла місце збоку за лаштунками. Музика раптово стихла, і розмови в перших рядах припинилося.
«Господи!» — подумав Безіл. — «Господи!»
Підняли завісу. Звідкись долинув гучний голос. Невже з тієї, абсолютно незнайомої, трупи на сцені?
— Я це зроблю, міс Саундерс. Повірте, я це зроблю!
— Але, міс Лейло, мені здається, що в наш час читати газети — неналежне заняття для сучасних леді!
— Ну й то що! Я хочу все знати про цього дивовижного шляхетного грабіжника на прізвисько Тінь!
Це все відбувалося насправді! Він ще не отямився, а залою прошелестів смішок — це Евелін передражнила міс Саундерс у неї за спиною.
— Безіле, твій вихід! — шепнула міс Галлібертон.
Безіл і Білл Кампф, шахраї, схопили за лікті Віктора ван Бейкера, гуляку та хазяйського сина, і приготувалися допомогти йому потрапити до будинку.
Як не дивно, вийти на сцену, коли на тебе підбадьорливо дивиться відразу стільки очей, виявилося досить легко. Погляд матері ковзнув кудись на задник сцени; він впізнав і назавжди запам’ятав і інші обличчя із залу.
Білл Кампф забув свою репліку, але Безіл не розгубився і відразу промовив свою — і дія тривала далі.
Міс Саундерс: Схоже, ви — олдермен Шостого округу?
«Кролик» Сіммонс: Так, мем.
Міс Саундерс (грайливо похитує головою, як кішечка): А що таке олдермен?
«Китаєць» Радд: Олдермен — це щось середнє між політиком і піратом!
Цією реплікою Безіл особливо пишався, але із зали не долинуло жодного звуку; ніхто навіть не усміхнувся. Зате наступної миті, коли Білл Кампф через неуважність утер чоло носовою хустинкою, а потім здивовано вирячився на червоні плями гриму, що залишилися на хустці, — в залі пролунав сміх. Ось такий він, театр.
Міс Саундерс: Отже, ви вірите в примар, містере Радд.
«Китаєць» Радд: Звісно, мем, я вірю. А у вас вони водяться?
Настала черга першої ключової сцени. На затемнених підмостках повільно відчинилося вікно, і Мейол де Бек, «у фраку і циліндрі», пробрався до кімнати. Він тихенько, навшпиньки, пройшов від одного краю сцени до іншого, і цієї миті з’явилася Лейла ван Бейкер. Спочатку вона злякалася, але він запевнив її, що він — просто товариш її брата Віктора і завітав до нього. Вони почали розмову. Лейла наївно, але з почуттям, повідала йому, що захоплюється грабіжником на прізвисько Тінь, про чиї подвиги вона чимало читала в газетах. При цьому дівчина висловила надію, що сьогодні Тінь не з’явиться в їхньому будинку, бо всі фамільні скарби зараз лежать в тому сейфі, що праворуч.
Незнайомець був голодний. Він запізнився на вечерю, тому попоїсти йому сьогодні ввечері так і не вдалося. Чи буде він молоко з печивом? Так, звичайно, це було б добре. Ледве вона вийшла з кімнати, як він вже стояв навколішках біля сейфу та вовтузився із замком, анітрохи не збентежившись тим, що на передніх дверцятах сейфа за трафаретом було виведено слово «Духовка». Дверцята відчинилися, але він зачув кроки та встиг їх зачинити перш ніж повернулася Лейла із молоком та печивом.
Вони зволікали; їх явно вабило одне до одного. Грайлива, мов кішечка, до кімнати увійшла міс Саундерс; її представили. І знову Евелін передражнила її у неї за спиною, і в залі пролунав сміх. З’явилися і інші мешканці будинку; всіх представили незнайомцеві. Що трапилося? Грюкнули двері, і вбіг Мулліган, поліцейський.
— Нам щойно повідомили із центрального управління, що горезвісний грабіжник Тінь, за словами свідків, вліз у вікно вашого будинку! Прошу всіх навіть не намагатися покинути це приміщення!
Завіса опустилася. Перші ряди — там сиділи молодші брати і сестри акторів — мліли від захвату. Актори вийшли на уклін.
За мить Безіл опинився на сцені наодинці з Евелін Бібі. Вона сперлася на стіл; в гримі вона видавалася втомленою та схожою на ляльку.
— Ой, Безіле! — вимовила вона.
Евелін не до кінця пробачила йому за те, що він впіймав її на слові та зажадав виконати обіцянку, коли її молодший брат підхопив кір, що відклало від’їзд всієї родини. Досі Безіл намагався тактовно її уникати, але тепер вони опинилися віч-на-віч, і обоє були в доброму гуморі від хвилювання та успіху.
— Ти дивовижно зіграла! — вигукнув він. — Неймовірно!
На мить він знітився. Йому ніколи не вдалося б їй сподобатися, їй потрібен був хтось на кшталт неї, здатний зачепити її душу, вплинути на її почуття, — хтось на кшталт Г’юберта Блера, приміром. Інтуїція підказувала їй, що в майбутньому Безіл здобуде якесь — поки ще незрозуміло, яке, але точно поважне — становище; проте його нескінченні спроби змусити людей думати й відчувати, як йому хочеться, викликали у неї лише нудьгу і втому. Але зараз, в запалі цього вечора, вони раптом потягнулися одне до одного та поцілувалися; і відтоді — оскільки спільного у них було замало, що цього їм не вистачило б навіть для сварки — вони стали друзями на все життя.
Коли на початку другої дії знову піднялася завіса, Безіл вислизнув з-за лаштунків, збіг униз східцями, потім злетів вгору вже іншими, тими, що вели до входу в залу; де і застигнув у темряві, спостерігаючи за виставою. Він беззвучно сміявся, коли сміялася публіка, і насолоджувався п’єсою так, ніби бачив її вперше.
У другій і в третій дії були дві досить схожі сцени. У кожній з них Тінь, який перебував на сцені наодинці, заставала зненацька міс Саундерс. Мейол де Бек, який репетирував усього лише десять днів, увесь час ці сцени плутав, але Безіл виявився абсолютно не готовий до того, що відбулося зараз. При появі на сцені Конні Мейол виголосив свою репліку з третьої дії, і Конні машинально відповіла своєю — і теж не з тієї дії.
Інші актори на сцені теж нервували і ніяковіли, і раптом посеред другої дії вони почали розігрувати сцену з третьої. Це сталося настільки стрімко, що Безіл лише смутно відчув, що щось трапилося. Потім він кинувся вниз одними східцями, вгору — іншими, увірвався за лаштунки і вигукнув:
— Завіса! Опустіть завісу!
Охоплені жахом хлопці схопилися за троси. За мить Безіл, у якого перехопило подих, стояв перед публікою.
— Шановні глядачі! — почав він. — У складі нашої трупи були заміни, і як наслідок наразі трапилася накладка. Перепрошуємо! З вашої ласки, ця сцена буде зіграна знову!
Під смішки й оплески він повернувся за лаштунки.
— Мейоле, увага! — схвильовано вигукнув він. — Сцену починаєш ти один. Твоя репліка: «Хочу переконатися, що коштовності на місці». Конні, ти відповідаєш: «Будь ласка, не зважайте на мене». Приготувалися! Завіса!
Огріхи негайно виправили. Міс Галлібертон, в напівнепритомному стані, прийняла у когось з рук склянку води, і після закінчення дії вся трупа знову вийшла на уклін. А за двадцять хвилин вистава закінчилася. Головний герой притиснув до грудей Лейлу ван Бейкер, зізнавшись, що він і є Тінь, «але відтепер — полонена Тінь»; завіса підіймалася знову і знову, на сцену проти її волі витягли міс Галлібертон, а проходами поміж рядів снували капельдинери з оберемками квітів. Потім запанувала невимушеність, і щасливі актори, спустившись до зали, з усіх боків приймали вітання, відчуваючи себе героями вечора. До Безіла підійшов незнайомий старигань та потиснув йому руку, сказавши: «Юначе! Я впевнений, що ми про вас ще почуємо!», а репортер із місцевої газети запитав, чи справді йому лишень п’ятнадцять років? Усе це могло б вплинути на Безіла доволі кепсько і запаморочливо, але Безіл відчув, що все це уже в минулому. Ще не розійшлися всі глядачі — до нього все ще підходили та вітали — а він уже відчував, що в його душі запанувала якась гірка пустка. Все скінчилося, все уже відбулося, і ось пішло в небуття — скінчилася вся робота, весь інтерес, що поглинав його без залишку. Він відчував таку порожнечу, що зазвичай породжує страх.
— На добраніч, міс Галлібертон! На добраніч, Евелін!
— На добраніч, Безіле! Вітаю, Безіле! На добраніч.
— Де моє пальто? До побачення, Безіле.
— Залиште, будь ласка, костюми на сцені! Завтра їх нам потрібно повернути.
Безіл покинув залу одним із останніх; він ще раз піднявся на сцену й обвів поглядом спорожнілу залу. Його очікувала мама, й вони разом почимчикували додому. Вперше цього року ніч видалася прохолодною.
— Я вважаю, що все було неймовірно! Ти задоволений? — Безіл зволікав із відповіддю. — Невже тобі не сподобалося?
— Сподобалося. — Він відвернувся.
— Так у чому ж річ?
— Ні в чому. — А згодом додав: — Насправді ніхто особливо і не переймався, еге ж?
— Чим?
— Та всім.
— Кожен переймається різним. Я ось, наприклад, хвилююся за тебе.
Вона хотіла потріпати його по голові, але він інстинктивно ухилився від простягнутої до нього руки.
— Ох, не треба! Я зовсім не про це.
— Ти перевтомився, мій любий синку.
— Анітрохи! Мені просто сумно.
— Не варто сумувати. Після вистави мені багато хто говорив...
— Ох, та все це вже в минулому! І не говорімо про це — ніколи більше зі мною про це не говори, добре?
— Тоді що тебе бентежить?
— Та так, один малюк.
— Який ще малюк?
— Малюк Гем — я не можу тобі розповісти...
— Ось прийдемо додому, приймеш гарячу ванну, щоб заспокоїти нерви.
— Добре.
Але, тільки-но вони увійшли в будинок, як він одразу міцно заснув прямо на дивані. Мати не наважилась його будити. Вона вкрила його ковдрою, пледом, підсунула під непокірну голову подушку й пішла нагору.
Там вона довго простояла навколішках біля ліжка.
— Допоможи йому, Господи! Допоможи йому, — молилася вона, — бо він потребує допомоги, якої я вже дати не зумію.