До зірок

Бездоганний спосіб життя

Коли він, трохи втомлений, увійшов до їдальні, відчуваючи після душу на тілі приємну прохолоду вільного одягу, всі схопилися на ноги і почали його вітати, плескаючи в долоні, поки він пробирався на своє місце. Ті, хто сидів за столом, витягувалися вперед і усміхалися йому.

Чудова гра, Лі! Хоч ми і програли — але ти в цьому точно не винен!

Безіл і сам знав, що матч він відіграв відмінно. Аж до фінального свистка після кожного подальшого ривка він відчував неймовірний приплив енергії. Але такий успіх відразу не збагнути; в пам’яті спливали лише окремі епізоди — наприклад, коли такл[27]-велетень команди Ексетера встав на повний зріст на лінії прямо навпроти і вигукнув: «Всі на цього квотера[28]! Він — боягуз!» А Безіл вигукнув у відповідь: «Та це татко твій — боягуз!», і суддя на лінії, який чув кинуте Безілу безпідставне звинувачення, добродушно усміхнувся. Протягом тих дивовижних годин тіла супротивників втратили і масу, і силу; Безіл лежав під тією величезною купою, кидався навперейми на неї, абсолютно не відчуваючи ударів, бажаючи лише одного — якомога швидше опинитися знову на ногах, щоб відвоювати заповітні два акри галявини. До кінця першої половини матчу він вирвався вперед на шістдесят ярдів — ура, тачдаун[29]!Але пролунав свисток, і тачдаун не зарахували. Для школи Св. Ріджиса цей момент став кульмінацією всього матчу. Гравці-суперники були важчими фунтів на десять; до кінця матчу всі раптом зневірилися, і команда Ексетера здобула два тачдауни, перемігши команду школи, в якій навчалося всього сто тридцять п’ять осіб!

Коли закінчився обід і учні юрбою повалили геть з їдальні, до Безіла підійшов тренер команди Ексетера і сказав:

— Лі, я зустрічав багато квотербеків із різних шкіл, але ще ніколи я не бачив такої чудової гри!

Доктор Бекон підкликав його до себе кивком голови. Поруч із ним стояло двоє випускників школи Св. Ріджиса, які приїхали на матч із Принстона.

— Безіле, гра була досить напруженою! Ми всі пишаємося нашою командою і... особливо — тобою! — Ніби похвала видалася йому надмірною, він поквапився додати: — І всіма іншими, звісно!

Він відрекомендував Безіла випускникам. Про одного з них — Джона Гренбі — Безіл чув. Говорили, що в Принстоні його вважають «великою людиною» — серйозний, чесний і симпатичний юнак, із доброю усмішкою й великими щирими блакитними очима. Школу Св. Ріджиса він закінчив ще до Безілового вступу.

— Відмінна гра, Лі! — і Безіл у відповідь видав належний скромний смішок. — Чи не матимете сьогодні трохи часу? Мені б хотілося з вами трішки поговорити.

— Звичайно, сер! — Безіл був задоволений. — Будь-коли!

— Тож пройдемося, погуляємо, скажімо, о третій? Мій потяг відходить о п’ятій.

— Залюбки!

Немов на крилах, Безіл злетів до своєї кімнати в корпусі шестикласників. Усього рік тому він був, напевно, найменш популярним хлопцем у школі — Пиндик Лі. Тепер зрідка однолітки через забудькуватість кликали його Пиндиком, до того ж негайно вибачаються.

Якийсь хлопчак висунувся з вікна корпусу Мітчелл і, помітивши Безіла, вигукнув: «Відмінна гра!». Темношкірий садівник, підрівнюючи живопліт, усміхнувся, побачивши його, й гучно озвався: «Та ви їх майже розгромили, сер, та ще й сам!». Коли Безіл увійшов до будівлі, комендант гуртожитку містер Гікс вигукнув: «Вони повинні були зарахувати той тачдаун! Саме неподобство!». Стояв прохолодний золотистий жовтневий день, оповитий блакитним серпанком бабиного літа — за такої погоди завжди добре мріється про майбутню славу, про тріумфальні прибуття у великі міста, про романтичні зустрічі з таємничими, мов незбагненні русалії, дівчатами. Опинившись у себе в кімнаті, він занурився в сон наяву, крокуючи з кутка в куток і повторюючи про себе уривки фраз: «...ніколи не бачив такої чудової гри!», «...татко твій — боягуз!», «Ще раз влаштуєш офсайд[30], і я надеру твій жирний зад!».

Раптом він повалився на ліжко від сміху. Бо той, кому погрожували, в перерві ще й вибачався — то був Порк Корріган, від якого торік Безілу довелося тікати цілих два сходових прольоти!

О третій він зустрівся з Джоном Гренбі, і вони відправилися гуляти на пік Грюнвальда, слідуючи стежкою вздовж довгої та низької цегляної стіни; ця стіна сонячного ранку завжди нагадувала Безілу про якісь туманні та сміливі пригоди, зовсім як в книзі «Широке шосе»[31]. Певний час Джон Гренбі розповідав про Принстон, але, зрозумівши, що в серці Безіла глибоко засів Єль, і лише Єль, він здався. Через якийсь час на його вродливому обличчі з’явився розсіяний вираз, він усміхнувся — і ця усмішка, здавалося, була відбитком іншого, кращого світу.

— Лі, я дуже люблю школу Св. Ріджиса! — раптом випалив він. — Тут я провів найщасливіші роки свого життя. Я винен їй стільки, що й повік не розплачуся. — Гренбі несподівано повернувся і поглянув на Безіла. — Цікаво, а ти сам розумієш, що міг би тут здійснити?

— Що? Я?

— Чи усвідомлюєш ти, який вплив могла б мати твоя чудова гра?

— Ну, це було не настільки чудово...

— Звичайно, саме так ти й повинен говорити, — з жаром оголосив Гренбі, — але все ж таки це неправда! Проте я покликав тебе сюди зовсім не для того, щоб співати тобі дифірамби! Мені захотілося дізнатися, чи розумієш ти, яка в тебе з’явилася сила, щоб творити добро? Я хочу сказати, що тепер ти можеш впливати на всіх цих хлопців — вони всі можуть вести чисте, чесне та гідне життя!

— Я якось ніколи про це не думав, — сказав Безіл, дещо приголомшений, — я ніколи не думав про...

Гренбі енергійно поплескав його по плечу.

— Від сьогоднішнього ранку в тебе з’явилася відповідальність, від якої тобі не ухилитися! Від цього самого ранку ти відповідаєш за будь-якого учня, який ховається за фізкультурною залою із цигаркою й смердить тютюном; ти відповідаєш за їхню лайку й брудні слівця, і за те, що вони вчаться брати чуже, крадучи молоко та їжу ночами з їдальні!

Він замовк. Безіл похмуро дивився прямо перед собою.

— Отакої! — сказав він.

— Так-так! — підтвердив Гренбі, очі його сяяли. — У тебе є можливості, якими мало хто володіє. Я розповім тобі один випадок. У Принстоні я познайомився з двома хлопцями, які руйнували свої життя пияцтвом. Я міг би сказати: «Це не моя справа», й дозволити їм надалі котитися низхідною, але коли я дослухався до голосу свого серця, то зрозумів, що так не можу! Тому я прийшов до них із відкритою душею і розповів їм все, прямо й відверто, і ці хлопці — принаймні, один з них — відтоді ані краплі в рот не взяли!

— Але в нашій школі, здається, ніхто не п’є! — заперечив Безіл. — Хоча був у нас один хлопець, звали його Бейтс — але бідолаху виключили торік, і...

— Це не має значення, — перебив його Джон Гренбі. — Куріння веде до пияцтва, а пияцтво тягне за собою... ну, всякі інші речі...

Гренбі виголошував промову цілу годину, а Безіл слухав; цегляний мур вздовж дороги й обважнілі від плодів гілки яблуні над головою щохвилини дедалі більше втрачали барви, а думками він щоразу поринав кудись углиб. Цілковита безкорисливість цієї людини його вразила, — людини, яка звалила на власні плечі тягар інших. Гренбі запізнився на потяг, але сказав, що це не має значення, оскільки він бачить, що йому вдалося посіяти зернину відповідальності в душі Безіла.

До своєї кімнати Безіл повернувся із відчуттям трепету, тверезості та твердого переконання. До цього моменту він вважав себе досить кепським хлопчиськом; останнім героєм, з яким йому вдалося себе ототожнити, був «Гаррі-на-волосок»[32] з коміксів, які друкувалися в недільних додатках — Безілу тоді було десять років. І хоча він досить часто розмірковував про життя, всі його думки були похмурими, абстрактними й ніколи не стосувалися питань моралі. Його погані нахили по-справжньому стримував лише страх — страх втратити можливість чогось досягти, страх втратити силу.

Але зустріч із Джоном Гренбі трапилася знаменної миті. Після ранкового тріумфу шкільне життя навряд чи могло обіцяти щось більше, а тут виникло дещо нове. Стати бездоганним зовні й внутрішньо; як висловився Гренбі — вести бездоганний спосіб життя. Гренбі коротко змалював йому це бездоганне життя, не забувши наголосити на його цілком матеріальних перевагах, на кшталт загального визнання і впливу в університеті — а уява Безіла вже давно перебувала десь у далекому майбутньому. Коли на останньому курсі Єля його виберуть останнім кандидатом у члени таємного товариства «Череп і кістки», а він із сумною і сентиментальною, зовсім як у Джона Гренбі, усмішкою відмовиться і вкаже на кого-небудь іншого, хто більше, ніж він, жадає вступити до цього товариства, юрба, що збереться навколо, ледь втримає сльози... А потім, коли він вступить у справжнє життя, і у віці двадцяти п’яти років звернеться до нації з інавгураційної трибуни на сходах Капітолія, всі присутні біля підніжжя громадяни його країни дивитимуться на нього знизу вгору очима, сповненими захвату та любові...

Занурений в мрії, Безіл непомітно поглинув із пів дюжини галет і випив пляшку молока, що залишилися внаслідок нічного нальоту на їдальню. Він смутно усвідомлював, що від таких нічних нальотів тепер доведеться відмовитися, але зараз на нього напав вовчий апетит. З побожністю він обірвав ланцюжок своїх приємних думок, поки не наївся.

Осінній морок за вікном розсікали фари проїжджих повз автомобілів. У цих автомобілях їхали відомі футболісти та чарівні дебютантки, таємничі авантюристки, королі шпигунства — заможні, безтурботні, представники богеми, які поспішали до блискучого Нью-Йорка, до модних танцювальних зал, до затишних кафе, до ресторанів на хмарочосах під сяйвом осіннього місяця, що прикрашені зеленню. Він зітхнув; можливо, згодом і йому вдасться стати часткою всього цього романтичного життя? Уславитися неабияким дотепником та блискучим співрозмовником, і видаватися при цьому сильним, серйозність та стриманим... Уславитися великодушним, відкритим і самовідданим, але при цьому залишатися дещо таємничим, та викликати у оточуючих доб­рі почуття і навіть легку гіркоту меланхолії... Стати водночас і світлим, і темним... Досягти цієї гармонії, сплавити все це воєдино в одній людині — ось це була мета! Думка про таку досконалість викристалізувала його життєву енергію в несамовитий і стрімкий порив. На мить його душа полинула слідом за мінливими вогнями, туди — в мегаполіс; потім він рішуче встав, загасив цигарку і при світлі настільної лампи почав накидати для себе правила майбутнього бездоганного життя.

Через місяць Джордж Дорсі, сумно виконуючи власний обов’язок, супроводжував свою матір під час прогулянки шкільною територією; опинившись у відносно відокремленому місці біля тенісних кортів, він наполегливо запропонував матері перепочити на лавці.

Досі мовлення його обмежувалося кількома уривчастими репліками: «Тут спортзал...», «Це божевільний Конклін, вчитель французької. Його у нас ніхто не любить...», «Будь ласка, не говори мені “брате мій” у присутності хлопчаків». Тепер його обличчя набуло зосередженого виразу, що властивий підліткам у присутності батьків. Далі можна було не напружуватися. Він очікував, що зараз почнуться запитання.

— Так, Джордже, а тепер поговорімо про канікули на День подяки. Кого ти до нас запросив?

— Безіла Лі.

— Розкажи мені трохи про нього.

— Розповідати особливо нічого. Хлопчик з шостого класу, йому шістнадцять років.

— Із пристойної родини?

— Так. Приїхав сюди з міста Сент-Пол, це в Міннесоті. Я його вже давно запросив.

Місіс Дорсі зауважила деяку стриманість у голосі сина:

— Ти хіба шкодуєш, що запросив його? Ви з ним більше не товаришуєте?

— Звичайно, товаришуємо...

— Адже не бачу сенсу запрошувати до себе в гості того, з ким ти вже не товаришуєш. Можна просто сказати, приміром, що у твоєї мами раптом змінилися плани.

— Я добре до нього ставлюся, — запевнив Джордж; потім знехотя додав: — Просто останнім часом він став якийсь дивний.

— Як це розуміти?

— Ну, просто дивакуватий.

— Поясни, Джордже, що з ним таке? Я не хочу, щоб ти запрошував у гості всіляких диваків!

— Та він не те, щоб дивак. Просто тепер він якось дивно поводиться: буває, відведе кого-небудь вбік і провадить із ним бесіди. А потім нібито усміхається...

Місіс Дорсі була заінтригована:

— Усміхається?

— Еге. Увесь час кого-небудь відводить убік і теревенить, аби тільки слухали, а потім усміхається... — він скривив вуста, показуючи — ось так.

— А про що теревені?

— Щоб, мовляв, не лаялися, не курили, щоб додому не забували писати, всяке таке. Один хлопець піддався, поводить себе тепер так само, а загалом його навсправжки не сприймають. Він ніби зазнався, бо у футбол грає краще за інших.

— Добре, якщо не бажаєш, тоді не запрошуватимемо його.

— Ні-ні! — сполошився Джордж. — Я не можу відмовитися, адже я його вже запросив.

Певна річ, Безіл нічого не відав про цю розмову, і за тиждень на Центральному вокзалі Нью-Йорка шофер сімейства Дорсі перейняв у хлопчиків їхній багаж. Над містом зайнявся малиново-сірий світанок, а всіх перехожих супроводжували маленькі кульки морозяного повітря, яке вони вдихали. Навколо безліччю граней спрямовувалися в небо будівлі: внизу вони здавалися крижаними, немов безбарвна посмішка старого, вище були діагоналі матового золота, що були забарвлені пурпуром по краях, — там, де над нерухомим небом пливли карнизи.

У довгому приземкуватому англійському лімузині — такий автомобіль Безіл бачив уперше — сиділа дівчина, на вигляд його ровесниця. Вона байдуже підставила братові щоку для поцілунку, холодно кивнула Безілу й з кам’яним обличчям пробурмотіла: «Вітаю». Більше вона не зронила ні слова і, здавалося, цілком поринула у власні думки. Напевно, через свою надмірну стриманість вона спочатку не справила на Безіла жодного враження, але не встигли вони доїхати до будинку Дорсі, як Безіл збагнув, що в житті ще не бачив такої красуні! У неї було загадкове обличчя. Довгі вії, що м’яко відтіняли блідість шкіри, майже торкалися щік й ніби намагалися приховати безконечну тугу в її сірих очах; але коли вона всміхалася, на її обличчі спалахував ніжний товариський вираз, немов кажучи: «Продовжуйте далі; я слухаю. Я зачарована! Я... Я так чекала — цілу вічність — цієї зустрічі з вами!». Потім вона згадувала, що сором’язлива, або тужить; усмішка зникала, і дівчина знову опускала вії. Мить, що ледве встигла розпочатися, відразу закінчувалася, залишаючи по собі лише нав’язливу та невситиму цікавість.

Будинок Дорсі розташовувався на 53-й вулиці. Спочатку Безіла здивувала удавана вузькість його фасаду з білого мармуру і максимально повне використання всього можливого внутрішнього простору. По всій ширині будинку вишикувалися зали для прийому гостей, у вікнах їдальні сяяло штучне освітлення, п’ять поверхів у шанобливій тиші обслуговував невеликий ліфт. Ця компактна розкіш видалася Безілу новим світом. Цікавим і романтичним видавалося те, що навіть підлоги на цьому острівці були розкішнішими, ніж увесь величезний особняк Джеймса Дж. Гілла в рідному місті. Від хвилювання Безіл відразу забув про шкільне заціпеніння. Ним знову опанувала спрага до нового досвіду, яку пробуджували в ньому попередні короткі поїздки до Нью-Йорка. У потужному та яскравому блиску П’ятої авеню, в цій вродливій дівчині, яка не зронила за всю дорогу ні слова, крім механічного «Вітаю!», у цьому бездоганному будинку, ніщо не видавалося йому знайомим, а він знав, що коли про оточення йому нічого невідомо — отже, попереду обов’язково чекає пригода.

Виявилося, що настрою, який охоплював його протягом цілого місяця, не так легко позбутися. На першому місці для нього тепер перебував ідеал. Жоден день не мине намарно, коли він, як казав Джон Гренбі, залишатиметься «чесним із собою» — а це означало допомагати іншим. За ці п’ять днів він зможе добре потрудитися над Джорджем Дорсі; крім того, можуть появитися й інші кандидати. Ось так, розмірковуючи про те, що йому випала нагода отримати найкраще з обох світів, він розпакував свій саквояж і переодягнувся до обіду.

Посадили його поруч з місіс Дорсі, яка зауважила, що Безіл дещо більш приязний, ніж було заведено — так завжди поводили себе уродженці Середнього Заходу, — але при цьому йому не бракувало ввічливості та врівноваженості. Він розповів їй, що збирається стати дипломатом — і сам собі не повірив; але побачивши, що це викликало у місіс Дорсі зацікавлення, він не став більше нічого вигадувати, щоб виправити похибку.

Залишок дня був розпланований заздалегідь; вони збиралися піти танцювати. Адже то був дивовижний час! Моріс[33] танцював танго в шоу «За рікою», а Кастли[34] демонстрували свій славнозвісний крок у третьому акті «Сонечка» — і цей крок проклав шлях у вищий світ сучасному танцю, відкрив для дівчат із хороших родин дорогу до кафе, що докорінно змінило американський уклад життя. Могутня і багата імперія відчула свою потужність і почала шукати розваг — хай і невибагливих, але і не вульгарних.

До третьої години зібралася компанія з семи осіб, і всі сіли в лімузин, щоб відправитися в кабаре «У Еміля»[35]. Серед них були дві бліді елегантні шістнадцятирічні дівчини — прізвище батька однієї з них гриміло в фінансовому світі — і двоє гарвардських першокурсників, які обмінювалися зрозумілими лише для них жартами і приділяли увагу лише Жобені Дорсі. Безіл очікував, що зараз усі почнуть ставити одне одному звичайні питання:

«А ти в якій школі навчаєшся?», «Чи ти знаєш такого-то або таку-то?», — і спілкування стане невимушеним, але нічого такого не було. Панувала якась знеособлена атмосфера; його навіть долали сумніви, чи запам’ятала та четвірка його ім’я? «Насправді, — міркував він, — ніби кожен лишень і чекає, коли ось-ось хтось із нас виставить себе у смішному становищі». І знову все навколо видалося йому новим і невпізнанним; він вирішив, що в Нью-Йорку, мабуть, заведено поводитися саме так.

Вони приїхали в кабаре «У Еміля». Лише в деяких паризьких ресторанах, де все ще зустрічаються аргентинці, які невтомно виписують ногами кренделі, що закладені в них самою природою, зберігся хоча б відблиск тієї танцювальної манії, що охопила світ напередодні Першої світової війни. Тоді танці не були доповненням до алкоголю, залицяння чи засобом звікувати ніч — вони були самодостатніми. Малорухливі біржові маклери, шістдесятирічні жінки, ветерани армії конфедератів, поважні державні мужі та вчені, жертви гіподинамії — всі вони бажали не просто танцювати, але танцювати чудово! У тверезих до того головах дозрівали найфантастичніші устремління; неймовірна потреба виставляти себе напоказ раптом стала проявлятися в родинах, що вирізнялися скромністю протягом декількох поколінь. Довгоногі нікчеми на ранок прокидалися відомими, відчинялися місця, в яких, на бажання, можна було танцювати хоч до ранку. Завдяки витонченості рухів або ж незграбній похибці будувалися і руйнувалися кар’єри, укладалися шлюби або розривалися заручини — а високий англієць і дівчина в голландському очіпку[36] оголошували наступний танець...

Біля входу в кабаре Безіл неабияк розхвилювався: сучасні танці належали до тієї категорії речей, щодо яких Джон Гренбі був особливо непримиренний.

У гардеробній він підійшов до Джорджа Дорсі:

— У нас є вільний юнак? Як гадаєш, чи не буде заперечень, якщо я танцюватиму самі вальси? Решту я танцюю так собі...

— Звичайно, жодних проблем, — він із цікавістю поглянув на Безіла. — Овва, та невже ти взагалі від усього вирішив відмовитися?

— Ні, не від усього... — знітився Безіл.

Танцювальна зала вже була переповнена. Особи різного віку та рангів напружено ковзали під нервові та бурхливі ритми модної мелодії «Переборщив з гірчицею»[37]. Три пари, що утворилися, миттєво встали з-за столу, залишивши Безіла на самоті. Споглядаючи у різні боки, він намагався переконати себе, що глибоко зневажає те, що відбувається, але досить доб­ре вихований, щоб демонструвати це. Однак навколо було на що подивитися, а тому зберігати такий настрій виявилося складно; і він, як зачарований, сидів і дивився на енергійні ніжки Жобени, аж раптом до нього за столик сів недобре зодягнений юнак років дев’ятнадцяти.

— Перепрошую, — заговорив він з перебільшеною люб’язністю, — чи не за цим столиком сидить юна міс Жобена Дорсі?

— Так, за цим.

— Мене запросили тут сісти. Прізвище моє — де Вінчі. І не запитуй — з художником ми не рідня!

— Моє прізвище Лі.

— Дуже добре, Лі. Що тобі замовити? Що ти сьогодні п’єш? — Наблизився офіціант з тацею, і де Вінчі з огидою поглянув на те, що принесли. — Чай, суцільний чай... Офіціанте, принесіть-но мені подвійний «бронкс»[38]... А для тебе, Лі? Те саме?

— Ні-ні, дякую, — швидко відповів Безіл.

— Тоді несіть один.

Де Вінчі зітхнув; у нього був стомлений вигляд пияка, який вже кілька днів не виходить із запою.

— Онде гарненький песик під столом. Даремно вони дозволяють тут курити, якщо сюди проводять собак.

— А в чому річ?

— Дим роз’їдає очі.

Його логіка викликала у Безіла деяку розгубленість.

— Тільки не кажи мені про собак, — з глибоким зітханням продовжував де Вінчі. — Я намагаюся про них не думати.

Безіл охоче змінив тему, поцікавившись, чи навчається його співрозмовник у коледжі.

— Два тижні. — Для більшої переконливості де Вінчі підняв угору два пальці. — Рівно стільки мені треба було, щоб закінчити Єль. Я був першим, кого в п’ятнадцятому році вигнали з Шеффу[39].

— Сумно, — щиро відказав Безіл. Зробивши глибокий вдих, він зобразив співчутливу посмішку. — Твої батьки, либонь, засмутилися.

Де Вінчі витріщився на нього з-під лоба, немов з-за скелець окулярів, але не встиг він відповісти, як танець скінчився й інші повернулися за столик.

— Вітаю, Скідді.

— Нарешті, Скідді!

Всі вони добре зналися. Один з першокурсників поступився йому місцем поряд із Жобеною, і між ними зав’язалася приглушена розмова.

— Це Скідді де Вінчі, — шепнув Джордж на вухо Безілу. Того літа вони з Жобеною побралися, та підозрюю, що з неї вистачило. — Траплялося, вони тікали на авто його матусі в Бар-Харбор; вели себе просто жахливо.

Несподівано Безіл зашарівся від хвилювання, ніби хтось клацнув електричним ліхтариком. Він дивився на Жобену — її нескінченно відчужене обличчя на мить просвітліло, хоча усмішка відразу стала сумною; в її очах читалася щира доброзичливість, але не було радості. Безілу захотілося дізнатися, чи бентежить Скідді де Вінчі розрив із Жобеною. Можливо, якщо він виправиться, кине пити й повернеться до Єля, вона змінить рішення.

Знову заграла музика. Безіл зніяковіло розглядав свою чашку.

— Танго, — сказав Джордж. — Танго ж можна танцювати, га? У ньому нічого поганого немає — іспанський танець.

Безіл замислився.

— Звичайно, можна, — наполягав Джордж. — Кажу тобі, це іспанський танець. Чим тебе бентежить іспанське танго?

Один з першокурсників із цікавістю дивився в їхній бік. Перехилившись через столик, Безіл запросив Жобену на танець.

Перш ніж підвестися, вона щось шепнула де Вінчі, а потім, щоб компенсувати цю невеличку нечемність, усміхнулася Безілу. Він, з легким запамороченням, повів її до зали.

Раптом вона зронила настільки обурливу репліку, що Безіл здригнувся і мало не спіткнувся, гадаючи, чи не почулося йому?

— Можу посперечатися, що твої губи поцілували вже тисячу дівчат, — мовила вона.

— Що?!

— Скажеш, ні?

— Звичайно, ні, — заявив Безіл. — Насправді я...

Вона знову байдуже опустила вії й почала підспівувати оркестру:

Танго зсередини зігріває,

Тіло в різні сторони хитає,

І більш незнаного таки немає...

Що таїли ці слова? Що поцілунки — це звичайна річ, що вони варті захоплення? А ще Джон Гренбі, якщо його згадувати, говорив: «Хто цілує вродливу дівчину, той підштовхує її в лігво диявола».

Безілу згадалося все його минуле: вечір, проведений із Мінні Бібл на веранді у Кампфів, повернення з озера Блек-Бер[40] разом з Імоджен Біссел на задньому сидінні машини, численні знайомства завдяки іграм в «пошту», дитячі поцілунки, які припадали на вухо чи ніс, оскільки об’єкт ухилявся.

Тепер із цим покінчено; він більше ніколи не поцілує жодної дівчини, поки не зустріне ту, яка стане його дружиною. Але його турбувало, що дівчина, яка здавалася йому абсолютно безгрішною, настільки легковажна в цьому питанні. Дивне збудження, яке охопило його, коли Джордж згадав, що Жобена й Скідді де Вінчі в автомобілі «вели себе просто жахливо», переросло в обурення, і це обурення зростало. Злочинне діяння — адже їй не було ще й сімнадцяти. Раптом його осяяло: напевно, він не повинен залишатися осторонь; напевно, йому доля подарувала можливість проявити себе. Якщо пояснити їй, що це глухий кут, що вона прирікає себе на страждання, то його поїздка до Нью-Йорка не буде марною. Він зможе повернутися в школу щасливим, усвідомлюючи, що приніс одній дівочій душі спокій, якого вона раніше не знала.

Насправді що виразніше він уявляв собі Жобену і Скідді де Вінчі в автомобілі, то більше скаженів.

О п’ятій годині вони вийшли з кабаре «У Еміля», щоб перебратися в «Кастл-гаус»[41]. Асфальт поблискував від мряки. Схвильована настанням сутінків, Жобена рвучко схопила Безіла під руку:

— Всі ми не помістимося в автомобілі. Наймімо он той екіпаж.

Вона дала адресу старезному кучерові у вицвілій темно-зеленій лівреї, й перекошені дверцята загородили їх від дощу.

— Як вони всі мені набридли! — зашепотіла вона. — У них порожні очі, у всіх, крім Скідді, але через якусь годину в нього буде заплітатися язик. Перший сигнал уже був: він почав бідкатися через свого песика Курчатко, який здох місяць тому. Ти коли-небудь зачаровувався тим, хто приречений; тим, хто йде визначеним долею шляхом, ніколи не скаржиться, не сподівається; тим, хто змирився з таким буттям?

Його чисте серце відчайдушно запротестувало.

— Навіщо ж себе губити? — заперечив він. — Кожен може почати з чистого аркуша.

— Тільки не Скідді.

— Кожен може, — наполягав він. — Потрібно лише прийняти рішення стати трішки кращим, і тоді ти здивуєшся, наскільки це легко і наскільки щасливішим ти станеш.

Схоже, вона його не чула.

— Як чудовно, чи не так? Надворі негода, а ми з тобою їдемо в цьому екіпажі, — вона повернулася до нього та усміхнулася, — удвох.

— Так, — мимоходом погодився Безіл. — Суть у тому, щоб кожен намагався вести бездоганний спосіб життя. Починати можна в дитячому віці, років у десять-одинадцять, тоді можна досягти абсолютної бездоганності.

— Справді, — згодилася вона. — У певному сенсі Скідді й веде бездоганний спосіб життя. Він не знає тривог, не знає жалю. Його можна було б відправити в минуле... ну, скажімо, у вісімнадцяте століття або в будь-яку добу, коли цінувалися гроші та красені, — і він був би там як вдома.

— Це зовсім інше, — стривожився Безіл. — Це зовсім не те, що я розумію під терміном бездоганне життя.

— Ти маєш на увазі щось більш витончене, — припустила вона. — Я відразу про це подумала, побачивши твоє підборіддя. Б’юся об заклад, ти просто береш усе, що захочеш.

Кинувши на нього ще один погляд, вона хитнулася в його бік.

— Ти не розумієш... — почав він.

Вона поклала руку йому на лікоть:

— Зачекай хвилинку; ми майже приїхали. Не поспішаймо до зали. Тут так святково, все палахкотить, а там — задуха, штовханина. Скажи візникові, нехай проїде ще кілька кварталів. Я помітила, що ти зовсім мало танцював; мені це сподобалось. Терпіти не можу чоловіків, які підскакують при першому акорді, ніби від цього залежить їхнє життя. Скажи, тобі справді лише шістнадцять?

— Справді.

— А видаєшся старшим. У твоєму обличчі так багато можна прочитати.

— Ти не розумієш... — уже з відчаєм повторив Безіл.

Прочинивши віконце, вона звернулася до візника:

— Підіймайтеся Бродвеєм, поки ми не скажемо, де зупинитися. — Знову відкинувшись на сидіння, вона мрійливо повторила: — Бездоганне життя. Хотіла б я провадити бездоганне життя. Я ладна страждати, якщо знати заради чого; не бажаю чинити щось мізерне, жалюгідне, нице — нехай у мене будуть лише великі гріхи.

— Та ні ж бо! — сполохався Безіл. — Хіба це вихід? Це хворобливі думки. Ніколи не говори таких речей — ти ж дів­чина, тобі всього шістнадцять років. Ти мусиш... мусиш усе обміркувати та частіше згадувати про вічне. — Він спинився, очікуючи, що Жобена його переб’є, та вона мовчала. — Ось я, наприклад, лишень місяць тому викурював по дванадцять або навіть п’ятнадцять цигарок на день, коли у мене не було тренування з футболу. Сипав прокльонами, лихословив і майже не писав додому, тому батьки змушені були час від часу телеграфувати — тривожилися про моє здоров’я. У мене не було почуття відповідальності. До недавнього часу мені навіть і на думку не спадало, що можна жити бездоганно, але варто лише спробувати.

Він зробив паузу не в змозі впоратися зі своїми почуттями.

— На думку не спадало? — тихо перепитала Жобена.

— Ніколи. Я був таким, як усі, навіть гіршим. Мимохідь цілувався з дівчатами й не страждав.

— Що ж... що тебе так змінило?

— Зустріч з однією людиною. — Він різко повернувся до неї й ціною чималих зусиль зобразив на своєму обличчі жалюгідну подобу ледь помітної та сумовитої посмішки Джона Гренбі. — Жобено, у тебе... у тебе є задатки високоморальної дівчини. Я глибоко засмутився, помітивши, як ти сьогодні палила й танцювала ті сучасні, розгнуздані танці, — це ж дикунство. Та ще ті твої розмови про поцілунки... А якщо ти зустрінеш чоловіка, який зберіг цноту і який нікого не цілував, окрім рідних, — тобі ж доведеться зізнатися, як ти жахливо себе поводила?

Вона раптом різко відкинулася назад і рішуче промовила крізь бокове віконце:

— Тепер можете повертати у зворотному напрямку — адресу ми вам повідомили.

— Цьому треба покласти край. — Безіл знову посміхнувся, щосили намагаючись підняти її на сходинку вище. — Пообіцяй мені, що спробуєш. Це не так вже й складно. І коли одного чудового дня у твоєму житті з’явиться чесний і відкритий чоловік, який запитає: «Вийдеш за мене заміж?» — ти зможеш сказати йому, що ніколи не танцювала фривольних танців, окрім іспанського танго і бостону, і ніколи ні з ким не цілувалася... з шістнадцяти років, а можливо, тобі взагалі не доведеться говорити, що ти бодай із кимось цілувалася.

— Це ж нечесно, — сказала вона якимось дивним голосом. — Хіба я не повинна сказати йому всю правду?

— Ти зможеш сказати, що згрішила через незнання гріха.

— Он як.

На жаль, екіпаж зупинився саме біля «Кастл-гауса». Жобена поквапилася всередину і, аби загладити свою провину внаслідок тривалої відсутності, увесь вечір присвятила виключно Скідді й гарвардським першокурсникам. Але, поза сумнівом, вона замислилася — точно так, як він місяць тому. Якби Безіл мав трохи більше часу, йому вдалося б остаточно переконати її, продемонструвавши вплив на оточуючих того, хто веде бездоганний спосіб життя.

Але наступного дня юнак її майже не бачив. Вона втекла ще до сніданку і не прийшла на зустріч із Безілом і Джор­джем після денної вистави; даремно вони чекали на неї в «Білтмор-грилі». Під час вечері були гості, Безіл відчув прикрість через те, що Жобена після обіду відразу кудись зникла. Невже його серйозність її налякала? У такому разі її необхідно побачити, переконати, прив’язати до себе невидимою ниткою високої мети. Можливо... можливо, — вона і є та ідеальна дів­чина, з якою йому судилося побратися. Від цієї карколомної думки йому затамувало подих. Він почав планувати їхнє майбутнє: вони підтримуватимуть одне одного в досягненні бездоганного життя і жоден з них не подарує поцілунку нікому іншому — на цій умові він наполягатиме, до того ж категорично; дівчина має заприсягтися, що ані на крок не наблизиться до Скідді де Вінчі; а після буде подружнє життя, сповнене високого служіння, бездоганності та любові.

Увечері хлопчики знову пішли в театр. Повернулися вони майже опівночі; Джордж піднявся наверх, щоб побажати матері добраніч, а Безілові доручив дослідити вміст холодильника. У темній кухні, коли Безіл намагався на дотик визначити на незнайомій стіні, де вмикається світло, раптом він почув, як у кухні хтось вимовив його ім’я, та здригнувся:

— ...містер Безіл Дюк Лі.

— Нічого проти нього не маю. — Безіл впізнав манеру Скідді де Вінчі розтягувати слова. — Звичайнісінький хлопчина...

— Неправда, він мерзенний маленький педант, — безапеляційно заявила Жобена. — Читав мені замшілі нотації про мораль, про паління, танці, поцілунки та про те, як в моєму житті одного дня з’явиться чесний і порядний чоловік... ти ж розумієш: чесний і порядний чоловік. Гадаю, що говорив він про себе, бо вихвалявся, яким бездоганним життям він живе. Ох, просто жах, до того ж він говорив настільки єлейним тоном, що мене ледь не знудило. Вперше в житті мені захотілося випити коктейль.

— Не переймайся, він ще дитина, — беззлобно повторив Скідді. — У нього перехідний вік. Встигне ще подорослішати.

Безіл застигнув від почутого; його обличчя палало, щелепа відвисла. Найбільше йому хотілося накивати п’ятами, але він приріс до підлоги.

— Те, що я думаю про праведників, навряд чи можна надрукувати на папері, — повідомила Жобена через якийсь час. — Мабуть, я від природи мерзенна, Скідді; у будь-якому разі, спілкування з пристойними молодими людьми завжди викликає у мене таку реакцію.

— Тоді як щодо мене, Жобено?

Запанувала довга пауза.

— Цього разу зі мною щось трапилося, — врешті-решт, зізналася вона. — Ще вчора я вважала, що між нами все скінчено, Скідді, але відтоді у мене перед очима так і стоїть юрба таких, як цей Безіл Дюк Лі, тільки вже дорослих, і всі вони прохають мене розділити з ними їхнє бездоганне життя. І я відмовляюся — звичайно. Якщо хочеш, я вийду за тебе в Гринвічі — притьмом завтра!

О першій годині ночі у Безіла ще світилося у кімнаті. Тиняючись кімнатою, він подумки розбирав одну судову справу за іншою з Жобеною в ролі лиходійки, але будь-яка з них розбивалася об скелю гіркого приниження. «Мерзенний маленький педант» — ці слова, виголошені з переконаністю й презирством, перекреслили всі високі принципи Джона Гренбі. Він став рабом власних ідеалістичних марень — за останню добу Жобена стала головною рушійною силою його життя, і в глибині душі Безіл відчував, що вона має рацію.

Коли він прокинувся в День подяки, під очима у нього темніли кола. Саквояж, покладений для негайного від’їзду, нагадував про вчорашню ганьбу; Безіл, який ще не зовсім прокинувся, валявся в ліжку, потупившись на стелю; його очі наливалися рясними сльозами. Людина старшого віку могла б прикритися добрими намірами, але Безіл не знаходив собі виправдань. Шістнадцять років він плив за течією без керма і без вітрил, завдяки лише своїй природній боротьбі за виживання, та ще тій обставині, що дорослі, крім Джона Гренбі, ніколи не захоплювали його уяви. Тепер Джон Гренбі розчинився з вчорашнім днем без сліду, і Безіл прийняв як належне, що тепер йому самому, без порадників, доведеться відновлювати свою попередню позицію.

Напевно він знав лише те, що Жобена не повинна виходити за Скідді де Вінчі. Безіл відмовлявся нести відповідальність за такий її вчинок. Якщо знадобиться, він готовий був піти до її батька та все йому розповісти.

За пів години, вийшовши зі своєї кімнати, він зіткнувся з Жобеною в коридорі. На ній був модний блакитний костюм: вузька спідниця та льняна блуза з рюшами біля комірця. Злегка піднявши вії, вона чемно побажала йому доброго ранку.

— Мені потрібно з тобою поговорити, — похапцем пробелькотів він.

— Ой, вибач, — вона усміхалася йому, ніби нічого й не трапилося, що його надто збентежило. — У мене лишень хвилинка.

— Це досить важливо. Я знаю, що викликаю у тебе неприязнь...

— Що за нісенітниці! — вона весело розсміялася. — Я доб­ре до тебе ставлюся. Звідки такі безглузді думки?

Не встиг хлопчак відповісти, як вона квапливо помахала йому рукою і втекла вниз сходами.

Джордж поїхав до міста, і Безіл провів ранок, блукаючи Центральним парком серед лапатого снігу, що вільно кружляв, і продумував промову, заготовлену для містера Дорсі.

«Це не моя справа, просто мені боляче спостерігати за тим, як ваша дочка витрачає своє життя на безпутну людину. Якби я мав дочку з подібним ставленням до життя, я був би тільки вдячний тому, хто зміг би розкрити мені очі, тому я і прийшов до вас. Зрозуміло, після цього я не зможу залишатися у вашому будинку, а тому бувайте».

О чверть на першу, хвилюючись від очікування у вітальні, він почув, як увійшов містер Дорсі. Безіл поквапився нагору, але містер Дорсі вже зайшов у ліфт і натиснув на кнопку. Розвернувшись, Безіл пустився наввипередки з машиною на третій поверх і застав містера Дорсі в холі.

— Це стосується вашої дочки... — схвильовано почав він, — це стосується вашої дочки...

— Слухаю, — зупинився містер Дорсі, — із Жобеною щось не так?

— Мені треба поговорити з вами про неї.

Містер Дорсі засміявся:

— Чи не збираєшся ти просити її руки?

— О ні.

— Ну добре, поговорімо після вечері, коли з’їмо індичку й забудемо про всі негаразди.

Поплескавши Безіла по плечу, він пішов до своєї кімнати.

Це була велика родинна вечеря і, вдаючи, що він поглинений розмовою, Безіл уважно стежив за Жобеною, намагаючись за її вбранням та виразом обличчя розкусити відчайдушні наміри дівчини. Вона майстерно вміла приховувати свої справжні почуття, у чому цього ранку він зміг переконатися особисто, однак кілька разів вона глянула на годинник, після чого щоразу її погляд ставав задумливим.

Після вечері до бібліотеки принесли каву, і Безілу почало здаватися, що пустопорожні балачки надто затягнулися. Коли Жобена несподівано встала і вийшла з кімнати, він кинувся до містера Дорсі.

— Ну, юначе, чим можу зарадити?

— Розумієте... — зам’явся Безіл.

— Наразі вдалий час для розмови — я ситий і щасливий.

— Розумієте... — Безіл знову затнувся.

— Сміливіше. Ми збиралися поговорити про мою Жобену.

Але тут із Безілом трапилося щось неймовірне. Він поглянув на себе збоку — і побачив ябедника, який, перебуваючи в гостях, підло нашіптує містеру Дорсі про його дочку.

— Розумієте... — тупо повторив він.

— Питання перше: чи зможеш ти її забезпечувати? — весело запитав містер Дорсі. — Питання друге: чи зможеш ти тримати її під контролем?

— Забув, що хотів сказати, — випалив Безіл.

Спантеличений, він вибіг із бібліотеки. Кинувшись нагору, він постукав до кімнати Жобени. Ніхто не відповів, тоді він прочинив двері й заглянув усередину. В кімнаті нікого не було, але на ліжку лежав наполовину зібраний саквояж.

— Жобено! — тривожно покликав він.

Відповіді не було. Покоївка, що проходила повз кімнату, повідомила, що міс Жобена робить завивку в маминій кімнаті.

Безіл поквапився вниз, поспіхом надягаючи капелюх і пальто, він напружено згадував, де саме вони якось увечері висадили Скідді де Вінчі. Впевнений, що впізнає будівлю, він проїхав по Лексінгтон-авеню на таксі, помилився трьома парадними дверима — і затремтів від радості, коли на табличці поруч із дзвінком побачив ім’я: «Леонард Едвард Девіс де Вінчі». Натиснувши на кнопку, Безіл почув, як у свердловині внутрішніх дверей повернувся ключ.

Жодного плану в нього не було. Не сподіваючись переконати де Вінчі, він вирішив як у виставі повалити суперника на підлогу, зв’язати й залишити лежати на підлозі, допоки все не вгамується. З огляду на те, що Скідді важив на сорок фунтів більше, завдання було не з легких.

Скідді пакував речі — навіть пальто, недбало кинуте на валізу, не могло приховати цього факту від Безіла. З-поміж різних речей на туалетному столику стояла почата пляшка віскі, а поруч — напівпорожня склянка.

Приховуючи своє здивування, Скідді запропонував Безілу крісло.

— У мене до тебе справа... — Безіл намагався говорити спокійно, — це стосується Жобени.

— Жобени? — спохмурнів Скідді. — Що таке? Це вона тебе прислала?

— Ні-ні. — Безіл проковтнув клубок, що підступив до горла, намагаючись виграти час. — Я тут подумав... хотів із тобою порадитися... розумієш, я бачу, що вона мене недолюблює, але не знаю за що.

На обличчі у Скідді промайнуло полегшення.

— Нісенітниця якась. Вона до тебе добре ставиться. Вип’єш?

— Ні. Зараз не хочу.

Скідді допив склянку; після недовгого вагання прибрав із валізи пальто.

— Мені пакуватися треба, ти вибач, гаразд? За місто їду.

— Звичайно.

— Може, все-таки вип’єш?

— Ні, я нещодавно зав’язав.

— Коли починаєш сіпатися через усілякі нісенітниці, найкраще рішення — алкоголь.

Задзвонив телефон, і він відповів, щільно притискаючи слухавку до вуха:

— Так... Я не можу зараз говорити... Так... Тоді о пів на шосту. Зараз близько четвертої... Потім поясню... Побачимось...— З офісу телефонували, — пояснив він із награною байдужістю. — Чи не надумав ковтнути трохи, га?

— Ні, дякую.

— Облиш хвилювання. Радій життю.

— Неприємно гостювати в будинку і знати, що ти комусь не подобаєшся.

— Та подобаєшся ти їй, подобаєшся! Вона сама мені говорила про це.

Поки Скідді збирав речі, вони обговорювали далі цю ситуацію. В голові у Безіла запаморочилось, нерви були натягнуті до межі, і після кожного запитання, що було поставлене серйозним тоном, він вдавався в безконечні розлогі міркування. Він так і не вигадав нічого ліпшого, аніж залишатися зі Скідді й чекати найкращої нагоди для довірливої бесіди.

Однак тактика «морочити голову» не допомогла; настирливість гостя стала Скідді надокучати. Врешті-решт, він зачинив валізу, залпом осушив склянку і заявив:

— Добре, мені час вирушати.

Вони вийшли разом, і Скідді спіймав таксі.

— Тобі в який бік? — запитав Безіл.

— У передмістя... Тобто в центр.

— Я з тобою, — зголосився Безіл. — Ми могли б... могли б випити... в «Білтморі».

Скідді завагався.

— Я тебе підкину до місця призначення.

Коли таксі загальмувало біля «Білтмора», Безіл не ворухнувся, щоб вийти.

— Хіба ти зі мною не підеш? — з надією запитав він.

Насупившись, Скідді глянув на годинник:

— Часу обмаль.

Безіл засмучено відкинувся на спинку сидіння:

— Самому мені туди йти не варто: я виглядаю дуже молодо, у мене навіть замовлення не приймуть, якщо зі мною не буде когось соліднішого.

Вмовляння подіяли. Скідді вийшов із таксі, примовляючи: «Лишень хутчіш», і вони увійшли в бар.

— Що ти питимеш?

— Що-небудь міцніше, — відповів Безіл, запалюючи першу цигарку за місяць.

— Два «стінгери»[42], — замовив Скідді.

— Це не серйозно.

— Тоді два подвійних «стінгери».

Краєчком ока Безіл зиркнув на годинник. Було двадцять по п’ятій. Не чекаючи, поки Скідді доп’є свій коктейль, він зробив знак офіціанту повторити замовлення.

— Ні-ні! — запротестував Скідді.

— Моя черга, не сперечайся.

— Ти ж не доторкнувся до свого келиха.

Безіл з огидою пригубив коктейль. Він зауважив, що від нової порції спиртного Скідді дещо розслабився.

— Піду я, — машинально вимовив він. — Важлива зустріч.

Тут Безіла осяяло.

— Я от гадаю: чи не завести собаку? — оголосив він.

— Не говори зі мною про собак, — скорботно мовив Скідді. — У мене були жахливі переживання щодо собаки. Я тільки нещодавно оговтався.

— Я вважаю, собака — найкращий друг людини, — не вгамовувався Безіл.

— Справді? — Скідді щосили ляснув долонею по столу. — Я теж так вважаю, Лі. Саме так.

— Ніхто не любить тебе так віддано, як собака, — продовжував Безіл, сентиментально вдивляючись удалечінь.

Тут принесли другу порцію подвійних «стінгерів».

— Дозволь розповісти мені про собаку, якого більше немає, — погодився Скідді. Він глянув на годинник. — Уже спізнююся, та одна хвилина погоди не змінить — ти ж любиш собак.

— Люблю їх понад усе на світі, — Безіл підняв свій перший келих, який ще був наполовину повний. — За наших найкращих друзів, за собак!

Вони випили. На очах Скідді заблищали сльози.

— Слухай, я тобі розповім. Узяв я цього песика ще цуценям, виростив, вигодував. Красень був, ердельтер’єр, породистий, від Мактавіша Шостого.

— Зуб даю, що красень!

— Ще б пак! Слухай...

Заговоривши про свого собаку, Скідді зм’як, й Безіл підсунув йому свій непочатий келих, який той відразу міцно стиснув пальцями. Підкликавши бармена, Безіл замовив ще два «стінгери». На настінному годиннику було п’ять хвилин по шостій.

Скідді говорив і далі. Згодом лише сам погляд на журнальну статтю про собак викликав у Безіла гострий приступ нудоти. О пів на сьому Скідді, похитуючись, підвівся:

— Треба йти... Важливе побачення... Не хотів би засмутити...

— Гаразд. Ходімо до шинквасу та вип’ємо ще по одній наостанок.

Скідді був знайомий з барменом і трохи потеревенив із ним, оскільки час вже не мав значення. Він випив зі своїм давнім приятелем, щоб побажати йому успіху в досить важливій справі. Потім осушив ще келих.

Чверть на восьму Безіл вивів Леонарда Едварда Девіса де Вінчі з бару готелю, залишивши його валізу під опікою бармена.

— Важлива зустріч... — бурмотів Скідді, поки вони чекали таксі.

— Дуже важлива, — підтвердив Безіл. — Я маю переконатися, що ти туди потрапиш.

Коли під’їхала машина, Скідді завалився на сидіння, а Безіл сказав шоферу адресу.

— Дякую тобі, бувай! — вигукнув Скідді. — Зайдімо ще куди-небудь, вип’ємо ще один раз за кращих друзів людини.

— Е ні, — відмовився Безіл, — у тебе надто важлива зустріч.

— Ти правий. Надто важлива.

Машина рушила, і Безіл дивився їй услід, поки вона не зникла за рогом. Скідді їхав на Лонг-Айленд провідати могилу улюбленого песика.

Раніше Безіл не брав до рота ані краплі спиртного, і зараз у його і без того охоплену тріумфальним полегшенням голову вдарило ще й три коктейлі, які йому довелося в себе перехилити. Повертаючись в будинок Дорсі, він звів очі до неба і вибухнув реготом. Почуття власної гідності, що було втрачене минулої ночі, знову повернулося до нього; його гріла впевненість у своїй могутності.

Двері відчинила покоївка, і Безіл інтуїтивно відчув, що в холі на першому поверсі хтось є. Він почекав, поки покоївка піде, потім підійшов до дверей гардеробної та прочинив їх. Там, біля саквояжику, стояла Жобена, роздратована й перелякана водночас. Чи то Безіл, обманутий своєю самовпевненістю, щось переплутав, чи то її личко й справді засяяло від полегшення, коли він увійшов?

— Вітаю. — Вона зняла пальто, повісила його, немов саме для цього сюди увійшла — і вийшла на світло. Її обличчя, чарівне і бліде, випромінювало спокій, ніби вона сіла та склала руки.

— Джордж тебе розшукував, — байдуже повідомила вона.

— Справді? Я бачився з одним приятелем.

З подивом вона відчула легкий запах коктейлю.

— Але мій друг відправився на могилку свого собаки, тому я повернувся додому.

Вона раптом заціпеніла:

— Це був Скідді?

— Він розповідав мені про свого собаку, — похмуро повідомив Безіл. — Що не кажи, а собака — кращий друг людини.

Дівчина сіла на диван і втупилася на Безіла широко розплющеними очима:

— Скідді напився до втрати пульсу?

— Він поїхав на могилу свого собаки.

— От дурень! — вигукнула вона.

— Ти на нього чекала? Невже це твій саквояж?

— Не твоя справа.

Безіл витягнув валізу з гардеробної та заніс у ліфт:

— Сьогодні вона тобі не знадобиться.

В її очах зблиснули сльози відчаю.

— Не здумай пити, — уривчасто сказала Жобена. — Хіба ти не бачиш, на що перетворився Скідді?

— «Стінгер» — кращий друг людини.

— Тобі лише шістнадцять. Гадаю, вчора ти пожартував, коли почав проповідувати ідеї бездоганного життя.

— Звичайно, то був жарт, — погодився він.

— Я ж спочатку подумала, що ти серйозно. Невже ніхто на світі нічого не говорить серйозно?

— Ти подобаєшся мені більше за всіх дівчат на світі, — тихо сказав Безіл. — І це правда.

— Ти мені теж подобався, поки не почав говорити мені, що я не повинна цілуватися.

Він наблизився до неї та взяв її за руку:

— Візьмімо валізу догори, допоки покоївка не прийшла.

Вони увійшли до темної кабіни ліфта і зачинили дверцята.

— Тут десь є вимикач, — сказала вона.

Не випускаючи її руки, він притягнув її до себе й міцно обійняв:

— Це той випадок, коли світло нам зараз не потрібне.

У потягу на зворотному шляху Джордж Дорсі несподівано прийняв рішення. Його зуби зціпилися.

— Зрозумій правильно, Безіле... — він запнувся. — Але скажи: ти пив спиртне на День подяки?

Безіл похмуро кивнув.

— Іноді мене тягне до випивки, — помірковано мовив він. — Не знаю, що з цим вдіяти? У моїй родині всі вмирають від алкоголю.

— Отакої! — вирвалося у Джорджа.

— Але я зав’язав. Дав слово Жобені, що в рот не візьму ані краплі спиртного, поки мені не виповниться двадцять один рік. Вона хвилюється, що я занапащу себе, якщо і далі настільки гультяюватиму!

Джордж якийсь час помовчав.

— Про що ви з нею розмовляли увесь час? Адже я вважав, що ти в гості приїздив до мене, а не до неї!

— Це... це святе, — безтурботно відповів Безіл. — Послухай! Якщо спізнимося на вечерю, попросімо Сема, щоб ввечері не зачиняв вікно в їдальні?