До зірок

До зірок

Якось під вечір, у скорботному золотистому сяйві пізнього літа, Безіл Дюк Лі та Ріплі Бакнер-молодший сиділи на ганку домівки родини Лі. У будинку мелодійно задзеленчав телефон, обіцяючи загадкові перспективи.

— Я думав, тобі додому час, — сказав Безіл.

— А я думав, тобі.

— Я зараз піду.

— І я теж.

— Чого ж не йдеш?

— А ти чого?

— Та ось вже йду.

Вони зареготали, і через часті позіхання сміх поступово перетворився на якесь булькання.

Коли знову задзвонив телефон, Безіл похопився:

— Мені ще тригонометрію потрібно вивчити до вечері.

— Ти справді восени збираєшся до Єля? — скептично поцікавився Ріплі.

— Збираюся.

— Усі вважають, що це безглуздий намір — тобі ж усього шістнадцять.

— У вересні сімнадцять буде. Ну бувай. Ввечері зателефоную.

Безіл почув, як його мати взяла слухавку нагорі, і відразу розпізнав у її голосі сумні нотки.

— Так... Еверетте, який жах!.. Так... Боже мій!

Через якийсь час він зрозумів, що йдеться про звичні турботи, пов’язані з родинним бізнесом, і пішов на кухню перекусити. На зворотному шляху він зіткнувся з матір’ю, котра квапливо спускалася сходами. Вона частенько кліпала очима, капелюшок на ній був задом наперед, що свідчило про неабияке хвилювання.

— Мені необхідно з’їздити до твого дідуся.

— Що трапилося, мамо?

— За словами дядька Еверетта, ми втратили силу-силенну грошей.

— Скільки? — стривожився він.

— По двадцять дві тисячі доларів кожен. Але це ще не остаточні підрахунки.

Вона пішла.

— Двадцять дві тисячі! — повторив він пошепки.

Уявлення його про гроші були дещо розпливчасті та побіжні, однак він зауважив, що під час сімейних вечер одвічна розмова про продаж залізничній компанії кварталу на Третій вулиці нещодавно змінилася тривожними бесідами про акції «Західної муніципальної комунальної компанії». О пів на сьому зателефонувала мати й звеліла йому повечеряти. З нестрим­ним занепокоєнням, він сів за стіл на самоті, навіть не зауважив розгорнуту «Міссісіпську компанію»[43], що лежала біля тарілки. Стривожена й сумовита, матір повернулася о сьомій і, впавши поруч з ним на стілець, виклала деталі їхнього фінансового становища: вона, її брат Еверетт і їхній батько втратили більш як вісімдесят тисяч доларів. Її охопила паніка й, сидячи за столом, жінка зацьковано озиралася на всі боки так, ніби гроші витрачалися навіть тут, а вона намагалася негайно скоротити витрати.

— Мушу припинити продаж акцій, інакше у нас нічого не залишиться, — заявила вона. — Нам доведеться виживати на три тисячі на рік, ти це розумієш, Безіле? Не уявляю, як зможу відправити тебе до Єля.

У нього душа в п’яти сховалася: майбутнє, яке, як маяк, завжди затишно світило попереду, наостанок яскраво спалахнуло і згасло. Мати здригнулася і рішуче похитала головою:

— Доведеться тобі вступати до університету штату.

— Аякже! — вигукнув Безіл.

Коли вона побачила, як витягнулося і стало нерухомим його обличчя, їй стало його шкода, але вона заговорила далі досить різким тоном, яким зазвичай говорять із тими, кому ви змушені відмовити.

— Мені досить прикро, адже тато мріяв, щоб ти навчався в Єлі. Але кажуть, що разом з одягом та дорогою це потягне на дві тисячі за кожен навчальний рік. Дідусь допоміг мені оплатити твоє навчання в школі Св. Ріджиса, але саме він завжди стверджував, що вищу освіту краще здобувати в державному університеті.

Як уві сні, мати попленталася наверх із чашкою чаю, а Безіл залишився в темній вітальні наодинці зі своїми думками. Зараз втрата грошей означала для нього лише одне: він не поїде навчатися до Єля. Самі ці слова, які ще не набули значення, тиснули на нього неабияким тягарем — адже він безліч разів за звичкою виголошував: «Я вступаю до Єля»; поступово він усвідомив, скільки приємних і знайомих надій віддаляється від нього разом із цими словами.

Єль означав для нього далекий американський Схід, безмежна туга за яким опанувала ним відтоді, як він уперше прочитав книги про життя у мегаполісах.

У старих штатах, далеко від тужливих залізничних вокзалів Чикаго і нічних пожеж Піттсбурга[44], відбувалося щось таке, від чого серце його тріпоче. Він уже перейнявся неосяжно вабливою суєтою Нью-Йорка, напругою днів і ночей величезного міста, дзвінкою, мов натягнуті дроти. Там нічого не доводилося домальовувати, бо це і була сама суть романтики — життя барвисте і принадне, як у книжках та мріях.

Але шлях до цього незбагненного та заможного існування простягався крізь браму Єля. Вже сама ця назва викликала спогад про героїчну команду, яку раннього морозяного листопадового вечора згуртувало нездійсненне завдання; потім він згадав про групу бездоганних, аристократичних джентльменів у циліндрах і з тростинами, які стояли в барі готелю «Мангеттен». І, невіддільний від тріумфів і нагород, труднощів і славетних перемог, в його уявленні постав неодмінний і незрівнянний дівочий образ...

Але ж на навчання можна заробити? Раптом ця ідея видалася йому цілком досяжною. Він почав стрімко міряти кімнату кроками, декламуючи майже вголос:

— Ну звичайно, так і треба вчинити.

Він поквапився нагору і, постукавши в кімнату до матері, оголосив натхненним голосом провидця:

— Мамо, я знаю, що робити! Я сам зароблятиму на навчання в Єлі.

Він присів до неї на ліжко, і вона дещо замислилася. Вже кілька поколінь чоловіки в їхньому роді не вирізнялися особливою винахідливістю, тож ідея видалася їй неспо­діваною.

— Здається мені, ти не з тих, хто звик працювати. Окрім того, підробляють зазвичай ті хлопчики, які перед вступом здобули субсидію або грант, а у тебе навчання, як завжди, кульгає.

Безіл образився. До Єльського університету він підготувався на рік раніше, ніж всі його однолітки, тому такий закид він вважав несправедливим.

— І чим ти збираєшся зайнятися? — запитала вона.

— Можу чистити каміни, — не розгубився Безіл. — Можу згрібати сніг із тротуарів. По-моєму, студенти здебільшого таким чином підробляють... а, і ще займаються репетиторством. Ти ж зможеш дати мені ту суму, якою обійшлося б навчання в державному університеті?

— Треба подумати.

— Гаразд, не турбуйся, — категорично заявив він. — Якщо я зароблю собі на навчання, якраз зможу відшкодувати твої збитки... Майже.

— Може, почнеш із того, що підшукаєш роботу на літо?

— Завтра ж. Сподіватимемося, я накопичу потрібну суму, тож тобі не доведеться мені допомагати. На добраніч, мамо.

У себе в кімнаті Безіл зупинився перед дзеркалом і з громоподібною рішучістю заявив, що сам заробить на навчання в Єлі, а потім дістав із книжкової шафи пів дюжини запорошених творів Гораціо Елджера[45], до яких не торкався сто років. Подібно до того, як молодий чоловік післявоєнної доби міг би вивчати «Короткий курс ведення бізнесу», виданий університетом Джорджа Вашингтона, він сів за стіл і почав повільно гортати «Тільки вгору».

Через два дні — наслухавшись глузувань від швейцарів, кур’єрів і секретарок редакцій «Преси», «Вечірніх новин», «Соціалістичної газети», зеленого «бульварного» листка під назвою «Кур’єр», де його переконали, що репортер, якому «майже сімнадцять» років, нікому не потрібен, зазнавши на власній шкурі всі приниження, які очікують юного громадянина у вільній країні, який намагається заробити на навчання в Єлі; Безіл Дюк Лі, надмірно «вразливий», щоб звертатися до батьків своїх друзів, влаштувався працювати на залізницю за протекцією Едді Пармелі, який жив на протилежному боці вулиці.

Наступного ранку, о пів на сьому, захопивши з собою обід і новенький комбінезон, який обійшовся в чотири долари, Безіл зніяковіло увійшов у депо. Він відчував себе новачком у незнайомій школі, хіба що ніхто не виявляв до нього жодного інтересу і не запитував, чи буде він вступати до спортивної команди. Безіл відзначився у журналі відвідувань, від чого йому стало ніяково, і, навіть не отримавши застережень від бригадира, був відправлений тягати дошки для ремонту вагонного даху.

Настав полудень; усе відбувалося своїм порядком. Голову напекло сонцем, руки й спину ломило, але жодна подія не порушувала сумний спокій цього ранку. На дикому поні не проскакала повз нього донька президента компанії; сам директор не пройшов цехом і не виділив його схвальним поглядом. І все ж Безіл, не падаючи духом, продовжував працювати — не варто багато чого очікувати від першого робочого дня!

Обідали вони разом з Едді Пармелі. Той кілька років підробляв тут під час канікул, а цієї осені збирався вступати до університету штату. Він скептично похитав головою, коли Безіл сказав йому, що хоче заробити на Єль.

— Ти ось що зроби, — порадив він. — Позич у матері дві тисячі та купи двадцять акцій «Плуга і трактора». Потім іди в банк і під заставу цих акцій візьми кредит ще на дві тисячі, а на них купи ще двадцять акцій. Потім рік сиди й не смикай­ся — і гроші на Єль у тебе в кишені.

— Навряд чи мама дасть мені дві тисячі.

— Ну не знаю, я б тільки так і вчинив.

Якщо ранок не відзначився якимись подіями, то після обіду трапився досить неприємний казус. Безіл отримав невелике підвищення: йому довірили залізти на вантажний вагон і допомогти прибивати дошки, які він тягав уранці. Виявилося, що вбивати цвяхи в дошку значно складніше, ніж вбивати їх у стіну; однак він вважав, що досягнув певних успіхів, аж раптом знизу гукнув невдоволений голос:

— Гей, ти! Нумо, підведись!

Безіл глянув униз. Там, із загрозливо багряним обличчям, стояв бригадир. — Так, ти, у новенькому комбінезоні. Під­ведись!

Безіл озирнувся, але не побачив, щоб хтось поруч приліг; поруч гарували лише двоє похмурих угорців, і до нього дійшло, що звертаються саме до нього.

— Що, вибачте, сер? — перепитав він.

— Або вставай на коліна, або забирайся звідси геть. Ти де перебуваєш, га?

Хлопець забивав цвяхи сидячи, тому, либонь, бригадир запідозрив його в ледарстві. Вдруге подивившись на бригадира, Безіл не став пояснювати, що в сидячому положенні відчуває себе більш впевнено, і пропустив зауваження повз вуха. Ось в Єлі, напевно, немає залізничних майстерень; і з раптовим болем він одразу пригадав зловісну назву «Нью-Йорк — Нью-Гейвен — Гартфорд»...

На ранок третього дня Безіл усвідомив, що його комбінезон зник, а потім почув, що всі робітники, котрі працювали менше ніж пів року, підлягатимуть звільненню. Він заробив чотири долари й втратив комбінезон. Наука забивати цвяхи стоячи на колінах обійшлася йому вартістю трамвайних квитків.

В історичній частині міста стояла велика старомодна садиба, де жив його двоюрідний дід, Бенджамін Райлі; саме туди, не відкладаючи візиту, заявився Безіл. Це була його остання надія — Бенджамін Райлі був рідним братом дідуся Безіла, але останні двадцять років вони не спілкувалися.

У просторій вітальні його зустрів невисокий, кремезний старий, чиє незворушне обличчя ховалося за сивою кучерявою бородою. Поруч із ним стояли жінка років сорока, з якою він одружився пів року тому, та її п’ятнадцятирічна дочка. Ту гілку сімейства, до якої належав Безіл, на весілля не запросили, і цих нових родичок він бачив уперше.

— Ось, вирішив вас провідати, дядьку Бене, — вимовив Безіл із деяким збентеженням.

На якийсь час у вітальні запанувала тиша.

— Мати здорова? — поцікавився старий.

— Так, дякую.

Містер Райлі вичікував. Місіс Райлі щось тихенько сказала дочці, після чого та з цікавістю поглянула на Безіла й неохоче покинула кімнату. Матір усадила старого в крісло.

Від збентеження Безіл відразу перейшов до справи. Йому хотілося отримати тимчасову роботу в фармацевтичній компанії «Райлі».

Двоюрідний дід з хвилину завагався, а потім відповів, що вакансій немає.

— Шкода...

— Якби ти на постійне місце просився, була б інша розмова, але ти ж у нас до Єля зібрався. — Він вимовив це з лише йому зрозумілою іронією і зиркнув на дружину.

— Саме тому я і шукаю роботу.

— А матері не по кишені тобі освіту забезпечити? — в голосі діда відчувалися нотки зловтіхи. — Усі гроші розтринькала?

— Ні-ні, — поспішно запевнив Безіл. — Вона мені допомагатиме.

На його подив, підтримка прийшла з несподіваного боку. Місіс Райлі раптом схилилася до чоловіка і стала щось нашіптувати йому на вухо, після чого старий кивнув та гучно мовив:

— Я подумаю, Безіле. Іди поки що до бібліотеки.

Його дружина підхопила:

— Ми подумаємо. Іди до бібліотеки, побудь там із Родою, а містер Райлі тим часом усе обміркує.

Коли двері бібліотеки зачинилися, він залишився наодинці з Родою, рішучою дівчиною з квадратним підборіддям і білими м’ясистими руками; її біла сукня нагадала Безілу мереживні панталони, які тріпотіли на мотузці у дворі його будинку. Він спантеличено зупинив на ній погляд, не розуміючи, чому дід раптом обернув гнів на ласку.

— Отже, ти мій двоюрідний брат, — сказала Рода, згортаючи книгу; він встиг помітити, що це був роман «Маленький полковник: фрейліна»[46].

— Так, — погодився він.

— Я про тебе від декого чула.

З цього випливало, що до неї дійшли не надто приємні чутки.

— Хто ж про мене розповідав?

— Одна дівчинка, Елен Вошмер.

— Елен Вошмер! — за його тоном було зрозуміло, що до власниці цього імені він ставиться з презирством. — Еге, аякже!

— До речі, моя краща подруга. — Безіл промовчав. — Вона сказала, що ти зачванився.

Молодь не відразу помічає, що ворогом є саме той, хто завдає рану, а не той, хто пускає ті самі чутки — то не більше, як стріла. І він умить розсердився на Елен Вошмер.

— У мене тут знайомих хлопців мало, — зізналася дівчина більш примирливо. — Ми пів року як переїхали. Ніде більш не зустрічала настільки чванливого товариства.

— Та ні, ти помиляєшся, — запротестував Безіл. — А де ви раніше жили?

— У Су-Сіті. Там молодь значно веселіша.

Заглянувши в бібліотеку, місіс Райлі покликала Безіла до вітальні. Старий знову зустрів його стоячи.

— Приходь вранці, що-небудь для тебе підшукаю, — сказав він.

— Чом би тобі завтра з нами й не повечеряти? — додала місіс Райлі таким сердечним тоном, за яким доросла людина точно б помітила якийсь підступ.

Сповнившись життєрадісною вдячністю, Безіл ледь зачинив за собою двері, коли місіс Райлі з коротким смішком покликала доньку.

— Тепер подивимося, чи не стане тобі веселіше, — заявила вона. — Коли там у вас танцюльки?

— У Коледж-клубі щочетверга, а в Озерному клубі щосуботи, — випалила Рода.

— Ну, якщо цей хлопчина не захоче втратити місце, яке дає йому твій батько, у тебе буде кавалер на все літо.

Випадкові компанії, згуртовані внаслідок тяги до грошей чи завдяки географічним координатам, можуть виявитися досить безглуздими й нудними, але якщо молодих людей об’єднує лише властива їм непривабливість серед оточення, то їхнє скрутне становище можна порівняти хіба що зі становищем ув’язнених, загнаних до тісної камери. За версією Безіла, невеличке товариство, запрошене наступного вечора на вечерю, нагадувало цирк виродків. Льюїс та Гектор Крам, тупуваті двоюрідні брати, які могли спілкуватися хіба що один з одним; Сідні Розен, моторошний тип, хоч і заможний; миршаві Мері Гаупт, Елен Вошмер, а з ними Бетті Джі, зовнішність якої нагадала Безілу про жорстоку дражнилку, котру в дитинстві вони виспівували на мотив «Містечка в джунглях»:

Ба більше, всі вони обурювалися на Безіла, вважаючи його «зарозумілим»; дорогою додому він засинав від туги й невиразно відчував, що його використовували. Однозначно, він дякував місіс Райлі за її доброту, але здогадувався, що більш кмітливий хлопець неодмінно ухилився б від необхідності супроводжувати Роду в Озерний клуб на танці вже найближчої суботи. Вимушене запрошення застало його зненацька; та коли хлопця взяли на гачок тиждень по тому, а потім і ще через тиждень, він почав усвідомлювати ситуацію. Це входило в коло його обов’язків, і він знехотя виконував нову повинність, не розуміючи, втім, навіщо такій дівчині, дикунці, яка до того ж погано танцює, йти туди, де її сприймали не інакше, як тягар. «Їй би вдома з книжкою сидіти, — неприязно думав він, — або з’їздити куди-небудь... чи рукоділлям зайнятися».

Одного разу в суботу, коли юнак дивився з трибуни тенісний турнір і здригався від майбутньої вечірньої місії, його увагу несподівано привернуло дівоче личко на відстані буквально кількох футів. Він затамував подих, його серце радісно затремтіло; трохи пізніше публіка стала розходитися, і він, на свій подив, виявив, що витріщався на дівчинку років десяти. Безіл відвів очі, відчуваючи незрозуміле розчарування, але наступної миті знову дивився в її бік. Миле, соромливе личко викликало в ньому спектр думок і почуттів, що не мали словесного вираження. Він пройшов повз дівчинку, навіть не дізнавшись, чия це дитина; увесь світ раптом видався йому чудовим, він почув його правдивий шепіт про вічну переконливу обіцянку щастя. «Завтра... невдовзі... або восени... можливо, сьогодні». Не стримуючи емоцій, він сів і спробував написати одній знайомій дівчині із Нью-Йорка. Слова на папері були пишномовними, а дівчина здавалася холодною і далекою. В його уяві маячив образ, який занурив його в стан пристрасного томління — і це було обличчя дівчинки, яку він бачив сьогодні вдень.

Приїхавши з Родою в Озерний клуб, Безіл негайно озирнувся навколо у пошуках ровесників-боржників Роди або ж тих, на кого міг натиснути. Тоді ще не було заведено «перехоплювати» дівчат під час танцю; зазвичай Безілу вдавалося заздалегідь позбавити себе від пів дюжини танців, але сьогодні ввечері зібралися старші хлопці, і ситуація була безперспективною. Однак, коли Рода вийшла з гардеробної, він зауважив Білла Кампфа і подумки вдячний накинувся на нього.

— Вітаю, дружище! — сказав він, випромінюючи добродушність. — Запросиш на один танець Роду?

— Та ні, — жваво відмовив Білл. — У нас гості. Ти що, не знаєш?

— Ну, на один танець можемо ж обмінятися?

Білл підняв на нього здивований погляд.

— Я думав, ти знаєш! — вигукнув він. — Тут Ерміні. Весь вечір тільки про тебе й говорить.

— Ерміні Бібл!

— Так, разом із батьками та молодшою сестрою. Вранці приїхали.

Тепер емоції, пережиті двома годинами раніше, завирували в ньому по-справжньому, але цього разу Безіл знав причину. Дівчинка, у якої було на диво знайоме обличчя, виявилася молодшою сестрою Ерміні Гілберт Лабусс Бібл. Його думки поринули в далеке минуле, до довгого тогорічного вечора на веранді Кампфів, що виходила на озеро, аж раптом у вухах пролунав справжній голос Ерміні: «Безіле!» — і блискуча красуня п’ятнадцяти років підлетіла до нього, стиснула його пальці так, немов була готова відразу опинитися в його обіймах. Від радості її голос звучав дещо хрипко, хоча вона і була в тому самому віці, коли радість зазвичай маскується за збентеженими усмішками і невиразним бурмотінням. Зате Безіла, всупереч поривам серця, скувало незручністю та збентеженням. Він навіть відчув деяке полегшення, коли Білл Кампф, який приділяв тепер своїй чарівній кузині значно більше уваги, ніж торік, повів її танцювати.

— Хто така? — суворо запитала Рода, коли він, як в тумані, повернувся до неї. — Я її раніше не бачила.

— Просто дівчина. — Він ледве розумів, що говорить.

— Я це сама зрозуміла. А звуть її як?

— Мінні Бібл, з Нового Орлеана.

— Ото ж бо пихата! Ніколи не зустрічала таких чванливих дівчат.

— Цить! — мимоволі вирвалося у Безіла. — Пішли танцювати.

Лише через годину страждань, тягар Безіла взяв на себе Гектор Крам, і через кілька танців Безіл зміг запросити Мінні, яка тепер була в центрі людського коловороту. Але вона змогла його винагородити тим, що взяла його за руку і потягнула за собою на навислу над темним озером веранду.

— Давно б так, — прошепотіла Мінні, інстинктивно вибравши найтемніший куток. — Я підозрювала, що у тебе нове захоплення.

— Зовсім ні, — з жахом запевнив він. — Вона мені майже як двоюрідна сестра.

— Я завжди знала, що ти непостійний. Але не думала, що забудеш мене так швидко.

Вона потроху наближувалася до нього, поки вони не торкнулися одне одного. Її очі, зустрівшись з його поглядом, сказали: «Хіба це важливо? Ми наодинці».

Раптом, охоплений незрозумілою панікою, він скочив на ноги. Ну хіба міг він поцілувати її ось так — відразу? Між ними тепер стояв цілий рік. Неабияк схвильований, Безіл тинявся туди-назад, повторюючи: «Як я радий тебе бачити!» — і супроводжував це не надто оригінальне твердження удаваним сміхом.

Зберігаючи самовладання, в якому вже відчувалася зрілість, Мінні спробувала його заспокоїти: «Безіле, йди-но сюди, сядь!»

— Я зараз, — видихнув він так, ніби зараз знепритомніє. — Трішки розхвилювався, та й все.

І знову він видав смішок, який навіть йому, наперекір стукоту у вухах, видався дурнуватим.

— Я приїхала на три тижні. Хіба це не дивовижно? — і, з виразною теплотою в голосі, додала: — Пам’ятаєш, як того дня, на веранді у Білла?

У відповідь він зміг лише пробурмотіти:

— Я тепер вдень не можу — працюю.

— Зустрічатися, Безіле, можна і ввечері. Тут лише пів години автомобілем.

— У мене немає автомобіля.

— Ну, можеш у рідних попросити.

— У нас електромобіль.

Вона терпляче вичікувала. Він, як і раніше, її зачаровував — цікавий, непередбачуваний, дещо сумний.

— Я бачив твою сестру, — випалив він, сподіваючись хоча б таким способом подолати якусь хворобливу, нестерпну святобливість, яку насилала на нього Мінні. — Ви з нею схожі, як дві краплі води.

— Справді?

— Це було якесь диво... — сказав він. — Просто диво! Зараз розповім...

— Я слухаю. — Вона склала руки на колінах і приготувалася слухати.

— Так ось, сьогодні після обіду...

Музика кілька разів замовкала і починалася знову. Тепер оголосили перерву, і в тиші на веранді почулися рішучі кроки: піднявши голову, Безіл побачив Роду та Гектора Крама.

— Мені час додому, — пискнув Гектор ламаним голоском. — Ось Рода.

«Відведи Роду на причал і штовхни в озеро!» — спало на думку Безілу. Але насправді він ввічливо підвівся.

— Де ти вештаєшся, Безіле? — сказала Рода з образою. — Чому ти не повернувся?

— Я якраз йду. — Коли він обернувся до Мінні, голос його злегка здригнувся. — Привести твого кавалера?

— Ні, не турбуйся, — сказала Мінні.

Вона не сердилась, але була дещо здивована. Звідки їй було знати, що хлопець, який настільки покірно дозволив відвести себе геть, саме цієї миті заробляє на навчання в Єлі?

Рідний дід Безіла, який колись був членом комісії університету штату, від самого початку хотів відмовити онука від вступу до Єля; а тепер і мати, уявивши, як її син, голодний і обірваний, щулиться в мансарді, приєдналася до дідових умовлянь. Сума, на яку Безіл міг розраховувати з її боку, була значно меншою за необхідний мінімум, і хоча він вперто не бажав здаватися, його умовили «про всяк випадок» подати документи в тутешній університет.

В адміністративному корпусі він зіткнувся з Едді Пармелі, який представив йому свого супутника — невисокого на зріст і захопленого японця.

— Так-так, — не втримався Едді. — Отже, Єля тобі не бачити?

— І я Єля не бачити, — несподівано встряв містер Утсономі, здивувавши співрозмовників. — О, давним-давно Єля не бачити! — Він несамовито розсміявся. —Так. Справді.

— Містер Утсономі — японець, — пояснив Едді, підморгуючи другу. — Теж абітурієнт.

— І Гарвард, і Принстон теж не бачити, — продовжував містер Утсономі. — Вдома мені пропонували обирати — я вибрав тут.

— Невже? — майже обурився Безіл.

— Звичайно, тут потужніше. Більше селян — відчувається сила та запах землі.

Безіл здивовано витріщився на нього.

— І вам це подобається? — недовірливо запитав він.

Утсономі кивнув:

— Тут я спізнаю справжній американський народ. І тут навчаються дівчата. У Єлі самі хлопчики.

— Але ж тут немає університетського духу, — терпляче пояснив Безіл.

Утсономі перевів нетямущий погляд на Едді.

— Чудово! — пояснював Едді, розмахуючи руками. — Дивовижно! Самі розумієте.

— До того ж дівчата тут... — почав було Безіл, та раптом затнувся.

— Ви знайомі тут дівчата? — усміхнувся Утсономі.

— Ні, не знаю, — рішуче сказав Безіл. — Але я знаю інше: вони не схожі на тих, що приїжджають на бали в Єль. Я взагалі не впевнений, що тут влаштовують бали. Ні, може, місцеві дівчата і нічого, але вони не такі, як ті, яких зустрічаєш в Єлі. Тут вони — просто студентки.

— Чув я, що залицяєшся до Роди Сінклер, — перервав Едді.

— Авжеж! — іронічно всміхнувся Безіл.

— Тогорічної весни вони мене час від часу запрошували до себе на вечерю, та тепер, коли ти водиш її на всі тан­цюльки...

— На все добре, — квапливо розпрощався Безіл.

Він різко вклонився на шанобливий нахил голови містера Утсономі та пішов геть.

З моменту прибуття Мінні питання щодо Роди почало набувати загрозливих масштабів. Спочатку Безіл просто байдуже ставився до її персони, хоча і трохи соромився її мереживного вбрання, котре викликало дивні думки, однак тепер, зрозумівши, як безжалісно його експлуатують, Безіл зненавидів її. Коли вона скаржилася на головний біль, в його уяві цей біль переростав у затяжну, страждальну хворобу, від якої вона не зцілиться аж до осені, коли він поїде на навчання. Але восьми доларів на тиждень, що платив йому двоюрідний дід, мало вистачити на проїзд до Нью-Гейвена, і Безіл розумів, що мати нікуди його не відпустить, якщо він не втримається на цій роботі.

Не знаючи правди, Мінні Бібл була заінтригована тією обставиною, що хлопець танцював із нею лише раз чи двічі за вечір, та й то ставав понурим і замикався в собі. Спочатку така байдужість зачаровувала її та, мабуть, дещо засмучувала. Та рано сформований бурхливий темперамент заважав їй надалі миритися з такою зневагою, і Безіл болісно спостерігав, як у нього один за одним з’являються суперники. Часом він вважав, що Єль потребує надто високої ціни.

Всі надії він покладав на одну подію, що мала відбутися. Ішлося про вечірку на честь від’їзду Мінні: Кампфи орендували Коледж-клуб, Рода туди запрошена не була. За відповідної атмосфері та за сприятливих обставин йому вдасться урвати для себе хоча б мить її від’їзду; і тоді він буде впевнений, що в її серці залишиться його незгладимий відбиток.

За три дні до вечірки він повернувся з роботи о шостій; біля будинку стояв автомобіль Кампфів, а Мінні самотньо сиділа на веранді.

— Безіле, мені треба з тобою поговорити, — промовила вона. — Ти зовсім віддалився від мене.

Сп’янілий її появою на доволі знайомому ґанку, Безіл не знав, що їй відповісти.

— У нас сьогодні родинна вечеря в місті, до неї залишилася рівно година. Чи не хочеш кудись поїхати? Я до смерті боялася, що наразі повернеться твоя мама і подумає, що я вкрай знахабніла, коли вже прийшла без запрошення до твого будинку. — Вона говорила пошепки, хоча поблизу не було нікого. — Як би мені хотілося, щоби батьки звільнили старого водія. Він підслуховує.

— Підслуховує що? — запитав Безіл, у якого вмить спалахнула підозра.

— Просто підслуховує.

— Зробімо так, — запропонував Безіл. — Нехай він довезе нас до дідового будинку, а там я візьму електромобіль.

Каштановими кучерями на її чолі грався теплий вітерець; машина плавно рухалася вздовж Хрест-авеню.

Підігнавши авто, Безіл відчув тріумф власного єства. Було одне місце, яке він зберігав спеціально для таких випадків — невеличкий спуск із дороги, що залишився після розбивки Ландшафтного парку; Хрест-авеню в цьому місці продовжувала бігти десь нагорі, ні на кого не звертаючи уваги, а за милю внизу на мілинах Міссісіпі виблискували яскраві проміні вечірнього сонця.

День нагадував, що літо добігає кінця; воно вже минуло свій зеніт, і те, що від нього залишалося, треба було використовувати, поки воно остаточно не зникло.

У нього в обіймах Мінні раптом зашепотіла:

— Ти для мене — головний, Безіле... Лише ти.

— Але ти сама зізналася, що тобі подобається коке­тувати.

— Знаю, але це вже в минулому. Років у тринадцять-чотирнадцять мені подобалося, коли мене називали легковажною, бо чхати я хотіла на їхню думку; але приблизно рік тому я почала розуміти: в житті є речі важливіші, і, чесне слово, Безіле, я спробувала виправитися. Але боюся, ангелом я ніколи не стану.

Поміж громадськими лазнями й павутиною шосе на протилежному березі річка сяяла тонким багровим відблиском. Знизу долинав гуркіт і свист далекої залізниці; над тенісними кортами Проспект-парку долинав дитячий гомін.

— Справді, Безіле, я не така, як видаюся на перший погляд, бо те, про що я говорю, має глибокий підтекст, однак ніхто мені не вірить. Ти ж знаєш, наскільки ми схожі з тобою: для хлопця, напевно, це не так важливо, але дівчина мусить стримувати свої почуття, а мені це нелегко, тому що я жахливо емоційна.

— Невже ти ні з ким не цілувалася відтоді, як повернулася додому із Сент-Пола?

— Ні з ким.

Безіл відчував, що вона бреше, причому досить рішуче. За кожного з них говорило серце, а його мова не призначена для точних формулювань, в усі віки воно схильне до напівправди та недомовок. Вони зібрали воєдино всі відомі їм фрагменти романтики, аби скроїти одне для одного покрив, теплий, як їхня дитяча пристрасть, і чудовий, як відчуття дива.

Раптом він відсторонив її від себе, поглянув на неї і видав приглушений радісний вигук. Вона була тут, в її освітленому сонячним променем обличчі — вона, та сама обіцянка — у вигині її губ, і в косій тіні від носа у неї на щоці, і в очах, що сяяли матовими відблисками; вона обіцяла вести його туди, де він завжди буде щасливий.

— Скажи, що кохаєш, — прошепотів він.

— Я в тебе закохана.

— О ні. Це різне.

Вона завагалася:

— Я ще ніколи нікому цього не говорила.

— Ну, будь ласка, скажи.

Вона спалахнула рум’янцем, ніби їй стало спекотно від призахідного сонця.

— На моїй вечірці, — прошепотіла вона. — Вночі це простіше.

Коли автомобіль під’їхав до його будинку, вона, не виходячи з машини, мовила:

— А ось іще чому приїхала до тебе: дядько не зміг орендувати клуб на четвер, тому вечірка буде в суботу ввечері, на звичайних танцях.

Безіл у задумі підіймався східцями: Рода Сінклер теж улаштовувала звану вечерю в Коледж-клубі саме того вечора.

Питання стояло рубом. Місіс Рейлі мовчки вислухала його непереконливі виправдання, а потім сказала:

— Рода перша запросила тебе в суботу, крім того, у неї й так уже є поміж запрошених одна дівчина без кавалера. Я, звичайно, не знаю, як Рода поставиться до того, що ти її підведеш, але добре знаю, як поставилася б до цього сама.

А зранку його двоюрідний дід, проходячи повз складське приміщення, зупинився і запитав:

— Якась плутанина з вечірками?

Безіл захлинався поясненнями, та містер Рейлі перебив:

— Не розумію, навіщо так ображати дівчинку. Раджу як слід подумати.

Безіл і без того губився в роздумах; суботній день наближався до вечора, його чекали і тут і там, а він не знав, що робити. До Єля залишався ще місяць, а до від’їзду Ерміні Бібл — яка так і не пов’язала себе жодними зобов’язаннями, нічого йому не пообіцяла, яка ображена та втрачена назавжди! — лише чотири дні. У Безіла, котрий ще дещо затримався в підлітковому віці, далекоглядність замінювалася нетерпінням, для якого майбутнє вимірюється одним днем. Сяйво Єля меркло поруч із можливістю тієї незрівнянної години.

А з іншого боку, грізною примарою маячив університет штату, біля брами якого снували примари, що на очах перетворювалися на потворних фермерів та дівиць. О п’ятій годині вечора, зневажаючи себе за слабкодухість, Безіл зателефонував і попрохав покоївку Кампфів передати, що він захворів і сьогодні прийти не зможе. Але із марудними однолітками він теж сидіти не збирався: захворів так захворів для всіх. Родині Рейлі не буде в чому його докоряти.

Слухавку взяла Рода, і Безіл ретельно зобразив хрипкий напівшепіт.

— Родо, я захворів. Лежу в ліжку, — ледве пробурмотів він і додав: — Добре ще, що телефон у мене в кімнаті, — принаймні, можу зателефонувати.

— Хочеш сказати, що ти сьогодні не з’явишся? — в її голосі лунали гнів і образа.

— Я захворів, не встаю з ліжка, — вперто повторив він. — У мене остуда, усе болить... і нежить.

— Може, все-таки прийдеш? — в її голосі хворий не почув ані краплі співчуття. — Ти обіцяв. Інакше буде на дві дівчинки без кавалерів більше.

— Я пришлю кого-небудь замість себе, — сказав він у розпачі. Його погляд крізь вікно зупинився на будинку навпроти. — Я пришлю Едді Пармелі.

Рода замислилася. Певно, їй ввижався підступ.

— Чи ти вирішив відвідати іншу вечірку?

— О, ні. Я всіх попередив, що занедужав.

Рода знову замислилася. Едді Пармелі сердився на неї.

— Я все влаштую, — пообіцяв Безіл. — Прийде, куди він дінеться? Йому сьогодні все одно нічим зайнятися.

За кілька хвилин він уже біг через дорогу. Двері відчинив сам Едді, який заправляв краватку-метелика під комірець. Безіл скупо, з певними застереженнями, поспіхом змалював ситуацію. Чи не зможе Едді піти замість нього?

— Вибач, дружище, сьогодні ніяк. У мене побачення зі справжньою кралею.

— Ти у програші не залишишся, Едді, — безтурботно пообіцяв Безіл. — Я б тобі заплатив — доларів п’ять.

Едді на мить завагався, та все ж він відмовив:

— Воно того не варте, Безіле. У мене сьогодні така красуня — ти б бачив.

— Зустрінешся з нею пізніше. На цю вечірку тебе... тобто мене... тому зазивають, що там дівчат більше, ніж хлопців... Послухай, Едді, я тобі десять доларів дам.

Едді поплескав його по плечу:

— По руках, дружище. Чого заради кращого друга не зробиш? Де гроші?

У Едді в долоні опинилася тижнева зарплата, ще й з доважком, але на зворотному шляху на свій бік вулиці Безіла охопила порожнеча іншого штибу — порожнеча прийдешнього вечора.

Приблизно через годину лімузин Кампфів пригальмує біля Озерного клубу, і... знову і знову в його уяві перепоною вставала та сама сумна картина, бачити яку він уже був не в змозі.

У розпачі він блукав темними кімнатами. Мати відпустила покоївку, а сама пішла вечеряти до дідуся, і Безіл раптом надумав покликати якогось меткого хлопця, на зразок Елвуда Лімінга, в ресторан «Карлінг» — пити віскі, вино і пиво. Можливо, дорогою додому з вечірки на озері, Мінні помітить його обличчя серед найзатятіших гультіпак і все зрозуміє.

— Поїду в «Максим», — ледь чутно пробурмотів він у відчаї; а потім спересердя додав: — Ох, до біса той «Максим!»

Він сів у вітальні та почав дивитися, як над парканом будинку Ліндсеїв по вулиці Мак-Каббен сяє блідий місяць. Компанія молодиків поквапилася на трамвай, що прямував у бік «Комо-парку». Йому стало шкода тих молодиків через їхнє похмуре буття: вони ж не танцюватимуть сьогодні ввечері з Мінні в Озерному клубі.

О пів на дев’яту вечора: вона вже там. Дев’ята. Поміж змінами страв вони танцюють під «Занозу в моєму серці»[47] чи виконують кастл-уолк, який Енді Локгарт привіз із Єля.

О десятій він почув, як увійшла мати і майже одночасно пролунав телефонний дзвінок. Від нудьги він прислухався — і раптом різко випростався на стільці.

— Алло, так-так... Доброго вечора, місіс Райлі... Розумію... Ах ось воно що... Так... Ви впевнені, що не хочете поговорити з Безілом?.. Відверто кажучи, місіс Райлі, я в такі справи не заглиблююся.

Безіл підвівся та зробив крок до дверей; голос його матері ставав писклявим і роздратованим:

— Мене не було вдома; поняття не маю, кого він обіцяв прислати.

Отже, Едді Пармелі так нікуди й не пішов — це була катастрофа.

— ...Звичайно, ні. Це, мабуть, якась помилка. Не думаю, що Безіл міг так вчинити; взагалі я сумніваюся, що він володіє японською.

У Безіла запаморочилось у голові. Він мало не кинувся через дорогу, щоб поквитатися з Едді Пармелі. Але тут він почув у голосі матері гнів:

— Добре, місіс Райлі. Так і перекажу. Але я не обговорюватиму з вами його вступ до Єля. У будь-якому разі він обійдеться без сторонньої допомоги...

Його звільнили з роботи, а мати намагалася стійко прийняти цю звістку. Вона ще не завершила розмову, навіть дещо підвищила тон:

— Можливо, дядько Бен зацікавиться тим, що сьогодні ввечері ми продали компанії «Юніон-депо» корпус на Третій вулиці за чотириста тисяч доларів.

Містер Утсономі насолоджувався. За всі шість місяців, проведених в Америці, він вперше опинився в теплій компанії. Спочатку він намучився, намагаючись пояснити господині вечора, яким вітром його занесло до неї в гості, та Едді Пармелі запевнив, що такі заміни — типовий американський звичай, і тепер він увесь вечір намагався зібрати якомога більше відомостей про тутешню поведінку та звичаї.

Танцювати він не вмів, а тому сидів з літньою господинею, поки вони обидві — літня й молоденька — не почали збиратися додому — раніше, ніж зазвичай і з деяким сум’яттям, майже відразу після вечері. А містер Утсономі залишився. Він дивився на всі боки, всьому дивувався. Самотність його не обтяжувала: він до неї тут звик.

Близько одинадцятої він сидів на веранді та вдавав, що затягується цигаркою, хоча, насправді, ненавидів тютюн; він нібито пускав дим, а сам прислухався до бесіди, що велася прямо у нього за спиною. Бесіда, що тривала вже пів години, його спантеличила, бо в ній, як він розумів, говорилося про пропозицію, від якої ухилилися. Однак, якщо очі його не обманювали, співрозмовники перебували ще в тому віці, який американці не асоціюють із такими серйозними питаннями. Втім, ще більш спантеличила його інша деталь: якщо хтось замінює собою відсутнього гостя, то само собою зрозуміло, що відсутнього гостя не повинно бути серед присутніх; проте він був майже впевнений, що юнак, який зробив пропозицію руки та серця, — не хто інший, як містер Безіл Лі! Саме зараз встрявати в розмову було б неввічливо, але можна буде делікатно попросити його пролити світло на цю загадку восени, коли почнуться заняття в університеті штату.