Лише вузька річка розділяла ці два міста. Вони лежали одне навпроти одного вздовж звивистих берегів та були з’єднані безліччю мостів, а там, де береги річки майже з’єднувалися, під пильними поглядами обох міст, щоосені проходив «Ярмарок штату Міннесота». Завдяки вигідному географічному розташуванню укупі з розквітом сільського господарства цей Ярмарок був одним із найбільш грандіозних у всій Америці. У величезних павільйонах виставлялося зерно, свійська худоба й агротехнічне обладнання; там проводилися кінні змагання та автоперегони, а нещодавно з’явилися аероплани, які справді відривалися від землі. Бурхливі атракціони — не гірші, ніж на Коні-Айленд, — вихором кружляли вас у просторі, а досить відверте танцювальне шоу «хучі-кучі»[4] супроводжувалося вереском й дзенькотом брязкалець. На центральній площі досягався компроміс між легковажними й серйозними: тут, після грандіозного феєрверка, щовечора влаштовували театралізовану виставу «Битва під Геттісбургом»[5].
Під кінець теплого вересневого дня двоє п’ятнадцятирічних юнаків, насичені по самісіньку зав’язку їжею та шипучкою, втомлені від восьмигодинного постійного руху, вийшли з намету ігрових автоматів. Один із них мав темно-карі, привабливо-лукаві очі та позиціонував себе, якщо вірити космічному напису на його підручнику історії Стародавнього світу, як «Безіл Дюк Лі, Холлі-авеню, м. Сент-Пол, штат Міннесота, США, Північна Америка, Західна півкуля, планета Земля, Всесвіт». Він був трохи нижчим на зріст від свого супутника, але здавався вищим, тому що носив короткі «дитячі» штани, з яких, так би мовити, «стирчали» його ноги. А Ріплі Бакнер-молодший тиждень тому став володарем справжніх штанів — «довгих», «дорослих». Ця подія, така прозаїчна й звичайнісінька, підточувала зсередини перевірену роками дружбу.
Безіл як більш винахідливий учасник цього тандему завжди верховодив, а поразка в правах, причиною якої були сині саржеві недомірки, кинула його в пучину бентежного розчарування. До того ж Ріплі Бакнер став помітно ігнорувати Безіла «на людях». Довгі штани і справді обіцяли свободу від заборон та принижень дитинства, і спілкування з тим, хто все ще носив короткі штани, а отже, залишався ще дитиною, нетактовно вказувало, що його власна метаморфоза сталася зовсім нещодавно. Ріплі навряд чи визнав перед собою цей факт, проте деяка тенденція приниження Безіла зарозумілим кепкуванням протягом усього дня дещо превалювала. Безіл гостро відчував цю раптову зміну. В серпні, на сімейній раді вирішили, що, хоч восени він і їде на навчання в коледж до Нової Англії, та для довгих штанів ще не доріс. Він заперечував, вказуючи, що за два тижні витягнувся аж на півтора дюйма, та лише вкотре додав до своєї репутації норовливих ноток, хоч і не втрачав надії вмовити матір.
Вийшовши із задушливого намету в сяйво блискучого, призахідного сонця, двоє хлопчаків завагалися, глянувши на численну юрбу, що, в обох напрямках розсікалася вздовж центральної алеї, а на обличчях людей відбилася нудьга з домішками якогось тужливого очікування. Повертатися додому раніше комендантської години не хотілося, та жагу до нових видовищ вони вже наситили. Їм зажадалося іншого настрою, іншого лейтмотиву дня. Поблизу розташовувалася автостоянка, тоді ще скромних розмірів. Поки юнаки нерішуче топталися на місці, їхню увагу привернув мініатюрний автомобіль червоного кольору, який своєю приземкуватою підвіскою свідчив і про шалену швидкість руху та про стрімкий плин життя. «Блатц Вайлдкет»[6] — нездійсненна мрія мільйонів американських хлопчаків ще протягом наступних п’яти років. У салоні, з виразом презирливої байдужості, як того і вимагало відкинуте сидіння, сиділа незнайома блондинка з гарненьким личком.
Юнаки витріщилися на неї. Змірявши їх байдужим поглядом, дівчина повернулася до свого попереднього заняття — відкинулася на сидінні та почала гордовито дивитися в небо. Хлопчаки перезирнулися та заклякли. Вони дивилися на дівчину; лише відчувши, що їхні погляди навіть їм самим стали здаватися надто пильними, вони, нарешті, опустили очі та почали розглядати машину.
За кілька хвилин з’явився червонолиций молодик із рудим волоссям, зодягнений у жовтий костюм, у жовтому капелюсі та жовтих рукавичках, і сів у автомобіль. Пролунала серія моторошних лясків, а потім із розміреним «тра-та-та» із прочиненого капота долинув тривожний звук, що був схожий на звук барабана. А затим і авто, і дівчина, і її супутник, в якому вони впізнали Спіда Пекстона, тихо і плавно розчинилося за рогом.
Безіл і Ріплі розвернулися і задумливо побрели в зворотному напрямку, в бік центральної алеї. Вони знали, що Спід Пекстон — несповідима особа, навіжений і розпещений син місцевого пивовара; а проте, вони йому заздрили: полетіти назустріч заходу в цій колісниці, назустріч містичній безмовності ночі разом із загадковою кралею. Мабуть, ця заздрість і змусила їх гукнути високого парубка, їхнього однолітка, котрий якраз виходив із тиру.
— Здоров, Еле! Стривай! Як справи?
Елвуд Лімінг обернувся і зачекав. Серед добропорядних хлопчиків він вирізнявся розбещеністю: встиг призвичаїтися до пива, навчився лайки від водіїв, димів, як паротяг — навіть схуднув. Вони з нетерпінням накинулися на нього, проте зустрів їх суворий, примружений погляд бувалого хлопчака.
— Вітаю, Ріпе, дай п’ять. Здоров’ячка, дружище Безіле, дай п’ять.
— Що поробляєш, Еде? — запитав Ріплі.
— Та так, нічого. А ви?
— Ми теж.
Елвуд ще більше примружився, вдаючи, що поринув у свої думки, й потім рішуче клацнув язиком.
— Чи не зняти нам дівчат? — запропонував він. — Тут сьогодні гарненькі, я вже придивився.
Ріплі та Безіл водночас затамували подих. Торік їх обурювало, що Елвуд заходив у кабаре «Зірка», а ось зараз він прочиняє їм двері у своє розпусне життя. Ріплі, якого багато до чого зобов’язував новий щабель зрілості, бадьоро підтримав:
— А що, гаразд. Я готовий.
Він покосився на Безіла.
— Добре, тоді я теж готовий, — видавив той.
Ріплі хихикнув — швидше стурбовано, аніж знущально.
— Може, варто підрости, Безіле? — він перевів погляд на Елвуда, шукаючи підтримки. — Відпочивай, поки до штанів не доріс.
— Замовкни! — розлютився Безіл. — Сам нещодавно манну кашку їв. Тиждень лише минув.
Але він відчував, що їх розділяє прірва, і йшов обабіч них, мов білий грак.
Кидаючи швидкі погляди справа наліво, Елвуд Лімінг ішов попереду та всім своїм виглядом показував, що він — стріляний горобець. Кілька дівчат, які тинялися парами, піймавши на собі його впевнений погляд, раз у раз підбадьорливо всміхалися, однак парубок їх відбракував: ці — пампушки, ті — сірі мишки, а он та — немов черниця. Раптом, погляди всіх трьох зупинилися на двох кралечках, котрі ішли попереду, й хлопці пришвидшили крок: Елвуд йшов зі справжньою впевненістю, Ріплі — з нервово-удаваною, а Безіл — із раптовим хвилюванням.
Вони зрівнялися з дівчатами. У Безіла ніби клубок підступив до горла.
Він відвів очі, почувши голос Елвуда:
— Вітаю, дівчата! Як справи?
А що, коли вони зателефонують в поліцію? А якщо раптом з-за рогу вигулькнуть його матір разом із матір’ю Ріплі?
— Вітаємо, хлопці.
— Куди прямують дівчата?
— Нікуди.
— Тоді нам по дорозі.
Усі стали в коло, і Безіл із полегшенням зауважив, що ці дівчата його однолітки. Обидві були гарненькі, зі гладкою шкірою і нафарбованими губами; волосся були високо зачесане, як у дорослих дам. Йому відразу сподобалася та, що говорила тихо й трималася соромливо. Безіл зрадів, коли Елвуд обрав більш яскраву й залишив їх трьох позаду.
Перші вечірні ліхтарі розприскали навколо бліде світло, юрба трохи поріділа, а над пустельними алеями все ще пливли густі запахи попкорну й арахісу, патоки, пилу й смажених віденських ковбасок, водночас із аж ніяк не неприємними обертонами запахів тварин і сіна. Колесо огляду, все розмальоване вечірніми вогнями, неквапливо оберталося в сутінках; кілька порожніх вагончиків американських гірок десь гриміли нагорі. Денна спека спала, а в повітрі запанував бадьорий вітерець північної осені.
Вони гуляли. Безіл хотів поговорити з дівчиною, та не вдавалося придумати нічого путнього. Крім того, він ніяк не міг перейняти ту багатозначну і впевнену манеру розмовляти, якою досконало володів Елвуд Лімінг, — той говорив так, немов абсолютно випадково виявив спорідненість і смаків, і сердець. Щоб хоч якось порушити цілковиту тишу — бо вклад Ріплі в розмову обмежувався лише випадковими вибухами дурнуватого сміху, — Безіл прикинувся страшенно зацікавленим тим, що відбувалося навколо й спалахнув серією коментарів.
— Там десь є шестиноге теля. Ви його бачили?
— Ні.
— Здається, це недалеко від моторалі. Ви туди не ходили?
— Ні, не ходила.
— Дивіться! Починають наповнювати повітряну кулю! Цікаво, о котрій почнеться феєрверк?
— А ви дивилися на феєрверки?
— Ні, я тільки сьогодні збирався глянути. А ви?
— Ох, я дивилася на них щовечора. Там працює мій брат, допомагає запалювати петарди.
— Ого!
Він подумки себе запитав: як відреагує її брат, коли дізнається, що його сестричку «підчепили» незнайомці? Його цікавило: чи вона не почувається так безглуздо, як і він? Вже, либонь, пізно, а він пообіцяв прийти додому не пізніше ніж о пів на восьму, бо інакше його нікуди завтра ввечері не відпустять. Безіл наздогнав Елвуда.
— Гей, Еле, — гукнув він, — куди ми йдемо?
Елвуд обернувся і підморгнув:
— У «Старий млин».
— Еге!
Безіл знову відстав — і побачив, що за час його нетривалої відсутності Ріплі з їхньою спільною супутницею взялися під руки. Крізь його тіло пробився струм ревнощів; він ще раз, пильніше, приглянувся до цієї дівчини й усвідомив, що вона навіть симпатичніша, аніж він думав. Бездонні карі очі наче прокинулися від блиску вогнів, немов і сама вечірня прохолода, ці очі обіцяли чимало бентежливих моментів.
Йому теж захотілося взяти її під руку, але момент був втрачений: ці двоє вже реготали — мабуть, без причини — в унісон. Спочатку дівчина запитала, чому він постійно хіхікає, а він тільки розсміявся їй у відповідь. Тепер обох душила нестримна хвиля реготу.
Безіл з огидою покосився на Ріплі.
— В житті не чув такого безглуздого реготу, — неприязно кинув він.
— Невже? — зареготав Ріплі Бакнер. — Невже, крихітко?
Від сміху Ріплі зігнувся навпіл, дівчина теж хихотіла. Мов струмінь крижаної води слово «крихітка» подіяло на Безіла. Від хвилювання він дещо забув — це схоже на те, коли каліка часом забуває про свою кульгавість, поки не почне бігти.
— Думаєш, що ти в нас великий хлопчик? — відізвався він. — У кого ти поцупив штани, га? У кого поцупив? — він вклав у цю тираду весь свій запал і ледь не додав: «Адже це штани твого батька», коли вчасно згадав, що батько Ріплі, як і його батько, помер.
Парочка попереду вже дійшла до входу «Старого млина» й чекала на них. Там панував затишок, і в дерев’яному мисі штучної ріки злегка погойдувалося пів дюжини човнів. Елвуд із дівчиною сіли на переднє сидіння, і його рука миттєво обійняла її за плечі. Безіл допоміг влаштуватися іншій дівчині на кормі й сів поруч, однак, пригнічений, навіть не чинив опору, коли між ними втиснувся Ріплі.
Човен відчалив, і вони відразу потрапили у безкраю лунку темряву. Десь попереду, в іншому човні, чулися співи; голоси було ледве чутно, і це здавалося романтичним. Що ближче вони підпливали, то більш таємничим ставав спів над звивистим каналом, а човни проходили майже поряд, розділені невидимим серпанком.
Три горлянки заволали й завили, а Безіл проявив винахідливість і спробував переспівати Ріплі, щоб реабілітуватися в очах красуні, та за мить, окрім його власного голосу й безперервних глухих ударів човна по дерев’яних берегах, лунала лише тиха ніч. Він, навіть не глянувши, зрозумів, що Ріплі вдалося обійняти дівчину.
Їх винесло в багряну заграву: це була сцена пекла зі злорадними демонами й грізними язиками паперового полум’я; тут він розгледів, що Елвуд та його дівчина сидять, притулившись щокою до щоки. Потім знову підкралася темрява, з якої доносився лишень ласкавий хлюпіт води та спів того ж хору. Якийсь час Безіл вдавав, нібито захоплений щебетом тієї капели: він намагався докричатися до співаків, пускаючи двозначні репліки на тему близькості. Тоді він зробив грандіозне відкриття: шаланду можна розгойдувати. Безіл тішився цією убогою розвагою, допоки лютий Елвуд Лімінг не обурився й не зарепетував:
— Гей! Що ти в біса робиш?
Урешті-решт, вони причалили біля виходу, і обидві парочки розімкнули обійми. Безіл понуро зістрибнув на берег.
— Дайте нам ще кілька квитків, — гаркнув Ріплі. — Ми хочемо ще!
— Без мене, — протягнув Безіл з ідеально вдаваною байдужістю. — Я маю вже йти.
Ріплі переможно зареготав. Дівчата захихотіли у відповідь.
— Ну, бувай, крихітко, — глузливо вигукнув Ріплі.
— Стули пащеку! Бувай, Елвуде.
— Бувай, Безіле.
Човен йшов на другий заплив, руки знову торкнулися дівочих плечей.
— Бувай, крихітко!
— Бувай, здоровило! — заволав Безіл. — Де ти штани поцупив? Га? Де штани поцупив?
Та човен вже проковтнула темна паща тунелю, залишивши позаду відлуння принизливого реготу Ріплі.
У всі часи хлопчакам хочеться якомога швидше стати дорослими. Причина цього криється в тому, що своє невдоволення заборонами, котрі отруюють життя молодих, вони, часом, висловлюють вголос, тоді як радісні періоди дитинства, які їх цілком влаштовують, мають своє вираження у вчинках, а не словах. І Безілу іноді хотілося бути трохи старшим, але тільки «трохи» — не більше. Раніше проблема довгих штанів не видавалася йому такою суттєвою: одягти їх він, либонь, і мріяв, але цей предмет гардеробу не мав такого романтичного значення, як, скажімо, футбольна або офіцерська форма, чи навіть шовковий циліндр й пелерина, в яких ночами шляхетні грабіжники крадькома виходили на вулиці Нью-Йорка.
Та, коли наступного ранку сон випустив його зі своїх лабетів, мрія про довгі штани стала питанням життя і смерті. Без штанів від нього відгородилися його однолітки, глузував товариш, який раніше слідом ходив. Якщо напередодні ввечері якісь «пулярки» віддали перевагу Ріплі, а не йому, — це не біда, проте Безіла вирізняв неприборканий змагальний дух, він не міг стерпіти, що змушений битися однією рукою, коли тієї миті друга скута у нього за спиною. А от схожа ситуація могла б виникнути й у школі, — від цього хлопець картався б ще більше. Зі станом неабиякого душевного сум’яття Безіл під час сніданку звернувся до матері.
— Як же так, Безіле? — здивовано запротестувала вона. — Тобі ж було все одно, коли ми обговорювали це на сімейній раді!
— Мені вони притьмом потрібні, — заявив син. — Я вмру, але до школи без них не піду.
— Не будь дурником.
— Справді, краще вмерти. Якщо навіть мені не можна носити довгі штани, то не бачу жодної користі в навчанні.
Все це було висловлено настільки емоційно, що видіння його кончини справді стривожило матір.
— Безіле, не говори дурниць, сідай до столу й доїдай сніданок. Можеш хоч сьогодні поїхати в «Бартон Лі» й обрати те, що сподобається.
Заспокоєний, але не зовсім — адже виконання бажань не терпить відстрочок — Безіл міряв кроками кімнату.
— Хто без довгих штанів, той безпомічний в житті, — палко промовив він. Ця фраза йому так припала до смаку, що він вирішив підсилити ефект. — Хто без довгих штанів, той жахливо, до болю безпомічний. Краще вмерти, ніж...
— Безіле, помовч трохи. Хтось поглузував із тебе.
— Ні, — обурено заперечив він. — Ніхто з мене не глузував.
Після сніданку покоївка покликала його до телефону.
— Це Ріплі, — пролунав невпевнений голос. Безіл сприйняв цей факт досить прохолодно. — Ти не ображаєшся не мене? — запитав Ріплі.
— Я? Ні. Хто тобі сказав, що я образився?
— Ніхто. Слухай, ти не забув, що сьогодні всі разом йдемо на феєрверк?
— Не забув, — Безіл, як і раніше, відповідав байдужим голосом.
— Так-от, в однієї з цих краль — в тої, що була з Елвудом, — є сестричка, така ж гарненька, навіть вродливіша. Можна її покликати для тебе. Феєрверк почнеться о дев’ятій, тож зустрінемося близько восьмої.
— А що там робити?
— Та хоч на «Старий млин» знову сходимо. Вчора ще тричі покаталися.
На мить запанувала тиша. Безіл переконався, чи двері у кімнату матері зачинені.
— Ти зі своєю цілувався? — наполегливо зашепотів він у слухавку.
— Авжеж! — на іншому кінці дроту почувся безглуздий смішок. — Чуєш, Ел збирається у своїх машину взяти. Тоді за тобою заїдемо десь о сьомій.
— Гаразд, — погодився Безіл, і додав: — Мені ще сьогодні треба штани купити.
— Невже? — Безілу знову почувся смішок. — Гаразд, о сьомій годині чекай.
О десятій ранку, зустрівшись зі своїм дядьком у магазині готового одягу «Бартон Лі», Безіл відчув провину за те, що заподіяв рідні клопоту і витрат. За порадою дядька, він нарешті обрав два костюми: повсякденний, зі щільного сукна, шоколадного кольору та офіційний, темно-синій. Як перший, так і другий потребували невеличкої підгонки, та дядько домовився, щоб один костюм обов’язково доставили того ж дня.
Нетривалий самоосуд у таких фінансових збитках змусив Безіла заощадити на транспорті та вирушити додому пішки. Минаючи Хрест-авеню, він зупинився й перестрибнув через високий пожежний гідрант неподалік маєтку ван Шеллінгера, при цьому в хлопця виникло питання: чи можна стрибати через пожежний кран в довгих штанах і чи буде в нього взагалі така можливість? Щось змусило його виконати цей прощальний обряд двічі або й тричі, а заняття це його так захопило, що й не помітив лімузина ван Шеллінгера, який звернув на під’їзну алею і загальмував біля входу.
— О, Безіле! — пролунав заклик.
З гранітних сходів маєтку, другого за величиною у їхньому місті, на нього дивилося ніжне юне личко, наполовину приховане хмарою майже білосніжних кучериків.
— Вітаю, Гледіс.
— Підійди сюди на хвилинку, Безіле.
Він послухався. Гледіс ван Шеллінгер, на рік молодша за Безіла, була спокійною, вихованою дівчинкою, яку, подейкували, готували до заміжжя з якимось заможним юнаком із Нової Англії. У неї була гувернантка, а товаришувала дівчина лише з кількома обраними ровесницями, з якими зустрічалася або у себе вдома, або в них. Їй була невідома воля, до якої звикли міські діти Середнього Заходу, а дворик Вортонів, у якому ближче до вечора збиралися її ровесники, — залишався казково недосяжним.
— Безіле, я хочу тебе запитати: ти сьогодні ввечері збираєшся на ярмарок?
— Так, звичайно, збираюся.
— А ти не хочеш приєднатися до нас і подивитися феєрверк з нашої ложі?
На мить він завагався. Начебто можна було й погодитися, але якась невідома сила нашіптувала інше: чи варто відмовлятися від близького задоволення заради абсолютно безперспективної витівки?
— Я не зможу, на жаль.
Тінь розчарування затуманила миле обличчя Гледіс.
— Не зможеш? Ну, тоді якось приходь навідати мене, Безіле, бо через кілька тижнів я поїду до Нової Англії.
Невдоволений собою він побрів далі. Гледіс ван Шеллінгер ніколи з ним не дружила, і з іншими хлопцями теж, але той факт, що вони одночасно їдуть на навчання до Нової Англії, викликав у Безіла якесь почуття спорідненості, ніби на них двох очікувала якась чарівна пригода, для якої їх обрала вища сила, всупереч тій обставині, що Гледіс походила із заможної родини, а він — з родини середнього статку. Шкода, що сьогодні не вийде посидіти з нею в ложі.
О третій годині дня, Безіл, який сидів у своїй кімнаті й читав «Багряний светр», почав прислухатися до дзвінків у двері. Він вискакував на сходову площадку, перехилявся через баляси і волав:
— Гільдо, це пакунок мені принесли?
О четвертій, обурений повільністю та байдужістю покоївки, цілковитою відсутністю усвідомлення важливості цієї справи, він спустився та взяв ситуацію під свій контроль. Та ніхто не з’являвся. Тоді він зателефонував у «Бартон Лі», заклопотаний клерк узяв слухавку:
— Ви отримаєте свій костюм. Гарантую, що ви його отримаєте.
Він не надто довіряв обіцянці клерка, тому вийшов на ґанок й почав визирати фірмовий пікап із написом «Бартон Лі».
О п’ятій годині прийшла мама.
— Мабуть, довелося чимало перешивати, — припустила вона та підбадьорила: — Нічого, завтра вранці доставлять.
— Завтра вранці!? — Безіл не вірив вухам. — Мені потрібно сьогодні, негайно!
— Безіле, не розчаровуйся ти так! Все одно всі магазини зачиняють о пів на п’яту.
Безіл кидав схвильовані погляди на вулицю. Потім схопив своє кепі та кинувся за ріг, до трамвайної зупинки. Але юнак дещо зметикував і за мить повернувся.
— Якщо принесуть пакет, поки мене не буде, обов’язково забери і розпишись за мене, — доручив він матері, бо дорослий чоловік має контролювати ситуацію!
— Добре, — сухо пообіцяла вона. — Так і зроблю.
У дорозі часу промайнуло більше, ніж він гадав. Довелося чекати на трамвай, а коли він добіг до «Бартона Лі», то з жахом побачив замкнені двері та опущені жалюзі. Він помітив останнього клерка, який виходив на вулицю, і завзято пояснив, що костюм необхідний йому саме сьогодні. Клерк про нього нічогісінько не знав... Чи не був Безіл містером Шварцом?
Ні, Безіл — не був містером Шварцом. Після заплутаної дискусії, в якій він намагався переконати клерка в тому, що безсовісного працівника, який пообіцяв йому костюм сьогодні, треба звільнити, Безіл, зовсім розчарований, поплентався додому.
Коли немає костюма, на ярмарок йти не варто — нічого там робити. Доведеться сидіти вдома, поки інші щасливчики шукатимуть пригод на місцевому Бродвеї. Крізь містичний морок «Старого млина» поруч із ними пливтимуть загадкові дівчата, юні й безрозсудні, а його там не буде — і все це через дурість, егоїзм та дурисвітство якогось продавця з магазину готового одягу. А через кілька днів ярмарок закриється... назавжди... і ці дівчата, з-поміж усіх дівчат найбільш невловимі, найбажаніші — разом із тією сестричкою, яка, подейкують, найсимпатичніша, — будуть втрачені назавжди! Вони виїдуть на «Блатц Вайлдкетах» у місячну ніч, а Безіл навіть не встигне поцілувати тих дівчат. Він до кінця своїх днів (тільки треба встигнути домогтися звільнення того клерка, щоб знав, як своїм вчинком він занапастив мені життя) з всесвітньою скорботою озиратиметься на цей фатальний день. Як і більшість, Безіл відмовлявся розуміти, що в майбутньому ним заволодіють інші бажання, рівноцінні сьогоднішнім.
Він повернувся додому, пакет так і не доставили. Безіл похмуро тинявся з кімнати в кімнату, а о пів на сьому за наказом матері сів вечеряти й мовчки поставив лікті на стіл.
— Безіле, невже ти не зголоднів?
— Ні, дякую, — відсутнім голосом сказав він, навіть не розібравши, що йому поклали.
— Ти їдеш до школи через два тижні. Яка різниця...
— Це не через те, просто голова розболілася.
Коли трапеза добігала кінця, його розсіяний погляд упав на бісквітний торт, з виглядом сновиди Безіл з’їв аж три шматочки.
О сьомій долинули звуки, які мали б сповіщати про бентежну, романтичну ніч.
Біля веранди загальмувало авто Лімінгів, і за мить Ріплі Бакнер задзвонив у двері. Безіл похмуро звівся.
— Я відчиню, — мовив він Гільді. А потім із невиразним, неупередженим докором матері: — Вибач, я на хвилинку. Тільки скажу їм, що на ярмарок піти не зможу.
— Але ти можеш, Безіле. Не будь дурником. Через якісь...
Безіл не дослухав. Відчинивши двері, він зіткнувся на сходах із Ріплі. Позаду, на тлі місяця уповні, торохтів старий, високий лімузин Лімінга. Трам-та-ра-рам! У кінці вулиці загуркотів фірмовий пікап магазину «Бартон Лі». Трам-та-рам! З нього вистрибнув чоловік, встановив замок на педалі, поквапився уздовж вулиці, звернув, повернув ще раз і попрямував до них із довгою картонною коробкою в руках.
— Зачекайте мене хвилинку! — заволав Безіл. — Ми ж нікуди не запізнюємося. Я одягнуся в бібліотеці. Прошу, будь товаришем, зачекай хвилинку! — Він вийшов на веранду. — Гей, Еле, мені тільки-но... привезли дещо. Зачекаєте?
Іскра цигарки спалахнула в темряві, і Ел щось мовив водієві; авто, шумно пирхнувши, перестало тремтіти, і небо несподівано вкрилося зірками.
І знову ярмарок — проте зовсім інший, як яскравий, вечірній, дівочий образ, що зовсім не схожий на денну подобу. З картонних наметів й гіпсових палаців зникла субстанція, залишилася сама форма. Облямована вогнями, ця форма обволікала все в таємничі й прекрасні образи, і люди, які снували павутинами маленького Бродвея, теж перетворювалися на частину цієї епопеї, коли їхні тьмяні обличчя поодиноко й групками розбивали напівтемряву.
Хлопчики поспішали на побачення і зустріли дівчат в глибокій тіні «Храму пшениці». Їхні тіні тільки-но злилися докупи, коли Безіл зрозумів, що щось не так. Погляд юнака перебігав з обличчя на обличчя і, коли його познайомили з присутніми, він усвідомив жахливу правду: молодша сестра виявилася переляканим, блідим й приземкуватим страхіттям, яке сховалося за товстим шаром дешевої рожевої пудри. Вона невпинно кривила свій потворний і безформний рот, болісно намагаючись зобразити чарівну усмішку.
До приголомшеного Безіла ледь долинули слова дівчини Ріплі:
— Навіть не знаю, чи можна мені з вами йти? Я вже домовилася про побачення з іншим хлопцем. Ми тільки сьогодні познайомилися!
Вона метушилася й поглядала то сюди, то туди, а Ріплі в розчарованому подиві намагався взяти її за руку.
— Дай мені руку, — закликав він. — Хіба не я першим призначив побачення?
— Але ж я не знала, чи прийдеш ти, чи ні, — вперто повторювала дівчина.
Елвуд та сестри теж захлиналися в благаннях, аби та не руйнувала компанії.
— Можливо, я піду з вами на колесо огляду, — неохоче мовила вона, — тільки не на «Старий млин»! Той хлопець образиться.
Впевненість Ріплі похитнулася від такого удару, він навіть рота роззявив; його руки відчайдушно намагалися захопити руку дівчини. Безіл стояв, кидаючи швидкі, болісно-ввічливі погляди на свою дівчину. Іноді, з виразом безконечного докору, він поглядав на інших. З усієї компанії один тільки Елвуд залишався задоволеним і впевненим у своєму становищі.
— Ходімо на колесо огляду, — з нетерпінням запропонував він, — не можемо ж ми тут стояти всю ніч!
Біля кіоску норовиста Олівія — так її звали — знову завагалася, насупилася, оглядаючи юрбу так, немов усе ще сподівалася на раптову появу суперника Ріплі.
Та коли кабінки, що ринули вгору, знову опустилися вниз, вона дозволила себе вмовити покататися ще раз, і три пари, зі своїми клопотами, повільно здійнялися в повітря.
Коли кабінка піднялася вгору, рушаючи уявною колією в небі, Безілові спало на думку, що він отримав би значно більше задоволення, опинившись тут в іншій компанії — ба навіть на одинці. Внизу, новим розмаїттям барв мерехтів ярмарок; там, на краю бляклих, ледь помітних вогнів, оксамитна темрява здавалася м’якою на дотик. Та хлопець не зміг завдати болю тому, кого вважав неповноцінним. Через хвилину він звернувся до дівчини поруч.
— Ти живеш в Сент-Полі чи Міннеаполісі? — завів він світську бесіду.
— У Сент-Полі. Я навчаюся в школі номер сім.
І тут створіння несподівано притулилося до нього.
— Б’юсь об заклад, ти хлопець спритний.
Він обійняв її за плечі і виявив, що вони були теплими. Вони знову дісталися вищої точки колеса, і над їхніми головами простягнулося небо, затим, крізь пориви музики, що лунали з віддалених калліоп[7], вкотре почали падати вниз. З обережності відвернувшись, Безіл притиснув дівчину до себе. А коли вони знову ринули до небес, він схилився й поцілував її в щоку.
Дотик його схвилював, та краєчком ока юнак постійно бачив обличчя дівчини, — Безіл сповнився вдячності до гонга, який сповістив, що катання завершено.
Тільки-но три парочки вийшли з-за огорожі атракціону, як Олівія буквально зойкнула від щастя:
— Он він! — вигукнула вона. — Це Білл Джонс, з яким ми сьогодні познайомилися! Той хлопець, з яким у мене сьогодні побачення!
До них наближався юнак, який, мов цирковий поні, ступав поважно й зі спритністю справжнього капельмейстера крутив невеличку бамбукову паличку. Під обачним псевдонімом троє хлопців упізнали друга й ровесника — це був не хто інший, як незрівнянний Г’юберт Блер!
Він підійшов ближче й привітав усіх доброзичливим смішком. Хлопець зняв своє кепі, підкинув його вгору, зловив і, з веселою усмішкою, надів козирком набік.
— Чудово! — сказав він Олівії. — Я вже тут п’ятнадцять хвилин чекаю на тебе.
Він вдав, що хоче вдарити її паличкою, вона радісно захихотіла. Всі чотирнадцятилітні дівчата і навіть певний підвид старших, інфантильних жінок, завжди мліли від нього. Тіло його мало гарну будову, фігура перебувала в постійному граціозному русі. Він мав кирпатенький, «пікантний» носик; приваблював усіх своїм сміхом й плекав схильність до хитромудрих лестощів. Коли дістав із кишені карамельку, поклав її на чоло, струсив й спіймав ротом, будь-якому сторонньому спостерігачеві стало б зрозуміло, що Ріплі більше не судилося бачити Олівії — принаймні сьогодні.
Всі настільки зачарувалися, що й не помітили, як в очах Безіла зблиснув промінь надії; з граціозною підступністю шляхетного грабіжника він зробив чотири прудких кроки назад, прослизнув крізь щілину парусинового тенту й зник в порожньому приміщенні павільйону сільськогосподарських машин. Опинившись в безпеці, Безіл заспокоївся й, згадавши, який кумедний вигляд мав Ріплі щойно з’явився Г’юберт Блер, зігнувся в дугу від нестримного сміху в напівтемряві.
За десять хвилин у віддаленій частині ярмарку якийсь юнак обережно, проте швидко, прямував ближче до феєрверків, розмахуючи в такт кроків бамбуковою тростиною, яку придбав нещодавно. Кілька дівчат захоплено зиркнули на нього, та він гордовито пройшов повз них. Юнак трохи втомився від людей, однак втома майже розчинилася в суєті життя. Він просто йшов і насолоджувався своїми довгими штаньми.
Хлопець купив найдешевший квиток і, шукаючи своє місце, разом із юрбою рушив навколо арени. Солдати, у формі армії сіверян, пересували гармати, готуючись до інсценізації битви під Геттісбургом. Хлопець зупинився, щоб поспостерігати, і почув, як з ложі позаду його гукнула Гледіс ван Шеллінгер:
— Гей, Безіле, підходь до нас!
Він розвернувся. У ложі Безіл чемно привітався з містером та місіс ван Шеллінгерами, а для інших його люб’язно представили «хлопчиком Еліс Редлі». Стілець його поставили поряд зі стільцем Гледіс.
— Безіле, — почервонівши, прошепотіла вона, — погодься, тут досить весело!
Безумовно, так воно й було! Він відчув, як його раптом накрила хвиля моральної переваги. Цієї миті його осінило — як раніше він міг віддавати перевагу компанії тих просторікуватих дівчат?
— Безіле, як добре, що ми їдемо на Схід! Може, ми навіть сядемо на один потяг!
— Може. Я з нетерпінням цього чекаю, — ввічливо погодився він. — Сьогодні купив собі довгі штани. Довелося придбати, бо до школи збираюся.
Одна з дам, що перебувала в ложі, нахилилася до нього.
— Я дуже добре знаю твою матір, — сказала вона. — А ще — твого друга. Я — тітка Ріплі Бакнера.
— Радий знайомству.
— Ріплі такий приємний хлопчик! — засяяла місіс ван Шеллінгер.
Тільки-но згадали ім’я, як з’явився сам його володар. На порожній, яскраво освітленій арені, винирнула невелика потворна процесія — щось на кшталт шоу ліліпутів із представленням веселого, розгульного життя. Попереду маршували Г’юберт Блер та Олівія. Парубок, мов камердинер, під акомпанемент верескливого сміху Олівії, розмахував у повітрі своєю тростиною. За ними чимчикували Елвуд Лімінг та його юна леді, прирісши так близько одне до одного, що кроки давалися їм з неабиякими труднощами, оскільки вони майже здавили одне одного в обіймах. Ганебним завершенням процесії були Ріплі Бакнер та недавня подруга Безіла, котра, конкуруючи з Олівією, видавала не менш пронизливі звуки.
Як зачарований, Безіл втупився в Ріплі: вираз обличчя останнього якось цікаво змінювався. Мить — і він нестримним реготом підхоплював загальний тон процесії; ще мить — і на обличчі застигала страждальницька гримаса так, мовби парубок розчарувався в тому, що вечір вдався.
Процесія привернула до себе значну увагу — настільки значну, що не лише Ріплі, який пройшов за чотири фути від ложі, зрозумів на кому сфокусовані погляди її мешканок. Об’єкт пильної уваги не міг чути, як із ложі пролунало зацікавлене зітхання і її мешканки взялися за гнівні перешіптування.
— Які кумедні дівчата! — промовила Гледіс. — А той хлопець попереду — це Г’юберт Блер?
— Так.
З-за спини Безіла долинув уривок бесіди: «...і завтра його мати обов’язково про це дізнається!».
Поки Ріплі перебував у всіх на виду, Безіл відчував за нього болісний сором, та всередині нього відразу прокотилася хвиля моральної переваги — ще сильніша, ніж попередня. Безіл захлинався б від щастя, якби не розумів, що через цей інцидент матір Ріплі може заборонити синові поїхати до школи. Проте за кілька хвилин і це почало здаватися цілком терпимим... Але в душі Безіл був зовсім не злим. Просто природна жорстокість його виду до приречених ще не встигла прикритися личиною лицемірства — от і все.
У вибухах пострілів, під мелодії «Діксі» та «Всіяного зорями стяга» битва під Геттісбургом добігла кінця. Виходячи з ложі до припаркованих неподалік машин, Безіл, в раптовому пориві, підійшов до тітки Ріплі.
— Гадаю, що говорити про це мамі Ріплі буде недоречно. Він же нікому шкоди не заподіяв. Він...
Усе ще обурена подією того вечора, тітка звела на нього прохолодний, проте поблажливий погляд.
— Я зроблю так, як вважатиму за потрібне, — відрізала вона.
Він насупився. Потім розвернувся і сів у лімузин ван Шеллінгерів.
Сидячи разом із Гледіс на відкидному сидінні, Безіл раптом подумав, що любить її. Його рука час від часу торкалася її руки; усвідомлення того, що вони їдуть в школу обоє, якось зв’язало та зріднило їх.
— Чи не міг би ти завтра зайти до мене? — завела вона розмову. — Мами вдома не буде, і вона дозволила запросити того, кого захочу.
— Гаразд.
Коли машина вповільнила хід біля будинку Безіла, Гледіс швидко нахилилася до нього.
— Безіле...
Він чекав. Відчував теплий подих на своїй щоці. Йому хотілося, щоб вона поквапилася — інакше, коли двигун замовкне, її батьки, що дрімали на задньому сидінні, почують те, що вона зараз скаже. Тієї хвилини дівчина здавалася йому прекрасною; зазвичай вона навіювала на нього легку нудьгу, але це більш ніж компенсувалося вишуканою ніжністю і чудовою розкішшю її життя.
— Безіле... Безіле, коли ти прийдеш завтра... Чи не міг би ти привести з собою Г’юберта Блера?
Шофер відчинив дверцята, містер і місіс ван Шеллінгери прокинулися. Вийшовши з машини на тротуар, Безіл стояв і глибокодумно дивився їй вслід, поки та не зникла за рогом.