До зірок

Він думає: «Я — красень!»

У червні, після вступних іспитів до коледжу, Безіл Дюк Лі та ще п’ятеро інших випускників зі школи Св. Ріджиса сіли в потяг, що рушав на захід країни. Двоє зійшли в Піттсбурзі; один пересів на потяг до Сент-Луїса, двійко вийшли в Чикаго; далі Безіл поїхав сам. Перший раз у житті йому захотілося спокою, і тепер він міг вдихати його на повні груди; ближче до кінця навчання все стало значно краще, але загалом навчальний рік видався вкрай невдалим.

На ньому був капелюх фасону «дербі», який увійшов у моду дванадцятого року двадцятого століття, і синій строгий костюм, який видавався на ньому злегка короткуватим від того, що Безіл вже встиг з нього вирости. Що стосується внутрішнього стану, то Безіл був, час від часу, то безтілесним духом, майже не пов’язаний з особистістю і витав у хмарах вражень і емоцій, то — напористим честолюбцем, який відчайдушно намагався контролювати потік подій, що був щаб­лями його особистої еволюції від дитини до чоловіка. Він вірив, що завзятістю можна досягти будь-якої мети — такий принцип нинішньої американської системи виховання, — і його фантастичне честолюбство постійно змушувало його бажати забагато. Він хотів стати видатним спортсменом — яскравим, популярним і неодмінно щасливим. Протягом цього навчального року він був покараний за власну нахабність, за п’ятнадцять років удома його зовсім розбестили, тому тепер він вів себе надто замкнуто, що, укупі зі спостереженнями за оточуючими, зазвичай призводить до зародження муд­рості. Певна річ, для успішного підкорення світу йому було потрібно усвідомити, за що він боровся. Було очевидно: перш ніж досягти певних успіхів у спілкуванні із зовнішнім світом, він зрозуміє, що життя — це вічна боротьба.

День він провів у Чикаго, тиняючись вуличками та уникаючи представників «підземного світу»[12]. Купив детективний роман під назвою «У темряві ночі», а о п’ятій годині вечора забрав валізу з вокзальної камери схову та сів у потяг лінії Чикаго — Мілуокі — Сент-Пол. У вагоні він відразу помітив знайоме обличчя своєї ровесниці, яка також їхала зі школи додому на літні канікули.

Маргарет Торренс було чотирнадцять років; вона була серйозною дівчиною, яку за звичкою вважали красунею — в дитинстві вона справді була досить симпатичною. Півтора року тому після безмовної боротьби Безілу вдалося-таки поцілувати її в чоло. Вони щиро раділи цій зустрічі; кожен із них на якийсь час виявився для іншого втіленням блакитного неба над рідною домівкою та прийдешніх літніх вечорів.

Тоді він вечеряв із Маргарет та її матір’ю у вагоні-ресторані. Маргарет зауважила, що перед нею вже не той надміру самовпевнений хлопчик, якого вона знала торік; Безіл уже не був настільки нестримно жвавий, а задума на обличчі, що з’явилася у нього після нещодавно зробленого відкриття, що не тільки у нього, а й у інших, є і бажання, і можливості — і навіть більші, ніж у нього — сподобалася Маргарет. У цій задумі вона помітила чарівний смуток. Він все ще випромінював умиротворення після бою, який йому довелося витримати. Маргарет він завжди подобався — вона була дівчиною серйозною і совісною, такі інколи його любили, але сам він був не здатний відповісти на їхні почуття — і тепер вона з нетерпінням чекала моменту, коли зможе всім розповісти, яким же він став привабливим!

Після вечері вони повернулися до оглядового вагона й усілися на порожньому задньому майданчику. За вікном у темряві мигтіли фермерські угіддя; потяг віз їх у західному напрямку. Вони бесідували про спільних знайомих, про поїздки під час великодніх канікул, про п’єси, які вдалося відвідати в Нью-Йорку.

— Безіле, а ми купуємо автомобіль! — повідомила вона. — І я навчатимусь водіння.

— Чудово! — Він замислився: чи пустить його цього літа дідусь за кермо їхнього електромобіля.

Світло з вагона впало на її юне личко, і він, охоплений припливом щастя від того, що з кожною хвилиною він щоразу ближче до домівки, з почуттям мовив:

— А знаєш... Чи відомо тобі, що ти — найвродливіша дів­чинка в місті?

Тієї миті, коли ця фраза злилася з хвилюючими сутінками, потрапивши Маргарет прямо в серце, звідкись з’явилася місіс Торренс і повела доньку в купе лягати спати.

Безіл якийсь час на самоті посидів на оглядовому майданчику вагона, ледь помітивши, що Маргарет уже пішла, і відчуваючи повний спокій і задоволення від того, що тепер до самого ранку все так і залишиться в безладді та хаосі.

П’ятнадцять років — це той вік, який досить складно вловити; складно ось так-от клацнути пальцями і сказати: «Ось таким я був у п’ятнадцять!». Меланхолійний Жак[13] взагалі про нього не згадує; з упевненістю можна наголосити лише одне: десь між тринадцятьма — зенітом хлоп’ячого віку, і сімнадцятьма, коли вдається стати схожим на дорослого, є проміжок часу, коли юність щогодини пульсує між двома світами: молоду людину то ваблять небувалі експерименти, то вона марно рветься назад, в ті дні, коли ні за що не потрібно було платити. На щастя, однолітки не більш за нас пам’ятають про те, як ми вели себе в п’ятнадцять; однак, ось-ось підніметься завіса, і ми побачимо, як нерозважливо поводився Безіл того літа.

Все почалося з того, що Маргарет Торренс, піддавшись тяжінню до ідеалізації, що властива більшості розважливих дівчат, почала всім у захваті розповідати, що Безіл — справжній красень!

Звикнувши за минулий в школі рік вірити всьому, що говорять, і не знайшовши в той момент більше нічого, у що б можна було повірити, подруги сприйняли цю інформацію як незаперечний факт.

Безіл раптово перетворився на легенду. Дівчата на вулиці зустрічали його вибухами хихикання, але він ані про що не здогадувався.

Якось увечері, через тиждень після приїзду додому, він разом з Ріплі Бакнером після вечері вирушив на традиційні посиденьки на веранду до Імоджен Біссел.

Тільки-но вони з’явилися на алеї, Маргарет і ще дві дівчини раптово збилися докупки, судорожно зашепотіли і стали ганятися одна за одною по подвір’ю, видаючи якісь нерозбірливі вигуки. Що це було, ніхто так і не зрозумів, але закінчилося все лише з прибуттям в лімузині Гледіс ван Шеллінгер, яку з ніжністю і помпою супроводжувала покоївка матері.

Усі вони встигли відвикнути одне від одного. Ті, хто навчався в Новій Англії, відчували деяку перевагу, яка, втім, повністю врівноважувалася тією обставиною, що вони, як не прикро, не знали про романтичні зустрічі та сварки, сцени ревнощів і пригоди, що сталися тут за період їхньої відсутності.

О дев’ятій вечора всі поласували морозивом та повсідалися на кам’яних сходах, що нагрілися за день, зберігаючи збентежене мовчання, що відзначає половину шляху між дитячими смішками та юнацьким фліртом. Ще торік хлопчики катались би по двору на велосипедах; зараз вони всі просто сиділи та очікували незрозуміло чого.

Вони знали, що воно обов’язково трапиться, це знали навіть найнепримітніші дівчатка та найбільш несміливі хлопчики; романтичний світ літньої ночі, що солодко і міцно стискав їхні серця, раптом поглинув у себе і їх самих, і тих, хто перебував з ними поруч. Потоком уривчастого багатоголосся долинали їхні голоси до місіс Біссел, яка читала книгу біля відчиненого вікна.

— Ні-ні, обережніше! Адже зламається. Безіле-е-е!

— Ріплі-і-і!

— І таки вдалося!

Регіт.

...місячною затокою,

Лунали з неї голоси...

— А ти бачив...

— Конні, припини... досить! Лоскотно. Обережно!

Регіт.

— Їдеш завтра на озеро?

— Поїду в п’ятницю.

— Елвуд приїхав...

— Невже? Елвуд приїхав?

— «... ти розбила мені серце...»

— Прошу, обережніше!

— Обережніше!

Безіл сидів на балюстраді поруч із Ріплі, слухаючи, як співає Джо Горман. Сам він неабияк шкодував, що не здатний співати так, «щоб у людей не в’янули вуха». Тому він раптово перейнявся захопленням щодо Джо Гормана, приписавши властивостям його особистості захопливу чистоту звуків, що ширяли у вечірніх сутінках.

Завдяки цим звукам Безіл згадав інший, абсолютно дивовижний вечір, та інших дівчат — недосяжних і чарівних. Йому стало сумно, коли голос замовк; всі почали мінятися місцями, запанувала майже діловита тиша — настав час давньої гри «Кажи правду».

— Білле, який твій улюблений колір?

— Зелений, — підказує хтось із друзів.

— Тс-с-с ! Нехай сам скаже!

Білл відповідає:

— Синій.

— А яке твоє улюблене жіноче ім’я?

— Мері, — відповідає Білл.

— Мері Гаупт! Білл закохався в Мері Гаупт!

Ця дівчина була косоокою, в колі хлопців вона була втіленням непривабливості.

— Кого б тобі хотілося поцілувати?

— Маму.

— Ні! Кого з дівчат!?

У темряві повисла пауза, яку пронизав смішок.

— Жодну.

— Так не чесно. Штраф! Маргарет, твоя черга.

— Тільки кажи правду, Маргарет.

Вона говорила правду, і невдовзі Безіл із подивом подивився з балюстради вниз; він щойно дізнався, що подобається їй найбільше!

— Оце так! — скептично вигукнув він. — Отакої! А чому ж не Г’юберт Блер?

І відновив дружню штурханину ліктями з Ріплі Бакнером. Обидва вмить звалилися з балюстради. Тепер під тортурами гри виявилося дбайливо розніжене серце Гледіс ван Шеллінгер.

— Який твій улюблений вид спорту?

— Крокет.

Це зізнання зустріли легкими насмішками.

— Хто з хлопчиків тобі більше всіх подобається?

— Терстон Колер.

Пролунав розчарований клекіт.

— А хто це?

— Так... Один хлопець з Нової Англії.

Вона явно ухиляється.

— А тут хто тобі подобається з тутешніх хлопців?

Гледіс завагалася.

— Безіл, — врешті-решт, відповіла вона.

До балюстради цього разу звернулися вже не настільки глузливі та грайливі погляди. Безіл дещо змазав враження своїми: «Отакої! Невже! Оце так!». Але всередині відчув приємне відчуття визнання і знайому радість.

На місці Гледіс уже сиділа Імоджен Біссел; мініатюрна красуня-брюнетка, яка в їхній компанії мала найбільший успіх. Інквізиторам набридло з’ясовувати гастрономічні уподобання, і цього разу вони до справи перейшли на першому ж питанні.

— Імоджен, ти коли-небудь цілувала хлопчика?

— Ні. — Почулися недовірливі вигуки. — Не цілувала! — з обуренням підтвердила вона.

— Добре. А тебе коли-небудь цілували?

Зашарівшись, але зберігаючи спокій, вона кивнула і додала:

— Я нічого не могла вдіяти!

— І хто це був?

— Не скажу.

— Ага! Г’юберт Блер, хто ж ще?

— Імоджен, яка у тебе улюблена книга?

— «Беверлі з Гростарка»[14].

— А хто з дівчат тобі найбільш до вподоби?

— Пейшн Джонсон.

— Хто така?

— Ну, одна дівчина, зі школи.

На щастя, місіс Біссел відійшла від вікна.

— А хто із хлопчиків подобається?

Імоджен відповіла впевнено:

— Безіл Лі.

Цього разу запанувала неймовірна тиша. Безіл анітрохи не здивувався — адже нас ніколи не дивує власна популярність, — але усвідомив, що про нього говорили зовсім не ефемерні створіння, які народжувалися в уяві з прочитаних книг і спогадів про зауважених мимохідь у юрбі осіб, чиї голоси він на мить розчув у пісні Джо Гормана. І коли незабаром із дому долинув перший батьківський оклик, який кликав додому когось із дочок, і дівчата, щебечучи, дружно втиснулися в лімузин Гледіс ван Шеллінгер, Безіл навмисне затримався в тіні, щоб ніхто не подумав, що він ніби красується. А затим, у нього в голові зажевріла шалена думка про те, що якщо він познайомиться з Джо Горманом ближче, то, можливо, і співатиме, як він — він підійшов до Джо і запропонував зайти до крамниці Ламберта випити по склянці содової.

Джо Горман був високого зросту, з білявими бровами і недотепним виразом обличчя. До їхньої компанії він увійшов зовсім нещодавно. Безіл йому не подобався — він не забув, що торік Безіл гнув перед ним кирпу, але нові чутки він завжди вбирав із жадібністю і зараз був прямо-таки приголомшений очевидним успіхом Безіла у дівчат. У крамниці Ламберта було весело; великі метелики билися об металеву сітку дверей, за столиками сиділи млосні пари в білих сукнях та легких костюмах. Безіл зателефонував додому, і йому дозволили.

Вийшовши із залитої світлом крамниці в темряву, Безіл занурився в якийсь нереальний світ, йому здавалося, що він може на себе глянути збоку, і приємні події сьогоднішнього вечора почали набувати для нього нової вагомості.

Умиротворений гостинністю Джо, він почав обговорювати питання, що його хвилювало.

— Сьогодні трапилася доволі цікава річ, — зі зневажливою посмішкою зауважив він.

— Ти про що?

— Ну, всі ці дівчата, які говорили, що я подобаюся їм більше за всіх. — Джо приголомшила ця фраза. — Цікаво, — говорив далі Безіл, — в школі мене не вважали популярним хлопцем, мабуть, тому що я поводив себе надто чванькувато. Певно, річ у тім, що деякі хлопці популярні серед хлопців, а деякі — серед дівчат.

Він розкрився перед Джо, хоча не розумів цього, та й сам Джо відчував лише непереборне бажання змінити тему бесіди.

— Коли у мене буде автомобіль, — сказав Джо, тільки-но вони піднялися до його кімнати, — ми кататимемося з Імоджен і Маргарет!

— Чудово!

— Ти запросиш Імоджен, я — Маргарет; ну, або ще когось. Я, звісно, розумію, що подобаюсь їм значно менше, ніж ти...

— Скажеш дурницю! Це тому, що ти в нашій компанії ще не освоївся.

Для Джо це було болюче питання, і таке зауваження його не потішило. Та Безіл цього не помітив:

— Коли хочеш бути популярним, ти мусиш бути ввічливим зі старшими! Сьогодні, наприклад, ти не привітався з місіс Біссел.

— Щось я зголоднів, — поспішно мовив Джо. — Ходімо в буфетну, пошукаємо що-небудь попоїсти?

В одних піжамах вони спустилися вниз. Щоб остаточно змусити Безіла більше не говорити на цю тему, Джо почав тихенько наспівувати:

Ох, прекрасна лялечко моя,

Ти така...

Але після місяця цькувань у школі події цього вечора надто подіяли на Безіла. Він почав відчувати до себе глибоку повагу. На кухні, вважаючи, що від нього чекають порад, він знову взявся за своє:

— Послухай, ось даремно ти носиш ці білі краватки! Ніхто з тих, хто навчався в Новій Англії, такої не носить!

Джо, злегка спалахнувши, відвернувся від холодильника, і у Безіла виникло якесь недобре передчуття. Але він не вгамовувався:

— А ще, скажи батькам, хай відправлять тебе навчатися до Нової Англії. Тобі корисно буде! До того ж, якщо ти збираєшся вступати в який-небудь коледж, спочатку краще закінчити тамтешню школу. Тебе там швидко до розуму доведуть.

Вважаючи, що його чогось вчити немає нагальної потреби, Джо сприйняв цей натяк за безтактний. Ба більше, йому навіть здалося, що сам Безіл аж ніяк не був таким вже знавцем, хоча і пройшов увесь цей процес.

— Ти будеш курку чи шинку? — Вони приставили стільці до кухонного столу. — Молоко будеш?

— Так, дякую.

Відчуваючи надлишок калорій — сьогодні після вечері він ситно попоїв ще тричі, — Безіл не вгамовувався. Потроху він розгортав перед Джо картину подальшого життя, блискавично трансформуючи його з банального недотепи із Середнього Заходу в сповненого витонченості та чарівного для жінок жителя східних штатів. Пройшовши в буфетну прибрати молоко, Джо затримався біля відчиненого вікна, щоб трохи віддихатися; Безіл слідував за ним по п’ятах.

— Ти зрозумій, коли до розуму хлопця не доведуть в школі, то йому доведеться всього вчитися уже в університеті, — далі повчав він.

Джо впав у відчай, він відчинив двері та вийшов на задній ґанок. Безіл пішов за ним. Будинок стояв на краю стрімчастого пагорба, знизу розташовувався житловий квартал, і двоє хлопчиків трохи помовчали, вдивляючись у розсип вогнів, що простяглися нижньою частиною міста. Перед таємницею невідомого людського буття, що точилося серед вулиць, що лежали внизу, Безіл відчув, як сенс його слів раптом якось стиснувся і поблякнув.

Він замислився, про що ж це він говорив і чому це здавалося йому настільки важливим — і коли Джо почав знову неголосно наспівувати, ним знову опанувало тихе вечірнє умиротворення, і він відчув, що гору взяли його найкращі риси — розважливість і витримка.

Самозакоханість, марнославство і нечуйність, що опановували ним останньої години, відступили, і він досить тихо мовив:

— Нумо прогуляємося кварталом?

Вони йшли босоніж, тротуар був теплий. Пробила лишень північ, але площа вже спорожніла, за винятком їхніх блідих фігур, майже непримітних під сяйвом зірок. Вони весело сміялися, відчуваючи себе відчайдушно сміливими. Лише одного разу, далеко попереду, вулицю перетнула якась тінь, що гучно, по-людськи, тупотіла, але ці звуки лише підкреслили їхню власну нематеріальність. Швидко прослизаючи поміж деревами по галявинках від світла газових ліхтарів, вони обігнули увесь квартал й пришвидшились, тільки-но запримітили будинок Джо Гормана — немов вони й справді загубилися посеред сну літньої ночі.

Піднявшись до кімнати Джо, вони вляглися в темряві, та ще не спали.

«Я забагато базікав, — думав Безіл. — Йому, певно, здалося, що я його повчаю, і він, мабуть, на мене сердиться. Але, можливо, після прогулянки він усе забув?».

На жаль, Джо не забув нічого — окрім поради, яку Безіл дав йому зі щиросердних спонукань.

«В житті ще не бачив таких мудрагелів, — гнівно розмірковував Джо. — Він думає, що він — красень! Вважає себе неймовірно привабливим...»

Цього літа з’явилася нова, вкрай вагома, віха: в колі друзів Безіла раптом стало необхідно мати у власному розпорядженні автомобіль. Здавалося, що всі розваги могли відбуватися лише на великій відстані — біля озер у передмістях або в заміських клубах. Прогулянки містом перестали вважатися гідним заняттям. Ба більше, навіть єдиний квартал до будинку товариша тепер було заведено долати лише на авто. Навколо власників автомобілів почали утворюватися купки утриманців, а щасливі власники засобів пересування раптом почали набувати шаленої — принаймні, на думку Безіла, — влади.

Того дня, коли на озерах намічалися танці, зранку він зателефонував Ріплі Бакнеру:

— Вітаю, Ріпе. Чи збираєшся ввечері їхати до Конні?

— Так, поїду з Елвудом Лімінгом.

— У нього знайдеться місце?

Ріплі нібито дещо збентежився:

— Гадаю, що ні. Адже він запросив Маргарет Торренс, а я — Імоджен Біссел.

— Он воно як!

Безіл насупився. Мабуть, це питання варто було вирішити ще тиждень тому. Невдовзі він зателефонував Джо Горману:

— Джо, ти сьогодні збираєшся до Девісів?

— Так, збираюся.

— А в тебе в машині місце є? Чи можна поїхати з тобою?

— Гадаю, що можна.

Його тону явно бракувало тепла.

— У тебе справді буде місце?

— Так. Ми заїдемо по тебе близько восьмої.

Безіл розпочав підготовку о п’ятій вечора. Удруге в житті він поголився, завершивши цю процедуру невеликим рівним порізом прямо під носом. Ранка кровоточила, але йому, за порадою покоївки Гільди, вдалося зупинити кровотечу за допомогою шматочків туалетного паперу. Паперу знадобилося чимало, і щоб можна було вільно дихати, він підрізав ножицями подушечку, що містилася під носом; з такими ось незграбними паперовими вусами і запеченою на верхній губі кров’ю він почав тинятися будинком, не знаходячи собі місця від нетерплячки.

О шостій вечора він знову зайнявся ранкою, відмочивши засохлий папір і спробувавши розгладити пальцями багряний шрам. Через якийсь час ранка підсохла, але коли він необачно широко відкрив рот, щоб покликати маму, ранка відкрилася знову — і знову довелося вдатися до туалетного паперу.

Близько восьмої, надівши синій піджак і білі фланелеві штани, він наостанок припудрив шрам, ретельно розмазав пудру носовою хусткою і поквапився до автомобіля Джо Гормана. Джо був за кермом; поруч втиснулися Льюїс Крам і Г’юберт Блер. Безіл розташувався на просторому задньому сидінні сам, і машина поїхала, ніде не зупиняючись, з міста по шосе Блек-Бер; ніхто до Безіла не обертався, всі тихо розмовляли поміж собою. Спочатку Безіл вирішив, що вони мають підібрати дорогою ще когось; але, прислухавшись до розмов, поступово його охопив жах; якоїсь миті він навіть захотів вийти з машини, але в такому разі вони б зауважили, що він образився. Його душа, а разом з нею і обличчя, скам’яніли, і всю дорогу він так і просидів, ні з ким не розмовляючи — та й до нього ніхто не звертався.

Через пів години він запримітив будинок Девісів — високий просторий котедж, розташований на невеличкому пів­острові біля озера. Світло ліхтарів відбивало його хиткі контури, що світилися на водній гладі, забарвленій в золоте і рожеве сяйво. Чим ближче вони під’їжджали, тим голосніше долинали із галявини низькі звуки басових труб і барабанів.

Увійшовши до будинку, Безіл почав озиратися в пошуках Імоджен. Навколо неї вже з’юрмилися охочі до танців парубки, однак вона помітила Безіла. Його серце закалатало у відповідь на її м’яку щиру усмішку.

— Безіле, ти можеш записатися на четвертий, одинадцятий, і ще на другий додатковий, із біса... Що з твоєю губою?

— Порізався, коли голився, — квапливо відповів він. — Повечеряємо сьогодні?

— Вечеряти мені варто з Ріплі, адже він мене запросив!

— Ні, не варто, — запевнив її Безіл.

— Ні, варто! — втрутився Ріплі, який опинився поруч. — Чому б тобі не запросити на вечерю свою дівчину?

...Але ніякої дівчини у Безіла не було, хоча він це ще й не усвідомлював. Після четвертого танцю Безіл повів Імоджен на причал, де можна було влаштуватися в пришвартованому моторному човні.

— І що тепер? — запитала вона

Він не знав; якби він насправді в неї закохався, то обов’язково б розгубився. Коли її рука на мить торкнулася його коліна, він нічого не помітив і почав базікати. Він став розповідати їй, як чудово він грав у бейсбол у другому шкільному складі, як одного разу він вибив перший номер у грі з п’яти подач. Він розповів їй про те, що деякі хлопці популярні серед хлопців, а деякі — серед дівчат, і ось він, наприклад, популярний серед дівчат. Коротко кажучи, Безіл полегшив душу.

Зрештою, він відчув, що забагато уваги приділяє власній персоні, він несподівано заявив, що Імоджен йому подобається йому більше за всіх.

Імоджен сиділа, тихенько зітхаючи під місячним сяйвом. У сусідньому човні, загубленому в темряві за пірсом, сиділо четверо. Джо Горман співав:

Він — мій закоханий юнак...

Гадає, серце моє вкрав...

— Я подумав, ти, либонь, захочеш про це дізнатися... — сказав Безіл Імоджен. — Подумав, що, може, ти вирішила, що мені подобається інша. Адже коли ми вчора грали, до мене черга так і не дійшла...

— Що-що? — перепитала Імоджен.

Вона вже встигла забути про вчорашній вечір, і про всі вечори, крім цього, і тепер думала про те, що в голосі Джо Гормана таїться якась магія. Наступний танець вона танцюватиме з ним. А Безіл був якийсь дивний — навіщось розповідає їй все це... Він, звичайно, був красень, приваблював, але... Вона не могла дочекатися, коли закінчиться цей танець. Така нудьга!

Усередині почулася музика, нервові тремтячі скрипки заграли «Так роблять усі».

— О, ти чуєш? — пожвавилася Імоджен, випростовуючись і клацнувши пальцями. — Ти вмієш танцювати під регтайм?

— Стривай, Імоджен... — він почав здогадуватися, що від нього вислизнуло щось важливе, — перечекаймо цей танець тут... А Джо потім скажеш, що забула.

Імоджен рішуче спохопилася:

— Ой ні, як так можна!

Безіл неохоче провів її до зали. Його знову спіткала невдача — він знову забагато базікав. Він зі смутком очікував на одинадцятий танець — він поводитиметься інакше. Тепер він запевнив себе, що закоханий в Імоджен. Від самообману, від вдаваної пристрасті та бажання, у нього раптом пересохло в горлі.

Незадовго до початку одинадцятого танцю він виявив, що щось затівається, а його всі навмисне уникають. Хлопці перешіптувалися і тихо про щось сперечалися, а коли Безіл наблизився, відразу запанувала вимушена тиша. Він почув, як Джо Горман сказав Ріплі Бакнеру:

— Нас не буде лише три дні. Якщо Гледіс не відпустять, покличеш Конні, гаразд? Усі «дуеньї» будуть... — і раптом, помітивши Безіла, змінив закінчення фрази, — ... і всі разом сходимо до крамниці Сміта, з’їмо по морозиву, вип’ємо содової.

Дещо згодом Безіл відвів убік Ріплі Бакнера, але ніякої корисної інформації з нього витягти не вдалося: Ріплі не пробачив Безіл спробу відбити у нього Імоджен.

— Та нічого такого, — вперто повторював він. — Чесне слово — збираємося до Сміта, і лишень... А що з твоєї губою?

— Порізався, коли голився.

Коли настав час танцю з Імоджен, та повела себе ще більш відсторонено, ніж раніше. Переміщаючись залою під пісеньку «Грізлі» у ведмежих обіймах, що судорожно обхопили її, вона під час танцю не припиняла обмінюватися загадковими фразами з іншими дівчатами. Він знову повів її до човна, але там уже хтось сидів, і вони почали ходити туди-сюди по причалу; він намагався зав’язати розмову, але вона у відповідь лише наспівувала:

Він — мій закоханий юнак...

— Послухай, Імоджен! Коли ми сиділи в човні, я хотів тебе запитати про той вечір, коли ми грали в «Кажи правду». Ти тоді сказала правду?

— О, та навіщо взагалі згадувати про цю безглузду гру?

До неї дійшли чутки — до того ж непоодинокі, — що Безіл думає, що він — красень; ця чутка поширилася настільки стрімко, як і чутки щодо небачених чеснот Безіла, що рознеслися два тижні тому. Імоджен зазвичай з усіма погоджувалася, і вона вже встигла погодитися відразу з кількома охопленими емоціями хлопчиками в тому, що Безіл поводив себе жахливо. Тому їй, завдяки власній мінливості, було легко перейнятися до нього неприязню.

Але Безіл вважав, що лише невдалий збіг обставин завадив йому досягти мети під час попередньої перерви між танцями — хоча чого йому хотілося, він і сам не знав.

Нарешті, під час наступної перерви, йому відкрила правду Маргарет Торренс, якій він за увесь вечір так і не приділив уваги.

— А ти збираєшся з нами поїхати до річки Сен-Кру? — запитала вона, хоча чудово знала, що його ніхто туди не кликав.

— Що за поїздка?

— Джо Горман влаштовує. Мене запросив Елвуд Лімінг.

— Ні, не збираюся, — понуро відповів він. — У мене інші плани.

— Он як!..

— І з Джо Горманом ми не товаришуємо.

— Здається, він теж так вважає.

— Невже? І що він про мене говорить?

— Та так, нічого.

— І все ж таки! Скажи, що він говорить.

Через якийсь час вона відповіла, нібито неохоче:

— Ну, вони з Г’юбертом Блером говорять, що ти... зачванився... Що ти вирішив, що ти — красень! — і у неї стиснулося серце. Сумління у неї було неспокійне. Але вона згадала, що сьогодні він запросив її лишень на один танець.

— Джо розповів, що ти сам йому вихвалився, що всі дів­чатка вважають, що ти — красень.

— Я ніколи нічого подібного йому не говорив, — розлютився Безіл. — Ніколи!

Він все зрозумів: це була справа рук Джо Гормана, який вирішив скористатися його балакучістю; справжні ж друзі Безіла завжди вибачали йому цей недолік. Підлість оточення немов стисла його у свої лещата. Він вирішив їхати додому.

У вбиральні його гукнув Білл Кампф:

— Вітаю, Безіле, що у тебе з губою?

— Порізався, коли голився.

— Скажи, ти наступного тижня збираєшся на пікнік? Всі їдуть.

— Ні.

— Послухай, тут приїжджає моя двоюрідна сестра з Чикаго, і мама попросила знайти для неї кавалера — тільки на вихідні. Її звуть Мінні Бібл.

— Мінні Бібл? — перепитав Безіл, дещо збентежившись.

— Я думав, що ти теж їдеш з усіма за місто, але Ріплі Бакнер порадив спочатку тебе запитати, ось я і вирішив...

— Я мушу бути вдома, — миттєво відповів Безіл.

— Та годі, Безіле, — не вгавав Білл. — Лишень два дні, і вона гарненька дівчина! Вона тобі сподобається!

— Навіть не знаю, — замислився Безіл. — Тоді вирішуємо так, Білле. Мені зараз потрібно встигнути на трамвай, щоб не спізнитися додому. І якщо ти мене підвезеш на своїй машині до Вайлвуда, то я поїду з вами на вихідні.

— Ну, звичайно!

Безіл вийшов на веранду і підійшов до Конні Девіс.

— До побачення, — вимовив він; хоч як він намагався, але голос пролунав зверхньо та холодно. — Було доволі весело!

— Шкода, що ти так рано йдеш, Безіле.

А про себе додала: «Такому чваньку — і було весело! Він певно думає, що він — красень!».

З причалу до нього долинув сміх Імоджен. Він мовчки спустився сходами з веранди і пішов доріжкою до Білла Кампфа, намагаючись триматися подалі від тих, хто розважався, ніби йому спало на думку, що лише один його вигляд зіпсує їм усе задоволення від прогулянки.

Вечір видався просто жахливим.

Через десять хвилин Білл висадив Безіла на кінцевій зупинці трамвая. Разом з ним до вагона увійшли кілька запізнілих гуляк, і трамвай, погойдуючись та грохотячи у темряві, повіз його в бік Сент-Пола.

Дві дівчини, які сиділи навпроти Безіла, відразу почали на нього витріщатися і штовхати одна одну ліктями, але він на них не зважав — він думав про те, як вони всі потім шкодуватимуть — і Імоджен, і Маргарет, і Джо, і Г’юберт, і Ріплі...

«Подумати тільки! — журитимуться вони. — У двадцять п’ять років — уже президент Сполучених Штатів Америки! Ех, і навіщо ж ми з ним так погано обійшлися того вечора!» Він справді думав, що він — красень!

Ерміні Гілберт Лабусс Бібл перебувала у вигнанні. У травні батьки привезли її з Нового Орлеана в Саутгемптон, сподіваючись, що активний відпочинок на природі відволіче п’ятнадцятирічну дівчину від думок про кохання. Однак і на півночі, і на півдні, скрізь — навколо неї завжди вилися в’юном молодики. Не минуло й місяця, як вона і тут уже була «заручена».

З вищевикладеного аж ніяк не випливає, що властива двадцятирічній міс Бібл певна ваговитість проявилася вже тієї пори. Вона променіла свіжістю; деяким юнакам її обличчя нагадувало про вкриті росою блакитні фіалки, серед яких на світ дивилися блакитні озера, за гладдю яких таїлася ясна душа та виднілися свіжі троянди, що розпустилися лише сьогодні вранці.

Вона перебувала у вигнанні. Вона слідувала в національний парк «Глейшер», щоб забутися. Долею було визначено, що на шляху вона зустріне Безіла, для якого ця зустріч стане чимось на кшталт обряду ініціації, після якого він перестане дивитися лише на себе і зробить перший приголомшливий екскурс у світ кохання.

Під час першої зустрічі він видався їй тихим хлопчиком-красенем із задумливим обличчям, що стало результатом нещодавнього повторного відкриття ним того факту, що і у інших, а не лише у нього, є і бажання, і можливості — ба навіть більші, ніж у нього. Для Мінні, як і кілька місяців тому для Маргарет Торренс, ця задума видалася чарівливим смутком. За вечерею він поводився вкрай люб’язно щодо місіс Кампф — цю манеру він перейняв від батька. Окрім того, Безіл з неабиякою увагою слухав, як містер Бібл розповідає про походження слова «креол», що містер Бібл подумав про себе: «Ось, нарешті, юнак, в якому щось є!».

Після вечері Мінні, Безіл і Білл поїхали в селище Блек-Бер дивитися кіно, і потроху вплив чарівності та особистості Мінні додав їхньому роману і чарівності, і унікальності.

Упродовж років усі романи Мінні були схожі, як дві краплі води. Вона поглянула на Безіла — відкрито, мов дитина; потім широко розплющила очі, немов відчуваючи якесь комічне побоювання, та усміхнулася... Вона усміхнулася...

Попри всю невинність цієї усмішки, вона завжди сприймалася, як заклик, і вдаряла в голову, немов шампанське — завдяки контурам обличчя Мінні, до того ж незалежно від її настрою. Тільки-но усмішка з’явилася у неї на обличчі, Безіл відчув раптову легкість і прагнення вгору, щоразу злітаючи все вище і вище, й спускався на землю лише тоді, коли усмішка ось-ось загрожувала перетворитися на оскал — але замість цього просто тихо танула. Вона була, ніби наркотик. Невдовзі він уже не хотів нічого іншого, окрім того, як дивитися на неї з невгамовним радісним захопленням.

Потому він вирішив перевірити, наскільки йому вдасться наблизитися до неї.

На певній фазі романтичних стосунків між двома молодими людьми присутність когось третього діє, як каталізатор. Другого дня, ще до того, як Мінні та Безіл не встигли перетнути межу багатослівних компліментів щодо виняткової краси й шарму одне одного, обоє вже почали мріяти про ту мить, коли їм вдасться позбутися товариства Білла Кампфа, який запросив їх у гості.

Ближче до заходу сонця, коли на землю спустилася перша вечірня прохолода, вони, скупавшись, відчували себе свіжими і відкритими всьому світові; вони сиділи на м’якій гойдалці, потопаючи у високих подушках, у затінку від плюща, що обплутав веранду. Однією рукою обнявши Мінні, Безіл нахилився до її щічки, але Мінні примудрилася зробити так, що замість щоки він доторкнувся до її вологих губ. А кмітливості йому не бракувало.

Промайнула година; до них долинав голос Білла — він кликав їх то з причалу, то з другого поверху, то з альтанки в кінці саду; а в конюшні троє осідланих коней кусали свої вуздечки; у квітниках сумлінно працювали бджілки. Тоді Мінні повернулася в реальність, і вони дозволили себе віднайти...

— Так, ми теж тебе шукали!

І Безіл, змахнувши руками, дивовижним чином здійнявся на другий поверх, щоб привести себе в порядок перед вечерею.

— Вона дивовижна дівчина! Ще б пак, вона — справжня красуня!

Він не повинен втрачати глузд! За вечерею і після він із непохитною і шанобливою увагою слухав, як містер Бібл розповідає про довгоносика, який пожирає бавовну.

— Але я вас, певно, вже втомив? Вам, молоді, мабуть, хотілося б побути на одинці...

— Зовсім ні, містере Бібл! Нам було доволі цікаво, справді!

— Ну, гаразд, нумо збирайтеся та вирушайте на прогулянку. Я навіть не помітив, що вже пізня година! Нині рідко зустрінеш вихованого, розумного хлопця; стариганів, як я, хлібом не годуй, а дай із таким поговорити!

Білл разом із Безілом та Мінні дійшов до причалу.

— Сподіваюся, завтра буде сприятлива для плавання погода. Слухайте, мені зараз потрібно з’їздити в селище і набрати собі на завтра команду. Поїхали зі мною?

— Я, напевно, ще трохи тут посиджу, а потім піду спати, — сказала Мінні.

— Гаразд. А ти поїдеш, Безіле?

— Ну... так, звичайно, якщо я тобі потрібен, Білле!

— Тільки тобі доведеться сидіти на вітрилі, я його везу на лагодження.

— Мені б не хотілося тобі завдавати клопоту, якщо місця немає...

— Та ні, ти не завдаєш клопоту. Піду, виведу машину.

Але минув час, а він так і не повернувся — щось там таке трапилося з вітрилом, або з машиною, і це його затримало.

Була лише загроза, що він ось-ось з’явиться, це надавало всьому загострення і змушувало затамовувати подих.

Вони всілися в моторний човен та почали горнутися одне до одного, шепочучи:

— Цієї осені...

— Коли ти будеш в Новому Орлеані...

— Коли через рік я вступлю до Єля...

— Коли я приїду в коледж...

— Тільки-но я повернуся з «Глейшер»...

— Поцілуй мене ще...

— Ти дивовижний! Ти знаєш, що ти — дивовижний?.. Ти справжній красень...

Хлюпала вода; човен глухо бився об причал; Безіл відв’язав канат, відштовхнувся, і вони, погойдуючись, відпливли від причалу, і човен перетворився на відокремлений острівець посеред ночі...

А наступного ранку, коли він пакував валізу, вона прийшла до нього в кімнату і стала біля дверей. Її личко сяяло від захвату; на ній була накрохмалена білосніжна сукня.

— Безіле, послухай! Я мушу тобі сказати: тато після сніданку розговорився і сказав дядькові Джорджу, що в житті не зустрічав такого приємного, спокійного та врівноваженого юнака, як ти; кузен Білл їде в табір на місяць, тому тато запитав у дядька Джорджа, як він вважає, чи дозволять тобі батьки поїхати з нами на два тижні в «Глейшер», щоб скласти мені компанію. — Вони взялися за руки та закружляли кімнатою від радості. — Дивися, нікому не проговорися, тому що він, гадаю, напише твоїй мамі і таке інше. Безіле, як чудово, еге ж?

Тому об одинадцятій, коли Безілу вже настав час їхати, вони попрощалися без смутку. До станції Безіла зголосився підвезти сам містер Бібл, який саме зібрався в селище по газети. Поки автомобіль не від’їхав, очі двох юних змовників сяяли, а помахи їхніх рук на прощання зберігали спільну таємницю.

Безіл відкинувся на сидіння; його переповнювало щастя. Він розслабився: приємно було усвідомлювати, що в гостях усе склалося якнайкраще. Він любив і її, і навіть її батька, який сидить поруч, — того, хто має щастя завжди перебувати поряд із нею і відчувати дурман її усмішки...

Містер Бібл запалив цигарку.

— Який клімат, — сказав він. — До кінця жовтня тут завжди гарна погода.

— Так, погода чудова, — підтвердив Безіл. — Я вже сумую за тутешніми жовтневими днями, тому що мені доведеться навчатися на сході країни.

— Готуєшся до вступу в університет?

— Так, сер, до Єля. — Йому спала на думку нова приємна подія в його житті. Він завагався, але вирішив, що містер Бібл, який ставиться до нього добре, певно поділить його радість. — Навесні я складав попередні іспити та нещодавно дізнався про результат — я склав шість із семи!

— Молодчина!

Безіл знову завагався, а проте, мовив далі:

— У мене «відмінно» з історії стародавнього світу, «добре» з історії Англії, «відмінно» з літератури. З алгебри у мене — «задовільно», з латині — один іспит «відмінно», другий «доб­ре». Не склав лише французьку!

— Досить добре! — сказав містер Бібл.

— Я б склав усе, — додав Безіл, — якби не лінувався спочатку. У класі я був наймолодшим, ось і задер носа.

Було б непогано, якби містер Бібл зрозумів, що візьме із собою в парк «Глейшер» аж ніяк не дурня! Містер Бібл глибоко затягнувся цигар­кою.

Поміркувавши, Безіл дійшов висновку, що остання фраза пролунала не зовсім так, як хотілося би, і вирішив дещо її пояснити.

— Не те, що задер носа, просто мені ніколи не потрібно було багато вчити — з літератури, так уже склалося, я зазвичай читав усе заздалегідь, і з історії я теж чимало читав. — Він осікся і спробував висловитися інакше. — Я хотів сказати, що зазвичай, коли говорять «задер ніс», на думку завжди спадає хлопчик, який бігає, увесь такий надутий, ніби кажучи всім: «Ось, дивіться, як я багато знаю!» Але я не такий! Я хотів сказати, що зовсім не вважаю, що знаю все, а просто нібито...

Поки він добирав доречне слово, містер Бібл мовив: «Гм!» і тицьнув цигаркою в бік озера.

— А он яхта пливе, — зауважив він.

— Так, справді, — погодився Безіл. — Та я мало що знаю про вітрильний спорт. Якось ніколи не цікавився. Я, звичайно, не­одноразово плавав, допомагав закладати галси і все таке, але там особливо нічого робити. Мені більше подобається грати в футбол.

— Гм! — повторив містер Бібл. — А ось коли я був у твоєму віці, я щодня ходив на яхті по затоці.

— Мабуть, це захопливо, якщо вам так подобалося? — поступився Безіл.

— Найкращий період мого життя!

Попереду замайоріла залізнична станція. Безіл вирішив, що було б добре наостанок ще раз продемонструвати своє доброзичливе ставлення.

— Ваша донька, містере Бібл, доволі приваблива дівчина, — сказав він. — Дівчатам зі мною легко порозумітися, але зазвичай вони мені не дуже подобаються. А ось ваша дочка, на мою думку — неймовірно приваблива дівчина! — А затим, коли автомобіль загальмував, його раптом охопило легке дурне передчуття; воно спонукало його зі смішком, ніби вибачаючись, додати: — На все добре! Сподіваюсь, я не забагато базікав?

— Анітрохи, — відповів містер Бібл. — Щасти! Бувай!

Через кілька хвилин потяг Безіла рушив, а містер Бібл зупинився біля привокзального кіоску, щоб купити газету та утерти спітніле чоло — цей липневий день видався неймовірно спекотним.

«Отакої! Це мені урок: ніколи не вирішувати на живу нитку — з обуренням подумав він. — Подумати тільки — два тижні довелося б слухати в “Глейшері”, як цей жовторотий нахаба без угаву тараторив би про себе! Хвала Господу, що сподобив мене на цю недовгу поїздку!»

Повернувшись додому, Безіл в буквальному сенсі сів і почав чекати. У жодному разі він не бажав виходити з домівки; відлучався він лише до найближчої крамниці, щоб освіжитися лимонадом — але і звідти він стрімголов мчав назад. Від кожної телефонної трелі, від кожного дзвінка у двері він підскакував і завмирав, немов від удару струмом на електричному стільці.

Удень він склав чудовий географічний вірш, який негайно відправив у листі Мінні:

Але ось так скінчився понеділок, майже минув вівторок, а нічого не відбувалося. Наприкінці другого дня очікування, коли Безіл тинявся з кімнати в кімнату, виглядаючи з вікон на пустельну мляву вулицю, Мінні йому зателефонувала.

— Слухаю, — серце у нього шалено калатало.

— Безіле, нам час їхати.

— Їхати! — безпорадно повторив він.

— Безіле, мені шкода! Тато передумав і не хоче нікого з нами брати.

— Ох!

— Мені шкода, Безіле.

— Я би, мабуть, все одно не зміг...

Настала коротка пауза. Відчуваючи, що там, на іншому кінці дроту — вона, він насилу дихав і не міг видавити з себе ані слова, та й говорити міг теж лише із зусиллям.

— Безіле, ти мене чуєш?

— Так.

— Можливо, на зворотному шляху знову опинимось тут. У будь-якому разі пам’ятай — взимку ми зустрінемося в Нью-Йорку!

— Так, — вимовив він, а потім несподівано додав: — Най­імовірніше, ми більше не побачимося...

— Обов’язково побачимося! Мене кличуть, Безіле! Я мушу йти. Бувай!

Він сидів біля телефону, збожеволівши від смутку. Через пів години його знайшла покоївка — він сидів, схилившись над кухонним столом. Він чітко уявляв собі, що сталося, хоча Мінні йому про це і не сказала. Він знову став на ті самі граб­лі, перекресливши за якихось пів години всі результати своєї взірцевої поведінки впродовж трьох днів. І його б анітрохи не втішило, якби він дізнався, що цього все одно було не уникнути. Під час поїздки він обов’язково перестав би стримуватися, і тоді було б ще гірше — хоча, можливо, було б і не настільки сумно. Але зараз він міг думати лише про те, що вона їде...

Він лежав на ліжку, засмучений, спантеличений, нещасний — але не зломлений. Час від часу та сама жага життя, що піддавала його дух болючим бичуванням, давала йому можливість стерти з себе кров, немов краплі роси, але не для забуття, а щоб і далі нести свої шрами назустріч новим лихам і новим спокутам, назустріч невідомій долі.

Через два дні мама сказала, що дід дозволяє йому час від часу брати покататися сімейний електромобіль — якщо, звичайно, машина нікому не знадобиться у справах, і за умови, що батареї будуть завжди заряджені, а один раз на тиждень машина буде вимита. Через дві години він уже сидів за кермом та прямував по Хрест-авеню. Він відкинувся назад, немов сидів за кермом «Штутц Біркет», і вичавив зі своєї машини максимальну швидкість. Біля будинку родини Біссел він невпевнено зупинився, побачивши, що йому знадвору махає рукою Імоджен.

— Вітаю! У тебе є машина?!

— Дідусева, — скромно відповів він. — А я думав, що ти поїхала з усіма на Сен-Кру?

Вона похитала головою:

— Мама не відпустила; з дівчат майже ніхто не поїхав. У Міннеаполісі трапилася якась жахлива аварія, і мама сказала, що дозволить мені кататися в машині, тільки якщо за кермом буде водій, який досяг вісімнадцятиріччя.

— Як ти вважаєш, Імоджен, а електромобілів це стосується?

— Ну, я не знаю... Якось не замислювалася. Зараз піду запитаю.

— Скажи мамі, що з цієї колимаги можна вичавити щонайбільше дванадцять миль на годину, — гукнув він навздогін.

За хвилину вона весело вибігла з будинку.

— Мені дозволили, Безіле! — вигукнула вона. — Мама ніколи не чула, щоб електромобілі потрапляли в аварії. Куди поїдемо?

— Куди завгодно! — безтурботно мовив він. — Я дещо помилився, коли сказав, що з цієї колимаги можна вичавити щонайбільше дванадцять миль на годину: із неї легко вичавити всі п’ятнадцять! Слухай, з’їздьмо в крамницю Сміта і вип’ємо по лимонаду з кларетом?

— Ах, Безіле Лі!