Драматичні твори

МАКАР ДІБРОВА

П’єса на 3 дії, 4 картини

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Макар Іванович Діброва — 60 років.

Оксана Андріївна — його дружина, 58 років. Ольга— їх дочка, 35 років.

Артем — їх син, 32 роки.

Павло Кругляк — чоловік Ольги, 40 років. Кіндрат Тополя — 40 років.

Г а н я — його дочка, 13 років.

Гаврило Братченко — 24 роки.

Трохим Голуб — 23 роки.

Галя Іванчук — 20 років.

Марта С т е п а н о в а — 21 рік.

Хмара — 62 роки.

Орлов — 61 рік.

Зінченко — 62 роки.

Марія Смерека — 45 років,

Пилип Семененко — 50 років.

С т е ш а — 25 років.

ДІЯ І

В саду будинок на дві квартири. На веранді зеленіє листя дикого винограду. Вдалині, в пишних садах, робітниче селище. В центрі селища велика площа, На ній — Будинок культури, школа, лікарня. За селищем в степу терикони шахт. На сходах веранди сидять Оксана Андріївна та Макар Іванович. Здалеку чути свистки паровозів. Вечоріє. Спалахнуло полум’я і на мить освітило терикони.

Макар. Чавун пішов... (Витягнув годинник, дивиться.) Точно...

О к с а н а. А може, наш Петро живий, десь у світах блуккє... Макар. Навряд.

Оксана. А було в газеті — англійські генерали тримають наших в таборах. Ти ж сам мені читав.

Макар. Читав.

Оксана. Може, і наш Петро там страждає. Вивезли його фашисти, а потім...

Макар. Hi.

Оксана. Чому ж серед розстріляних не було нашого Петра...

Макар. Закопали десь в іншому місці.

Оксана. А коли б Артем розпитав у місті?

Макар. Скажуть те, що й мені сказали.

Ожсана. Чує моє серце... Артем зміг би кінці знайти. Він офіцер, йому більше скажуть.

Входить Ольга.

Ольга. День добрий.

Макар. День добрий, дочко.

Цілуються.

Ольга (цілує матір). Артем приїхав?

Оксана. Приїхав. Приїхав уночі.

Ольга. Я тільки прийшла з лікарні. Павло з шахти дзвонить, каже — Артем приїхав. Де ж він?

Макар. Поїхав у місто.

Ольга. Чого?

Макар. Діло є. Скоро буде. Сідай.

Ольга. Який же він тепер?

Оксана. Генерал. Чистісінький генерал.

Макар. Не генерал, а майор.

Оксана. Та це ж воно майже генерал.

Макар. Ще не одну пару підметок стопче, поки дійде до генерала.

Оксана. Так у нього ж вони казенні.

Ольга. Мамо, Артем буде генералом, буде. (Обняла матір.)

Макар. Коли ще буде, а пішов би з армії, на шахті зразу став би генералом.

Ольга. Тут станеш. Павло вже став!

Макар. Вибачай, але Артем — не твій Павло. Потом-ствений шахтар.

Оксана. Кажуть, Павло твій гуляти почав.

Макар. Тихше, Оксано.

Оксана. Не можу мовчати. Чого Ольга в руки його не візьме? Я б йому дала. Спробував би ти так гуляти, як її Павло.

Макар. А що ж ти мені зробила б?

Оксана. За чуприну і тягнула б через усе селище, отак от...

Макар. Чекай, чекай, останні обірвеш.

Оксана. Усі ви такі.

Макар. Я ж без тебе ні до кого в гості не ходив.

Оксана. Як — не ходив? А Першого травня де ти був?

Макар. Коли?

Оксана. Першого травня у тисяча дев’ятсот шістнадцятому році.

Макар. Сто тисяч раз тобі говорив. Були у нас в лісі нелегальні збори.

Оксана. А прийшов напідпитку вночі.

Макар. По дорозі зайшов до Клима Гирі.

Оксана. А чого мене не покликав?

Макар. Ти бачиш, Ольго, вмирати буде, і то згадуватиме Перше травня шістнадцятого року.

Оксана. Буду. Бо коли тебе не тримати в руках, ти і на тому світі до Клима Гирі зайдеш.

Макар. Не бійся. Клим давно в раю, а мене в ад од-правлять. Це ти з ним зустрінешся.

Оксана. Усі ви такі. Дивись, дочко, за Павлом.

Ольга. Дивитись пізно.

Макар. Чому?

Ольга. Не виходить у мене з ним. Мама правду каже, Павло не тільки п’є..

Макар. Ти думаєш?

Ольга. Про це всі говорять.

Оксана. Що ти, доню. Хіба так можна до серця приймати. Люди язики чешуть.

Ольга. Не заспокоюйте. Я не маленька. Знаю, в житті все може трапитись, але якась міра мусить бути.

Макар. Говорити можуть. Що тільки нашому брату, мужчині, не припишуть.

Оксана. Но, но...

Ольга. Справа не тільки в цьому. Павло за останній рік так змінився. Його дратує кожне моє слово. От сьогодні я сказала, що у нього на шахті зростають нещасні випадки. У мене ж в лікарні все видно, як у дзеркалі. А він як налетів на мене: «Сидите в білих халатах у кабінетах, у забой би вас погнати, на добичу...» Послухав би, що шахтарі говорять про нього, коли я їм подаю допомогу. Я не можу бути тільки дружиною, та ще й такою, що на все закриває очі.

Макар. Це так, але сім’я є сім’я, за неї треба боротись. Ти ж його любиш?

Ольга. Люблю.

Пауза.

Оксана. Нічого, дочко, він ще пожаліє, і дуже пожаліє.

Чути гудок.

Треба вечерю готувати, дівчата зараз прийдуть. Неси дрова, старий.

Макар. Зараз.

Оксана. Повечеряй з нами, Ольго.

Ольга. Спасибі, мамо.

Оксана. А по вечері поговоримо. Добре, доню? Ольга. Добре.

Оксана пішла в хату.

Пити почав Павло.

Макар. Це пройде. За наших часів теж було. Зірветься шахтар, гуля, до останньої нитки проп’є усе, а потім приходить до розуму. (Оглянувся, тихо.) Було один раз таке й зі мною в молодості. Було, Олю.

Ольга. А мати що?

Макар. Хотіла кинути. Ледве впросив. Два місяці варила з мене воду, а потім простила. Правда, взяла слово — і я його тридцять років додержую, проте не ручаюсь, як далі буде... (Сміється.)

Ольга. Куди вам тепер!

Макар. А чого? Я б сказав, тільки ще осінь наступає. Скоро нашу «Зорю» піднімемо,— згадаю молодість, три дні гулятиму.

Ольга. Коли Павло так буде господарювати, як зараз, то ждати довго.

Макар. А я йому оголосив війну.

Ольга. Як?

Макар. Ти нашу газету бачила сьогодні?

Ольга. Ні.

Макар. Подивись.

Ольга. Що там?

Макар. Надрукували мою статейку. Писав я її довго. Місяць ходив по шахті з годинником, хронометраж робив. Виклав усе.

З кущів до крайнього вікна підкрадається дівчинка, скочила на вікно.

Ганю!

Г а н я. Що?

Макар. Іди сюди.

Г а н я. Що тобі треба?

Макар. Де ти була?

Г а н я. Яке тобі діло?

Макар. Іди, щось скажу.

Г а н я. Кажи.

Макар. Іди.

Г а н я. Не хочу. (Зникла у вікні.)

Макар. Біда рудому з нею. Пропадає дівчина. Він на шахті, а вона де тільки не бігає. І таке злюще росте. Усіх хлопчаків б’є. Треба Кіндрату женитись.

Ольга. А чого справді Кіндрат не жениться?

Макар. Тихий, занадто тихий, а на роботі — вогонь... Добрий шахтар.

Ольга. Такий був і в молодості. Тихий, тихий, Макар. Здається, Кіндрат упадав за тобою?

Ольга. Ні. Ми тільки дружили.

Голос Оксани. Макаре, коли ж ти дрова принесеш?

Макар. Іду, іду... (Пішов у сад.)

Через вікно вилазить Г а н я. В руках у неї шахтарська лампочка. Здалека

дивиться на Ольгу.

Га ня. А я знаю, чого ви сюди прийшли.

Ольга. Скажи, коли знаєш.

Г а н я. Не скажу.

Ольга. Іди сюди.

Г а н я. Не хочу.

Ольга. Боїшся мене?

Ганя. Я боюсь? (Підійшла, сіла коло Ольги.) Мене всі хлопці бояться.

Ольга. А хто тобі лоба розбив?

Ганя. Ніхто. Сама розбила.

Ольга. Як?

Ганя. У стару шахту лазила.

Ольга. Чого?

Г а н я. А ви мені скажіть, коли довбати все вниз і вниз, можна пробити дірку наскрізь землі чи ні?

Ольга. Ні.

Ганя. Вчитель теж каже, що ні, а я знаю, як це зробити. Ольга. Розкажи.

Ганя. Не скажу.

Ольга. Чому?

Ганя. Це воєнна тайна.

Ольга. Коли так, не говори.

Ганя. Який жаль, що війна закінчилась......

Ольга. Чого?

Ганя. Я б поступила в «Молоду гвардію»¹. ЩсУ,} не вірите?..

Ольга. Вірю. Тільки не ходи в стару шахту, там завалити може.

Ганя. Ні, не завалить.

Ольга. Куди це ти з лампою?

Ганя. Тайна.

Ольга. І ти не боїшся лазити в стару шахту?

Ганя. А чого мені боятись? Де були наші партизани, там і я можу бути. Я не боюсь нічого.

Ольга. А хіба там були партизани?

Ганя. Були.

Ольга. А звідки ти знаєш?

Ганя. Знаю. У шахті знайшла порожні німецькі патрони.

Ольга. Ну, та й що з того?

Ганя. У кого ж фашисти стріляли? Ясно, що в партизанів.

Ольга. Може бути. А чого в тебе синяк під оком? Ганя. Петька вдарив. Він такий задавака, думає, що коли його батько — інженер, то йому все можна.

Ольга. За що він тебе вдарив?

Ганя. Обізвав мене рудою кішкою, а я йому дала здачі. Ольга. Як?

Ганя. Не знаєте як?

Ольга. Ні.

Ганя. Яка ви чудна!

Ольга. Чому?

Ганя. Хіба вас ніхто не ображав?

Ольга. Було, що ображали.

Г а н я. І ви не давали здачі?

Ольга. Не завжди.

Ганя. І чого ви, дорослі, такі боягузи?

Ольга. Як?

Ганя. Рідко один одному здачі даєте.

Ольга. А ти не боягуз?

Ганя. Хай тільки хто спробує...

Ольга. А от Петька тобі синяк поставив.

Г а н я. А я йому носа розбила. Він і досі плаче. Ольга. А ти плакала?

Ганя. Я ніколи не плачу.

Ольга. А що тобі тато скаже, коли побачить такий синяк?

Ганя. Нічого. Він мене боїться.

Ольга. Боїться? А ти його любиш?

Ганя. Я його не люблю.

Ольга. Чого? Він же у тебе такий гарний, хороший. Г а н я. А ви звідки знаєте?

О л ь г а. Я дружила з ним у молодості. Він добрий, сердечний.

Ганя. Рудий він, а я ще рудіша. Руді добрими не можуть бути.

Ольга. Чому?

Ганя. Бо з нас усі насміхаються. Про нього кажуть «рудий Кіндрат», а про мене — «Кіндратова руда кішка».

Ольга. Ну то що?

Ганя. Мене ніхто ніколи не полюбить.

Ольга. Чому?

Ганя. Завжди будуть насміхатись.

Ольга. Помиляєшся. Ти ж гарна дівчина.

Ганя. Не брешіть, я руда кішка, руда кішка.

Ольга. А вчишся ти добре?

Ганя. На «відмінно», тільки недавно мене хотів директор вигнати з школи.

Ольга. За що?

Г а н я. Це як ми з татком повернулись з Кузбасу, прийшла до нас нова вчителька, така нафарбована, тут перманент, а тут роги. Підійшла до мене, взяла за підборіддя: «Скажи, дівчинко, що ти робила вчора дома?» Я їй: «Що ти робила, коли німці були?» А вона: «Я так страждала, як усі люди, я так страждала».— «Брешеш,— крикнула я,— ти з офіцером німецьким гуляла під руку». І як почали ми кричати: «Геть, геть, геть, геть!» Втекла. Що потім було! Директор мене викликав, кричав: «Вижену!» — але комісія розібралась, її вигнали і директора. Всі ж знали, що вона з офіцером гуляла і ніколи вчителькою не була.

Чути близько свист.

Ольга. Хто це?

Ганя. Мій начальник штабу — Володька. (Свиснула.) Ми йдемо слідами наших... Ну, це тайна. Не скажу. (77о-бігла в сад.)

Іде Макар, несе дрова в хату.

Ольга. Тату, в старій шахті були партизани?

Ма к а р. Ні. Наші партизани були на «Глибокій». В старій шахті щохвилини може завалити. А що?

Ольга. Це я так.

Макар пішов у хату.

Входить Кіндрат, він несе на плечі телеграфний стовп.

Кіндрат. Ольго Макарівно, здрастуйте.

Ольга. Здоров, Кіндрате. Що це ти несеш?

Кіндрат. Коло нашої шахти міняють стовпи телеграфні, я випросив старий стовп. Хлів хочу збудувати. Макар Іванович порадив, каже: раз кабанця збираєшся купувати, то хлів треба будувати.

Ольга. Та поклади його.

Кіндрат. Зараз. (Одніс убік, кладе, повертається.) Город у мене великий цього року. Картоплі багато насадив. Ольга. Сідай, Кіндрате.

Кіндрат сідає.

Хто тобі город обробляє?

Кіндрат. А сам.

Ольга. Як же ти живеш?

Кіндрат. Непогано.

Ольга. Скільки заробляєш?

Кіндрат. Як коли. Цей місяць у нас неважний. Ольга. А хто винен?

Кіндрат. Начальство.

Ольга. Бо ви план не виконуєте.

Кіндрат. А чому? Хіба ми ледарі? Я за тиждень нарубаю місячний план. Коли б дали тільки розвернутись. Я, Олю, рубати можу вугіль, як грати на баяні.

Ольга. А ти колись добре грав. Як тепер?

Кіндрат. Нема баяна. Як ви живете, Ольго Мака-рівно?

Ольга. Чого це ти мене на «ви»? Хіба я тобі не просто Оля?

Кіндрат. Я б з радістю...

Ольга. Коли з радістю, то й клич мене Оля. Кіндрат. Ну, добре.

Ольга. Чого замовк?

Кіндрат. Хіба я мовчу?

Ольга. Виходить, я мовчу?

Кіндрат (крикнув). Ганю, Ганю!..

Ольга. Вона кудись побігла.

Кіндрат. От бісеня. Знову поночі прийде.

Ольга. Хороша дівчинка у тебе. Вчиться добре? Кіндрат. Дуже добре.

Ольга. Як же ти з Павлом тепер?

Кіндрат. Він минуле забув, а я хоч і не забув, але не нагадую.

Ольга. Невже Павло ні разу не згадав тобі про минуле?

Кіндрат. Ні. Ото як тільки ви приїхали, я було до нього розігнався, а він так подивився на мене... Тепер тільки про діла говоримо.

Ольга витерла сльозу.

Що з тобою, Олю?

Ольга. Нічого, нічого... Ех, Кіндратику! (Зняла кепку з його голови.) Така ж пожежа на голові, як і колись була..

Кіндфат. Рудий, рудий, як був. Скільки років пройшло, у людей вилазить, а в мене тримається. Рудим, мабуть, і помру.

Ольга. А пам’ятаєш, як ти мені листи носив від Павла?

Кіндрат. Аякже. Який він був жвавий, веселий!

Ольга. Так. (Пауза.) Тепер обважнів, на серце скаржиться.

Кіндрат. Походив би щодня під землею, схуд би, і серце було б здорове. Телефон губить начальників, пухнуть вони від нього. Павло сидить коло телефону, і інженер з нього приклад бере, рідко коли вниз спуститься.

Ольга. Скажи, Кіндрате, де ти зник у день мого весілля?

Кіндрат. А ти не забула?

О л ь г а. Як же. Рік не було тебе, потім ми виїхали звідси, і я дізналась випадково, що ти тільки через три роки повернувся на шахту. Що сталось?

Кіндрат. Тоді, з твого весілля, я пішов на станцію, сів у поїзд, потім пересів у другий, а потім попав в Одесу. Поступив на пароплав кочегаром. Думав — ніколи не повернутись. За три роки де тільки не бував, проте... Кидаєш вугілля в топку, і все здається, що з «Зорі» воно. Потягнуло в шахту. Батько твій правду каже: той, хто родився в Донбасі, де б не блукав, а вернеться.

Ольга (тихо). Нащо ти це зробив?

Кіндрат. Діло давнє.

Ольга. Ну...

Кіндрат. Тепер сказати можна. Тільки ти, Олю, зрозумій мене. Може, не слід...

Ольга. Кіндрате, скажи.

Кіндрат. Я... Олю... Я любив тебе...

Ольга. Любив?

Кіндрат. Так. Ти вибач, діло давнє...

Ольга. Чому ж ти навіть не натякнув мені?

Пауза.

Кіндрат. Не міг, Олю. (Пауза.) Як швидко вечоріє...

Ольга. Як воно в житті буває,.. /

Велика пауза. Чути гармонь.

Кіндрат. Хлопці йдуть, а наших баришень нема.

Входять Гаврило і Трохим, вітаються.

Сідайте, хлопці, коло нас.

Гаврило. Не завадимо вам?

Ольга. Ні, ні. Просимо.

Хлопці сідають. Велика пауза.

Т р о х и м. А погода сьогодні хороша.

Гаврило. Думаю, що і завтра буде хороша.

Т р о х ц м. Може, й буде.

Гаврило. Показує на те.

Трохим. Підемо, Гавриле.

Кіндрат. Почекайте. У дівчат збори. Зараз прийдуть. Гаврило. Раз так, то почекаємо!

Трохим. Почекаємо.

Пауза.

Кіндрат. Що це ви, хлопці, сидите, мов засватані? Заграли б.

Ольга. Заграйте.

Трохим. Давай, Гавриле.

Гаврило. Яку вам, сердечну чи веселу?

Ольга. Сердечну.

Гаврило. Тоді Трохим буде грати. (Передає баян.) Ольга. Чому це так?

Гаврило. Він більше приспособлений до сердечної, а я — тільки до веселої. Починай, Трошо.

Трохим. Починаю. (Грає.)

Через кілька хвилин входять дівчата — Г аля і Марта, хлопці встали.

Марта. Казала тобі, Галю, що будуть ждати.

Галя. Здоров, Гавриле!..

Марта. Здоров, Трошо. Це ти грав?

Трохим. Я.

Галя. Так і знала.

Гаврило. Давай баян.

Трохим. Чекай, Гавриле!

Гаврило. Давай, давай... (Забирає баян.)

Галя. Почекайте, ми швидко переодягнемось.

Марта. За дві хвилини.

Зникли в хаті.

Кіндрат. Добре граєш. Ану, дай баян.

Гаврило передає.

(Награє.) Ох і баян! Продай, Гавриле.

Гаврило. Я ж вам казав, не продаю.

Кіндрат. Жаль. (Тихо награє.)

Трохим. Як у вас на «Зорі» діла йдуть?

Кіндрат. Не дуже, а у вас на «Глибокій»?

Г а в р и л о. Порядок. Ми сьогодні з Трошею дали усім пить, рубанули стільки, що аби вивезли за три зміни. Кіндрат (награє). У вас хазяїн хороший.

Г а в р и л о. Дисципліну береже. Ух, коли що, держись... Т р о х и м. А все-таки він душевний, як не криє, але ніколи не зничтожае, значить, як би його сказати, говорить, як людина з людиною.

Входить Макар.

Макар. Здорові, хлопці!

Гаврило і Трохим. Здрастуйте, Макаре Івановичу.

Макар. Сідайте.

Г а в р и л о. Постоїмо.

Макар. Не забув, Кіндрате?

Кіндрат (награє). Не забув.

Входять Галя і Марта.

Гаврило. Давайте баян.

Кіндрат повернув баян.

Галя. Ходім у садок.

Гаврило, Галя, Марта, Трохим ідуть у сад.

Оксана (з вікна). Олю, вечеряти. Макаре, йди! Макар. Зараз. Ходім, Кіндрате, з нами.

Кіндрат. Дякую.

Ольга. Ходім. (Взяла його під руку, веде в хату.)

Входить Павло. Його не помічають. Ольга і Кіндрат увійшли в хату.

Павло (тихо). Макаре Івановичу!

Макар (обернувся). Павло?

Павло. Я.

Макар. Заходь. Там Ольга.

Павло. Бачив. Кого це вона повела?

Макар. Кіндрата.

Павло. Рудий Кіндрат?

Макар. Він. Ти колись товаришував з ним.

Павло. Товаришував. Тоді він був тихий, тихий... Макар. Ходім у хату, повечеряєш з нами.

П а в л о. Я не вечеряти прийшов. Газетку бачили, Макаре Івановичу?

Макар. А... Бачив і читав, Павле Софроновичу. Павло. Новий робкор з’явився на «Зорі».

Макар. Чому новий? Старий робкор. Ще коли ти під стіл пішки ходив, він уже писав у «Правду».

Павло. І тоді про «Зорю» писав?

Макар. Писав, коли діла йшли погано.

Павло. І помагало?

Макар. Помагало. Зав. шахтою зняли й судили. Павло. Може, він і зараз цього хоче?

Макар. Він хоче одного: щоб нашу велику техніку було використано до краю, щоб «Зоря» першою світила над усім Донбасом. Крім того, у нього є ще й особисте бажання. Павло. Яке?

Макар. Він хоче ще пожити в комунізмі, і як би йому не заважали — доживе до тих днів, неодмінно доживе.

Павло. Де ж він знайшов такого дурня, який би не хотів жити при комунізмі?

Макар. Шукати не треба. Він тут.

Павло. Виходить — я...

Макар. Люблю, коли чоловік зразу догадується. Павло. Слухайте, Макаре Івановичу, хоч і тесть ви мені, але міру знайте, бо може урватись терпець!

Макар. З тобою, голубчику, не тесть говорить, а комуніст.

Павло. Воювати хочете?

Макар. Хотів би, та...

Павло. Що?

Макар. Ти вже дозрів. Тебе треба раз добре потрусити — і впадеш.

Павло. А ви вже так перезріли, дмухнути на вас — і розсиплетесь.

Макар. Спробуй. Тільки коли почнеш дмухати, то намасти губи салом, щоб не порепались. І щіГ одне скажу по-шахтарськи, в очі: берись за розум, ще не пізно, бо виженуть тебе не тільки з шахти, а й з партії. І не врятують тебе ці ордени, ніякі минулі заслуги.

Входить Ольга.

Ольга. Павле!

Павло мовчить.

Тату!

Макар мовчить.

Що сталось? (Поклала руку на плече Павла.) Що з тобою?

Павло одвів її руку, пішов.

Павле!

Павло не обернувся.

Що сталось, тату?

Макар. Іди, Ольго, за ним. Тепер ти йому потрібна Іди, дочко.

Ольга. Бувайте здорові, тату. (Пішла.)

Макар. Будь здорова, дочко...

Ольга вийшла. Макар пішов у хату. З саду виходить Галя, за нею

Г а в р и л о.

Гаврило. Галю, Галю!..

Галя. Не хочу з тобою говорити.

Гаврило. Чому? Що ж я таке сказав?

Галя. Не маєш права насміхатись з нас. Чого задаєшся?..

Гаврило. Та хіба я насміхаюсь з тебе. Я про шахту вашу...

Галя. Наша шахта — це ми всі...

Входять Марта і Трохим.

Гаврило. Скажи їй, Марто...

Марта (перебиває). Скажу, скажу. Ходім, Галю, в хату. Трохим. Дівчата, що ви?.. Ну, Гаврило не так сказав... М а р т а. Не вперше чуємо від нього. Та й ти носа дереш. Подумаєш, передові. Ми теж будемо передові.

Г а в р и л о. Ходім, Трошо.

Трохим. Чекай, Гавриле, треба розібратись...

Галя. Нема чого розбирати. Нам остогидло слухати, як ви вихваляєтесь своїми заробітками.

Гаврило. Переходьте на нашу шахту — і ви будете добре заробляти.

Галя. Н&с комсомол прислав сюди піднімати Донбас, а не шукати, де більше платять.

Трохим. Не гарячись, Галю...

Гаврило. Ми видобуток даєм за себе і за вас. Ви ж у хвості плентаєтесь і усю картину Донбасу псуєте.

Галя. Так допоможіть нам. Перейдіть на нашу шахту. Без вас на «Глибокій» нічого не трапиться, вона йде попереду всіх.

Марта. Вірно. Переходьте, тоді і картина буде інша. Гаврило. А чого нам переходити? Нашу шахту увесь Союз знає, а у вас що на сьогоднішній день? Діра, а не шахта.

Галя. Діра... Тоді йдіть до своїх дівчат. (Пішла в хату.) Марта. Ех ви, задаваки... (Теж пішла в хату.) Гаврило. От і все.

Трохим. Що ж тепер буде?

Гаврило. Ая знаю?

Трохим. А нащо ти почав насміхатись...

Гаврило. Не в цьому діло.

Трохим. Ав чому ж?

Гаврило. Заздрять нам.

Трохим. Як сказала... «Задаваки»...

Гаврило. Ну й задаюсь, бо маю чим. За цей місяць у неї вісімсот, а в мене п’ять тисяч.

Т р о х и м. А що коли б ми перейшли до них і показали клас роботи?.. Га?..

Г а в р и л о. Ти здурів. Про нас в газетах пишуть... Бути першим на самій першій шахті і проміняти на що? Ходім в гості до наших дівчат.

Трохим. До кого ж?

Гаврило. До Марусі.

Трохим. Сказав... Краще до Катерини.

Г а в р и л о. Теж видумав. Сидить, як квочка. До Палаж-ки ходім.

Трохим. До Палажки? Та вона ж така брехлива... Гаврило. Так до кого ж?

Входять Галя і Марта. З хати чути голос Оксани: «Куди ви, дівчата?» Г а л я. У кіно ідем.

Подивились на хлопців, повернулись, швидко пішли на вулицю.

Г а в р и л о. Може, до Наді підем?

Т р о х и м. У неї Микола, мабуть, сидить, нащо їм перебивати. Кажуть — сьогодні хороша нова картина. Гаврило. Нова. «Чапаев». Сто разів бачив. Трохим. Так, може, підемо до дівчат у гуртожиток? Гаврило. А ну їх! Ходім, Трошо, дивитись «Чапаева» у сто перший раз.

Трохим. Оце вірно, Гавриле.

Гаврило розтягнув баян, ідуть наспівуючи. Входять Макар, Кіндрат,

Оксана.

Кіндрат. Що ж, ніби час спати. На добраніч. Макар. На добраніч.

Кіндрат пішов.

Оксана. Що Павло?

Макар. Злиться. Виходить, ще толк буде з нього. Входить Артем.

Оксана. Артеме, де це ти так довго пропадав? Артем. Справи затримали в місті.

Оксана. Іди, Артеме, вечеряти.

Артем. Дйкую, мамо, я їсти не хочу.

Оксана. Як тобі гарно в цьому мундирі.

Артем. Ну?

Оксана. Дуже до лиця.

М а к а р. А все-таки не для того ти вчився, став гірничим інженером, щоб у воєнному мундирі ходити. Петро загинув. Хто нашу честь шахтарську підтримає?

Артем. Тату, не в мундирі справа. Я офіцер, і честь офіцерська така ж, як і шахтарська. Хіба армія може зараз обійтись без інженерів?

М а к а р. Не може, це правда. Що ж, іди своєю дорогою.

Оксана. А я завтра іду на шахту.

Артем. Чого?

Оксана. Зібрала своїх товаришок. Йдемо на допомогу, беремо шефство над гуртожитком, їдальнею.

Макар. Мої старі приятелі Орлов, Хмара, Зінченко вирішили вийти з понеділка на шахту. Побачиш мою гвардію. Велика сила на «Зорю» іде...

А р т е м. Та хіба їх старі руки зможуть що-небудь серйозне зробити? Тобі давно пора відпочивати, а вони старші від тебе.

Макар. Діло не в руках. Вони підуть як інструктори. Будуть вчити людей, допоможуть навести порядок. Народ заслужений. Дійшло, товаришу інженере?

Артем. Дійшло. А все-таки вам, мамо, не варто йти на шахту.

Оксана. Батькові можна, а я що, старіша за нього? На цілих два роки молодша. Я розкажу отим дівчатам та хлопцям, що тепер прийшли в Донбас, як ми робили на англійця, як жили і що тепер Радянська влада зробила для шахтаря. Я їм, сто чортів...

Макар. Но, но, тільки не лайся.

Оксана. Не перебивай, коли правду кажу.

Макар. Іди, Оксано. Я з Артемом хочу поговорити. Не трать пороху, на шахті завтра про це скажеш.

Оксана. Скажу, ще не так скажу. На шахті мені ніхто рота не закриє. (Пішла.)

Макар. Там був?

Артем. Був, тату.

Макар. Що сказали?

Артем. Першим гестапівці² посадили нашого Петра, а через день — увесь комітет. Розстріляли коло старої шахти, але серед розстріляних Петра не було. Де він зник, ніхто не знає. Одне ясно: видав їх хтось з місцевих, але хто, невідомо! Більше нічого не сказали.

Макар. Нічого?

Артем. Нічого.

Макар. Усіх нагородили посмертно, а нашого Петра — ні.

Артем. Коли б він був разом з усіма.

Макар. Все одно несправедливо. Його убили дссь в іншому місці.

Артем. Взяли на розстріл Петра з усім комітетом.

Макар. Так що ж це може бути?

Артем. Не знаю. Пройде час, колись виявиться.

Макар. Мучить мене. Не знаю, як Петро стояв перед смертю.

Артем. Я вірю, Петро...

Макар. І я вірю, але інколи таке в голові починає роїтись. Скажи, сину, вирішив твердо в армії залишитись?

Артем. Твердо. Ви ж самі колись були в армії командиром і знаєте, як можна полюбити військову справу.

Макар. Да. Скажу я тобі правду. Я теж колись думав назавжди залишитись в Червоній Армії.

Артем. Чому ж не залишились?

Макар. Чому? (Пауза.) Партія сказала нам: «Тепер ви, шахтарі, навіки господарі своїх шахт, піднімайте шахти, вугілля потрібне нам, як перемога над білими...» І я залишився. Ми тоді уперше засвітили, зорю над нашою шахтою. Бачиш, он вона, наша зоря, горить?

В глибині сцени засвітилась зоря.

Артем. Бачу, батьку... Бачу. (Поцілував Макара.)

Завіса.

ДІЯ II

КАРТИНА ПЕРША

Велика кімната. На стінах пейзажі Донбасу. Портрети Ольги і Павла. Стільці і крісла в білих чохлах. Коло дивана столик, на ньому кілька пляшечок з ліками. Графин, цигарки, попільниця. Телефон. На дивані лежить Павло. Коло стіни на столику макет шахти.

Павло (говорить по телефону). Лежу, Сергію Сергійовичу, лежу вже шостий день, так насточортіло... Що лікарі, коли серце здало? Цей місяць для мене був просто скажений. Га? Кисловодськ — їду, путівку одержав, увечері їду... Да, читав сьогодні, як же. Випередив ти нас усіх, випередив. Вітаю. Я виліз, виліз. Починаю план давати. Дякую. За тобою не вженешся. Що? Макар Іванович... Да, він з своїми дідами з шахти не вилазить. Клопоту з старими багато. Да, уїдливі... Ольга не їде, у неї з’їзд лікарів. Дякую, передам. Будь здоров. (Поклав трубку.)

Входить робітниця С т е ш а.

Стеша. Прийшов зав. їдальнею Пилип Семененко. Питає, чи можна.

Павло. Можна. Принеси води, я ліки прийму.

Стеша. Добре. (Взяла графин, вийшла.)

Входить Пилип Семененко, на лисині у нього пластирі, вносить

диктовий ящик.

Пилип. Як ваше дорогоцінне, Павле Софроновичу?

Павло. Що?

Пилип. Здоров’ячко.

Павло. Ти ж сьогодні вже питав мене. Що притарабанив?

Пилип. В далеку путь, в дорогу.

Павло. Що ж там?

Пилип. Що у нас можна дістати? Трафарет! Трафарет!

Павло. А все-таки?

Пилип. Ковбаса, сьомга, ікорка. Трафарет! Все місто обшукав, а такої натуральної дрібниці, як коньяк «п’ять зірочок», нема.

Павло. Та на біса він мені? Я його терпіть не можу!

І взагалі мені заборонено.

Пилип. Серце... серце...

Павло. Ну, поклади там про всяк випадок літр горілки, може, хтось в дорозі в купе зайде.

Пилип. Єсть, єсть. Так хотів дістати коньяку, все ж таки їхатимете у міжнародному. А там завжди один, а то й два міністри, три-чотири генерали. Слово за слово, не з горілки ж починати записувати пульку з такими людьми.

П а в л о. Я з міністрами зустрічався. П’ють горілку так, як ми. От що, ти б червоного перцю...

Пилип. Тільки подумали, а ми — ось. (Витягнув з ящика пляшку. В ній всередині струнок червоного перцю.)

Входить Стеша, поставила графин з водою, вийшла.

Павло (взяв пляшечку з ліками). Треба ліки прийняти. Наілий в стопку води.

Пилип (взяв стопку). Павле Софроновичу... Павле Софроновичу...

Павло. Що з тобою?

Пилип. Карайте, але не можу виконати ваше прохання. В таку святу посудину лити просту воду. Дозвольте!..

Павло. Лікарі заборонили. Не можна.

Пилип (ховає в ящик горілку). Серце, серце! (Наливає воду.) Жаль.

Павло (випив ліки). Що нового?

Пилип. Учора слухав по радіо «Голос Америки» ³. Серйозні діла в світі творяться, Павле Софроновичу.

І які небезпечні. Ми тут все видобуток, видобуток, а як послухаєш...

Павло. А нащо ти їх слухаєш? Брешуть, шукають дурнів. Чи, може, ти в дурні записався?

Пилип. Брешуть, дуже брешуть, а для інтересу послухать цікаво. Що не кажіть, а живемо ми — день від дня не одрізниш. Видобуток, видобуток. Трафарет!

Павло. Трафарет, кажеш?

Пилип. Трафарет.

Павло. А вчора, Семененко?

Пилип. Що?

Павло. Моя теща, Оксана Андріївна, кажуть...

Пилип. Правда, правда.

П а в л о. Як це сталось?

Пилип. Зайшов я в їдальню. Порядок! Шахтарі обідають, тільки в кутку ваша теща щось голосно говорить. Я підійшов. Вона: «Ось хто таким борщем годує шахтарів». Я, пам’ятаючи, що Оксана Андріївна ваша теща, відповів їй ввічливо: «Не подобається вам наш шахтарський борщ, готуйте вдома». Ну, що тут такого я сказав?

Павло. А вона? (Стримує сміх.)

Пилип. Тарілкою мене по голові — раз. Тарілка — на шматки. Бачите? (Показав на голову.)

Павло. А шахтарі — що?

Пилип. Не дали мені й слова сказати. Я жертва наших труднощів. Жертва!

П а в л о. Труднощі труднощами, а скарг на тебе багато. Чого у сусідів пристойно готують? Чого ти сидиш? Поїхав би в колгосп, з неба не впадуть харчі. Я тебе попереджаю. Душу витрясу. Набридло мені скарги слухати.

Пилип. Не хвилюйтесь... Серце... бережіть серце.

П а в л о. Ти б хоч раз у шахту спустився і подивився, як робить шахтар.

Пилип. Розіб’юсь,— все, що в моїх силах, зроблю.

Павло. Попереджаю востаннє. Ще одна скарга —

і вижену.

Задзвонив телефон.

(Бере трубку.) Слухаю. Коли? Хоч і зараз. Заходьте. (Кладе трубку.) Макар Іванович з своєю гвардією. Треба піджак одягнути. (Встав, пішов у другу кімнату.) Як з квитком на поїзд?

Пилип. Буде. За годику обіцяли видати.

Павло ввійшов.

Дозвольте на вокзал?

Павло. Скільки коштує квиток?

Пилип. Сто двадцять.

Павло. Одержуй. (Дає гроші.) А це? (Показує на ящик.)

Пилип. Дурниця, Не турбуйтесь. Це наше діло.

Павло. Як?

Пилип. Грошики вам на курорті будуть потрібні. Лікування, лікування... Куди не повернешся — шашличок, кахетинське. Не турбуйтесь. Проведу по їдальні. Це вже моя справа. Трафарет.

П авл.о. Скажи, скільки коштує все це, щоб знав, за що тобі дякувати.

Пилип. Що ви, для , вас я на все готовий. Дурниця. Ящичок цей. сімсот п’ятдесят карбованців. Не турбуйтесь. Проведемо.

Павло. Ось що! (Відраховує гроші.) Одержуй сімсот п’ятдесят карбованців і завтра здавай справи. Зрозумів? (Дав гроші.)

Пилип. Павле Софроновичу, та ви... та я... пожартував.

Павло. Геть, падлюко, геть!

Пилип вибіг. Входить Стеша.

Стеша. Рудий Кіндрат прийшов:

Павло. Клич.

Стеша вийшла. Входить Кіндрат.

Кіндрат. Доброго здоров’я, Павле Софроновичу.

Павло. Здорово, Кіндрате Карповичу! Сідай. Відпочиваєш сьогодні?

К і н д р а_;т. Відпочиваю.

П а в л о. Ну і костюм же в тебе! Да. Хороший. Ти в ньому просто як жених. Чи не закохався?

К і н д р а т. Ні.

Павло. Щось не віриться!

Кіндрат. Кохати можна тільки раз, Павле Софроновичу.

Павло. Ну, це не вірно. Жінка померла, чого тобі ходити одному.

Кіндрат. Я звик. Давно один ходжу. Який гарний портрет!

П а в л о. Це Ольга місяць тому фотографувалася у Києві. Що, постаріла Оля, правда?

Кіндрат. Ні. Така, як і була...

Павло. Ну, ти, мабуть, недобачаєш... А знаєш, длй чого я тебе викликав?

Кіндрат. Ні.

Павло. Згадав я, що ти колись непогано грав на баяні

і співав.

Кіндрат. Такий гріх був. (Посміхнувся.)

П«а в л о. Принесли мені один баян, продають. Я хочу, щоб ти подивився, чи варто його купувати. (Пішов у другу кімнату, виносить баян, подає Кіндратові.)

Кіндрат оглянув, пробує.

Як?

Кіндрат. Хороший. Дуже хороший. Новий.

Павло. Варто купувати?

Кіндрат. Коли б мені трапився такий випадок, купив би зразу. Скільки просять?

П а в л о. Не в грошах справа.

Кіндрат. Повезло вам, повезло. Такий баян трапився. Як звучить! (Грає.)

Павло. Радий, що тобі подобається.

Кіндрат. Може, не сторгуєтесь, так...

Павло. Ти б узяв?

Кіндрат. І оком не моргнув би.

Павло. Так бери.

Кіндрат., Як?

Павло. Для тебе купив. Премія тобі за цей місяць. Добре рубав вугілля. Дай руку.

Кіндрат. Павле Софроновичу, я...

Павло (перебиває). Грай, говорити нічого не треба. Вивіз ти нас, вивіз.

Кіндрат. Це ж не я, а Макар Іванович — бригадир наш — так діло організував.

Павло. Макару Івановичу я виніс подяку в наказі.

Кіндрат. Спасибі. Спасибі. Хочу тобі, Павле Софроно* вичу, відкрити одну свою мрію.

Павло. Яку?

Кіндрат. Думаю виконати свій п’ятирічний план за півтора року. Макар Іванович обіцяв так організувати роботу в нашій бригаді, щоб моя мрія збулась.

Павло. Хочеш рекорд дати?

Кіндрат. План хочу дати. Завтра на партійних зборах дам слово комуніста.

Павло. Що ж. Давай руку. Це добре діло.

Кіндрат. Не підведу, Павле Софроновичу.

Павло. Вірю. (Пауза.) Дивлюсь на тебе, Кіндрате,

і згадую нашу молодість. Пам’ятаєш, як ми коногонами

робили? Га? В старих шахтах, без машин, шахтарі обушком довбають... Га? Які були шахтарі! Богатирі! Ваську Громова

і його друга Зубцова пам’ятаєш?

Кіндрат. Таких не забудеш.

Павло. Гуляють день, гуляють два, а потім як рвонуть, тільки возити встигай.

Кіндрат. І коник же у вас був — Орлик...

Павло. Орлик, Орлик!

Кіндрат. Літали ж ви на ньому!

Павло. Скажено їздив. Це правда. Дні молодості. Не забув, Кіндрате? (Починає співати.)

Кіндрат тихо грає і теж співає. Павло замовк, слухає, як Кіндрат грає і співає

пісню про коногона.

Кіндрат (співає).

Вот лошадь мчится по продольной ⁴,

По темной, узкой и сырой.

А коногона молодого Предупреждает тормозной:

— Ах тише, тише, ради бога!

Здесь ведь и так большой уклон.

На повороте путь разрушен,

С толчка забурится вагон.

И вдруг вагончик забурился,

Беднягу к парам он прижал.

И к коногону молодому Друзей на помощь кто-то звал.

Прощай навеки, коренная,

Мне не увидеться с тобой,

Прощай, Маруся ламповая,

И ты, товарищ стволовой.

Коли закінчив пісню Кіндрат — велика пауза.

Що з тобою, Павле?

Павло. Серце трохи... Нерви розходились... Кіндрат. Берегтись треба.

Павло. Пройде. (Дістав з ящика пляшку, закуску, наливає Кіндратові в стопку.) Бери, Кіндрате. За нашу молодість!

Кіндрат. А ти?

П а в л о. Не можна мені. Серце. Але випадок такий, що... мабуть, трохи... (Бере склянку, наливає.) Будь здоров, друже!

Випили, закусують.

Ти знаєш, легше стало, легше. Давай повторимо. (Наливає.)

Кіндрат. Твоє здоров’я.

П’ють.

Павло. Справді легше.

Закурюють.

Ех, Кіндрате, ти, друже, уявити не можеш, як би я хотів зараз бути на твоєму місці. Кинути все, піти в забой... Кіндрат. Що ти, Павле? Стільки вчився!

Павло. Вчився... Але як ми тоді вчились... Закінчити не дали. А тепер доучуватись пізно. Та й зрозумів я — однією наукою не візьмеш. Єсть у нас такі інженери, нормально вчились, а чого вони варті? Ні характеру, ні сили. Повіриш, ніхто не знає. Бува так... Трудно мені зараз. Дуже трудно, за всіх роблю і відповідаю один за всіх.

Кіндрат. Найтяжче уже за нами. Почали план давати. Стаємо на ноги.

Павло. Тільки почали, не встигли вилізти, а сьогодні вже повідомили — план нам збільшується.

Кіндрат. Збільшили?

Павло. І наскільки збільшили, ось прочитай. (Подає папірець.)

Кіндрат прочитав, посміхнувся.

Чого ти посміхаєшся?

Кіндрат. Не дають дрімати. Не дають. Вперед —

і все.

П а в л о. А з ким вперед? З ким іти? Коли б у мене таких, як ти, було хоч десяток.

Кіндрат. Так працювати, як я, у нас можуть майже всі. Вибачай, Павле, нема у нас порядку. Штурмуємо — шахту гробимо.

Павло. А чому це так?

Кіндрат. Тобі видніше.

Павло. Е, ні. Почав, так прямо кажи.

Кіндрат. Нема хазяйської руки. Адміністрація винна. Павло. Це, значить, в першу чергу я?

Кіндрат. Так виходить.

П а в л о. А шахтарі? Шахтарі святі? Ні в чому не винні?

Кіндрат мовчить.

Чого замовк?

Кіндрат. Думаю.

Павло. Що ж ти думаєш?

Кіндрат. Думаю, на робочих перекладає вину тільки той, хто не керує ділом, як треба.

П а в л о. Ким же на «Зорі» керувати? Хіба у нас робочі, іііахтарі? Де ти їх бачив? Справжніх шахтарів на пальцях можна перерахувати. А то все...

Кіндрат. Що?

Павло. В Донбас тепер понаїхали тільки ті, що ніде не могли влаштуватись. Яка з них робота? А завербовані сільські дівчата, хлопці тільки й думають, як би додому повернутись... Ти що, з неба впав?

Кіндрат. Ніколи на небо не вилазив; Моє діло під землею, але, вважаю, таких шахтарів, як зараз, у нас ще ніколи не було. На «Зорі» усі грамотні, сільські дівчата й хлопці по сім класів мають... Треба тільки організувати їх як слід.

Павло. Грамотні, а видобуток де? Чого мовчиш? Я питаю, де видобуток, чорт забирай! Мовчиш! (Вдарив кулаком об стіл.)

Кіндрат. Не кричи. Я не з лякливих.

П а в л о. Я не про тебе. Не про тебе. Зрозумій. Набридло мені догани одержувати. Набридло. К бісу! Я тепер так на всіх натисну, що масло потече. Вистачить розмов! Годі! (Пауза.) Чого мовчиш?

Кіндрат. Думаю.

Павло. Ти не крути, відповідай.

Кіндрат. Не зрозумієш.

Павло. Не зрозумію?

Кіндрат. Так.

Павло. Дуже грамотними усі ви стали для себе, а вугілля хай начальник шахти дає. Не вийде.

Задзвонив телефон.

(Обернувся, взяв трубку.) Ну... Та не поспішай. Так. А де я тобі, з кишені ліс візьму? Що? Не розпатякуй. Викрутишся, викрутишся...

Кіндрат тихо встав і непомітно вийшов.

Вранці ліс буде, обіцяли. Без паніки. Я знати нічого не хочу. Хто винен? Не твого носа діло. (Поклав трубку, обернувся, побачив, що Кіндрата немає. Крикнув.) Стеша!

Входить Стеша.

Стеша. Що, Павле Софроновичу?

Павло. А Кіндрат де?

Стеша. Пішов.

Павло. Іди.

Стеша вийшла.

Павло взяв баян, перебирає, кинув на диван. Входить Стеша.

Вернувся?

Стеша.. Ні, Прийшов Макар Іванович і з ним три діди. Поговоріть з ними на кухні, а то вони тільки з шахти вилізли.

Павло. Шахтарів приймати на кухні? Клич їх сюди. (Відчинив двері.) Прошу.

С т е ш а виходить. Входять Макар Іванович, з ним старі шахтарі — О р л о в, 3 і н ч е н к о, X м а р а. -

Шахтарі. Здоров, Павле Софроновичу.

Павло. Здрастуйте. (Подає руку.)

М а к а p., Як здоров’я?

_; Павло. Неважно. Сідайте.

Орлов. Ми з шахти тільки. Поспішали, бо ви ж їдете. Хмара. Постоїмо.

Макар. Нічого, хлопці постоять.

Павло. Сідайте, шахтарі. Сідайте, інакше говорить не буду.

Макар. Сідай, хлопці.

Всі сіли.

Павло. Куріть. (Частує всіх.)

Закурили.

Ну, Макаре Івановичу, я слухаю, починайте.

Макар встав.

Та сидіть.

Макар. Мені так зручніше. (Виймає окуляри_> записну книжечку.)

Старі шахтарі теж виймають окуляри і книжечки.

Ми задумали велике діло.

Павло. Викладайте, що це за Америку відкрили? Макар. Америку відкривати не збираємось, та й чи варто теперішню Америку відкривати. Дозволь Никифору Петровичу Орлову дати слово.

Орлов (подивився в книжечку). Мене послав Макар Іванович на шахту Чигарі, щоб я придивився і в точності зрозумів, як працює вибійник Євген Микитович Пастухов. Приїхав я до нього і кажу: «Євгене Микитовичу, чули ми про вас і прийняли рішення познайомитись. Привіт вам сердечний від усіх шахтарів нашої «Зорі»... Привіт також вашій дружині...»

Макар. Ви, молодий чоловіче, до діла ближче. Орлов. Слухаю, Макаре Івановичу. Три дні я провів з Євгеном Микитовичем. Тридцять три роки я проробив

на шахтах, але такого не бачив. Євген Микитович використав тиснення породи на шар вугілля. Тиснення мільйонів тонн. Природу ^вген Микитович примусив працювати на п’ятирічку. За півтора року виконав п’ятирічне завдання. Тут у мене про метод Євгена Микитовича списана ціла книжечка.

Макар. Сідайте, Никифоре Петровичу, сідайте. Іван Іванович Хмара.

Хмара. Я коротко. Макар Іванович послали мене до молодого вибійника Пантелея Дмитровича Риндіна ⁵, шахта номер дев’ять імені Артема. Передав я йому привіт від усіх наших. Спочатку ми випили, кажись, літр, хоч ні, нас було п’ятеро — Риндін, його учні, люди молоді, веселі, грамотні, по-справжньому грамотні. Про діло говорять так, що не тільки нам, старим, а й багатьом інженерам можна в них навчитись.

Макар. Це не важно. Розказуй, парубче, про діло.

X м а р а. Я коротко. Випили ми пристойно, навіть добре, а на другий день пішов я з Пантелеем Дмитровичем у шахту. В чому метод Риндіна?

Павло. Я чув про його метод.

Хмара. Тоді я коротко. Риндін за одну зміну при мені зробив повний цикл по всій лаві і вирубав сто двадцять шість тонн при нормі вісім і дві десятих. Все у мене тут списано.

М а к а р. От коли б усі так працювали, то ми б за кілька років були б у комунізмі.

Павло. Комунізм — це після нас, нам би план витримати. Тільки вилізли. Втриматись — це головне зараз.

Макар. Не згоден. Комунізм — це діло нашого покоління, нашого. Ти не посміхайся. Ми старі, а думаємо жити ще не менше п’ятнадцяти, а то й двадцяти років. Так, Хмаро?

Хмара. Обов’язково проживемо. А коли одні ліки коштуватимуть дешевше, то я особисто ручуся за двадцять п’ять. Треба, щоб усі вчились у наших знаменитих стаханов-ців і не відставали від них.

Макар. Візьмись за це твердою рукою, а мої хлопці допоможуть.

З і н ч е н к о. Ми готові не вилазити з шахти.

Павло. Що ви пропонуєте?

Макар. Треба вчити молодь.

Хмара. Щоб усі як один грамотно брали вугілля.

Павло. Нам план, вугілля треба давати. Що у мене — академія?

Макар. Треба вчити і працювати.

Павло. Коли ви все так розумієте, а я божевільний, ні чорта не тямлю, то, будь ласка, сідайте на моє місце і командуйте. Хто з вас бажає? Прошу.

Макар. Ти, Павле, не ображайся.

Павло. Я нічого не тямлю...

Макар. Ти розумієш, і добре розумієш, але не робиш те, ‘що можеш зробити. Ми тебе примусимо повертатися так, як треба. Примусимо!

Павло. Хто це — ми?

Макар. Комуністи шахти.

Павло. Все. Бувайте здорові.

Хмара. Сьогодні на партбюро все викладемо. Макар. Подумай.

Павло. Подумаю.

Зінченко. У Тараса Шевченка є хороші слова: «Думи, мої, думи мої, лихо мені з вами».

Шахтарі вийшли. Входить С т е ш а.

С т е ш а. Які сорочки вам покласти в дорогу?

Павло. Що? (Сів за стіл, переглядає папери, пише.) С т е ш а. Які сорочки покласти? Скоро поїзд.

Входить Ольга.

Добре, що прийшли, Ольго Макарівно. Які сорочки класти в дорогу?

Ольга. Ідіть, Стеша, я сама покладу.

С т е ш а (до Ольги, тихо). Бачите (показує на стільці), шахтарі були...

Ольга. Нічого. Ідіть.

Стеша вийшла.

Вибач, Павле. Ніяк не могла вирватись раніше.

Павло. Чому? У тебе ж перерва на з'їзді, здається, з чотирьох, а зараз вже шоста.

Ольга. Так, але група хірургів захотіла оглянути мою поліклініку. Я їм показувала. Ти їдеш, треба тобі все в дорогу зібрати. (Відкрила шухляду, витягнула сорочки.) От Стеша. Завжди забуває гудзик пришити. (Бере голку, гудзик.) Скільки питань мені поставили! Ніколи такого іспиту я не мала. А потім, ні, не скажу... Ось, це для тебе принесла. (Подає журнал.)

Павло. Що це?

Ольга. Журнал поліклініки. Прочитай, що написав професор Торченко. Щоб ти його побачив! Сердитий дідуган. Ось тут читай. Як він оцінює нашу роботу. (Показала, знову взяла сорочку, пришиває гудзик.)

Павло мовчки читає.

Чи буде ще у моєму житті таке свято? Ой ні! (Закрила очі.)

Павло (кинув на стіл журнал.) Добре написав професор, Добре; Вітаю, Олю. У мене: скоро партбюро, а там і поїзд. Збирай чемодан. Ольго, ти що, заснула? Чемодан збирай.

Ольга. Ні. Я не сплю.

Павло. Чого ж закрила очі?

Ольга. Так. Ти щось сказав?

П а в л о. Що з тобою?

О л ь г а. Я зараз, зараз зберу все тобі в дорогу. Ти хочеш щось сказати...

Павло. Не забудь покласти мені нічні туфлі.

Ольга. Добре, покладу. Ще що?

П а в л о. Дивись сама, на місяць їду. Сподіваюсь, ти проведеш мене?

Ольга. На жаль, не можу. На вечірньому засіданні моя доповідь першою стоїть.

Павло. Скажи, щоб перенесли на завтра.

Ольга. Це робити незручно і не можна.

Павло. Виходить... Ну, як знаєш. Просити не буду. Мене проведуть друзі.

Ольга. А хіба вони з тобою не їдуть?

Павло. Хто?

Ольга. Твої друзі.

Павло. Ні.

Ольга. Жаль.

Павло. Чому?

О л ь г а. Ти так до них звик. Майже щовечора по роботі з ними.

П а в л о. А з ким же мені бути? Що, вони погані люди?

Ольга. Я цього не кажу, але надто веселі.

Павло. Краще з веселим загубити, аніж з нудним знайти.

Ольга (складає речі в чемодан). Оцей галстук теж покласти?

Павло. Клади.

Ольга. Я хотіла б, щоб ти переглянув мою доповідь. Лише два останні розділи»

Павло. Я в медицині не розбираюсь.

Ольга. Там мова йде про твою шахту.

Павло. Про «Зорю»?

Ольга. Так.

Павло. Ти що ж, її лікувати збираєшся? (Посміхнувся.)

Ольга. Прочитай, Павле, ось хоч би цей розділ.

Павло. Нема в мене часу. Готуюсь, у мене партбюро.

Ольга. Я тебе прошу.

П а в л о. Розкажи коротко, що там.

Ольга. Коротко... Ну, добре, (Розкрила доповідь.) Я показую, що на шахті «Глибокій» майже нема нещасних випадків. Чому? Там висока соціалістична культура праці їх знищила. Відсоток травмованих на «Глибокій» нечувано низький.

П а в л о. А що ж про «Зорю» говориш?

Ольга. Павле, мені важко було знайти другу таку шахту, як твоя. Ти зрозумій мене вірно. Перед наукою... чесним треба бути.

Павло. Говори, говори...

Ольга. За цей рік у тебе техніка використовувалась погано, ривки, штурми дали такі цифри. Травматизм серйозний. Ось як іде крива. Моя поліклініка зареєструвала на протязі року... '

Павло. Для чого це ти робиш?

Ольга. Для того, щоб показати, що там, де механізми працюють як треба, зникає найбільше зло у гірничій справі — травматизм, каліцтво, інвалідність. У тебе ж, Павле...

Павло. Досить. (Ходить по кімнаті.)

Ольга. Я з тобою, Павле, про це не раз говорила. Я розумію, тобі важко, але... Коли б ти знав, що мені доводиться чути від робітників на твою адресу, коли я їм подаю допомогу...

Павло. Ти знаєш, що таке зараз — дати вугілля державі? Це бій. Це фронт.

Ольга. Знаю.

П а в л о. А в бою усі залишаються цілими?

Ольга. В шахті усі мусять бути цілими і здоровими. За здоров’я шахтарів відповідаєш ти.

П а в л о. А на якого біса ви тоді здалися?

Ольга. Щоб не тільки допомагати тим, які страждають від твоєї безтурботності.

Павло. Що?

Ольга. І відсталості.

Павло. Ну, що ж, іди. Тільки ти думала над тим, як же нам далі жити?

Ольга. Думала — і більше, ніж ти.

Павло. Що ж вирішила?

Ольга мовчить.

Говори.

Ольга. Не поспішай... Я скажу... Все скажу.

Павло. Чого ти від мене хочеш?

Ольга. Тепер тільки одного. Відповідай за здоров’я робітника у шахті. Не маєш права на це закривати очі. (Показала на свою доповідь.) Тобі ніхто цього не простить. (Одягла плащ, бере журнал і доповідь.)

Павло. Ідеш мене ганьбити, топтати в болото...

Ольга. Моя професійна честь...

Павло. А моя честь — це що для тебе?

Ольга. Я не можу мовчати. Це проти моєї совісті. Не можу!

Павло. Що ж, іди. Твій батько зараз буде на партбюро мене крити, а ти — там. Здорово виходить. Бажаю вашій сім’ї успіху. Іди.

Ольга. Знаєш, Павле...

Павло. Що?

Ольга. Не треба нам разом жити. Не треба. Просто неможливо... (Вийшла.)

Павло. Ольго... Олю... (Опустився в крісло.)

Стук у двері. Павло не відповідає. Входять Гаврило і Трохим.

Г а в р и л о. Вибачайте, що ми до вас, Павле Софроновичу, прийшли на квартиру. Сказали нам, що ви дома і сьогодні їдете...

Трохим. Ми вирішили зайти.

Павло мовчить.

Гаврило. Я — Гаврило Гаврилович Братченко, а це мій напарник — Трохим Олександрович Голуб. Ми з шахти «Глибокої».

Павло. Що вам треба?

Г а в р и л о. Вирішили перейти на вашу шахту.

Павло. Хто?

Г а в р и л о. Ми.

Павло. Що ви там натворили? Чого тікаєте з «Глибокої»?

Трохим. Нічого не натворили.

Г а в р и л о. І тікати не в нашому характері.

Павло. Не брешіть. Ви думаєте, що я вас не знаю...

Гаврило. Нас знає увесь Донбас.

Павло. Кажіть правду.

Трохим. Ми і кажемо. Гаврило і я прийшли в райком комсомолу і попросили, щоб нам допомогли перейти на «Зорю».

Павло. Для чого?

Г а в р и л о. Показати у вас клас роботи.

Павло. І Сергій Сергійович відпустив?

Гаврило. Не хотів спочатку, але секретар райкому умовив.

Павло. Ави знаєте, що зараз на «Зорі» ви не зможете заробляти стільки, скільки на «Глибокій»?

Трохим. Це ще побачимо.

Г а в р и л о. Нас зараз не гроші цікавлять.

Павло. А що?

Г а в р и л о. Картина...

Павло. Яка картина?

Трохим. Шахта ваша відстає.

Г а в р и л о. Треба, щоб вона не псувала усю картину Донбасу.

Павло. Ви що ж, художниками стали?

Г а в р и л о. Ми єсть художники свого діла.

Павло. Що ж, добре, спускайтесь завтра в шахту_г малюйте.

Г а в р и л о. Намалюємо.

Трохим. Ми ніколи не підведемо, товаришу начальник. Г а в р и л о. Ось наша заява. Пішли. Передайте вітання Ользі Макарівні.

Виходять. Входить Стеша.

Стеша. Семененко передав квиток на поїзд.

Павло взяв квиток, розірвав його і кинув.

Що ви, Павле Софроновичу?

Павло. Я нікуди не поїду, Стеша.

КАРТИНА ДРУГА

Місце дії те саме, що й у першому акті, тільки осінь обсипала золотом сад. З глибини саду чути пісню: то співають Галя, Марта, Гаврило й Трохим. З вулиці входить Кіндрат. Він стомлений. Підійшов до вікна, тихо покликав: «Ганю, Ганю!..» Йому ніхто не відповідає. Кіндрат підійшов до веранди, сів на сходи. З хати виходить Ольга. Побачила Кіндрата, підійшла, сіла коло нього.

Ольга. Нема Гані?

Кіндрат. Нема.

Ольга. Знайдеться. Не може бути, щоб вона... Кіндрат. Третій день шукаю. Де не ходив. Всіх перепитав. Ніхто її не бачив.

О л ь г а. А в старій шахті був?

Кіндрат. Був. Пройшов трохи, але далі йти не зміг, може завалити. Боюсь я, все вона книжки про усякі мандрівки читала. Чи не скочила в поїзд?

Ольга. Коли навіть так, то поїздить ще два-три дні

і повернеться.

Кіндрат. А як ні?

Ольга. Не може бути, щоб Ганя назавжди тебе залишила. Аж. схуд за ці дні. Ходім, я тобі приготую щось поїсти.

Кіндрат. Спасибі, Олю, не хочу.

Ольга. Не можна так. Ходім...

Кіндрат встав.

Кіндрат. Макар Іванович вдома?

Ольга. Ні, десь пішов.

Кіндрат. Сьогодні вночі треба нам в Москву їхати. Як тйпер мені бути?

Ольга. Чого вас міністр викликає?

Кіндрат. В телеграмі сказано — виїхати мені і Макарові Івановичу, і все.

Ольга. їдь спокійно, не турбуйся. Ганю розшукаємо, візьмемо до себе.

Кіндрат. Вранці заморозок був.

Ольга. Так. А жоржини ще тримаються. Дивись, які вони пишні в цьому році. (Ламає кілька жоржин, іде в будинок.)

Входять Макар Іванович, Хмара, ОрловіЗінчеико.

Макар (здалека). Кіндрате!

Кіндрат не відповідає.

Кіндрате!

Кіндрат. Що, Макаре Івановичу?

Макар. Ганю розшукав?

К і н д р а т. Ні.

Макар. І де вона бродить?

Кіндрат. Не знаю. (Пішов.)

Макар. Сядемо тут, бо в хаті жарко. Треба порадитись перед від’їздом.

Усі сідають на сходах веранди.

З і н ч е н к о. Цікаво, як доповідати доведеться вам міністрові? При людях чи одному?

Макар. Раз викликають мене і Кіндрата, то, мабуть, немало з’їдеться таких, як ми.

Орлов. І трудно буде вам, Макаре Івановичу. Дадуть хвилин десять. Що тоді? Поки прокашляєшся, поки розійдешся...

Хмара. А йому Кіндрат своїх десять віддасть, а за двадцять хвилин можна і накашлятись і наговоритись.

Макар. I за десять можна, коли є що сказати, а коли в голові туман, то й дві години не допоможе.

З і н ч е н к о. Справедливо, але стільки у нас питань, треба добре скористатись цим випадком! Коли доб’єтесь половини того, що ми вам подали...

« Макар. Багато понаписували. (Розгортає папку.) Мене мучить одне. Для чого нас викликають?.. В телеграмі — виїхати на нараду, і все. А чого від нас чекають?

З і н ч е н к о. Послухати хочуть, як працювала наша «Зоря», як тепер робить і що нам потрібно. От на останнє ви й налягайте. "

Макар. Все це так. Але уявіть: вас усіх викликав наш міністр на засідання. У залі народу повно. З’їхались шахтарі, інженери з усіх кінців Радянського Союзу. Міністр підводиться. (Встав.) Що ж, товариші, послухаємо донба-сівців. Нема заперечень? Нема. Ану, товаришу Орлов. Ви на якій шахті працюєте?

Орлов. На «Зорі», товаришу міністр.

Макар. А як працює ваша шахта?

Орлов. План даємо...

Макар. Це не доблесть, це ваш святий обов’язок.

Зінченко. Ми почали вже трохи зверх плану давати видобуток.

Макар. Потроху. Чим ви хвалитесь? У нас сотні шахт дають зверх плану — і не потроху. Ви чули, що Пастухов, ваш донбасівець, виконав за півтора року п’ятирічний план? Чули?

Зінченко. Чув, товаришу міністр.

Макар. А у вас що робиться? Сідайте.

Хмара. У нас Кіндрат Тополя за прикладом Пастухова уже дає видобуток за третій рік п’ятирічки.

М а к а р. А чи не може вся «Зоря» іти так, як Пастухов

і Тополя? Чому замовкли? Сідайте.

Зінченко (встав.) Ні, товаришу міністр, ні...

Макар. Чого ви посміхаєтесь, товаришу Зінченко? Ви толком скажіть, чому не може?

Зінченко. Ми ще не підготовлені до такого темпу. Одинаки можуть, а вся шахта — ні. '

Макар. А чим вам допомогти, щоб ви були підготовлені? (Пауза.) Не знаєте? Сідайте, сідайте. Може, ви скажете, товаришу Хмара? . .

Хмара. Хотіли б вас послухати. На то ви і міністром призначені, щоб не тільки питати, але й давати дельні вказівки.

Шахтарі. Правильно, правильно...

Зінченко. Чого ви посміхаєтесь, товаришу міністр? Ви толком скажіть, що для цього потрібно.

Входить Кіндрат.

Макар. Попробую. Чув я, що ви, старі, їздили по шахтах до молодих шахтарів-стахановців вчитись у них, щоб перенести їх досвід на «Зорю». Було таке?

Хмара. Було.

Макар. Я звертаюсь до всіх і в першу чергу до вас, товариші донбасівці. У вас народився і виріс Стаханов⁶. Чи не час вам створити дослідні шахти?

Шахтарі. Як, як?..

Макар. А так, щоб не ми їздили вчитись, а щоб до нас їздили вчитись з усіх боків самим передовим методам шахтарської праці.

Орлов аплодує.

Я бачу, ви згодні, товариші?

Хмара. Так нам міністр не скаже.

Макар. Чому?

Хмара. Він буде крити нас за видобуток — і все.

Макар. Скаже. Неодмінно скаже.

Входить Оксана, веде за руку Ганю, за нею Ольга.

Оксана. Кіндрате...

Кіндрат. Ганю... Ганю...

Ганя. Тату... тату...

Кіндрат. Де ви її знайшли?

Оксана. В степу, коло старої шахти лежала непритомна.

Ганя. Тату... тату...

Входять Г а л я, Марта, Гаврило й Трохим.

Кіндрат (обняв її). Де ти була, дочко? Хто тебе одягнув у це лахміття? (Знімає з Гані подертий піджак, кинув на траву.)

Ольга. Треба зараз же покласти її в ліжко. Потім усе розкаже.

Ганя. Ні... Я скажу... бо знову засну. Може, не прокинусь... Там, у старій шахті, глибоко-глибоко... лежить партизан... тільки одні кості... Коло нього лежав піджак... Я взяла його. Заблудилась... Коли б мій начальник штабу, Володька, не був боягуз, коли б він пішов зі мною... Знову тріщить... Ой, як тріщить кругом... Тату... (Обняла Кіндрата.) Тату...

Ольга. Кіндрате, неси її до нас. (Пішла в хату.)

Кіндрат взяв на руки Ганю, пішов у хату. Макар підняв піджак,

оглядає.

Хмара. Пошукайте, може, що в кишенях е.

Макар. Оглянемо. А тут під підкладкою щось є. (Витягнув папірецьгодягнув окуляри, читає.) «Пищу кров’ю. Нас сьогодні повезуть на розстріл. На допиті честь Батьківщини, честь партії Леніна зберегли. Нас вислідив і доніс в гестапо Пилип Семененко. Прощайте, товариші шахтарі. Петро Діброва». Син... Син...

Оксана (тихо). Петре, синочку мій, сину...

Макар (підійшов до неї). Не плач, не плач... Петро зберіг нашу честь...

Оксана. Сину...

Макар. Не плач... Хмара, Гаврило, приведіть сюди Пилипа Семененка. Не кажіть йому нічого... Нехай подивиться нам в очі...

Г а в р и л о. Доставим.

Пішли.

Макар. Ходім, Оксано, в хату. Ходім.

Пішли в хату.

Галя. Як же воно так сталось?

Орлов. Гестапівці розстріляли підпільний комітет, але серед розстріляних сина Макара Івановича не було. Видно, коли везли, Петро Макарович скочив з машини і до шахти добіг.

Зінченко (оглядає піджак). Сильно по ньому стріляли. Ось одна, дві, три кулі пройшло.

Входить Кіндрат.

Як там?

Кіндрат. Плачуть Оксана, Ольга, Макар Іванович теж не витримав.

Орлов. Може, піти до них?

Кіндрат. Не треба, не треба... Нехай сім’я... Ходім до мене.

Всі ідуть до Кіндрата.

Входить Макар, бере піджак, дивиться на нього... Велика пауза.

Макар (тихо). Сину, сину... (Закрив лице піджаком.)

Завіса.

Декорація та сама, що і в попередній картині. Оксана сидить на сходинах веранди, коло неї лежать кавуни, вона їх витирає.

Входять Гаврило і Трохим.

Гаврило і Трохим. Здрастуйте, Оксано Андріївно. Оксана. День добрий, хлопці.

‘Гаврило. Макар Іванович сьогодні приїздить? Оксана. Сьогодні.

Трохим. Поїздом?

Оксана. Поїздом.

Гаврило. Московським, виходить.

Оксана. Так, а дівчата в саду сплять, тільки з роботи прийшли.

Гаврило. І ми тільки вернулись, переодяглись —

і до вас.

Оксана. І вам спати треба.

Трохим. Не спиться, Оксано Андріївно.

Оксана. Та й чого це вам не спиться?

Г а врило. Це у нас (зітхнув) чисто нервне. Усякі думки сон гонять!

Оксана. Ага, бачу... Приходьте, коли Макар приїде, кавунами вгощу.

Гаврило і Трохим. Дякуємо.

О к сана пішла в хату.

Трохим. Ходім, Гавриле. Дівчата потомлені, нехай відпочинуть.

Гаврило. Це вірно. (Підходить до саду.)

Трохим. Куди ж це ти?

Гаврило. Сплять дівчата, ну що ж, нехай відпочивають.

Трохим. Давай, Гавриле, тихо заспіваємо.

Гаврило. Що ж, заспіваємо. На баян.

Трохим (грає. Тихо почав пісню).⁷

Спят курганы темные⁷,

Солнцем опаленные...

Гаврило (підтягує).

Вышел в степь донецкую Парень молодой.

3 саду голоси дівчат, вони співають:

Девушки пригожие Песней парня встретили,

Руку дружбы подали,

Повели с собой.

Гаврило і Трохим ідуть в сад. Останній куплет співають разом. Чути гудок автомобіля. Входить 'П а в л о.

Павло. Олю... Ольго...

Входить О л ь г а.

Здрастуй, Ольго. До мене прийшли два пакети на твоє ім’я. (Передає пакети.)

Ольга. Дякую.

Павло. Я їду зустрічати Макара Івановича, може, хто з вас поїде?

Ольга. Ні, спасибі, ми його зустрінемо дома.

Павло. Олю, у мене залишилось трохи твоїх книжок. Сама зайдеш чи їх прислати тобі?

Ольга. Надішли, Павле.

Павло. Як живеш, Ольго?

Ольга. Працюю. Почала писати дисертацію.

Павло. Про що пишеш?

Ольга. Травматизм в гірничій справі. Тема моєї доповіді на з’їзді.

Павло. І знову про «Зорю» згадуєш?

Ольга. Обов’язково згадую, тільки тепер в іншому плані.

Павло. Це добре. Кінчай швидше, тоді, може, з мене знімуть сувору догану.

О л ь г а. І так знімуть. Тато розказував, що в тебе на шахті добре справи пішли.

Павло. Нічого особливого не трапилось.

Ольга. Як, у тебе за чотири місяці на шахті відбулася ціла революція!

Павло. Ніякої революції. Зробили те, чого не робили раніше, почали працювати, як належить.

Ольга. Ти так тоді і не поїхав у відпустку?

Павло. Ні, готувався до іспитів. Хочу закінчити хоч тепер гірничий інститут, а то пройде ще кілька років —

і буде пізно. Як ти на це дивишся?

Ольга. Скажу щиро, не думала, що ти вирішиш сісти за парту.

Павло. Чому?

Ольга. Ти завжди вважав, що розумієш більше аніж хто в гірничій справі.

Павло. Я і тепер так думаю.

Ольга. Так чого ж ти їдеш вчитись?

Па вло (посміхнувся). Щоб і Макар Іванович мене признав.

Ольга. Тільки тому?

Павло. Єсть ще одна причина. Навчання молодість вертае. Не хочу старіти.

Ольга. Тобі ще так далеко до старості.

Павло. Так думаєш?

Ольга. Впевнена в цьому. А потім, коли закінчиш інститут?

Павло. Знову на шахту. Іншого життя у мене нема і бути не може. А які у тебе плани?

Ольга. Дисертація.

Павло. Захистиш, а потім до старого професора в Київ? Ольга. У мене план — закласти тут науково-дослідний інститут по травматизму.

Павло. Хіба погодяться?

Ольга. Коли заслужимо — погодяться.

Павло. Великий план у тебе.

О л ь г а. Не легкий. Багато треба зробити. Пробач, я мушу йти. Поспішаю до поліклініки, там на мене чекають.

Павло. Поспішай, коли ждуть на тебе. Так принести тобі книжки чи зайдеш за ними?..

Ольга. Принеси.

Павло. Коли, Олю? Я сьогодні їду.

Ольга. Сьогодні?.. Ну, надішли.

Ольга пішла в хату. Павло вийшов.

Входить Оксана, бере кавун. Вибігла Ганя. На ній довгий фартух, вона закрила руками очі, стогне.

Ганя (кричить). У, чорт.

Оксана. Що з тобою, Ганю?

Ганя. У, бандит!

Оксана. Хто?

Ганя. Я його терла, а він...

Оксана. Кого терла?

Ганя. Хрін. Ой, як болить!

Оксана. Одкривай сміливо, одкривай очі. Ну, от так. Ганя. Татко дуже хрін любить.

Оксана. Що це так горілим тхне?

Ганя. Ну? А це у мене печеня пригоріла, але нічого, татко дуже любить, щоб трохи з димом було.

Оксана. Трохи? На все подвір’я чутно.

Ганя. Ну? (Нюхає повітря.) Ні, ні, не дуже чутно. Оксана. Що ж ти йому готуєш?

Ганя. Борщ, потім хрін, потім печеня, потім вареники. Тільки вареники у мене розліпились.

Оксана. Розліпились.

Ганя. Так, але нічого. Я перемішала сир з тістом, попробувала, на смак те саме.

Оксана. Хотіла тобі Оля допомогти, ти одмовилась, тепер, мабуть, жалкуєш.

Ганя. Ні. Татко мусить знати, що у нього вже є хазяйка. Я і компот зварила, і сорочку йому випрала.

Оксана. Добре зустрічаєш батька. Ти дійсно хазяйка. Г а н,я. Так, я хазяйка тепер справжня... Що, не вірите? Ходім, я вам покажу, як я прибрала квартиру, поставила квіти. Ходім...

Оксана. Вірю, вірю...

Г а н я. А ви як зустрічаєте Макара Івановича? Оксана. На закуску буде оселедчик, грибки, вінегрет. Ганя. Ого, а потім?

Оксана. Борщ, риба жарена, котлети, кавуни.

Ганя. А багато їх у вас?

Оксана. Не так уже й багато. Гості будуть.

Г а н я. Я теж хотіла купити кавуна, татко дуже любить. Оксана. Та й чого ж не купила?

Ганя. Пізно до крамниці пішла, розібрали.

Оксана. Треба було рано встати.

Ганя. Позичте мені один, я вам завтра віддам. Оксана. Ач яка, завтра. Не можу, гості у нас.

Ганя. А поїзд скоро прийде?

Оксана. Скоро.

Ганя. Хоч би не спізнився.

Оксана. Не спізниться. Рада, що батько приїздить? Ганя. Дуже.

Оксана. Ну, коли рада, то бери он той.

Ганя. Цей маленький?

Оксана. Ні, он той великий.

Ганя. Дякую. (Взяла кавун, обняла Оксану, поцілувала.)

Оксана. Іди, Ганю, у тебе горить .щось.

Ганя. Нічого, ми любимо з димом. (Побігла.)

Входить Ольга.

Оксана. Куди ти, Олю?

Ольга. На хвилинку до поліклініки, а потім до хворого на квартиру.

Оксана. Не спізнись. Хутко прийде поїзд.

Ольга. Не спізнюсь.

О к с а н а. Ти що ж на вокзал не захотіла поїхати? Батькові приємно було б... Виходить з вагона, а на пероні — дочка, та ще й з квіточками.

Ольга. Я йому тут квіти піднесу.

О к с а н а. А може, не поїхала тому, що Павло зустрічає?

О л ь г а. Не треба, мамо. Не треба про це. Я ж вас просила.

Оксана (після паузи). Не спала ти і цю ніч. Бачу, важко тобі, Олю. Може, ти все-таки...

Ольга. Мамо, я вас прошу, ну от, нащо ви... (Виходить.)

Оксана іде в будинок. З саду виходять Галя і Гаврило. Стали під яблунею.

Гаврило. Здається, нікого нема.

Галя. Ні.

З саду чути баян.

Гаврило. О, чуєш, як Троша виводить. Тільки ми одійшли, зразу в душу влазить. їй веселої треба, а він нудоту розводить.

Галя. А ти не смійся, Гавриле. У Троші таке серце... Гаврило. Яке?

Галя. Ніжне. Він увесь такий м’який, сердечний... такий...

Гаврило. Ясно.

Галя. Гавриле, ти сердишся?

Г а в р и л о. Ні.

Галя. Який ти...

Гаврило. Що?

Галя. Хороший.

Гаврило. Ні. Я не м’який, не сердечний, не ніжний... Галя. Виходить, я про Трохима і слова хорошого не можу сказати при тобі?

Гаврило. Кажи, кажи скільки хочеш, але мені ясно... Галя. Що тобі ясно? Ех ти, богатир мій... Обніми мене. Г а в р и л о. Нащо?

Галя. Поцілувати хочу. Ну...

Гаврило взяв на руки Галю.

Ой, ой, задушиш, задушиш...

Гаврило. Коли ти ще раз мені таке про Трохима будеш говорити, задушу...

Галя. Не буду, не буду, пусти...

Гаврило цілує Галю.

Пусти! (Вирвалась.) Ну, хіба так можна? Ой, ребро зламав, ой!

Гаврило. Ану яке? (Іде до неї.)

Галя. Ні, ні, ціле.

Гаврило. Галю!

Галя. Що?

Г а в рило. Коли ж ми будемо разом?

Галя. Почав!

Гаврило. Не можу я.,

Галя. Скоро приїздить моя тітка з села. Побачиш,, яка у мене тітка.

Гаврило. А чого її сюди несе?

Галя. Несе. За мною і за Мартою приїздить. Гаврило. Як?

Галя. У цьому місяці кінчається наша угода на шахті. Гаврило. І ти поїдеш в село?

Галя. Побачу. Як тітка скаже їхати...

Гаврило. Вважай свою тітку мертвою.

Галя. Як?

Г а в р и л о. Я її зітру на порох, а тебе — під піджак і занесу додому.

Галя. Но, но. Ти краще мою тітку не зачіпай, вона дужча від тебе.

Гаврило. Та я за тебе ладен битись не тільки з твоїми бісовими тітками, а з ким хочеш. Цілий полк розкидати можу.

Галя. Ну?

Г а в р и л о. До смерті буду битись.

Галя. Будеш?

Гаврило. Буду. Знай, я не жартую.

Галя (закрила очі, тихо). Обніми мене, обніми... Гаврило (підходить). Галю...

Підняв її, в цю хвилину входять Трохим і Марта.

Трохим. Гаврило, Галю, ходім в кіно.

Гаврило. Ідіть. (Поніс Галю в сад.)

Марта (дивиться вслід). От який...

Трохим. Може, й ми не підемо?

Марта. Не люблю сидіти довго на одному місці. Трохим. То підемо?

Марта. Ні. Залишимось тут. Бачив, як він її поніс у сад?

Трохим. Здоровий Гаврило, тому він її і носить. Марта. Ех і хлопець... Сила. А характер який. Тобі, Трошо, хоч би трохи його сили, характеру... (Дивиться в сад, співає.)

Трохим. Ясно.

Марта (обернулась). Що ти, Трошо...

Трохим. Ясно.

Марта. Ти ніби сердишся?

Т р о х и м. Ні.

Марта. Не дивись так, не дивись...

Трохим. Що ж, не маю такої сили, на зріст не вийшов, нема у мене такого характеру, як у Гаврила, нема у мене...

Марта. Гаврило — друг твій, невже про нього і слова тобі не можна сказати?

Трохим. Можна. Я хіба що?.. Гаврило — мій друг. Кажи що хочеш, але мені все ясно...

Марта. Та не дивись так, синьоокий мій! (Обняла його.) Трошо...

Трохим. Ой задушиш, задушиш!

Марта. Задушу... У кого такі очі, таке серце... Трошо мій! (Цілує.) Ходім у сад. (Взяла його за руку.)

Пішли у сад.

Чути — спинилась машина.

Голос Павла: «Повертайтесь на вокзал за старими, тільки швидше».

Входять з чемоданами Макар, Кіндрат, з ними Павло.

Макар. Так що тобі сподобалось в моєму виступі?

Павло. Ідея велика. Я коли прочитав у газеті...

Кіндрат (перебиває). В газетах скоротили, промова Макара Івановича була на сорок хвилин.

Павло. В «Труде» ⁸широко подано.

Вбігла Ганя.

Ганя (здалека). Татко... татко!

Кіндрат. Іду, Ганю. (Йде їй назустріч, цілує.)

Ганя взяла чемодан.

Га ня. Як же ти... Схуд, схуд, але нічого, я такий обід зготувала. На перше — борщ, на друге...

Ідуть до себе.

Макар. Повіриш, коли дали мені слово...

Входить Оксана.

Оксана. Павле, з ким це ти розмовляєш?

Макар. Ти що ж, не пізнаєш?

Оксана. Ні.

Павло. Макар Іванович, не пізнаєте?

Оксана. Мій Макар, коли приїздить, зразу в хату йде. Знає, що його чекає дружина.

Макар. Оце вірно. Визнаю критику. (Одкриває чемодан, виймає велику гарну хустку. Підходить до Оксани.) Як же ти, Оксанонько, без мене тут жила? (Цілує її, накинув хустку на плечі.)

Оксана. Дякую, Макаре, дякую. Але більше я тебе одного не пущу. Такі сни мені снились!

Макар. Добре, добре, разом будемо їздити.

Оксана. Павле, прошу, пообідай у нас.

Павло. Дякую.

Оксана пішла.

Макар. Ходім, Павле.

Павло. Не можу. Я їду сьогодні, треба збиратись, незабаром поїзд — о восьмій відходить..

Макар. Вчитись?

Павло. Так.

Макар. Вирішив їхати?

Павло. Вирішив... Не хотів би я так розставатись з вами, Макаре Івановичу... Ви розумієте, згадувати неприємно, але хочу сказати вам од всієї душі...

Макар. Не треба, Павле. Коли до серця дійшло, не треба. Одне запам’ятай, просту штуку — жити у нас день від дня не можна, ніяк не вийде. Коли важко, завжди подивись з майбутнього на сьогоднішній день, тоді зрозумієш, відчуєш. Тоді труднощі не труднощі. Весело людина їх перемагає, бо бачить далеко. Бережись стіни перед очима...

Павло. Спасибі. Ну що ж, я поїду. Скажіть Ользі, коли вона зможе, нехай прийде на вокзал. Поїзд відходить

о восьмій. Дуже хочу її побачити перед від’їздом. Не забудете?

Макар. Скажу, обов’язково скажу.

Павло. Прощайте, Макаре Івановичу.

Макар. Будь здоров. (Подав руку.) Е, братику, та ти, я бачу...

Павло. Нічого, це так. (Пішов.)

Макар. Стій. (Підійшов, обняв Павла.) Тепер іди.

Павло. Спасибі. (Вийшов.)

Макар дивиться йому вслід. З саду чути баян, пісню. Входить Ганя

в новій сукні.

Ганя. Дідусю, дідусю...

Макар. Що?

Ганя. Як мені в цій сукні? Іде?

Макар. Хто іде?

Ганя. Сукня.

Макар. А... До лиця тобі, до лиця.

Ганя. Це татко мені привіз, а ще тато шляпу собі купив.

Макар дарує Гані піонерський галстук.

Який сьогодні день хороший! Не було ще такого в моєму житті.

Макар. Ну?

Ганя. Дідусю, дідусю...

М а к я р. Що?

Ганя. Який ти... (Обняла Макара, поцілувала, побігла в сад.)

Входять Орлов, Зінченко, Хмара, в руках у них маленькі букети

квітів.

- X м а р а* Заждалися тебе, Макаре Івановичу,

З і н ч е н к о. Заждалися.

Орлов. Ми читали в газетах. Здорово ви, Макаре Івановичу...

, Макар. Не так уже й здорово.

Орлов. Ми підрахували, промова міністра була лише на тридцять п’ять рядків більша вашої.

Макар. Підрахували? (Сміється.)

Шахтарі. В точності.

З’являється Кіндрат.

Макар. Спитай у Кіндрата.

Орлов. Кіндрате, а чому про тебе тільки згадали, що виступав, а більше ні слова?

Кіндрат. Не вийшло у мене. На трибуну вийшов, і таке зі мною сталось. Рота відкрив, язиком ворушу, а голосу нема. Як не натискаю, нема звуку.

З і н ч е н к о. Ну?

Макар. Кашляв Кіндрат довго, але міністр його виручив.

Кіндрат. Виручив. Краще не згадувати.

З і н ч е н к о. Ну, розказуй все на чистоту.

Кіндрат. Кашляю я, а міністр питає: «Що, застудились?»

Хмара. А ти думав? На таких відповідальних зборах і не те може статися.

Кіндрат. Тоді він підійшов до мене, поклав руку на плече й говорить: «Розкажіть просто про свою роботу».

З і н ч е н к о. І ти...

Кіндрат. Почав розказувати. От і все.

Макар роздає усім подарунки. Кіндрат пішов.

Макар. І буде тепер наша «Зоря» дослідною шахтою.

Орлов. Москва затвердила?

Макар. Так. В цьому році почнемо будувати п’ятнадцять будинків. Скоро приїдуть сюди вчені, інженери, навіть один академік.

Входить Ольга.

Ольга. З приїздом. (Цілується з батьком і здороває-ться з усіма,) Як з’їздилось?

Макар. Добре, Олю. Дуже добре. Що ж, пообідаємо тут, під яблунею. Як, Олю?

Ольга. Вірно.

Макар. Скажи матері.

Ольга. Зараз. (Іде до хати.)

Макар; Олю! (Підійшов до неї, тихо.) Павло хотів тебе бачити. Він тут був, але не застав тебе.

Ольга. Коли їде?

Макар. Сьогодні о восьмій виїздить. Просив тебе на вокзал прийти, коли у тебе буде час.

Ольга. Не зможу.

Макар. Не зможеш?

Ольга. Не те сказала, батьку. Я не піду. Не треба. Ні... ні... (Пішла в хату.)

Макар повертається. Чути жіночий голос: «Чи є хто вдома?» Входить тітка Галі і Марти — Марія Миколаївна Смерека, у неї на плечах два великі мішки.

Марія. День добрий, товариші шахтарі! Хто з вас буде Макар Іванович Діброва?

Макар. Я, здрастуйте.

Марія (підійшла, скинула мішки). Хоч і впріла добре, але добилась. Я тітка Галі і Марти (подає руку), ланкова колгоспу «Жовтень» — Марія Миколаївна Смерека.

Макар. Дуже приємно нам бачити вас. .Познайомтесь, Маріє Миколаївно, це мої товариші, шахтарі.

Усі встали.

Марія. Що ж це ви усі такі вусаті? У нас парубки вашого віку голяться. (Подає усім руку.)

Хмара. Мабуть, у вас молодиці люті.

М а р і я. Де там! Тепер ми всі такі добрі, солодкі, як мед у спасівку ⁹. А де ж Галя і Марта? (Крикнула.) Галю, Марто! Голоси з саду: «Тітка, тітка приїхала!»

Почули... Га! Що то, коли рідний голос, зразу почуєш. Хмара. Да, голосок у вас розкотистий.

Марія. А ми на ланах звикли.

Вбігають Г а л я, М а р т а, за ними Гаврило і Трохим.

Галя. Тьотю, це ви?

Марія. Я, голубонько.

Цілуються.

Марта. Тьотю!

Марія. Я, голубонько.

Цілуються.

А це що за парубки?

Галя. Це Гаврило. (Бере його за руку.) Познайомся. Марія. Здоров, хлопче. (Подала руку.) Що ж це ти мені так тиснеш руку, ану давай... Давай, давай дужче... А тепер я попробую... Ну, годі. Добрий парубок.

Г а врило. Добра тітка у тебе, Галю.

Марта. А це Трохим. Тільки, тьотю...

Марія. Не вчи, сама бачу. (Подала руку.) А гарненький який!

Марта. Тьотю...

Макар. Просимо в хату. Втомились в дорозі?

Марія. Де там! У м’якому їхала. Так спати було добре. (Подивилась навкруги.) Несіть, Галю, Марто, під оту яблуню скатертину, тарілки, а я мішки витрушу. Тут ковбаса, сало, порося печене, паляниці, пиріжки. Усього потроху, що у нас росте. Прошу всіх попробувати колгоспної страви, вона у нас без того, як вони... вітаміни. Зовсім без вітамінів, але ми не обижаемось. Прошу.

Хмара. А ми без них жити не можемо. Де у вас вітамін «пи» — порося?

Марія. Отут. Тягніть мішки під яблуню.

Макар пішов у хату.

Залишились Гаврило і Трохим.

Трохим. А що коли ця тітка умовить дівчат повернутись додому?

Гаврило. Не вийде.

Трохим. А як умовить?

Гаврило. Хай спробує. Я Галю під піджак — і бувайте здорові, тітонько.

Трохим. А мені ж як з Мартою бути?

Г а в р и л о. Да. У тебе це не вийде.

Трохим. А що коли ми при всіх заявимо, що любимо і хочемо...

Входять Макар, Оксана і Ольга.

Макар. Дружина моя.

Марія. День добрий, Оксано Андріївно. Писали мені дівчата про вас, як про матір рідну. Спасибі вам.

Оксана. І ми їх полюбили, як рідних.

Макар. Знайомтесь, дочка моя.

Ольга. Нам багато про вас оповідали Галя і Марта.

Марія. Лаяли тітку чи ні?

Оксана. Ні.

Марія. Нехай тільки спробують. Я їм наведу дисципліну.

Трохим. Чув? Ясно.

Гаврило. Ще не ясно.

Макар. Як урожай у цьому році?

Марія. Добрий. Але не в усіх однаковий. В колгоспі, як і на шахті: коли добре робиш, то й видобуток є. Так, здається, по-вашому?

Всі ідуть під яблуню.

Макар. Кіндрате, йди до нас. (До Марії). Вип’ємо за ваш приїзд. За ваше здоров’я, Маріє Миколаївно.

Марія. Дякую. За ваше здоров’я.

Орлов. Маріє Миколаївно, просимо.вас оглянути пашу шахту.

Марія. Подивлюсь. Неодмінно подивлюсь. Тільки сьогодні ж. Бо завтра повертаємось додому. Як там на тебе чекають, Галю, і на тебе, Марто. Зустрінуть усім колгоспом.

Трохим. Гавриле...

Таврило. А чого їм їхати в село?

Марія. Угода кінчилась. Два роки проробили. Як їх там чекають!

Галя (встала). Вип’ємо за наше рідне село.

Входить Кіндрат.

Марія. Вип’ємо.

Галя. Яке воно гарне! В садах хати біленькі, а тополі, скільки оком глянеш, вартують на шляхах... Шумить очеретами річка... А ночі... ночі... до схід сонця вигортаєш зорі веслом. Люблю я село. Люблю в усяку пору. І навіть коли тітка Марія сердито покрикує: «Вставайте до машини, розіспались», а ми лише на дві години заплющили очі. Не легко було мені, коли прийшла на шахту. Важко було. У перший день під землею я заплакала. Пролетіло два роки, тепер я машиніст электровоза. Сама не помітила, як полюбила труд шахтаря. Скажіть усім, тітко Маріє, нема у світі такої великої і почесної праці, як наш шахтарський труд... Вклоніться від нас, тьотю, рідному селу, усім передайте, що ми... (Спинилась від хвилювання.)

Гаврило (розтягнув баян, починає пісню).

Стоят терриконы, синеют просторы ^l0,

И солнце лучится из девичьих глаз.

В забои идут молодые шахтеры,

Трудом прославляя любимый Донбасс. Шахтарі (підхоплюють).

В забои идут молодые шахтеры,

Трудом прославляя любимый Донбасс.

Марія (схвильовано). І ти, Марто, так вирішила?

Марта. І я, тітко Маріє. (Обняла її.) Залишайтесь з нами. Не пожалкуєте. Життя шахтарське — це... як книга найцікавіша, а може, й. більше... Залишайтесь. Ми вас тут ще заміж віддамо.

Хмара. Оце вірно. Кавалери у нас — орли.

Шахтарі. Орли! (Підкручують вуса.)

Марта. Залишайтесь.

Марія, Що ти! Я ніколи село не залишу. Не ждала... Не ждала... Збудувала для вас нову хату, посадила сад... Думала — на старість дітей ваших носитиму на руках...

Галя (взяла Гаврила за руку). Тьотю, благословіть нас. Ми кохаємо одне одного.

Марія (підійшла). Коли даси слово, що діток привезеш мені на село...

Гаврило. Це можна.

Марія. Тільки дивись, Гавриле, за Галею. Бачиш, яка вона у нас...

Гаврило. Не турбуйтесь, тітонько. Благословляйте.

Марія цілує Галю й Гаврила.

Марта. Трошо, чого ти стоїш? (Взяла його за руку, веде до Марії.) Благословіть і нас, тьотю.

Марія. А діток привезеш до мене на село?

Марта. Усіх здам. Благословляйте.

Марія. Тільки дивись... (Пауза). Дивись, Марто, за ним, бачиш, який він сердешний...

Марта. Не турбуйтесь.

Марія цілує Марту і Трохима.

Марія. Наливайте по повній, щоб наша доля нас не цуралась.

Марта. Макаре Івановичу, ви нам, як батько рідний... Скажіть своє слово.

Макар. Скажу вам одне — любіть одне одного, пам’ятайте, сім’я — це велике чХастя і радість. Але, щоб збудувати хорошу сім’ю, мало однієї тільки любові. Потрібна ще й велика дружба.

Ольга. Коли є справжня любов, то є й дружба.

Макар. Ні, Олю. Бачив я на своєму віку не раз: і люблять одне одного, а збудувати життя не можуть. За сім’ю боротись треба. Одне одного повинні підтримувати. Коли один посковзнеться,— не дати впасти. Лови коло самої землі, а не дай упасти. От я багато років прожив з Оксаною Андріївною, і в молодості вона мене раз виручила. І дуже виручила. Був випадок...

Оксана. Не раз, а два.

Макар. Вірно, два. Визнаю.

Ольга встала, іде. її затримують: «Куди ви,. Ольго Макарівно?»

Ольга. Мені треба, я скоро повернусь.

Макар (подивився на годинник). Пів на восьму. На станцію. Встигне. (До всіх.) Вона скоро повернеться. Друзі мої, що мені хочеться сказати? Подивіться навколо — виросли тут нові шахти, і яблуні, і будинки. Вам, молодим, належить зробити ще більше, ніж зробили наші руки. Від усієї душі бажаю вам щастя.

Хмара розносить бокали, всі співають «Терриконы».

Завіса.

Комедія на 4 дії, 5 картин

ДІЙОВІ ОСОБИ-

Іван Петрович Романюк.

Надія — його дочка.

Наталка Микитівна Ковшйк. Василина — її дочка.

Карпо Корнійович Вітровий. Сергій Павлович Батура. Микола Олександрович Верба. Ага Олександрівна Щука. Архип Герасимович Вакуленко. Мартин Гаврилович Кандиба. Максим Зоря.

Петро Мороз.

Василь Крим:

Катерина Крилата.

Ольга Косар.

Оксана Д а в и д ю к.

Палажка Грудченко.

Варвара Пурхав к а.