Драматичні твори

ДІЯ І

КАРТИНА ПЕРША

День народження Платона Кречета. По-святковому накритий стіл чекає на гостей, а гості: на дивані лежить Валя, вона заснула; в кутку, в м’якому кріслі, спить Терентій Йосипович Бублик; в другому такому ж кріслі спить Стьопа. Годинник на стіні б’є один раз,— стрілки показують без чверті дванадцять. Марія Тарасівна — мати Платона — подивилась на непорушних гостей, на годинник і застигла в печалі біля столу.

Валя (крізь сон). Сонце... Як близько сонце!

Марія Тарасівна (підійшла до Валі). Заспокойся... Заспокойся... (Поправила подушку.)

Валя (напіврозплющивши очі). Прийшов Платон? Марія Тарасівна. Спи, спи, Валю, відпочивай! Платон не скоро прийде. (Дивиться на Валю.) Чотири години

чекають;, а викликали на кілька хвилин... В отакий день... День народження — і то спокою нема...

Стьопа (прокинувся). Що, прийшов Платон Іванович?

Марія Тарасівна. Дзвонили,— тільки почали, кажуть, операцію, а коли вона скінчиться — не знають. Відпочивай, Стьопо. Відпочивай. (Виключила частину світла, вийшла.)

_Л Стьопа (продирає очі). Пробач мені, Валю, і ви, Терен-тію Йосиповичу, пробачте, що я, розмовляючи з вами, заснув. Але ж я тільки дрімав і чув усю вашу дискусію з Валею.

Терентій Йосипович щось буркнув крізь сон.

Не вірите? Ви тільки що запевняли Валю, ніби Платон Іванович — безнадійний ідеаліст. Ну, чого ж ви мовчите? (Підвівся.) Ех, Терентію Йосиповичу! (Підходить.) Терен-тію Йосиповичу! (Підійшов до Валі.) Валю... Валю... Що ж це? (Підходить до дверей.) Маріє Тарасівно, ідіть швидше!

Увіходить Марія Тарасівна.

Дивіться, тільки що сперечались — і за хвилину поснули.

Марія Тарасівна. Стьопо, вони вже сплять цілу годину. Першим заснув ти, а вже потім вони. У тебе, мабуть, спросоння голова трохи того...

Стьопа. А... а... справді: у мене щось спросоння... не теє...

Марія Тарасівна. Воно буває. Відпочивай, Стьопо.

Стьопа (дивиться на годинник). За кілька хвилин — дванадцять. А Платона нема. Одкривайте повне світло, Маріє Тарасівно... і давайте будити гостей. Вставайте, гості! Прокидайтесь, Терентію Йосиповичу! Валю! Валю!

Терентій Йосипович (прокинувся). Прийшов Платой?

Марія Тарасівна. Платон не скоро, мабуть, прийде. Так і охляти можна. Прошу до столу.

Стьопа. Прошу до столу.

Гості сідають до столу.

Друзі мої! Скоро дванадцять. Дванадцять годин! Я прошу вас відчути цей час, оспіваний поетами. Дванадцять годин... Тисячі закоханих прощаються останнім поцілунком й зустрічаються першим. Дванадцять годин — це час повстань... Дванадцять годин...

Валя (перебиває). Це час, коли мені чомусь хочеться спати.

Терентій Йосипович. Тихше, Валю... Продовжуй, Стьопо.

Стьопа. Дванадцять годин — це час народження нашого дорогого Платона Івановича.

Терентій Йосипович. Великого ідеаліста.

Валя. Терентію Йосиповичу!..

Терентій Йосипович. Валю, мовчу!

Стьопа. Облишимо суперечки, друзі мої. Дивіться вгору. (Показує на годинник.) Вже час зводить стрілки. Дванадцять годин — перше дихання маленького Платона Івановича, слухайте...

Годинник б’є дванадцять.

Марія Тарасівна. Дихання Платоші...

Стьопа. Дихання Платоші, що в цю хвилину з гострим скальпелем у руці в тиші операційного залу бореться зі смертю. Відкупорюйте ж вино, наливайте в його бокал, наливайте в свої бокали — і перший тост я пропоную за матір, що породила такого сина.

Терентій Йосипович. Маріє Тарасівно, вітаю вас від усієї душі.

Валя. Поздоровляю вас, тьотю. (Цілує Марію Тарасівну.)

Марія Тарасівна (схвильовано). Спасибі тобі, Стьопо. Спасибі вам, Терентію Йосиповичу. Спасибі тобі, Валю. Коли б тут був Платоша, він би подякував вам краще, а я говорити не вмію і зараз не можу.

Валя. Маріє Тарасівно, пийте спокійно, ви сказали краще, ніж Стьопа.

Терентій Йосипович. Краще, Маріє Тарасівно, краще.

Стьопа. Згоден.

Випили.

Ваше слово, механічний громадянине!

Терентій Йосипович (встає... поправив щіточкою вуса). Стьопо, ти так зворушливо говорив, ти так схвилював мене, що я... я не можу. Валю, налий мені чарку, так я хвилююсь. Ви не помічаєте, як хвилюється механічний громадянин, колишній земський лікар Терентій Йосипович Бублик? Валю, налий мені ще чарку, бо я підходжу до основного.

Валя наливає.

(Випив.) Ось книжечка, таких книжечок у мене тридцять чотири, це — тридцять п’ята. Тридцять п’ять років моєї роботи — це тридцять п’ять таких книжечок. Позавчора відбувся мій тридцятип’ятилітній ювілей...

Валя. Терентію Йосиповичу, чому ж ви не сказали нам?

Терентій Йосипович. Я сам згадав про це пізно ввечері, лягаючи спати... Витягиув я всі свої книжечки й почав відраховувати. Мені захотілось дізнатись, скільки хворих прийняв за все своє життя Терентій Йрсипович Бублик. І от цифри... Рік має триста шістдесят п’ять днів. Я відкинув шістдесят п’ять — залишив триста. Триста днів на тридцять п’ять років — це десять тисяч п’ятсот днів. Щодня я приймав у середньому дванадцять хворих.

Валя. Більше, Терентію Йосиповичу!

Терентій Йосипович. Припустимо, що дванадцять, отже, дванадцять хворих на десять тисяч п’ятсот — буде сто двадцять п’ять тисяч. Сто двадцять п’ять тисяч хворих! Це сто двадцять п’ять тисяч пульсів, сто двадцять п’ять тисяч сердець вислухав я, механічний громадянин, колишній земський лікар Терентій Йосипович Бублик. І тоді я подумав, хто ж такий Терентій Йосипович Бублик? Механічний він чи ні?

В а л я. І до якого висновку $и прийшли?

Терентій Йосипович. Не буду виправдуватись*— атож, мабуть, таки механічний, якщо книжечка рухає мною: керує всім моїм часом. Сьогодні я схвильований, Стьопо, твоєю прекрасною промовою. Дозволь мені тебе поцілувати.

Стьопа. З радістю, Терентію Йосиповичу. (Встав.)

Терентій Йосипович обминув Стьопу, підійшов до Валі й поцілував її в лоб. Е... е... Терентію Йосиповичу, ви помилились.

Терентій Йосипович подивився на нього і ще раз поцілував Валю.

Терентію Йосиповичу, я за себе не відповідаю!

Терентій Йосипович. Прошу, Стьопо, забери мої поцілунки, адресовані тобі.

Стьопа. З радістю, Терентію Йосиповичу. (Встав.)

Валя. Так? Я протестую. (Вискочила з-за столу.)

До Валі метнувся Стьопа, вона вирвалась, побігла до кабінету, за нею —

Стьопа.

Терентій Йосипович (дивиться у розчинені двері кабінету). Стьопо!.. Стьопо!.. Я цілував у лоб... Ой... Ой... Стьопо! Маріє Тарасівно, ніколи не довіряйте молодому лікареві. Він безбожно плутає елементарні речі: ти йому кажеш у лоб, а він — у губи... Стьопо, Стьопо!

Марія Тарасівна. Не заважайте їм, Терентію Йосиповичу. Яка болізнь, такі й ліки.

Вбігає Валя, а за нею — Стьопа.

Стьопа. Терентію Йосиповичу, ваше доручення майже виконано.

Терентій Йосипович. Майже... Валю, ти чуєш?

Валя (помалу іде на авансцену). Нічого не чую... Нічогісінько! Терентію Йосиповичу, я відчуваю, що мені зараз тісно, тісно в цій кімнаті. Як хочеться жить!.. Полинути вгору!.. Взяти сонце в руки і принести сюди.

Терентій Йосипович. Постав, Стьопо, пластинку, вип’ємо ще по бокалу за народження Платона Івановича Кречета і розійдемось.

Марія Тарасівна. Та що ви, Платон швидко прийде.

Терентій Йосипович. Він прийде стомлений, а у мене з сьомої години ранку увесь день розписаний. Валю, де бокал Платона?

Валя. Ось.

Терентій Йосипович. Дорогий Платошо! (Цокнувся з бокалом.) Ми одноголосно відмінили день твого народження і перенесли на другу декаду. Коли ж ти, друже мій, і тоді підеш увечері на операцію, ми вип’ємо все вино без тебе, і патефона я більше не принесу. Будь здоров! (Випив.)

Стьопа завів патефон. Терентій Йосипович щіточкою поправив вуса і підкресленим жестом запросив Валю. Вони ідуть у танку. Стьопа підійшов до патефона і непомітно спинив.

Що сталось? (Підійшов до патефона. Пустив знову, дивиться на патефон.) Валю, продовжуємо. (Повернувся.)

З Валею вже танцює Стьопа.

Стьопо, Стьопо... Дивіться, Маріє Тарасівно, це ж імперіалізм.

Марія Тарасівна. Нехай вони, молоді, трудяться.

Терентій Йосипович. Як трудяться?

Марія Тарасівна. У них більше сили пішки ходити — от так ходять, і ніяк танцювати не розійдуться. І що воно за мода пішла...

Терентій Йосипович. Вірно, Маріє Тарасівно, вірно. Трудись, Стьопо, трудись.

Патефон спинився.

Ходім, друзі мої!

Валя. Кланяйтесь Платонові. (Цілує Марію Тарасівну.)

Стьопа. Прощайте, тьотю, і дивіться, щоб Терентій Йосипович не взяв часом до кишені пляшку вина.

Терентій Йосипович. Йди, йди!.. Прощавайте, Маріє Тарасівно!

Марія Тарасівна. Прощавайте і приходьте безпремінно. (Довго дивиться їм услід, повернулась, підійшла до столу.) Прийдеш, Платошо, і нікого не застанеш.

Дзвонить телефон.

(Взяла трубку.) Слухаю... Це ти, Платошо? Зараз прийдеш? Пішли, відклали день твого народження. Що?.. От

так, взяли та й відклали. А холодець удався... Платошо,

ти чуєш? Що?.. Перебило. Отак все життя щось перебиває.

Дзвоник у передпокої.

Хто б це? (Пішла відчиняти.)

Входять Берест, Аркаді й, Лід а, в руці у неї проект.

Арка дій. Приймайте гостей, Маріє Тарасівно! Це

мати Платона Кречета. Та я бачу, у вас є чим прийняти!

Марія Тарасівна. Сьогодні ж день народження Платона; були гості, чекали-чекали та й порозходились. Викликали Платона у вісім годин до лікарні, а тільки зараз дзвонив, що їде додому. Ви почекайте, він скоро буде.

Арка дій. Спасибі, поздоровляємо вас, Маріє Тарасівно. Познайомтесь,— це Ліда, а це голова нашого виконкому товариш Берест, приїхав на операцію. Під пахвою вискочила така штуковина, що ми прямо з засідання президії виконкому та до Платона Івановича за порятунком...

Берест. Вибачайте, що так пізно. Ой, чорт! Знову почало крутити.

Марія Тарасівна. Нічого, нічого, присядьте тут, вам буде краще. (Підсовує широке крісло.)

Берест. Дякую.

Марія Тарасівна. Коли під пахвою — то, мабуть, у вас чиряк.

Берест. Чиряк, мамашо, чиряк. Ой!

Марія Тарасівна. А що воно,— сіпає?..

Берест. Сіпає, крутить, рве так, що й дихати не можна.

Марія Тарасівна. Посидьте, Платон швидко прийде, він уже щось зробить. (Вийшла.)

Ліда. В такий урочистий для мене день ви захворіли. А я так чекала вашого виступу. Ви ж перший доручили мені скласти проект нашого велетня санаторію.

Берест. Що ж, Лідо, твій проект пройшов добре, а говорити мені було важко. Я й так не знаю, як висидів до кінця засідання.

Ліда. І де той костоправ, що примушує вас чекати і так мучитись!

Берест. Лідо!.. Не костоправ, а хірург.

Ліда. Це все одно, я їх не люблю. День у день ріжуть нещасних... Хіба це творчість?

Аркаді й. Лідо, ти їх мало знаєш.

Ліда. Учора познайомилась. Мій батько ліг учора до лікарні на аналіз. У нього щось із шлунком погано. Весь час припадки. Я говорила з лікарями. На запитання відповідають механічно, уривчато: «так», «ні», «невідомо»... Так я пішла й не дізналась, що з батьком. Професія кладе на них печать бездушності. Правда, Аркадію?

Аркадій. Не зовсім, але майже так.

Берест. На жаль, я їх зовсім не знаю. Оце вперше приїхав до лікаря — і з чим? З якимсь поганим чиряком, навіть незручно якось...

Аркадій. Самий здібний у нас Платон Кречет; з робітників вийшов, але анархіст, жодної громадської роботи не проводить, експериментує і каже, що це і є його громадська робота.

Берест. Які експерименти?

Аркадій. Шукає нових методів в операції.

Берест. Що ж саме?

Аркадій. Точно я й сам не знаю.

Берест. Керуєш лікарнею і не знаєш...

Аркадій. А ви гадаєте, він знає, чого шукає?.. Йому і його асистентам ще вчитись треба, а вони, як ті алхіміки, намагаються здолати смерть, витають в емпіреях, а коли я дав Платону на консультацію проект Ліди, намагався втягнути його в наші реальні земні справи...

Дзвоник у передпокої.

(Підійшов до дверей.) Платон Іванович Кречет..;

Входить Кречет.

Здоров, друже. Пробач, що пізно — прийшли за порятунком. У тебе сьогодні незвичайний гість — Павло Семенович Берест, хазяїн нашого міста.

Платон. Дуже приємно, Кречет.

Аркадій. А це, Платоне, Ліда, моя наречена.

Платон. Дуже приємно. Я вас, здається, десь зустрічав.

Ліда. Ви, мабуть, помиляєтесь. Я вас вперше бачу.

Платон. Не думаю. Ви належите до категорії тих жінок, яких, побачивши раз, не впізнати не можна.

Ліда (зніяковіла). Дякую, хоч і не знаю, чи прийняти це за комплімент...

Платон. А ви прийміть просто як приємний факт. Хто ж з вас хворий?.. (До Береста.) Мабуть, ви, коли приїхали до мене в такий пізній час. Я сьогодні до вас двічі добивався, але ваші секретарі мені відповідали, що голова виконкому не збирається хворіти і взагалі не має часу.

Берест. Жаль, не знав. Воно б, звичайно, краще мені вас прийняти, ніж вам мене.

Платон. Прошу до кабінету.

Платой і Берест пішли.

Ліда. Дивна людина! Сказав мені чудний комплімент, товаришу Бересту пустив шпильку, потягнув його до кабінету і навіть не запросив нас сісти.

Аркаді й. Не звертай уваги, такі вони всі—.хірурги.

Ліда. І в їхній владі зараз батько... Аркадію, в одинадцять років я лишилась без матері. Батько виховав мене, він був мені за матір...

Арка дій. Заспокойся.

Ліда. Пробач... сьогодні стільки хвилювання... Батько... затвердження проекту...

Аркадій. Заспокойся, Лідо. Про батька я сам поклопочусь. Що ж до проекту... завтра в нашій газеті буде твій портрет і велика стаття. Ти блискуче, з почуттям великої гідності відповідала опонентам. Ти маєш право на гордість, бо ти — справжній талант.

Ліда. Що ж Кречет сказав про мій проект?

Аркадій. Сказав, що дівчисько, видно, талановите, і навіть спитав, яка в тебе зовнішність:

Ліда. Ну?! Що ж ти?..

Аркадій. Я йому відповів: вона дуже і дуже... негарна. (Цілує її.)

Входить Кречет. Він у білому халаті, підходить до скляної шафи, перебирає хірургічні інструменти.

Платоне!

Плато н. Слухаю.

Аркадій. Що будеш робити Бересту?

Платон. Звільню його від болю.

Ліда. Операція?

Платон. Невелика.

Аркадій (підійшовши до Платона). А що трапилось у лікарні?

Платон. Учора привезли хворого... Інженер, здоровий зовні дідуган...

Аркадій (перебиває). Тс-с... його прізвище Коваль?

Платон. Так. А що?

Аркадій. Лідо, пробач, у мене на одну хвилину ділова розмова.

Ліда. Прошу.

Аркадій (одводить Платона вбік). Що з ним?

Платон. Припадок почався в сім годин, мене викликали о восьмій. Я залишив гостей, провозився з ним чотири години і в дванадцять поклав на операційний стіл.

Аркадій. І... і... благополучно?

Платон. Ти хвилюєшся?

Аркадій. Це батько Ліди.

Платон. Вона його любить?

Аркадій. Фанатично!

Платон. Жаль...

Аркадій. Що?.. Смерть?...

Платон. Ще ні, але вона швидко прийде.

Аркадій. Прийде... Хто ж дав дозвіл на операцію? Сам хворий?

Платон. Хворий був непритомний. Тебе не було; дзвонив дочці — її теж не було вдома Я був змушений...

Аркадій. Без дозволу Ліди? Платоне! Ти розумієш, що це значить, коли...

Платон іде до кабінету.

Платоне!..

Платон. Я мушу йти.

Аркадій. Ти врятуєш його, ти мусиш врятувати!

Платон. Це неможливо.

Аркадій. Ліда моя наречена, ти розумієш? Роби що хочеш, але врятуй. Він мусить жити.

Платон. Добре, вранці спробую останній засіб, але чи витримає серце — не знаю. (Пішов.)

Ліда (підходить до Аркадія). Ти чимсь схвильований?

Аркадій. Ні, тобі здалось... Я просто втомився. Адже твій проект, Лідо, тепер і мій.

Ліда. Дякую, Аркадію.

Аркадій. Я одержав відповідь, восени ми переїдемо до столиці, буду працювати в Наркомздоров’ї. До дідька оцю провінцію! Так обридли ці дрібні люди і дрібні справи. Та й твоєму талантові потрібні інші масштаби.

Ліда. У тебе такі плани... А я боюсь, дуже боюсь... Любий мій, краще бути першим на селі, ніж...

Аркадій. Згоден, але ж ти бачиш, яке у нас життя.

О восьмій вечора всі дома або чай п’ють, або в карти грають... Я не можу так жити! Не можу! Я хочу працювати так, як у столиці... Там цілісіньку ніч горять на роботі. Атож! Цілісіньку ніч! Я хочу так, як вони, день і ніч горіти на роботі... Зрозумій, Лідо, велика енергія породжує великі діла. Я почуваю, що моя енергія, моя праця, моя віра, моя сила можуть таке зробити, що не тільки в столиці, але й скрізь дізнаються, що таке твій Аркадій. Зрозумій, це не зазнайство... Ні! Це моє серце, моя душа, моє пристрасне бажання, моя мрія, моя пісня... Так, так, моя пісня. (Співає.) «Дивлюсь я на небо ¹ та й думку гадаю, чому я не сокіл...»

Ліда (підходить до нього). Який ти красивий... У тебе зараз таке натхненне обличчя... (Швидко цілує його.)

Аркадій (цілує їй руки, пригортає до себе). Спасибі, Лідо... Люблю тебе, люблю... (Цілує.)

Входить Плато и. Кладе інструментарій в шафу.

Ліда. Уже закінчили операцію?

П л а т о и. Так.

Ліда. Йому легше?

Платон. Так.

Аркадій. А де ж товариш Берест?

П л а т о н. Хворому треба спокійно полежати чверть години. Він у кабінеті, просив тебе зайти.

Аркадій. Іду. А ти, Платоне, розваж Ліду, а то вона тут засумувала трохи. (Пішов.)

Платон. З радістю.

Пауза.

Хоч, боюсь, може не вийти.

Ліда. Чому?

Платон. Я дуже стомився.

Ліда. Ви приїхали з операції?

Платон. Так.

Ліда. Що оперували?

Платон. Рак шлунка.

Ліда. І хворий буде жити?

Платон мовчить. Велика пауза.

Що?.. Ні!..

Платон. Мабуть... ні.

Ліда. Рак... яка страшна хвороба. Батько мій ліг вчора

до вас у лікарню на аналіз. У нього теж з шлунком погано.

Я так боюсь... А що коли у нього теж рак?

Платон. Це не обов’язково.

Ліда. А коли рак, тоді тільки операція?

Платон. Так.

Ліда. Ні... ні... я не дозволю... У нього хворе серце, і я буду проти.

Платон. Проти... А коли іншого виходу не буде? Ліда. Все одно.

Платон. Жаль, я не знав.

Ліда (стривожено). Що?

Платон. Я не знав, що ви так боїтесь хірургії.

Ліда. Ви щодня ріжете... Пробачте, оперуєте? Платон. Сьогодні довелось і вночі.

Ліда. Ви оперуєте тільки рак?

Платон. Не тільки. Розбиті черепи, людей покалічених, пошматованих трамваєм, авто.

Ліда. Як можуть вас вабити покалічені люди?.

Платон. Я люблю складні операції. Чи, може, ви думаєте, що в майбутніх боях ми будемо рятувати краплями «датського короля»?

Ліда. Я прошу вас облишити цю тему.

Платон. З радістю.

Ліда (підійшла до вікна.) Травнева ніч і яблуні... сп’ят ніти можна... Які пахучі яблуні... вони простягли білі руки до вашого вікна, вони вітають жорстокого хірурга.

Платон. Дякую. Я думаю, що вони теж чекають на операцію.

Ліда. Ні, ні, більше ні слова. (Оглядає кімнату.) Скажіть, а що це у вас?.. Це ж...

Платон. Звичайна скрипка.

Ліда. Скрипка в хірурга! У вас хтось грає?

Платон. Так.

Ліда. Хто?

Платон. Я.

Ліда. Ви?!

Платон (посміхнувся). Я роблю на ній вправи.

Ліда. Вправи на скрипці?

Платон (з усмішкою). Пальці хірурга мусять бути такі ж розроблені й чутливі, як пальці скрипаля чи піаніста...

Ліда. Це надзвичайно! Я прошу вас (взяла скрипку), покажіть мені ваші вправи на найблагороднішому з інструментів. (Подала йому скрипку.)

Платон. Я одмовляюсь.

Ліда. Платоне Івановичу, я прошу вас.

Платон. Я зараз не можу, не буду.

Ліда. Ви будете. Я нікуди не піду звідси, доки не почую ваших вправ.

Платон. О, в такому разі навіть... (сміється) навіть смерть не примусить мене торкнутися скрипки.

Ліда. Так?.. (Пауза.) Платоне Івановичу, я прошу вас трошечки, один раз, ну... ну... Беріть. (Заставила його взяти в руки скрипку і смичок, сама одійшла. Дивиться.) Ви в білому халаті, і в руках скрипка! Яка композиція!..

Пауза.

Платон (дивиться на Ліду). Ви коло мого відкритого вікна на фоні білих яблунь... Яка справді прекрасна композиція!

Ліда (тихо). Прошу, починайте.

Платой почав механічні вправи, цигикає на скрипці.

(Сміється.) Ще, ще!..

Платон опустив смичок.

Платоне Івановичу, ще... Чудово, чудово! (Сміється.) Ще раз!

.ПЛатоп опустив скрипку й помалу підійшов до вікна, до Ліди.

Ще один раз! Тільки один! (Сміється.)

Платон дивиться на Ліду, знову піднімає скрипку й знову почнпає механічні вправи.

Чудово!.. (Сміється.) Ще...

Платон помалу повернувся, дивиться у вікно на білі яблуні, і з таких механічних вправ спочатку ледве помітно, потім все дужче і дужче бризнула в кімнату, полилась у сад неповторно прекрасна музика глибоко схвильованої людини. Ліда вражена, вона помалу відступає, хоче здаля подивитись на нього, знайти точку, шоб одразу охопити, збагнути все, що сталось. Тихо вийшов з кабінету Аркадій, непомітно став, пильно стежить за Лідою, слухає скрипку. Замовкла скрипка. Платон повернувся, дивиться

на Ліду.

Платон (тихо). Лідо! Ще?

Ліда. Ні... ні... Досить.

Аркадій. Ну, Платоне, я не сподівався... Він, Лідо, встиг подати товаришу Бересту свої зауваження до твого проекту, які руйнують все, і навіть встиг де в чому переконати Береста.

Платон. Товариш Берест тільки зайшов до кабінету, просив показати мої зауваження. Я, Лідо, навіть не знав, що ви автор.

Входить Берест.

Берест. Платоне Івановичу, ви великий майстер! Один рух вашого ножа, і я ніби народився вдруге.

Ліда. І вже не болить?

Берест. Як і не було. Лідо, ти читала зауваження товариша Кречета до твого проекту?

Ліда. Ні.

Берест (Аркадію). Тобі ж доручено було ознайомити лікарів з проектом, зібрати їхні зауваження і передати їй... Чому ж ти цього не зробив?

Аркадій. Тому що думки Кречета не витримують серйозної критики.

Берест. Ти так думаєш?

Аркадій. Я в цьому переконаний..

Берест. Товаришу Кречет, я прошу вас завтра неодмінно приїхати до мене у виконком... Хоч завтра вихідний

день... Тоді, прошу вас, приїдьте о шостій годині вечора до мене додому. Я вам надішлю машину, а ваші пропозиції дозвольте взяти з собою. Згодні?

Платон. Добре.

Берест. Ти, Лідо, теж приходь. Справа дуже серйозна. (До Платона.) Де ваш телефон?

Платон. Прошу.

Берест. Чотири-тринадцять. Алло! Іване Михайловичу, ти з ліжка встав?.. Ні?.. Працюєш?.. Берест. Слухай, Ваню, ти коли даєш в газеті про затвердження проекту санаторію? Так, стаття в наборі... І фото... Завтра? Необхідно затримати. Що? Необхідно... Жодного рядка... Все... Будь здоров.

Ліда. Товаришу Кречет, я вам дуже вдячна за зауваження, візьміть проект і переробляйте його самі. (Простягнула проект.)

Берест. Лідо, що це значить?

Ліда. А те, що я працювала рік, віддала проектові стільки енергії й сили, на ньому віза головного архітектора міста і навіть, коли вже на те пішло, віза міськздороввідділу. Я не прийду завтра, беріть проект і робіть з ним що хочете. (Кинула проект на стіл.)

Берест. З тими, що давали візи, я ще буду говорити, а ти прийдеш. Ти кандидат партії — і... істерика. Неприпустимо, Лідо. Візьми проект.

Входить Марія Тарасівна.

Марія Тарасівна (до Береста). То як ваш чиряк, товаришу?

Берест. Син ваш, мамашо, краще Ісуса Христа зцілює.

Марія Тарасівна. Що ж ви всі стоїте? Платошо, проси до столу баришню і їх... Сьогодні день народження Платона. Платошо, проси...

Платон (зніяковіло). Прошу до столу... Прошу...

Берест. Жаль, що пізно, та за сина вашого один бокал підніму з радістю. (Підходить до столу, наливає вино в бокали.) Лідо (простягнув їй), бери, за здоров’я товариша Кречета. Тримай...

Ліда взяла бокал.

А тобі, Аркадію, теж подати? Ну що ж, на. (Дає бокал.) Товаришу Кречет, мамашо, беріть. Усім випити до дна за здоров’я товариша Кречета, за його...

Ліда. Пробачте, але я вина не п’ю. (Поставила бокал.)

Марія Тарасівна (підходить до Ліди). Випийте хоч трошки... Ви така хороша, зробіть це для мене, для матері... (Подає їй бокал.)

Платон (різко). Мамо!

Марія Тарасівна здригнулась, розгубилась.

Ліда (подивилась на Платона, взяла бокал). Добре, я вип’ю. (Схвильовано.) Бажаю вам, Платоне Івановичу, щастя, веселих, радісних днів... (Випила, метнулась до столу, ^йвзяла проект і швидко вийшла з кімнати.)

Велика пауза

п лат он. Лідо! (Поставив бокал. Пішов до кабінету.)

Аркадій. Пробачте, товаришу Берест! (Вийшов.)

Залишився Берест і мати. Марія Тарасівна, тримаючи у руці бокал, важко

зігнула голову.

Берест (підійшов до неї, тепло). Заспокойтесь, мамашо, давайте вип’ємо за здоров’я вашого сина.

Марія Тарасівна (підвела голову, витерла сльози ї піднесла свій бокал до бокала Береста, схвильовано). Спасибі, товаришу. Коли у вас буде ще якесь поврежденіє чи знову вискочить чиряк — приходьте до нас... Не забувайте...

Завіса.

ДІЯ II

КАРТИНА ПЕРША

У голови виконкому Береста. Берест працює за столом. Майя на

дивані вчить вірш.

Майя. «Барабани епохи», вірш для дітей Турянської. «Червоною зорею горить сонце. І барабани епохи б’ють, б’ють, б’ють. То вулицями міста організовано в школу веселі піонери ідуть, ідуть, ідуть. Барабани епохи б’ють, б’ють, б’ють... Червоні заводи ростуть, ростуть, ростуть». (Відклала книжку, повторює.) «Барабани епохи»... «Червоною зорею горить сонце, і барабани ідуть... заводи ростуть... піонери ростуть... барабани...»

Берест. Майю, трохи тихіше!

Майя. Добре, тату. «Барабани епохи»... «Червоною зорею горить сонце... І організовано піонери в барабани б’ють». Ой, які ж барабани?.. «Барабани... барабани... ідуть... Ідуть, заводи ідуть, піонери ростуть. Барабани б’ють...» Які ж барабани? Тату, тату, які бувають барабани?

Берест. Що таке?

Майя. Які бувають барабани?

Берест. Різні бувають. Не заважай мені,'Майю.

Майя. «Не заважай»... Добре тобі, тату, ти дорослий, тобі не треба вірші вчити. А мене завтра в школі вчителька спитає.

Берест. Вчи, Майю, вчи. Помаленьку, помаленьку — і вивчиш.

Майя. Я зранку вчу — і помаленьку, і швидко,— і нічого не виходить... А все ці барабани... (Дивиться в книжку.) Барабани епохи. О, барабани епохи! Тату, які це барабани епохи?

Берест. Ой Майю, Майю! Не заважай. Не знаєш, які барабани епохи?..

Майя. Ні, не знаю. А ти знаєш?

Берест. Це такі барабани, ну... барабани епохи. Це, розумієш, барабани (робить жест рукою) епохи! Ну, як би тобі пояснити...

Майя. А... це такі барабани (робить такий самий жест) великі, великі?

Берест. Ні...

Майя. А які ж вони?

Берест. Ну чого це тобі дались ці «барабани епохи»?

Майя. А тут у книжці.

Берест (читає). «Барабани епохи», вірш для дітей... Турянської... (Мовчки читає.)

Майя. У мене вже голова болить від цього вірша.

Берест. Від такого барабана епохи, дочко, і у слона голова заболить.

Входить шофер Вас я.

В а с я. Павле Семеновичу, ви зараз поїдете чи машину в гараж?

Берест. А де ти був, Васю?

В а с я. Я... я затримався... По дорозі шина лопнула.

Берест. Шина лопнула? Знову Зіну катав?

В а с я. Шина лопнула!..

Берест. Так от, щоб шина більше на лопалась, вивчи-но цей вірш за годину. За кожне спізнення будеш вчити по такому віршу. На, бери!..

В а с я. З радістю. Я вірші люблю. (Взяв книжку.) Куди машину?

Берест. Зараз. Одну хвилину. (Переглядає папери.)

В ас я (читає вірш, починає хвилюватись). «Барабани, барабани епохи б’ють, б’ють. Піонери ростуть... Заводи ростуть... Барабани б’ють...» (Тихо.) Павле Семеновичу... Павле Семеновичу! Даю вам слово, що більше спізнюватись не буду, тільки дозвольте цього вірша не вчити.

Майя, Вчи, Васю, вчи. Помаленьку, помаленьку — і вивчиш.

Берест. Чув?.. Вчи, вчи. Зараз подай машину до лікаря Кречета. Пам’ятаєш, учора були...

В а с я. Єсть.

Берест. Привези його сюди. Скажеш, що я, можливо, спізнюсь хвилин на двадцять — нехай почекає,.. Ну, ступай, чого стоїш?

В а с я. Книжечку можна залишити?

Берест. Дивись у мене, Васю. Коли шина ще раз...

В а с я (швидко поклав книжку, пішов і тільки коло дверей обернувся). Клянусь, що Зіни більше в машині не буде, і шина більше не лопне. (Пішов.)

Майя подивилась на книжку і втекла в другу кімнату.

Берест (взяв трубку телефону). Вісім-тридцять. Гараж? Через двадцять хвилин — машину. Берест.

Входить Бочкарьова. -

Бочкарьова (задихано). Фу!.. Думала, що не застану тебе. Я так поспішала... А?.. Дай води. Фу! Все це так спішно, розумієш. Сьогодні вранці я спокійнісінько сиджу собі вдома, коли це дзвонить твій секретар і каже, щоб я приїхала до тебе. Я негайно до міськздороввідділу викликаю свого секретаря,— сьогодні ж вихідний. Кажу: «Готуй негайно матеріали — голова виконкому викликає...»

Берест. Слухай, Бочкарьова...

Бочкарьова. Не перебивай, це надзвичайно цікаво, а? Так от, почав він готувати матеріали, а я тим часом думаю, що б це могло означати?.. Ніколи ти мене не викликаєш навіть у виконком... Думаю я вголос, а секретар і каже таємниче: «Певно, до нас приїжджає голова республіки». Отут-то я все й зрозуміла.

Берест. Ну і що ж?

Бочкарьова. Я негайно викликала зама і його теж засадила за матеріали. Продиктувала форму — я приблизно знаю, що тобі доведеться говорити. Основні цифри, а?.. Да! Трохи спізнилась, але ось вони. (Відкриває портфель.) Скільки лікарів, сестер, скільки хворих, будівництво нашого велетня санаторію.

Берест. Чекай, чекай. Сховай-но свої папери. Не для цього я тебе викликав. Ти в лікарнях буваєш?

Бочкарьова. У лікарнях?.. Одверто?..

Берест. Одверто.

Бочкарьова. Не маю жодної змоги! Особливо зараз — курортна кампанія. Мене в кабінеті щодня прямо розривають. Медицина — складна річ, а?..

Берест. Співчуваю. У тебе був на консультації проект санаторію?

Бочкарьова. Одверто?

Берест. Одверто.

Бочкарьова. Вірне запитання. Я продивилась, доручила Аркадію переговорити з лікарями, ну і...

Берест. І ти підписала?

Бочкарьова. Так, проект непоганий. А хіба що, а?..

Берест. Що у тебе у першій лікарні?

Бочкарьова. Це наша гордість. Швидко увесь Союз заговорить про неї. А все Аркадій Павлович. Видатна людина. Недавно прочитав блискучі доповіді: «Ідеалізм в хірургії» і «Діалектичний метод у лікуванні туберкульозу». Прошу тебе, зверни на нього увагу.

Берест. Неодмінно. (Записує.)

Бочкарьова. Ти ж знаєш, наші лікарі — це така безпартєйщина. Ох, та й мороки з ними!.. Така вже важка публіка... Та ми до них взялися крутенько...

Берест. Взялись?

Бочкарьова. Аякже.

Берест. Добре. Я поспішаю на вокзал, треба зустріти...

Бочкарьова. О... О...

Берест. Що?

Бочкарьова. Я ж не помилилась.

Берест. Помилилась!

Бочкарьова. Ну... Сам приїжджає?!

Берест. Еге ж.

Бочкарьова (встала). Що ж буде? Чому люди по домах сидять? Де ж оркестри?

Берест. При їжджає академік. Головний хірург нашої республіки.

Бочкарьова. Фу... Як ти мене налякав. Як серце б’ється. (Взяла руку Береста і притиснула до грудей.) Чуєш, чуєш?.. Ох... Ох!..

Берест. Чую... Чую... Може, тобі води дати?

Бочкарьова. А їхати на вокзал не раджу... Голові виконкому зустрічати академіка не личить. Я його зустріну, цього і отак (показує рукою вище голови) буде з нього.

Берест. А хіба тобі не відомо, що академік Малинов-ський Петро Петрович — світило нашої науки? Цього старика знають медики всього світу. Для мене — велике щастя потиснути йому руку і підмести його чемодан.

Бочкарьова. Ну, цього ми вже вам не дозволимо. Ні. Я зараз поїду і все організую. А чого він сюди їде?

Берест. Його дуже зацікавили експерименти Пл&тона

Кречета. Он які люди живуть, працюють і дерзають у нас у місті, а ми їх майже не знаємо.

Бочкарьова. Вірно.

Берест. Ти з якої роботи прийшла до міськздоров-відділу?

Бочкарьова. Була головою кондитерського об’єднання, а потім — міськздороввідділ, а?

Берест. Ну, і добре почуваєш себе на цій роботі?

Бочкарьова. Одверто?

Берест. Одверто!

Бочкарьова. Не зовсім. Скучно. В кондоб’єднанні було веселіше. Ну, і знаєш, медицина — це справа серйозна. До мене чотирьох завів за рік зняли.

Берест. Давно працюєш?

Бочкарьова. Давно. П’ятий місяць. Працюєш до пізнього вечора, на все реагуєш, а час летить... і літа летять. Прошу тебе, Берест, дай нам машину. Без машини не можна на все швидко реагувати.

Берест. Треба подумати...

Бочкарьова. Подумай, я тебе прошу.

Берест. Неодмінно.

Бочкарьова. Дякую, товаришу Берест. Я знала, що ти мене зрозумієш.

Берест (дає цигарку). І не помилилась. (Бере телефон-ну трубку.) Три-шістнадцять. Іванов? Берест. Ти на президію двадцять п’ятого підготуй матеріали по міськздороввідділу, поставимо доповідь Бочкарьової... Що? Багато питань? Яких?.. Важливих, не встигнемо?.. Ясно, ясно. Так от, запиши: першим питанням двадцять п’ятого доповідь міськздо-ров’я. Підготуй проект резолюції і підшукайте...

Бочкарьова (тихо). Маленьку... Газ...

Берест (продовжуючи). ...кандидатуру енергійного лікаря, щоб знав справу. Товариш Бочкарьова відмовляється працювати. їй там важко. Товариш ставить питання чесно, і нам треба їй допомогти.

Бочкарьова. Що?.. А?..

Берест. Да... (Кладе трубку.) Ми тобі знайдемо роботу більше по плечу. А медицина, ти ж сама кажеш, медицина — річ складна. (Повернувся,) Майю! Майю!

Вбігла Майя.

Я зараз їду. До мене приїде один товариш. Вася його привезе. Ти з ним поговори, будь хазяйкою, ну... (Цілує її.) Скажи йому, що я скоро буду.

Майя. Добре, тату, тільки швидко приїзди.

. Берест, Пішли, Бочкарьова.

Бочкарьова. А!..

Берест. Ходім, я тебе підвезу.

Бочкарьова (встала, з портфеля вивалились всі папери). Мені не в той бік.

Берест. Ну, збирай, а я не маю часу. Спізнюся. Заходь завтра у виконком, поговорим більш докладно. (Вийшов.)

Бочкарьова (збираючи папери). І що ж це таке, а?.. Машину обіцяв і.. Це хтось накапав!.. А?.. Да... Хто б це міг бути?.. Розпитував про цього... Як його... Пташине прізвище... Може, він, а?.. Ні... А коли Аркадій? Я доведу... Матеріали... Я їм усім покажу...

Майя. Кому, тьотю?

Бочкарьова. Кому... кому... Нікому. Нехай знімають. Думала — так собі, загальне керівництво... Да, Майю, медицина — складна річ. Виростеш — будеш знати. Керувати медициною — знати треба, а хіба я лікар?.. А?.. Прощай! (Вийшла.)

Майя. Прощайте! (Взяла книоіску, читає.) «Барабани епохи б’ють, б’ють, б’ють. Барабани епохи б’ють, б’ють».

Входить Платон Кречет Платон. Доброго здоров’я.

Майя (швидко сіла за батьків стіл і надто серйозно). Доброго здоров’я. Сідайте, товаришу. Товариш Берест швидко приїде, просив вас почекати. (Переглядає папери.) Платон Дякую. З ким маю честь?

Майя. Майя Берест. А вас як звати?

Плато н. Платон.

Майя. Платон... Уперше чую.. Ви піонером були? Платон. Ні, не був.

Майя. Жаль, жаль. Хочете чаю?

Платон. А де ж ваша мама?

Майя. Мама... он. (Показує на портрет.) Вона давно померла, а Катя сьогодні вихідна. Так що я хазяйка... Платон. Дякую, я чаю не хочу. (Дивиться книжки.) Майя (підходить до нього). Це ми з татом читаємо. (Пауза.) Що ж ви мовчите? Розкажіть що-небудь. Платон. Що ж вам розказати?

Майя. Одразу видно, що ви не були в піонерах. Ви неактивний.

Входить Ліда

Тьотю Лідо! (Метнулась до неї.)

Ліда мовчки, ледве помітно привіталась з Іїлатопом Обняла Майю і

поцілувала.

Тато швидко приїде. Я сьогодні хазяйка. Знайомтесь.

(Тягне Ліду за рукав.) Це товариш Платон. Ну, йди познайомся. Він такий неактивний, іди!

Ліда. Майю, я вже знайома, облиш.

Майя. Товаришу Платой, сядьте тут, я вам прочитаю вірш. Ідіть.

Платон. Я послухаю звідси.

Майя (підходить до нього). Вам тьотя Ліда не подобається, ви її не любите, ні?.. Що ж ви мовчите?,. Скажіть тихенько.

Ліда. Майю, іди сюди.

Майя. Зараз. (Тихо.) Любите, так? (Кивнула головою.)

Кречет кивнув на знак згоди.

(Підбігла до Ліди і тихо їй на вухо.) Дядя Платон тебе любить, тільки він неактивний. Ти з ним поговори. (Включила радіо.) Слухайте музику, а я вам зараз щось приготую. (Вибігла.)

Велика пауза.

Ліда. Товаришу*Кречет, скажіть, чому мене не пустили до батька?

Платон. Тому, що в лікарні є певні дні, коли дозволяють одвідувати хворих. Такий порядок.

Ліда. Порядок... Я передала записку, а відповіді чекала під ворітьми цілу годину і не дочекалась. Це теж «порядок» чи спеціальна виучка вашого персоналу?

Платон. Прекрасна виучка.

Ліда. Це хамство! Свавілля!

Платон. Дякую.

Ліда. Прошу.

Велика пауза.

Платон. Лідо, скажіть, ви...

Ліда (перебиває). Прошу вас не ставити мені ніяких питань. Раджу вам до приходу товариша Береста як слід продумати ваші заперечення до проекту, бо доведеться говорити при мені, а не у вухо в себе у кабінеті. Попереджую вас, я людина різка, і ви це сьогодні відчуєте.

Платон. Я приїхав просити товариша Береста відкласти нашу бесіду.

Ліда. Відступаєте?..

Платон. Ні. Я хочу, щоб ви зрозуміли одну просту істину. Перед лікарем і архітектором стоїть одне завдання — продовжити життя людини.

Ліда. А над чим я працювала? Хіба я проектувала тюрму? Як ви смієте так говорити зі мною!

Платон. Ви знаєте, що в нашій міській лікарні лежать хворі навіть у коридорах, немає місця...

Входить Берест.

Берест. Пробачте, спізнився...

Платон. Ні! Ви вчасно. Скажіть, ви були в лікарні хоч раз?..

Берест. Я здоровий.

Платон. От у цьому й біда наша. Жаль, що не захворіли. Я б вас поклав у коридорі, і ви б тоді почули від хворих, що вони думають про вас.

Берест. Лають?

Платон. Всі береги Чорного моря палацами-санато-ріями забудували — це добре, але пора і до лікарень взятись. За чорний хліб, а потім продовжувати пекти торти...

Вбігає Майя, вся в борошні, побачила Береста і стала.

Берест. Майю, що це таке? Ступай-но 'жідси.

Майя. Я хотіла приготувати їм хрустики' до чаю. Я ж сьогодні хазяйка, ти ж сам казав. Тьотю Лідо, ходім, а то на кухні такий (витирає очі) дим, що я вже й дивитись не можу.

Берест. Лідо, подивись-но, що вона там натворила. Ще будинок спалить.

Ліда. Майко, Майко... Ходім.

Ліда і Майка йдуть.

Берест. Дивлюсь я на вас, Платоне Івановичу, і думаю,— мабуть, важко вам живеться.

Платон. Не легко.

Берест. Я був на вокзалі, зустрічав академіка Петра Петровича Малиновського.

Кречет. Він приїхав?

Берест. На жаль, ні. Він дуже вибачався. Приїде завтра вранці. Чого це ви так погано виглядаєте?

Кречет. Сьогодні важкий день. Оперував хворого вдруге і...

Берест. Хворий помер?

Платон. Ні, та я вирвав у смерті тільки два-три дні... Серце... П’ятдесят років, а серце — ніби прожив сто.

Берест. Хто хворий?

Платон. Батько Ліди.

Берест. Вона знає?

Платон. Не треба їй говорити. Не варто хвилювати.

Берест. А може, краще сказати, коли ясно, що\кінець?.

Платон. Завтра я востаннє спробую перемогти його старість, смерть.

Берест. Товаришу Кречет, чи не здається вам, що старість незрівняно гірше смерті? Я смерті ніколи не боявся і відчуваю, що зустріну її спокійно, як зустрічав не раз на фронті, а от старість...

Платон. Побороти смерть людина не в силі, але передчасну старість — можна і треба. Серед нас багато ще варварів, які пускають своє здоров’я на вітер. Оперуємо людину — їй сорок років — молода, а серце, як у старого діда. Тоді я почуваю себе не хірургом, а прокурором. Як можна в наш час так себе кидати в обійми смерті! Я розумію статистику царської Росії, коли життя жінки тривало в середньому тридцять три роки, чоловіка — тридцять один рік. Яка трагедія народу! У людства вкрадено сонце на мільйони років. Ми повертаємо його. Недалеко той день, коли ми знищимо передчасну старість назавжди, примусимо смерть відступити.

Берест. Це буде самий гуманний пам’ятник всім, хто передчасно згорів за наше майбутнє.

Входить шофер Вас я.

В а с я. Павле Семеновичу, машину в гараж?

Берест. Машину?.. Одвезеш товариша Кречета, проте... Заправ, Васю, як слід, поїдемо за місто. Розумієш?

В а с я. Єсть. Швидкість можна, як у минулий раз?

Берест. Так.

В а ся вийшов.

Поїдемо за місто, товаришу Кречет. Дорога через ліс... Сто кілометрів на годину... Вітер свіжий дзвенить, як поцілунок коханої дівчини. Візьмемо з собою Ліду, Майку, спинимось під яким-небудь «деревом жизні» і заспіваємо. (Співає.) «Ой не шуми, луже...»² Лідо, Майко, де ви там? (До Кречета.) Поїдемо?

Платон. Дякую, я з радістю.

Берест. Ви, мабуть, і забули, коли були в лісі, в степу...

Платон. Років вісім тому.

Берест. Це теж варварство, товаришу Кречет.

Входять Ліда і Майя. Майя иесе тарілку з хрустами.

Ліда. Прошу попробувати творчість Майки.

Берест. Почекай, Майко, потім попробуємо. Лідо, я запросив товариша Кречета за місто, на свіже повітря. І тебе прошу поїхати з нами.

Ліда. Ні, ні, я не можу.

Берест. Лідо, невже ти відмовишся допомогти мені? Ти ж знаєш, у мене нема господарки, ми і Майку візьмемо з собою...

Май я. Тьотю Лідо, поїдемо!

Ліда. Коли питання стоїть так, я згодна.

Берест. Тільки так, тільки так стоїть питання. Будь ласка, візьми там, у кімнаті, пляшку вина, закусити, ти ж знаєш... Майка, біжи покажи...

Ліда. Добре. (Виходить з Майкою.)

Берест. Вам, може, горілки взяти?

Платон. Дякую, я горілки не п’ю.

Берест. А... Пробачте, я забув, ви ж медик, ви звикли до чистого медицинського спирту... Так?

Платон. На жаль, наша професія не дозволяє.

Швидко входить Аркадій.

Аркадій. Пробачте, товаришу Берест, але я до вас на кілька хвилин.

Берест. Сідай. Ти що, тікав від когось, що так задихався?

Аркадій. Я поспішав, щоб вас застати.

Входять Ліда, Майя. У Ліди в руках дві пляшки вина.

Ліда. Це вино чи... (Замовкла.)

Аркадій. Лідо! (Підійшов до неї.) Ти!.. Обговорення проекту вже відбулось?

Ліда (зніяковівши). Так... Але ще не закінчили...

Берест. В чому ж справа, Аркадію?

Аркадій. Я хотів би поговорити з вами конфіден-ціально.

Берест. На жаль, я зараз мушу їхати.

Аркадій. Це відбере кілька хвилин.

Берест. Добре. Прошу вас, ідіть в машину, я зараз буду. Лідо, бери Майку, і йдіть.

Платой, Ліда, Майя виходять.

Я слухаю.

А р к а д і й. Я хочу поговорити з вами про одну людину, яку ви, нічого не знаючи, приймаєте в себе і, можливо, довіряєте їй.

Берест. Це хто ж?..

Аркадій. Хірург Кречет...

Берест (перебиваючи). Це дуже серйозна справа. Дякую за попередження, Аркадію, але зараз мені треба їхати. Зайди позавтра, розкажеш все докладно.

Аркадій. Дякую, прийду.

Берест. Пробач, Аркадію, але на мене чекають.

Аркадій. Дорогий Павле Семеновичу, я дуже боюся за вас, мені здається, на вас чекають великі неприємності.

Берест. Ти думаєш?

Аркадій. Дуже великі!

Берест. Хочеш залякати?

Аркадій. Я приголомшений... Як міг таку людину засліпити, і хто? Вискочка, позер, кар’єрист, а може... Перед ким ви схиляєтесь? Чому не вірите мені? Чи, може, відмінили пильність?

Берест (різко). Пильність? Кому ти це говориш?! Та чи знаєш ти, що це таке? Хіба може бути пильиість без віри, безмежної віри в наших людей, в наш народ? Іди! Чуєш! Іди!

Аркадій вийшов.

(Говорить з гіркотою, тихо.) «Широка страна моя родная»³. Ох!.. І скільки ж ще чортополоху в ній... І все-таки. (Заспівав голосніше.) «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек...»

КАРТИНА ДРУГА У Кречета. Сидять Стьопа і Валя.

Стьопа (схвильовано). Ти розумієш, Валю, цей хід?

Валя. Розказуй, Стьопа, розказуй... Мені аж моторошно.

Стьопа. За кілька хвилин я йду до секретаря, сідаю коло дверей і чекаю. А з кабінету чую голос Аркадія: «Треба покласти край експериментам Кречета, це ганьба для нашої лікарні! Смерть старого інженера Коваля після його двох операцій...»

Валя. Помер?

Стьопа. Дві години тому. Ти ж знаєш, як його рятував Платон, але є межі...

Валя. Далі!

Стьопа. Більше я нічого не чув: прийшли за перепустками родичі хворих, зняли такий галас... Я й пішов.

Валя. Треба негайно розказати Платону. Він же нічого не знає.

Стьопа. І де він зник?!

Входить Аркадій.

Аркадій. Платон Іванович дома?

Валя. А... а що?

Аркадій. Як що? Він мені потрібен. (Сідає.) Фу, як душно... Я так стомився...

Стьопа. Ви занадто працюєте.

Аркадій. Доводиться. З таким персоналом, як у нас, не відпочинеш.

Валя. Спасибі за комплімент.

Аркадій. Прошу.

Стьопа. Чому ви так ненавидите Платона Івановича? Аркадій. Що?!

Валя. Так, так... Ми все знаємо, все...

Аркадій. Дозвольте...

Стьопа. Не дозволимо.

Валя. Так, так...

Стьопа. Не дозволимо цькувати Кречета!

Аркадій. Як смієте ви зі мною так говорити? Стьопа. Ходімо, Валю, а то... Розумієш...

Валя. Так, так...

Аркадій. Що?

Стьопа. Я викину вас у вікно.

Валя. Так, так. Ходімо, Стьопо.

Стьопа. Ходімо.

Аркадій. От хами... Окуліст, а такий бандит! І як йому хворі довіряють таку ніжну частину організму, як очі!

Входить Марія Тарасівна.

Привіт, Маріє Тарасівно. А де Платон Іванович?

Марія Тарасівна. Я й сама не знаю. Тут і Стьопа, і Валя теж чекали. Ви їх не бачили?

Аркадій. Як же, бачив. Ми тут поговорили про деякі справи, вони й пішли. Маріє Тарасівно, Ліда у вас буває?

Марія Тарасівна. Ні. Я б хотіла, щоб вона прийшла. Хороша дівчина...

Аркадій. Вона вам подобається?

Марія Тарасівна. Дуже.

Аркадій. І Платону, мабуть, теж...

Марія Тарасівна. Мабуть, така вже дівчина... Аркадій. Це вірно.

Вбігає Терентій Йосипович Бублик.

Терентій Йосипович. Доброго здоров’я, Маріє Тарасівно, Аркадію Павловичу. А де Платоша?

Марія Тарасівна. Посидьте, скоро, мабуть, прийде. (Вийшла.)

Терентій Йосипович. Я так поспішаю. (Виймає книжечку.) У мене є ще двадцять хвилин, а потім... Аркадій. А потім знову до, хворих?,.

Терентій Йосипович. Змову, знову і знову... Сьогодні ще цілих шість попереду. І всі так не з руки живуть, такі кінці великі — кілометрів вісім доведеться проскочити. Ех, Аркадію Павловичу, у нашій справі добрі ноги — це.... це клад.

Аркадій. Я маю до вас серйозну справу, Терентію Йосиповичу.

Терентій Йосипович. Прошу, прошу!

Аркадій. Ви помічали, що останній час у нас в хірургічному відділенні смертність після операцій Кречета безперервно зростає?

Терентій Йосипович. Зростає?.. Ні, ні... не знаю, не помічав, не чув...

Аркадій. Скільки я вас не крию, товаришу Бублик, і скільки ви не даєте обіцянок брати активну участь у громадському житті лікарні — ніякого толку... Як ви можете не знати про цей факт?

Терентій Йосипович. Я... я... Як же, я завжди ходжу на ваші лекції. Я, здається, навіть щось чув, але що, що...

Аркадій. Ну, я так і знав, що чули. Про це всі знають. Сьогодні після двох операцій, які він зробив без дозволу рідних хворого, помер один видатний інженер.

Терентій Йосипович. Без дозволу?.. Ах, ах!

Аркадій. Ви розумієте, справа підсудна і скандал.

Терентій Йосипович. Підсудна... Скандал... Що ж робити? Треба рятувати Платона.

Аркадій. Одну хвилину. Тут група лікарів подала мені заяву, в якій констатує, що смертність дійсно збільшилась. Я вирішив Платона з завідування зняти і залишити поки що просто хірургом.

Терентій Йосипович. Ах, ах!... Казав я Платоші — не експериментуй, нехай там, в центрі, а тут можуть одразу пришити підсудне діло. Розрізав хворого, подивився — рак багато захопив, зашивай спокійно і скажи хворому: «Стан ваш такий, що оперувати не можна». От і все. Нехай поживе собі місяць-другий і помирає на здоров’ячко у себе дома. А він усе рискує, рискує, рискує... Ідеаліст! Правда?

Аркадій. Та ви, я бачу, зовсім у курсі справ. От вам теж треба підписати цю заяву. Ви — найстаріший серед 'лікарів,— треба, щоб було видно, як ви реагували...

Терентій Йосипович. Е... е... Ні, ні... Я підписати не можу, не моку, золотко! ’

Аркадій. Ви, золотко, не крутіть,— будьте хоч раз принщшіальні! Де ваша громадянська мужність? Це ж тільки на користь Платону і на користь лікарів. Ну, підпишіть, ви ж усе знаєте... Тут підписи ваших колег.

Терентій Йосипович. Ту... тут... ро... ро... (Махнув рукою.)

Аркадій. Що це ви заїкатись стали?

Терентій Йосипович. Ро... ро,.. розумієте ту... тут... справа серйозна.

Аркадій. Вірно, це не анекдоти з душком розказувати. Ви думаєте, я не знаю, хт@ їх розповсюджує?

Терентій Йосипович. Цікаво, хто ж? Я дуже люблю послухати хороший анекдот.

А р к а д і й. А чи знаєте ви, що за розказаний вами тільки вчора анекдот можна потрапити... (Показує руками грати.)

Терентій Йосипович. Що ви... Вам хтось набрехав. Я ніколи не дозволю собі що-небудь таке, як ви кажете, з душком. Я не цинік. Дійсно, вчора розказував у гостях довгу історію про попадю і її коханця — кавалериста з Першої Кінної вельмишановного Семена Михайловича Бульонного ⁴. Але все там відбувалось нормально, без всяких фантазій, я ж замолоду, між нами, пересвідчився, попаді ніколи не були декадентками, формалістками.

Аркадій. А висновок який можна зробити? Чому? Про це ми потім поговоримо... Підписуйте!

Терентій Йосипович. Я... я... (Мовчки читає.)

Я з цим, в кінці, не згоден...

Аркадій. З чим?

Терентій Йосипович (читає). «Смертність все

збільшується і збільшується, про що й свідчимо...» Я... я проти...

Аркадій. Проти чого?

Терентій Йосипович. «Все збільшується і збіль

шується». Викреслити і лишити тільки «збільшується».

Аркадій. Це можна. Підписуйте.

Терентій Йосипович. Ні, ні... Ви спочатку ви-

кресліть.

” слив і подав заяву і ручку.)

(знову мовчки перечитує).

«Смертність все збільшується, про що й свідчимо...» Е... е... тут теж нескладно і якось неприємно вражає...

Аркадій. Що?

Терентій Йосипович. Ось що, золотко: «про що й свідчимо». Ніби до суду. Треба викреслити.

Аркадій. Ну, викресліть.

Терентій Йосипович. Ні, ні,— вже краще ви с;і-мі. Розумієте, це місце...

Аркадій. Дійсно, невдале формулювання. (Викреслює.) Здається, все. Підписуйте.

Терентій ЙОСИПОВИЧ бере заяву Г знову МОгВЧКИ перечитує.

Чо'г.о ви тягнете?

Терентій Йосипович. Зараз... зараз... Мені, знаєте, щось душно. (Розстібає комір, бере ручку.) Ось тут коли б три слова додати, і... і все було б... Я тоді зразу підпишу.

Аркадій. Що додати?

Терентій Йосипович (читає). «Смертність збільшується», а далі риска, і дописати: «після складних операцій».

Аркадій. Товаришу Бублик! Ви що — насміхаєтесь?.. Це ж документ, написаний трьома вашими колегами...

Терентій Йосипович. А... а... золотко, я теж підписую. Значить, я маю право хоч трошечки додати, бо це ж несправедливо. Всі знають, що Платоша легкі й середні операції робить бездоганно. Коли навіть згадати про складні, то... то...

Аркадій. Ну, добре, добре. Допишіть і підписуйте, нарешті.

Терентій Йосипович. Ні, ні. Ви самі допишіть от тут — зверху.

Аркадій. Давайте. (Дописує.)

Терентій Йосипович дивиться.

Нате!

Терентій Йосипович (взяв, читає). «Смертність збільшується — після складних операцій». Так... так...

Аркадій. Підписуйте швидше. Мені зараз треба йти... До Платона я зайду пізніше...

Терентій Йосипович. Зараз, зараз... Мені теж пора до хворих. Ой, ой, у мене щось із серцем. Ой!.. Ніколи в житті не боліло, а зараз коле... Так коле... Аркадію Павловичу...

Аркадій (різко). Я можу дати вам води.

Терентій Йосипович. Ні, ні, води не треба... Дякую, не треба... Мені нічого не треба...

Аркадій. Так ви підписали?

Терентій Йосипович. Ні, не можу... (З його рук випало перо. Іде на авансцену.) Ні, ні!

Аркадій. Чому?

Терентій Йосипович. Ви... ви знаєте, що таке честь людини? Знаєте? Ви мовчите? Ви не знаєте, що найголовніше в житті...

Аркадій. Є честь більш висока — честь країни!

Терентій. Неправда! Ні! Країна — це ми, це наше серце, це — наша честь простих людей! Це і є честь Батьківщини!..

Аркадій. Замовкніть! Ви забули, з ким говорите!

Терентій Йосипович. Ні... ні... Не спиняйте мене. Терапевт Бублик уперше говорить із своїм начальником. Я вислухав сто двадцять п’ять тисяч пульсів і маю право на те, щоб один раз у житті вислухали мене... Що робиться тут, у моєму серці... Сідайте і слухайте мій пульс...

Аркадій. Я не маю часу вас слухати. Зверніться до лікаря-психіатра. (Встав, іде,)

Терентій Йосипович (вслід йому). Не бажаєте?.. Ідіть... У вас ніколи нема часу. (Схвильовано.) Ой, щось серце... (Підходить до телефону, поправляє щіточкою вуса, бере трубку.) Дайте мені секретаря районного комітету Всесоюзної партії більшовиків. Здрастуйте, говорить безпартійний лікар Терентій Йосипович Бублик... Я прошу вас прийняти мене і вислухати... Так... Зможу... зможу... В десять ранку... Добре. Дякую. Прощайте. У цього лікаря знайшовся час.

Чути сміх Ліди і голос Платона: «Дивіться, які хмари. Буде дощ. Прошу вас, на півгодини». Голос Ліди: «Тільки на дві хвилини». Ліда і Платон входять. Ліда в білій легкій сукні.

Платон. Терентію Йосиповичу! Привіт!

Терентій Йосипович. Здоров, Платошо. Я чекав тебе, але вже пора бігти до хворих. Завтра забіжу — треба поговорити. (Іде.)

Платон. Хоч познайомся...

Терентій Йосипович. З радістю. Терентій Бублик. Пробачте, але мені треба бігти до хворих. На все добре.

Ліда. Прошу, прошу...

Бублик вийшов.

Платон. Це наш терапевт. Найміцніший віл здох би за тиждень, коли б виходив стільки. Роботяга, чудесна людина...

Ліда. Трохи смішний, але симпатичний.

Платон. Він прожив шістдесят років, і у нього не вистачило часу, щоб одружитись. Бідолаха!

Ліда. Це може трапитись і з вами.

Платон. Чому?

Ліда. Ви теж багато працюєте, без кінця-краю возитеся з хворими...

Платон. Ці дні, Лідо, я працюю більше, ніж коли, і — дивно — у мене знайшовся час навіть для мрій.

Ліда. Ви мрієте про складні операції?

Платон. Так, я мрію про операцію власного серця.

Ліда. Ви захворіли?

Платон. І, здається, безнадійно.

Ліда. Цікаво, хто буде той хірург... Кому ви довірите власне серце?.. Ну, відповідайте, Платоне. Я чекаю.

Платон. Тому, хто ненавидить хірургів.

Ліда. Хто ж це?

Пауза.

Платон. Найбільш ненавидите хірургів, здається, ви.

Ліда. Тоді... (сміється) ви рискуєте життям.

Платон. Я згоден.

Ліда. Згодні?

Платон (по великій паузі). Ви відмовляєтесь, Лідо? Я чекаю.

Ліда. Не знаю... Не знаю, Платоне... А квіти, які ви нарвали для мене в лісі, ще не зів’яли... В той вечір я довго дивилась на них, Платоне, і згадувала до дрібниць дитинство... Цілими днями бродила я в лісі, збираючи квіти, співала пісень, і, здавалось, затихало шарудіння листя на старих дубах, вони слухали мене, я бачила їх теплу посмішку і чула шепіт-вітання суворих велетнів... І тільки стихала моя пісня — вступав лісовий оркестр... Тоді я лягала на траву, дивилась крізь гілля на білі хмарки, годинами слухала величну симфонію... І хотілось розірвати зелену сітку, щоб небо почуло радісну пісню землі... Ваш подарунок викликав у мене найдорожчі спогади. Я майже ніколи не співаю, сама не помітила, заспівала... (Тихо співає, потім заплющила очі. Тихо.) Спасибі вам...

Платон підійшов і поцілував її.

Платоне... Тільки видужає батько... Він буде жити, правда? Буде жити? Ти мовчиш...

Платон. Буде... Він буде жити...

Входить Аркадій.

Аркадій. Створюєте новий проект?

Платон. Він уже створений.

Аркадій. Швидко... А я б радив вам, Платоне Івановичу, не поспішати. Лідо, я був учора ввечері двічі, сьогодні знову, і все не застаю тебе.

Ліда. Так... А що?

Аркадій. Нічого... Я прошу дарувати мені за те, що перебив вашу відповідальну роботу над проектом. Я тільки на три хвилини. Платоне Івановичу, ти знаєш, що я все ж таки тобі приятель і тому завжди покривав наслідки твоїх хірургічних експериментів. Я не мав права цього робити, як громадянин... Але всі ми — люди і маємо багато слабостей... Один — до приятеля, другий — до коханої приятеля...

Ліда (різко). Аркадію!..

Аркадій. Одну хвилину. Твій останній експеримент викликав обурення громадськості і зокрема наших лікарів...

Платон. Що ти хочеш сказати?

Аркадій. Спокійно. Ти, Лідо, пробач, але так чи інакше ти мусиш знати... Я розумію, Платону важко тобі сказати, але я мушу. Твій батько після двох його операцій дві години тому... Ну...

Ліда. Що?

Аркадій. Помер...

Ліда. Тато!!.. (Заніміла.)

Аркадій. Наказом я зняв тебе сьогодні з роботи, я мусив так зробити, і справу передано до прокуратури.

Платон (перебиває). Це неправда! Інженер Коваль живий! Я все зробив, щоб вирвати його від смерті. Ти брешеш... (Схопив Аркадія за груди.) Брешеш!

Аркадій. Пусти... ти збожеволів... Хто наважиться брехати дочці про смерть батька?

Ліда (помалу повернула голову до вікна, немов крізь сон). Чому такий дощ? Такий великий дощ...

Платон. Лідо!

Ліда. Ні... ні... Тихше, Платоне. (Пауза.) Платоне, я... ви... ви зруйнували мій проект. Ви відштовхнули Аркадія... Я хотіла вам... (Велика пауза.) І в таку хвилину, Платоне, ви збрехали мені... Збрехали... Ви вбили батька...

Платон. Лідо... Я боровся, як ніколи... Аркадію, ти ж знаєш...

Ліда. Ні... ні... не треба. Замовкніть. Не треба, Платоне. Аркадію, допоможи мені вийти... вийти з цієї домовини.

Аркадій підійшов до неї. Ліда поклала руку йому на плече, вони помалу вийшли. Платон важко підійшов до вікна. Дощ. Вітер. Увійшла Марія

Тарасівна.

Марія Тарасівна. Чому ти не зачинив вікно? Такий дощ, вітер...

Платон мовчить.

Може, ти захворів?.. (Підходить, кладе руку йому на плече.) Ти увесь гориш...

Платон. Мамо, сядьте тут і розкажіть, що робив батько, коли йому було дуже важко,— в найтяжчу хвилину у житті.

Марія Тарасівна. Найтяжча хвилина — це його смерть. Навіщо згадувати, Платоне... Іди ляж...

Платон. Розкажіть, мамо. Прошу вас. Розкажіть. Сядьте тут.

Марія Тарасівна. Зараз, Платошо... Коли його вивели на майдан за те, що він відмовився вести броньовик і зіпсував свій паровоз, зігнали людей, офіцер потягнув і мене: «Стань, тьотка, ближче до смерті і дивись на свого мерзотника...» Це почув твій батько і крикнув мені: «Дивись, Маріє, дивись гордо і не плач — твій чоловік своєю смертю відкриває семафор у нову жизнь...», І я витерла сльози, щоб йому легше було вмирати... за новую жизнь.

Чути стукіт.

Хтось іде... Хто б це в такий дощ? (Підійшла до дверей.)

Увійшов схвильований Берест.

Берест. Товаришу Кречет, негайно збирайтесь швидше в лікарню.

Платон. Що сталось?

Берест. Автомобіль, розумієте... Дощ, занесло, вантажна машина назустріч... Шофер загинув, академіку розбило череп. Швидше... Потрібна негайна операція.

Платон. Я в такому стані...

Берест. Розумію, але кожна хвилина, товаришу Кречет...

Платон. Ні, я не можу. Товаришу Берест, викличте іншого хірурга...

Берест (різко перебиває). Нікого я викликати не буду. Ви і тільки ви мусите врятувати його. Чекаю вас у машині.

Платон. Товаришу Берест...

Берест. Нічого я не хочу слухати. Я вірю вам, вірю у ваше серце. (Виходить.)

Марія Тарасівна. Платошо, заспокойся... я принесу тобі плащ. Дощ як із відра... (Виходить.)

Платон. Руки... Що робити з руками?

Входить Марія Тарасівна. 115

Марія Тарасівна. Одягайся, Платоне, швидше, там людина вмирає.

Гудок автомобіля.

Зараз, товаришу, Платоша уже йде. Я піду з тобою...

Знову гудок.

Ми зараз ідемо... (Поклала руку синові на плече.)

Платон схопив її руку, поцілував, швидко виходить, плащ упав на підлогу.

(Підіймає плащ.) Ми йдемо...

Завіса.

КАРТИНА ПЕРША

Вестибюль лікарні. Білі сходи йдуть угору до зачинених дверей. За столиком коло телефону сидить санітарка Христина Архипівна. Коло неї кілька чоловік: лікарі, асистенти.

Всі в білих халатах, чекають Кречета.

Сходами швидко йде Бублик, за ним Валя і Стьопа.

Терентій Йосипович (до Христини). Дзвонили? Христина Архипівна. Дзвонила... Виїхав. Терентій Йосипович (дивиться на годинник). Швидше б... (Іде вниз, його оточують.)

За перегородкою встав секретар обкому, дослухається.

1-й лікар. Опритомнів?

Терентій Йосипович. Ні...

Секретар обкому. Товаришу Бублик...

Терентій Йосипович. Зараз.

Секретар обкому сідає. Його майже не видно.

(Підходить до Олі, тихо їй каже.) Вам бути біля кисневого апарата...

О ля. Іду. (Швидко пішла вгору.)

Дзвонить телефон.

Христина Архипівна. Перша лікарня слухає... Коло телефону старша санітарка Христина Архипівна... Що? А хто говорить? А... Здрастуйте, професоре. Вірно. Платон Іванович робитиме. Стан важкйй... Так... Так... Будь ласка. (Поклала трубку.) Професор Голубович... Розхвилювався старий, зараз приїде. ^і: ' ‘ •'

Терентій Йосипович. Що ви, йому ж не МОЖІШ вставати з ліжка, у нього такий був приступ... (Бере трубку, набирає номер.) Борисе Аркадійовичу? Бублик говорить. Вам не можна вставати. Категорично забороняю! Що?.. Дозвольте... Дозвольте... Я ж вас -лікую. Ради бога, заспокойтесь і, ради бога, приїжджайте. (Поклав трубку.)

Христина Архипівна. Що, професор висловились?

Терентій Йосипович. Та ще й як.

Валя. Що з ним?

Терентій Йосипович. Вісімдесят два роки, а лається, наче йому якихось шістдесят два...

Христина Архипівна. А який був орел... Ох і боялись же ми його...

Терентій Йосипович. Еге ж... учитель Платона... (Дивиться на годинник.)

Валя (взяла його під руку, одводить вбік.) Скажіть, Терентію Йосиповичу... (Дивиться на нього.)

Терентій Йосипович. Швидше б Платон приїхав.

Валя. Ви думаєте...

Терентій Йосипович. Та зрозумій ти, ніхто зараз нічого сказати не може.

1-й лікар. Може, викликати допомогу з столиці, літаком?

Ж і н к а - л і к а р. Що ви, летіти три години, та до аеродрому у нас і в столиці стільки ж...

Терентій Йосипович. При таких травмах це неможливо. (Іде за перегородку.)

Входять А р к а д і й і Ліда.

Аркадій. Христино Архипівно, у вестибюль нікого не пускати.

Христина Архипівна. Голубович дзвонив, що приїде...

Аркадій. Який Голубович?

Христина Архипівна. Що до вас був завідуючим, професор...

Аркадій. А хіба він ще живий?

Христина Архипівна. Живий. Дорога людина...

Аркадій. Його пропустіть, а більш нікого.

Христина Архипівна. За перегородкою сидить не наш...

Аркадій. Попросіть його негайно піти.

Христина Архипівна. Добре... (Підходить до перегородки.) Товаришу секретар обкому,, завідуючий наш

іаказав вам облишити приміщення. Так що прошу.

Аркадій. Що?! Ви збожеволіли...

Назустріч Аркадію виходить секретар обкому, за ним Бублик.

Пробачте, Григорію Павловичу, пробачте. (Подає руку.) Ця санітарка завжди плутає...

Христина Архипівна (тихо). Не завжди...

Секретар обкому. Нічого, нічого...

Аркадій. Дозвольте доповісти...

Секретар обкому. Я знаю... Не гайте часу... Ви вірите Кречету?

Аркадій. Він робив складні операції, правда, не завжди вдало, але все зараз залежить від хірурга.

Терентій Йосипович. Аркадію Павловичу, не тільки від хірурга. У хворого слабе серце.

Аркадій (різко). Все залежить від хірурга, товаришу Бублик.

Терентій Йосипович. Пробачте... (Відійшов.)

Ліда. Аркадію Павловичу!

Аркадій. Пробачте... (Підійшов до неї.)

Ліда. Коли ж можна буде перевезти додому тіло тата?

Аркадій. Тільки скінчиться операція, я дам розпорядження, і ми перевеземо тіло батька.

Ліда. Я почекаю тебе тут...

Аркадій. Іди, Лідо, сядь там. (Веде її до Христини Архипівни.) Христино Архипівно, дайте крісло. (Вернувся до секретаря, обкому.)

Христина Архипівна. Зараз, зараз. (Поставила крісло коло столика.) Сідайте... Заспокойтесь... Така вже наша доля. Платон Іванович цілісіньку ніч не відходив від вашого тата і тільки вранці, коли йому трохи легше стало, поїхав додому. А вдень організм, значить, не видержав...

Ліда. Дайте мені води...

Швидко входить професор. Христина Архипівна вклоняється йому.

Професор. Халат, голубонько... Операція почалась?

Христина Архипівна. Ні! Чекаємо Кречета... (Подає професору халат.)

Професор (надіваючи халат). Дякую, голубонько, коли б такої білизни халат ти мені дала, коли я тут працював, я б тебе, стара редько...

Христина Архипівна (перебиває). Он завідуючий, скажіть йому, чому тепер у нас такі халати.

Аркадій. Прошу не шуміти!

Професор. Слухаю!

Аркадій. Я не вам.

Секретар обкому. Хто це?

Аркадій (тихо). Професор Голубович, хірург, але він давно не працює. Старий, і тут (показує на голову) не всі дома.

Професор підходить до лікарів. Всі виструнчились.

Професор. Ну... От і прийшов екзамен... Витримаємо? Мовчите?.. Розумію...

Терентій Йосипович. Борисе Аркадійовичу... (Ставить крісло.) Сідайте, будь ласка...

Професор. Молодий чоловіче, коли в лікарні надзвичайний випадок, ні один лікар сидіти не має права.

Аркадій встає.

Вас це не стосується. (Підходить до секретаря обкому.) Я вас не знаю.

Аркадій. Це секретар обкому партії.

Професор. Хвилюєтесь?

Секретар. Так...

Професор. І я, братику, хвилююсь... Але нам не можна. Так. Не можна.

Входить Берест, за ним Платон.

Платон. Хворий готовий до операції?-Лікар. Так.

Платон. Давайте на стіл... (Побачив професора.) І ви тут?

Професор. Я прийшов, щоб сказати тобі — вірю... вірю... вірю... Іди. Я чекатиму тебе тут.

Хтось із присутніх. А нам можна бути на операції? Аркадій. Можна, можна. Ви тільки одягніть халати... Платон. Під час операції я прошу нікого не пускати. (Аркадію.) І вас також прошу не заходити. (Повернувся і важко пішов по сходах.)

Аркадій (коли Платон зник за дверима). Що таке?! (Пішов за ним.)

Берест (Аркадію). Стоп!.. Назад!

Аркадій. Я завідую лікарнею, і я мушу...

Берест (перебиваючи). Зараз тут Кречет командир, і прошу вас виконувати його накази.

Аркадій. Тоді пробачте, товаришу Берест, я більше не відповідаю...

Берест. Тихше... Ти мені ще даси відповідь, хто довів Кречета до такого стану. Я з тобою завтра поговорю. (Повернувся і пішов до секретаря обкому.)

Аркадій. Я давно чекаю на цю розмову. Ми ще побачимо, хто командир. (Вийшов у бокові двері.)

Секретар обкому. Що все це значить?

Берест. Кречет не хотів їхати.

Секретар обкому. Як?

Берест. Я застав його у такому стані, ти розумієш, він весь тремтів.

Секретар обкому. Що ж буде? В такому бою спокій потрібен насамперед.

Берест. Будемо сподіватись на краще. Я вірю в Кречета. Молодий він, але глибокий, талановитий... Я вірю йому. (Побачив Ліду.) Лідо, і ти тут?

Ліда. Тут. Я тут, товаришу Берест, тому, що теж вірила — більше ніж ви — товаришу Кречету, а зараз приїхала за тілом батька після його операції...

Велика пауза. Тільки чути, як барабанить дощ.

Христина Архипівна. Воно, знаєте, різні случаї бувають... Скільки я надивилась за двадцять років своєї медицинської служби санітаркою! У дев’ятнадцятім году я служила санітаркою в маленькій лікарні коло станції Попелюхи. Чули, Попелюхи?.. Хворих було небагато: одні видужували, другі вмирали, і життя наше медицинське йшло спокійно. Але якось увечері налетіла на село кавалерія денікінська. Стали вони на ніч по хатах, а в лікарню прийшов офіцер з наказом, щоб ми зібрали увесь струмент, ліки і на світанку вирушили з ними як мобілізовані. Лікар і фершал одразу погодились, але через годину втекли... Залишилась з хворими я сама і думаю: що ж його робити, коли вся медицина втекла?.. Та раптом чую, з яру за селом зацокотів кулемет — і пішло!.. Оточили село наші червоні, били з гармат цілісіньку ніч денікінці, а на ранок здались. Вийшла я з лікарні до воріт, дивлюсь, несуть когось пораненого. Підходять. Питає один, із зіркою: «Це лікарня?» — «Тут,— кажу,— несіть сюди», а сама тремчу: що ж воно буде, коли наш лікар і фершал — уся медицина втекла? А вони всі з ружжами, і схожого на лікаря між ними нема. «Хто ви така?» — питає мене матрос, видко, командир. «Христина Архипівна,— відповідаю,— санітарка».— «Кличте лікаря, комісара тяжко поранено, великий осколок у нозі».— «Нема лікаря, нема й фершала — втекли ще вчора, втекла уся медицина»,— і розказала я їм все. Стогне сердешний комісар. Побіліло лице у нього, кров’ю сходить... Дивляться на нього червоноармійці — зажурились, а командир не витримав і витер сльозу кулаком... І так мене за серце взяло, підійшла я до них та й кажу: «Скидайте, хлопці, ружжа,_л мийте руки і будете мені пособляти». І поскидали вони мовчки ружжа, помили руки і поклали комісара на стіл. Хотіла я зробити операцію, щоб не боліло, знайшла шприц, а тих ліків, що біль спиняють, найти не можу — на всіх пляшечках по-латині написано, а вся наша медицина втекла. Промила я рану, змастила йодом, ножик взяла медицинський, подержала його на вогні та й кажу їм: «Держіть, хлопці, комісара, держіть міцно, будемо починати». Поклали вони руки на комісара, я швиденько тіло розрізала і легенько осколок витягла, кров зупинила, забинтувала. На другий день легше стало комісару. Полежав він шість днів, а на десятий рушили вони з села, і коли проїздили мимо лікарні, спинив їх командир-матрос. Погукали мене, і не встигла я підійти, як крикнув матрос-командир: «Ескадрон, смирно, на Христину Архипівну рівняйсь!» Всі повихоплювали шаблі, а я з переляку мало не впала. Тоді зліз з коня матрос-командир, підійшов до мене, взяв під козирок і сказав: «Від красної кавалерії благодарим вас, Христино Архипівно, за операцію нашому дорогому товаришу комісару. Призводимо вас у почотні червоні санітарки». Зняв він з безкозирки зірку, дав мені

і поцілував. Усі крикнули «ура» тричі і поїхали... І тепер лежить у мене дома та зірка. Залізна вона, а дорога мені, бо такий случай у нашій медицинській жизні забути не можна.

Секретар обкому. Случай у вас, Христино Архипівно, і справді незабутній...

Десь далеко нагорі чути телефонні дзвінки. Потім швидко виходить сестра О л я, назустріч Стьопа.

Стьопа. Ну, як там?

Оля (тихо). Дуже важко... (Виходить.)

Увійшла Валя.

Стьопа. Ну?

Валя мовчить.

Ну? Кажи... Чому ти вийшла?..

Валя. Все йшло добре. Але пульс почав падати і зник. Платан Іванович зробив укол у серце... (Побачила внизу людей.) Ходімо.;

Далеко по коридору йде Кречет, у білому халаті, у масці, тільки руки темні — вони в резинових рукавичках. Кречет наближається, зупиняється посеред сходів. Його оточили і бояться спитати. Велика пауза.

Берест. З чим прийшли, товаришу Кречет?

Платон (помалу зняв маску, обвів присутніх поглядом). Думаю... (Пауза.) Він буде жити.

Берест. Спасибі, Платоне Івановичу... Велике спасибі.

Платон помалу скидає резинові рукавички, зробив ще кілька кроків, похитнувся і спочатку немов сперся ліктем на поруччя, потім упав на сходи

непритомний.

Ліда. Платоне! (Кинулась до нього.)

За нею підійшли всі, оточили його.

Терентій Йосипович (схилився над ним, тихо говорить). Розстебніть... Шприц... Камфору...

Професор (іде до Платона. Говорить, ледве стримуючи хвилювання). Підніміть його трохи...

КАРТИНА ДРУГА

У Кречета. Стьопа, Валя і Оля.

Стьопа (несе квіти). Валю, ці квіти на мене так впливають, так впливають, що я більше не можу...

Валя. Я бачу. Принеси води.

Стьопа. Зараз. Олю, тебе просить Терентій Йосипог вич — він там, у саду.

Оля. Поклич його сюди.

Стьопа. Він не може прийти. Іди, Олю, на хвилинку

Оля виходить.

Валя. А чого ти стоїш? Мені потрібна вода.

Стьопа. Валю, наша епоха — епоха величезного напруження, коли ми не тільки переробляємо світ, але й у собі нищимо...

Валя (перебиває). Стьопо, чого ти хочеш, кажи прямо.

Стьопа. Ми підемо звідси не раніш другої години.

Валя. Ну то й що?..

Стьопа. В нашу епоху трамваї в нашому місті ходять до дванадцятої ночі, пізніше їх не буде... Живу я на околиці... Там темно, ну і, розумієш, не зовсім безпечно...

Валя. Залишайся тут.

Стьопа. Незручно, Валю. Я відчуваю, що за відомим законом діалектики доведеться мені піти до тебе...

Валя. Можна, можна. Я дам тобі ключ від кімнати,

і ти підеш до мене. А я за тим же законом лишуся тут

Стьопа. Тобі, Валю, тут залишатись незручно. Наша епоха...

Валя. Стьопо, піди принеси води. Цей букет я поставлю у вазу, а тебе прошу: випий там три склянки і заспокойся.

Стьопа. Валю! (Обіймає її.) Невже ти не відчуваєш нашої бурхливої епохи?

Валя. Відчуваю, відчуваю... Іди.

Входять Терентій Йосипович і Оля.

Терентій Йосипович. Дивись, Олю, тепер ТИ рот зумієш, чого я тебе кликав?

Оля. Стьопо, це нечесно!

Валя. Терентію Йосиповичу, швидко Платон прийде. Пора йти.

Терентій Йосипович. Зараз підемо. Стьопо, збирайся.

Входять Марія Тарасівна і Христина Архипівна.

Марія Тарасівна. Ви вже тут самі порядкуйте, а я піду до лікарні.

Стьопа. Ще рано. Зараз п’ять, а Платон Іванович вийде о сьомій.

Марія Тарасівна. Не можу я більше чекати. Христино Архипівно, коли що треба буде — Валя допоможе.

Христина Архипівна. Ідіть спокійно. Сама впораюсь. На цілу сотню готувати доводилось — і то справлялась, а тут — що...

Валя. Маріє Тарасівно, прошу вас: Платону ні слова про зустріч.

Марія Тарасівна. Та не скажу я ні слова. Кінчайте, діти, та йдіть відпочиньте.

Валя. Встигнемо.

Стьопа. Дивіться ж, Маріє Тарасівно, Платону — ні слова.

Марія Тарасівна. Добре, добре... (Вийшла.)

Терентій Йосипович. Христино Архипівно, тягніть сюди дві корзини. Пора за пивом іти.

Христина Архипівна пішла, тут же повернулась з двома корзинами

і вийшла.

Стьопо, бери одну, й ходімо.

Стьопа. Олю, може, ти підеш, а я тут Валі допоможу?

Терентій Йосипович. Вірно, ходім, Олю, пройдемось.

Валя. Стьопо, бери корзину і йди.

Стьопа. Терентію Йосиповичу, може, ви самі підете?

Терентій Йосипович. Що ти, не можу.

Стьопа. Олю, а може, ти все-таки підеш?

Валя. Стьопо, нікуди Оля не піде, ти ж мені будеш

тільки заважати. Ступай, зараз же ступай.

Стьопа (пригорнув корзину до серця, співає). Валю, ти мене не любиш, Валю, ти мене загубиш, Валю, сюди

я більше не вернусь. Прощай, прощай, прощай!..

Терентій Йосипович. Бач, Валю, справа серйозна.

Валя (у відповідь співає на мотив: «Дивлюсь я на небо»). Дивлюсь я на тебе і не розумію... Скажіть мені, друзі, за що я кохаю, за що я кохаю... дурня такого...

Терентій Йосипович. От тобі, Стьопо. Залишайся тут, бо з дурнем я принципіально йти не можу. Олю, прошу.

Валя. Ідіть зараз же, а то я і вам заспіваю, Терентію Йосиповичу.

Терентій Йосипович. Ні, ні, не треба. (До Стьопи, співає на мотив «Цветок душистых прерий».) Ходімо, друже мій, нас тут не розуміють. Ходім, ходім!

Стьопа. Ходім!

Терентій Йосипович і Стьопа (піднявши вгору корзини). Ходім.

Терентій Йосипович. Пішли.

Виходять.

Валя. Нарешті здихались. Кінчай, Олю, швидше.

Оля. Через п’ять хвилин закінчимо. Здається, все як слід?

Валя. Отут ще трохи. (Поправляє квіти.) Христино Архипівно, ми пішли!

Голос Христини Архипівни: «Ідіть, ідіть». Виходять. Входить Христина Архипівна.

Христина Архипівна. Як прибрали! І в раю, мабуть, не краще... Справдешнє життя пішло. А в дев’ятнадцятім году...

Дзвоник. Христина Архипівна вийшла; повертається разом

з Л і д о ю.

Ліда (у дорожньому костюмі). Платон Іванович дома?

Христина Архипівна. Ні, дожидаємо. Сьогодні виходить з лікарні. Ви почекаєте?

Ліда. На жаль, не можу. У мене поїзд, в сім десять.

Христина Архипівна. Далеко їдете?

Ліда. Далеко.

Христина Архипівна. У командировку?

Ліда. Ні, назавжди. .

Христина Архипівна. Назавжди?

Ліда. Дозвольте, я напишу листа Платону Івановичу. Як тільки прийде, зараз же передайте.

Христина Архипівна. Добре, пишіть... От чорнило. Пишіть. (Вийшла.)

Ліда (сіла за стіл, пише, перечитує, рве написане, встає. Хвилюючись, ходить по кімнаті і знову підходить до столу. Швидко написала, взяла з вази трохи квітів і тихо говорить). Прощай. (Іде з квітами.)

Назустріч входить Аркадій. Велика пауза. Дивляться одне на одного.

Аркадій. Лідо...

Ліда (відступає). Що вам потрібно?

Велика пауза.

Аркадій. Лідо... Ти одна можеш врятувати мене... Лідо, вислухай...

Ліда. Говори...

Аркадій. Важко, Лідо... Хіба ти не бачиш? Я не можу бути без тебе... Не можу... Я люблю тебе... Лідо...

Ліда. Аркадію...

Аркадій. Мовчи! Я знаю, все знаю. Зрозумій, ти стоїш край прірви. Так, так! Ти не розумієш, хто він... Чому ти, Берест, всі ви схиляєтесь перед цим...

Ліда. Замовкни!

Аркадій. Добре. Пожалієш, та буде пізно. Ніхто тебе не порятує, ніхто! Ти убила в мені найкращі почуття, убила назавжди... Але я... Я прощаю тебе... Ти сліпа... Але йому... Ніколи! (Виходить.)

Увіходить Платон.

Платон. Який я радий... Лідо... Ти прийшла до мене... (Оглянув кімнату.) Я ніколи не зумію віддячити тобі... Ліда. Ні... Ні, Платоне... Це неправда.

Платон. Як неправда?

Ліда. Я прийшла до вас... прийшла до вас востаннє, їду на Урал... Назавжди...

Платон. Лідо...

Ліда. Не перебивайте. Я вирішила, і ніщо не змінить мого рішення.

Платон. Лідо... Ви не поїдете...

Ліда. Платоне, прошу вас, не перебивайте... У мене дуже мало часу, і я ніяк не можу сказати вам все те, що хотіла. Прошу вас, простіть мені образу тоді... Батько помер не з вашої провини. Тепер я знаю... Але тоді, ви розумієте... Ну от, Платоне, мені вже час... Прощайте... Чого ж ви мовчите? Я мушу йти... Ну, от і все. Прощайте, Платоне.

Платон. Лідо, ви залишитесь, ви повинні залишитись!

Ліда. Платоне, я вирішила безповоротно. Прощайте.

Платон. Добре... Але прошу вас, залишіться на п’ять хвилин.

Ліда. Згодна. Але нагадайте мені першу зустріч. (Підходить до стіни, знімає скрипку, подає її Платону.) Я прошу вас... Яблуні вже одцвіли... Станьте, як тоді, я хочу знову почути ваші (посміхнулась) вправи. Візьміть скрипку.

Платрп взяв скрипку, підійшов до вікна. Дивиться в сад, як тоді, тієї ночі... Платон одвернувся. І тихо полилась музика, і здавалось — не одна, а десять скрипок грають пісню Ліди; музика то наростає, то знову падає і десь далеко губиться в саду.

Ліда тихо одійшла, схвильована. Пішла.

Платон (грає. Зупинився, обернувся). Лідо! Лідо!..

Увіходить Марія Тарасівна.

Марія Тарасівна. Платошо, сину мій... Я розминулась з тобою, бігла, сину... (Обняла його.)

Увіходять Валя, Стьопа, Терентій Йосипович, Оля,

лікарі.

Терентій Йосипович. Привіт, Платошо!..

Всі. Привіт, привіт, привіт!

Платон (хоче вирватись, але всі тісно оточили його). Дякую вам, товариші... Пробачте, але...

Увіходить Берест, веде за руку Ліду.

Берест. Платоне Івановичу, допоможіть, а то один я не вдержу.

Ліда. Я спізнююсь на поїзд!

Берест. Я сам одвезу тебе на вокзал.

Платон. П’ять хвилин, Лідо, ви обіцяли і слова не дотримали.

Берест. Платоне Івановичу, я поспішаю, треба одвезти Ліду, але кілька слів я хочу вам сказати. Учора повернувся з столиці, ось вам привіт від наркома охорони здоров’я (подає листа), а також подарунок. Дозвольте зачитати? Прошу слухати. (Читає.) «Ухвалили: преміювати хірурга Платона Івановича відрядженням до Москви і Ленінграда на два місяці разом з дружиною...» Тут я мушу дати пояснення. Мене спитали, хто ваша дружина. Я сказав, щоб записали одне ім’я, хоч ім’я це, в разі протесту, можна зразу ж викреслити. Отже, слухайте далі: «Ухвалили: преміювати

хірурга Кречета Платона Івановича відрядженням до Москви і Ленінграда на два місяці з дружиною Лідією Марків-ною Кречет...»

Ліда. Що?

Берест. Ти, Лідо, не ображайся. Я ж попередив, що можна зразу викреслити... так що... як, Лідо?.. Викреслювати чи... Чи, може, читати далі?.. Ну?

Велика пауза.

Платон. Читайте далі... Далі...

Берест. Що ви так скажете, у мене сумніву не було, а от як Ліда... Що ж, Лідо, викреслювати чи читати далі? Як, а?..

Ліда відійшла вбік.

Ну, ЛІДО?

Ліда. Мені їхати треба... у мене квиток..

Платон (підійшов до неї, тихо). Лідо, на поїзд ви вже спізнились.

Берест. То що ж, викреслювати твоє ім’я чи читати далі?

Ліда. Ви... ви... ви... товаришу Берест.

Берест. Ну?.. Ну?..

Ліда. Ви... Читайте далі.

Берест. Читайте ж тепер разом, друзі мої, сторінки сонячної книги вашого молодого життя. Читайте і боріться за нього...

Терентій Йосипович. Товариші, я вислухав сто двадцять п’ять тисяч сердець, але того, що у мене зараз отут (показує на серце), ні в кого не зустрічав. Серце саме співає... Я прошу вас у сад, у наш прекрасний сад, підняти бокали за майстра життя — товариша Береста.

Всі йдуть у сад. Останніми виходять Христина Архипівна і Марія Тарасівна. Христина Архипівна в новому платті, з зіркою.

Христина Архипівна. А от у дев’ятнадцятім году теж був один незабутній случай...

Виходять у сад.

Завіса.