Драматичні твори

ДІЯ І

В степу маленька станція. Плангрції золотого соняшника оточили її,

І тільки десь далеко блищить в передвечірньому сонці шпиль дзвіниці. ⁴ А далі синіє ліс. Від спеки тремтить голубе повітря. Тиша. Велична сте- -пова тиша. З вікна видно телеграфний апарат, кодо нього телеграфіст і Басов. В’юн виводить загін на чолі з оркестром.

В’юн. Ать-два, ать-два, ать-два... левой... левой.;, ать^ два, ать-два... стій!

Загін стаї*. Підійшов прапорщик.

Прапорщик. Здорові, орли!

Загін (хрипко). Здравія желаєм, вашбродь!

Прапорщик. Чому так хрипко? Чому похрипли? Знову пиячили?

В’ю н. Нікак нєт, вашбродь! Я цілий день з ними репетирував на предмет «ури».

Прапорщик. Доволі! Поки що постав загін у дворі. Перед приходом поїзда вишикуєм всіх на пероні. Музикантів попереду. Коли махну рукою — хай оркестр грає «Марсельєзу» ⁴. Коли махну вдруге — хай загін що є сили — «ура!». Зрозумів?

В’ю н. Так точно, вашбродь!

Прапорщик. А де мужики, прибули уже?

В’ ю н. Так точно. Вони коло возів. Я зараз їх приведу. А де зволите поставити?

Прапорщик. Тут, на пероні. Веди — яз ними трохи порозмовляю. Марш!

В’ ю н. Загін — струнко! Ліворуч! Кроком — руш!

Пішли.

Ать-два, ать-два, ать-два.

Вийшли.

Входять поміщиця, піп.

Поміщиця. Яка спека, яка спека,.. Так ще ніколи не було.

П і п. Терпіть, Маріє Михайлівно. Сонце — благодать божа. Від нього все проізростає. Усі злаки буйно приумио-жаються.

Поміщиця. Від цієї благодаті, батюшко, не тільки скотина казиться, а й мужики. Одним сірником спалити можуть цілий маєток, і не загасиш. Так все пересохло, що не горить, а вибухає, як порох.

Телеграфіст. Що горить, Маріє Михайлівно?

Поміщиця. На жаль, уже згоріло. Я про Івана Петровича згадала. Все згоріло!

Басов (обернувся до вікна телеграфіста). Іван Петрович сам винен. Ліберал. От і догрався. Казав я йому: «Беріть козаків на постій, організуйте самоохорону»,— він відмовився. «Незручно — свобода і козаки, треба маневрувати з мужиками», ну й доманеврувався — ледве втік живий.

П і п. Важкі часи бог послав нам.

Поміщиця. Не бог, а самі винні. Намордник із звіра зняли, а палицю в руках тримати розучились.

Входить швидко Тарас, став, подивився на панів, пройшов між ііимя

за станцію.

Бачили... Які очі в нього...

П і п. Видко, грішник.

Поміщиця. Спалив, мабуть, когось або збирається.

Басов (іде від вікна). Маршрут Олександра Федоровича не змінено. Іде через нашу станцію.

Входить телеграфіст.

Телеграфіст (тримає в руках стрічку). Щойно одержав повідомлення. (Читає.) «Підтверджую ще раз: міністр Керенський ⁵ скоро вирушає через вашу станцію на Петроград. Сподіваюсь, що ви встигли організувати зустріч і приготувати промову. Бажаю успіху. Колечкін.»

Прапорщик. Вітаю вас, панове. Через тридцять хвилин ми побачимо Олександра Федоровича.

П і п. Благослови, господи!

Басов. Де ж депутація селян з хлібом-сіллю? Де ж музиканти?

Прапорщик. Селяни зараз будуть, а музиканти і мій загін уже за станцією. Не турбуйтесь. В’юн!

Входить фельдфебель.

Прапорщик. Чого спізнився? Мужиків привів?

Фельдфебель. Так точно, вашбродь!

Прапорщик. Веди їх на перон, швидко!

Фельдфебель. Слухаю, вашбродь... (Відійшов, кричить.) Сюди давай! Давай їх сюди, на перон ведіть!

Вводять козаки зв’язаних по руках на одному мотузку трьох селян, тягнуть їх на перон.

Поміщиця. Що це?

Басов. Це така депутація?

Прапорщик. Стій, назад! В’юн, ти кого привів, собака?

В’ ю н. Ваш... ваш... вашбродь... Ви ж самі наказали ще вранці бунтівників одправить поїздом в город.

Прапорщик. Я тебе про депутатів мужиків питав, а не про них, морда... Зараз міністр приїздить, а ти кого на перон тягнеш? Бунтівників?

В’ ю и. Винуват, вашбродь...

Входить стрілочник Романчеико з прапорцем, став і дивиться.

Прапорщик. Назад, в село їх! Завтра в город відправиш. Марш!

В’ ю н. Слухаю, вашбродь!.. Ану, повертайтесь... Швидше!..

1-й селянин (старий). І ви, батюшко, міністра стрічаєте?

2-й селянин (молодий). Батюшко, коли міністра Керенського побачите, то скажіть йому від нас спасибі аа свободу. (Підняв зв'язані руки.)

1-й селянин. Скажіть йому...

В’ ю н. Мовчать!

2-й селянин (крикнув). Скажіть йому, що цей мотузок ми збережемо...

Прапорщик. В’юн!

*В’ ю н. Мовчать! (Ударив селянина.) Тягніть їх.

Козаки шарпнули і потягли за мотузок.

Поміщиця. Отак би усіх мужиків перев’язати мотузками.

Романченко. Думаю, що не вистачить на всіх. Доведеться вам, пані, за границею мотузки купувати.

Телеграфіст. Романченко, мовчи, тебе ніхто не питає... Прошу вас, поки поїзд пройде, прошу в садок* відпочиньте в холодочку.

П оміщиця. Ну й пече. Коли б швидше вечір... Ху... Яка спека. Ходім!

Всі ідуть за станцію.

Романченко. Коли б швидше вечір... Припече й вас сьогодні.

Сів, закурює. Вийшов телеграфіст, пройшов у кімнату, де апарат

Чути звук апарата.

Телеграфіст (з вікна до Романченка). Романченко!

Романченко. Чого?

Телеграфіст. Давай повістку.

Романченко. Нащо?

Телеграфіст. Давай, давай!

Романченко. І нєрвений же ви чоловік, нащо вам повістка? Я ж нікуди не їду, а пасажирів нема.

Телеграфіст. Давай, не розпатякуй. Для порядку треба, розумієш?

Романченко. Так би й сказали зразу, що для порядку. Для порядку можна. От ви скажіть, ви в революціонерах состоїте і, мабуть, знаєте, чому, коли царя скинули, слободу дали, а порядок для мужиків залишили.

Телеграфіст. Що таке?

Романченко. Це ж наш земельний комітет тільки що приводили на мотузку. Заарештували їх, а людям сказали, що це для порядку.

Телеграфіст. Давай повістку. Мені зараз нема часу з тобою говорити.

Романченко. Для порядку, значить?

Телеграфіст. Романченко, чорт, давай.

Романченко. Та даю, даю. І нєрвений же ви чоловік. (Дзвонить довго.)

Телеграфіст. Чого ти роздзвонився, доволі!

Романченко. Для порядку стараюсь, велике діло — порядок.

Телеграфіст. Де Іван Іванович?

Романченко. Пан начальник там, у соняшниках, сплять у холодочку.

Телеграфіст. Біжи розбуди і скажи, щоб негайно йшли сюди. Біжи!

Романченко. Вони не встануть, навіть коли б у мене був такий міцний голос, як у вас, не встануть.

Телеграфіст. Чому?

Романченко. Випили стільки, що ледве до соняшників дійшли.

З вікна чути телефонний дзвінок.

Телеграфіст. Біжи і розбуди негайно, бо дуже важлива справа. Швидко. (Побіг у станцію.)

Романченко. Доведеться, мабуть, принести пана начальника. (Пішов.)

Чути — під’їхала підвода. На перон виходять Кузьма Р и ж о в, його дочка Наташа і старий шахтар.

Кузьма. А тут, здається, і нема нікого.

Шахтар. То й добре. Звідси, Кузьмо, поїдеш спокійно до узлової, а там — на Петроград.

Кузьма. Ой, болять кості.

Шахтар. Сімдесят верстов одмахали.

Наташа. Я вперше у житті стільки підводою їхала.

Шахтар. Стомилась?

Наташа. Ні. Я так захопилась краєвидами... Який у вас чудовий край!

Шахтар. Край добрий... Але я не раз думаю, Кузьмо, що воно таке робиться зі мною... Більше двох днів не можу бути на поверхні, як неприкаяний ходжу...

Наташа. Чому?

Шахтар. Тягне в шахту, під землю.

Кузьма. Скільки років ти під землею?

Шахтар. Тридцять чотири, так що, коли б довбав весь час униз, то, мабуть, давно вже випав би на той бік. (Сміє-ться.)

Кузьма. Все звичка.

Наташа. Страшна сила в ній.

Кузьма. Не дуже. От людей привчають в ярмі ходити не тридцять чотири роки, тисячоліття — і що ж, нічого пс виходить...

Шахтар. І не вийде — не ми, так діти наші...

Кузьма. Думаю, що ми і діти наші разом, час уже підходить, тільки треба більше зброї, вчитись добре нею володіти. Це наказ ЦК, Леніна... Ну, а народ у вас бойовий...

Шахтар. Шахтарі готові, починайте швидше... Тільки зв’язок у нас не зовсім... Бувають такі моменти, Кузьмо, що треба допомогти.

Кузьма. А ви з Ворошиловим ⁶, з Артемом ⁷ тримайте зв’язок.

Шахтар. Ворошилов у нас був, спасибі йому, допоміг. Тоді ми переобрали комітети на шахтах. Говорив він дуже гаряче, що не слово, то ніби гострою шаблею вдаря. Бойовий чоловік!

Кузьма. Йому не вперше, рубать він може добре.,.

Шахт а р. А ти, Наташо, все ж таки стомилась?

Наташа. Ні.

Кузьма. Хоч і стомилась, але ніколи не скаже, вона у мене завзята, герой, от тільки недавно плакала. (Сміється.)

Наташа. Тату, не будемо згадувати.

Шахтар. Обидив хтось, Наташо?

Наташа. З фабрики викинули, ну, я прийшла додому і розплакалась... Не витримала, і тут, тату, нема нічого смішного. Тебе викидали стільки, що ти вже звик, ну, а мене вперше.

Кузьма. І, знаєш, засумувала так, що довелося взяти з собою.

Шахтар. І добре зробив, Кузьмо. Що ж, будемо прощатись, бо назад мені ще стільки їхати, а вже вечоріє...

Кузьма. Вірно... їдь, старий, на поїзд ми попадемо самі.

Шахтар. Ці два тижні з вами як один день пролетіли, попрацювали добре. Прощай, Кузьмо.

Цілуються.

Пітерцям від нас поклін. Прощай, Наташо... Матері поклін передай.

Кузьма. Передамо. Ти ж шахтарям поклін...

Шахтар. Аякже, щасливої дороги. (Пішов.)

Наташа. Яка тут тиша, аж страшно. Мені здається, тату, що на такій станції люди живуть, як на острові, хвилювання і бурі пролітають мимо них, як поїзди... Не життя, а спокійний сон, правда?

Кузьма. Вірно, Наташо... Щось і мені тут спати захотілось. (Позіхнув.)

Входить п’яний начать н и к ста н ц і ї.

Його підтримує стрілочник Романченко.

Начальник станції. Романченко, подивись, що це за суб’єкт сидить на пероні.

Романченко. Ото... То пасажири.

Начальник станції. Пасажири... Дивно... Слухайте, пасажири, я трохи п’яний, але ви пробачте... Ви всі їдете. Росія їде... Всі їдуть кудись... їдуть... їдуть... А я залишаюсь тут, розумієте, я залишаюсь...

Входить т е д е г р а ф і с т.

(Показує на нього.) От з цим есером... з цим... Слухай, пасажире, ти знаєш Сашку, адвоката? (До Наташі.) Баришня, пардон.

Кузьма. Якого Сашку?

Начальник станції. Керенський Сашка.

Телеграфіст. Іване Івановичу...

Начальник станції. Чекай... Адвокат, міністр, війну до побєди, ура... ура... А сина мого Колю, солдата Колю... (Поклав голову на плече Романченкові, заплакав.)

Романченко (до Кузьми). Сина їх тиждень тому вбили на фронті, от і почали, звиняйте, випивати і розстроюватись.

Телеграфіст. Іване Івановичу, ви зовсім п’яні.

Начальник станції. Ех ти, пістон... Краще горілку пити, ніж у такій партії бути. Романченко, ходім, пасажири, пардон...

Телеграфіст. Приведіть себе до порядку, зараз прийде делегація, скоро поїзд, міністр вийде на перон, а ви увесь у реп’яхах.

Начальник станції. Мовчи, пістон, у мене в серці реп’яхи! Мовчи і сам одкривай семафор міністру, ми зустрічати його не будемо, ми протестуємо! Ходім, Романченко.

Романченко. Мені що, я можу. Ходім.

Пішли.

Телеграфіст. От скандал.

Кузьма. Який міністр їде?

Телеграфіст. Сам Олександр Федорович Керенський проїздять через нашу станцію... Ви розумієте, що може статися, коли начальник станції вийде п’яний? Це ж скандал на всю Росію

Кузьма Ну, що ви — на всю Європу...

Телеграфіст. І це може бути. Який-небудь кореспондент закордонний напевно з ним їде... (Побіг у станцію.)

Входить Тарас, зняв бриля, сів, витирає піт.

Тарас. Покурить нема у вас?

Кузьма. Єсть.

Тарас підійшов.

(Дає тютюн.) Здалеку йдеш?

Тарас. Та так, декілька верст з гаком уже пройшов. Кузьма. М-м... Так. А куди йдеш?

Тарас. Та так... Просто... В світ... (Пауза.) А ви хто будете?

Кузьма. Токар з Балтійського заводу, а це моя дочка. Пр иїздили сюди... (пауза) в гості до родичів.

Тарас. А як у вас робочі живуть у Петрограді? Кузьма. Погано.

Наташа. Ay вас тут гарно, природа прекрасна, прямо рай...

Тарас. Для кого рай, а для кого й пекло.

Наташа. Чому?

Тарас. Нашому брату до природи діла нема... Пробував у Катеринославі на роботу стати, але там таких, як я, хоч греблю гати... Вирішив піти в Сибір.

Кузьма. В Сибір? Чого ж туди йдеш?

Тарас. Кажуть, що людям там краще живеться, ніж у нас на Вкраїні... От і йду туди шукати правду, бо в нас її не було й нема.

Наташа. А хіба в Сибіру вона є?

Тарас. Та, мабуть, є. Бо з нашого села, коли я був малим, багато туди людей пішло на хазяйство. Але назад ніхто не повернувся... Там вмирають і назад не повертаються. То, мабуть, там людям краще живеться.

Кузьма. Так за щастям аж в Сибір?

Тарас. Доводиться.

Кузьма. На фронті був?

Тарас. Три роки відтрубив; два рази ранений, тричі контужений. Я кулеметником був, навіть Георгія ⁸ дали, ось. (Показує.) Думав продати, та ніхто не купує. Шматок хліба ніхто не хоче дати. Може, купите, баришня? (Подає Наташі хрест.)

Наташа взяла, дивиться на хрест.

Купіть, баришня, цю доблесть руського солдата. Дешево візьму — на шматок хліба.

Наташа. Він мені не потрібний. (Повертає. Швидко дістає пакунок.) Нате перекусіть.

Тарас. Дякую. (їсть.)

Кузьма. Ти був добрим кулеметником?

Тарас. Кращим у полку.

Кузьма. А навчити з кулемета стріляти можеш?

Тарас. Чого ж, можна. Я й максим ⁹, і кольт ¹⁰, і люїс ¹¹ знаю, як свої п’ять пальців. А сам б’ю так, що рідко знайдете такого. Та вся ця наука й полушки не варта.

Наташа. А може, ще згодиться?

Тарас. Може. Тільки, мабуть, не скоро.

Кузьма. Чому?.. Ну, кажи, не бійся.

Та ра с. Ці революціонери для себе царя скинули, а нас, мужиків, падлюки, продали панам надовго... Прощавайте. (Пішов.)

Здаля чути — Тарас співає українську пісню.

Наташа. Подумай, в Сибір пішки і співає... І як ще співає...

Пауза.

Кузьма. «Ці революціонери для себе царя скинули...» (Пауза.) Спини його!..

Наташа. Зараз. (Побігла, повертається з Тарасом.)

Кузьм а. Слухай, друже, я їду з дочкою в той бік, куди ти йдеш, поїдемо разом, верстов тисячу проїдеш, а потім знов підеш по шпалах...

Тарас. Я б з охотою, та не можу.

Кузьма. Чому?

Тарас. Коли йдеш пішки, зайдеш в село, їсти дадуть, а в поїзді...

Наташа. Ну, якось буде, ми вам допоможемо.

Тарас. Спасибі, але є ще одна причина, про яку я сказати не можу, хоч і добрі ви люди, як я бачу...

Кузьма. Знаю... з фронту втік.

Тарас. Утік... Казали, землю дадуть, слободу. Збрехали. Почали ми міряти панський лан, торжество, пісень співали про слободу, потім пішли за хлібом, а надвечір приїхала комісія з города, козаки. Якийсь панок-революціонер довго говорив нам про слободу, а потім козаки били нас цілу ніч, як скотину, так під ранок я ледве придушив вартового і втік...

Кузьма. Як звуть тебе?

Тарас. Тарас...

Кузьма. А мене Кузьма. (Подає руку.) Поїдемо разом.

Входять управитель маєтку Терсщсика — Басов, піп, поміщиця,

прапорщик, фельдфебель, селяии-багатії з хлібом

і сіллю.

Прапорщик (у вікно). Аполлоне Демидовичу, поїзд скоро приїде?

Телеграфіст (з вікна). Зараз. (Вибіг і повернувся.) Зараз буде. Вже запросився. А як з оркестром?

Прапорщик. В’юн зібрав музикантів з двох містечок. Правда, «Марсельєзу» грають поганенько, не встигли розучити, але туш — блискуче.

Басов. Ну й прекрасно. Олександру Федоровичу головне туш. Тущ щоб був добрий після його блискучої промови, а «Марсельєза»... це не так важливо...

Телеграфіст. Вірно, для промови головне — туш...

Басов. А то що за люди?.. (Показує на Кузьму, Тараса і Наташу.)

Телеграфіст. Усіх пасажирів прошу негайно очистить перон і стати за бар’єр.

Кузьма, Тарас і Наташа йдуть за бар’єр.

Входить український поміщик Чубатенко.

Чубатенко. Здорові були. Я так поспішав, що моя булана аж пристала. Слава господу, не спізнився. (Витягнув папір, мовчки читає.)

Басов. Що це у вас?

Чубатенко. Це моя промова до міністра... Дуже важко було її скласти, бо доведеться говорити і від себе, і від них. (Показує на селян-багатіїв, що стоять з хлі&ом-сіллю.)

Прапорщик. Дуже добре. Після пана Басова виступаєте ви.

Чубатенко. Спочатку я, а потім пан Басов. Ми на Вкраїні, і вітати міністра в першу чергу мусить український поміщик, а потім від російських поміщиків пан Басов.

Басов. Пробачте, пане Чубатенко, ваш малоросійський фанатизм тут ні до чого. Я управитель маєтку міністра Терещенка і мушу їх вітати перший.

Чубатенко. Не малоросійський, а український, пане Басов. Коли так, то сьогодні я скажу міністрові про настрої російських поміщиків до нашої нації, і не тільки я скажу, а й хлібороби скажуть, це вам не царат.

Куркулі. Скажемо... Скажемо... Наші кращі землі загарбали... У Росію їдьте, там будете першими.

Прапорщик. Ану, ви! На цьому параді я командую. Виступати буде пан Басов, а потім пан Чубатенко.

Куркулі. Чубатенко...

— Чубатенко першим...

Чубатенко...

Басов. Хами...

Прапорщик. Мовчать, бо інакше я вас звідси виведу.

Куркулі. Кого?

Нас, хазяїв?

— Руки короткі...

Чубатенко (підійшов до куркулів). Заспокойтесь... Я все скажу...

Куркулі. Скажіть, пане, і нехай він не гне кирпу. Ми перші хазяї у волості... Нехай не забуває...

Чубатенко. Заспокойтесь... Коли б швидше поїзд, бо сонце вже сіло і буде зовсім темно.

Чути: «Струнко, кроком руш!» Входять озброєні, хто з гвинтівками, хто з берданками, різно одягнені чоловік п’ятнадцять, всякий набрід.

Музиканти — троє з скрипками, три кларнети, два барабани.

Фельдфебель. Стій! Кругом, рівняйсь, струнко!..

Чути свисток поїзда коло семафора.

Телеграфіст. Семафор закрито... Романченко... Романченко... От хам... (Побіг сам одкривати.)

Фельдфебель. Струнко!

Прапорщик. На караул!..

Всі завмерли, дивляться в бік поїзда, куркулі хрестяться, познімали картузи, чути — підходить поїзд, спинився. Прапорщик махнув рукою — заграв оркестр «Марсельєзу»; махнув рукою раз — закричали «ура». На перон помалу, на милицях, з забинтованою головою вийшов ранений солдат, став і дивиться. За ним виходять ще на милицях, хто з пораненою рукою, хто з забинтованою головою. Йдуть ранені і здорові солдати, помалу займають- півперону. Грає оркестр, загін хрипко кричить «ура». Стоять здивовані ранені, санітари, солдати.

Прапорщик махнув рукою, спинився оркестр, стихло «ура».

Басов. А де ж пан міністр?

1-й со,лдат (на милицях). Який міністр?

Басов. Керенський, Олександр Федорович... Він не приїхав?

1-й солдат. А... Братці, тут чекають Керенського... Ну, чого замовкли? Кричіть «ура». Ось вам (показує милицею на ранених) Керенський, ось він, пан міністр... Кричіть йому «ура».

Солдат. Починай мітинг, ми за міністра послухаєм.

В а с я. Може, які скарги у вас є, викладайте.

Підходять.

Прапорщик. Назад!

В а с я. А ти хто такий?

Солдат. Братці, мені здається, що він шкура...

Голоси. Шкура... Шкура... (Підходять ближче, оточують.)

З-за бар’єра вийшли Кузьма, Тарас і Наташа, змішуються з юрбою.

Басов. Солдати свободи! Ми вийшли зустрічати першого міністра, але найбільша радість для нас, що ми зустріли вас, воїнів свободи... Вас, що кров’ю своєю...

1-й солдат. Доволі!

Голоси. Чули... Чули...

Басов. Солдати, герої...

Голоси. Долой... Чули... Долой...

Входить Романченко.

В а с я. Хто далі хоче слово — може, ви? (Показує на Чубатенка.) Чого ви так надулись, починайте...

Чути — б’є в якомусь селі далеко дзвін.

Романченко. Починайте, пане Чубатенко, бо часу вам , буде дуже мало.

Чубатенко. Вистачить, бо говорити я не буду. Прийміть священний хліб і сіль з рук хазяїв України. Нас пригнічували, пригнічував царат... Я плачу і, як член Центральної ради, вітаю вас... Серце обливається кров’ю, коли дивлюсь на ваші рани... Хіба можна говорити... Ні, треба мовчати і плакати над стражданням народу.

Романченко (крикнув). Пане Чубатенко, спиніться на хвилину і скажіть пану Басову, що його фільварок уже горить.

Басов. Горить... Бунт...

Чути гудіння дзвонів, одного, другого.

Чубатенко. Не бунт, народ наш творить суд над російськими поміщиками, що сторіччя тримали наші кращі землі.

Романченко (крикнув). Пане Чубатенко, а ваш фільварок загорівся першим, але ви так добре про любов до народу говорили, що я не хотів вас перебивати...

Чубатенко. Господи... що ж це?

Червоніє небо від пожежі, спалахнуло. Гудуть по селах дзвони. Всі застигли. Дивляться. Гудуть дзвони.

Басов. Прапорщик, до мене з загоном!

Прапорщик. Струнко, за мною кроком руш!

Чубатенко. Стійте... прапорщик, до мене, я вам наказую як член Центральної ради.

Басов. Прапорщик, слухать мене, це фільварок міністра Терещенка, я вам наказую!

Кузьма (крикнув). Братці! Вони йдуть стріляти в народ. Обеззброїти їх!

Тарас (підскочив, вихопив револьвер у фельдфебеля, навів на загін, крикнув). Кидай зброю!

Солдати, санітари, поранені метнулися до загону з криком: «Кидай зброю, кидай...» Загін кинув зброю, втікають. Прапорщик тікає за станцію. Тарас за ним. На пероні залишились одні поранені й перелякані музиканти.

В а с я. Дивіться, ще один фільварок загорівся!

Всі дивляться туди, завмерли. Тиша. Тільки далеко б’ють дзвони.

Кузьма. Запам’ятайте цю ніч, товариші! Мирна революція закінчилась — почалися бої... Від більшовиків Петрограда я закликаю вас, фронтовики,— готуйтесь до останнього бою за мир, за землю селянам, за фабрики робочим, за-нову жизнь... Це полум’я, ці дзвони по селах, це небо в огні... Це розплата бідняка за голод, за війну, за горе, за сльози, за кров свою, і жаль, що Керенський не прибув на таку урочисту зустріч, на цю народну безплатну ілюмінацію.

Входить Тарас з шаблею прапорщика.

Тарас. Кончив.

Солдат. Кого кончив?

Тарас. їх благородіє. Вони вже, мабуть, там... (Показує шаблею на небо.)

Входить начальник станції і Романченко з прапорцем.

Начальник станції. Прошу в вагони, через хвилину поїзд рушає. Романченко, відкрий семафор!

Романченко. Єсть, семафор! (Відкриває.)

Музикант (до Кузьми). А нам, музикантам, можна вже йти додому?

Кузьма. Ідіть. Нам зараз музика не потрібна.

Тарас. Стійте... Прошу я вас — дайте на прощання веселої... Грай, музика! Братці, розступись!.. Грайте ж, музики, бийте дзвони, дужче бийте!.. Горіть, пани, горіть швидше, горіть,— тепер ніхто вже не загасить!.. Грайте ж, музики, швидше, веселіше грайте!.. (Піднімає шаблю.)

Заграв оркестр веселу, розступились солдати, і Тарас пішов, вимахуючи шаблею, у танець. Горить небо, палає заграва, б’ють дзвони по селах. Хтось кричить: «Давай... Давай!..» Свисток паровоза. Крик: «Сідай у вагони!» Підхопили солдати Тараса на руки і понесли в вагон. Грають на пероні музиканти. Взяли під козирок начальник станції і Романченко,

стоять струнко. Рушає поїзд, лине пісня з вагонів дужче, дужче.

Завіса.

ДІЯ II

КАРТИНА ПЕРША Дома у Кузьми. В хаті М а р ф а. Входить Тарас.

Тарас. І хто це у вас в Петрограді пробив у небі дірку,— дощ... і дощ... Наташа ще не приходила?

Марфа. Ні. Ото як пішла з Ваською, так і до цього часу не приходила... Де вона бродить?..

Тарас. То, значить, вона понесла газети до нього в полк, ну, а там треба поговорити з солдатами... Хороший хлопець Васька, і гармоніст який. Я з ним потоваришував, скажу вам — такого веселого чоловіка я вперше бачу в житті.

М а р ф а. Та я помітила. Увечері знову підете до Васьки?

Тарас. Піду неодмінно. В полку у нього я двох земляків зустрів, обидва на кухні служать кухарями. Пристроїлись, чорти, добре.

М а р ф а. А ви де ходили?

Тарас. На заводі був.

Марфа. Сьогодні ж неділя. Що ви там робили?!

Тарас. Я вчив хлопців воєнному ділу, а потім вони мене просвіщали, про Карла Маркса розказували і про його вірного товариша, от забув тільки фамілію. Ви не пам’ятаєте, як звали друга Карла Маркса?

Марфа. Про Маркса я щось чула, тільки не знаю, на якому він заводі працює...

Тарас. Він революціонер... За робочих стояв...

Марфа. А, то він, мабуть, у Смольному ¹² — там вони всі, і Кузьма мій туди ходить...

Тарас. Помер він, бідолаха, і товариш його помер, а за життя вони до людей написали «Маніхвест» ¹³, щоб пролетарі! всіх країн соединялись... щоб — от забув, як там далі написано, але, одним словом, треба усім бідним людям соєдинятись, бо гуртом легше буржуїв бити. Так що ми тепер соєдиняємось...

Марфа. І ми, жінки, теж тепер соєдинятись будемо... Сьогодні в черзі біля лавки вирішили, що коли завтра дадуть такий поганий хліб, як сьогодні — ось подивіться, півфунта на душу, чорний, як земля, з соломою і піском,— то завтра підемо усі жінки до міністра у палац і будемо там робити протест, будемо кидати цим хлібом міністрам у голову — так що і ми соєдиняємось...

Входить Наташа. На ній розірване плаття, вона тримає платок у крові біля голови, її підтримує В а с я.

Наташо, що з тобою? Наташо...

Тарас. Хто ж це вас?

Наташа. Це я з трамвая скочила, упала. Ти, мамо, не хвилюйся... Васю, допоможіть мені ще до стільця дійти. Ой, болить нога... Дякую... (Сіла на стілець.)

Марфа. Наташо, Наташо... боже мій... І як же це ви, Васю, дозволили їй скочити з трамвая?

В ас я. Простіть, Марфо Іванівно, але як це сталось, я й зараз розібрати не можу...

Марфа. Невже ви не могли її втримати? Наташо, Наташо...

Наташа. Іди,_ч мамо. Ну, буває. Приготуй мені теплої води і плаття... іди... Мені зовсім не болить, це так, трошки...

Марфа. Не болить... Так голову розбила...

Наташа. Приготуй води.

Марфа. Іду... іду... Мало я за Кузьму страждаю, так ще ти з трамвая плигаєш. (Пішла.)

Т а р а с. Як же це ви з трамвая так необережно?

Наташа закрила ^іице руками.

Що, Наташо, болить дуже?.. Наташо... (Підійшов.) Ви плачете... Наташо, заспокойтесь...

Наташа. Не від болю я заплакала, Тарасе,— від образи, великої образи... Я не з трамвая скочила — це для матері... Я в казармі, в полку була... Роздавала газету нашу — «Окопну правду» ¹⁴. Все пройшло добре, але, коли поверталась, у дворі мене оточили з першої роти — там усе есери, почались образи... «Ленін шпіон», «шпіонка»... Я відповідала різко, а потім схопили мене з криком, з свистом, волокли до воріт і викинули за ворота. Я упала на мостову, розбила голову, ледве підвелась, а вони регочуть, свистять... Обидно, Тарасе, коли б офіцери, а то прості солдати волокли мене, прості, такі, як ви, Тарасе... Тому так...

Пауза.

Т а р а с. Де ж ти був, Васю?

Входить Кузьма.

Кузьма. Привіт... Ну, як, Васю, Наташу в полку зустріли? Що, добре?.. Наташо... Наташо...

Наташа. Нічого, тату, це пройде...

Кузьма. Що трапилось, Васю?

Вася мовчить.

Васю?!

Вася. Не питайте, Кузьмо. Перед вами стоїть самий недостойний чоловік...

Наташа. При чому ж тут ви?

Вася. Не кажіть так, Наташо... Я, Кузьмо, знаючи, що у нас, окрім кількох чоловік у моїй роті, всі контра, за есерами йдуть, я попрощався з Наташею в казармі і навіть не провів до воріт, а вони, гади, тільки й чекали... Ну, а потім про все дізнався... було вже пізно. На другій вулиці догнаъ Наташу і допоміг прийти додому.

Наташа. Нічого, тату, викинули мене за ворота, але я піду знов. Нехай не думають, що я злякалась їх... Я знову піду, так і передай їм, Васю. Не боюсь я їх. (Встала, пройшла крок і сіла.) Ох... нога болить...

Кузьма. Ех ти, герою мій! (Обняв її.) А ти, Васю, ошибку дав.

В а ся. Не кажіть, Кузьмо, я й так це знаю...

Кузьма. Ну, добре... Це наука... Коли мітинг буде?

В а с я. Сьогодні о сьомій.

Кузьма. А гість на мітингу буде?

В а с я. Прийде, гадюка...

Кузьма. Іди у полк... Підготуй хоч кількох чоловік з своєї роти... Головне, щоб запитань побільше давали. Я прийду о сьомій. І Тарас поїде з тобою. Розкажи їм, Тарасе, як на селі пани есери хазяйнують.

Тарас. Добре...

Кузьма. Ідіть...

В а с я. Я краще спочатку піду сам, а Тарас нехай пізніше трохи. Спочатку сам поговорю в роті, так буде краще...

Кузьма. Тобі видніше...

В а ся. Приходь, Тарасе, через години півтори...

Тарас. Єсть!

Вася. Прощай. (Вийшов.)

Чути голос Марфи: «Наташо, іди, вода готова».

Нат а ш а. Зараз. (Пішла.)

Кузьма. Так ти ж, Тарасе, в полку розкажеш все як слід, особливо про есерівського комісара, про козаків.

Тарас. Скажу, усе скажу... і коли воно, Кузьмо, народ робочий почне...

Кузьма. Мабуть, скоро...

Входять Тимофій Васильович, товстий чоловік, його жінка Аграфена та син Льоня — гімназист.

Аграфена. Здоров, куме, здоров, Кузьма Васильович. А де ж Марфа?

Тимофій. Що, не чекав?.. Чи приймеш до хати?

( Сміється.)

Кузьма. Признаюсь, не чекав, не чекав... Знайомтесь і сідайте. (До Тараса.) Це брат мій Тимофій — пролетарій, і його дружина Аграфена Степанівна — кума наша, хрестила Наташу, а це Тарас — українець селянин, подружився я з ним...

Аграфена (показує на Кузьму). А це кум наш, Льоню хрестив.

Тимофій. Ану, куми і родичі, ставте самовар, як колись було...

Кузьма. Да... колись... так ніби недавно... лише рік. Пригадуєш нашу останню розмову, га? (Сміється,) Ну що ж, самовар так самовар, але нема цукру у нас... тільки поганенькі цукерки, так що попереджаю...

Аграфена. Ось. (Кладе на стіл в газеті цукор.) Дістала й принесла. Цілий фунт. Став самовар, Кузьмо.

Кузьма. Здорово, кумо. Єсть, я зараз Марфу покличу. (Вийшов.)

Тимофій (до Тараса). Ну, як вам на заводі?

Тарас. Звикаю, мене у кузню прийняли.

Тимофій. А в яку партію записались?

Тарас. Ні в яку — я ще придивляюсь.

Льоня. Вам до есерів треба, це ваша партія, вони за селян.

Тарас. Хто вам сказав?

Льоня. Почитайте їх програму, там все написано.

Тарас. А ви її читали?

Льоня. Ясно, я б вам інакше і не радив вступати до есерів, це партія ваша, селянська...

Тарас. Значить, ви малограмотний ще чоловік, коли так кажете, а вам вже пора навчитись добре читати...

Аграфена (ображено). Льоня наш сім років у гімназії вчиться і вміє читати навіть по-французькому...

Тарас. По-французькому воно, може, й так, а по-на-шому — ні.

Тимофій. А як же по-вашому?

Тарас. Ми тепер... (пауза, тихо) соєдиняємось.

Входять Марфа і Наташа, вітаються, цілуються. Кузьма вносить самовар.

Марфа. Давненько, давненько не показувались...

Кузьма. Давайте, кумо, цукор, чайку вдаримо!

Аграфена. Прошу. (Розгортає газету, кладе цукор на тарілку.)

Марфа. Прошу всіх.

Всі сідають.

Тимофій. Отак, Тарасе, ми разом багато років чай п’ємо. То ми до них ходимо, то вони до нас. Так у. нас вже ведеться — за цим столом або за столом у мене ділимо радість і горе.

Тарас. То добре, що так живете, а буває, брати — як чужі.

Тимофій. То у вас на селі буває, бо кожен сам по собі, а ми пролетарі!*, у нас одна дорога, одне горе й одна радість.

Тарас. Це вірно... А на селі людина людині вовк, кожен хоче багатієм стати і тільки дивиться, як би з бідняка сорочку здерти, але сорочки вже поздирали давно, тепер деруть з нас шкуру... І економи панські, і свої мужички-ба-гатії — одне слово, хоч і всі ми селяни, але дороги наші різні, а вам легше, у вас одна правда, і за неї ви всі як один стоїте.

Кузьма. Ми допоможемо і вам.

Тарас. Виходить, що треба.

Тимофій. Наливати всім я буду сам. Для мене кращої музики, як самовар, нема.

Кузьма. Пийте...

Аграфена. Пийте, кладіть цукру хто скільки хоче, нехай нам сьогодні буде солодко.

Тарас (взяв газету, в якій принесли цукор, і читає спочатку тихо, а потім.вголос). «Ленін злякався революційного суду і втік. Ні, панове більшовики, скоро посадять вас усіх на лаву підсудних...»

Кузьма. Хто приніс цю газету?..

Льоня. Мама в ній вам цукор принесла.

Аграфена. Пийте, куми, нехай нам сьогодні буде солодко.

Велика пауза.

Тарас. От сволочі — так про Леніна пишуть. І хто цю газету печатає, невже робітники? (Пауза.) Скажіть, Кузьмо?

Кузьма. Робітники.

Тарас. Значить, вони продались капіталу, правда?

Пауза.

Кузьма. Виходить, так.

Льоня. Вибачте, дядю, в цій газеті працює мій тато.

Кузьма. Тимофій... (Пауза.) Брат... Що ж це... Це неправда!

Тимофій. Правда, Кузьмо. Такий час, платять тут більше. Я чотири дні як перейшов...

Тарас. Так ви печатаете цю газету?

Тимофій. Я... Ну й що з того, я набираю, такий же пролетарій, як і всі... Я тільки набираю, але пишу ж не я.

Тарас. Пролетарій... А як же тоді соединятись, тут — щось я не розумію.

Тимофій. Що ж вам не зрозуміло?

Тарас. От ви брати рідні, Кузьма Васильович і ви, і чай за одним столом п’єте, як рідні, і в пролетаріях состої-те, а дороги ваші різні. Де ж правда?

Пауза.

Аграфена. А вам що до цього? Яке ваше, вибачте, діло?

Тарас (встав). Велике діло. Я йшов з села в Сибір, в ліси йшов шукати правду, Кузьма сказав, що вона тут, у пролетаріїв — одна у вас, і я пішов за ним, а виходить, що й у пролетаріїв їх дві.

Тимофій (стукнув кулаком об стіл). Доволі! Мені мітинги насточортіли й так. Я прийшов до брата в гості, а ви не суньте свій ніс, куди не треба.

Аграфена. Тимофію, не хвилюйся. (До Тараса.) А ви замовкніть і краще пийте чай. Куми, пийте', нехай нам сьогодні буде солодко...

Тарас. Щось не солодко...

Тимофій. То можете не пити... просять не вас...

Т а р а с. Я й не буду... я краще піду звідси. (Встав, іде.)

Наташа. Куди, Тарасе?

Тарас. Не знаю... Обидно, Кузьмо... Помилка, значить?

Кузьма (кинув чашкою об землю). Стій, Тарасе!

Тарас спинився.

Ну, брате Тимофію, встань і відповідай йому.

Тимофій. Ти що ж, мені допрос робиш?

Кузьма. Відповідай, мовчати не можна, відповідай, Тимофію... Перед тобою селянин... Відповідай нам.

Тимофій. Дякую, брате... Ходім, Аграфено, ходім, Льоню. (Встає і хоче йти.)

Кузьма. Стій, так ти не підеш.

Тимофій. Мовчи, Кузьмо, а то...

Кузьма. Що?

Тимофій. Ти мій характер знаєш... Мовчи і одійди убік...

Кузьма. Ні, тепер мовчати не буду. Коли піднімають ніж на Леніна, цілять у моє серце, а ти спокійно ^набираєш. Я прошу тебе дати відповідь.

Тимофій. Кузьмо!

Кузьма. Чекай і знай, яким би дорогим не був живий, але труп його завжди ховають, щоб не отруював повітря для живих. Ти ж, Тимофію, тепер для них живий... а для нас ти труп...

Тимофій. Замовкни, Кузьмо! Насточортіла мені ваша агітація, партій повно — меншовики, більшовики, есери, усі агітуєте, а жрати нема чого. Народ пухне з голоду. Росія гине, а ви возитесь, гризетесь — коли б не есери, коли б не Чернов ¹⁵, то всі здохли б з голоду давно. (До Тараса.) Ти питаєш, де правда, а я тебе питаю, де хліб заховали, на пайок нас посадили...

Тарас. Ти питаєш, де хліб, де заховали хліб?.. Дивись. (Повертається спиною і зриває з себе сорочку — спина сполосована синіми рубцями.) Оце моя спина, оце груди. (Повертається — всі груди в рубцях.) Чого ж стоїш, іди ближче, попробуй рукою: я з фронту прийшов у село... бідняки кору їли... я повів їх у панські комори, де хліб гниє, а на другий день комісар Чернов приїхав з козаками, і на мені оцю програму написали. (До Льоні.) Читайте, молодий чоловіче, оцю програму.

Наташа. Тарасе, вас же треба лікувати. Що ж ви не сказали нам?

Тарас. Ні, Наташо, не треба... Само заживе... Наша шкура звична — били нас пани наші, польські, руські, цар і фельдфебель, били усі, як в барабан. (До Тимофія.) А ти кажеш — на пайок посадили... Хто? Я не плакав, коли мене били, але зараз говорити не можу — ти брешеш... (Сів і зігнувся над столом.)

Тимофій. Я не про тебе, а про тих селян...

Кузьма. Мовчи, Тимофію, мовчи, брате. Просив тебе подумати, куди йдеш, ти обіцяв... і що ж... (Пауза.) У ме^іе немає більше брата... іди...

Тимофій. Кузьмо... Брате...

Кузьма. Іди... іди з мого серця, і з моєї сім’ї... іди... (Показує рукою на двері.)

Аграфена. І ти, кумо, мовчиш?

Марфа. Візьми свій цукор, кумо (подає їй), обійдемось ми без нього... Йдіть.

Тимофій, Аграфена, Льоня виходять; Кузьма важко сів на

стілець. '

Тарас (підійшов до Кузьми, поклав руку на плече). Прости, Кузьмо...

Марфа (підняла маленькі шматки розбитої чашки, пробує їх скласти, тихо). Ну й кинув же ти, Кузьмо, із серцем кинув — тепер уже ніхто склеїти не зможе.

Вулиця коло воріт, на яких написано: «Н-ський кавалерійський полк». Стоять двоє вартових. З воріт вийшов вахмістр з двома Георгіями на грудях, за ним двоє солдатів.

Вахмістр. Під час мітингу станьте коло Васьки, тільки він почне що-небудь, кричіть йому в лице — «продався», «шпіон»!

1-й солдат. Що кричати!.. Скільки кричали, хіба це помагає? Треба з Ваською кінчати. Тут він один цілий полк баламутить, а що — коли прийде додому?

Вахмістр. Ну, там ми його скрутимо.

2-й солдат. Скрутиш! Чорта лисого!.. Село у нас казенне, поміщика нема, нема у кого брати. Побачите, цей землячок наш наведе людей у наші комори й нашу землю буде міряти. Тато пишуть, що по селу пішла чутка — тільки Васька приїде, зразу ж за нас візьмуться.

Вахмістр. Паскуда!.. Я ж його сьогодні зажену на слизьке — тільки народ закричить, зразу починайте, чоботом під ребро, щоб днів п’ять покашляв!..

1-й солдат. Понятно.

Чути гармонію, вахмістр пішов до воріт, повертається.

Вахмістр. Васька йде з своїм дружком...

1-й солдат. А цей чого сюди вештається?..

Вахмістр. Видно, - гадюка вредна. На мітингу його треба відтерти від Васьки. Я піду, а ви покрутіться тут. (Пішов.)

Входять Вася (в руках у нього гармонія) і Тарас; воші сіли на лаву коло воріт. Вася заграв, вдвох тихо співають пісню. Земляки стоять, дивляться, потім підходять.

1-й солдат. Здорово, Васю!

Вася. Здорові, землячки!

2-й солдат (дістає тютюн). Кури, Васю.

Вася (закурює). Тютюн добрий.

2-й солдат. З дому прислали.

1-й солдат. Тобі з дому пишуть, Васю?

Вася. Пишуть.

2-й солдат. А що пишуть?

Вася. А тобі що?

2-й солдат. Погано пишуть, батько захворіли...

Вася. Що ж, батькові твому помирати пора.

2-й солдат. А чого ж їм помирати?

Вася. Пожив він добре, нехай тепер інші поживуть.

1-й солдат. А хто ж їм заважає?

Вася. Повернетесь додому, почуєте. Тепер такий час, що скажуть... Усе скажуть...

2-й солдат (до першого). Ходім...

Тарас. Куди ж ви? Така весела розмова почалась, а ви...

1-й солдат. Заважати не хочемо. Грай, Васю, грай, бо, може, швидко плакати доведеться.

В а с я. Чого ж — бог дасть, свиня не з’їсть.

2-й солдат. Побачимо.

Пішли у ворота.

Тарас. І землячків тобі бог дав.

В а с я. Бог їх і візьме. Тільки на село повернуться,..

З воріт чути шум, голоси, входять вахмістр, земляки Васі, прапорщик, велика група солдатів.

Вахмістр. Як тільки прийдуть представники від полкового комітету і від партії есерів, буде їх вітати прапорщик Архипов. Так що, братці, крикнути «ура» добре.

Голоси. Крикнемо, крикнемо!

В ас я. А кому «ура» кричати?..

Прапорщик. До нас зараз прийдуть на мітинг представники Центрального Виконавчого Комітету...

В а с я. Від якої партії?

Прапорщик. Від партії меншовиків і есерів.

В а с я. Ми кричати «ура» не будемо!

Вахмістр. Хто — ми?

В а с я. Я перший!

Вахмістр. Чому?

В а с я. Вони буржуям продались.

Вахмістр. Товариші есери, товариші члени полкового комітету і всі товариші, що обрали нас, всі чули, що він сказав?

1-й солдат. Від якої партії ти говориш, Васю?

Голос. Відповідай!

В а с я. Від партії Леніна.

2-й солдат. Від партії шпіонів... Продався...

1-й солдат. Це до тебе приходила сьогодні якась лахудра? Братці, я бачив, як вона йому гроші давала...

В а с я. Брешеш!

1-й солдат. А... попався!

Голос. Арештувати його!

2-й солдат. Взяти!..

Вахмістр. Стійте... Стійте, братці!.. Я питаю вас, скільки більшовиків у нас в полку? Він один, один проти нас усіх. Васю, ти ж мій земляк... Скільки разів я, як голова полкового комітету, відводив від тебе гнів товаришів, що справедливо вимагали розправи над тобою. Ти навіть про це не знаєш, а я покривав тебе, як земляка. Простіть мене, члени полкового комітету, простіть товариші... Я винен перед вами, що покривав його. Але тепер, Васю, землячок ти мій, відповідай народу, настав твій час. Це ти один третього липня розгарячив увесь полк, і коли навіть робочий стримував, ти з піною біля рота кричав і вивів нас усіх на вулицю у центр під кулі. Ти як провокатор повів нас. Я питаю тебе, Василю Сидоров, де земляк твій Макаров, вбитий на Шпалерній? Я питаю вас, братці, скільки невинної крові солдатів нашого полку було пролито на вулицях Петрограда? Я питаю вас, друзі, до якого часу ми будемо йому мовчати?.. Судіть мене спочатку — я покривав його, судіть мене, братці, я винуватий. Судіть мене...

1-й- солдат. Братці, він шпіон, тягніть його, беріть!

Голоси. Бий... Тягни...

Юрба кинулась, збила Васю з криком, з свистом потягла у ворота.

Вахмістр. Братці, не дуже.

.Закрились ворота, на брукові гармонія потоптана, вийшов Тарас, на ньому розірвана сорочка.

Тарас (підійшов до гармонії, підняв її, погладив, тихо). Васю... Кореш ти мій, скалічили тебе» сволочі...

Входять члени ЦВК — есер і меншовик.

Есер. Дивно, нас не зустрічають.

Меншовик. А може, відклали мітинг?

Есер. Не думаю. Вони зустрінуть нас там. Це полк на сто процентів наш. Побачите.

Меншовик. Я все ж таки.спитаю. (Підходить до Тараса.) Громадянине солдат, мітинг у вас буде?

Тарас. А ви хто такий?

Меншовик. Ми приїхали до вас на мітинг — виступати. Ми члени ВЦІКу.

Тарас. А... Це, значить, вам кричати «ура» приказано? Це за вас кореша мого Ваську скалічили на смерть?.. (Важко йде на них з розтягнутою гармонією в руці.) Це за вас... (Кричить.) Ура, ура!..

Меншовик і есер відступають.

Ура! (Підбіг і вдарив меншовика гармонією.)

Есер і меншовик побігли, за ними з криком «ура» побіг і Тарас.

(Появляється з гармонією, іде хитаючись, тихо, крізь сльози.) Ура... ура... ура... (Сів на землю, обняв гармонію, поклав на неї голову, тихо.) Васька. (Замовк.)

З воріт вийшли вартові.

1-й вартовий. Товаришок, товаришок!

Тарас мовчить.

2-й вартовий. Не зачіпай його, нехай переболіє: гармоніст був приятель його...

1-й вартовий. Обидно чоловіку.

Входять кілька солдатів, що били Васю, підходять до Тараса, мовчать і тупо дивляться на нього.

Приболів чоловік за приятеля.

Мовчать солдати, стоять нерухомі.

Солдат. Браток... Браток, встань, твій кореш був все-таки вредний чоловік.

Тарас (помалу підвів голову, дивиться перед себе, тихо говорить). Вася був вредний... який був вредний? Ти не хотів/ Васю, війни до победи, ти казав — геть війну,— який же ти був вредний чоловік? Ти хотів, Васю, щоб ми жили коло дітей своїх, жінок, а не гнили в окопах,— який же ти, Васю, був вредний чоловік?.. Ти хотів, щоб ми послухали більшовиків, самі брали землю, худобу, ліси у багатіїв,— який же ти, Васю, був вредний чоловік?

Солдат. Мовчи, мовчи, браток, не розтравлюй душу. Тарас. Брешеш, нема душі в тебе, нема — барабан замість серця, барабан! У нього б"є, хто хоче, а ви тільки гудете... гудете, як сліпі барани...

Входять Кузьма і Наташа.

Кузьма. Здрастуйте, товариші.

Солдат. Здрастуйте.

Кузьма. Мітингу вас почався?

Солдат. А звідки ви?

Кузьма. З Балтійського заводу. Прийшли просити представників від вашого полку до нас, на наш мітинг... Через годину на Балтійському буде мітинг трьох заводів. Тарасе, що з тобою?..

Тарас. Спитай у них!

Солдат. Ідіть, товариші робочі, краще. звідси, бо у нас в полку таке робиться, що для вас момент непідходящий.

Кузьма. Що ж у вас робиться?

Солдат. Вранці одна така жінка (показує на Наташу) приносила газету, так її викинули за ворота (пауза), а зараз одного свого побили так, що, може, і помре.

Наташа. Побили? За що? Хто?

Вартовий. От так вийшло. Голова полкового комітету натравив, а люди наші за війну озвіріли, побили гармоніста Ваську, а тепер мовчать усі в ротах і думають... Так що не йдіть краще, бо може бути і вам неприятность.

Наташа. Ваську, як же це?

Тарас. Ходім, Кузьмо, звідси, ходім, Наташо. Не люди це, а звірі, скалічили Ваську і вас можуть... Ходім,, нехай самі перегризають горло один одному.

Кузьма. Мовчи, Тарасе.

Тарас. Мовчати я не буду.

Кузьма, Замовкни.-

Тарас. Кузьмо!

Кузьм а. Мовчи і краще йди звідси і не заважай мені, іди... (До солдатів.) Значить, есери зробили самосуд?

Солдати мовчать.

В якій роті Васька був?

Наташа. У третій.

Кузьма. Ходім, товариші, у третю роту.

Солдат. Не йдіть. Ніхто вас слухати не буде. Народ роз’ярився.

Чути за ворітьми шум.

Чуєте, знову щось починається... Йдіть ви краще звідси...

Кузьма. Ми підемо туди,* і ви підете з нами! Наташо!

Ідуть.

Тарас. Куди йдеш? За що своїм життям, життям дочки рискуєш? Вони не варті цього, не йди, Кузьмо, вони усі, як сліпі, за есерами йдуть...

Кузьма (повертається). Що ти сказав? (Пауза.) Товариші, ця дівчина иосила вам «Окопну правду», її есери викинули. Ну, і що ж? Прийшла знову до вас... бо вірить вам, і мені соромно за тебе, Тарасе, ти не віриш... Кому? Кому не віриш?.. Народу в шинелях?.. Хіба вони всі йдуть за Керенським? Неправда!.. Хіба вони хочуть війни? Неправда! Хіба можна обманути народ? Неправда, ніколи!

Хіба самосуд над Ваською вони зробили? Неправда! Тисяча в полку спитає зараз, хто організував самосуд... Ходім, товариші, туди, нас чекають, ви чуєте цей шум за ворітьми — це тисяча виходить спитати десять-двадцять падлюк, ви чуєте... Народ іде... Пішли, товариші... Ходім, Тарасе!..

Пауза.

Тарас. Відчиняй ворота!..

1-й солдат. Відчиняй...

2-й солдат. Вперед ідіть, старик, і ви, дєвушка, ми підемо за вами. Відчиняйте ворота...

Г о л о с и. Відчиняй!

Відчиняють ворота, ідуть всі туди.

1-й вартовий. Настойчивий цей старичок робочий.

2-й вартовий. Вони, брат, такі.

1-й вартовий. Діловий чоловік і приятний.

2-й вартовий тихо наспівує.

Дай листа, я прочитаю його ще раз.

2-й вартовий. Не взяв його з собою.

1-й вартовий. А я б носив завжди при собі.

2-й вартовий. Нащо? Я його напам’ять вивчив.

1-й вартовий. Прочитай напам’ять.

2-й вартовий. Добре. «У гіервих строках низько вклоняються тобі тітка Марія, тітка Секлета, тітка Фекла, дядько Семен, дядько Іван, дядько Саливон, баба Горпина, дід Стецько і всі сродственики далекі і близькі... і всі вони просять тебе, кидай до біса службу і тікай з рушницею додому, бо скоро почнемо панів наших бити і землю їх ділити, так що коли не приїдеш в строк, то можуть дати тобі далеко на горбках, і ще переказують дядько Саливон...»

1-й вартовий. Ще раз прочитай про землю.

2-й вартовий, «...і всі вони просять тебе, кидай до біса службу і тікай з рушницею додому, бо скоро почнемо панів наших бити і землю їх ділити, так що коли не приїдеш в строк, то можуть дати тобі десь далеко на горбках...»

1-й вартовий. А на горбках земля незручна.

2-й вартовий. Та й далеко, верстов дванадцять.

1-й вартовий. І худобу розберуть.

2-й вартовий. А конячки у пана...

1-й вартовий. От мені б оту булану, пам’ятаєш, ох, яка матка!

2-й вартовий. Розберуть все без нас, а ти тут стій. Та в полку чортзна-що робиться,

1-й вартовий. То, може б, ми...

2-й вартовий. Що?

1-й вартовий. Може б, цієї ночі...

2-й вартовий. А коли зловлять...

1-й вартовий. А конячка у пана... Ох, які матки, жеребці, та й возик можна підібрати кований, плужок саківський...

2-й вартовий (озирнувся, хреститься). Поможи, господи, цієї ночі вийти, додому во здравії дійти; пана нашого вбити й між людьми справедливо добро поділити.

1-й вартовий. Амінь. (Тихо заспівав.)

За ворітьми голоси, шум, що наростає дужче, дужче. В ворота вискочив вахмістр, на ньому розірвана сорочка, втікає.

Побіг...

2-й вартовий. І сорочка на ньому розірвана.

1-й вартовий. Мабуть, його вже переобрали... Чуєш, як кричать? Це, значить, старичок робочий дєйствуе.

Вибіг прапорщик і побіг, не оглядаючись, за ним земляки в а х.м і с т р а.

О, і цих переобрали.

2-й вартовий. Добре дєйствує старичок робочий.

1-й вартовий. Що там робиться? (Дивиться в ворота, крикнув.) Ей, землячок, іди... іди сюди!

Входить солдат.

Що там, скажи?

Солдат. Ваську-гармоніста головою полкового комітету обрали, а ті насилу втекли, старичок робочий і з ним ще один так говорили, що багато наших плакало.

Чути «ура».

Представників на завод обирають.

2-й вартовий. А офіцери як?

Солдат. Мовчать, бо для них момент зараз непідходящий.

Чути далеко військовий оркестр, вибігла група солдатів. Відчиняй ворота, делегати на завод ідуть...

Ворота розчинилися зовсім. Оркестр дужчає. Йдуть делегати в строю, спереду несуть солдати Васю із зав’язаною головою; за ним Кузьма, Тарас, Наташа, делегати. Гримить полковий оркестр; коло воріт група солдатів вітає своїх делегатів.

Завіса.