Драматичні твори

дія і

Нова під черепицею хата голови колгоспу Івана Петровича Романюка. В саду коло хати сидять за столиком секретар сільради Мартин Кандиба та заступник голови колгоспу Архип Вакуленко.

Кандиба (грає на гітарі, тихо співає).

Дивлюсь я на тебе, дивлюсь, і сум огортає мене.

Душа моя хоче...

(Підбирає риму.)

Душа моя хоче... кричати.

Душа моя хоче... ридати.

Ні. Ой.

Вакуленко. А куди ви поїдете, Мартине Гаврило-вичу?

Кандиба. Поїду в столицю. (Співає.)

Дивлюсь я на тебе, дивлюсь, і сум огортає мене...

Вакуленко. А звідки ви знаєте, що у вас талант?

Кандиба. У мене сто двадцять листів з редакцій газет і журналів.

Вакуленко. А що там пишуть?

Кандиба. Всі пишуть, що у мене талант, але бракує поетичної культури, а де її тут взяти, де? Я можу на будь-яке слово вірш чи пісню скласти.

Вакуленко. Невже на всяке слово можете скласти пісню?

Кандиба. От загадайте слово.

Вакуленко. Ну, скажімо «порося».

Кандиба. Порося!.. Для пісні це слово важкувате, але... (Бере акорд.)

Входить Василина.

Василина. День добрий.

Кандиба і Вакуленко. День добрий, Василино.

Василина. Що це за нові порядки наш голова заводить?

Вакуленко. Як то нові?

Василина. В неділю, та ще й так рано, викликає.

Кандиба. Видно, щось трапилось.

Василина. А де ж голова?

Вакуленко. Тихше... Вони ще той... не все видихали... Чуєте, як переживають.

Стогне Романюк.

Голос Романюка (з вікна). Надю... Надіє...

Голос Надії. Що, тату?

Голос Романюка. Ой, голова розривається... Дай мені, доню, пираминдону та чимось його запити...

Василина. Ліки просить. Це його щось дуже взяло... Чи не запалення легенів?

Вакуленко. Тихше...

Голос Романюка. Піди в льох і принеси добрий глек квасу...

Вакуленко. Ясно.

Василина. Що?

Вакуленко. Буде жити. На квас потягнуло.

Виходить з хати Надія, в руках у неї глек.

Надія. День добрий.

Всі. День добрий.

Надія. Тато зараз вийдуть.

Василина. Захворіли Іван Петрович?

Надія. Так.

Василина. А лікар був?

Кандиба. Яка температура?

Надія. Йому не лікар потрібен. Коли б мати жила, вона б йому сьогодні макогоном зміряла температуру... (Пішла.)

Вакуленко. Вчителька, а на рідного батька при людях критику наводить, як малограмотна.

Вийшов з хати Іван Петрович Романюк. Він у новому костюмі. На піджаку ордени Вітчизняної війни \ «Знак пошани» ² та три медалі. На голові фетровий капелюх. Підходить. Всі встають.

Романюк. Не бачу голови сільради.

Кандиба. Я запросив, як ви звеліли.

Василина. Мати скоро будуть.

Романюк (до Василина). А ти чого без ордена? Непорядок. Уряд дав тобі орден, щоб він завжди на твоїх грудях сіяв. Непорядок. Сідайте.

Всі сіли.

Д викликав вас, щоб...

Вертається Надія, поставила перед батьком глек з квасом і пішла

в хату.

Вибачайте, прийму пираминдон. Дуже в голові тріщить. (Відкрив коробочку, взяв таблетку.) Одну чи, може, зразу дві прийняти?

Кандиба. Вам і три не пошкодить.

Вакуленко. Не можна. Він дуже на серце впливає, тільки одну...

Романюк. Так у мене ж не серце болить, а голова. Прийму три. (Прийняв три таблетки і випив глек квасу.) Вчора ввечері приїхала до нас одна важна особа, я розмовляв з нею годин із п’ять — і на дуже високому рівні... Того у мене сьогодні і шевелєніє корпуса.

Кандиба. Хто ж приїхав?

Романюк. Ану, вгадайте!

Вакуленко. Уповноважений ЦК?

Романюк. Уповноважені їздять, коли діла погано йдуть, а у нас все в порядку. Вже. третій рік стоїмо міцно на ногах.

Василина. Час би й рушати.

Р о м а н ю к. Куди?

Василина. На першу лінію.

Вакуленко. Чули, Іване Петровичу?

Р о м а н ю к. Чую...

Вакуленко. Це не вона говорить, це робота Карпа Вітрового. Я казав вам, що він на острові не сидить склавши руки, усіх підбурює проти мене, знову хоче на моє місце стати, а може, і головою колгоспу.

Василина. І вредний же ви, товаришу Вакуленко.

Вакуленко. Чули, Іване Петровичу, чули?..

Романюк. Що я тобі — глухий чи мені позакладало? Мовчи.

Вакуленко. Вибачайте, але я...

Романюк. Мовчи.

Кандиба. Хто ж приїхав?

Романюк. Сказав же я, вгадайте, що у вас — хван-тазії немає?

Василина. З Міністерства сільського господарства?

Романюк. Бери вище.

Кандиба. З Ради Міністрів?

Романюк. Бери нижче.

Василина. А може, митрополит?

Романюк. А чого йому сюди їхати, коли у нас, хвалити бога, церкви немає.

Василина. Немає і клубу. Хоч би збудували, а то зима прийде...

Кандиба. Чекайте, Василино, хто ж приїхав?

Романюк. Бачу, нема у ваших головах хвантазії, не вгадаєте.

Кандиба. У мене якраз стільки фантазії, що голова пухне.

Романюк. Приїхав письменник, лавріят.

Вакуленко. Проїздом?

Романюк. На все літо до нас, а може, і більше.

Василина. А мені цієї ночі снилось — стою край села і бачу — йде чоловік, підходить до мене, питає: «Яке це село?» А я відповісти не можу, дивлюсь йому в очі, а вони такі глибокі, такі глибокі, немов озера...

Романюк. В окулярах?

Василина. Ні.

Романюк. Це не він.

Кандиба. Як його прізвище?

Романюк. Сергій Павлович Батура.

Кандиба. Знаменитий письменник.

Василина. Це його книга про матросів під Севастополем?

Кандиба. Його.

Василина. Хороша книга. В моїй ланці всі прочитали.

Романюк. Виходить, ^всі прочитали, тільки я один (кашлянув) не дочитав. Ніяк не зберусь поміняти окуляри, очі болять.

Вакуленко. Да, це подія.

Романюк (до Кандиби). Мартине, ти як секретар сільради після сніданку покажеш йому наше село, Ти, Ва-силино, теж підеш. Проведіть по головній вулиці, зверніть коло Мотрі Бабенкової праворуч...

Кандиба. Та й чого звертати? Прямо поведу.

Романюк. Не треба прямо, слухай, що тобі говорять. Там же місток розвалений перед правлінням колгоспу. Та й саме правління дуже облупилось, треба його спішно побілити. Я дав команду, сьогодні побілять, а завтра приймемо його у правлінні.

Вакуленко. А місток?

Романюк. На місток вдосвіта вийдуть люди, щоб видно було, як дбаємо про дороги. (До Кандиби.) Ти чоловік добре грамотний, начитаний, сам шкрябаєш пісні, дивись, голубе, щоб все було культурно.

Кандиба. Не турбуйтесь. От щастя. Нарешті я прочитаю свої твори справжньому письменнику.

Романюк. О! Я тебе, голубе, хочу категоричським путьом попередити. Письменник приїхав сюди працювати, йому тиша потрібна, зрозумів,— тиша, а від твоїх пісень собаки виють.

Кандиба. Іване Петровичу, я протестую. Я маю відповіді з редакцій...

Романюк. Знаю, не гарячись. Я, може, й перебільшив, а тільки не всі можуть витримати твій талант.

Кандиба. Добре, я не буду йому читати. (Йде.)

Романюк. Куди ти?

Кандиба не відповідає.

Образився.

Вакуленко. Прийде. Це він за своїми творами побіг.

Василина. А де ж гість?

Романюк. Пішов купатись. Приїхав з другом, художником. Той, правда, ще не лавріят, але, мабуть, скоро буде...

Вакуленко. А про що він писатиме?

Романюк. Про нас, щоб усі знали, які ми єсть.

Вакуленко. Не до душі мені все це. Тут щось є.

Романюк. Що?

Вакуленко. Чому саме про нас? Що ми — передові? Романюк. Але й не відсталі. Не все ж про Макара

Посмітного³ писати. Середні колгоспи єсть основна сиЛа.

Час їм трохи посунуться.

Василина. Треба й нам посунутись. У них он скільки Героїв, а у нас їх нема... і

Романюк. Тому вони й Герої, що ми не Герої, а ко

ли б ми стали Героями, то тоді це слово не мало б такого значення.

Вакуленко. А коли їх сюди направили, щоб лав-ріят нас описав, та ще й у комедії?

Романюк. В комедії? (Встав.)

За ним встав Вакуленко.

Не може цього бути!

Вакуленко. А хто його знає. І як почнуть сміятися із нас по всій Україні, а може, і до Москви докотиться, та ще й на наші портрети дивитимуться та пальцями тикатимуть: «От він, Іван Петрович Романюк, у всій красі...» (Дивиться на Василину.) Або от...

Василина. Вакуленко, який без чарки і дня прожити не може...

Романюк. Тихше, Василино. Не може цього бути. Він людина поважна, сурйозна, а не який-небудь сочинитель комедій. Сідайте. Я їх учора довго прощупував... Василина. Воно й видно.

Романюк. Лавріят зразу підпив і каже: «Я щасливий, що на весь Союз зможу прославити ваш колгосп». Прославити хоче. А художник, правда, мовчав, але пив теж добре. Треба допомогти гостям, щоб зустрічались не з якими-небудь брехунцями, а з людьми достойними.

Виходять з саду письменник Сергій Павлович Батура і художник Микола Олександрович Верба. Голова у Верби обв’язана мокрим рушником.

Ось вони.

Вакуленко. Видно, і їм ліки з квасом треба прийняти.

Романюк. Тихше.

Батура і Верба підійшли.

Б а тур а. Доброго ранку.

Романюк. Знайомтесь, це мій заступник Архип Герасимович Вакуленко, а це Василина Дмитрівна Ковшик, ланкова, нагороджена орденом Леніна ⁴.

Батура і Верба. Дуже приємно.

Вітаються.

Василина (до Верби). Це ви письменник?

Верба (показує). Сергій Павлович Батура.

Батура. А це друг мій, художник, Микола Олександрович Верба.

Василина. Сідайте.

Батура. Дякую.

Всі сідають.

Романюк. Я вже розказував їм про ваш приїзд. Для нас велике свято...

Батура. Що ви, Іване Петровичу, це для нас свято. Тут така чудесна природа. Не село, а суцільний сад. А річка яка...

Художник взяв глек, дивиться.

Романюк. На квас тягне. Зараз...

Верба. Ні, ні... Який чудесний глек.

Чути, як співають дівчата.

Берегом ішли дівчата, це, мабуть, вони співають.

Всі слухають пісню.

Одна в одну — стрункі, смаглолиці, таких дівчат я ще не бачив.

Василина. От щоб почула ваша жінка, як ви наших дівчат вихваляєте...

Верба. Нема у мене жінки.

Вакуленко (до Батури). Вибачайте, можна вас спитати?

Батура. Прошу.

Вакуленко. Ми дуже раді, що ви посітили нас, але скажіть, будь ласка, чого саме ви до нас приїхали?

Батура. Я хочу зібрати матеріал для книги.

Вакуленко. А все-таки, вибачайте, чого ж саме до нас?

Батура. Не розумію вашого питання.

Вакуленко. Єсть же колгоспи, де багато Героїв, а у нас ще їх немає.

Батура. Так будуть.

Романюк. Безумовно, будуть. Колись і ми будемо генералами, а поки що у сержантах перебуваємо, а без них армії нема... (Сміється.)

Надія. Бачу, і у вас шевелєніє корпуса.

Батура і Верба скинули рушники.

Батура. Трохи є...

Верба. Трохи? Ой...

Надія. А я думала, що творці тільки чай п’ють... Тепер я учням розкажу...

Романюк. І чого ти присікалась? Навіть великий древній вождь Ной ⁵, отой, що врятував людство від потопу, а як нарізався. Ого! Бувало, лежить, як колода...

Надія. Тату...

Пауза.

Б ату р а. Невимовна тиша у вас... Спокій, величний спокій...

Надія. Хіба спокій може бути величним?

Романюк. Та й чого не може бути? Вони краще від тебе розуміють, що може бути, чого не може бути. Запрошуй на сніданок дорогих гостей.

Надія. Тату, письменники й художники так рано не їдять. Правда?

Батура. Правда.

Вакуленко. Та й чого?

Надія. Вони спочатку зустрічаються з музами, а потім снідають.

Верба. Я вчора ввечері зустрівся.

Романюк. Може, пираминдону приймете?

Верба. Ні, дякую.

Василина. А може, квасу холодного... (Взяла глек.) Я принесу вам.

Верба. З великим задоволенням.

Василина пішла.

Б а тур а. А риби багато у річці. Так і скидається.

Вакуленко. Є. Сомки трапляються добрі* так кілограмів на п’ять, вісім, а то й більше.

Романюк. Любите на поплавець подивитись?

Батура. Люблю. Це кращий відпочинок нервам.

Надія. Ніколи б не сказала, що ви нервові.

Романюк. Все війна наробила. У нас теж є один матрос, контужений. Такий нервовий, просто життя від нього немає.

Надія (різко). Тату!

Романюк. Та не сердься, дочко. Людина він заслужена, при орденах, але треба попередити, щоб гості наші знали, а то випадково зустрінуться на річці, а він такий* не подивиться, проста ви людина чи заслужений лавріят..,.

Надія. Тату, я прошу тебе...

Романюк. Та я проти нього нічого не маю.

Вакуленко. Він не зовсім нормальний.

Надія. Неправда.

Вакуленко. Тоді скажіть, Надіє Іванівно, чого вій так проти течії іде? Чого?

Надія. Де течія? У нас вода стояча. Кому ви очі замилюєте?

Романюк. Надіє, що з тобою? Представляєш інтелігенцію нашого села, а так неввічливо розмовляєш з керівництвом.

Вакуленко. Не ображайтесь, Надіє Іванівно, матрос наш все-таки чудний.

Надія. Я не ображаюсь, А одне знаю: далеко вам до нього, товаришу Вакуленко, дуже далеко.

Вакуленко. А ми й не рівняємось, такого чуба, як у нього, на весь район не знайдеш.

Надія, А такої лисини, як у вас, у всій області не зустрінеш.

Романюк. А й справді — ти б хоч з потилиці позичав і наперед зачісував. Я бачив, так у Києві роблять.

Верба. А що робить матрос у колгоспі?

Вакуленко. Був заступником голови, але пішов проти порядку, який ми встановлюємо. Довелося йому здати мені цей пост. Тепер командує бригадою рибалок. Старі моряки у нього. Розмальовані...

Верба. Як розмальовані?

Романюк. На руках, грудях в молодості понаколювали собі баришень, тепер постаріли, а баришень змити не можна, так вони їх і в могилу заберуть.

Входить Василина, ставить на стіл глек з квасом і дві склянки.

Василина. Прошу. (Наливає і подає Вербі та Ба-турі.)

Верба. Дякую.

Верба і Батура п’ють. Входить Мартин Кандиба, в руках у нього

великий пакунок.

Кандиба. Дозвольте відрекомендуватись: секретар

сільради, інвалід Вітчизняної війни, місцевий поет-пісняр Мартин Гаврилович Кандиба. Увесь до ваших послуг.

Батура. Сердечно дякуємо, Батура. (Подає руку,)

Верба, Дуже радий, Верба. (Подає руку.)

Кандиба. Я щасливий, що можу передати вам...

Романюк (перебиває). Чекай, Мартине...

Кандиба. Прошу не перебивати. (До Батури і Верби.) Я щасливий, що можу передати вам...

Романюк. Ну що ти за людина!

Кандиба. Я прошу мене не затискувати... (До Ба-тури і Верби.) Я щасливий передати вам найщиріше вітання від голови нашої сільради Наталки Микитівни Ковшик, її затримали справи, і вона, на жаль, не зможе прийти.

Батура. Передайте їй від нас щиру подяку за вітання і попросіть, щоб не турбувалась, ми самі зайдемо до Наталії Микитівни, коли тільки вона зможе нас прийняти.

Романюк. Пробач, Мартине, я думав, що ти цей клунок віршів хочеш...

Кандиба. Перш за все, це не клунок, а по-друге, я вас великодушно пробачаю. (До Батури.) Я щасливий, щасливий, що маю честь так близько стояти коло великого письменника. Перечитав усе, написане вами. Скажу від щирого серця: ваша книга про моряків — неперевершений шедевр.

Батура. Що ви? Звичайна книга. А деякі образи схематичні.

Надія. Ви жартуєте?

Батура. Ні.

Надія. Дозвольте читачеві сказати вам правду.

Батура. Прошу.

Надія. У вашій книзі командир вийшов схематичним, навіть сухим і нуднуватим...

Верба. Тримайтесь, Сергію Павловичу.

Н а дія. Але друг командира, матрос Горовий, це така велика людина, що я в нього просто закохалась.

Верба. Жаль, що не в командира.

Надія. Чому?

Верба. Бо командир — це сам автор.

Надія. Невже?

Батура. До ваших послуг, сухий і нудний...

Надія. Пробачте, я про образ.

Батура. Нічого, нічого.

Надія. Але вашого героя-матроса я уявляла собі зовні таким, як ви.

Батура. Дякую.

Надія. І вам врятував життя матрос Горовий?

Батура. Мені.

Надія. Розкажіть.

Батура. Я написав точно, як було.

Надія. Так... Ваша книга розкриває таку красу душі простої людини, що коли б я зустріла його, за нього віддала б усе найдорожче...

Батура. А ви справді, немов у живого, закохались...

Василина. А хіба він загинув?

Батура. Загинув...

Надія. Як хороше ви закінчили книгу: «Де ти, друже мій... Друже вірний...»

Пауза.

Василина. А мені, вибачайте, не подобається кінець. Треба, щоб ви зустрілись з матросом. Допишіть трохи, і нам буде легше.

Батура. Не можна.

Василина. Чому?

Велика пауза.

Б а тур а. Я ніколи не зустріну його...

Кандиба (до Батури). Дозвольте вас на одну хвилину.

Батура. Будь ласка.

Батура і Кандиба йдуть у сад.

Романюк. Не витримав, гаспид...

Василина. Розпаковує... Ще співати почне...

Верба. Хто?

Василина. Наш Кандиба.

Надія (тихо). Друже мій... Друже вірний...

Романюк. Я от думаю, де вам буде краще жити. Може, так: Сергій Павлович у нас, кімната є вільна. Як, Надю?

Надія. Що ж, коли погодяться...

Романюк. Погодяться. (До Верби.) А вас, коли дозволите, до товариша Вакуленка.

Василина. Видумали. У нього ж діти...

Верба. Прошу вас, коли можна, в таку хату, де немає дітей. Мені тиша потрібна.

Василина. Тоді ясно. До нас підете. Півхати вам, а на другій половині — я і мати. Більше у нас нікого немає.

Романюк. їм же тиша потрібна, а мати твоя...

Василина. Що? Мати моя з ранку до вечора на роботі, характер у неї лагідний, тихий. (До Верби.) Згодні?

Верба. З радістю, але, може, мати ваша не погодиться...

Василина. Як? Та ви закохаєтесь у неї, коли побачите. Скажіть, Іване Петровичу, чи є ще в нашому селі такої душі жінка?

Романюк. Нема. Мабуть, у світі такої нема.

Чути з вулиці голоси, хтось плаче, а потім на всю вулицю — жіночий

голос.

Голос Ковшик. Не плачте. Кажу, не плачте. Ідіть у сільраду і чекайте, а я його зараз за вуха притягну. Я йому на носі печатку поставлю.

Верба. Хто це?

Василина. Моя матінка з кимось розмовляє. Романюк. Рідкої душі жінка...

Швидко входить голова сільради — Наталка Ковшик. В руках у неї великий брезентовий портфель.

Ковшик. Де мій секретар? Де мій бюрократ? (По-бачила в саду Кандибу.) Іди сюди, чорнильна твоя душа... Іди сюди... Швидше...

Василина. Мамо!..

Ковшик. Мовчи.

Входить Кандиба, за ним — Батура, в руках у нього зошити.

(До Кандиби.) Іди швидше, а то мене на шматки розірве. Василина (до Ромашока). Скажіть їй...

Романюк (махнув безнадійно рукою і простогнав).

0 господи...

Ковшик. Відповідай мені, хто такі Явдоха Мироненко

1 Марія Береза? Відповідай.

Кандиба. Як хто?

Ковшик. Де їх чоловіки лежать? На полі бою як герої. А ти де був? У комиші ховався, поки тебе не звільнила Червона Армія?

Кандиба. Дозвольте, у мене... (Показує на медаль.) Ковшик. Що ти мені на медаль показуєш? Скільки ти був у армії? П’ять місяців. Навіть до Берліна не дійшов, по дорозі вивихнув ногу — і в госпіталь. А їх чоловіки чотири роки воювали.

Кандиба. Я протестую. Я можу всім показати рану. (Піднімає штанину.)

Ковшик. Опусти штанину. Як же ти смієш так ставитись до заслужених матерів, заяча твоя душа!.. (Підняла портфель.) Куди ти їх документи на пенсію заслав? Кандиба. Я послав на перереєстрацію.

Ковшик. Коли?

Кандиба. Чотири місяці тому.

Ковшик. Брешеш, ось вони. (Витягнула з портфеля папери.) Я їх в твоїй шафі серед старих газет і всякого дрантя знайшла. Дивись, миші почали гризти. Чотири місяці плачуть баби, пенсії не одержують, а ти їм брешеш, що відповіді немає. Який же ти єсть секретар Радянської влади?

К а н д и б а. Як же це сталось?

Ковшик. І ще мене питаєш? На портфель, іди нараз же із сільраду, я там з тобою поговорю. Іди, бюрократ, гаспид, письменник!..

К а н д и б а. Вибачаюся. (Побіг.)

Ковшик (зняла хустку з голови, підійшла до столика). День добрий.

Верба. День добрий.

Ковшик (до Романюка). Що це ти, куме, нахнюпився?

Романюк. Нездужаю.

Підходить Батура.

Василина. Знайомтесь, мамо, це письменник.

Ковшик. Як письменник? Кандиба сказав, що лауріят приїхав.

Василина. Письменник-лауреат, товариш Батура.

Ковшик. Дуже рада. Вибачайте, що я Кандибу письменником обізвала. Він через свої вірші усі офіціальні папери губить.

Батура. Нічого. Я просто щасливий, що з вами познайомився.

Василина. А це, мамо, товариш Верба — художник.

Ковшик. Рада і вам. (Подала руку.)

Батура. Сідайте, будь ласка.

Ковшик. Дякую, сідайте ви. Відпочивати приїхали до нас?

Батура. Ні. Хочу зібрати матеріал для книги.

Ковшик. Для книги? Це добре. Опишіть, будь ласка, мого кума. Коли хочете, я вам про нього таке розкажу...

Ро-манюк. А я про тебе, кумо...

Ковшик. Починай. Я не боюсь.

Романюк. І я не боюсь. Проси, Надю, гостей снідати.

Надія. А й справді час. Прошу всіх до хати.

Ковшик. Дякую. Мені треба йти. Бувайте здорові, заходьте, коли буде час, в сільраду.

Батура. Неодмінно зайдемо.

Василина). Мамо, товариш Верба погодились у нас жити. Вони картини малюватимуть.

Романюк. Не будуть вони у вас жити.

Ковшик. Та й чого? Що, у мене хата гірша від твоєї чи пироги не рум’яні?

Романюк. їм потрібна тиша, спокій, а не ярмарок.

Ковшик. Ярмарок? Приходьте, товаришу художник, прийму з душею. Ви не думайте, це я так з бюрократами та з тими... от знову забула, як воно те слово, куме?

Романюк. Яке?

Ковшик. Яким тебе матрос на активі обізвав?.. О, згадала,— опортуніст. ...З опортуністами.

Романюк. Знаєш, Наталко, я тебе притягну до партійної відповідальності. Це був закритий актив, і про такі діла не говорять приватним особам.

Надія. Тату...

Василина. Мамо, прошу вас, ідіть.

Ковшик. Іду. (Підходить до Романюка.) А ти не сердься, я ж кума твоя, а куму любити треба! (Підморгнула і пішла.)

Вакуленко (до Василини). І коли твоя мати вгомониться?

Василина. Мабуть, ніколи.

Надія. Прошу.

Всі йдуть у хату, останніми — Василина і Верба.

Василина. Переїдете до нас чи роздумали?

Верба. Переїду, з великою радістю.

Василина. Мати у мене тиха, лагідна.

Верба. Я намалюю її портрет. (Подивився на Василину.) І ваш.

Входять у хату.

З глибини саду виходить матрос Карпо Вітровий. Він у безкозирці, на плечах — бушлат. В одній руці він тримає весло, в другій — великий букет водяних лілій. Спинився під деревом, слухає. З хати чути веселі голоси, брязкіт тарілок. Виходить Надія ч квартою і рушником, за нею — Батура з відром у руках. Вітровий ст* за деревом. Надія зачерпнула води. Батура простягнув до неї руки.

Надія. Чекайте, я вам годинник зніму... (Знімає годинник з його руки, потім зливає.) Ви навіть уявити не можете, як я рада, що бачу вас.

Батура. І я щасливий, що приїхав до вас. Тут все нове для мене.

У вікні з’явився Романюк.

Романюк. Надю, а де ж хрін?

Надія. Зараз, тату, забула. (Подала рушник Батурі, побігла в хату.)

Батура витирає руки. Вийшов Вітровий, став. Батура помітив його. Дивляться один на одного. Батура зробив кілька кроків вперед, спинився.

Пауза.

Вітровий (тихо). Сергію Павловичу...

Батура. Не може бути... Друже мій... друже! (Метнувся до нього, обняв, цілує, припав головою до його грудей.) Карпе, друже мій... друже вірний...

Вітровий. Серього... Серього... Заспокойся, Сергію Павловичу, прошу тебе.

Батура (витирає сльози). А я думав... Карпе, прости,..

Вітровий. Загинув?

Батура. Так. Я шукав тебе, відповіли — безвісти пропав.

Вітровий. Живу. Правда, дуже полатаний, але живу.

Батура. Чому не написав мені?

Вітровий. Думав написати, але ти, Сергію Павловичу, став знаменитою людиною, можна сказати, на весь Радянський Союз, вирішив не віднімати у тебе часу.

Батура. Солдатську дружбу забув?

Вітровий. Ні, я не забув, але нагадувати про неї не хотів.

Батура. Ех ти, орле сизокрилий... Яке щастя! (Дивиться на нього.)

Вітровий. І я щасливий. Приходь. Хата моя недалеко, над самою річкою, а живу тепер на острові, в курені. А зараз іди, на тебе там чекають.

Батура. Не відпущу, ходім зі мною.

Вітровий. Ні. З господарем цієї хати у мене свої рахунки. Туди я не піду. Приходь увечері чи завтра...

Голос Надії. Сергію Павловичу!

Вітровий. Іди, друже, Надія кличе. (Пішов садом.)

Батура дивиться йому вслід. Десь далеко задзвеніла пісня.

Б а тур а (тихо). Карпо... Карпо...

Батура швидко пішов за Вітровим. Знову долетіла пісня. З хати чути дзенькіт чарок і голос Верби: «За Калиновий Гай». Вийшла Надія, побачила лілії, дивиться в сад.

Завіса.

На острові. На березі, під столітньою вербою, курінь. Сушаться розвішані сітки, жаки... За куренем високий комиш. На траві сидять рибалки—Максим Зоря, Петро Мороз і Василь Крим. Вони у білих сорочках, брезентових штанах, а на ногах високі гумові чоботи. На голові у кожного старі безкозирки. Напівголі руки вкриті татуїровкою: якорі, серця, пробиті стрілою, голуби, а у Крима крізь розхристану сорочку видно витатуйовану дівчину.

Зоря (співає).

Пісня.

Мороз і Крим підтягують.

Зоря. Петько!...

Мороз. Що, Максиме Порфировичу?

Зоря. У контрабандиста тютюн е?

Крим. Єсть, Максиме Порфировичу. (Дістає.)

Зоря. Закуримо.

Рибалки витягли люльки, запалюють.

Крим. І що це наш капітан такий похмурий?

Зоря. Похмурий...

Пауза.

Мороз. Похмурий...

Пауза.

Крим. Дуже похмурий...

Зоря. Не торохти.

Крим. Єсть!

Пауза.

Зоря. Задумливий...

Мороз. Задумливий...

Крим. І дуже задумливий...

Зоря. Ти знову?

Крим. Єсть, не торохтітиі

Пауза.

Зоря. Жаль...

Мороз. Жаль...

Крим (одкрив рота, але не витримав погляду Максима Зорі, безнадійно махнув рукою і тихо сказав). Єсть. Зоря. Годі язики чесати. За роботу.

Рибалки латають сітку.

(Заспівує.)

Задумав дідочок,

Задумав жениться ⁶.

Входять К а р по Вітровий і Сергій Батура. Спинились, слухають пісню.

(Помітив їх, тихо.) Встати.

Рибалки встали. До них підійшли Вітровий і Батура.

Батура. День добрий.

Рибалки. День добрий.

Зоря. Де ви пристали?

Вітровий. На косі. Закінчуєте?

Зоря. Закінчуємо.

Вітровий починає оглядати сітку, за ним невідступно стежить Зоря.

Б а тур а (подивився на небо.) А гусей скільки! Мороз. З поля на лиман летять.

Батура. А там що?

Мороз. Де?

Батура (показує). Он високо-високо.

Мороз (подивився). Не бачу... Крим, подивись.

Крим (підняв голову вгору). То лебеді.

Зоря. Не бреши. Вони в цю пору не йдуть. То білі чаплі.

Вітровий. А це що?

Зоря. Де?

Вітровий (підняв сітку). Ось.

Зоря. Пропустив.

Вітровий. Хто?

Зоря дивиться на Крима, той підходить.

Крим. І як це я не помітив?

Зоря. Мелеш язиком. Торохтиш...

Вітровий. Хто казан чистить сьогодні?

Мороз. Я.

Вітровий. Передай йому.

Мороз. З превеликим задоволенням.

Вітровий (до Крима). Тиждень будеш чистити.

' Крим. Єсть, чистити.

Вітровий. Я піду човен пережену, а Сергій Павлович з вами буде говорити. На всі його питання дасте відповідь.

Зоря. Добре.

Вітровий. Тільки ти, Крим, дивись, не той... Ясно? Крим. Ясно.

Батура. Що?

Вітровий. У нього язик, як млин, нікому слова не дасть сказати... (Пішов.)

Батура сів, рибалки сіли. Батура дивиться на них, рибалки мовчать. Батура кашлянув, кашлянули рибалки.

Б а т у р а. Жарко. Як ви думаєте, дощ буде?

Зоря. Буде.

Мороз. Буде.

Крим. Буде вночі...

Зоря подивився на нього. Крим махнув рукою.

Пауза.

Зоря. Коли у вас, товаришу письменник, більше немає питань, то ми поїдемо жаки трусити.

Батура. Я хотів спитати вас, де ви служили, на яких кораблях.

Зоря. Ми служили на міноносці «Звонкому», а коли в громадянську під Новоросійськом, за наказом товариша Леніна, кораблі потопили, тоді ми пішли в піхоту битись за Радянську владу. Ми — це Мороз і я.

Батура (до Крима). А ви?

Крим. Я в торговельному флоті перебував.

Мороз. Він у грека-контрабандиста служив.

Батура. Де?

Крим. В Одесі. На шхуні «Стріла». Яка була шхуна! її вЬ\ знали. До нас колись теж приходив письменник, його прізвище, здається, Купріян... точно, Купріян.

Батура. Може, Купрін ⁷?

Крим. Може. Прийде, все розпитує нас, а потім всю ніч обов’язково вгощає. А* пили ми тоді з ним більше бордо червоне — і закушували мідіями...

Зоря. Крим.

Крим. Єсть.

Мороз. Ти краще скажи, скільки разів у турецькій тюрмі сидів.

Крим. Тричі у турецькій і в одеській двічі, але недовго. Грек зразу виручав, один тільки раз, видно, погано підмастив, і нас канонерка потопила в турецьких водах.

Мороз. Скільки років пройшло, а в ньому і зараз прокидається контрабандист.

Крим. Не чекав такого від вас. За всі роки Радянської влади я тільки раз попробував, і то дуже невдало. Посадили мене в черезвичайку, там просвітили, і з того часу веду чесне життя. Я тепер ударник.

Мороз. Спробував би ти не бути ударником у нашій бригаді... З борту скинули б.

Зоря. Робить він добре, тільки занадто часто грекову шхуну згадує.

Крим. Згадую... бо вона дуже ход мала добрий. В турецьких водах один раз за нами гнався...

Зоря (перебиває). Чекай. Скажіть, товаришу письменник, ви давно з нашим бригадиром познайомились?

Батура. В час війни.

Мороз. Так це про вас Карпо Корнійович розказували? Батура. А що розказував Карпо Корнійович?

Зоря. Що ви були хорошим командиром.

Багура. А... більше нічого не говорив?

Зоря. А що може бути більше, ніж коли солдат командира хвалить. Любить він вас, дуже любить.

Мороз. Не забуває.

Крим. Хіба можна забути бойового друга? От коли нашу, шхуну потопила турецька канонерка і опинився я в чужих водах...

Зоря. Крим! Ще слово — і ти зараз опинишся в наших водах.

Крим. Єсть.

Зоря. Якщо у вас більше запитань нема, товаришу письменник, ми підемо жаки трусити.

Батура. В час добрий.

Зоря. По човнах!

Пішли.

Батура поставив портативну машинку на пень, друкує, подивився в записну книжечку, знову друкує.

З’являється дід Гервасій. В одній руці у діда весло-правило, під рукою загорнута в вишитий рушник якась річ.

Дід підійшов до Батури, дивиться через його плече... Батура повернувся.

Гервасій. День добрий!

Батура. Добрий день.

Гервасій. Заяву стукаєте чи прошеніє?

Батура. Гірше, діду.

Гервасій. А... У міліцію строчите?

Батура. Не вгадали.

Гервасій. Борони боже, в суд?

Батура (сміється). Я книгу пишу, розумієте... Гервасій. А... А... То ви уроді той... ніби як Тарас Григорович Шевченко.

Батура. Що ви... Тарас Григорович, як Дніпро, великий і неповторний.

Гервасій. Як Дніпро... Вірно. (Співає.)

Додолу верби гне високі⁸, горами хвилю підійма...

Його пісня... У Каневі⁹ були?

Батура. Був.

Гервасій. Ми з жінкою щороку їздимо вклонитися Тарасу. Тепер хороше, на «Ракеті». Бабі моїй дуже подобається, вона, бісова дочка, змолоду скорость любила... (Зареготав.) Пробачте, мені казали, що ваш друг художник тут, на острові... Де він може бути? У мене до нього діло є...

Батура. Він збирався, але не поїхаи.

Г е р в а с і й. Що ви на мене так дивитесь?

Батура. Здорово вас намалював Микола Олександрович. Столичний музей купить ваш портрет.

Г е р в а с і й. Невже?

Батура. Обов’язково куплять.

Г е р в а с і й. Дав би бог, щоб хоч за фарби повернули художнику. Бувайте здорові.

Батура. Вибачте, дідусю, як вас величати?

Г е р в а с і й. Коли скорочено — то дід Непитущий. (Хитро посміхнувся.) Було колись. Ех, аж сам тепер дивуюсь. А коли повністю, то Гервасій Архипович Дірка, медаленосець, аж дві маю. (Вклонився, пішов.)

Коли Г ер в ас їй зник, Батура посміхнувся, закрив машинку Входить Вітровий.

Вітровий. Ну як, поговорили?

Батура. Поговорили.

Вітровий. Може, відпочинеш у курені?

Батура. Ні. Я не стомився. Посидьмо тут.

Вітровий. Ночувати будеш тут?

Батура. Буду, Карпе, друже мій. Закинемо сітки...

Вітровий. Закинемо й сітки, і перемети. А зараз давай кашу зваримо.

Батура. А риба де?

Вітровий. Єсть линочки, окуні, сомки, карасі. Чекають на тебе. А тут у мене припаси. (Виносить з куреня ящик, виймає.) Ось перчик, цибуля, старе сало...

Батура. А сало нащо?

Вітровий. Без старого сала нема юшки... Два літри.

Батура. Ого.

Вітровий. На свіжому повітрі і не помітиш, як піде... Та й бригада моя непитуща. (Сміється.)

Батура. Не п’ють?

Вітровий (починає чистити картоплю). Вчора цілу ніч терзали мене: «Що ж друг не приїхав, а горілка стоїть, ще градуси повтікають». Ледве від них відбився. Оце при-йшлось сховати. Сідай. Ну, давай, щоб не повтікали.

Батура. Хто?

Вітровий. Та градуси ж...

Сідають на перекинутий човен.

(Виймає цигарки.) Закусюй.

Батура взяв. Закурили.

Батура. Сьогодні місяць, як я приїхав до вас.

Вітровий. Невже?

Батура. Місяць, друже мій, а ніби один день.

Вітровий. Це добре.

Батура. Написав у Київ, щоб не чекали на мене до пізньої осені. (Обняв Вітрового.) Чи думали ми, коли лежали, обливаючись кров’ю, що будемо сидіти отак і дивитись на сонце у воді...

В і т р о в и й. Я думав...

Бат ура. А я ні.

Вітровий. Чому?

Батура. Коли ти встав і з гранатами пішов на танк...

Вітровий. Не треба! Не треба згадувати... Серього, ти Надії нічого про мене не говорив?

Батура. Ні, а що?

Вітровий. Вчора була тут. Допитується, коли я з тобою познайомився.

Батура. Не розумію, чому ти не хочеш, щоб вона все знала.

Вітровий. Не хочу.

Батура. Карпе, ти любиш її?

Вітровий мовчить. Пауза.

А Надія?

Вітровий. Не знаю.

Батура. Говорив з нею?

Вітровий хитнув ГОЛОВОЮ.

Чому?

Вітровий. Дивно.

Б а т у р а. Що?

Вітровий. Письменник ти, глибоко бачиш, а такої простої речі не розумієш. Хіба я їй до пари? Сімнадцять років між нами. Це не жарт. Вона вродлива, а я на болотяного чорта став схожий...

Пауза.

Б а т у р а. І ще що?

Вітровий. Вона дуже весела, дзвінка, а я...

Батура. Ну?

Вітровий. Увесь позшиваний... Та й ще єсть причина... (Глянув на Батуру.)

Батура. Яка?

Вітровий. Все зразу не переговориш.

Батура. Що позшиваний, то не біда, аби рубці були добрі, а вони у тебе, видно, міцні, гнав ти човен так, що моторка за тобою не встигла б... А все інше ніякого значення не має, коли єсть любов...

Вітровий. Коли єсть... А коли нема?

Батура. Так спитай. Невже, Карпе, ти боїшся?

Пауза.

Вітровий. Хіба про це питають, Серього?

Пауза.

Батура. Так... Не питають...

Вітровий. Як тобі наш колгосп подобається?

Батура. Все є для того, щоб передовим стати.

Вітровий. Все єсть, та тільки голова наш на передову лінію не хоче йти. Повзе, але не встає. Звик пишатися тим, що він передовий серед відсталих.

Батура. Цікаво. А як же ваш райком партії на це дивиться?

Вітровий. Критикують Романюка, а він кається.

Батура. Треба більше критикувати.

Вітровий. А він буде більше каятися.

Батура. Ну годі... Скажи, Карпе, а чого ти командуєш рибалками, а не справжнім ділом займаєшся?

Вітровий. Но-но, ти обережніш, моя бригада тепер сто тисяч карбованців у рік дає колгоспу.

Батура. Не тут твоє місце!

Вітровий. Промах у мене вийшов.

Батура. Який?

Вітровий. Як повернувся з армії, вибрали мене в правління і заступником голови призначили. Я сам розробив план, щоб різко повернути колгосп. Але нікого не підготував, не порадився, думав — зачитаю план на зборах, і всі проголосують «за», а вийшла осічка. Я розгарячився і сказав: не приймаєте мій план, тоді зніміть мене з заступника голови. Романюк за це вхопився і призначив мене бригадиром рибалок.

Батура. І ти здався?

Вітровий. Моряки не здаються. (Посміхнувся.) Я ще покажу себе...

Батура записує.

Ти що записуєш?

Батура. Твої думки.

Вітровий. Ти краще думки Романюка спробуй записати.

Батура. За твоєю характеристикою Романюк для мене ясний.

Вітровий. Ой, не поспішай. Спробуй заглянь в його душу. Дев’ятнадцять років головує, люди йому довіряють, воював добре, до Берліна дійшов, і, коли треба буде, запевняю, сапер Романюк наведе мости через будь-які води. Такі люди нам дорогі.

Батура. А все-таки, коли він не хоче йти до кращого, треба зняти.

Вітровий. Усі хочуть красиво жити. І Романюк... Батура. Не розумію.

Вітровий. Поживеш у нас, придивишся і, думаю, зрозумієш.

Далеко на річці заспівала дівчина.

Б а т у р а. Ніби хтось співає.

Вітровий (дивиться). Не видно.

Батура. Хороший голос.

Вітровий. Хороший... Це Надія співає. (Сідає.) Батура. Надія? До тебе в гості їде.

Вітровий. Не вмовлялись.

Батура. Тим краще, сама їде. Бачиш, ех ти, водяник! Ми її юшкою почастуємо. Біжи зустрічай.

Вітровий. А може, ти зустрінеш?

Батура. Вставай. Живо! (Підняв його.)

Вітровий. І сила ж у тебе.

Батура. А ти думав. Вона не знає, що я тут. Сховаюсь у комиш, розіграємо її.

Вітровий. Не треба.

Батура. Давай, давай. (Схопив піджак, побіг у комиш.) Вітровий витер руки, поправив безкозирку, підходить до берега.

Голос Надії. Чи можна причалити?

Вітровий. Просимо. (Пішов.)

Скоро вертаеться з Н а д і є ю. На ній спортивна куртка, на голові бриль. Вітровий несе кошик, поставив його коло човна.

Сідайте, Надіє Іванівно. Стомились?

Надія і Вітровий сідають.

Надія. Ні. Я б цілий день пливла. Люблю гребти. Не дихаєш, а п’єш повітря... (Зняла бриль.) Що ви готуєте? Вітровий. Юшку збираюсь варити.

Надія. А я знала, що ви мене юшкою зустрінете. Вгадайте, що привезла?

Вітровий. Не знаю.

Надія. Дістала вино, яке ви любите. (Виймає з кошика, подає.)

Вітровий. Дякую. А я для вас таку юшку зроблю, що на всіх річках і навіть на Чорному морі жоден рибак не зварить.

Надія. Тато просили передати вам вітання. Вітровий. Невже? Що це з ним сталося?

Надія. Все міняється, мій хороший Карпе Корнійовичу. Вітровий. Як ви сказали?

Надія. Все міняється і все йде до кращого. До кращого,

Карпе Корнійовичу... Ой, я просто сп’яніла на воді.., А у вас солома в чубі. (Зняла безкозирку, вийняла з Карпового чуба солому, одягла безкозирку собі на голову.) Личить мені безкозирка?

Вітровий (дивиться на Надію). Вам все личить. Надія. Дякую. (Одягнула на його голову безкозирку.)

Вітровий хоче поправити.

Не поправляйте. (Довго дивиться на нього.) Карпе Корнійовичу... та посміхніться.

Вітровий (посміхнувся). Раз чи два?

Надія. Сто, тисячу. Я хочу, щоб сьогодні все посміхалось, Подивіться, як сміється річка, небо, сонце, цей острів і навіть комиш...

Вітровий. Буду старатись.

Надія. Дорогий Карпе Корнійовичу, скажіть, чому ви з усіма жартуєте, веселі, а зі мною стримані?

Вітровий. Вам здається,

Надія. Ні. Скажіть одверто. Невже ви не відчуваєте, що я ваш друг?

Вітровий. Відчуваю, тому й стримую себе...

Надія. Нащо?

Вітровий. А хіба ви не розумієте?

Надія. Ні...

Вітровий. Жаль.

Надія. Ну от, ви знову стали похмурим. Милий, славний друже мій... Скажіть, ви тут одні?

Вітровий. Один.

Надія. А я думала...

Вітровий. Що?

Надія. Що ваші рибалки тут...

Вітровий. Вони скоро будуть. Жаки трусять.

Надія оглядається.

(Стежить за нею.) Ви ніби на когось чекаєте?

Надія. А на кого мені чекати?

Вітровий. Вибачайте, мені здалося... Що це у вас? (Показує на кошик.)

Надія. Там коадра, рушник, мило. Приїхала на цілу біч — рибалити. Свою обіцянку нарешті виконала. Вітровий. На цілу ніч?

Надія. Ви ніби незадоволені? Так просили мене, обіцяли показати...

Вітровий. Я дуже задоволений. Я просто щасливий, Надіє Іванівно. Все вам покажу, як обіцяв. І сітку будете тягнути, і жаки ставити.^ Все, все, що накажете... (Гукає.) Сергію Павловичу, Сергію Павловичу!..

Надія. Сергій Павлович тут?

Входить Батура.

Батура. Ну що ти, Карпе, не дав розіграти...

Вітровий. Кого?

Батура. Надію.

Надія. От який ви, не думала...

Батура. Який?

Надія. Хлопчик. Так тільки мої учні роблять.

Вітровий. Вибачайте, я піду рибу чистити.

Батура. І ми тобі допоможемо.

Надія. Ні. Карпо Корнійович нікому не дозволяє готувати юшку. Такий тут порядок. Сідайте і ждіть, поки не звариться.

Вітровий. Вірно. Я скоро. (Пішов.)

Пауза.

Надія. Чудний Карпо, але хороший. Я люблю його.

Батура. Любите?

Надія. Люблю... як хорошого, чесного товариша... Жаль, що з батьком на ножах, але я, здається, все зробила, щоб їх помирити.

Батура. Давно дружите?

Надія. Два роки. А здружили мене з ним ви.

Батура. Як?

Наді зз. Тільки прочитала вашу книгу, а Карпо через місяць повернувся з армії. Я запросила його в школу, влаштувала зустріч з дітьми й вчителями. Дивно, людина він розумна, а вашу книгу...

Батура. Що? Кажіть прямо.

Надія. Не любить. Тільки ви йому...

Батура. Ні слова. Запевняю.

Надія. Він каже, що ваш матрос видуманий — таких не буває...

Батура. Так каже?

Наді я. Ви на нього не ображайтесь. У вашого матроса широка душа, відвага, сила, а яка зовнішність,.. Як я бачу його лице, очі!.. Як хороше ви описали.

Батура. З зовнішністю я погрішив, не треба було робити його таким вродливим.

Надія. Не згодна. Людина великої душевної краси мусить бути такою ж і зовні. Карпо хороший, милий, але...

Батура. Що?

Надія. Дивно, моряк він, а романтики в ньому немає.

Батура. Ви помиляєтесь.

Надія. Проте я люблю його й таким.

Входить Вітровий, вносить казан.

Вітровий. Готово. Тепер розкладемо вогонь.

Надія. І будемо його підтримувати до ранку. Батура. Як? Хіба ви...

Надія. На всю ніч приїхала рибалити з вами. Вітровий. І де це моя команда пропала? (Відійшов, дивиться вдалину.)

Надія (до Батури). Чого ви замовкли?

Батура. Я... Я думаю, як хороше ви зробили, що приїхали... Як хороше.

Надія. Правда?

Батура. Правда.

Вертається Вітровий.

Надія. Ходімте збирати хмиз. (Взяла Батуру за руку.) Та вставайте...

Батура. Ідіть, я зараз.

Надія. Жду. (Побігла.)

Батура підходить до Вітрового.

Батура. Карпе...

Вітровий. Слухаю.

Батура. Я мушу зараз покинути вас.

Вітровий. Чого?

Батура. Я забув, що мені сьогодні (подивився на годинник) о шостій дзвонитимуть з Києва. Розумієш, дуже для мене важлива розмова.

Вітровий. Розумію.

Батура. Пробач, але, на жаль...

Вітровий. Ні. Ти не поїдеш.

Батура. Карпе, повір...

Вітровий. Я вірю, вірю в друга, а він... він не підведе... Іди збирай хмиз.

Чути, як співають рибалки.

От і моя команда вертається. Скоро за юшку сядемо. Голос Надії. Сергію Павловичу!

Вітровий. Чого ж ти стоїш, Серього? Мені подачок не треба. Це було б не по-товариському і образа навіки. Іди, Надія чекає. (Пішов на берег.)

Батура стоїть, дивиться йому вслід. Пісня все ближче.

Входить Надія. В руках у неї хмиз.

Надія (кинула хмиз). Який він колючий, кров виступила. (Піднесла руку до рота.)

Завіса.

ДІЯ III

В саду хата. На першому плані квітник. Серед квітів вузенькі доріжки, посилані піском. В центрі столик, накритий вишитою скатертиною. Коло дерев розставлені ескізи. На них на всіх намальована Василина. Коло столика стоїть високий підрамник, на ньому натягнуте полотно. Верба тримає^ в руках фарби, пензель, дивиться на полотно, кладе мазки, відходить, знову кладе. Він в доброму настрої. І по тому, як він наспівує без слів, ми відчуваємо, коли вдалий кладе мазок, а коли ні. Входить Наталка Ковшик. Верба її не помічає. Ковшик дивиться на ескіз.

Ковшик. Як хороше ви намалювали!

Верба. Подобається вам?

Ковшик. Як жива... І добре, що серед пшениці стоїть, тільки що це?

Верба. Це волошки. Я їх спеціально намалював серед золотої пшениці. Сині волошки, гарно, правда?

Ковшик. Ні. Не гарно.

Верба. Чому? Хіба я їх погано намалював?

Ковшик. Намалювали добре, але не там, де треба. Пшениця мусить бути чистою, без бур’яну.

Верба. Волошки — не бур’ян.

Ковшик. В руках волошки — це квіти, а серед пшениці вони бур’ян. Краще їх виполіть, коли можна...

Верба. Добре, я їх виполю. Я так чекаю на жнива, хочу велике полотно написати — «Колгоспний урожай».

Ковшик. Добра думка... Але хіба так можна?

Верба. Що, дорога Наталіє Микитівно?

Ковшик. Цілий день стоїте. Уже вечоріє. Кидайте роботу.

Верба. Зараз. Я сьогодні в такому творчому настрої, що одірватись не можу.

Ковшик. Це я чую щодня від вас.

Верба. А знаєте чому?

Ковшик. Ні.

Верба. Скоро скажу.

Ковшик. А чого не зараз? (Підійшла, дивиться на портрет.)

Верба. Просто боюсь...

Ковшик (посміхнулась, дивиться на Вербу). Можете не говорити. Коли б вона в житті такою була...

Верба. Василина краща, тільки ніяк не можу схопити вираз її очей. Вона їх завжди трошки мружить. Правда?

Ковшик. Коли я її на руках носила, то вона не мружила, а зараз, кому і як мружить, не знаю.

Верба. Не помічали?

Ковшик. Не придивляюсь. Дозвольте вас запитати. Чого ви, Миколо Олександровичу, коли Василина на роботі, малюєте на березі, у полі, тут, а як вона приходить, то більше в хаті?

Верба. Василина приходить стомленою, і в хаті їй легше позувати, вільніше себе почуває. А що, Наталіє Микитівно?

Ковшик. Це я так спитала, для загальної освіти, бо вперше бачу, як художники творять.

Верба (зніяковів). Творимо, як можемо...

Ковшик. І довго ви ще будете малювати Василину?

Верба. О, ще довго. Я хочу її портрет послати на Всесоюзну виставку, а ви розумієте, яка це відповідальна справа. Я мушу показати чудесну душу передової колгоспниці, всю її красу, розум, віру в свою працю, благородний порив...

Ковшик (перебиває). Розумію. Ви краще все це їй скажіть, а то вона всю ніч не спала і на роботу пішла смутною.

Верба. Може, захворіла?

Ковшик. Ні. Казала, що ви телеграму вчора одержали. Може, у вас що трапилось, і вона вболіває?

Верба. Нічого особливого. Сестра дала телеграму, що виїздить до мене на два-три дні.

Ковшик. А коли приїде?

Верба. Не розберу. Вона у мене трохи безтолкова. Ніколи точно не напише. Жаль, що я не міг сказати Васи-лині. Від Сергія повернувся пізно, а вона пішла на роботу, коли я ще спав.

Ковшик. Скоро прийде, скажете. У мене до вас, Миколо Олександровичу, є одне серйозне питання — і, як кажуть, по дівочій лінії.

Верба (стривожено). Прошу, прошу.,.

Ковшик. Тільки ви мені скажіть щиро і одверто.

Верба. Скажу, все скажу.

Ковшик. Сідайте.

Верба (стривожений ще більше). Нічого, я постою.

Ковшик. Сідайте, сідайте.

Верба сів.

(Дивиться на Вербу.) Ви щось зблідли, чи не сонце вас напекло?

Верба. Ні, ні... А... а може бути... сонце... Сонце, воно впливає...

Ковшик. Бережіться... Бриль надягайте. Діло таке. У нас так заведено: весною чи влітку молоді закохуються, а восени...

Верба. Одружуються... У нас теж так. Ви не думайте, Наталіє Микитівно... I у нас так... а деякі не чекають omiL.

¹ Ковш и к. Так. І у нас, а тільки більшість восени.

Верба. Що ж, і восени можна... Чого ж... Пора прекрасна...

Ковшик. І я так думаю...

Верба. Наталіє Микитівно... Я якраз збирався вам сказати...

Ковшик (перебиває). Ви мене вибачте, я ще не договорила.

Верба. Даруйте.

К о в Ці и к. Так от, приходить осінь, і молоді люди ідуть в сільраду, в загс розписуватись...

Верба. Я розумію вас... Кожна чесна людина мусить так зробити.

Ковшик. Вірно. І от, коли вони приходять, то що ми їм даємо в таку урочисту і, можна сказати, незабутню хвилину? Ви зрозуміли?

Верба. Ні, ні. Тепер я вас щось не розумію.

Ковшик. Ми даємо посвідку про шлюб, але яку? Маленьку квитанцію, таку ж, яку видаємо за поставку свиней або курей... А це документ, в якому записано про любов і скріплена державою сім’я... От я і прошу вас, чи не намалюєте ви нам великі шлюбні посвідки, ну хоч з п’ятдесят штук. Це для нас на два роки вистачить! Щоб на них були квіти і, може, голубки. Як?

Верба. Можна і квіти, і голубків... (Дістав хусточку, витирає з чола піт.)

Ковшик. Всередині — місце для запису і для невеличкої фотографії — наречена, наречений і їх батьки чи родичі... А може, й без родичів? Не всі родичі бувають приємні, правда?

Верба. Можна й без родичів.

Ковшик. А над усім союзний державний герб, щоб міцніше було, і від нього дві стрічки червоні, а на них золотом написати — хоч би й так: «Міцна сім’я — міцна держава».

Верба. А... а для чого?

Ковшик. Щоб кожен читав і знав — руйнуєш сім’ю, сучий сину, підриваєш і державу. Виходить, таких треба бити...

Верба. Треба бити, обов’язково...

Ковшик. Тільки у мене на це грошей по кошторису нема, але я вам за це...

Верба. Що ви, Наталіє Микитівно! Та я вам не п’ят-* десят, а п’ятсот штук таких посвідчень намалюю.

Ковшик. І квіти будуть?

Верба. Будуть... і голубки, і_fколоски...

Ковшик. От колоски — це добре... Що ж (встала), дякую вам від усіх закоханих. (Простягнула руку.)

Верба (взяв її руку). Наталіє Микитівно... Дозвольте як матері... (Цілує їй руку.)

Ковшик (схвильовано). Що ви... Що це ви?

Верба. Я скоро, скоро вам все скажу...

Чутно голос Василини.

Голос Василини. Мамо, до тебе Іван Петрович прийшли.

Ковшик. Іду. Коли ж почнете?

Верба. Хоч і зараз. Тільки треба ще обговорити...

Ковшик. А ви з Василиною порадьтесь, бо у мене скоро партзбори. (Пішла.)

У двір входить дід Гервасій. В одній руці у нього якась річ, загорнута у вишитий рушник, у другій руці — поворозка, на якій через плече висять великий судак та сом.

Гервасій (дивиться на портрет Василини). Як жива... День добрий...

Верба. День добрий.

Гервасій підійшов до свого портрета, дивиться.

Я тут трошки поправив...

Гервасій. Невже я такий старий?

Верба. Такий, як є...

Гервасій. А баба мене ще ревнує — і як...

Верба. Невже?

Гервасій. Між нами, місяць тому як ухопила за чуба, аж блискавки в очі вдарили... Я кричу їй: не маєш права, я партизан, а вона, повірите, атомна баба в мене...

Верба. Атомна. (Сміється.) Я її намалюю.

Гервасій. Борони боже... на таку фігуру у вас фарби не вистачить... Рибку вам приніс... Ще жива. (Потрусив.) Ти диви, заснула... От зараза, тільки що жила... (Трусить.) Свіжак. (Подає.)

Верба. Спасибі, але вона мені не потрібна.

Гервасій (поклав на траву рибу). Наталка вам таку юшку зварить, що півлітра буде мало. У мене до вас велике прохання. (Розмотує рушник.) Оце був святий Пантелеймон. (Показує.) Моя баба Аграфена Іванівна сердечно просить вас, обновіть святого, бо за давністю років дуже він вицвів. А мужчина був помітний і зовнішність мав благородну. Він дуже на вас схожий... ⁵

Верба (розвів руками). Вибачте, але я...

Гервасій (перебиває). Зробіть ласку. Це ж не для мене. Я з тисяча дев’ятсот тридцять сьомого року не вірю ні в бога, ні в чорта! Уважте моїй бабі.

Верба. Не можу.

Гервасій. Тут же юрунда. Фарби небагато піде. Хоч вуса освіжіть...

Верба. Ні, ні, і не просіть.

Гервасій. Жаль... Жаль...

Верба. Пробачте... Будьте здорові. (Пішов у хату.)

⁰ Дід озирнувся, поставив ікону на мольберт і побіг.

(Виходить, бере кісточку, підходить до мольберта.)

Здаля виглядає Гервасій.

О... Здоров, Пантелеймон.

Д і д зник.

Діду... Діду... Ну, Пантелей, я тобі такі вуса зроблю, що баба вижене тебе з хати.

Входить Василина.

Василино...

Василина. Ви телеграму вчора одержали. Щось трапилось?

Верба. Ні. Сестра приїздить завтра чи позавтра. Василина. Сестра... Чого ви мені неправду говорите? Верба. Як? Що ти, Василино...

Василина. Там в телеграмі не те. Я випадково вчора прочитала, ви її забули тут на столі.

Верба. Як же там? Чекай. (Шукає.) Куди я її подів? От нещастя. Як?

Василина. А так: «їду до тебе цілую ага».

Верба. Ага, ага... Ага... (Починає голосно сміятись.) Василина. Чого ви смієтесь?

Верба. Це вона собі видумала Агу, а її справжнє ім’я Агафія, Гафійка.

Василина. Скільки їй років?

Верба. Вона всім каже, що тридцять три, а насправді добрих сорок.

Василина. Гарна?

Верба. Так.

Василина. А нащо вона Гафійку на Агу проміняла? Верба. Сестра вийшла заміж за талановитого інженера, він начальник одного комбінату, і вирішила, що Гафійка їй вже не підходить. Тепер вона Ага Щука. Щука — це прізвище її чоловіка.

Василина. А я цілу ніч не спала через цю Агу... Верба. Я бачу, в тебе очі червоні.

Василина. Сідай коло мене.

Верба. З радістю.

Дивляться одне на одного.

О, знову очі мружить. (Обнімає її, цілує.)

Василина. Годі, а то сюди зараз прийдуть.

Верба. Василино, я хочу поговорити з Наталією Микитівною сьогодні.

Василина. Ще встигнеш.

Верба. Чого відкладати? Я про це навіть чоловіку сестри написав, просив, щоб він вислав костюм і деякі речі...

Василина. Того сестра і їде сюди?

Верба. Може.

Василина. Боїшся її?

Верба. Ні... Як тобі сказати...

Василина. А коли я їй не сподобаюсь?

Верба. Мила моя, славна, коли вона хоч слово погане про тебе скаже, то я її втоплю. Не турбуйся, приїде, а на другий день я їй куплю квиток,— і будь здорова, сестричко. Дозволь поговорити...

Василина. Боюсь я, Миколо, люблю тебе і боюсь...

Верба. Ти знову про те ж... А може, ти...

Василина. Вірю, вірю тобі. (Обняла його.) Але боюсь, мій голубе ясний...

Чути голоси.

Верба. Сюди ідуть. Допоможи мені, Василино.

Василина і Верба беруть портрет, фарби, пензлі і йдуть у хату. Входять Наталка Ковшик і Романюк, підійшли до столика, сіли.

Романюк. І нащо ти письменника запросила? У нас же закриті збори.

Ковшик, Він член партії. Напросився, відмовити не могла.

Романюк. Тиж знаєш, що він книгу про нас составляє.

Ковшик. Знаю. Краще нехай виведе нас такими, які ми є, а то, як почне видумувати, гірше буде.

Романюк. Я не проти, щоб він тут був, тільки не сьогодні. Ми ж збираємось, щоб поговорити по душам...

Ковшик. Письменник і мусить про душу писати.

Романюк. Я все-таки категоричським путьом проти.

Ковшик. Тоді виступи.

Романюк. Ти що, глузуєш? Чоловік у мене живе, про нас пише, прославляти нас хоче, а я буду виступати проти. Ні, нема у вас патріотизму до свого колгоспу, до свого села.

Ковшик. Який ти патріот? Що ти зробив для села?

Романюк. Мало зробив? Після війни людей з землянок в нові хати вивів, все господарство на ноги поетапнії, і під моїм, я б сказав, належним керівництвом колгосп міцно па середньому рівні стоїть. Ой! Печінка коле... Тільки розхвилююсь — і коле... Ой, бачу я, що недовго мені осталось. Помру скоро... Категоричським путьом, помру...

Ко.вшик. Почекай, у нас кладовище ще й досі не огороджено, жодної деревини не посаджено. Давай, куме, впорядкуємо його, допоможи, рік тебе прошу. А то й справді, вріжеш дуба, що я тоді робитиму? Соромно буде голову колгоспу на таке ‘занедбане кладовище нести, та ще й без музики. Оркестру нема. Нас не шануєш, то хоч себе пожалій, куме...

Романюк. Добре,, кумо. Куплю оркестр, куплю. І, коли ти дуба вріжеш, накажу, щоб грали гопака. Танцюватиму від твоєї хати аж до кладовища..

Ковшик. От бачиш, як нам оркестр потрібен. Так купиш чи знову підведеш?

Романюк. Куплю. Даю слово.

Входять Вітровий, Батура, Вакуленко і Крилата.

Ковшик. Сідайте.

Романюк (до Крилатої). Товаришу секретар, коли почнете збори?

Крилата. Скоро. Почекаємо секретаря райпарткому.

Вакуленко. Приїде?

Крилата. Я дзвонила йому. Обіцяв.

Романюк. Що ж, це добре. Треба б вечерю підготувати, збори затягнуться. (До Батури.) Да, Сергію Павловичу, на вас Надія чекає. Ви обіцяли з нею поїхати по гриби.

Б а т у р а. Я попередив, що не зможу.

Крилата. Чого так тяжко зітхаєш?

Романюк. Попали ми в дуже неприємну хвазу. Дощі пройшли великі, і бур’яни женуть, неначе щоночі їх чорти сіють. Розхвилювався я, аж печінка заболіла. Тільки на буряках легше стало. Там чисто.

Вітровий. Бо Василина з своєю ланкою щодня на полі сонце зустрічає.

Романюк. Підтягнемо всіх, не про це я хочу зараз говорити.

Крилата. А я думаю, з цього треба починати. Дні ідуть. Читали, Іване Петровичу, що на Пленумі ЦК сказали?

Ковшик. Читав доповідь?

Крилата подає Романюкові книжечку.

Романюк (взяв книжечку, дивиться). Почав, але не дочитав, часу немає читати, з ранку до ночі крутишся в колгоспі, як муха в окропі. Та ще й окуляри у мене довоєнні, мабуть, вже не підходять. Очі болять.

Ковшик. Купи нові.

Романюк. Пробував, але ніяк не підберу. До старих вуха звикли, а нові дуже муляють, от тут болить. (Показує.) А ви щось записуєте, Сергію Павловичу?

Батура. Так. Окремі слова... У вас дуже образні вирази.

Романюк. Образні... Може бути. Ми як думаємо, так і говоримо.

Вітровий. Не завжди.

Романюк. На репліки не відповідаю. Щоб було ясно товаришеві письменнику, чого ми попали в таку неприємну хвазу, я згадаю минулий рік, ще тоді я категоричським путьом настоював — не можемо ми сіяти стільки... і буряки,

і соняшники, і кунжут... Мене тоді на активі райпарткому Карпо Корнійович обізвав опортуністом.

Вітровий. Назвав і буду називати, поки ви не навчитесь розумно розставляти робочу силу і вимагати від кожного...

Романюк. Призвіть його до порядку, бо я у відповідь можу таке сказати...

Ковшик. Скажіть, обов’язково скажіть.

Романюк. Ех, жаль, що не вмію сочиняти. Я б вас, Карпе Корнійовичу, так показав... Ух! В самісіньку комедію всунув би...

Вакуленко. Ми ж не для лайки тут зібрались.

Ковшик. А що ж, цілуватись, коли під загрозою врожай?

Батура. Даруйте, Іване Петровичу, чому у вас трудоднів багато, а колгосп, як ви кажете, попав у неприємну фазу?

Романюк. Ви бачили, яке тепер у нас складне господарство. Скільки культур і які.

Батура. І все-таки мені не ясно, в чому ваші труднощі? Село велике, людей багато.

Ковшик. Вакуленко, не спи.

Вакуленко. Правильно... Га?

Романюк. Це довго розповідати. Я вам вдома докладно...

Вітровий. Діло просте. Норми занижені. На полях баби, а чоловіки майже усі в начальстві ходять.

Романюк. Баби, як кажуть з самісінького верху,— велика сила, і їх більшість.

Крилата. Не викручуйтеся, введіть такі норми, як в нашій ланці, для всіх — врожай потроїмо.

Ром а шок. Не можуть всі так працювати, як ви.

Крилата. А чому? У Посмітного можуть?

Романюк. Та що ви мені все Посмітного під ніс тичете? У мене від нього вже нежить хронічний... Я дев’ятнадцять років головою. (До Батури.) Коли вже записуєте, то для точності пишіть двадцять. В цьоМу році ювілей. Не можу я кожному колгоспнику вкласти в голову свій мозок. Не доросли наші.

Вітровий. Це вірно, щоб вкласти, треба самому багато мати, а що у вас є? Далі свого району носа не показуєте, а люди їдуть вчитись, переймають передовий досвід...

Романюк. У мене нема часу на екскурсії їздити. Ви краще скажіть, чому з нашого села четверо на агрономів вивчились, а де вони? Два в області папери переписують, а два в столиці пристроїлись. Чому немає такого указу: вивчився — повертайся в своє село і одроби п’ять років за пампушки, якими тебе тут годували.

Вітровий. Напишіть про це, Сергію Павловичу. Це правда.

Романюк. Немає на кого спертись.

Ковшик. А нащо ти Карпа Корнійовича сплавив рибку ловити, а на його місце Вакуленка взяв?

Вакуленко (прокинувся). Вірно, справедливо... Га?

Романюк. Двох голів в колгоспі бути не може. Люди обрали мене.

Вітровий. Давайте ближче до діла. Коли збори загальні скличете?

Романюк. Зборів не буде.

Наталка Ковшик пішла до хати.

Вітровий. Я поїду в обком. (Встає.)

Романюк. Чого?

Вітровий. Розкажу, як ми перед цами вклоняємось, вмовляємо, як нас в районі все мирять, і попрошу дозволу справити вам, Іване Петровичу, ювілей, щоб вам подякували і попрощались з вами.

Романюк (до Батури). Бачили, Сергію Павловичу, яку я допомогу маю від бюро нашої партійної організації? Запишіть в точності, щоб всі прочитали. Я роблю, день і ніч роблю. Усі люди задоволені, а їм все мало, мало й мало...

Вітровий. Нам завжди буде мало, на те ми комуністи.

Романюк. А хіба я не состою у партії?

Вітровий. Состоїте.

Романюк. Так хто ж я такий?

Вітровий. Состоящий у партії.

Романюк. Виходить, і я комуніст.

Вітровий. Якраз і не виходить.

Романюк (до Батури). Зараз знову почне говорити про Посмітного. От побачите...

Вітровий. Буду щодня, щохвилини, бо їм і нам держава найкращі машини дає, їм і нам служить передова наука, бо для них і для нас одні вказівки партії, одна програма, яку вони виконують, а ми тюпаємо, як старі шкапи. На крейсері сидимо, а веслами гребем. Хіба так можна?

Романюк. Тихше їдеш, далі будеш.

Крилата. Ну, почекай...

Вбігає П у.р х а в к а^

Пурхавка. Секретар райкому приїхав.

Крилата. Пішли. Почнемо збори.

Романюк (до Батури). Сергію Павловичу, як набридне слухати наші справи, то коні готові.

Батура. Я хочу тут побути.

Романюк. Воля ваша...

Всі виходять. Входить Крим, в руках у нього чемодан і парасолька. За ним іде Ага Щука. Вона одягнути претензійно. На руках великі браслети, на пальцях персні, на шиї кілька низок бус, у вухах великі серги, на голові високий капелюшок.

Крим. Сюди, мадам. Це їх квітник, а ото хата. Художник тут живуть. Дозвольте в хату.

Ага. Ні, ні. Я тут трохи причепурюся. Поставте чемодан.

Крим поставив чемодан.

Мерсі.

Крим. Пурле франсе, мадам?

Ага. Ні, не говорю, тільки читаю.

Крим. Шпік енгліш, мадам?

Ага. Звідки ви іноземні мови знаєте?

Крим. О мадам. Я моряк, колишній боцман із шхуни «Стріла». Я Чорне і Середземне моря знаю, як свої п’ять пальців. В усіх великих портах світу бував.

Ага. Ви були в багатьох країнах, який ви щасливий, багато бачили.

Крим. В усіх країнах, де був підходящий товар.

Ага (витягла з кишені плаща гроші, дає). Прошу, за ваш труд.

Крим. Що ви, не треба (простягнув руку, бере гроші), не треба... Я дивлюсь на вас, мадам, і згадую іспанський

порт Кадікс ¹⁰. Тільки там я зустрічав таких жінок, як ші. Клянусь головою акули.

Ага. Невже я схожа на іспанку?

Крим. Як шхуна на крейсер, мадам. У вас єсть щось таке. (Підняв одну руку вгору, а другу простягнув вперед, співає.)

Дует.

Красотки, красотки, красотки кабаре... ¹¹

Ага. Я не уявляю, як могло б жити людство без оперети...

Крим. О мадам, яка це велика істина. Як жаль, що я вас так пізно зустрів.

Знову починає дует з оперети.

Ага. Дякую. Ви справжній артист...

Крим. Вашу ручку, сеньйора.

Ага подає руку для поцілунку.

(Цілує.) А брильянтики фальшиві, мадам. Фальшиві.

Ага. Бувайте здорові.

Крим. Ви мене розхвилювали. (Співає.)

Цветок душистых прерий... ¹²

(Виходить.)

Ага сідає коло столика, знімає туфлю, витрушує пісок. З хати виходить Наталка Ковшик.

Ага. У вас такий пісок...

Ковшик. День добрий.

Ага. День добрий. (Стукає туфлею по столику.) Будь ласка, подайте мені чемодан.

Ковшик приносить чемодан, ставить на столик.

Дякую. (Взуває туфлю.)

Ковшик. Ви, мабуть, сестра Миколи Олександровича? Ага. Так. Покличте його.

Ковшик. Він пішов на берег, скоро повернеться. Дозвольте познайомитись.

Ага. Ага Олександрівна Щука.

Ковшик. А я Наталка Микитівна Ковшик.

Ага. Наталка... У мене хатня робітниця Наталка —

і, знаєте, на вас схожа. Теж з села, малописьменна, але симпатична, дуже симпатична.

Ковшик. Може, до хати зайдете?

Ага. Я тут почекаю Колю. Так душно. Можна у вас води попросити?

Ковшик; А може, молока холодного?

Ага. Ні, иі. Молоко мені категорично заборонив мій лікар.

Ковшик. Вам воду принесе моя дочка, а мені пробачте,— я мушу піти.

Ага. Прошу.

Ковшик пішла. Ага розкрила чемодан, дістала звідти велику сумку, розкрила, поставила дзеркало на чемодан і почала пудритись, фарбувати губи та поправляти зачіску. З хати виходить Василина, в руці у неї на блюдечці склянка з водою. Вона спинилась,здивовано дивиться на Агу, яка, не помічаючи її, викручується перед дзеркало. Коли Ага закінчила чепуритися, Василина підходить.

Василина. День добрий.

Ага кивнула головою, дивиться на неї

Прошу вас. (Подає воду.)

Ага. Дякую. (П'є, розглядає Василину.) Сідай, мила. Василина. Моє ім’я не Мила, а Василина, а по батькові Дмитрівна. (Сідає.)

Ага. Так це ви Василина?

Василина. Я Василина, а що?

Ага. Нічого...

Василина. А ви Ага

Ага. Я не Ага, а Ага... Ага Олександрівна Василина. Як вам їхалось?

Ага. Дуже погано, уявляєш, моя мила...

Василина. Василина.

Ага. Василина.

Василина. Дмитрівна.

Ага. Дмитрівна... Міжнародного вагона на цій лінії немає, тільки м’який. В купе проти мене сидів якийсь неприємний тип, весь час дивився на мене й ікав. Я так рознервувалась. (Взяла склянку, зробила ковток і гикнула.)

Василина посміхнулась.

Вибачайте, це у мене від хвилювання.

Василина. Може, і він був схвильований?

Ага. Просто некультурний хам. (Гикнула.) Василина. Може, перекусите, поки прийде Микола Олександрович?

Ага. В цю пору я не їм. Мій лікар категорично заборонив.

Василина. По вас не видно, що ви хворі.

Ага. Ах, моя мила...

Василина. Василина.

Ага. Дем’янівна.

Василина. Дмитрівна.

Ага. Дмитрівна... У мене дуже поганий стан здоров'я. Мі И чоловік Кіндрат Варфоломійович скликав найвидатиіших професорів, але наша медицина ще така безсила, така безсила...

Василина. Хіба?

Ага. Факт. Нічого у мене не знайшли, а я дуже хвора. (Взяла склянку, подивилась на Василину і поставила склянку на стіл.)

Василина. У нас відпочинете. Село наше — як сад, а річка...

А г а. Я люблю село,, дуже люблю. На селі народилась, але це було так давно, так давно...

Василина. Хіба вам так багато років?

Ага. Роки тут ні до чого. Культурна людина, коли щось приємне згадує, завжди говорить: «Це було так давно», щоб підкреслити настрій.

Василина. Ага...

Ага. Не Ага, а Ага...

Василина. Вибачте, я пам’ятаю... Аго Олександрівно, поживіть у нас.

Ага. На жаль, не можу. Мій лікар вимагає, щоб я жила в цю пору місяць у Сочі, а потім місяць у Кисловодську.

Василина. Два місяці на курорті?

Ага. Два місяці. Це так стомлює. Кіндрат Варфоломійович просто не пізнає мене після курорту. Я повертаюсь така виснажена, така виснажена... (Випила води і знову гикнула.) Цей хам у вагоні мене просто заразив якимось ікальним вірусом.

Василина. А може, ви щось з’їли?

Ага. Нічого особливого. Що я з’їла? Котлетку, бутерброд з ікрою, два бутерброди з шинкою і курчатко. Я на строгій дієті.

Василина. Видно по вас.

Ага. Що видно?

Василина. Що ви дуже стомлені.

Ага. Так, стомлена. В Сочі відпочину. Забираю Колю

і прямо в Сочі.

Василина. І Микола Олександрович...

Ага. Так. Колі нема чого тут витрачати час. Він портретист. Кого він тут малюватиме? Ну, самі скажіть.

Василина. Хіба у нас немає людей? Хіба не можна їх хороше намалювати?

Ага. Люди кругом єсть, а в Сочі в цей час відпочивають відомі генерали, народні артисти. А для художника головне не те, як малюєш,— це формалізм, а те, кого малюєш,— це реалізм. Це питання дуже серйозне. Він до відповідальної виставки готується. Розумієте?

Василина. А коли Микола Олександрович не поїде з вами?

Ага. Поїде. У нього єсть зобов’язання інтимного порядку. В Сочі на нього чекає Людмила Аполлонівна, дочка нашого приятеля. Він почав її портрет, але не закінчив. Тільки між нами — вона безумно любить його. Василина. А він?

Ага. Це буде блискуча пара. Талановитий художник

і надзвичайна балерина. Весілля відклали на осінь, тепер в місті нікого немає, всі на дачах...

Входить Верба.

Верба. Кого бачу? Моя сестричка дорога.

Ага. Ну, як ти тут живеш, хлопчику мій? (Обнімає його, цілує.)

Верба. Добре. А як ти, моя щучко?

Ага. Дякую. Я тобі листа від Людочки привезла. Верба. З Сочі прислала?

Ага. Вона там так сумує...

Верба (посміхнувся). Сумує... Бідна, мабуть, ще не встигла...

Василина пішла.

Василино... Василино...

Василина не повернулась.

Що трапилось?

Ага. Не знаю.

Верба. Василино! (Швидко пішов за нею.)

Ага. Колю, Колю... (Сіла, потім встала, озирнулась, вийняла з чемодана величезний бутерброд, їсть.)

Вбігає Верба, став перед нею.

Хочеш бутербродик, мій хлопчику?

Верба. Що ти їй сказала? Припини жувати. Відповідай!..

Входить Наталка Ковшик, стала, дивиться. її не помічають.

Ага. Заспокойся. Я сказала, що ми їдемо в Сочі, на тебе чекає Людочка... Вона, крім листа, чотири телеграми прислала. Ось вони... (Відкриває чемодан.)

Верба (махнув рукою, полетів чемодан, з нього висипались речі, серед яких кільце ковбаси, дві жарені курки). Геть звідси, геть зараз же, а то я тебе утоплю в болоті! Чуєш, утоплю в болоті!.. (Пішов.)

Ага схлипує. Підходить Наталка Ковшик.

Ковшик. Не плачте.

Ага. Утопити хоче...

Ковшик. Не хвилюйтесь, не втопить. У нас нема болота, а в річці не дозволимо, там вода чиста, скотина п’є...

(Склала руки на грудях.) Збирайте чемодан і йдіть за мною.

Ага, плачучи, підійшла до чемодана, збирає речі. Наталка Ковшик стоїть і, посміхаючись, дивиться на неї.

Завіса.

КАРТИНА ДРУГА

Декорація та ж, що і в попередній картині. Ранок. Коло столика сидить Верба. Він подивився на годинник, встав. Входить Батура.

Верба. Пробач, Сергію, що я так рано послав за тобою. У мене великі неприємності. Припливла!

Батура. Хто?

Верба. Щука.

Батура. А.., Ага Олександрівна. Яка енергія!.. Одна чи з балериною?

Верба. Одна.

Батура. Тоді півбіди.

Верба. Вона таке про мене наговорила, що Василина перестала зі мною розмовляти і навіть...

Батура. Що?

Верба. Попросила залишити їхню хату. Ну, що мені робити? Торік вдову на добрий центнер мені сватала, а весною балерину на мене натравила. І я, дурень, не розібрався, почав малювати...

Батура. Скромну, тиху, талановиту Людочку. Здається, так ти говорив?

Верба. Йолоп.

Батура. Дякую.

Верба. Не ти, а я.

Батура. Люблю самокритику.

Верба. Топить, топить треба їх...

Батура. Випливе.

Верба. Дурень.

Батура. Хто?

В е р б а. Я.

Батура. Трудно заперечити.

Верба. Доведеться речі перенести до тебе.

Батура. Не поспішай. Я вірю в Василину. Вона любить тебе і зрозуміє. Ну, підніми голову... У мене куди гірші справи. (Пауза.) Залишаю Калиновий Гай.

Верба. Як?

Батура. Так. Треба.

Верба. Розумію! Тікаєш від того, чого шукав роки...

Батура мовчить.

А коли вона його не любить?

Батура. Любить, але ще не усвідомила до кінця свою любов.

Верба. Хіба так буває?

Батура. Буває. Я випадково став їм на дорозі... Треба зійти...

Верба (підходить до нього). Сергію! (Простягнув йому руку.)

Батура (міцно потиснув його руку). Ходім до мене, Миколо.

Верба. Тобі лист прийшов, ось...

Батура. Дякую. Вибач. (Одійиіов, розриває конверт. Виймає лист і фото — мовчки читає.)

Верба. Від асистентки?

Батура. Так...

Верба. А вона тебе...

Батура. Що?

Верба. Що... що, думаєш, не знаю...

Входить Кандиба, у нього в руках зошит.

Кандиба Який щасливий випадок.

Батура. Надзвичайний.

Кандиба. Доброго ранку.

Батура. Доброго ранку.

Кандиба. Ніяк не думав, що тут зустріну вас, вельмишановний Сергію Павловичу!.. Який щасливий випадок!.. Батура. Іди, Миколо, я зараз дожену тебе.

Верба пішов.

Кандиба. Я сьогодні сонце зустрічав над річкою. Уявіть,— туман, немов велетенські крила...

Батура (перебиває). Давайте. (Простягнув руку.) Кандиба. Дозвольте проспівати?

Батура. Давайте. Я вам вдвадцяте кажу: на слух не сприймаю.

Кандиба. Прошу.

Батура посміхається, мовчки переглядає зошит.

Погано?

Батура. Слухайте, Мартине Гавриловичу, у вас величезна енергія, а ви її марно витрачаєте.

Кандиба. Ви радите мені кинути писати?

Батура. Навпаки, я хочу, щоб ви писали, бо вас ніч» одно піхто не спинить. Навіть коли б вам руки і ноги звЧі-:ідли, ви носом писатимете. Правда?

Кандиба. Свята правда.

Батура. Дайте слово, що виконаєте мою пораду

і прохання.

Кандиба. Як перед рідним батьком і матінкою...

Батура. Вірю, вірю. Слухайте уважно. У вас в селі єсть одна надзвичайної краси людина, душевної краси.

Кандиба. Хто?

Батура. Ви її дуже добре знаєте.

Кандиба. Убийте, не знаю.

Батура. Живіть. Я допоможу вам: Наталія Микитівна Ковшик.

Кандиба (відступає). Що?

Батура. Не кліпайте очима і слухайте. Заведіть собі щоденник і записуйте, як вона кожний день приймає людей, з чим до неї приходять і що вона їм відповідає. Тільки точно. Нічого не видумуйте, це — найголовніше. Точність. Можете це зробити?

Пауза.

Кандиба. Так це ж дурниця.

Батура. Ваші вірші, даруйте, дурниця, а це — чисте золото. Щомісяця надсилайте мені, я відредагую ваші записки і гарантую — вони будуть видані з моєю передмовою.

Кандиба. Ви напишете передмову?

Батура. Напишу, даю слово. Не потаю, і мені ви допоможете ще глибше відчути душу Наталії Микитівни. За це вам завжди буду вдячний. Отже, видаємо щоденник Мартина Кандиби.

Кандиба. Дозвольте, дозвольте вас обняти.

Б а тур а. Що ж, обнімемось, колего. (Поцілував, пішов.)

Кандиба дивиться йому вслід, потім перевів погляд на свій зошит, перегортає сторінки, щось тихо шепоче, зітхнув, сховав зошит в кишеню. І пішов з гордо піднятою головою. Входить Василина, вона в костюмі, на грудях орден Леніна, з нею її товаришки по ланці — Катерина Крилата, Ольга Косар, Оксана Давидюк, Палажка Грудченко, Варвара Пурхавка. У кожної — орден Трудового Червоного Прл-пора. У всіх в руках книжки й зошити.

Василина. Сідайте, я зараз прийду. (Пішла в хату.)

Крилата. І сердита сьогодні наша ланкова.

Косар. Такою Василину я ще не бачила. Як вогонь.

Пурхавка. Чого вона свою злість на мені зганяє? Да ви дюк. Бо знову не вивчила...

Пурхавка. Такі вечори тепер, що мені ну ніяк сівозміни товариша Вільямса в голову не йдуть.

Д а в и д ю к. Бідна наша Пурхавка.

Косар. Може, Варваро Олексіївно, захворіла? Крилата. Хіба не видно?

Д а в и д ю к. На яку ж хворобу?

Крилата.' На ту, що в пісні співається. (Заспівує.) їй підтягають Давидкж, Грудченко і Косар.

Ніхто ж не винен, ТІЛЬКИ я,

ТІЛЬКИ я, тільки я,

Що полюбила Мартина,

Мартина, Мартина.

Личко біленьке, хоч малюй,

Хоч малюй, хоч малюй.

Губки рум’яні, хоч цілуй,

Хоч цілуй, хоч цілуй.

Очі чорнесенькі, хоч дивись,

Хоч дивись, хоч дивись,—

Хлопець до серця, хоч тулись,

Хоч тулись, хоч тулись.

З хати виходить Василина.

Василина. Дзвонив агроном з МТС, прочитає нам лекцію в суботу о восьмій годині вечора.

Пурхавка. В суботу та ще й так пізно. Раніше десяти і не закінчить.

Крилата. Один вечір Кандиба без тебе на річці посидить.

Василина. Товаришко Пурхавка., ти чого спала вчора на полі?

Пурхавка. У мене голова боліла...

Василина. Тиждень ходиш на роботі сонна. В гуртку не вчишся. Може, виключимо Пурхавку з ланки?

Пурхавка — в сльози.

Не плач, а скажи, чому на роботі спиш?

Пурхавка. Це все Мартин Кандиба. Він мені у човні до ранку вірші читає... (Плаче.) Про... про кохання...

Всі розсміялись.

Василина. Хоч хороші вірші?

Пурхавка. Чиї?

Василина. Кандиби.

Пурхавка. Погані.

Василина. Так нащо ж слухаєш?

Пурхавка. Та він на середину озера вивезе, всола сховає, до берега не допливу. От і слухаю. Він не тільки свої читає, а й Рильського ^|4, Тичину ...

Василина. А... Рильського, Тичину... Тоді це пом’якшує твою провину, але...

Пурхавка (перебиває). Даю слово, більш не буду слухати.

Василина. Слухай, тільки не до ранку, а — хоч до одинадцятої!..

Пурхавка. Добре.

Василина. Ви, Катерино Іванівно, будете виступати наприкінці зборів?

Крилата. Першою візьму слово.

Василина. А ви, Ольго Онисимівно?

Косар. І я виступлю.

Василина. А Оксана?

Давидюк. Я не вмію говорити. Більше двох слів не зв’яжу.

Василина. А більше й не треба. Скажіть тільки: цей ледар, цей п’яниця Вакуленко родичам трудодні приписує.

Косар. Так можна.

Василина. Ая навалюсь на голову. Поки не обскубу увесь чуб йому, не зійду з трибуни. (Сміється.)

Крилата. Боюсь, після мого виступу вряд чи що залишиться у нього на голові. Ось цілий зошит списала. Я на цифрах покажу, як хто робить. Карпа Корнійовича треба підтримати.

Василина. От би його на голову колгоспу поставити.

Г р у д ч е и к о. Так він же неодружений.

Крилата. Ну, та й що?

Г рудченко. Нічого, але я вважаю — голова обов’язково мусить бути одруженим, інакше впаде дисципліна.

Крилата. Не впаде. У нього міцний характер. А ти, Палажко Іванівно, виступиш?

Г рудченко. Коли настрій буде — виступлю.

Крилата. Який же тобі настрій потрібен?

Г рудченко. Василино, скажи, художник надовго приїхав?

Василина. Не знаю.

Г рудченко. Він одружений?

Василина. Ні, а що?

Г рудченко. Сьогодні зустрів мене, каже, дозвольте портрет з вас намалювати. Дивний чоловік.

Крилата. Чому? Він того й приїхав, щоб нас малювати.

Пурхавка. І ти погодилась?

Г р у д ч е н к о. Ні.

Пурхавка. Та й чому?

Грудченко. Я йому сказала: приходьте ввечері, а він каже: увечері не можу малювати, тільки ранком. А яке ж ранком малювання, коли на роботу поспішаєш...

З хати виходить Ага Щука з чемоданом і парасолькою в руках.

Крилата. Хто це?

Василина. Сестра художника, вчора приїхала, а сьогодні виїздить.

Ага (підходить). Доброго ранку.

Всі. Доброго ранку.

Василина. Сідайте, Аго Олександрівно. Зараз за вами під’їдуть.

Ага. Мерсі. (Сідає. До Василини.) А я не знала, що у вас орден, та ще й Леніна...

Василина. Не тільки у мене орден. Знайомтесь, це мої товаришки по ланці.

Ага. Дуже приємно, Ага Олександрівна Щука.

Всі знайомляться.

(Дивиться — у всіх на грудях ордени.) Як легко одержувати на селі ордени, а в місті тепер дуже важко.

Крилата. Хіба? А ви де працюєте?

Ага. Я? Ніде.

Крилата. А робите що?

Ага. Я? Нічого. Чоловік мій працює.

Крилата. У вас, мабуть, малі діти?

Ага. У мене? Ні. У мене немає дітей.

Крилата. Немає? А дозвольте спитати, що ж ви — лежите цілий день, чи як?

Ага. Навпаки, я дуже багато ходжу.

Крилата. Не розумію.

Ага. Працює мій чоловік. Він добре заробляє. Що тут незрозумілого?

Крилата. Ау нас, вибачте, тих, що зовсім не хочуть працювати, викликають на загальні збори і, якщо вони не каються, після того геть з села виганяють, щоб не псували колгоспну сім’ю.

Ага. І влада дозволяє таке самоуправство?

Василина. Уявіть собі, навіть іде нам назустріч.

Ага. У нас такого не може бути. Ніхто не дозволить.

Василина. Попросять, так дозволять. Та й час ші-ручати бідних батраків, що роблять на таких, як ви.

А г а. Що?

Чути: під’їхала підвода.

Василин а. За вами приїхали. Може, вам допомогти?

Ага. Ні, пі, дякую.

Чути пісню «Красотки, красотки, красотки кабаре».

Входить Крим.

Крим. Випадково дізнався, що ви, мадам, віддаєте кінці.

Ага. Що таке?

Крим. Відчалюєте на вокзал. Дозвольте допомогти вам.

Ага. Візьміть чемодан.

Крим. Який жаль, мадам, що ви так скоро відчалюєте. Я б вам показав наші води, посадив би вас у мою гондолу

і в комиші повіз... Яка там краса... «Цветок душистых...»

Ага. Но, но, мене не цікавить ваш комиш... Однесіть речі.

Крим. Єсть! (Бере чемодан і парасольку.)

Входить Верба.

Ага. Я так і знала, що ти прийдеш.

Верба (підійшов до Василини). Василино Дмитрівно, можна вас попросити на кілька хвилин...

Василина. Ні. Зараз не можу.

Верба. А пізніше?

Василина. І пізніше не зможу.

Ага (посміхнулась). Миколо, може, ти мене хоч до підводи проведеш?

Верба. Тільки в могилу. (Пішов у хату.)

Ага. Що таке?

Крим. Мадам, вони висловились, як моряк — коротко

і точно. Раджу вам швидше відчалювати, буде шторм.

Ага. Хам!

Василина. Бувайте здорові.

Ага. Прощайте.

Крим. Попутний вітер, мадам.

Ага іде. За нею Крим розкриває парасольку, несе чемодан і намагається парасольку тримати над головою Аги. З хати виходить Наталка

Ковшик.

Ковшик (здаля). Василино!

Василина. Зараз, мамо. (До своїх товаришок.) До вечора.

Всі. До вечора.

Ковшик (обняла її). Я хотіла тобі сказати...

Василина. Що, мамо?

Ковшик. Він речі складає...

Василина. І добре робить.

Ковшик. Просить, щоб ти дозволила йому домалювати...

Василина. Ні, цього не буде. Не буде. Нехай домальовує свою артистку, а ми обійдемось.

Ковшик. Не розстроюйся. Я тебе не вмовляю.

Василина. Я не хвилююсь.

Ковшик. Ти вся тремтиш.

Василина. Це від злості, а не від хвилювання. І як я могла повірити... Дурна, убила б себе.

Ковшик. А може, його сестричка і лишнє наговорила?

Василина. Вона мені цілу ніч розказувала... Навіть фотографію показала.

Ковшик. Яку?

Василина. Говорити соромно...

Ковшик. Скажи.

Василина. Стоїть він, а коло нього гола артистка.

Ковшик. Гола?

Василина. Отакенька тільки (показує) спідничка на ній — все. Артистка йому руку на плече поклала, посміхаються обоє і дивляться на її великий портрет, а на портреті вона ще й ногу підняла.

Ковшик. А може, вона когось зображає?

Василина. Гола? Зображає, тільки не когось, а просто...

Ковшик. І все-таки попрощатись треба.

Василина. Мамо, я не можу з ним говорити... Не можу...

Ковшик. Не говори, так хоч руку подай, а то вийде, що ти...

Василина. Невже ви не розумієте?

Ковшик. Розумію, дочко, і добре розумію, а ти тримайся. Ось він іде...

З хати виходить Верба, в руках у нього чемодан, пензлі, ящик з фарбами, на спині підрамники, полотна. Він підійшов ближче, випростався,

і все полетіло з його спини.

Чекайте, я вам допоможу.

Верба. Нічого, не турбуйтесь, я сам... (Збирає речі.) Я хочу кілька слів вам, Василино Дмитрівно, вам, Наталіє Микитівно, сказати, коли дозволите...

Ковшик. А чого ж, кажіть, тільки краще сядемо. Сідайте. (Сіла.)

Навпроти неї сів Верба.

Сідай, Василино.

Василина. Я звідси почую. (Сіла на пеньок.)

Верба. Я хочу сказати вам, справа в тому...

Пауза.

Ковшик. В чому?

Верба. Справа в тому, що я від вас нікуди не поїду. Я залишаюсь тут назавжди.

Василина. Як?

Верба. Даруйте, я не так висловився. Я залишаюсь у вашому селі.

Ковшик. А що ви думаєте робити у нас?

Верба. Малювати портрети. Покажу нові звичаї і новий побут колгоспного села. Буду не тільки портрети писати...

Ковшик. І все життя хочете малювати колгоспників? Не надоїсть вам?

Верба. Ви здивовані? Дозвольте пояснити. Художники світу створили тисячі портретів, і знаєте, кого вони здебільшого малювали, кому віддавали свій талант?

Ковшик. Ні. Скажіть.

Верба. Тим, хто гнобив людей. Тільки великі художники Росії прийшли до народу — Суриков ¹⁶, Рєпін ¹⁷, Крамськой ¹⁸, українці Шевченко, потім Пимоненко ¹⁹...

Ковшик. Я бачила картину, зветься «Бурлаки». Чия це картина?

Верба. Рєпіна.

Ковшик. Хороша. Видно, добре знав їх. Як живі на картині.

Верба. Мені соромно признатися, але наші класики глибше і більше знали те, що вони малювали, ніж ми.

Ковшик. А хіба вам хто заважає так знати?

Пауза.

Верба. Заважаємо самі собі. Витрачаємо час на всякі дрібниці. Тому я і вирішив глибоко вивчати тих, хто за допомогою праці вбирає сонячну енергію,*— колгоспне селянство.

Ковшик. Це тому у вас моя Василина такою сонячною вийшла на портреті.

Верба. Ви помітили?

Ковшик. Аякже.

Верба. Ви навіть не уявляєте, Наталіє Микитівно, яку радість ви мені...

Ковшик. Е, та ви зовсім розхвилювались.

Верба. Ні, ні... Я зараз піду... Єдине прохання у мене... (До Василини.) Дозвольте, Василино Дмитрівно, закінчити ваш портрет.

Василина мовчить.

Ковшик. Я думаю, Василина не відмовить. Зараз, дочко, справа не в тобі. Широкий і добрий намір у Миколи Олександровича. Як, Василино?

Верба. Ну, хоч би два дні, і я закінчу.

Василина. Приходьте завтра.

Верба. Дякую. (Починає збирати речі.)

Ковшик. Та й чого їм носитись з полотном, фарбами?.. Нехай уже поживуть у нас, а як закінчать малювати, тоді виїдуть. Як, Василино?

Василина встала, подивилась на матір, на Вербу і швидко пішла в хату. Верба розгублено дивиться їй вслід, потім на Ковшик.

І чого ви дивитесь на мене? (Встала.) От мені ще ця інтелігенція... (Схопила чемодан, підрамник.) Ідіть до неї...

Завіса.

ДІЯ IV

Декорація та ж, що і в першій дії, тільки весну замінило літо. Під калиною стоїть ліжко, на ньому лежить Романюк. Коло ліжка столик, на якому пляшечка з ліками і склянка. На траві сидить Надія, вона вишиває. Входить з вудками і відерцем в руках Батура. Надія згорнула полотно і відклала вбік.

Надія. Клювало?

Батура. Здорово.

Надія. Тихше. (Показує на батька.) Тільки заснув. Батура. Даруйте. (Поставив вудки і відерце коло хати.). Лікар був?

Надія. Був.

Батура. Що сказав?

Надія. Легше, але кілька днів треба полежати. Мені наказав нікого не пускати до тата, щоб не хвилювався. Батура. На все життя запам’ятає ті збори...

Надія. Жаль мені батька, але сам винен.

Батура. Я вперше був на колгоспних зборах. Надія. І як вам?

Батура. Коли б письменники хоч наполовину так говорили правду один одному, як би виграли від цього читачі.

Н а дія. А хіба у вас не люблять критики?

Г> а т ура. Більше клянуться, що люблять.

Н а дія. І ви теж?

Батура (кашлянув). На жаль, в міру сил не відстаю від колег. Мила, славна Надійко...

Надія (тихо). Сергій... Павлович.

Дивляться одне одному It очі.

Батура. Здається, батько прокинувся. (Встав.) Надіє Іванівно...

Пауза.

Надія. Що?

Батура. Я мушу сказати вам правду.

Надія. Правду... Не треба... Я зрозуміла... Нічого не говоріть...

Батура. Вислухайте. Вас захопив образ моєї книги. Для вас я — це моряк Горовий, моє серце — це його велике серце, моя душа — це його великий внутрішній світ, що запалив вас тоді, коли ви мене ще не знали. А справжня любов — коло вас. Це людина більша, ніж я і ніж образ моєї книги.

Надія. Ви знову про Карпа?

Батура. Так... Про мого друга.

Надія. Чим же він заслужив таку дружбу?

Батура. Я про це написав.

Надія. Де?

Батура. В книзі.

Надія. Карпо... Це правда?

Батура. Правда, Надіє... Матрос Горовий — це Карпо.

Надія пішла в сад.

(Тихо.) Друже мій... друже...

Пауза. Входить Вітровий.

Вітровий (здаля). Сергію Павловичу...

Батура не відповідає. Вітровий підійшов.

Б а т у р а. Що, Карпе?

Вітровий. Задрімав?

Батура. Так...

Вітровий. Серього... Серього, що з тобою, друже?

Батура. Нічого. Погано себе почуваю.

Вітровий. От біда... Може, лікаря викликати?

Батура. Мені треба їхати в Київ.

Вітровий. Невже так погано?

Батура. Я мушу негайно лягти в лікарню. У мене відкрилась рана. Я поїду сьогодні ж.

Вітровий. Що ти кажеш?

Батура. Так.

Вітровий пильно дивиться на Батуру.

Велика пауза.

Вітровий (тихо). Ясно... В серці відкрилась... Батура. Вгадав.

Вітровий. Аяй повірив, що дійсно хочеш їхати. А воно, виходить, скоро гуляти будемо.

Батура. Будемо, і ще й як. Дуже прошу тебе, Карпе, будь моїм шафером.

Вітровий (по паузі). Спасибі, Сергію Павловичу. Батура. Так приїдеш на моє весілля в Київ? Вітровий. Не розумію.

Батура (дістає конверт, виймає звідти фото і лист. Подає фото Вітровому). Подобається?

Вітровий. Хто це?

Батура. Асистент професора, що мої рани закриває, Марія Миколаївна Нелеговська. Моя наречена. Строга дівчина.

Вітровий. Правда?

Батура. Прочитай на звороті. Коли хочеш — і лист прочитай. (Простягнув.)

Вітровий. Я вірю.

Батура. Гарна?

Вітровий. Гарна. Скільки їй років?

Батура. Ситуація майже така, як у тебе. Молодша від мене на вісімнадцять років. Тепер, голубе, сорокарічні в моді.

Вітровий обняв Батуру.

Приїдеш? В серпні? Дам телеграму.

Вітровий. Сергій Павлович. Серього! (Поцілував Батуру.)

Батура. Виклич, друже, підводу. На вокзал треба.

Вітровий пішов у дім. Батура дивиться на фото.

Любий мій асистенте, коли б ти знала, як допомогла ти мені врятувати солдатську дружбу. (Сховав лист і фото.) Друг не зрадить, Карпе. (Пішов за Вітровим.)

Входить Вакуленко, підійшов до ліжка, на якому спить Романюк, дивиться, потім виламав гілляку, став, махає нею над лицем Романюка. Романюк прокинувся, дивиться на Вакуленка, той махає гілкою.

Романюк. Хто це?

Вакуленко. Ваш колишній заступник.

Романюк. Ти що, сказився? Чого ти мені по носі хльоскаєш?

Вакуленко. Дуже мухи вас обсіли, зганяю.

Романюк. Іди ти під три чорти! Що я тобі, мертвяк? (Скочив з ліо/ска, схопив Вакуленка за груди,)

Вакуленко. Не хвилюйтесь! Ой, пустіть!..

Романюк. Яз тебе мертвяка зроблю! Геть з очей моїх! (Штовхнув.)

Вакуленко побіг.

Підхалим проклятущий! (Крикнув.) Надіє!

З саду виходить Надія.

Надія. Тату, чого ти встав? Лікар же заборонив.

Романюк. Та хіба тут полежиш? Тільки що Вакуленка приймав.

Н а д і я. Нащо він тобі? Мало тебе за нього на зборах люди лаяли?

Романюк. Хотів віддячити, а він утік, ось тільки два гудзики залишились. На, знадобляться.

Надія (різко). Лягай! Чуєш!

Романюк. Донечко, не кричи на мене. Я й так за-кричаний. Увесь закричаний. Правду кажу, дуже твого батька... (Обняв її, сіли на ліжко,)

Надія. Нічого, тату, це пройде... Пройде...

Романюк. Так думаєш? Ні, дочко, коли глибоко до серця дійшло, не пройде ніколи... Не пройде... Е, та ти плачеш? Не треба. Не бійся. Твій тато не з тих, хто голову губить... Я ще покажу, хто такий Іван Романюк. Побачиш. За ці дні, що лежав, я багато передумав...

З хати виходить Вітровий, підійшов.

В і т р о. в и.й. День добрий.

Романюк. Здоров був.

Вітровий. День добрий, Надіє Іванівно.

Надія (дивиться довго на нього). День добрий, Карпе...

Велика пауза.

Вітровий (до Романюка), Як себе почуваєте?

Романюк. Як молодик.

Вітровий. Жартуєте?

Романюк. Які жарти! Весілля відбулось. Ти був головним дружкою, а я молодиком, погуляли добре...

Вітровий. На дружку мені сьогодні щастить. А як похмілля?

Романюк. Похмілля... Ех, Карпе, Карпе... Щоб ти знав,— це вже третя подушка, віриш, вночі встану, схоплю подушку в руки (взяв подушку), думаю, думаю, думаю і не помічаю, як подушка в руках розлазиться, розлазиться... Тільки пір’я по саду, як сніг, летить...

Вітровий. Чекайте, вже й ця розлазиться. (Взяв подушку, поклав.) Сергій Павлович зараз від’їздить на вокзал і в Київ. Я подзвонив, щоб коні подали.

Надія. їде...

Романюк. Чого так раптом?

Вітровий. Захворів. Треба негайно до лікарів звернутись.

Романюк. От таке. І коли ж це сталось? Вітровий. Каже, сьогодні.

Романюк (до Надії). Чого ти мені не сказала?

Надія мовчить.

Чуєш, Надіє?

Надія мовчить. Встала і пішла.

(Дивиться їй вслід.) Погана справа... Карпе, піди, голубе, подивись, куди пішла Надія. Між нами, я помічаю, вона ніби в Сергія Павловича... Розумієш?

Вітровий мовчить.

Піди, голубе, поговори з нею... Заспокой.

Вітровий. Може, їй краще побути...

Романюк. Ні, ні... Коли у чоловіка горе, одному тяжко. Піди, голубе...

Вітровий. Добре. (Встав, пішов за нею.)

З хати виходить Батура, виносить чемодан, плащ, поставив чемодан коло хати, підходить до Романюка.

Батура. Дорогий Іване Петровичу. Дуже мені прикро, але я мушу попрощатись з вами.

Романюк. Карпо казав мені. Жаль.

Батура. І дуже.

Романюк. Лікуватись треба. Здоров’я — це річ велика... Як вилікуєтесь, приїздіть...

Батура. Дякую. Дякую за вашу ласку, за все... Романюк. Та що ви... Жаль, дуже жаль... А книгу будете писати? Мабуть, ні... Здоров’я не дозволить...

Батура. Як вилікуюсь, неодмінно напишу. У мене стільки тепер матеріалу. Багато мені дала ця поїздка...

Я побачив те, що ніде не вичитаєш. Адже люди у вас дуже цікаві... Складні...

Ром я її ю к. Так, хитрі, дуже хитрі... Це ви вірно підмітили. Лікуйтесь, головне — лікуйтесь, а гій^ати ще буде час...

Батура. Мабуть, тільки взимку почну. '

Романюк. А як назвете вашу книгу?

Батура (посміхнувшись). «У Калиновому Гаю».

Романюк. Так... Тоді я дуже вас прошу, не закінчуйте вашу книгу до майбутньої осені.

Батура. Чому?

Романюк. Приїздіть ще до нас. Дуже вас прошу, такий кінець напишете...

Батура. Ви думаєте, будуть якісь зміни?

Романюк. Будуть. Категоричським путьом, будуть.

Батура. Постараюсь приїхати. А як ваше здоров’я? (Підняв пляшечку.) Ліки допомагають?

Романюк (взяв пляшечку). А ну їх! (Жбурнув у сад.) Зараз одягнусь — і з вами на вокзал... А в неділю і я поїду. Здам справи Вітровому...

Батура. Так... А куди?

Романюк. Культури набиратись. Дзвонив секретарю вчора в райком, просився, а він каже: «Давно пора, жаль, що раніше відмовлялись».

Батура. На курси їдете?

Романюк. Беріть вище. Попросився, щоб в академію на кілька місяців послали.

Батура. В яку академію?

Романюк (кашлянув). До того, до Посмітного в колгосп, поступаю в рядові. В рядові, навіть не в сержанти. От в яку я хвазу попав.

Батура. Бажаю вам успіху.

Романюк. Дякую.

Батура. А потім що думаєте робити?

Романюк. Допомагати Карпові.

Батура. А може, вас знову оберуть на голову?

Романюк. Ні, зараз не оберуть.

Батура. Чому?

Романюк. Моя хваза кінчилась, нова почалась. Є такий закон, читали нам в політгуртку, та я тоді ніяк не міг зрозуміти, а тепер хоч і згадати не можу, як він зветься, а добре його відчуваю на собі. Слово таке, коли все міняється...

Батура. Еволюція?

Романюк. Нє, нє. От, наприклад, у нас в колгоспі більшості здавалось, що все іде добре, всі були дуже задоволені. Тільки передовики казали — ні! А потім ніхто не помітив, як більшість перейшла на бік передовиків, і на зборах стався вибух.

Батура. Закон діалектики?

Романюк. Він. Така діалектика у нас вийшла, що все моє правління полетіло догори ногами під три чорти. Ух і сильний же це закон. Що ви записуєте?

Батура. Записую, як Іван Петрович Романюк з діалектикою зустрівся.

Р о м а н ю к. Краще б з нею так ніхто не зустрічався. Ходім, я вам щось на дорогу хочу дати.

Романюк і Батура йдуть в хату. Входять Вітровий і Надія.

Надія. Дякую, Карпе... Дякую за тепле слово... Вітровий. Що ви так дивитесь на мене? Що з вами? Надія. Нічого...

Вітровий. Я розумію, вам важко... Я краще піду... Надія. Ні, ні... Карпе... У вас знову солома в чубі... Карпе Корнійовичу, простіть мене... Я...

Вітровий. Надіє... Не можна так.

З вулиці чути ГОЛОСИ.

Сюди йдуть... Витріть очі... Чуєте, ідуть... Побачать...

Надія. Нічого. Нехай дивляться. Я нічого не боюсь... Мені хороше... ясно на^душі.

Входять Верба, Наталка Ковшик, Василина.

Ковшик. Надіє, що це з Сергієм Павловичем? Подзвонив, каже: їду. Це правда?

Надія. Так...

Вітровий. Він захворів, лікуватись їде.

Ковшик. Це ти, Надіє, винна, не догледіла... Василина. Мамо! (Стиснула їй руку, підійшла до Надії, обняла її.) Надійко, Микола Олександрович хоче тебе з учнями намалювати.

Верба. Не відстану від вас, згоджуйтесь.

З дому виходить Романюк. Він в капелюсі, в руках у нього пакет.

Ковшик. Здоров, куме.

Романюк. Здорова, кумо.

Ковшик. Як твоє здоров’я?

Романюк. Твоїми молитвами живу Ковшик. Воно і видно.

Романюк. Що видно?

Ковшик. За ці дні ти схуд, я б сказала, помолодшав. Романюк. Правда?

Ковшик. Правда.

Романюк. І ти змінилась, кумо.... (Взяв її під руну, відводить вбік.)

К о в ш и к. Змінилась?

Романюк. Так... Постаріла, навіть дивно, як постаріла...

Ковшик. Що ж робити... Жаль... А я думала тебе, куме, сьогодні ввечері в гості покликати. Цілий день куховарила, так старалась...

Романюк. Дякую, прийду неодмінно.

Ковшик. Ні, не варто. Нудно тобі буде у старої баби. (Поправляє хустку, посміхається.) Пошукаємо когось старішого...

Романюк. Жаль, що молодь тут, а то я тобі сказав би таке...

Ковшик. А ти тихо скажи... ну... (Знімає платок.)

Романюк. Не можу ж я тебе при всіх називати київською відьмою з Лисої гори, чортом в спідниці, дочкою диявола, свахою самого Луципера...

Ковшик (перебиває). Ой, як хороше ти говориш, куме.

Романюк. Не перебивай, я не кінчив.

' Ковшик. Приходь у гості, закінчиш... Прийдеш?

Романюк. При йду. Категоричським путьом, прийду.

Входить Батура.

Ковшик. Таки їдете, Сергію Павловичу?

Батура. Так, Наталіє Микитівно, треба... Лікуватись треба...

Ковшик. Жаль. А мій Кандиба теж захворів. Звихнувся, бідолаха. Як тільки я з ким-небудь почну говорити, він усе записує. Думаю я його в Київ на перевірку до лікарів відправити.

Батура. Не турбуйтесь, він здоровий..

Чути — під’їхала підвода.

Романюк. Підвода прийшла. (Подивився на годинник.) Треба поспішати.

Батура. Бувайте здорові, Наталіє Микитівно, і ви, Василино Дмитрівно. (Подає руку.)

Ковшик і Василина. Щасливої дороги... Приїздіть ще до нас!

Верба (обняв Батуру, тихо). Приїдеш на моє весілля?

Батура. На весілля? Постараюсь... (Підійшов до Надії.) Прощайте, Надіє Іванівно.

Надія (подала руку). Прощайте, Сергію Павловичу...

Батура. Бажаю вам щастя.

Надія. І вам бажаю... від усієї душі...

Батура. Дякую. (До Вітрового.) Бувай здоров, друже мій... Не думав, що зустріну тебе живим... Це для мене велике щастя...

Вітровий. Серього, не треба...

Батура. Не буду.

Обнялись, цілуються.

Надія схопилась рукою за дерево.

Романюк. Так книгу не будете кінчати?

Батура. Ні.

Романюк. Слово?

Батура. Слово.

Романюк обняв Батуру, цілує. Батура пішов, за ним — Романюк, Ковшик, Василина, Верба, останнім — Вітровий.

Надія (тихо). Карпе...

Вітровий обернувся.

Г о л о с и. Бувайте здорові!

— Приїздіть ще до нас.

— Бажаємо вам щастя...

Надія. Чому не сказали мені, що ви...

Вітровий. Боявся, щоб не подумали, ніби хочу виставитися таким, як мене Сергій Павлович розписав. (Опустив голову.) Я чоловік простий і робив тільки те, що треба було...

Надія. Друже мій... друже вірний...

Вітровий підвів голову. Вони дивляться одне одному в очі. Чути — від’їхала підвода.

Завіса.

П’єса на 4 дії, 5 картин

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Ромодан Петро Олександрович — секретар обкому.

Дремлюга Гордій Опана-с о в и ч — голова облвиконкому.

Надія Степанівна — його дружина.

Терещенко Федір Гаврилович —. начальник Облплодо-овочторгу.

Тетяна С в и р и д і в н а — його дружина.

Ройовий — голова міськради.

Марія Миколаївна — його дружина.

Овчаренко Гаврило Онуфрійович — третій секретар обкому.

Падолист Ганна Андріївна — лікар.

Ліда — її дочка.

Ремез Катерина Степанівна — хірург.

Самосад Охрім Охрімо-

в и ч — садівник.

Іване н ко — помічник Ромодана.

Пилип — помічник Дремлюги

Долина Варвара Олександрівна— ланкова.

Горицвіт Олександра Олексіївна — вчитсл ька.

Калина Євген Максимович — секретар міського комітету партії.

В е. р и и г о р а Кирило Захарович — начальник обласного управління сільського господарства.

Соха Іван Іванович — директор МТС.

Галя — муляр.

Марченко — комбайнер МТС.

Коровай Мехтодьч

Дударик \ — голови

Вишневий J колгоспів

Скиба

Качан \

„ > — трактористи.

Скрипка J ^{r г}

Трактористка.

Ольга —ланкова.

Стара жінка.

ДІЯ I

Великий парк. Щедре липневе сонце ллється струмками крізь могутні крони, снує дивне мереживо між деревами старої липової алеї. В кінці алеї високі кущі сховали будинок, і тільки видно черепичний дах одноповерхової дачі. На передньому плані, ліворуч, виступає тераса другої дачі. Коло тераси — клумби. На одній пишно розцвіли червоні канни, на другій — голубі дельфініуми. А трохи далі, під могутньою липою, стоїть столик, коло нього кілька плетених стільців. З глибини парку чути

пісню:

...Ой піду я лугом,

Лугом-долиною...

Входять Р о м о д а н і його помічник І в а н е н к о.

Р о м о д а н. Мабуть, гриби дівчата збирають.

І в а н е н к о. Ні. Це співають на будові.

Ромодан. А що будують?

Іваненко. Гараж для вашої машини.

Ромодан. Хороша пісня. Моя сестра її дуже любила і добре співала.

Пісня обірвалась. '

Іваненко. Оце ваша дача, Петре Олександровичу. (Показує на терасу.) Маленька вона, лише три кімнатки...

Ромодан. Мені й одної вистачить. Я ж один...

Іваненко. А коли родина ваша приїде...

Ромодан. Родина... Який гарний парк.

Іваненко. Старий... А ото в кінці алеї дача товариша Дремлюги, а там — ріка.

Ромодан. Могутні липи!.. їм, мабуть, років по сто?..

Іваненко. Може, й більше.

Ромодан підійшов до старої липи, поклав на столик теку й капелюх.

Оглядає парк. Іваненко одніс чемодан у будинок, повертається.

Ось ключі від дачі. Там усе в порядку. Я вранці перевірив.

Ромодан (взяв ключі). Дякую.

Іваненко. Які будуть розпорядження?

Ромодан (дістає гроші). Будь ласка, купіть мені пляшку боржому і що-небудь перекусити...

Іваненко. Там усе є — і боржом, і вино, і холодні закуски.

Ромодан. А звідки воно взялось?

Іваненко. Товариш Дремлюга і його дружина Надія Степанівна вранці для вас усе організували... Просили мене не говорити вам, але (посміхнувся) який би я був ваш помічник, щоб не доповів вам?

Ромодан. А ви давно в обкомі працюєте?

Іваненко. П’ятий рік. З трьома секретарями працював, ви -• четвертий.

Р о мода н. Трьох пережили.

І и а и о и к о. Так точно!

Ромодан. І всіх, як мене, сюди на дачу привозили?

Іваненко. Аякже!..

Ромодан. І для них було «все організовано»?..

Іваненко. .Як вам, так і їм... Товариш Дремлюга дуже гостинно приймає...

Ромодан. А потім ви їх вивозили?

І в а.н е н к о. Аякже!..

Ромодан. Багато мороки було у вас...

Іваненко. Я звик.

Ромодан. Звикли?

Іваненко. Так точно! Сьогодні Гордій Опанасович так хороше про вас говорив...

Ромодан. Кому?

Іваненко. Своїй дружині. Нарешті, каже, дочекались ми справжнього керівника. Це для нас така радість...

Ромодан. А не попереджував він, щоб ви мені про це не доповідали?

Іваненко. Попереджував, але я...

Ромодан (перебиває). А що буде, коли дізнається Гордій Опанасович, що ви не додержали слова?.. Обізве вас плетуном, брехуном.

Іваненко. Ніколи!

Ромодан. Ви впевнені?

Іваненко. Я знаю.

Ромодан. Тоді я вас обізву, коли ви будете мені таке доповідати.

Іваненко. Вибачте, Петре Олександровичу... Я розумію... Я буду старатись, і, коли що не так, критикуйте мене... Я критику люблю:..

Ромодан. Любите? '

Іваненко. Так точно! Ми тут до неї звикли. Ще які будуть розпорядження?

Ромодан (витягнув блокнота, пише, потім подає). Ось вам прізвище однієї жінки. Варвара Олександрівна Долина. Це моя родичка. Вона з села приїхала сюди. Розшукайте її: де вона живе, працює. Привезіть її до мене. Я буду вам дуже вдячний.

Іваненко (взяв папірець). Так це ж просте діло. У довідковому бюро зразу скажуть.

Ромодан. Ні чорта не скажуть! Я туди дзвонив.

Іваненко. Знайду. Тільки, на жаль, сьогодні вже кінець дня, а завтра неділя...

Ромодан. Шукайте в понеділок. Шукайте... Іваненко. Добре. Переверну все місто, але знайду. Дозвольте йти?

Ромодан. Будьте здорові!

Іваненко вийшов. Ромодан сідає за столик, розкриває теку. З глибини парку знову тихо ллється пісня.

(Слухає, з'явилася легка посмішка на його обличчі. Починає тихо наспівувати цю ж пісню.)

— Ой чого ти, сестро \

Така горда стала:

Сказав тобі здрастуй,

Здоров не сказала?..

Пісня обривається.

(Продовжує сам.)

— Тим я тобі, брате,

Здоров не сказала —

За дрібними слізьми Тебе не впізнала...

І коли Ромодан повторює: «За дрібними слізьми тебе не впізнала...», входить Самосад. Він у старій гімнастерці, на грудях три медалі. В руках лопата і відро. Ромодан його не помічає. Самосад довго дивиться на нього, потім підходить до столика, сідає. Витягнув з кишені окарину ², награє цю ж пісню... Ромодан дивиться на нього.

Самосад. Ждете?

Ромодан. Жду.

Самосад. Це добре. (Знову програв куплет пісні.) Хто не жде, той не живе... Але сьогодні вам не пощастить. Ромодан. Чому?

Самосад. В суботу ми не приймаємо. В суботу кожна порядна людина приймає тільки в себе. Кажу авторитетно!

Ромодан. Я бачу.

Самосад. На мою сопілку дивитесь?..

Ромодан. Так. Уперше бачу такий інструмент. Самосад. Під Кенігсбергом ³, коли ми взяли мисливський палац Герінга, мені оцю німецьку сопілку подарував гар... гар... гармідинер.

Ромодан. З боєм палац брали?

Самосад. Ні! Німці повтікали, залишився в палаці тільки один старий гармідинер...

Ромодан. Вірно!

Самосад. А ви теж там були?

Р о м о л а н. Був. I камердинера бачив, тільки він лежав у дим п’ятій.

С і\ м о с а д. Так це ж ми його напоїли! Хороший дід, добро мив горілку і все кричав: «Гітлер капут!» Однією бойовою дорогою ми йшли, виходить — ми бойові друзі!..

Ромодан. Виходить...

Самосад (встав). Руку, товаришу бойовий!..

Ромодан (встав, подав руку). А от сльози — це вже не по-бойовому!

Самосад. А де сльози ви побачили?

Ромодан. У бойового друга. (Посміхнувся.)

Самосад. Простіть. Згадав наше солдатське життя. Лікар каже, що мої нерви не зовсім у порядку. А я думаю, що це у мене від шести раненій... Правда, всі вони удачні, так що живу і навіть інвалідом себе не вважаю.

Ромодан. Оце добре!

Самосад. Ау вас були ранєнія?

Ромодан. Чотири.

Самосад. Удачні?

Ромодан. Не дуже, ще два осколки сидять...

Самосад. І ви сьорбнули...

Ромодан. Як і всі... Скільки вам років?

Самосад. Сорок п’ять, а по суботах — тридцять п’ять.

Ромодан. Чому?

Самосад. В суботу я голюсь і вуса ставлю на струнко. (Показує.) Е, що було, то було! Давай, друг, пивка вип’ємо. Вгощаю.

Ромодан. Дякую, але я жду...

Самосад (перебиває). Ходити нікуди не треба. Ось тут, я зараз... (Підійшов до липи, засовує руку в дупло, витягає пляшку пива, потім кварту, ставить на стіл.) Тільки нікому про мій магазин!..

Ромодан. Нікому!..

Самосад (відкриває пляшку). В яких чинах служили?

Ромодан. Полковником.

Самосад. Не дослужились до генерала?.. Ромодан. Ні.

Самосад. Так і я. Рядовим пішов, рядовим і повернувся. (Наливає.) Пийте!

Ромодан. Ваше здоров’я...

Самосад. Тягніть на здоров’я...

Ромодан (випив). Хороше пиво, холодне...

Самосад. В дуплі воно велике охлаждєніє має. (Налив собі.) Від жінки ховаю. Клята баба!.. Ух!.. (Випив.) Вп головного хазяїна дожидаєтесь чи временного?

Ромодан. А хто тут головний?

Самосад. Головний — це товариш Дремлюга Гордій Опанасович, голова облвиконкому. Ото їх дача... Моя жінка у них куховаркою служить...

Ромодан. А хто временний?

Самое а'д. Секретар обкому. Оце його дача. Сьогодні приїздите (Показує на терасу.)

Ромодан. А чого він временний?

Самосад. Чогось вони в нас довго не держаться. Уранці ми тут порядок наводили, так Гордій Опанасович кажуть своїй дружині: «Знову секретаря нового приймаємо...» А вона: «І цей, мабуть, временний. Скоро від нас поїде...» Я людина безпартійна, але, думаю, це непорядок.

Ромодан. Що саме?

Самосад. Не можна їх так часто міняти.

Ромодан. А коли діло не йде?

Самосад. Так не треба таких обирати! А раз обрали, дивіться за ним гуртом, помагайте, щоб борозну не портив. Тоді й Дремлюга,— тільки між нами,— не буде так авторитетно носом у небі дірки пробивати.

Ромодан. А ви що тут робите?

Самосад. На мені все тут тримається! І охорона дач, і квіти ці вирощую, і мотористом на човні... А скільки всяких авторитетних завдань від самого товариша Дремлюги та від його дружини!.. От сьогодні субота. Скоро все начальство сюди з’їдеться — так у нас заведено. Умри, Самосад (це я — Охрім Охрімович Самосад), а відро черв’яків перед очі Гордія Опанасовича постав! А де їх у чорта взяти, коли вони від такої спеки на п’ять метрів у землю позалазили?! Піду ще копать, а то рознесе мене товариш Дремлюга... Ух і рознесе!.. (Взяв лопату і відро.)

Ромодан. Спасибі за пиво, Охріме Охрімовичу.

Самосад. На здоров’я. Подивіться. (Показує.) Ото з купання хазяйка йдуть, а праворуч — їхня сестра, Катерина. Стали. Ще хтось з ними. Гарна жінка Катерина, але будьте з нею обережні.

Ромодан. Чому?

Самосад. Минулої суботи, коли начальство тут гуляло, видно, обласний плодоовоч, товариш Терещенко, чи не те їй сказав, чи не там ущипнув,— так вона його по пиці так відшмагала, що аж на весь парк луна пішла. Добре, що, окрім мене, ніхто не бачив, як вона весь авторитет збила обласному плодоовочу. Сюди повертають. Обережно з нею!». Будьте здорові!

Ромодан. Ідіть здорові!

Самосад (іде, весело говорить). ...Увесь авторитет начисто збила... Золоті руки... (Вийшов.)

Ромодан бере теку, капелюх, хоче йти, але повернув голову і, вражений, застиг. Машинально поклав на столик капелюх і теку. Входить Надія Степанівна, Катерина і Ганна. Надія і Катерина в

купальних халатах.

Надія. День добрий, Петро Олександровичу! Вибачте,, що ми в халатах, купались...

Ромодан. День добрий.

Надія. А мій Гордій теж приїхав?

Ромодан. Ні, у Гордія Опанасовича засідання. Але скоро буде, дзвонив мені...

Надія. Дозвольте вас познайомити. Це моя’сестра, Катя. А це...

Ромодан. Я...

Ганна (сухо). Ганна Андріївна Падолист. (Подає руку.) А ваше прізвище?

Ромодан. Ромодан Петро Олександрович. (Дивиться на Ганну.) : .

Пауза.

Катерин а. Хоч ви і не питаєте мене — Катерина Степанівна Ремез.

Ромодан. Вибачте, Катерино Степанівно. (Подав руку.)

Катерина. Прошу. Коли забудете, як мене по батькові, то звіть просто Катерина, а коли і ім’я забудете, то, яке в голову перше прийде, так і називайте.

Ромодан. Я не забуду, у мене добра пам’ять...

Катерина. Але у вас стільки відповідальних справ... Начальство завжди плутає імена знайомих... Це річ нормальна. Вибачте, ми підемо переодягнемось, а поки вернемось— вам Ганна Андріївна розкаже, як я сестру тягнула з води...

Надія. Мало не втопилась! Запливла далеко і ніяк до берега не могла добитись. Течія несе... Коли б не Катя.._:.

Катерина. Подивіться, як сестричка мене подряпала. (Одвернула трохи халат.) Мало не задушила рідну сестру, щоб врятувати своє життя. Та хіба є правда на світі?

Б а д і я. Та що ти!.. Я ж легенько. Це в тебе шкіра така, дуже ніжна...

Катерина. Ходім, ходім, сестричко дорога. Ми зараз повернемось. У мене до вас діло є.

Р о м од а н. Прошу.

Катерина і Надія йдуть алеєю до своєї дачі. Ромодан дивиться па

Ганну.

Велика пауза.

Ганна. Давно приїхав?

Ромодан. Три дні тому.

Ганна. Я позавчора прочитала в газеті, що тебе обрали... А ти не постарів... Скільки років пройшло...

Ромодан. Як Ліда?

Ганна. Здорова. Цього року закінчила школу, на «відмінно».

Ромодан. Як ти живеш, Ганно?

Ганна. Працюю разом з Катериною. Вона — головний хірург, а я — ординатор. Як твоє здоров’я?

Ромодан. Добре. Коли переїхали сюди?

Г а н н а. Як тільки мене звільнили. Ти ж знав, що я тут.

Ромодан. Знав. Я ж писав тобі. Але коли ти переїхала?

Ганна. Як душно сьогодні. Мабуть, гроза буде...

Ромодан. Мені важко говорити... Який я радий, що бачу тебе!... Ганно, я більше не можу без тебе, без дочки...

Ганна. У тебе немає дочки. Ліда давно носить моє прізвище. Не варто нам зустрічатись. Ні до чого. І нам, і тобі краще буде...

Ромодан. Не хочеш?

Ганна. Ні!

Ромодан. А Ліда?

Ганна. Вона забула тебе.

Ромодан. Не вірю! Це неправда!

Ганна. Правди хочеш? Спробуй поговори з Лідою. Вона вже доросла, своїм розумом живе...

Ромодан (тихо). Невже забула?..

Ганна. Тут ніхто не знає про наше минуле... Раджу тобі мовчати. Ти — секретар обкому. Твій авторитет не тобі одному належить... А люди у нас, особливо... (Подивилась у бік рлеї.)

Входить Надія Степанівна.

Надія (здаля). Що ж ви не запросите Ганну Андріївну сісти?.. Вона сьогодні тільки з ліжка. Позавчора їй так погано стало, що з лікарні відвезли додому...

Ромодан (тихо). Позавчора...

Надія. Так. Лікуватись треба, сердечко здає...

Г а н н а. І нащо ви все це розказуєте, Надіє Степанівно...

Надія. А в мене, голубко, такий характер. Я не криюсь: люблю все знати, а ще більше — розказувати. Грішна, грішна...

Ромодан. Сідайте, будь ласка.

Всі сідають. Входить Катерина. Підійшла, сіла коло них.

Надія. Подобається вам цей парк?

Ромодан. Дуже! Які чудесні липи.. Алея, як у Левіта на ^А...

Н а д і я. Це де? В якій області?

Катерина. Надю! Це на картині... Левітан — художник.

Надія. A-а... На картині може бути й краще...

Ганна. Дозвольте мені з вами попрощатись.

Надія. А обід?

Ганна. На жаль, не можу. Я ще себе погано почуваю.

Катерина. Жаль. Я до тебе завтра приїду. Поцілуй Ліду.

Ганна При їзди, Катю. Тобі ми завжди раді. На все добре...

Ромодан. Будьте здорові.

Ганна вийшла.

Надія. А ви ніби засумували?

Ромодан. Вам здалося.

Катерина. Така гарна жінка залишила — хіба не засумуєш?.. Чи не так, Петре Олександровичу?.. (Сміється.)

Ромодан. Так. Ви вгадали.

Катерина. А ви щира людина. Це добре. Надю, ти казала мені, що Петро Олександрович молодий і дуже гарний...

Н а дія. Катерино! Вибачте, вона в нас...

Ромодан. Нічого, нічого... Я люблю, коли мені правду в очі кажуть.

Катерина. Тоді трудно вам буде тут працювати...

Ромодан. Чому?

Катерина. У нас начальству в очі тільки...

Ромодан. Що?

Катерина. Святу неправду говорять...

Н а дія. Катю, що ти плетеш!..

Ромодан. Від цього легко відучити.

Катерина. Легко?.. Я не бачила таких, які не любили б, коли їм кадять.

Ромодан. Невже?

Катерина. Щиро кажу. І це не тільки спостереження. Коли мені хтось в очі бреше, я не подивлюсь, хто він, ніколи не змовчу. Але коли мені лицемірно кадять, усім єством відчую презирство до того, хто це робить, проте спинити його не можу. З вами не було такого?..

Ромодан. Колись було, тепер — ні. Життя мене вилікувало від цієї хвороби.

Надія. А я люблю, коли все добре, коли люди одне одному в очі говорять тільки хороші слова. В житті і так багато всяких неприємностей. Нащо про них згадувати? Це дуже шкодить здоров’ю і породжує гіпертонію...

Ромодан. Хіба?..

Надія. А чого у нас тепер так багато гіпертоніків?

Катерина. Найчастіше — від непомірного апетиту

Надія. У чий це ти город кидаєш камінці?..

Катерина. Ти знаєш, не треба уточнювати.

Надія. У Гордія тиснення від клопоту. На його плечах уся область.

Ромодан. Катерино Степанівно, ви казали, що у вас є до мене справа?..

Катерина. Вибачте, що в перший день нашого знайомства я звертаюсь до вас з проханням...

Надія. Невже про лікарню почнеш?..

Катерина. Так.

Надія. Попереджаю: вона двом вашим попередникам життя не давала, а Гордія замучила...

Ромодан. Дякую за попередження. Я слухаю вас, Катерино Степанівно.

Катерина. Надю, піди перекуси що-небудь, поки я буду розказувати... Тобі це так набридло, боюсь, що схуднеш...

Надія. Не бійся, розказуй.

Катерина. Четвертий рік б’юсь, щоб збудувати в нашій лікарні новий корпус. У нас тільки вивіска «Обласна лікарня»! Скільки у мене листів від колгоспників!.. Кожне слово сльозами омите. Не завжди в районі можна зробити складну операцію...

Ромодан. Не запланували вам будівництво?

Катерина. Навпаки! Усе є: гроші, і проект давно затверджено, і стіни зведені...

Ромодан. А чого бракує?

Катерина. Заліза на дах, парового опалення, вікон, дверей... Паркету... Багато треба.

Ромодан. Приходьте в понеділок о дев’ятій годині в обком, я викличу будівельників, і поїдемо на будівництво. Зможете?

Катерина. Дякую, буду. (Посміхнулась.)

Ромодан. Чого ви посміхаєтесь?

Катерина. Двадцятий раз поїду з начальством на будівництво.

Надія. Вона думає, що проти неї все керівництво...

Ромодан. Вірно думає, коли не допомагають...

Надія. Як не допомагають?! Гордій Опанасович стільки разів слухав на засіданні, розносив будівельників, але, коли з центру не дають матеріалів, що можна зробити?

Р о м о л а и. Побачимо.

Надія. Гості йдуть... (Встала, пішла назустріч.)

К л тер и на. То голова міськради Ройовий і його дружніш. І товариш Терещенко — теж з дружиною.

Входять Терещенко, Ройовий та їх дружини.

Ройовий. День добрий, Петре Олександровичу.

Ромодан. День добрий. (Вітається.)

Ройовий. Моя дружина, Марія Миколаївна.

Н а дія. А це — наш плодоовоч, Федір Гаврилович Терещенко, і його дружина Тетяна Свиридівна.

Ромодан. Дуже приємно. (Вітається.)

Ройовий. Я дзвонив вам уранці, хотів запросити на виставку.

Ромодан. Яку?

Ройовий. Товарів ширвжитку.

Марія. Там такі чудові речі!

Терещенко. Чудові!..

Марія. Обов’язково підіть.

Ромодан. Неодмінно подивлюсь. Я сьогодні вранці ходив по місту. Багато хороших будинків збудували...

Ройовий. А хто вам показував місто?

Ромодан. Один ходив. Я місто добре знаю.

Катерина. Ви тут бували?

Ромодан. До війни. Я родом з цієї області.

Ройовий. Невже?

Ромодан. Родився в селі Вишеньки Очеретянського району.

Надія. Це далеко од міста?

Терещенко. Сто п’ятдесят кілометрів. Ми там огірки і ранню капусту заготовляємо. Очеретянський район найбільше поставляє нам. Вони добре заплаву ріки освоїли!

Ромодан. А куди ці овочі діваєте?

Терещенко. Продаємо.

Ромодан. Де? В ларках я не помітив...

Терещенко. Мало заготовляємо, це вірно.

Ромодан. А чому?

Терещенко. Не від нас залежить. Не хочуть колгоспники вирощувати овочі. Просто біда з ними!..

Тетяна. Треба їх примусити! А то з Феді всі вимагають, критикують, а хіба в нього на голові капуста росте?.. Федя день і ніч робить...

Терещенко. Тетяно!

Т е т я н а. Я правду кажу. У Феді ці дні так болять зуби, а він навіть до лікаря не має часу зайти. А чому?

Терещенко. Тетяно, припини!.. (Шарпнув її за руку.)

Ромодан подивився па Катерину.

Надія. Мабуть, застудили. Чи не флюс? У вас ніби права щока підпухла?..

Тетяна. І який флюс був!.. Минулої суботи, коли вернувся од вас, у Феді обидві щоки так спухли...

Терещенко. Та замовкни! Кому це цікаво!... (Оді-йшов, витирає хустинкою лоба.)

Ромодан (тихо до Катерини). Що ви посміхаєтесь? У людини таке нещастя...

Катерина. Я... я... (Ледве стримує сміх.) Вам здалося... (Пішла в парк.)

Ромодан. Катерино Степанівно!

Катерина не обернулась.

Тетяна (до Ромодана). Отаке завжди з нею.

Марія. Вона дуже нервова.

Ромодан. Хіба? Я щось не помітив.

Марія. Дуже! Торік поховала чоловіка. Хороший лікар був. Повертався вночі з села від хворого, і на їх машину налетіла вантажна.

Ромодан. Яке нещастя! А діти є у неї?

Марія. Немає. Жаль її! Катерина — дуже здібний хірург. її так усі люблять.

Тетяна. Треба їй заміж виходити. Ще молода, гарна...

Надія. І слухати не хоче...

Тетяна. Ви були у нас в парку культури?

Ромодан. Був. Хороший парк. Видно, з любов’ю будували.

Марія. Чуєш, Ройовий?

Ройовий. Що?

Марія. Тебе хвалять за парк культури. Це його труди. Три роки будував...

Надія. Що? А товариш Дремлюга де був? Може, у відрядженні?..

Ройовий (посміхнувся). Вірно, Надіє Степанівно. Не можна забувати, Маріє, що парк ми будували під особистим керівництвом Гордія Опанасовича.

Терещенко. А хіба тільки парк?.. Все, що ви бачили, Петре Олександровичу, в нашому місті нового і що ви побачите в області,— все це зроблено за ініціативою і піклуванням товариша Дремлюги. Хіба таке місто було, коли ми приїхали сюди?..

Надія. Про це всі знають, Маріє Миколаївно...

Марія. Вибачте, Надіє Степанівно, може, я но так висловилась, але я...

Надія (перебиває). Може... може... Це у вас не впорімо.

Терещенко. У Гордія Опанасовича стільки ініціативи, що йому тут тісно...

Ромодан. Не розумію, чому тісно?

Терещенко. Масштаб у нього не обласний. Республіканський, а може, й всесоюзний. Його вистачить!..

Надія. Що ви, Федоре Гавриловичу! Ми люди скромні, Гордій Опанасович нікуди з області не поїде. Йому ж пропонували пост міністра заготівель. Інший би, підстрибуючи, побіг у Київ. А що Дремлюга відповів? Ви ж чули?

Ройовий. Категорично відмовився. Ка-те-го-рично!

Марія. Це правда. І сказав, що на такому посту легко шию можна зламати...

Надія. Не він, а я говорила.

Марія. Може, й ви. Пам’ятаю тільки, що була така розмова... Вибачте...

Надія. Прошу, Тетяно Свиридівно, у вас є тройчатка?..

Тетяна. На жаль, нема.

Надія. У мене чогось так голова розболілась...

Тетяна (тихо). Не дивно. (Дивиться на Марію.)

Марія. У мене є, Надіє Степанівно.

Ромодан (до Ройового). Де ваша дружина працює?

Ройовий. Вчителює.

Ромодан (до Терещенка). А ваша?

Терещенко. В універмазі. Завідує парфюмерним відділом.

Ромодан. Хімік?

Терещенко. Ні, практик. Вона виключно тонкий нюх має...

Ромодан. О, це талант великий!..

Входить Катерина.

Катерина. Гордій Опанасович півгодини як виїхав. Дзвонили з прийомної.

Надія. Прошу всіх до нас!... Прошу.

Всі йдуть.

Ромодан. Вибачте, Надіє Степанівно, я за кілька хвилин буду.

Надія. Будь ласка.

Ромодан взяв теку, іде в будинок. Входить Дремлюга, а за ним — його помічник з великим портфелем у руках.

Дремлюга. Пилипе!

Пилип. Слухаю, Гордію Опанасовичу!

Дремлюга. Я тут з Петром Олександровичем поговорю, а ти побудь недалеко. Може, якась цифра чи довідка буде потрібна.

Пилип. Слухаю.

Дремлюга. Тільки не лізь на очі. Сядь під тим кущем. Та не засни!

Пилип. Слухаю. Мабуть, уже всі гості зібрались, чекають на вас.

Дремлюга. А ну їх під три чорти! Не до них мені сьогодні.

Пилип. Я розумію... все розумію...

Дремлюга. Що?

Пилип. Коли перед засіданням ви говорили по телефону з секретарем міськкому товаришем Калиною, я попросив усіх з прийомної вийти — бо ви так голосно йому відповідали...

Дремлюга. Кричав?..

Пилип. Ох, як!..

Дремлюга. А я й не помітив. А що сталось після засідання з Вернигорою? Чому він вийшов із кабінету, мов п’яний?

Пилип. Серцевий припадок, знепритомнів у прийомній...

Дремлюга. Невже?.. От тендітна душа!..

Пилип. Як вас усі бояться, Гордію Опанасовичу!..

Дремлюга (посміхнувся). Ну?..

Пилип. Сьогодні ви говорили так, що навіть у мене в душі похололо. А я до вас звик... У всіх підборіддя тряслись...

Дремлюга. А в мене, думаєш, серце не болить?.. У мене через них інфаркт скоро буде.

Пилип. Що ви, Гордію Опанасовичу! Ви б себе трохи стримували, берегли нерви...

Дремлюга. Ех, Пилипе, Пилипе... Інколи і мені здається, чи не краще жити, як інші: перекладай на чужі плечі роботу і живи на свою втіху, мирно, люб’язно зі всіма... Не такого я гарту! Ми на своїх плечах усе витягли і будемо далі тягти за всіх аж до могили. Але руку нашу (потряс кулаком) запам’ятають!..

Пили п. Ще й як запам’ятають!

Входять Варвара і Галя. Вони несуть цеглу на носилках.

Дремлюга. І доки ви будете тут вештатись?

Варвара. Може, ви й вештаєтесь, а ми робимо.

Пилип. Що таке?!

Варвара. Те, що чули!

Г а л я. Ви краще нам машину дайте, а то ми цеглу з баржі носимо. Так далеко ходити...

Д р с млюг а. Коли за два дні не закінчите гараж, я нас розжену! Чуете?..

Варвара. І чого ти, старий, розходився?..

Пилип. Та ти знаєш, з ким говориш? Це сам товариш Дремлюга, голова облвиконкому!

Варвара. Ну й що ж?

Дремлюга. Звідки ти тут взялась? Хто ти така?

Варвара. Я тут не без вашої милості. А хто я, спитай у секретаря ЦК — він колись до нас у колгосп приїздив і навіть у мене в хаті був. Ходім, Галю.

Ідуть.

Входить на терасу Ромодан.

Пилип (тихо). Вийшли...

Дремлюга повернувся, іде назустріч Ромодану. Пилип пішов у парк.

Дремлюга. Як влаштувались, Петре Олександровичу?

Ромодан. Спасибі, добре. Довго засідали?..

Дремлюга. Тридцять п’ять питань розглянули. Я сьогодні такий рознос учинив — до смерті пам’ятатимуть!

Ромодан. Кому?

Дремлюга. Усім попало. Біда, Петре Олександровичу, почав я здавати. Ледве себе стримую. Так нерви розхитались... і тиснення збільшилось...

Ромодан. А ви були у відпустці?

Дремлюга. Ні. Навіть не пам’ятаю, коли був.

Ромодан. Чому?

Дремлюга. Та на кого ж область залишу?..

Ромодан. А хіба її вкрадуть, коли ви поїдете у відпустку?..

Дремлюга. Не жартуйте. Познайомитесь з нашими кадрами, то й самі забудете про відпустку.

Ромодан. Невже у вас нема заступника?..

Дремлюга. Є, відповідальних ледарів у мене ціла купа. Вони таке натворять, що за кілька років не розплутаєш!.. Ми щодня одержуємо з Києва і Москви до п’ятдесяти можливих директив і розпоряджень, а b райони спускаємо набагато більше... Робота каторжна!

Ромодан. Працювати без відпочинку не можна, Гордію Опанасовичу.

Дремлюга. А я ще трохи потягну, а там... Роки вже дають себе знать. Дуже погано, що людина не знає, коли їй треба з воза злазити... (Дивиться на Ромодана.)

Ромодан (непомітно посміхнувся). А може, це й краще? Людина мусить завжди вірити в свої сили. Це головне.

Дремлюга. Ні. Головне — щоб в тебе вірили. А коли не відчуваєш плеча, то й світ тобі не раз галушкою здасться...

Ромодан (пильно дивиться на Дремлюгу). Усякі плечі бувають: одні вантаж носять, а другі — тільки штани на підтяжках...

Дремлюга. Згоден. Далеко за прикладом ходити не треба. Я всю область тягну на своїх плечах, а ваш попередник, Іван Іванович, все промови виголошував. А що вийшло? Мене побили, а він у Москві на курсах. Мабуть, щовечора ходить по театрах та з мене посміюється...

Ромодан. А чого ви мовчите? Чому не виступили тут або в Києві?

Дремлюга. Легко сказати. А потім що? Він таку атмосферу створив, усіх у кулаці тримав...

Ромодан. Іван Іванович — людина недалека. Побачив, що шиї гнуть добровільно, з радістю,— вирішив кучером стати. Запріг вас...

Дремлюга. А я у нього в упряжці не ходив.

Ромодан. Як? Ви ж корінним були. Кажуть, здорово ходили... Тільки торкне вас Іван Іванович, а ви зразу в галоп та на весь голос: «Під керівництвом нашого дорогого, нашого талановитого... ми готові куди вгодно стрибати...» Було таке?

Дремлюга мовчить.

Не ви один. Я теж свого Івана Івановича вихваляв. От і до-стрибались ми з вами. Тваринництво в колгоспах пішло вниз. По удою корови почали доганяти кіз. Солома, що колись тільки на підстилку йшла, стала у нас основним кормом. Колгоспники власні корови спродують...

Дремлюга. Справа не в цьому.

Ромодан. А в чому?

Дремлюга. Коли б не війна...

Ромодан (перебиває). Війна багато горя принесла і місту, і селу, дуже підірвала сільське господарство. Це вірно. Але не личить нам сьогодні всі труднощі пояснювати тільки війною. Чому в наших сусідів не було падежу корів!.. А в нашій області скільки за минулий рік подохло їх від холоду?..

Дремлюга. Приблизно тисячі три з половиною...

Ромодан. Не приблизно, а точно — скільки?

Дремлюга (крикнув). Пилипе!

З-за куща вискочив Пилип.

Ромодан. Хто це?

Дремлюга. Мій помічник. Дуже здібний, виключну пам’ять має.

Пилип (підійшов). Слухаю вас, Гордію Опанасовичу.

Дремлюга. Скільки у нас подохло корів за минулу зиму? Тільки точно. Ну?

Пилип. Чотири тисячі триста десять. Свиней шість тисяч п’ятсот двадцять, овець...

Дремлюга. Іди, іди... Тебе про корів питають...

Пилип. Слухаю. (Пішов за кущ.)

Ромодан. Добре пам’ятає Пилип...

Дремлюга. З молоком у нас завжди було погано. Корови у нас непородисті. Чому б не закупити нам десь за кордоном породистих корів?.. Кажуть, у Данії, в Голландії...

Ромодан. Може, краще купувати в них масло, м’ясо, сало?.. І будемо на чужих харчах іти в комунізм, бо породисті ще швидше ноги витягнуть на одній соломі... Скільки гектарів у вас було торік під кукурудзою?

Дремлюга. Під кукурудзою зовсім мало. Вона в нас погано родить. А взагалі...

Ромодан. Скільки ж під кукурудзою?

Дремлюга. Пилипе!..

Пилип не озивається.

Пилипе! Куди він зник?.. Пилипе!..

Ромодан. А що, як Пилип помре?

Дремлюга. Як?

Входить Пилип, на ходу щось дожовує.

Де ти бродиш?

Пилип. Я... я... (Швидко дожовує, закашлявся.)

Ромодан. Не поспішайте, проковтніть, а то може з вами трапитись нещастя — хто ж нам тоді про діла в області розкаже?..

Пилип. Слухаю вас.

Дремлюга. Іди, іди... дожовуй... (Тихо.) Щоб тобі!..

Пилип. Вибачте. Я вже проковтнув. Слухаю, Гордію Опанасовичу.

Дремлюга. Іди ти до бісової матері!

Пилип. Слухаю. (Іде за кущ.)

Ромодан. Так що, Гордію Опанасовичу, будемо і далі так жити?

Дремлюга. Як?

Ромодан. Позичати пам’ять у Пилипа, колгоспникові на трудодень — п’ятак у кулак, а масло купувати за кордоном. Чи, може, самі рукава закачаємо та добре візьмемось за діло?..

Дремлюга. Вибачте, Петре Олександровичу. У нас є колгоспи, які видають на трудодень по двадцять карбованців і по п’ять кіло...

Ромодан. Знаю, знаю. Ви про них добре в своїй доповіді говорите.

Дремлюга. Прочитали доповідь?

Ромодан. Прочитав. А от про тих, що роками з грамів не вилазять, ви і слова не сказали.

Дремлюга. Я вас не розумію. Наша область ніколи не була серед останніх. Ми щороку рапортували і в Київ, і в Москву одними з перших. Недоліки є, визнаю. Але щиро кажу вам, коли б мені хтось таке говорив, як ви,— я б дуже різко реагував...

Ромодан. А чому ж ви зі мною так лагідно говорите?

Дремлюга. Бо я розумію ваше хвилювання. Ви вперше обрані на секретаря обкому, вам хочеться всі труднощі подолати зразу. Але так у житті не буває. Керівник мусить бачити перш за все загальну картину. А вона в нас непогана. Я б сказав — навіть хороша. В цьому не тільки я, а й усі глибоко переконані.

Ромодан. По-вашому, виходить, що і далі будемо так працювати?

Дремлюга. Інакше бути не може! Це наша лінія...

Ромодан. І далі будемо писати тріскучі рапорти про загальну картину, а картоплю продавати дорожче, ніж банани, які веземо з-за океану. Виголошувати промови про світле майбутнє і не звертати увагу на потреби людей сьогодні. Милуватись загальною картиною і за такими ж загальними цифрами не помічати живого життя... Та ви розумієте, товаришу Дремлюга, що це все означає?!

Входять з носилками Варвара і Галя. їх не помічають.

Дремлюга. Товаришу Ромодан, наше діло — плани виконувати. Це головне. І ви теж скоро будете думати, як і я. Інакше, вибачте, вас швидко знімуть. Ходім краще обідати. Моя Надія таких коропів нажарила... На півметра від сковороди плигали. Ходім...

Ромодан. Помиляєтесь, Гордію Опанасовичу.

Дремлюга. Поживемо — побачимо, Петре Олександровичу!

Ідуть, проходять недалеко від Варвари. Варвара і Галя підходять до столика. Варвара поставила носилки, дивиться в той бік, куди пішли Ромодан і Дремлюга. До неї підійшла Галя.

Галя (тихо). Тітко Варваро...

'Варвара обернулась.

Що з вами?.. У вас сльози на очах...

Варвара. Рідний брат не впізнав...

Галя. Де він?

Варвара. Он піиіов із тим — у білому костюмі.

З парку чути голос Дремлюги: «За дорогого нашого керівника товариша Ромодаиа!» Чути оплески.

Галя. Брат... Я піду скажу йому...

Варвара. Не треба. Ходім цеглу носити.

Ідуть.

З глибини парку чути — Самосад грає на окарииі пісню «Ой піду я лугом, лугом-долииою...»

Завіса.

Кабінет секретаря обкому. За столом — Ромодан. Перед ним сидить Терещенко. У нього в руках папери.

Ромодан. Мені все ясно, все ясно... (Повертає Тере-щенку теки.)

Терещенко (складає папери). Визнаю... визнаю і запевняю вас — докладу всіх зусиль...

Ромодан (перебиває). Хіба можна терпіти, щоб на Україні влітку не було овочів у місті?.. Це ж ганьба!

Терещенко. Ганьба...

Ромодан. Така область, як наша, може не'тільки себе забезпечити, але й ешелонами відправляти в Москву, Ленінград...

Терещенко. Ми потроху відправляємо в Москву...

Ромодан. Того, що ви відправили за місяць, не вистачить на сніданок студентам Московського університету! Там, здається, вчиться ваш син?..

Терещенко. Дочка. Пише, які там лабораторії — чудо! Кожному студенту окрема кімната. Виключні умови! (Встає.) Вибачте, що стільки часу забрав... Я вам так вдячний за допомогу, поради... Повірте, за останні роки мене ніхто в обком не викликав...

Ромодан. Невже?

Терещенко. Б’єшся як риба об лід. Хоч би хто покритикував, допоміг. Кожен думає тільки про себе. Я мушу сказати, вважаю за свій партійний обов’язок... Ви тільки приїхали до нас... Пильно придивляйтесь. Пильно!.. Я тут усіх знаю, хто чим дихає...

Ромодан. Ну?

Терещенко. Окрім Гордія Опанасовича — людини великої душі, глибоко між нами...

Ромодан. Що?

Терещенко. Ні, не буду говорити. Ви мене мало знаєте, ще подумаєте... Ні! Ви скоро самі пересвідчитеся, скільки тут ледарів, картярів...

Ромодан (посміхнувся). Грають?..

Терещенко. До світанку ріжуться в преферанс. Просто епідемія!

Ромодан. А ви теж, здається, в неділю на дачі у Гордія Опанасовича до ранку різались?..

Терещенко (перебиває). Я різався? Боже спаси!.. Увесь час пасував. Мені незручно було одмовитись... Я карти ненавиджу!

Ромодан. Скажіть, Федоре Гавриловичу, а за що вам дали сувору догану в сорок другому році?

Терещенко. Які в нас люди!.. Вже встигли...

Ромодан. Ні, ні... Я знайомився з особовими справами відповідальних працівників. У нас в апараті обкому багато незаміщених посад. Навіть другого секретаря немає... (Підходить до Терещенка.)

Терещенко. Я був на партійній роботі...

Ромодан. Розкажіть.

Терещенко. Правда, був недовго. Але я б з великою охотою... Партійну роботу люблю і докладу всіх зусиль, щоб виправдати ваше довір’я. У вас ниточка біла (знімає з піджака, посміхається), десь блондинка сумує...

Ромодан. Вибачте, я про догану питаю...

Терещенко. А... Догану я одержав несправедливо. Спитайте у Гордія Опанасовича, він був моїм начальником в армії. Я — жертва наклепу. А тоді, під час відступу, всі були в такому нервовому стані, що за одне невдале слово могли не тільки догану вліпити, а в штрафний батальйон запахторити. Вибачте, що так затримав вас...

Ромодан. Прошу. А все-таки — за що?

Терещенко. Один командир дивізії... Його потім знй-ли за те, що він розгубив дивізію у час відступу. Уявляєте, що за тип?.. Написав, ніби я вів панікерські розмови. Нахабна брехня! Я маю бойові ордени...

Ромодан. Які?

Терещенко. Дві медалі. Всі знають, що Терещенко завжди був полум’яним патріотом.

Входить Іваненко.

Іваненко. Знайшов.

Ромодан (до Терещенка). Будьте здорові, Федоре Гавриловичу.

Терещенко. Будьте здорові, Петре Олександровичу. Я дуже прошу вас, спитайте у Гордія Опанасовича. Мсчіі незручно про себе говорити... Мої бойові заслуги він знає добре...

Ромодан. Не турбуйтесь. Я бачу, ви людина скромна... Мені і так все ясно.

Терещенко. Дякую. (Виходить.)

Ромодан. Де вона?

Іваненко. В прийомній. Ледве розшукав. Працює му-ляром у першій будівельній конторі. Не хотіла їхати, ледве умовив...

Ромодан. Дякую. Просіть...

Іваненко виходить. Входить Варвара. Зробила кілька кроків, спинилась. Вона в темно-синьому костюмі. На грудях орден Леніна та Трудового Червоного Прапора.

(Іде їй назустріч.) Варваро! Сестро!

Варвара. Я, Петре.

Ромодан (обняв її, поцілував, веде до стола). Сідай.

Варвара сідає. Велика пауза.

Варвара. Чого ж замовк?

Ромодан. Дай подивитись на тебе. Не змінилась... Трохи посивіла — і тільки...

Варвара. А чого мені мінятись?.. Я ж не стара. А сивина — не від років, а від думок.

Ромодан. Тільки приїхав — подзвонив у район. А там відповіли, що ти залишила село і вирішила жити в місті.

Варвара. Хто сказав?

Ромодан. Голова райвиконкому.

Варвара. Бреше! Вижили. Життя їм від мене не було... Та ще й нахвалялись... Дурні!.. Варвару можна вижити, і то, я вважаю, тимчасово, але правду — ніколи!..

Ромодан. А чому так сталось?

Варвара. Довго розказувати, та мало слухати. На першого тебе призначили?

Ромодан. Обрали.

Варвара (оглядає кабінет). Порожньо в твоєму кабінеті... Голо, як на толоці... Голо...

Ромодан. Чого? На стінах — портрети, на столг— телефон... Стіл для засідань, шафа з книжками... Більше секретарю нічого й не треба. Це ж місце роботи.

Варвара. Колись ми були в Києві у секретаря ЦК. У нього в кабінеті під усіма стінами снопки пшениці від Посмітного, Дубковецького⁵, на столиках буряки від Ганни Кошової ⁶, від Безсмертної... Кукурудза аж до стелі, від Озерного... ⁷ І моя там стояла... (Пауза.) Скажи, Петре, невже назавжди це минуло?.. (Велика пауза.) Вже другий рік кладу цеглу, а звикнути не можу. Вночі прокинусь і думаю, думаю... В нашому селі сади рубають ⁸...

Ромодан. В Москві тепер розробляють новий закон: податок братимуть з кількості соток присадибної землі, незалежно від того, що там росте і яке господарство. І взагалі податок знизять...

Варвара. Такий закон буде?

Ромодан. Так — і скоро.

Варвара. А з колгоспами як буде?

Ромодан. Що саме?

Варвара. Хіба ти не бачиш? Як тільки колгосп на ноги стає, йому зараз на шию такі гирі вішають, що він знову до землі хилиться. Виконуй план за п’яниць і лежебоків, що на чолі колгоспів стоять, за погану роботу МТС, за всіх тих чорнильних агрономів, які в районі та в області допомагають нашим керівникам орати й сіять на папері... Чи думають про це в Москві?..

Ромодан. Не тільки думають. Я знаю — скоро будуть великі зміни в колгоспному житті. Адже ці питання ставить народ, і партія і уряд готують нові закони. їх скоро приймуть.

Варвара. Коли б швидше!.. Хороші вісті ти розповів. Хороші! Треба усією партією, усім народом про державу думати, не чекати склавши руки тільки на команду зверху, коли під самим носом на нашій плодючій землі не один будяк виріс. Так далі бути не може. Усім миром полоти їх, бо держава— це ми всі. (Пауза.) Вибачай, за стільки років зустрілись, а я навіть про твоє здоров’я не спитала... (І перша тепла посмішка освітила її лице.) Як же?

Ромодан. Поки добре.

Варвара. Рани не болять?

Ромодан. Як погода міняється, то трохи відчуваю. Але я звик.

Варвара. Не одружився?

Ромодан. Ні.

Варвара. Чого бурлакуєш?

Ромодан. Часу немає.

Варвара. Часу?.. Чи, може, дівчата вже почали обходити тебе?.. Назовні ніби ще орел!..

Ромодан. Не обходять, але й не дивляться.

Варвара. А ти держись! Купи собі гітару, ти ж колись так грав, що всі дівчата умлівали...

Ромодан. Що .було в молодості, те вже спливло.

Варвара. Так... Роки біжать... Ганну бачив? Вона тут.

Ромодан. Знаю.

Варвара. Був у неї?

Ромода п. Ще ні.

В а р в а р а. А я була. Дочка твоя такою гарною стала...

Ромода н. Згадувала мене?

Варвара. Ні. Я навертала розмову, а вона — ні пари з уст. Так і Ганна. Образив ти Ганну, а дочка за матір держиться...

Ромодан. Не хотів я її образити. Невже ти мені не віриш?

Варвара. Вірю, Петре. Але так сталося...

Ромодан. Чого ти кинула село?

Варвара. А хіба я тобі не розказала?.. Додам ще: оці ордени дали мені за врожай кукурудзи. А тепер по всій області її нема в плані вже третій рік. А яких кабанів ми відгодовували і скільки!.. Хіба комунізм може бути без сала й ковбаси?.. Хіба ми турки?.. (Сміється.) І вони їли б, та не мають.

Ромодан. їм заборонено. Релігія така.

Варвара. Релігія? А хіба ми колись не постили? А тепер навіть попи ковбасу в піст молотять та ще й горілкою запивають...

Ромодан. Де ти будеш о шостій годині?

Варвара. У себе в гуртожитку.

Ромодан. Я пришлю машину, пообідаємо в мене, поговоримо про все докладно...

Варвара. Добре. Я сьогодні вихідна, працювала в неділю.

Ромодан. А чого в неділю?

Варвара. Дуже спішне діло. Примусили в неділю працювати: одному начальнику гараж закінчували...

Ромодан. Гараж?! Що це за вельможа такий тут об’явився?..

Варвара. Не пам’ятаю прізвища.

Ромодан. А ти дізнайся. Я йому покажу! Гараж боком вилізе...

Варвара. Не приведи господи! Що ти!.. (Встала, іде.)

Ромодан. Ні, ні. Таких вельмож бити треба.

Варвара. Може, він і не знав, а помічники так постарались.

Ромодан. Тоді він шляпа, коли не бачить, що під носом робиться. Чекай, а чи не в парку гараж ви будували?

Варвара. Якісь дерева там росли, росли... Я не прощаюсь, Петре. (Виходить.)

Входить Ройовий.

Ройовий. День добрий, Петре Олександровичу.

Ромодан. День добрий. Сідайте. Прочитав вашу записку...

Ройовий. I як?

Ромодан. Дуже хороша. Я написав листа і разом з вашою запискою надіслав у ЦК.

Ройовий. Уже надіслали?

Ромодан. Так. Питання будівництва, які ви ставите, важливі не тільки для нашої області, але й для інших міст. Дуже переконливо, із знанням діла ви написали. Я певний, що буде рішення ЦК!

Ройовий. Велике спасибі.

Ромодан. За що? Вам спасибі. І ми на бюро приймемо рішення.

Ройовий. Пробачте, я тільки... Як вам сказати... стурбований.

Ромодан. Чим?

Ройовий. Гордієві Опанасовичу я не встиг передати копію записки...

Ромодан. Передайте.

Ройовий. Але ви вже послали її в ЦК. Він може образитись... Будь ласка, ви як-небудь... Ви розумієте... У нього характер...

Ромодан. Поговорю.

Ройовий. До побачення.

Ромодан. До побачення. Одне питання до вас...

Ройовий. Будь ласка.

Ромодан. Чи не здається вам, що коли людина занадто схиляється перед авторитетом, це зв’язує її волю, навіть породжує боягузтво та потворне чинопочитания. А комуніст мусить бути завжди попереду, сміливим, ініціативним і ніколи не забувати, що в партії всі рівні.

Ройовий. Це вірно. Я розумію вас... Розумію всім серцем...

Ромодан (посміхнувся). Дуже добре. Вітайте вашу дружину.

Ройовий. Дякую.

Задзвонив телефон.

Ромодан (узяв трубку). Так... Будь ласка... У мене, зараз передам. (До Ройового.) Вас просить Гордій Опа-насовнч.

Ройовий (взяв трубку). Так... Слухаю!.. Ще вчора все зроблено... Чому не доповів!.. Я не міг вас знайти, дзвонив, дзвонив... Що?.. Ви, Гордію Опанасовичу, на мене не кричіть. Я не чинуша, а голова міської Ради депутатів трудящих. Зрозуміли? (Поклав трубку, до Ромодана.) Вибачте...

Р о м о і* и (і виходить. В дверях з’являється Олександра Олексі ї її -и а Г о р и ц в і т, а за нею — Іваненко.

Горицвіт. Петю, мене не пускають до тебе!..

Ромодан. Це ви, Олександро Олексіївно?

Г о р и ц в і т. Я... я, Петю... (До Іваненка.) А ви не вірили!

Ромодан. Прошу, заходьте.

Горицвіт входить до кабінету.

Гори цвіт. Впізнав! Я так і знала, що ти не забудеш свою стару вчительку. Дай же я тебе поцілую. (Цілує в лоб.)

Ромодан. Сідайте, Олександро Олексіївно. Як ваше здоров’я?

Горицвіт (сідає). Добре. (Знімає шаль, на грудях у неї ордени Леніна, Трудового Червоного Прапора і медаль.) Увечері тільки після роботи трохи крижі болять.

Ромодан. Невже ви ще в школі працюєте?

Г о р и ц в і т. Ні, я на пенсії, але вдома у мене дуже багато роботи.

Ромодан. Вибачте, скільки вам років?

Г о р и ц в і т. Хоч жінок про це і не питають, але я ніколи не приховувала свої роки. Мені, Петю, неповних вісімдесят п’ять. Тільки за два місяці буде.

Ромодан. Ніколи не дав би вам і сімдесяти... Ви дуже добре виглядаєте...

Г о р и ц в і т. Спасибі, Петю. Я б краще виглядала, коли б не такі турботи звалились на мене.

Ромодан. А що таке у вас?

Горицвіт. Шістдесят років провчителювала і ніколи не мала такого клопоту, як зараз. Ти не забув моїх молодших сестер Євгенію і Ольгу?

Ромодан. Як же, пам’ятаю! Євгенія Олексіївна викладала географію, а Ольга Олексіївна — математику. Як вони живуть?

Г ори цвіт. Живуть у мене, теж на пенсії. Ользі тепер шістдесят п’ять, Євгенії — шістдесят сім років. Дуже вони якось постаріли. Я за ними, як за дітьми, ходжу. Повіриш, нема нічого гіршого, як мати діло з старухами. Такі вони вередливі і заздрісні... Біда мені з ними. Як я рада, Петю, що ти став у нас тепер партійним керівником! Вітаю тебе, бажаю успіху. У нашому будинку зсі раді. Я прийшла тобі це сказати.

Ромодан. Дякую. Постараюсь виправдати ваше довір’я.

Горицвіт. Скажи, Петю, а як ти живеш? Як здоров’я? У тебе часто голова боліла, а як тепер?

Ромодан. Не болить. Все в порядку.

Г орицвіт. Я всім розказувала, як ти вчизся, яка в тебе виключна пам’ять... Не забув історію?..

Ромодан. Думаю, що ні.

Горицвіт. Я розказувала сусідам, як ти любив історію. А хіба можна її не любити?.. Кожна наука має свою душу, а історія — це душа народу, і її треба любити, як матір рідну... А в нашому місті історичний музей в дуже поганому стані: три кімнати, стеля протікає... На стінах поганенькі фотографії та все написи — і навіть з помилками. Нема портретів Суворова, Хмельницького ⁹... А на головній вулиці — велика вивіска: «Ательє жіночих мод імені Суворова».

Ромодан. Така вивіска є?

Горицвіт. Є. Я туди заходила, дві години говорила директорші, що Суворов ніколи не захоплювався жіночими модами. А вона мене вислухала і каже: «Я сама дружина генерала і краще за вас знаю, що люблять військові...» На такий аргумент я не могла знайти відповіді...

Ромодан. Трудно... трудно...(Сміється.)

Горицвіт. Попроси міськраду, щоб дали нове приміщення для музею. Я туди п’ять років ходжу, прошу, але все тільки обіцяють...

Ромодан. Добре, попрошу.

Горицвіт. І ще у мене є прохання до тебе. У нас у домі щоранку бувають невеликі конференції.

Ромодан. Які?

Горицвіт. На кухні. Будинок старий, одна кухня на всіх мешканців цілого поверху. Дізнались господарки, що я збираюсь до тебе... І от попросили передати тобі вітання і списочок. (Дістає з сумки, одягає окуляри.) Просять, зверни увагу: в місті нема де купити (читає) перше — лопат,, друге — сап, третє — грабель. У кожного є город за містом... Четверте — мішків нема. Ти вибач, Петю, що я з позапартійними справами...

Ромодан. Прошу, прошу.

Горицвіт. І ще... У дворі в нас хороший сад, ми всі доглядаємо його, а садових ножиць теж нема...

Ромодан. Дайте мені цей списочок...

Горицвіт. Візьми, Петю. (Подає.) Вибачай, що я по старому знайомству...

Ромодан. Що ви, Олександро Олексіївно! Я дуже радий, що бачу вас.

Горицвіт (встала). Будь здоров.

Ромодан. Будьте здорові.

Горицвіт. А коли в музей поїдеш?

Ромодан. Завтра.

Горицвіт. Поїдь сьогодні, не відкладай. Ти ж знаєш, Петю, як важко буває, коли уроки відкладають на завтра...

Ромодан. Сьогодні поїду.

Г ори цвіт. Це добре. Ти завжди був таким.

Входить І в а и е н к о.

Ромодан (до Іваненка). Відправте Олександру Олексіївну на моїй машині.

Горицвіт. Спасибі, Петю. Я до тебе буду заходити, тільки скажи помічнику, щоб доповідав. А котра тепер година?

Іваненко. Друга. (Виходить.)

Горицвіт. Біжу до своїх старушенцій! Мабуть, уже пересварились... Вони без мене так бешкетують... Просто біда з ними! (Вийшла.)

Ромодан сідає за стіл, взяв список Горицвіт, мовчки читає, посміхається, пише в блокноті. Входить О в ч а р е н к о. В руках у нього тека з паперами.

Овчаренко. День добрий!

Ромодан. Добрий день, товаришу Овчаренко. (Продовжує писати.)

Овчаренко. Прошу пробачити, я трохи запізнився. У мене затягнулось засідання... Наша інтелігенція любить так багато говорити...

Ромодан. Вибачте... (Взяв телефонну трубку, набирає номер.) Товаришу Черепок? Ромодан говорить, день добрий. Я вам зараз надішлю записку і з нею один списочок... Завтра о десятій ранку прошу доповісти мені з цього приводу. (Поклав трубку.) Хто багато говорить?

Овчаренко. Наша інтелігенція. А кому-кому, як не їй, треба було б навчитись викладати свої думки точно, стисло, без зайвих слів!.. А все це тому...

Ромодан (натискує кнопку). А яке засідання у вас було?

Входить Іваненко.

Овчаренко. Вибачте, Петре Олександровичу. А всс це тому...

Ромодан (передав Іваненку записку і список. Тихо). Зараз одішліть! (До Овчаренка.) Слухаю.

Овчаренко. Тому, що не вміють логічно мислити. На жаль, у наших школах логіку викладають погано... А, як відомо, всі великі філософи любили логіку і говорили про її виняткове значення. Філософи розуміли...

Ромодан. Вибачте, Гавриле Онуфрійовичу, з приводу якого питання було у вас засідання?

Овчаренко. У нас скоро має відбутись широка нарада ветеринарів і зоотехніків. Скликає облвиконком.

Ромодан. Хороша справа.

Овчаренко.А хто говорить, що погана?! Дуже важлива нарада. Але як її готують? Комісія, в яку ввійшли найви-датніші спеціалісти нашої області, працювала місяць, і от що сьогодні принесли вони в обком. (Витягнув папірець.) Ви тільки послухайте, який порядок денний вони пропонують. Одне питання! (Читає.) «Боротьба з яловістю корів...» І принесли тези доповіді. Я прочитав і питаю їх: а Павлов де?

Ромодан. Хто?

Овчаренко. Гордість і слава нашої вітчизняної науки, великий фізіолог Павлов ¹⁰ — де він? — питаю я членів комісії. Хіба можна так формулювати доповідь?! Хіба можна лише один раз згадати (і то — тільки в кінці) велике ім’я Павлова!..

Ромодан. А що ви їм запропонували?

Овчаренко. Тези переробити, а доповідь назвати: «Яловість корів у світлі вчення великого Павлова».

Ромодан. Ви гадаєте, так буде краще?

Овчаренко. Інакше бути не може! Хіба яловість корів — це не проблема відповідних рефлексів?.. А у них?.. От почитайте тези — повзучий емпіризм! Все зводять тільки до кормів.

Ромодан. Вибачте, Гавриле Онуфрійовичу, а коли б вас, незважаючи на вашу комплекцію, годували місяців п’ять одним черствим хлібом і холодною водою,— у вас були б відповідні рефлекси?

Овчаренко. Я не розумію вас. Ми говоримо про яловість корів.

Ромодан. Коли корова жує цілу зиму солому, а в нас це часто трапляється, то хіба будуть у неї відповідні рефлекси?..

Овчаренко. Не згоден! Все ж таки нервова система, як учить Павлов...

Ромодан. Павлов — великий учений, і вчить він вірно. Але не можна, товаришу Овчаренко, з приводу кожної проблеми бити поклони великому Павлову, бо можна лоба роз-. бити. А в черепі, як вам відомо, центральна нервова система, якій Павлов надавав величезного значення. (Пауза.) Ви не ображайтесь, будь ласка...

Овчаренко. А все-таки я як філософ вважаю...

Ромодан. Ви, Гавриле Онуфрійовичу, яке паукоио звання маєте?

Овчаренко. Кандидат філософських наук. Працюю тепер над докторською дисертацією...

Ромодан. Від усього серця бажаю вам успіху. Але па цей раз нехай проводять ветеринари і зоотехніки нараду так, як вони її намітили.

Овчаренко. Що ж, коли ви так вважаєте... щоб нарада йшла без нашого керівництва...

Ромодан. Я так не думаю. Ми на цю нараду запросимо голів колгоспів, доярок,— тоді і піде справжня наукова розмова. Входять Дремлюга і секретар міськкому партії Євген Максимович Калина.

(До Дремлюги.) Що трапилось у вас вчора на партійних зборах?

Дремлюга. Спитайте товариша Калину, він там був...

Калина. Збори пройшли добре.

Дремлюга. Добре?..

Калина. Критикували гостро роботу партійного бюро, окремих відповідальних робітників облвиконкому. Прийняли хорошу резолюцію, а потім таємним голосуванням обрали новий склад партійного бюро. Голосували дружно.

Ромодан. Дружно?.. А Гордія Опанасовича не обрали...

Калина. Не обрали. Провалили.

Ромодан (до Дремлюги.) Критикували вас?

Дремлюга. Проти мене ніхто й слова не сказав.

Калина. Це вірно. Навіть аплодували, коли висунули його кандидатуру.

Ромодан. Аплодували?..

Калина. Дружно.

Ромодан. І провалили?..

Калина. Теж дружно.

Ромодан (до Дремлюги). А ви виступали?

Дремлюга. Виступав.

Калина. Не виступав, а цілу годину кричав на тих, хто щиро, по-партійному говорив про негідний стиль роботи облвиконкому.

Дремлюга. А я склочників не боюсь, хто б вони не були,— даю відсіч на повну силу. А що мене не обрали,— як-небудь я переживу. Але на міській партійній конференції я розкажу, як ти, Євгене, підтримуєш і направляєш проти мене демагогів і горлопанів...

Калина. Коли так виступиш, то і там тебе, Гордію, провалять дружно. А я цього не хочу. Тому раджу тобі...

Дремлюга (перебиває). А я в тебе поради не прошу. Два роки ти робиш усе, щоб підірвати мій авторитет.

Але я тобі говорив і зараз скажу: короткі руки маєш. Не вийде!..

Ромодан (до Калини). Пришліть мені сьогодні протокол партійних зборів. Це діло дуже серйозне, Гордію Опанасовичу. Вас провалила вся партійна організація, а ви кажете: «Як-небудь переживу...» А от я і Калина цього пережити «як-небудь» не можемо.

Овчаренко. Вірно. Ми всі вас дуже поважаємо, Гордію Опанасовичу, але вам треба цей печальний факт глибоко проаналізувати, знайти в ньому раціональне зерно...

Дремлюга. Яке зерно?

Ромодан. Треба, щоб усі ознайомилися з протоколом зборів. Запросимо партійне бюро в обком і серйозно поговоримо з цього приводу. Як ви думаєте?

Дремлюга. Я згоден.

Калина. Вірно.

Овчаренко. Підтримую.

Ромодан. Вночі я повернувся з Краснопільського району. Які там хороші керівники! Розумні, діло знають... Але мало ми їм допомагаємо, Гордію Опанасовичу.

Дремлюга. А що просять?

Ромодан. Дуже мало в них спеціалістів. Така ж картина і в усій області. Чи не могли б ми, товаришу Калина, одібрати хороших інженерів, агрономів — хоч би чоловік п’ятдесят — і послати з міста на постійну роботу в МТС, колгоспи?..

Дремлюга. Це утопія. Ніхто не поїде.

Калина. Чому? Знайдемо таких, що поїдуть.

Дремлюга. Та що ви говорите! У нас половина агрономів утекла з села в місто...

К а, л и н а. А чого втікають?..

Дремлюга. Спитайте їх. Проти вашого дому в ларку торгує агроном — пиво продає...

Калина. Спитаю. На бюро його викличу.

Дремлюга. І, думаєте’ допоможе?..

Ромодан. Виходить, що ми з вами не в силі...

Дремлюга. Сила є, та прав нема...

Р о м о д а м. Не розумію.

Дремлюга. Кинув село — під суд, в тюрму. Тоді зрозуміють.

Калина. Яку дурницю ви говорите! Соромно слухати.

Д р е м л ю г а. Не слухайте. А от як не буде хліба в місті, іншої заспіваєте...

Ромодан. Цікаво... Агрономів — судити. А що робити з тими, хто відповідає за погану роботу агрономів?..

Дремлюга. Теж судити!

Ромодан. Може, з них і почнемо?

Дремлюга. Можна. Взяти для прикладу кілька районних начальників...

Р о м о д а н (перебиває). Чому районних? Може, краще з області почати? Приклад більш яскравий...

Дремлюга. Ви жартуєте, а я серйозно говорю.

Ромодан. Хотів би пожартувати, але розмова в нас не та... Видно, мало вірите ви, Гордію Опанасовичу, в нашу ідейну силу, а більше в силу наказу, судів, міліції...

Калина (до Ромодана). Як у воду дивились...

Дремлюга. Ідеї — це діло товариша Овчаренка. А я і ви головою відповідаємо за врожай перед державою.

Калина. Не згоден!

Дремлюга. А ви завжди не згодні. Що б я не сказав — ви або проти, або поправляєте. Надто вже у вас характер високопринциповий... Але, пробачте, ми до цього звикли...

Овчаренко. Вибачте, Гордію Опанасовичу, але і я з вами не згоден.

Дремлюга. І ви?..

Овчаренко. Я ніколи не думав, що ви так емпірично розглядаєте явища нашого життя. Коли говорити філософською мовою...

Дремлюга (перебиває), к що ви знаєте! Ви краще думайте про пшеничні зерна, а не про ті... як ви їх у чорта звете! — раціональні!.. З них пиріжка не спечеш!..

Калина. Здорово, Гордію! Правду сказав.

Дремлюга. Мабуть, земля перевернеться: за два роки вперше погодився зі мною...

Калина. Не перебільшуй.

Ромодан. Чули, товаришу Овчаренко? Доведеться вам поїхати почитати лекції на селі, придивитись, як люди живуть...

Овчаренко. З охотою. Але все-таки я думаю...

Входить Вернигора.

Ромодан (вітається з Вернигорою). Що це ви, Кириле Захаровичу, вирішили бороду відпустити?..

Вернигора. Даруйте, Петре Олександровичу. Я за останні дні так закрутився з підготовкою до наради, що і поголитись не мав часу.

Ромодан. Ніколи не думав, що ви проміняєте дослідну станцію на канцелярію...

Вернигора. І я не думав. Але Гордій Опанасовпч забрав мене, і от уже сім років під його керівництвом папери переписую...

Дремлюга. Іменно, переписуєш... Яку директиву не складе, доводиться мені переробляти, та ще як!

Вернигора. У вас такий характер, що ніхто вгодити не може...

Дремлюга. А характер у мене простий: не люблю базік — от і все! (Сміється.)

Ромодан. Я знав Кирила Захаровича до війни і такого за ним не помічав. Він був хорошим агрономом...

Дремлюга. А мені не агрономи потрібні, а хороші толкові директиви! У сільському господарстві я і сам розберусь.

Ромода н. Прошу, сідайте.

Всі сідають за стіл для засідань.

Хто буде доповідати?

Дремлюга. Товариш Вернигора.

Ромодан. Прошу, Кириле Захаровичу.

Вернигора (встав, розкрив теку). Підготовка до обласної наради передовиків сільського господарства проходить непогано. Проект рішення і промови підготовлені. Гордій Опанасович усе переглядав, зробив нам багато зауважень. Ми все виправили. Ось проект рішення. (Роздає.)

Ромодан. Не розумію, про які промови ви говорите?..

В е р н и г о ра. Ланкових, бригадирів, голів колгоспів — усіх, хто виступатиме на нараді.

Дремлюга. Промови будуть хороші. Ми довго над ними працювали.

Вернигора. Розраховуємо на тридцять п’ять виступів. (До Ромодана.) Ваш буде тридцять шостий.

. Дремлюга. Я дзвонив у Київ, там теж виступило тридцять п’ять. В Одесі теж було тридцять п’ять — це, так би мовити, норма...

Ромодан. Покажіть мені кілька промов.

Вернигора (подає). Прошу.

Ромодан переглядає.

Калина. На скільки днів розраховуєте?

Дремлюга. За два дні управимось.

Вернигора. Навряд. Ваша доповідь три години з половиною. Та Петро Олександрович виступить, мабуть, годин на дві.

Дремлюга. Треба ще промови скоротити.

Вернигора. Ми їх і так порізали...

Дремлюга. Робіть, що я кажу. Нам не базікання потрібне, а зобов’язання. Для цього багато часу не треба.

Калина. Це вірно.

Ромодан. Кириле Захаровичу, невже всі промоши так однаково думають? Ось послухайте, товариші. Промова доярки Христини Селезень: «Товариші! Глибока і змістовна доповідь голови облвиконкому товариша Дремлюги цілком пірно розкриває всі недоліки нашої роботи...» Друга промова. Бригадир колгоспу імені Першого травня товариш Крига. (Читає). «В змістовній і глибокій доповіді голови облвиконкому нас критикують гостро, але справедливо...» А ось тракторист Омельченко. (Читає.) «З великою силою і глибиною в доповіді голови облвиконкому товариша Дремлюги розкриті всі недоліки роботи нашої МТС...» (Гортає промови.) А ось, здається, трохи інакше. Голова колгоспу Дударик. (Читає.) «Товариші! Я щасливий, що тут, на цій нараді, міг почути таку глибоку і таку велику доповідь голови облвиконкому товариша Дремлюги...» Ану, дайте мені оригінал промови товариша Дударика.

Вернигора. Зараз. (Розшукує, подає.)

Ромодан мовчки читає.

Дремлюга. Оці виступи треба було б викинути...

Вернигора. Ви ж читали, Гордію Опанасовичу, і нічого мені не сказали...

Овчаренко. Це легко зробити.

Ромодан. Ану, товаришу Вернигора, читайте по абзацах виправлену вами промову, а я буду читати оригінал. (Подає.) Читайте з початку.

Вернигора. «Товариші! Я щасливий, що тут, на цій нараді, міг почути таку глибоку і таку велику доповідь голови облвиконкому товариша Дремлюги...»

Ромодан. Читаю оригінал: «Товариші! Я хочу сказати на цій нараді про свою біду. Два роки прошу районні організації і вже десять листів написав самому товаришеві Дремлю-зі, щоб нам прислали агронома, бо наш колгосп після укрупнення має чотири з половиною тисячі гектарів. Хазяйство велике, а в мене освіта — незакінчена церковноприходська школа. Районні начальники одмовили, а товариш Дремлюга навіть не відповів...» (До Вернигори.) Читайте ви.

Вернигора. «Дуже справедливо говорив доповідач, що ми не додержуємо правил агротехніки, тому в нас ще низькі врожаї. Наш колгосп бере на себе зобов’язання...»

Ромодан (перебиває). Хвилиночку. (Читає.) «У нашому колгоспі низькі врожаї, бо ми не додержуємо правил агротехніки. Але як можна додержувати їх, коли наша МТС щороку оре мілко, а сіє пізно?..» (До Вернигори.) Це є у вас?

Вернигора. Було, але... (Дивиться на Дремлюгу.)

Дремлюга. Дударик бреше, їх МТС краща в області, весь час премії одержує.

Ромодан. Дударик бреше... (До Вернигори.) Дайте мені оригінал промови Оксани Коломієць.

Вернигора. Зараз. (Подає.)

Дремлюга. Голови колгоспів звикли все валити на МТС.

Ромодан (мовчки читає). А ви, товаришу Овчаренко, читали ці промови?

Овчаренко. Переглядав ті, що були виправлені. (До Вернигори.) Чого ж ви мені не показали оригінали?

Вернигора. Я вам показував, але ви сказали, що не маєте часу читати...

Овчаренко. Я такого не пам’ятаю.

Ромодан (повертає Вернигорі виправлену промову Коломієць). Ану, читайте з цього місця.

Вернигора дивиться, мовчить, дістає хустку, витирає піт з обличчя.

Читайте. Може, вам води дати?..

В е р н и г о р а. Ні, ні! (Важко зітхнув, читає.) «Критику ми визнаємо. Наша свиноферма славилась на всю область, а останній рік ми дуже здали. Беру на себе зобов’язання...»

Ромодан. Дозвольте! «А чому ми здали? Помер наш голова колгоспу, ми хотіли обрати його брата, таку ж чесну і порядну людину, доброго хазяїна. Та не вийшло. Прислали нам з району п’яничку, Гарбуза, який уже завалив три колгоспи. Ми його не обрали. Тоді приїхав секретар райкому партії, скликав збори, вісім разів виступав — і таки добився свого. Як сів Гарбуз на нашу шию, все пішло прахом. Просимо Гарбуза з нашої шиї зняти і настановити нам голову, бо інакше всі люди розбіжаться...» (До Дремлюги.) І це брехня?..

Дремлюга. Я дзвонив секретарю райкому, але він категорично заперечує, що Гарбуз пиячить. У нього є помилки, але Гарбуз—людина заслужена, багато років головує, а ця, що пише, Коломієць, була в Німеччині...

Ромодан. Що, її Гітлер запрошував?

Дремлюга. Ні, її вивезли на роботу. Але мушу вам сказати, що серед них є дуже непевний елемент. Я їй не вірю. І секретар райкому теж такої думки. Я взагалі вважаю, що їй не треба давати слова. Я вам говорив, товаришу Вернигора?..

Вернигора. Так, але я хотів...

Дремлюга. Зняти — і все!..

Ромодан. Ая за те, щоб дати їй слово. Нехай скаже, що думає.

Дремлюга. А як же буде з авторитетом секретаря? Вона ж підкопується під партійне керівництво. Чому ви їй вірите?

Ромодан. А ми і секретарю дамо слово, і Гарбузи витягнемо на трибуну... І вас попросимо виступити.

Вернигора. Я з охотою.

Ррмодан. Чи можемо ми відкрити нараду з такою підготовкою?.. Прошу висловитись.

Калина. Дозвольте. Один редактор, жартуючи, спитав мене колись — що таке телеграфний стовп? Я йому: стовп є стовп!.. А він каже: «Ні! Телеграфний стовп — це відредагована сосна». Так і з цими промовами вийшло. Усе живе гілля, всю правду вирізали і залишили одну стовпонаду на честь голови облвиконкому. Такий метод підготовки треба засудити.

Ромодан. Хто ще хоче висловитись?

Овчаренко. Дозвольте мені. Вся помилка полягає, дійсно, в методі... Я не буду зараз говорити про те, що метод — це справа вирішальна і в науці, і в практиці. Я не буду говорити й...

Калина (перебиває). Дуже добре. Ви за таку параду?..

Овчаренко. Ні! Я згоден з вами. Все.

Ромодан. Хто ще?

Всі мовчать.

Тоді дозвольте мені. Я теж вважаю, що нараду треба відкласти.

Дремлюга. На який термін?

Ромодан. Поки не підготуємо чесно, без брехні. Вашу доповідь я прочитав. Вона така ж, як оці виправлені промови. Кого обдурюєте? Себе! (Пауза.) Я поїду до Дударика, в МТС і до Гарбуза. Вам раджу теж поїхати хоч на місяць, подивитися партійними очима, що робиться в колгоспах, МТС, а тоді писати доповідь. Усім треба поїхати.

Дремлюга. На місяць?! А на кого я облвиконком залишу?..

Ромодан. На Пилипа. У нього виключна пам’ять. Краще за вас буде передавати зведення в столицю.

Дремлюга. Коли ви вважаєте, що мене може замінити Пилип, а доповідь моя брехлива, то я поїду. Тільки не в колгосп, а в Київ. На старості літ у брехунах ходити не бажаю і нікому не дозволю знущатися з мене. (Встав, обійшов до стіни.)

Задзвонив телефон.

Ромодан (взяв трубку). Слухаю... Київ? Хто?.. ЦК?.. З’єднуйте!.. Слухаю... Доброго здоров’я... Добре, записую... Так... Розумію... Буде Пленум у Москві? Так це ж буде справжній переворот у сільському господарстві... Напишу докладно. Що?! Дякую, почуваю себе добре. Як тут зустріли мене? Нормально. Да... І товариш Дремлюга, і товариш Калина... Усі добре зустріли... Будьте здорові! (Поклав трубку.) Виходить, більшість за те, щоб відкласти нараду. Окрім товариша Дремлюги і товариша...

Вернигора. Я згоден з вами.

Дремлюга. Я теж не проти, коли всі так вважають... Ромодан. Дуже добре. Тоді все. Бувайте здорові. А ви, товаришу Вернигора, прошу, залиштесь.

В с і виходять, крім Вернигори. Ромодан підходить до Вернигори, довго

дивиться на нього.

Вернигора (тихо). Я слухаю вас, Петре Олександровичу.

Ромодан. Кирюшо... Що це все означає?..

Вернигора мовчить.

Коли б я не знав, яка світла голова в тебе. Що з тобою сталось? Тебе ж вся Україна знала! Тебе друкували в «Правде» ^и, з тебе приклад брали агрономи... Кирюшо, друже мій, хто тебе так скалічив? (Побачив сльози на очах у Вернигори.) Да-а... Не ждав такої зустрічі. Я не забув, як ми мріяли разом, як ти гаряче доводив, що родючості землі немає меж... Ти ж мене, молодого секретаря райкому, примусив вивчати Тімірязєва ¹², Вільямса, Мічу-ріна ^і3!.. Ти ж в душу мені вклав любов до сільського господарства...

Вернигора витирає сльози, сів, схилив голову на руки.

А пам’ятаєш, як ти мені читав твори римського вченого Колумелли ¹⁴?..

Вернигора. Не забув...

Р о м о д а н. Ні.

Вернигора. Ая нічого згадати не можу... Нема вже Кирила Вернигори, нема... Жити не хочеться... Паперова душа перед тобою... Чинуша проклятий!.. Я розумію, я винён. Проміняв за чин, за поламаний гріш таке життя! Був колись у тебе товариш Кирюша... був... Прощавайте, Петре Олександровичу! (Іде до дверей.)

Ромодан. А як Марина живе? Здорова? Вернигора. Спасибі, здорова.

Ромодан. Бери дружину і зараз приїзди до мене. Сестра моя Варвара буде. Пообідаємо разом. (Підходить до нього.)

Вернигора (ледве стримує хвилювання). Петре...

Ромодан. Друга в біді я ніколи не залишу. Приїдеш?

Вернигора. Я ж... (Схилив голову на його плече.)

З’явилась тепла посмішка на обличчі Ромодана.

Завіса.

КАРТИНА ПЕРША

Двір МТС. Вдалині видно — стоять корпуси під черепицею, за ними — машини, трактори, комбайни... А далі біжать проводи над буйнозеленою плантацією цукрових буряків. Ліворуч у садах — будинки.

На передньому плапі, під старим дубом, па траві і на низеньких лавах сидять трактористи, комбайнери, голови колгоспів, службовії і МТС... За столиком — комбайнер МТС Марченко. Поруч, за другим столиком, стоїть Овчаренко. Він тримає в руках сторінки з лекцією. Коли закінчує читати сторінку, кладе її на столик і, щоб не здув вітер, ставить на неї великий графин з водою. Видно, читає вже довго, бо під графином багато сторінок, а води в ньому мало.

Овчаренко (ні на кого не дивиться, читає). «Однак всебічні індивіди в комуністичному суспільстві не будуть володіти всіма спеціальностями. І при комунізмі буде розподіл праці. Дозвольте мені знову процитувати, що з цього приводу говорить наш відомий вчений, доктор філософських наук товариш Нудник. Цитую з капітальної праці товариша Нудника: «Основні риси комунізму глибоко розкриті з геніальною прозорливістю великим основоположником марксизму Карлом Марксом. Карл Маркс, як відомо, вчить...» Цитую Карла Маркса з капітальної книги товариша Нудника...

Марченко. Вибачте, товаришу Овчаренко. (Встав, звертається до всіх.) Товариші! До нас у МТС приїхав сам товариш Овчаренко, щоб прочитати лекцію. Ми запросили на цю лекцію і голів колгоспів. А що ж у нас вийшло на сьогоднішній момент? Товариш Овчаренко (дивиться на нього. Овчаренко п'є воду) не пожалкували для нас неділі, дуже уважно читають нам уже дві години, в той час, коли, може, і їх у неділю чекають дома жінка та дітки, а окремі товариші в цей момент систематично сплять, а Коровай Мехтодь навіть хроплять...

Чути, як хропе Коровай.

Штовхніть його!

Голос з місця. Штовхали, не помагає...

Марченко (розсердився). Та смикніть його за вуса, щоб аж у носі закрутило!..

Г о л о с и. Зараз смикнемо.

Всі дивляться на Коровая. Молодий тракторист смикнув за вуса.

Коровай (крикнув). Га? (Чхнув, потім протирає очі і питає голосно.) Кінчив?

Марченко. Прошу слухати уважно! (Поклав дзвінок на стіл, підійшов до Овчаренка, взяв графин, наливає.)

Подув вітер, і дві сторінки доповіді полетіли.

Коровай (крикнув). Держи! Лови!

Марченко. Закликаю до порядку!.. Продовжуйте, товаришу Овчаренко...

Овчаренко. Вибачте, я трохи затягнув лекцію. Я пропускаю кілька сторінок.

Голосиз місць.

— Нічого, нічого.

— Катай, катай усе...

— Наш директор до третіх півнів говоре...

— Ми звикли...

Марченко. Тихше! Молодь, припиніть двіженіє... Качан, ти куди?..

Качан. Я зараз...

Марченко. Встигнеш, скоро перерва. Сідай! (До Овчаренка.) Прошу, товаришу Овчаренко!..

Овчаренко. Отож, товариші... (Читає.) «При комунізмі людина не буде мати на собі родимих плям капіталізму, які так калічили індивід».

Стара жінка. А від якої хвороби оті плями?

Марченко. Питання потім.

Ввійшли Ромодан і Дударик. Вони сіли збоку на колоду.

Овчаренко. «Не буде таких потворних рис минулого, як ревнощі, заздрість, скнарість, зиск... При комунізмі не буде грошового обігу. Не буде ринків з властивими їм законами риночної ціни... Не буде держави... Не буде армії... Не буде...»

Коровай. Вибачте, товаришу лектор, а що буде?

О в ч а р е н к о. Я вас не розумію. Що ви хочете сказати?

Качан. Не перебивайте, бо й так затягнули.

Коровай. Ну, приміром, як буде при комунізмі з трудоднями?

Стара жінка. Еге, скільки даватимуть?..

Овчаренко. Трудоднів при комунізмі не буде!..

Стара жінка (здивовано). Не буде?..

Коровай. А що ж буде?

Овчаренко. Буде особлива форма задоволення потреб населення.

Коровай. А що її, ту форму, на кіли будуть видавати чи грішми?

Молодий тракторист. Буде так: від кожного по здібностях і кожному по потребі. Ясно?

Коровай. Ясно! Всі однаково будуть одержувати.

В и ш н е в и й. Е, ні! При повному комунізмі зрівнялівки не буде.

Коровай. А ти звідки знаєш?

Вишневий. Прочитав у товариша Леніна.

Коровай (до Овчаренка). Вірно це?

Овчаренко. Вірно.

Трактористка. А коли в нас ясла будуть? Наш директор третій рік обіцяє. Малят немає на кого залишити!..

Голос. У тебе свекруха є, нехай дивиться!..

Трактористка. Яке твоє діло! Свекруха не хоче. Вона в драмгуртку грає...

Ланкова. А що будуть з п’яницями робити?

Г о л о с. По потребі горілку їм даватимуть!..

Ланкова. А щоб вони не діждали!

Сміх.

Щоб їх тепер чорти взяли!..

Марченко. Ольго, припини конкретні вирази, коли про майбутнє доповідають.

Коровай. А чи буде МТС за врожай відповідати?

Марченко. Коли?

Коровай. Тепер.

Марченко. Товаришу Коровай, ви хропли під час лекції, а тепер своїми питаннями в незручне становище лектора ставите. Товариш про повний комунізм говоре, а ми з вами ще на його порозі сидимо.

Коровай (розсердився). А мені надокучило сидіти на порозі. Я хочу в повний перелізти — тому й питаю...

Г о л о с и. Правильно! Вірно!

Дударик. Коровай правду каже. Я теж хочу спитати, чи будуть при комунізмі такі директори МТС, як наш Іван Іванович Соха?..

Марченко. Товаришу Дударик, ваше питання теж не на часі... Товариш Соха премії одержують... І ніхто їх зняти не може.

Г о л о с и. А де товариш Соха?

Марченко. В справах МТС...

Голос. На качок поїхав?..

Марченко (дзвонить). Закликаю до порядку!.. Товаришу Овчаренко, будете зразу відповідати чи потім, коли лекцію закінчите?.. Товариші, припиніть двіженіє! Качан, сідай!

Овчаренко. Товариші ставлять питання цікаві, але вони не мають прямого відношення до моєї лекції. Я закінчую. (Починає читати.) «В своїй капітальній праці товариш Нудник блискуче доводить, що коли людство...»

Марченко. Качан, сідай!

Качан. А чи буде сьогодні перерва?

Марченко. Потерпіть ще трохи. (До Овчаренка.) Прошу.

Ромодан (підходить до Овчаренка). Вибачте, Гавриле Онуфрійовичу. Якраз питання товаришів мають пряме відношення до вашої лекції, бо майбутнє народжується в сучасному житті.

Марченко. А ви хто будете?

Дударик (з піднесенням). Це новий секретар обкому партії Петро Олександрович Ромодан.

Всі встають і гаряче аплодують.

Ромодан. Дуже вас прошу: не вставайте і не аплодуйте. Я ще тут нічого путнього не зробив.

Всі засміялись, а Коровай почав аплодувати. Ромодан дивиться на нього.

Коровай. Вибачте, це я авансом, бо дуже вам бажаю успіху.

Ромодан. Спасибі.

Марченко. Просимо вас сюди, сідайте, будь ласка, в президію...

Чути — під’їхала машина. Усі дивляться в той бік.

Ромодан. Ні, ні... я тут... (Сідає поміж трактористів.)

Марченко. Наш директор, товариш Соха, приїхали.

Чути — гавкає собака, а потім трохи хриплий, але могутній бас директора: «Тарзан, Тарзан, назад! Назад, Тарзан!.. От диявол... Я тобі дам!.. Тарзан!

Щоб ти здох, проклятий!..» Входить Соха.

В руках рушниця, сумка і два кулички.

Соха (здаля). А що це тут робиться?

Марченко. Лекцію слухаємо. Просимо.

Соха. А як же це ви, товаришу Марченко, без мене лекцію почали?

Марченко! Бо ви на качок поїхали...

Соха. A-а... (Дивиться на Ромодана.) А ви з міністерства?

Марченко. Товариш Ромодан, секретар...

Соха. Не може бути? Вибачте, я навіть уявити не міг, що ви до нас приїдете. (Вітається.) Ми дуже раді... дуже! Що⁴ ж не подзвонили? Не попередили?

Ромодан. Не хотів вам перебивати полювання...

Соха. Та яке тут полювання! Не було льоту зовсім. (До Марченка.) Давно почали?

Марченко. Години три тому...

Соха. Так що ж, товаришу Ромодан, підемо до мене, поговоримо... А ви продовжуйте.

Ромодан. До вас тут питання є.

Соха. У кого?

Р о м о д а н. У товаришів.

Соха (звертається до всіх крижаним голосом). Ну, ну, давайте. Хто мені питання ставить?..

Тиша, ніхто не відповідає.

Нема питань? Нема!..

Ромодан. Тоді у мене є. Скажіть, товаришу Соха, ваша МТС за врожай відповідає?

Соха. Цілком і повністю!..

Ромодан. Товаришу Дударик, який у вас був урожай озимої пшениці?

. Дударик. Десять центнерів з гектара. А цей рік дев’ять.

Ромодан (до Коровая). А у вас?

Коровай. Одинадцять, а цей рік — дванадцять...

Соха. А, так це ви, голубчики, скаржитесь?! Тоді мені ясно... Товаришу Вишневий, яка у вас пшеничка?

Вишневий. Двадцять три центнери.

Соха. А у вас, товаришу Скиба?

Скиба. Двадцять п’ять.

Соха. Чули, товаришу Дударик?..

Дударик. Питайте далі. Ось сидять голови колгоспів, питайте їх...

Ромодан (до Сохи). Яка у вас освіта?

Соха. Незакінчена середня.

Ромодан. А хто ви по професії?

Соха. Хто? (Пауза.) Я... директор, багато років...

Ромодан. А де головний агроном?

Соха! Відпочиває дома, він, у райцентрі живе.

Ромодан. Скільки у вас агрономів з вищою освітою?

Соха. Один і два практики.

Ромодан. На одинадцять колгоспів... Важко вам працювати...

Соха. Важко. Але ми з року в рік усі плани робіт виконуємо.

Дударик. А що з того! Ви скажіть, хто винен, що в нас аж п’ять колгоспів на ноги не можуть стати?..

Соха (звертається до Ромодана). Що ж воно виходить? За Дударика відповідає Соха, за Коровая — теж Соха, за всі директиви — Соха...

Ромодан. Які директиви?

Соха. Щодня я одержую отаких (показує) сорок-п’ят-десят розпоряджень, директив, а скільки телефонограм та телеграм з району, області, міністерства... Пишуть таке, що й розібрати не можна. І на все мені треба негайно відповідь дати. Та чи є хоч один міністр, щоб мав таке навантаження, як я?.. Усі відповідати мусять: і знизу, а ще більше — зверху.

Ромодан. Це вірно. Відповідати мусять усі...

Дударик. Товариш Соха любить тільки усіх повчати, і такими словами, що з нашого району навіть усі граки повідлітали — не витримали його голосу. Дозвольте і мені процитувати — не з книги, а по пам’яті: кадри вирішують все. І від себе додати: яка керівна кадра — такі й діла.

Ромодан. А скільки у вас комуністів?

Марченко. Тут майже всі комуністи й комсомольці.

Ромодан. Соха Сохою, а як же ви працюєте, товариші члени партії — честь, слава і гордість народу, як називав комуністів великий Ленін? Невже і далі так жити будемо?.. (Пауза.) Як ви вважаєте, товаришу Соха?

Соха. Я два рази просив, щоб мене звільнили з посади директора. Кажуть — кричу на людей. А чого кричу? Бо мені таки важко. А дайте мені тракторну бригаду — і я кращому трактористу на п’яти наступлю!..

Ромодан. Допоможемо вам, товаришу Соха. А що ви скажете, Гавриле Онуфрійовичу?

Овчаренко мовчить. Ромодан посміхнувся.

Що каже філософ Нудник з цього приводу?

Овчаренко. Він такі питання не розглядає.

Ромодан. Не розглядає... Ну, а ви що скажете?

Овчаренко. Я готувався до лекції про повний комунізм, тому все це для мене несподівано...

Ромодан. Комунізм — це не цитати, а живе, безсмертне серце народу, наше велике життя, наша пристрасна боротьба! Ви ж знаєте, як Володимир Ілліч ненапидіп начотчиків.

Овчаренко (розгублено). Так, так... знаю... Напам’ять знаю. У мене навіть є ця цитата в лекції.

Ромодан. Боюсь я, що легше нам буде в усі МТС дати хороших директорів, інженерів, агрономів, ніж побороти в душі деяких наших пропагандистів товариша Нудника...

"Соха. Ходім, товаришу Ромодан, я покажу вам наше господарство.

Ромодан. З радістю.

Ідуть.

Овчаренко. І я піду з вами.

Качан. Закінчили?..

Овчаренко. Кінчив!

Качан аплодує. В с і пішли за Ромоданом. Овчаренко збирає сторінки. До нього підходить Коровай, взяв графин, дивиться. Овчаренко пішов. Коровай хоче налити в склянку води, але графин порожній. Здаля чути гармонь, веселу пісню.

Коровай. Такий графин води випив! І три години без перерви про вченого Нудника розказував... А скільки ж сам Нудник п’є й говорить?! (Похитав головою.)

Пісня наростає.

КАРТИНА ДРУГА

Невелика кімната. Під однією стіною — диван. Над ним — полтавський килим. Коло дивана другий столик. На ньому—пляшка вина, бокали, фрукти. Під другою стіною два крісла. Між ними — велика стояча лампа під зеленим абажуром. Ліворуч і праворуч двері. Коло стіни, що перед ними, стоїть піаніно. Велике вікно відчинене в сад.

На стінах — маленькі пейзажі і кілька фотографій Ганни з Лідою. Вечір. Горить стояча лампа. Коло піаніно Ліда. Вона тільки почала грати «Місячну сонату» Бетховена ¹⁵. Входить Катерина. Ліда її не помічає. Катерина зняла плащ, сіла на диван. Слухає сонату. Ліда перестає грати. Вона схилилась над піаніно, закрила лице руками.

Катерина (встала, тихо). Лідо...

Ліда (обернулась). Катерино Степанівно... (Витирає непомітно очі.) А я і не почула, як ви зайшли...

Катерина (підходить до неї). Що з тобою, Лідо?

Ліда. Нічого, це я так... (Посміхнулась.) Мене завжди хвилює ця соната Бетховена. В ній ціле море людських почуттів. І ні дна, ні берегів немає їм... Особливо це місце... (Бере акорди.)

Катерина (стала коло піаніно, дивиться на Ліду). Рано... рано, Лідо... «Місячна соната» більше хвилює людей, які хочуть наздогнати літа молодії, а караван іде все далі й далі від них. Коли в серці...

Ліда. Що?

Катерина. Була не одна рана. Тобі ж тільки вісімнадцять років...

Ліда. А коли дитину ударять в саме серце...

Катерина. Дитину можна тільки образити, але вона за цукерок все забуде.

Ліда. Ви так думаєте?

Катерина. Ав тебе сьогодні якось дивно очі блищать. Чи не захворіла?..

Ліда. Ні, ні!

Катерина. А може, ти... (Посміхнулась.)

Л і да. Ні! Цього не буде ніколи. Я буду любити тільки музику!..

Катерина. Не зарікайся. Я теж колись так говорила і не помітила...

Л і д а. У кожного своя доля. Я буду з мамою все життя...

Катерина. І мамі твоїй треба одружитись. Вона ще молода, гарна...

Ліда. А чому ви не одружуєтесь?

Катерина. Чому?..

Пауза.

Ліда. Ви молодші за маму... Чому?

Катерина. Не дивись так... Скажу правду. Коли зустріну... такого... (Посміхнулась.)

Ліда. Орла?

К а т е р и н а. Ні.

Ліда. Сокола?..

Катерина. Пернатими я захоплювалась у твої роки. Коли зустріну людину, яка знає, що таке горе... Де мама?

Ліда. Пішла до перукаря.

Катерина. Я бачу, ви на когось чекаєте? Чи не до тебе сокіл летить?..

Ліда. Ні. До мами має прийти її старий знайомий...

Катерина. Тоді я піду.

Ліда. Він не скоро прийде. Сідайте. Мама просила, щоб ви почекали.

Катерина. В яку консерваторію думаєш поступати?

Ліда. В Одеську.

Катерина. Чому не в Київську?

Ліда. В Одесі море. А як не приймуть — поступлю в рибальську артіль.

Катерина. Що?!

Ліда. Не вірите? Я можу ще не таке втнути. Махну аж на Курільські острови чи на Камчатку — і все.

Катерина. Ех ти! (Обняла її.) А говорила, що.все життя... (Здивовано.) Лідо!.. ^{: 4} ^

Ліда. Що?

Катерина. У тебе сльози на очах... Що з тобою?.. Ліда сіла на диван, закрила лице руками. До неї підійшла Катерима.

Заспокойся, Лідо. Що трапилось?..

Ліда. Сьогодні у мене такий день... Мамі не скажете, що я плакала? Слово?..

Катерина. Слово.

Голос Ганни (з другої кімнати). Лідо!

Ліда. Я, мамо. (Тихо.) Ідіть до неї...

Катерина пішла до Ганни. Ліда встала, витирає очі Підійшла до піаніно,

грає.

Входять Ганна і Катерина.

Ганна. Вибач, що спізнилась. Сідай...

Л і д а іде в другу кімнату.

А ти куди?

Ліда. Ляжу, у мене щось голова трохи болить... (Виходить.)

Ганна. Пробач, Катю, я не зможу піти в парк. Жаль, так хотіла послухати П’яту симфонію ^І6, але не можу. Приїхав один мій старий знайомий, подзвонив, що прийде... Одмовити не могла.

Катерина. Ну що ж, піду одна... А ти тут послухаєш, од вас все чутно, що в парку робиться.

Ганна. Чути, а коли вітер у наш бік, то здається* що в парку сидиш.

Катерина. А може, Ліда піде?

Ганн а. Ні, вона мусить бути дома. Як з нашим будівництвом? Є відповідь?

Катерина. Є, і яка! Вчора я була у своїх на дачі і випадково зустрілась з Ромоданом. Сказав, що говорив з міністром. Все одержимо і до грудня закінчимо.

Г а н н а. Це добре.

Катерина. Роки оббивала я пороги начальства і тут, і в Києві. А він за два тижні все зробив. Людина слова. Пощастило нам.

Ганна. Пощастило...

Катерина. Як добре, що його сюди прислали! Вчора я розмовляла кілька годин...

Г а н н а. З ним?

Катерина. Так. Сиділи під липою, коло того столика, пам!ятаєш, де познайомились?..

Ганна. Пам’ятаю... І яке він на тебе справив враження? Катери на. Глибока, цікава людина. Говорили па різні теми... Але я відчула в ньому . якийсь...₀десцокщ. Трудно

сказати, що саме, але думаю—якесь велике горе він пережив

Ганна Горе.

Катерина. Так У нього такі дивні очі.., Вже сивина пробивається, а очі, як у дитини, відкриті, чисті, ніби зразу весь світ хочуть побачити. Мені здається, що я його давно-давно знаю...сНемов попрощались багато років тому, і от він знову повернувся з якогось далекого краю...

Ганна. Катерино, я не впізнаю тебе, Катю... (Дивиться на неї.)

Пауза

Катерина. І я не впізнаю себе, Ганно... (Встала, підійшла до стіни, зняла гітару. Сіла на диван, перебирає струни, наспівує без слів.)

Г а н н а. Ти звідки знаєш цю пісню?

Катерина. Його любима пісня... Які хороші слова. Послухай...

Ой піду я лугом ^|7,

Лугом-долиною,

А чи не зустрінусь З родом-родиною.

Ой там моя сестра Пшениченьку жала,

Сказав я їй здрастуй,

Вона промовчала...

Ганна (тихо). Не треба... Я не люблю цю пісню... Вибач, Катю.

Катерина. Не любиш?..

Входить Ромодан. Катерина встала

Ви?!

Ромодан. Я. А чого ви так здивувались? Добрий вечір.

Ганна. Добрий вечір, Петре Олександровичу. Прошу, сідайте.

Вибігла з другої кімнати Ліда.

Спинилась коло дверей. Вона надзвичайно збуджена.

Ромодан. Лідо!.. (Іде до неї.)

Ліда. Не підходьте! Я вас не знаю. Чуєте? Не знаю. (Іде до Ганни.) Мамо, держись... держись... (До Катерини.) Ви сказали, що тільки дорослих ранять, а дітей — ні. Спитайте в нього, спитайте!..

Г а н н а. Лідо!

Ліда. Це мій батько! Колишній!..

Катерина. Що?

Ліда. Батько... Яке святе слово — «батько»! Всі питають: де, де твій батько?.. А сказати не можеш, соромно... (Вибігла з кімнати.)

Ганна пішла за нею в другу кімнату. Ромодан підійшов до крісла, сів. Катерина дивиться на нього. Велика пауза. Упала гітара з її рук. Входить

Ганна.

Вона підійшла до Катерини, підняла гітару.

Ганна. Катю, візьми Ліду до себе... Катю... Катерина. Добре. (Вийшла.)

З парку долетіли звуки П’ятої симфонії Чайковського. Ганна зачинила вікно, відходить до, Ромодана.

Ганна. Впізнаєш? (Показує гітару.)

Ромодан не відповідає.

(Поклала гітару на диван, сіла.) Пробач, я не думала, що Ліда так тебе зустріне...

Ромодан. Вона знала, що я прийду?

Ганна. Так. У тебе стомлений вигляд...

Ромодан. Багато ходив по полях...

Ган н а. В районі був?

Ромодан. Вчора повернувся.

Ганна. Як на селі тепер живуть?

Ромодан. По-всякому. Є — живуть добре, а є і погано. Завтра вилітаю в Москву.

Г а н н а. Чого?

Ромодан. На Пленум ЦК викликають.

Ганна. Хіба ти член ЦК?

Ромодан. Ні. Але всіх секретарів обкомів викликають. Ганна. Може, чарку вина вип’єш?..

Ромодан. Налий.

Ганна (наливає. У неї тремтить рука). Пролила... прошу... (Подає.)

Ромодан (взяв). А тобі я наллю... (Встав, налив, подає бокал.) Твоє здоров’я, Ганно, і здоров’я Ліди. (Цокнувся.) Ганна. Твоє здоров’я, Петре... (Випила.)

Ромодан. А гарною стала Ліда...

Ганна. Так погано все вийшло...

Ромодан. Зате чесно й щиро. Я цього ждав. Як же ти живеш?..

Ганна. Тепер добре. Працюю в лікарні. Мене поважають. Ліда кінчила музикальну школу на «відмінно», поїде до Одеси. Думаю, що приймуть у консерваторію. Отак і живемо...

Ромодан. Чому ти не відповіла мені на жоден лист? Чому відмовилась від грошей? Я ж батько Ліди...

Ганна. Спочатку про листи. Я не хотіла тобі відповідати. А гроші... Коли я з тюрми вийшла, люди допомогли мені влаштуватись на роботу. Моїх заробітків* нам вистачало. Як бачиш, виросла непогана дівчина. Розумна, здібна... Це вона сьогодні так. Але повір...

Ромодан. Я розумію.

Ганна. Не варто згадувати, що було. Себе хвилювати і тебе... Все минулось. Правда перемогла. Навіть той, хто загрожував мені концтабором, сидить тепер у тюрмі після арешту Берії ^,8.

Ромодан. Я розумію: трудно тобі говорити, і мені нелегко слухати. Проте мовчати найтяжче. Говори, Ганно.

Ганна. Що ж говорити? Коли ти повернувся з фронту і тобі начальник МДБ ¹⁹ показав сфабриковані на мене документи, ніби я у час окупації була зв’язана з німцями,— ти не заступився за мене, а сказав, щоб перевірили, і зразу поїхав у Київ.

Ромодан. Мене викликали в ЦК... Я повинен був поїхати.

Ганна. Знаю. Ну, а як мене перевіряли... (Пауза.) Добре, що люди .не побоялись, заступились за мене. Розшукали тих, кого я врятувала від фашистської неволі. Ти ж знав мене дівчиною, разом росли, потім одружились... Все знав... а захитався... а може, й не повірив.

Ромодан. Коли я дізнався, що тебе арештували, я просив за тебе, робив усе що міг. Коли я зрозумів, що в тих, хто сфабрикував справу про тебе, правди не знайду, я пішов до секретаря ЦК. Розповів йому все, і коли б він не втрутився, ще невідомо, що тоді було б з тобою... і зі мною...

Ганна. Петре! Ти просив, боровся за мене?! Я не знала... (Пауза.) Спасибі! І все-таки, Петре, ти мусиш зрозуміти, що було в моїй душі. Адже ти не повірив... не повірив... У моєму серці вже нема образи. Моє серце закам’яніло тоді.

Ромодан. Ти кажеш правду. Тоді моя віра в тебе похитнулась. Час був такий. Я знаю, це не може мене виправдати... За ці роки я стільки витерпів. І до смерті, мабуть, не втихне біль... Ще й зараз такі ночі бувають...

Ганна. Не треба, Петре...

Ромодан. Вибач, що вирвалось... Не про це я хотів тобі сказати. Ганно, я зрозумів, скоро зрозумів, що той, хто не вірить найближчому другу, що б не говорили про нього_г той не може вірити нікому. Я це зрозумів, але було вже пізно..,. Ти повертала мої нерозкриті листи. (Пауза.) Скільки зла>- болю, сліз принесло людям, недовір’я, яке сіяла ця банда!.. . .:

Ганна (тихо). Поранили... поранили і малих, і великих людей...

Ромодан. Ганно...

Ганна. Ніколи більше не повернеться цей жахливий сон...

Ромодан. Ніколи! Ганно... (Підходить до неї.) Ганно...

Ганна (встала). Іди, Петре, скоро Ліда повернеться. Мені б не хотілось...

Ромодан. Добре. (Встав.)

Ганна. Петре. . Я простила тебе, це правда. Але... Іди. У мене таке серце тепер, що... Іди.

Ромодан. Будь здорова, Ганно. Поцілуй Ліду. Ганна. Будь здоров, Петре...

Ромодан вийшов Ганна підійшла до - віш, відчинила — і в кімнату полинули звуки оркестру, кінець П’ятої симфонії. Ганна стоїте :*вилииу коло вікна, обернулась, помалу підходить до дивана. Упала на нього і тихо

заридала.

Завіса.

Парк., Тераса дачі Ромодана. На терасі стіл, плетені стільці. Недалеко від тераси за столиком під старою липою сидять Ромодан, Вернигора, Калина, Ройовий, Овчаренко.

Ромодан. Казав я вам, що буде рішення ЦК і Ради Міністрів України?.. Підтримали наші пропозиції.

Ройовий. Не ждав. Так швидко.

Ромодан. Не затягуйте з документацією, щоб до зими почати будівництво заводу.

Ройовий. Не затягнемо.

Ромодан. Все у вас?

Ройовий. Все. Коли вам лікарі дозволять приступит до роботи?

Ромодан. Обіцяють через тиждень. Але я завтра буду, в обкомі.

Калина. Не можна...

Ромодан. Я вже вчора доповідь читав.

Калина. Тому й гірше стало.

Ройовий. Що ви? Після такої операції не слухати лікарів...

Калина. Ох і вредний же ти, Ройовий!.; Радиш слухати лікарів, а сам щодня півтеки тягнеш сюди: і теплиці, і водопровід, і рами для парників, і школи...

Ройовий. Так ми ж разом...

Ромодан (до Вернигора). А ти помолодшав... і засмаг... На цигана став схожий.

Вернигора. За цей короткий час я їздив більше, ніж за минулі три роки...

Ромодан. Молодець! Знаєте, Кирило проситься на директора МТС. А я проти. Нехай спочатку поїдуть агрономи, що в апараті Дремлюги сидять...

Вернигора. Ти ж сам мені казав...

Ромодан (перебиває). Казав, коли ти потопав у чорнилі й паперах. А тепер, коли твоя душа знову молодою стала, тобі з облвиконкому йти не можна. Чи не так, Євгене Максимовичу?..

Калина. Згоден.

Вернигора. Набридло мені в чиновниках ходити!..

Калина. А ти не ходи. Не державний апарат перетворив вас у чиновників і бюрократів. Самі насмітили — самі й вимітайте. І то швидко, поки вам по-дружньому радять.

Ромодан. Чуєш?

Вернигора. Чую...

Ромодан. А що скаже Гаврило Онуфрійович?

Овчаренко. Я згоден. Радянський апарат, як казав...

Ромодан. ...у своїй капітальній праці товариш...

Овчаренко. Якраз помилились. Я його вже не цитую. Я згоден, товариші, що в радянському апараті повинні працювати такі досвідчені люди, як Вернигора...

Вернигора. А сам їдеш...

Овчаренко. Іду. Буду працювати над дисертацією.

Ройовий. Щасливої дороги й попутний вітер...

Овчаренко. Спасибі.

Ромодан. Від робітників МТС і від мене передайте товаришеві Нудникові привіт і наше побажання, щоб він перестав стригти цитати. Нехай більше працює головою, а не ножицями...

Ройовий. Дозвольте вас завтра провідати?..

Ромодан (посміхнувся). В справі електростанції?..

Ройовий. Так.

Вернигора. Є в мене деякі думки...

Овчаренко. У мене є одне методичне питання.

Кали н а. Це на бюро.

Ромодан. Приходьте в обком у другій’половині дня, бо зранку я буду з Євгеном Максимовичем ділити справи.

Вернигора. Як?

.Ромодан. Товариша Калину затвердили другим секретарем обкому. Прошу любити й жалувати.

Вернигора. Вітаю вас. (Тисне руку.)

Калина. Лікар іде!

Ромодан (весело). Ховай папери й теки!.. От туди... Так. Почали пісню

Усі співають «Стоїть гора високая..»²⁰ Входить Катерина. Дивиться на всіх, з’явилась посмішка на її обличчі*

Катерина. Знов засідали?

З дачі виходить Варвара

Калина. Що ви! Ми прийшли провідати хворого. Бачите, сидимо, пісень співаємо...

Катерина (суворо). І давно співаєте?

Варвара. Давно, давно...

Овчаренко. Не так щоб дуже давно...

Катерина. Я бачу... Вигляд у вас стомлений. Категорично забороняю вам співати в цьому хорі!

Ромодан. Отак вона розмовляла зі мною, коли я лежав на операційному столі. Не серце у вас, а камінь...

Варвара. Петре, ти б краще подякував Катерині Степанівні за те, що операція пройшла добре...

Ромодан (взяв Катерину за руку). Катерино Степанівно, велика й красива сила в вашій душі., і золоті руки. Від усього серця спасибі вам.

Калина. Ану, капело, вставай. Нас тут не визнають... Ромодан. Посидьте.

Катерина. Принесла вам ваші осколки...

Подає. Всі дивляться.

Калина. Невже ви їх не відчували?

Ромодан. Я під час Пленуму нічого не відчував. Мене там кожну хвилину і в жар, і в піт кидало... Та хіба мене одного?! Таку правду життя, таку силу нашу розкрив Пленум... Мені там не раз здавалось, що я лечу над усією нашою

землею... Біль я відчув, тільки не в легенях, а в серці...

Катерина. Петре Олександровичу, вам не можна

хвилюватись... Бачу я, багато ви тут пісень проспівали.

Калина, Ройовий, Овчаренко і Вернигора йдуть до куща, беруть теки.

Будьте здорові.

Ромодан. Я проведу вас.

Катерина. Вибачте, я на хвилину затримаю Петра Олександровича. Ми доженемо...

Калина. Будь ласка.

В с і виходять.

Катерина. Даруйте, Петре Олександровичу, це справа ваша... родинна... Після операції, коли ви ще не опритомніли після наркозу, до вас підійшла Ганна, Вона стояла коло

вас кілька хвилин. Я ніколи в житті не бачила в такому стані людину... Я сама не так давно пережила велике горе... І як хірург бачила теж немало людських страждань... Але такої скорботи, такого суму в очах я ніколи... (Пауза.) Це все, що я хотіла вам сказати.

Ромодан. Спасибі. (Пауза.) Що з вами, Катерино Степанівно?

Катерина. Вибачте... і я розхвилювалась... А мені не положено, моя професія не дозволяє... А це тому, що я люб-пю... люблю і Ліду, і Ганну... А де була Ліда, коли арештували Ганну?

Ромодан. У мене. Але як Ганну випустили, вона забрала Ліду і навіть не побажала зустрітись зі мною. Залишила записку... три слова... і все...

Катерина. Я так розумію вас! Я вірю, вона буде з вами,

Ромодан. Вірите, Катю?.. (Взяв її за руку, дивиться в очі.)

Катерина. Інакше бути не може. Ви...

Пауза. Чути голос: «Петре Олександровичу!»

Ходім, нас кличуть...

Катерина і Ромодан виходять. Входить Самосад. В руках у нього

книжечка.

Він читає, підкреслює олівцем.

Самосад. Ага. (Читає.) «До числа таких причин належить насамперед порушення в сільському господарстві принципу матеріальної заінтересованості працівників у розвитку виробництва, у збільшенні його доходності — одного з корінних принципів соціалістичного господарювання...» Принцип тут, і тут принцип... Теж правильно. (Перегортає сторінку, читає.) «Завищені норми поставок продуктів з присадибного господарства, хиби, які були в нас у податковій політиці щодо особистого господарства колгоспників, привели до скорочення поголів’я корів, свиней і овець в особистій власності колгоспників. Таке становище не тільки ущемляє інтереси колгоспників, але й веде до перекручення природи артільної форми колгоспів...» І це дуже авторитетно сказано! (Підкреслює. Читає мовчки далі.)

На алеї з’являються Дремліоґа з вудочками і Терещенко з кошиком у руках:

Дремлюга (здаля). Самосад! ‘ •

Самосад не відповідає^':ч ■, ^ •

Терещенко. Самосад!

Самосад сховав книжечку, схилив голову на руки, замріяно дивиться и далечінь. Дремлюга і Терещенко підходять ближче до столика, дивляться на Самосада, який на них не звертає уваги.

Дремлюга. Оглух?

Самосад мовчить.

Оглух, питаю?

Самосад. Кого?

Дремлюга. Тебе.

С а м о с а д. Ні.

Дремлюга. А чого ти мовчиш?

Самосад. Замислився...

Терещенко. Замислився?.. (Сміється.) А про що ж ти думаєш?..

Самосад. Думаю, за яким принципом мені далі жити. Дремлюга. Що таке?

Самосад (витягнув книжечку). Прочитав оцю книжечку, і душа моя полетіла в рідний степ чорноморський... Терещенко. Ану, покажи, що це за книжечка... Самосад (ховає). Не зрозумієте.

Дремлюга. Ого! Невже ти гадаєш, що Федір Гаврилович дурніший за тебе?..

Самосад. Це не головна причина...

Дремлюга. Що?!

Терещенко. Та в нього знов у голові щось перевернулось.

Самосад. А у вас знову флюс... О, та ще який!

І де це вас знову так продуло?..

Терещенко (взявся рукою за щоку). У відрядженні застудився.

Самосад. І яка була природа несправедлива!.. Б’є людину в одне і те ж місце, куди б вона не поїхала. І як б’є... Розмалює так, що дивитись гидко... А за що? Авторитетне питання.

Терещенко. А може, ти випив?..

Самосад. Ні, сухий, як це вудлище.'.

Дремлюга. Ану, філософе, давай черв’яки. Самосад. Нема.

Дремлюга. Як нема?..

Самосад. Не знайшов. Копав, копав — тільки, два осколки від снаряда викопав та кістку людини. Чия вона?..

Терещенко. Тут їх багато, лінія фронту проходила... Жаль, що не накопав черв’яків...

Самосад. Закопав я її глибше і посадив квіти па тому місці... Чия вона?..

Дремлюга. Що ж, Федю, будемо на хліб ловити. Увечері на хліб ще краще бере.

Терещенко. Дрібна дуже скльовує хліб. Це муки, а не ловля.

Самосад. Та хіба ви будете ловити, коли у вас з корзини біла головка виглядає?..

Дремлюга. Побачив! (Сміється.) Приходь на берег, почастуємо.

Самосад. Спасибі, не прийду.

Дремлюга й Терещенко йдуть до річки. Самосад узяв відро, лопату, пішов у парк. Повертаються Ромодан і Варвара.

Варвара. Ти так зблід, Петре. Може, ляжеш?

Ромодан. Це тобі здалося. Я добре себе почуваю. Завтра на роботу. Може, ти відпочинеш?

Варвара. Ні, мені пора, Петре, додому. Завтра рано вставати.

Ромодан. На роботу?

Варвара. На поїзд. Завтра виїду звідси.

Ромодан (радісно). На село, додому?..

Варвара. Так, Петре. Збулося те, про що я ночі думала. Тепер моє місце на полі, там я більше зроблю. Але науку в місті не забуду. Спасибі робочим: навчили мене не тільки будувати, але й ширше на світ дивитись.

Ромодан. От за це я тебе розцілую, сестро... (Обняв, поцілував.)

Варвара. Скоро ти почуєш про мене. В майбутньому році знову буде стояти моя кукурудза і в тебе, і в Києві...

Ромодан. Вірю.

Варвара. Одне тобі скажу на прощання.

Ромодан. Що, Варваро?

Варвара. Рішення великі, сонячні... Але і сонце можуть хмари закрити, коли про людей забудеш. Ти приголуб людину, приголуб — і вона гори переверне!.. Замінюй негідних і сміливо піднімай ще слабких, але здібних — і ти будеш тисячоруким у кожному селі... Будь здоров, брате, приїзди в рідне село...

Ромодан (тихо). Спасибі за добре слово. Приїду.

Варвара (провела долонею по його голові). Як би я хотіла, щоб не один ти був...

Ромодан. Я вже звик...

Варвара. Не кажи так. До цього людина звикнути не може. Не обкрадай душу свою... Шукай дорогу — і знайдеш... Прощай, брате.

Ромодан. Прощай, сестро. Я проведу тебе до машини.

Сходять з тераси. Ромодан узяв Варвару під руку, ідуть в парк.

З другого боку з’являються Д р е м л ю г а і Терещенко.

Терещенко. Не пощастило нам сьогодні. Вудки ио-рвали...

Дремлюга. Да-а... А чи дома Петро Олександрович?

Терещенко. Я чув, із здоров’ям у нього вже все в порядку...

Дремлюга. Так. (Піднявся на терасу, гукнув у відчинені двері.) Петре Олександровичу!.. (Зайшов у будинок, повернувся, іде до столика.)

Терещенко сидить під липою, наспівує. Він напідпитку.

Нема... Мабуть, десь у парку гуляє. (Сів коло Терещенка.)

Терещенко. Одна щука на живець — хіба це ловля?.. (Витягнув з кошика щуку, поклав на стілг)

Дремлюга. А щука добра!..

Терещенко. Що з тобою, Гордію? Не п’єш, а настрій — ніби поховав друга...

Дремлюга. Не друга, себе ховаю... Здається, моя пора пройшла...

Терещенко. Що ти, Гордію. Ти — орел, а орли ніколи не старіють.

Дремлюга. Не кричи, Федю.

Терещенко. Вибачай. Ех, скажу я тобі одне, Гордію... У мене теж у серці казна-що робиться... Не розумію я, не розумію, що навколо нас твориться...

Дремлюга. Може, спати підеш? Ти багато столичної смикнув...

Терещенко. Горілка тепер мене не бере. Душа болить... Нудно жити стало. Нудно!..

Дремлюга. Чому?

Терещенко. Ми з тобою не перший рік і в партії, і на керівній роботі... Я знав одне: держу лінію на тебе — і все в порядку. А тепер що?..

Дремлюга. А що?

Терещенко. От приїхав Ромодан з Пленуму. Про що він на активі говорив?.. Кукурудза, квадрати, гнізда... Все для людини... Все для людини!.. А для комунізму що?..— я питаю! Якою скукою віяло від кожного слова його доповіді!..

Дремлюга. А актив йому аплодував та ще й як!..

Терещенко. А чому? Поплив за течією, в хвості активу... Хіба це лінія? Ти знаєш, Гордію, я ніколи підлабузником не був, ми старі друзі, не один пуд солі з’їли... Але коли ти раніше виходив на трибуну, то як усі хвилювались! Аж голови в плечі втягували... Так відчували твій авторитет!.. А тепер кожен сидить, як хоче, і меле, що хоче... Ніхто нікого не боїться. Я питаю: де ж тут партійна дисципліна?..

Дремлюга. Нічого,.. Пошумлять, погаласують, а потім усе стане на своє місце.

Терещенко. Де видано, щоб секретар обкому так неприпустимо гостро говорив про голову облвиконкому?.. Та коли на самій горі таке почалось, то яку ж тоді мені лінію тримати?.. На кого?..

Дремлюга. Он Ромодан... Федю, візьми вудки і йди, я поговорю з ним...

Терещенко. Образив він тебе... друже.

Дремлюга. Іди, іди...

Терещенко взяв вудки, щуку, іде.

Йому назустріч виходить Ромодан.

Терещенко. Здрастуйте, Петре Олександровичу! Як ваше здоров’ячко?..

Ромодан. Дякую, добре. А ваше як?

Терещенко. Я — як старий дуб: ніякі вітри мене не беруть...

Ромодан. Не зарікайтесь. Бувають такі бурі, що і старі дуби з коренем летять... (Повернувся і йде до Дремлюги.) Як улов сьогодні?

Терещенко. Не було кльову.

Терещенко виходить.

Ромодан сів біля Дремлюги.

Пауза

Дремлюга. Душно сьогодні.

Ромодан. Душно...

Дремлюга. Навколо мигає, мабуть, гроза буде...

Ромодан. Мабуть, буде...

Дремлюга. Я вам удень послав зведення... Одержали?

Ромодан. Одержав.

Дремлюга. Читали?

Ромодан. Читав, Гордію Опанасовичу, нащо ви гаєте час на загальні цифри?.. Нам треба знати дійсне становище. До цього закликав нас Пленум ЦК.

Дремлюга. Виходить, зведення більше не потрібні?..

Ромодан. Потрібні, але не такі.

Дремлюга. Ясно... Так... Все це дуже цікаво виходить,

Пауза.

Ромодан. Гордію Опанасовичу, чому ви не виступили на активі по моїй доповіді?..

Дремлюга. Я ж вам казав, почував себе погано...

Ромодан. Тільки тому?

Дремлюга. Тільки.

Ромодан. Хотів я з вами сьогодні поговорити но щирості, та бачу — не вийде. Одкладем на завтра, а шкода... Дуже шкода!..

Дремлюга. Чому ж... поговорити завжди встигнемо...

Ромодан. Ждати не можна, бо рішення Пленуму провалимо.

Дремлюга. Не розумію вас...

Ромодан. А я не розумію вас: чому агрономи сидять у вашому апараті? Чого ви їх держите?..

Дремлюга. Дозвольте, Петре Олександровичу, дозвольте! Це невірно. Не можу ж я розігнати весь апарат. З ким же тоді працювати?.. Частина вже поїхала...

Ромодан. 'Яка?.. Ви послали за принципом —на тобі, небоже, що мені не гоже... Чому ви з ранку до ночі засідаєте? Чому так вірите в силу паперу?.. Чому ви, як і раніш, не хочете знати, що робиться в районах, колгоспах; МТС?.. Який же з вас керівник?..

Дремлюга. Не вам судити... Я двадцять років на відповідальній роботі. Хто дав вам право так зі мною говорити?! Я — старий кадр, я — лінія!.. Ви зобов’язані, біс забирай, поважати мене, працювати зі мною! А ви на активі хотіли мене на коліна поставити. Ви думали, що я виступлю і впаду перед вами?.. Не вийде! Настане час — і я скажу своє слово вам і таким, як ви...

Ромодан. Все?

Дремлюга. Хотіли відверто, по щирості поговорити, так слухайте.

Ромодан. А що слухати?.. Вас тепер тільки одні роки прикрашають, а не мудрість. Зазнайство, а не скромність. Бездушність, а не людяність. Грубість, окрик, а не добре слово. Вождизм роз’їв вашу душу... Для вас партія — це тільки ваше «я», а не совість і честь народу.

Дремлюга. Товаришу Ромодан! Я не потерплю.

Ромодан. Мовчіть! Ви загрожуєте мені, що прийде час і ви знову закриєте всім роти. Брешете! Не буде цього. Ходім зараз, станемо перед народом і спитаємо всіх чесно і відкрито: за кого ви? За заслужених пустодзвогіів чи за тих, хто бачить потреби держави, потреби людей і без тріс-кучих фраз, всім серцем, гарячим ділом хоче допомогти, щоб не колись, а сьогодні наші люди відчули повністю плоди соціалізму. І моя порада вам — не ждіть, поки вас виженуть з трибуни. Беріться за розум, бо ніякі заслуги в минулому вас не врятують*, , , _{і; (1 л ;і}

Дремлюга (встав). Не поспішайте. Не таке я бачив... (Пішов.)

Йому назустріч входить Самосад.

Самосад. Клювало?

Дремлюга мовчки йде до своєї дачі.

(Услід.) Не клюнуло... Перед грозою не клює, тільки старі соми наверх вилазять... Здрастуйте, Петре Олександровичу...

Ромодан. Здрастуйте, Охріме Охрімовичу.

Самосад. Видужуєте?

Ромодан. Видужав.

Самосад. Е, бачу, не зовсім... У мене є такі авторитетні ліки, спеціально для вас приготував... Усяку хворобу зразу знімають. Тільки треба їх приймати точно за моїм рецептом.

Ромодан. Що за ліки?

Самосад. Народні. (Підійшов до липи, засунув руку в дупло, виймає пляшку і дві кварти.)

Ромодан. Горілка?

Самосад. Боже спаси! Настойка, одні лісові квіти... Понюхайте.

Ромодан (нюхає). Який чудесний аромат! А крім квітів, що там?

Самосад. Випийте, тоді зрозумієте. (Наливає Ромо-дану і собі.) Ці ліки приймати треба так: випили — і порожньою квартою потріть те місце, що болить. І так разів вісім коли зробите, зразу всі болі проходять. Починайте.

Ромодан. Мені незручно — ви мене вже вдруге частуєте.

Самосад. Які можуть бути між нами рахунки? Ви — секретар, я — тракторист, але принцип у нас один: збільшуй врожай, піднімай тваринництво... Хіба не так?

Ромодан. Так. Але ви ж тут працюєте...

Самосад. Працював. А завтра вранці їду в рідне село, на старе місце — в МТС, трактористом. Я жінці сказав учора: збирай речі, раз партія кличе — Самосад мусить бути в строю. Жінка відмовилась, каже: ти ж безпартійний, нам і тут добре жити... Тоді я їй таку авторитетну відповідь дав, що вона не тільки речі зібрала, а ще й цілу ніч мене перепрошувала...

Ромодан. Погодилась їхати з вами?

Самосад. А який же я був би рівноправний чоловік, щоб мене жінка не слухала? Пішки піде... З села мені написали, що там робиться...

Ромодан. Що?

Самосад. А хіба ви не читали рішення Пленуму?.. (Витягає книжку з кишені.) Ви знаете, яка в них сила?! Це майже Сталінград ²¹. Заявляю авторитетно! Врожай не на око тепер будуть оцінювати. Та й взагалі там так усе підведено, що тепер діло тільки за нами... Ваше здоров’я! (Цокнувся.)

Ромодан. Будьмо^ (Випив.) Ого! Фу!.. Дух забило!.. Самосад. Тріть, швидше груди тріть! Пройде... Ромодан (потер). Ні, більше я пити не буду. Самосад. А може?..

Ромодан. Ні. А здорово ви рішення Пленуму прочитали!

Самосад. А ми завжди читаємо не тільки те, що написано, а більше шукаємо, що там за словами стоїть, яке життя... (Встав.) Дозвольте з вами попрощатись.

Ромодан теж встав.

Бажаю вам здоров’я, сили і запевняю вас авторитетно, як знайомого, друга, секретаря, що тракторист Самосад не підвів у війну, не підведе і тепер...

Самосад подав руку. Ромодан міцно тисне. Дивляться один одному в очі. Ромодан обняв Самосада і поцілував.

Спасибі. (Підвів голову, вслухається.) Чуєте? Дикі гуси летять...

Ромодан. Осінь... Мабуть, сядуть коло нас на річці. Самосад. Може, але вряд... (Ховає пляшку і кварти в дупло.) Завтра приймете, тільки не забудьте потерти... Ромодан. Дякую.

Самосад. А гуси наближаються... Чуєте?.. (Пауза.) Будьте здорові.

Ромодан. Щасливої дороги!

Самосад іде, тихо затягує пісню. Дістає з кишені окарину, і скоро з глибини парку полинули її звуки. Дмухнув легенький вітерець, і між липами на алеї закружляло жовте листя. Ромодан сів, дивиться вгору. Чути ближче

крик диких гусей...

В глибині парку з’являються Катерина і Ліда. Катерина показала рукою на дачу Ромодана і пішла назад. Ліда помалу йде до дачі. Спинилась. Повернула голову, побачила за столиком батька і відступила крок назад. Ромодан її не помічає. Ліда зробила кілька кроків вперед, дивиться на батька... Ромодан ніби відчув її погляд, встав, обернувся і побачив Ліду. Вражений, дивиться на неї...

Велика пауза.

Ліда (тихо). Це я, батьку...

Ромодан мовчить.

(Ще тихше). Дочка твоя...

Ромодан простягнув руки до неї. Ліда метнулась до нього й упала на його груди. Ромодан обняв дочку, гладить рукою її волосся і від хвилювання не може вимовити й слова.

Прости мене, тату.,. Я не винна... і мама... і ти... Я не знаю, чому так сталось... Ми були такі щасливі, коли ти повернувся з фронту. А потім стільки горя... стільки... (Підвела голову, дивиться на батька.)

Ромодан. Коли велика біда приходить, дочко, вона зразу відчиняє всі двері й вікна... Так сталося й з нами... Прийшла війна. А після неї скільки і радості й горя довелося пережити нам усім!.. Так у житті буває... ніщо не дається легко і не проходить даром... І, може, тому немає більшого горя, ніж те, коли ти втрачаєш і близьких, і друзів... І нема більшого щастя, як зустріч після страждань і боротьби... Спасибі, що прийшла в трудну для мене хвилину.

На алеї з’являється Катерина. Вона йде в бік дачі, спинилась. Дивиться на Ромодана й Ліду. Вони не помічають її.

Ліда. Я прийшла до тебе назавжди...

Ромодан (дивиться на Ліду). А?..

Ліда. Не знаю.

Ромодан повернув голову. Знову чути крик диких гусей. Ромодан дивиться

вгору.

Ходім, я буду говорити з нею... Ходім... (Взяла його під руку.)

Ромодан і Ліда йдуть. Вони так і не помітили Катерину. Стоїть на алеї Катерина, дивиться їм услід. Падає осіннє листя... І вже ледве чути крик

диких гусей.

Завіса.

Світлій пам'яті дорогої Ванди ¹

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Гроза Іларіон Петрович, 50 років.

Юлія — його дочка, 19 років.

Богутовський Володимир Володимирович,

60 років.

Магдалина Романівна — його дружина, 45 років.

О л ь г а — дочка Богутовського від першої дружини, 17 років. Край Вероніка Олександрівна, 26 років.

Край Леонід Миколайович, 35 років.

Брага Макар Степанович, 26 років.

Іскра А о к а д і й Васильович, 45 років.

Затока Дніпра. До великого пня осокора пришвартована баржа. Видно тільки частину палуби. На березі стоять два яскраво-жов;гі намети. Перед ними столик. Недалеко від наметів висять на триногах два казани.’ А далі кілька великих пнів зрізаних осокорів.

Вдалині високий берег, па якому білі стовпи створу. За ним основне русло ріки. На воді пливуть пухнасті білі хмарки. Здаля чути легку музику. На палубі баржі з’являється Ю л я. В руках у неї швабра, відро. Вона в коротенькій спідниці, латаній матроській майці, на ногах рвані парусинові туфлі. Разом з нею вийшов Макар Брага. Він поправляє зачіску, одягає кепку. Здаля чути два коротких гудки сирени...

Юл я (подивилась у той бік). Скоро батько повернеться. (Поставила відро.)

Макар. Юлю!.. (Взяв її за руку.)

Ю л я. Іди, Макаре...

М а к а р. Ти так і не відповіла мені.

Ю л я. Сходь.

Макар. Чому?

Ю л я. Сходь, кажу...

Макар. Юлю!..

Ю л я. Пусти!.. (Вирвалась, дивиться на руки.) Синяки будуть.

Макар. Я ж делікатно.

Юля. Подивись... А ще й за кордон їздив... Там, мабуть, дівчата в синяках не ходять?

Мак ар. В усьому світі ходять, тільки у чорних не видно... Ю л я. Тебе б туди.

Макар. Вистачить з мене В’єтнаму.

Ю л я. І скільки я тебе прошу, щоб розказав, як там живуть, а ти... (Дивиться на руки.)

Макар. Як поженимось, доповідатиму щовечора.

Ю л я. Іди, іди, художник чекає. І чого він тебе малює? Макар. А що?

Ю л я. Не розумію, що він в тобі знайшов?

Макар. А ти?

Ю л я. Я ж матрос, а не художник.

Макар. Не хотів я, але начальник наш примусив... Дуже просив його художник... Для якоїсь виставки...

Ю л я. А ти бачив, що він робить?

Мак ар. Бачив.

Ю л я. І як, схожий?

Макар. Поки що ніс мій натурально вийшов... Взагалі це не буде як на фотографії. Художник каже, що він з мене зробить героїчний образ робочого класу, так що, мабуть, ніхто мене не впізнає.

Ю л я. Не розумію.

Макар. Та і я не дуже розумію, але, видно, так треба, щоб був образ, а не людина...

Ю л я. Іди, Макаре, дочка його уже питала... В’ється вона коло тебе:

Макар. Не помічав.

Ю л я. Ти й мене не помічав, а потім...

Макар. Неправда! Коли тебе побачив, я зразу відчув... Ю л я. Що?

Макар. Не буде у мене життя без тебе.

Юл я (підходить до Макара). Правда?

Макар. Правда... Спитай мого друга Серьогу, я йому про це сказав...

Ю л я. А чому він не приходить?

Макар. В лікарні лежить. Перевіряють. Ковтнув якогось чорта. От він і січе його всередині. Там стільки тропічних паразитів, страшне...

Ю л я (стривожено). Макаре... А ти?.. (Поклала руку на його плече.)

Макар. В порядку. Не віриш?.. (Притиснув її до себе.) Ю л я. Пусти... (Б'є кулаками в його могутні плечі.)

Зрештою опір Юлі згасає. Вони завмерли в поцілунку... Зазвучала

голосніше музика.

(Тихо.) Іди... прошу тебе...

Макар. Увечері...

Ю л я. Буду.

Макар. Жду. (Скочив з баржі, іде.)

Юля. Макаре, ти правду сказав?

Макар. Іди сюди... Я підніму тебе однією рукою і понесу аж дб Чорного моря...

Ближче чути сирену пароплава, ллється весела буйна музика. Юля мовчки помахала йому рукою. Макар відповів, пішов.

Юля (дивиться йому вслід і, коли він зник, обертається, говорить радісно). Аж до Чорного моря.

Темп музики наростає.

(Починане танцювати, спочатку ледве помітно, а потім немов вибухнув увесь її буйний темперамент. Танцює, і тільки вириваються з душі її слова.) До самого... до Чорного... моря. (Все швидше танцює.) До самого... до Чорт ного...

Гримить музика. З намету виходить Вероніка. Вона в купальному костюмі, на плечах халат. Вероніка розкрила руки, потягнулась, хотіла позіхнути і завмерла. Вона побачила Юлю у танку. Обірвалась музика. Сирена пароплава. Юля спинилась, побачила Вероніку, схопила швабру і почала драїти палубу.

Вероніка (іде до баржі). Юлю...

Юля не відповідає.

Вероніка підійшла ближче, дивиться, як ллє воду і швидко драїть палубу дівчина. Але не витримала Юля, різко випросталась, відкинула назад волосся і гордо спитала.

Юля. Що?

Вероніка. Поздоровляю... Від усього серця...

Юля. З чим?

Вероніка. Бажаю щастя...

Юля. Не розумію.

Вероніка. Ну?

Юля. На мене щось найшло... Я й сама не знаю, чого я почала танцювати. Не вірите?

Вероніка. Скільки вам років, Юлю?

Юля. Відгадайте.

Вероніка. Вісімнадцять є?

Ю л я. Таке сказали... Дев’ятнадцять... І чого ви так дивитесь на мене?..

Вероніка. Батько ваш, як вогонь, рудий, і обличчя бог йому дав, коли добре спав, а ви красуня. У вас таке оригінальне обличчя.

Юля (здивовано). Яке?

Вероніка. Ну... Оригінальне — ви не схожі на інших дівчат.

Ю л я. А... Ось чому^батько мене відьмою називає, і то — коли він тверезий.

Вероніка. Ремонт баржі закінчили?

Ю л я. Все... Батько поїхав подзвонити в порт, щбб узавтра буксир прислали.

Вероніка. І він знову?

Ю л я. Мабуть...

Вероніка. Як ви витримуєте?

Ю л я. На воді він ніколи не п’є, тільки як на ремонт стаємо...

Вероніка. Позавчора увечері я бачила...

Ю л я. Бачили?

Вероніка. Коли б ви гее стрибнули у воду, він убив би вас.

Ю л я. І ви про це розказали вашим?

Вероніка. Ні.

Ю л я. Спасибі.

Вероніка. Чому він так поводиться з вами?

Ю л я. Не знаю. Як тверезий, тоді нічого, терпіти можна. Навіть подарунки мені робить. Оці сережки весною купив. Вони срібні і позолочені. Коли ж хильне, така бере його лють проти мене!

Вероніка. Гарні сережки і до> лиця... В;ажко вам, Юлю?

Ю л я. Бува усього... (Посміхнулась.) От вам я-заздрю.

Вероніка. Мені?

Ю л я. Ви завжди така весела. Весь час чути ваш сміх. Мабуть, дуже ви щаслива.

Вероніка. Юлю... Мила.., Бува, людина сміється, щоб не плакати.

Ю л я. Невже?

Вероніка. Коли говорити правду, то я вам заздрю. З радістю поступила б’матросом на баржу, як ви, щоб усе забути, та боюсь, не приймуть...

Юля. Приймуть... А я думала... Де ж*-воно, те щастя?

Вероніка. Де? Отут. (По&о&омщртюшатоло.) А он у небі високо-високо кружляють якіеь могутні птиці. .

Юля (дивиться). То лелеки, дітей вчать літати.

Юля. Ще не знаю... (Дивиться вгору.) Як ширяють! (Схопила відро, швабру, пішла по палубі, зникає.) Вероніка. Приходьте до нае.

Голос Юлі. Прийду.

Вероніка іде до намету, взяла зі столика рушник, поклала його на плече і спинилась, дивиться вбік. На березі з’являється Край Леонід Миколайович. Він напівзігнутий, тягне двома руками канат, який добре врізався в його плече. Волосся у нього розтріпане, обличчя давно не голене. Край помалу йде берегом і нічого не бачить від втоми і спеки. Одна штанина високо закочена, сорочка розстебнута.

Леонід (спинився, повернувся назад і крикнув). Табак! Чуєш, Аркадію, табак!

Голос (здаля). Давай, давай...

Леонід. Тут знову баржа, греби до берега.

Г о л о с. Єсть...

Вероніка. Льоню!

Леонід повернувся і завмер.

Льоню...

Леонід. Сто тисяч дияволів, невже це ти, Вероніко?

Вероніка. Я...

Леонід. А кажуть, що у сни тільки дурні вірять. Вероніка. Я снилась тобі?

Леонід. Мені снилась цієї ночі твоя мамуня. Вероніка. А вона тут.

Леонід. О небо! Нарешті я зможу утопити її. Вероніка. Не гарячись, Льоню, вона випливе. Боже, який у тебе вигляд. Ніби зійшов з картини Рєпіна. Справжнісінький бурлака. Що це ти тягнеш?

Леонід. Драматурга тягну. В його човні зіпсувався мотор. Він обіцяє написати для мене велику роль: героїчний образ! Тому і тягну!

Вероніка. А хто він?

Леонід. Аркадій Васильович Іскра.

Вероніка. Аркадій Іскра... О...

Леонід. Тільки не думай, що я тебе з ним познайомлю.

Вероніка. А на березі це не потрібно. Я перша його привітаю... Як же ти живеш?

Леонід. Блискуче!

Вероніка. Три роки ми не бачились..» Три роки... Леонід. Це були найкращі роки мето життя...

В е р_;,о н і к а. Дуже рада за тебе... Після того, як ти мене залишив...

Л е о н і д. Я?! : і . ! і і

Вероніка. Вибач, як ми розлучились.

Леонід. Розлучились?

Вероніка. Ну, як я тебе залишила. Повір, я весь час тебе згадувала і навіть... (Дивиться на Леоніда.)

Леонід (перебиває). Не вірю...

Вероніка. Ти ніколи мені не вірив. Ніколи... Тому наше життя...

Леонід. Припини! Я вірив кожному твоєму слову, бо був дурнем, ослом, ішаком.

Вероніка. А тепер?

Леонід. Я пайідасливіша у світі людина.

Вероніка (взяла у руку канат). У пій упряжці?,.

Леонід. Годі! Не до жартів мені, Вероніко...

Вероніка. Льоню, чому ти не відповідав на мої листи?

Леонід. Чому? Тому... (Дивиться на небо.) Скоро відлетять.

Вероніка. І знову повернуться... Ти одружився?

Леонід. Ні! Досить з мене. Досить...

Вероніка. Розумію... Можна тебе поцілувати... Як сестра брата.

Леонід. Я не дозволю тобі навіть оцей канат поцілувати.

Вероніка. Не вірю... (Підходить ближче.) Скажи, Льоню, я розповніла чи така ж, як була?

Леонід. Забув, якою ти була.

Вероніка. Я нагадаю тобі. (Провела долонею по його щоці.) Поголись, милий.

Леонід. Чому ти досі носиш моє прізвище?

Вероіііка. Бо ти видатний актор, для мене це велика честь.

Леонід. Що я? Ти стала тепер зіркою екрана.

Вероніка. І, як бачиш, не загубила скромність...

Голос Аркадія: Льоню... Льоню...

Леонід. Іду...

Вероніка. Чекаю на дорогих гостей...

Леонід. Не турбуйся, ми поспішаємо... (Пішов.)

Вероніка посміхнулась, пішла в намет. Входять Аркадій Іскра

і Л е о н і д. і

Аркадій. Ти дуже стомився?

Леонід. Трохи.

Аркадій. Яка тут краса! Такої затоки я не бачив. Подивись. (Показує рукою.) Що робиться на косах!.. Який там гомін, гамір, свист, галас!..

Леонід. То кулики, качки, чаплі, чибіси... Скільки їх!..

Аркадій. Справжній пташиний ярмарок.

Леонід. Цікаво, про що вони так гостро сперечаються?

Аркадій. Мабуть, про реалізм і формалізм. Чуєш, як свистять кулики-формалісти. Весела затока... Весела... Що трапилось? Враз все затихло... Чому вони замовкли?..

Леонід. Прийняли резолюцію.

Аркадій. А... Ясно... Дивись... (Показує рукою.) Орли з’явились... Як високо пливуть!.. Жодного руху крилами .. Бачиш... (Повернувся, побачив, що Леонід дивиться на на мети.) Гарні намети. Цікаво, які люди тут відпочивають?

Леонід. Змія, кобра... Зараз виповзе... Будь обережний, не помітиш, як ужалить у саме серце.

Аркадій. Хто?

Леонід. Моя колишня дружина!

Аркадій. Перша чи друга?

Леонід. У мене дружиною була Вероніка...

Аркадій. А,ти мені розповідав про Тамару.

Леонід. Тихше... То була... розумієш..

Аркадій. А я думав...

Леонід. Ти завжди плутаєш.

Аркадій. Я?!

Леонід. З Тамарою був короткий і невдалий роман після того, як .Вероніка втекла від мене...

Аркадій. Втекла? Ти мені казав, що залишив її...

Леонід. Невже? Не пам’ятаю.

Аркадій. Хто ж винен?

Леонід. Вона і мати її. .

Аркадій. Щасливий ти. А от моя дружина й теща так міцно пришвартувались. Хоч би на півроку втекли!..

Леонід. Давай домовимось, десять хвилин відпочинемо і почвалаємо далі.

Аркадій В таку спеку? Не можна, у мене вже голова болить, сонячний удар схопимо. Відпочити треба як слід... Перекусимо, а надвечір...

Входить у легкому, в яскравих квітах, платті Вероніка, іде посміхаючись.

Вероніка. Яка я щаслива, Льоню, що ти нарешті мене розшукав!..

Леонід. Я?!

Вероніка (до Іскри). От не думала... Ви такий ще молодий... Дуже рада привітати вас, Аркадію Васильовичу. (Простягнула руку.)

Аркадій. Я теж дуже радий, що маю нагоду познайомитись з вами Вероніко...

Вероніка. Олександрівна.,

Аркадій. Даруйте, Вероніко Олександрівно.

Вероніка. Леонід може підтвердити, я скупа на компліменти, тому, будь ласка, прийміть моє щире захоплення вашим талантом.

Аркадій. Дякую. Звичайно актриси говорять мені в очі: «Ви геніальні»,— а поза очі: «Ми його бездарну п’есу ледве за вуха витягли».

Вероніка. Ви жартуєте...

Аркадій. Але я ніколи не ображаюсь... Я бачив вас у фільмі. Створили чудесний образ. У вас справжній комедійний талант.

Леонід кашлянув.

В е р о н і к а. Чуєш, Леоніде...

Леонід. Блажен, хто вірує...

В е р о н і к а. Ти заздриш?

Леонід. Тобі?

Аркадій. Не уявляєте, як він заздрить... Скільки про вас говорив!..

Леонід (різко). Аркадію!

Аркадій. До ваших послуг!

Вероніка. Ви справжній рицар.

Аркадій вклонився.

Леонід. Ставай, рицарю, на коліна. Я запряжу тебе в канат, а сам ляжу на палубі човна і буду командувати.

Вероніка (до Леоніда). Ти бачив фільм?

Леонід. Ні, не бачив.

В е р о н і к а. І ти не знаєш, що за цю комедію ми одержали на міжнародному фестивалі премію? І не читав, що писали про нас?

Леонід. Не читав.

Вероніка. А... Льоню, хочеш води, холодної, джерельної?

Леонід. Ні.

Вероніка. А ви?

Аркадій. З насолодою...

.. ,Вероніка. Прошу, сідайте за столик... (Пішла в намет.).

Леонід. Що скажеш?

Аркадій. Чарівна.

Леонід. Так? _f

Аркадій. Чудесні очі... А постава... О...

Л е о ц і д. Ще що? і

Аркадій. Яка посмішка! А голос! Дивна музика!

Леонід. Музика?! А може, ти залишишся тут, а я сяду на пароплав і поїду...

Входить Вероніка з термосом і склянками в руках.

Вероніка. Прошу...

Аркадій і Леонід ідуть до столу.

Льоню, відкрий термос. (Подає. До Аркадія.) Там у кущах є джерело. Звідти воду берем... (Наливає.) Прошу.

Аркадій (п'є). Чудова вода.

Вероніка. Я покажу вам це джерело. Воно там у лозі... Коли сходить місяць, у голубому тумані дзвенять струмочки, і здається, що то гноми вистукують срібними молоточками в срібні наковальні... П’янієш від цих звуків, і цілу ніч можна слухати їх. Вам треба піти туди. У вашій душі народяться нові почуття, і, можливо, вони принесуть велику творчу радість.

Аркадій. Подивлюсь... Мене завжди хвилюють місячні ночі на річці.

Леонід. Стверджую, я рибу ловлю вночі, а він так спить, що аж хвилі йдуть від його трубного гласу.

Аркадій. Такого я не чекав від тебе, друже. Це не-достойний випад.

Вероніка. Льоню!.. (До Аркадія.) Скажіть, ви писали сценарії? (Хитнула головою.)

Аркадій. Пробував, але зрікся. Дуже важка справа.

Вероніка. Жаль. Дуже жаль... Я другий рік чекаю на роль... Доведеться повернутись у драматичний театр.

Леонід (іронічно). Там на тебе так чекають...

Аркадій. А було б добре. Може, в моїй новій п’єсі зіграли б. Там є для вас робота.

Леонід. От що, великий драматург, тягни свого човна сам або запряжи Вероніку.

Вероніка (схопилась). За роль я готова... Хоч зараз. Давай канат. Потягну вас обох.

Аркадій. Що ви!..

Леонід. Вона може... може... Не тільки нас, а ще й директора театру.

Вероніка (різко). Заслужений артист Край! Я не думала, що ви загубили зовсім почуття гумору і елементарну, ввічливість. (Пауза.) Я жду пробачення!

Аркадій. Леонід не хотів вас образити.

Леонід. Пробачте, Вероніко Олександрівно. Як вам відомо, мої дотепи завжди були важкі. На жаль, така у мене вдача. Уклінно прошу пробачити... (Вклонився.)

Вероніка (підійшла до Леоніда). Мир. (Простягнула руку.у -

Аркадій (співає). «Де згода в сімействі, де мир...» ²

Леонід. Такого не буває. (Потиснув їй руку.) Вероніка. Ай...

Леонід. Від усього серця... (До Аркадія.) Поїдемо!

Вероніка (підійшла до Леоніда, тихо). Льоню../ Я мушу з тобою поговорити... Не думай, що буду просити, ні, я знаю — всьому кінець. Чи ти боїшся мене?

Леонід. Я?!

Аркадій. Я мушу піти до човна... На хвилинку...

Вероніка. Заждіть. Я дуже прошу вас і тебе, Леоніде, пообідати з нами. Скоро мама прийде...

Леонід (тихо). Сто тисяч дияволів!..

Вероніка. Мама вийшла заміж за художника Володимира Володимировича Богутовського...

Аркадій. Богутовського...

Вероніка. Ви знаєте його?

Аркадій. Знаю. В один день з ним премію одержував. Колись він гримів...

Леонід. І загримів...

Вероніка. Чому? Він зараз багато працює.

Аркадій. Талант у нього могутній, тільки не туди його направляв... Проте хіба він один так робив?

Леонід. Але Богутовський був серед великих підлабузників до власть імущих.

Аркадій. А ти думаєш, тепер таких нема? Цю хворобу постановами не одміниш.

Вероніка. Ви гадаєте, так завжди буде?

Аркадій. Я не песиміст... Але, щоб така хвороба зникла, треба менше кивати на інших і частіше і глибше нам усім дивитись у себе. (Посміхнувся.) Частіше в своїй душі прополку робити...

Вероніка. Не всі це можуть.

Аркадій. Чому?

Вероніка (подивилась на Леоніда). Буває з людиною таке...

Аркаді й. Що?

Вероніка. Коли вона чесно подивиться у свою душу, тоді тільки один вихід.

Леонід. Який?

Вероніка. Камінь на шию — і он з тієї кручі... (Показала.)

Аркадій. Оце песимізм, чорний...

Леонід. А може, й краще, коли в душі один чортополох...

Аркадій. Треба доброго друга попросити, щоб допоміг вирвати його.

Пауза.

Вероніка. А коли друга нема...

Леонід. Немає тільки у тих, хто не заслужив на дружбу. Аркадій. Це не дружба, коли один робить усе, щоб її заслужити, а другий у ролі судді. За дружбу боротись треба разом... А Богутовський тут?

Вероніка. На тому березі. Там мама і Оля, дочка Богутовського від першої дружини...

Леонід. А ще хто з ними?

Вероніка. Хто? (Пауза.) Більше нікого.

Леонід встав, іде.

Аркадій. Куди ти?

Леонід. До човна. (Пішов.)

Вероніка. Льоню... Я жду тебе...

Леонід. Дякую. Я не зможу. Погано себе почуваю... Вероніка (підходить). Може, ти перегрівся, Льоню.

Пауза.

Леонід (тихо). Перегорів... (Повернувся і пішов.) Вероніка (стоїть, дивиться йому вслід, тихо). Льоню...

Леонід не повернувся.

Аркадій (підходить). Дякую за воду... Пробачте, я теж піду.

Вероніка. Невже... і ви... Не приймете мого запрошення?

Аркадій. Приймаю, і з великою радістю.

Вероніка (схвильовано). Цього вам я ніколи не забуду. (Пішла до намету.)

Аркадій іде до човна. Повернувся.

(Підняла руку, весело.) Жду!

Здаля долинає спів Іларіона Грози. Він добре випив, на палубі з’явилась 10 л я. Вона- стривожено дивиться на той бік. На берег з веслом у руках виходить Гроза. Іде не поспішаючи, спинився, підвів голову, дивиться в небо; вирвалось з його уст, немов стогін: «Ні... ні...» Опустив голову, іде до баржі, став. Руда скуйовджена чуприна надійно захищає його від пекучого сонця. Він у латаній майці та великих гумових чоботях. На загорілих руках видно татуїровку. В руці кавун. Він поклав кавун і весло на баржу. Витяг з кишені кінець рушника, витирає обличчя.^

Гроза (дивиться на донку, крикнув). Чого ти так брови звела? Чого? Говори! Ну? Я тобі зараз покажу дисципліну... Дай руку...

Юля хитнула головою.

Боїшся?

Юля (поклала трап). І нащо ви, тату, в таку спеку...

Г роза. Мовчи! (Помалу йде по трапу.)

Юля пильно стежить за батьком, відступає

Стоять!

Юля зупинилась.

Іди сюди.

Юля стоїть.

Іди... Чуєш... (Іде до Юлі, підняв весло.)

Юля метнулась вправо.

Стій! (Іде до неї.)

Юля метнулась назад. Чути, як вона кинулась у воду

(Спинився, дивиться.) Попливла... Сука... (Кинув весло, крикнув.) Юлько! (Тихо.) Все одно уб'ю... Не втечеш. Ні, уб’ю. Ну, а тепер спати. (Важко пішов по палубі.)

Входять Богутовський, Магдалина, Оля, Макар Брага У Богутовського в руках мольберт і на підрамнику велике полотно. У Маг-далини ящик з фарбами.

Оля (до Браги). Ви не втомились?

Макар. Ніколи не думав, що сидіти і нічого не робити — це найтяжча робота.

Оля. Ви не соромтесь... Батько може вас замучити.. Професійні натурщики не витримують.

Богутовський. Спасибі за таку світлу й гуманну характеристику.

Магдалина. Мистецтво вимагає жертв, так сказав, хто сказав, Володю?

Богутовський. Великий... Великий.. Не пам’ятаю

Богутовський і Магдалина сідають за столик, п’ють воду. Макар підходить до баржі, дивиться, тихо свиснув.

Оля (стежить за ним). Макаре Степановичу.

Макар поверпувся, Оля іде йому назустріч.

Макар. Що, Ольго Володимирівно?

Оля. Нема Юлі?

Макар. Нема.

Оля. А баржа скоро попливе.

Макар. Знаю.

Оля. Вам буде сумно?

Макар. Не знаю.

О л я. А я думала...

Макар. Що?

Оля. Коли ми поїдемо, мені буде дуже сумно.

Макар. Чому?

Оля. Я так полюбила цю затоку.

Макар. І я полюбив.

Пауза.

Оля. Скажіть, вам дуже важко працювати і вчитись? Макар. Важкувато.

Оля. Коли ви закінчите технікум?

Макар. Ще два роки.

Оля. А мені три... Коли закінчите, тоді вам буде... Макар. Двадцять вісім.

О л я. А мені піде двадцять перший... Дивно, хоч ви старші від мене на сім років, але я зовсім цього не відчуваю. Два місяці; як ми знайомі* а здається, ніби знаю вас дзвно... давно...

Макар Так і мені здається.

Оля. Правда?

Макар. Правда. Ви дуже хороша дівчина. Дуже. Оля. А я думала, що ви... ви нікого не помічаєте.. Макар. Що ви... Я люблю хороших людей, завжди їх бачу і відчуваю...

Оля. Відчуваєте...

Макар. Вам телеграма з Кавказу, пробачте, ледве не забув. (Подає.)

Оля читає. Відійшла. Знову читає. Велика пауза

(Підходить.) Що з вами?

Оля мовчить.

Олю...

Оля. Нікому не кажіть. (Ховає телеграму.) Дуже прошу вас.

Макар. Добре.

Магдалина. Ідіть швидше, а то усю воду вип’ємо... Макар. Ходім, Олю...

Магдалина. Вам, Макаре Степановичу, дуже.пощастило, ви постарієте, потім... Як кажуть, усі ми в гостях на цій землі, але майбутні покоління будуть дивитись у музеї на ваш портрет, написаний великим художником.

Макар. Мені, може, й пощастило, але навряд, щоб пощастило тим, що будуть дивитись на мене. Я ж не генерал

і не артист.

Оля., Тату...

Богутовський. Що?

О ЛЯ; Чому ти мовчиш? (Тихо.) Невже ти можеш спокійно слухати. (Подивилась на Магдалину.)

Богутовський. Магдалино, коли робота не закінчена, ніколи не можна говорити про її майбутнє.

Магдалина. Ти віриш у забобони?

Богутовський. Як усі нормальні люди. Скажіть, Макаре Степановичу, ви були на війні?

Макар. Ні, тоді я хлопчиком був...

Богутовський. Так, так... Мені хочеться, щоб ви згадали якийсь героїчний вчинок у вашому житті.

Макар. Такого не було.

Богутовський. Жаль.

О л я. А для чого?

Богутовський. У вас зовнішність чудесна, різкі риси, особливо мені подобаються ваші очі, брови, ніс, правда, трохи непропорційний. Але ми його...

. Оля (тихо). Неправда.

Магдалина. Очі у вас, Макаре... Щаслива та дівчина, що буде мати право дивитись і цілувати їх.

Макар. Від ваших слів я починаю червоніти...

Богутовський. Ох, і важко вас писати, Макаре Степановичу.

Макар. Чому?

Богутовський. Справжнє мистецтво вимагає узагальнення. Ви для мене тільки модель, Розумієте?

Макар. Ні.

Богутовський. У вас весь час на вустах посмішка, характер, видно, дуже лагідний... Мені ж хочеться написати вас таким, щоб обличчя було суворим. Кожна риса немов з граніту висічена... Щоб відчувалась несхитна могутня сила...

Макар. Для такого я не підходжу.

Богутовський. Я спробую розворушити вас...

Макар. У мене є друг, теж зварник, він вам би дуже підійшов... У нього таке суворе обличчя, аж страшно дивитись, і лице, немов з каменю, як ви кажете, риси, як з граніту, особливо вранці, коли нема чим похмелитись...

Оля ледве стримується від сміху.

Богутовський. Да.

Пауза.

Магдалина. Чарівний жарт!

Богутовський. Ви любите живопис?

Макар. Так, але більше музику

Оля. Музику... Яку?

Богутовський. Олю, не перебивай. Скажіть, Макаре Степановичу, у вас на будівництві бувають героїчні моменти?

Макар. Бувають. Особливо в кінці кварталу.

Богутовський. Розкажіть.

Макар. Спочатку іде розкачка. То сталь не підвезли, то з цементом погано, а під кінець кварталу все єсть, план треба дати, а днів мало залишається. Починається такий героїзм, усі шурують, як чорти на пожежі жіночого монастиря.

Оля. Напиши, тату, таку картину... Шурують, як чорти на пожежі... Здорово!

Макар. І начальство показати... Тоді вони всі неголені, невиспані, голосу нема. Тільки руками махають, ніби їх оси атакували... За таку картину увесь робочий люд вам би так подякував...

Богутовський. Це не в моєму стилі.

Макар. Жаль...

Магдалина. Олю, принеси хмиз. Час обід варити...

Оля. Зараз. Допоможіть мені, Макаре Степановичу. (Взяла його під руку.)

Макар. З радістю. Може, я що не так сказав, то прошу — вибачте.

Магдалина. Нічого, нічого.

Богутовський. Чула... Передовий робітник, а такий інтелект...

Магдалина. Для тебе він тільки натура, жива фотографія. А ти твори, що замислив... Ти ж мені розказував, що ніколи не бачив маршала, вивчав його фотографії, а потім який портрет написав... Премію одержав...

Богутовський. Нащо ти згадуєш? Для чого? Що ти розумієш? (Зламав пензель.)

Магдалина. Заспокойся. В таку спеку хвилюватись дуже небезпечно.

Богутовський. Мовчи!

Магдалина. Добре... (Іде в намет.)

Богутовський одійшов, сів на траві, дивиться вдалину, тихо починає співати. З намету виходить Магдалина. В руках у неї парасолька. Вона підходить до Богутовського, сідає, тримає над його головою

парасольку.

Входять Оля і Макар, несуть хмиз.

Богутовський (встав). Дякую, мадам!

Магдалина. Володю, я ж хотіла...

Богутовський мовчить. Входить Вероніка.

Вероніка. А я вас шукаю. Вгадайте, хто приїхав до нас?

Оля. Хто?

Вероніка. Подивіться. (Показала рукою.)

Магдалина. Нічого не бачу.

Вероніка. Он за кущем.

Макар (підійшов.) Щось біліє... Ніби катер. Вероніка. Вгадайте!

Магдалина. Начальник будівництва.

Макар. У нього голубий катер.

Богутовський. Ясно...

Вероніка. Ну?

Богутовський. Коли у тебе такі щасливі очі... Приїхав твій кінорежисер.

Вероніка. Він більше ніколи не приїде.

• ч Магдали н а. Чому?

Вероніка. Тому що не приїде.

Магдалина. Ти це серйозно говориш?

Вероніка. Кінець всьому.

Магдалина. Що сталось?

Вероніка. Те, що мусило бути.

Магдалина, Вероніко...

Вероніка. Більше ні слова про це... Чуєш? Богутовський. Так хто ж завітав до нас? Вероніка, Мій колишній чоловік.

Магдалина. Леонід?

, Веронік а. Він!

Магдалина. О боже! Я його не хочу бачити... Вероні к а. Мамо!

Магдалина. Не бажаю! І не проси.

Вероніка. Аяі не збираюсь просити. Ти будеш з ним ввічлива, люб’язна, інакше я вчиню таке... Ти ж знаєш, що я можу зробити.

Богутовський; Заспокойтесь, Вероніко. Я прийму його достойно. Я чув, що він талановитий артист.

Вероніка. Великий артист і великий дурень, що колись любив мене.

Оля (тихо до Браги). Люблю чесну самокритику. Магдалина. Ти збожеволіла.

Вероніка. Не помилилась.

Оля (тихо). Можу посвідчити.

Вероніка. Що ви сказали?

Оля. Я вас весь час підтримую...

Вероніка. Дякую. З ним його друг, відомий драматург Іскра Аркадій Васильович. Удвох мандрують.

Богутовський. Я/знаю його. Колись разом одержували премії, а потім так відсвяткували, що й досі, коли згадаю, мені нарзану хочеться.

Магдалина. Дивно.

Вероніка. Чому?

Магдалина. Як він може витримати такого грубіяни. Що знайшов у ньому?

Вероніка. Те, ідо ви не помітили за три роки. Магдалина. Це були найтяжчі роки мого життя. Оля (наспівує). Та, та, та, та...

Магдалина подивилась на Олю.

Я вам дуже співчуваю.

Магдалина. А... (Махнула рукою.)

Входять Іскра і Леонід. Вони спинились, мовчки вклонились

Вероніка. Прошу.

Магдалина. Невже це ти, Леоніде... (Іде назустріч.) Милий. Яка я рада!.. Щаслива...

Леонід. І я.

Магдалина. Дозволь тебе обняти.

Леонід. Що ви... В таку спеку... (Відступив.) Знайомтеся. Іскра Аркадій Васильович.

Магдалина (вітається). Щаслива, щаслива познайомитись з вами... Я закохана у ваш талант... (Показала рукою.) Мій чоловік.

Богутовський (підходить). Не забули?

Аркадій. Хіба можна забути, Володимире Володимировичу?! Я коли згадую бенкет після одержання премії, то мені море нарзану хочеться випити.

Богутовський. І мені. (Обнімає Аркадія, потім по-дає руку Леоніду.) Богутовський.

Леонід. Край.

Вероніка. Леонід Миколайович. (Взяла його під руку.) Великий артист-трагік.

Богутовський. Знаю... Читав, дуже вас хвалили за Гамлета³. Сподіваюсь побачити.

Леонід. Буду радий.

Богутовський. Моя дочка, студентка консерваторії. Оля. Оля.

Богутовський. Товариш Брага Макар Степанович. Будує греблю.

Вітаються.

Аркадій. Ви співаєте?

Оля. Граю.

Аркадій. Рояль?

Оля. Скрипка.

Аркадій. Сподіваюсь, що дістану квиток на ваш концерт?

Оля. Навряд... Все продано... Я дам вам контрамарку через чотири роки.

Аркадій. Дякую.

Магдалина. Я бачу, що ти, Олю, від скромності не помреш.

Оля. Так, як і ви...

Богутовський. Олю...

Магдалина (підходить до Вероніки, тихо, вдаючи хвилювання). Тільки для тебе...

Вероніка. Ти забула сльозу пустити.

Магдалина. О... Яка ти жорстока.

Вероніка підійшла до гостей.

Аркадій. Яке місце!.. Видно, що художник вибрав. Богутовський. Це Магдалина Романівна вибрала. Аркадій. У вас велике відчуття природи. Магдалина. Дякую... Прошу всіх сюди. Це наше улюблене місце.

Богутовський. З цієї точки — пейзаж дивної краси.

Всі ідуть, сідають на авансцені.

Аркадій. Да... Чернишевський ⁴ правду говорив — немає більше краси, ніж краса природи.

О л я. А людина?

Аркадій. Людина — вінець природи. Богутовський. На жаль, це рідко буває.

Леонід. Які милі кущики! І вітру немає, а вони тремтять.

Вероніка. Де?

Леонід. Он там.

Вероніка. Ти став короткозорим. Це копиці сіна. Леонід. Так?

Вероніка. Так.

Богутовський. Яким вітром занесло вас сюди? Аркадій. Мотор зіпсувався на катері. Треба до -міста добитись. От ми і тягнемо човна вгору по черзі. Скільки кілометрів од вас до міста?

Богутовський. Далеченько. Шістдесят сім. Аркадій. Ого... Днів три доведеться тягнути. Богутовський. Ця баржа, здається, завтра туди їде. Пришвартуйтесь до неї.

Аркадій. Так і зробимо. Я вже не можу тягнути. Усю шкіру канатом зірвав. (Показує на плече.)

Леонід. А я терплю, аби тільки ти хороші ролі писав. Богутовський. Пишете п’єсу?

Аркадій. Написав, зараз шліфую. Леонід допомагає, він буде грати головну роль.

Леонід. Блискуча п’єса! Найкраще, що ти написав.

Аркадій. Я б хотів, щоб глядач погодився л тобою, хоч на п’ятдесят процентів.

Леонід. Я вірю! І нам, акторам, і глядачеві набридли п’єси, де тільки перуть брудну білизну на кухні... Набридли побутові деталі, набрид безкрилий реалізм, як би його по називали. Справжнє мистецтво — це вільна гра фантазії, Сміливість, сміливість і ще раз сміливість, як сказав Дайтон ⁵!

Богутовський. Дуже вірно!

Леонід. Ідеальний герой потрібен нам, а не копирсання в маленьких душах сірих людей.

Богутовський. Браво! Я завжди так думав.

Оля. А хіба такими люди родяться? Хто ж вииен, що не всі герої?

Леонід. Самі. У нас є усі можливості для духовного розвитку людини.

Магдалина. Вірно! А коли ще зарплатню підтягнуть та ціни знизять, такий піде розвиток'...

Богутовський (суворо). Магдалино!

Магдалина. Не розумію тебе...

Вероніка. А про що п’єса?

Аркадій. Про наших учемих-фізиків.

Леонід. Атомників.

Богутовський. Цікаво.

Леонлд. У центрі молодий учений-фізик. Він увесь в науці, людина однієї полум’яної пристрасті. Чудова роль!

Аркадій. Не перебільшуй.

Леонід. Слова які... Нейтрони, протони... Нейтрино... Відчуваєте, як це прозвучить зі сцени... У героя є дружина, красива, але...

Вероніка. Міщанка?

Леонід. Гірше. Вона працює асистенткою у чоловіка, не може пережити його славу, заздрість роз’їла її душу,

і в третій дії... (Пауза. Дивиться на Вероніку.)

Вероніка. Що?

Леонід. Кидає його. Втекла, як боягуз, навіть не попрощалась.

Вероніка. А він любив її?

Леонід. Надзвичайно! Коли дізнався про її вчинок, від хвилювання зробив якусь помилку на робо і і опромінився. Кінчається п’єса — його відкриття услаьило науку, а він вмирає... В останній сцені він говорить друзям про свої мрії, так говорить, що без сліз читати не можна. Не можна!

Вероніка. А дружину згадує?

Леонід. Ні.

Богутовський. І довго працювали ви над п’єсою?

Аркадій. Два роки матеріал вивчав, Я ж не фізик. Дуже важко було.

Магдалина. Це буде трагедія?

Аркадій. Драма. Боюсь тільки, у мене багато технічних термінів. Чи не розхолодить це глядача?

Леонід. Що ти? Це створює особливу атмосферу. Нейтрони... Протони, як там ще... Розитрони.

Аркадій (посміхнувся). Позитрони...

Богутовський. Дуже добре, що ви написали таку п’єсу. Мистецтво не може існувати без героя однієї великої пристрасті.

О л я. А який він?

Богутовський. Оригінальна, видатна, талановита людина. Вона — центр кожного великого твору.

Оля. Ну, а ті, що не мають таланту, оригінальності, вони хіба не можуть бути в центрі?

Вероніка. Ні. Вони можуть тільки заздрити або бути рабами талановитих героїв. (До Аркадія.) Вибачте за жарт.

Аркадій. І проста людина може бути героєм, але коли вона стає ним, тоді це вже не проста людина, а герой.

Леонід. Герої — це наші маяки в усіх галузях життя ⁶.

Оля. А як вони стають маяками?

Леонід. Вони борються.

Оля. А чому одні борються, а другі ні?

Леонід. Бо ті не доросли.

Оля. А чому не доросли?

Леонід. Бо вони ще не усвідомили величі завдань.

Богутовський. Вірно!

Оля. А чому не усвідомили?

Леонід. Чому? Чому?.. Аркадію, скажи ти... Це по твоїй лінії.

Аркадій. Тебе питають, відповідай.

Богутовський. Олю!

Оля. Хвилинку, тату. Так чому?

Леонід. Бо живуть вони як обивателі.

Оля. Але ж маяки — це маяки, а народ — це море. Море обивателів? Невже це так?

Леонід. Аркадію, я вже упрів. Давай!

Магдалина. Олю, і чого ти... Не розумію...

Оля. Обивателька Магдалино Романівно, прошу вас, не перебивайте обивательку Олю...

Леонід (до Аркадія). Ну...

Аркадій (до Вероніки). Я б хотів почути вашу думку.

Вероніка. Я дам відповідь вичерпну (дивиться на Леоніда)_у тільки не зараз.

Аркадій. А може, ви? (До Макара.)

Богутовський. От хто нам точно скаже. Макар Степанович - один з найпередовіших будівельників греблі. Справжній маяк.

Л соні д. Просимо.

Макар. Це, мабуть, у кожного по-своєму.

Аркадій. Ну, а як ви стали маяком?

Макар. Чесно кажучи, незручно й* згадувати...

Богутовський. Просимо.

Макар. У нас був старий електрозварник, Архип Оми-симович, такий вредний чоловік, язик мав, повірите, як шило.

Богутовський. Шило... Я думав, що це (дивиться на Магдалину) привілей жінок. (Сміється.)

Магдалина. Не перебивай.

Макар. Щодня приходив до нас у молодіжну бригаду

і починав: «Ну, херсонські когути, довго ви будете кукурікати на таких нормах? Де ваша совість, честь?» Так нам набрид, що я сказав хлопцям: «Ану, давай покажемо йому, які ми когути херсонські». Підготувались і врізали. Потім пас

і почали тягати на усякі збори, поздоровляти... Перед народом поставили когутів. Довелося літати... людину будити треба... Одного словом, а того, що завжди хропе,— кропивою по носі шмагонути... А важливо карбованцем усіх драїти: добре робиш — одержуй повністю, погано — не ображайся...

Аркадій. Архип Онисимович був секретарем партко-мітету?

Макар. Ні, він безпартійний. Був просто любителем... Орлине око мав, а когутам здається, що найвище місце в світі — це той тин, на якому вони кукурікають, бо у цей момент вони очі заплющують.

Оля. Невже?

Макар. Правда.

Аркадій. А де він тепер?

М а к а р. На Асуанській греблі ⁷, єгиптян вчить, каїрськими когутами обзиває, щоб не кукурікали, як ми колись... Так і написав мені.

Аркадій. У вас зберігся його лист?

Макар. Аякже.

Леонід. Це випадок не типовий.

Аркадій. Чому?

Леонід. У них не було внутрішньої боротьби. Правда?

Богутовський. Це не мотив, не той вчинок... Коли б вони самі замислили створити щось велике...

Леонід. Вірно! Тоді почалася б боротьба.

Оля. Що ви скажете? (До Макара.)

Макар. Ходімо купатись...

Магдалина. А й справді... Ходімо, так душно... Скупаємося, і прошу всіх пообідати з нами.

Всі встають.

Аркадій. Дякую, але мені не можна купатися, коли сонце високо стоїть.

Богутовський. А ви?

Леонід. Я прийду.

Аркадій. Ми з капітаном баржі поговоримо.

Усі виходять.

(Дивиться на Леоніда, підходить, сів коло нього.) Льоню... скажи, що з тобою?

Леонід. Нічого.

Аркадій. Так?

Леонід. Так!

Аркадій. Я радий.

Леонід. Чому?

Аркадій. Що помилився.

Леонід. А...

Аркадій тихо, без слів наспівує арію Ленського⁸.

Замовкни!

Аркадій. Що?!

Леонід. Ти так перебріхуєш, неможливо слухати. Аркадій. Ну, знаєш...

Леонід. Прости...

Аркадій. Льоню.

Леонід мовчить.

Ти любиш її?

Леонід не відповідає. Аркадій встає.

Леонід. Скажи, Аркадію... Чому... чому людина така безсила... Мій мозок говорить мені — забудь, ти все знаєш, ти мало не божеволів від мук... А тут, тут усе проти... Аркадій. Це не безсилля... Ні...

Леонід. А що?

Аркадій. Я думаю, здається, і я, і ти... Не туди ми йдемо... В душу мою постукав старий друг — жорстокий мучитель... Він уже одкривае двері...

Леонід. Хто?

Аркадій. Сумнів...

Леонід. Я зараз запряжусь у канат, підемо звідси. Аркадій. Ні... Я хочу познайомитись ближче з цими людьми.

Леонід. Ану їх...

Аркадій. Прошу тебе...

Леонід. Не можу!

Аркадій. Леоніде... Друже мій... Мені це дуже потрібно.

Леонід. Ну, добре... Може, й краще. Я кину їй в лице все, що думаю.

Аркадій. Нащо? Злість — радник поганий!

Леонід. Це моя справа... Моя... Пробач...

Аркадій. Капітан вийшов.

На палубі з’явився Гроза. Він хитається і руками наче ловить повітря, став. На весь Дніпро позіхнув. Опустив на мотузку відро, витягнув, п’є, потім ллє собі на голову.

Леонід (дивиться). Хороший... (Сміється.) Удень встиг набратись.

Аркадій. Ходім...

Підходять, спинились коло баржі. Гроза підняв відро, п’є, потім знову

ллє воду на голову.

Леонід. День добрий, капітане!

Гроза (повернувся, похмуро). А звідки ти знаєш, що він добрий?

Леонід. По вас бачу.

Гроза. А ти не придивляйся, бо під баржею опинишся. (Ллє воду на голову.) Що вам треба?

Леонід. Дозвольте вас спитати...

Г роза. Дозволяю.

Леонід. Куди ваш корабель піде, вниз чи вверх?

Г роза. Уверх... А що?

Леонід. У нас мотор зіпсувався в човні, чи не могли б ви дозволити нам пришвартуватись до вашої баржі, за плату, звичайно, щоб до міста дійти...

Гроза. А ви хто будете?

Леонід. Я артист, а це мій друг.

Гроза. Артист! (Пауза.) Фокуси робиш чи співаєш? Леонід. Граю в драматичному театрі, а мій друг робить фокуси, навіть шпаги ковтає...

Г роза. Шпаги... Я шість куль проковтнув, а осколкам

і рахунку нема, а живу краще всіх, зрозумів? (До Аркадія.) А скло зубами можеш згризти?

Аркадій. Ні.

Гроза. А я знав одного, Яшка Занзібер, артист з Одеси, фокусник, по десять чарок згризав... От талант! З ним я у розвідку ходив. Пером йому земля... Великий був пройдисвіт, заслужений артист!

Леонід. Дозволите пришвартуватись?

Гроза. Не положено...

Леонід. Ми заплатимо.

Г р о з а. Я хабарів не беру... Не положено... Зрозумів?..

Леонід. Ясно! Вибачайте, капітане!

Г роза. Візьмеш півлітра — і швартуйтесь... Не для мене, ні. На воді не п’ю... А як прибудемо... Тоді дозволяю... Разом вип’ємо, коли фокуси покажеш.

Леонід. Єсть, капітане!

Гроза (сів). Я шкіпер. На баржі у мене є матрос, дочка моя Юля. (Витягнув великого ножа, розкрив.) Обережно з нею, хлопці, бо коли що... (Загнав ножа в кавун.) Рощот зі мною... Ясно?!

Аркадій. Не турбуйтесь. Ми на жінок і не дивимось...

Г роза. Алкоголіки, значить.

Леонід. Ні. Ми делікатні і благородні.

Гроза. Благородні... По ваших вивісках не видать! А де ти служиш?

Аркадій. Я письменник.

Г роза. Письменник... Тоді пробач. А про що пишеш?

Аркадій. Про людей...

Гроза. А яких описуєш?

Аркадій. Різних.

Леонід. Героїв нашого життя прославляє.

Г роза. Героїв?.. А про тих, кого згадують в День Перемоги, пишеш?

Аркадій. Кого ви маєте на увазі?

Гроза. Не догадуєшся?

Аркадій. Ні.

Гроза. Що солдатську славу заробляли кров’ю... От скажи, чому тепер ніхто не носить бойових медалей і орденів на свята?

Леонід. Війна давно закінчилась, люди забувають про ті роки...

Г роза. Забувають... А як клялись: «Ми не забудемо!» Тепер ніхто не питає: а що ти робив у час війни... Ніхто! В Москву питав про друга... Не відповіли... Може, ти напишеш? Допоможи...

Аркадій. З охотою. А що саме?

Г роза. Був друг у мене, командир розвідки Іван Весна. Краси такої парубок, що у медсанбаті усі сестри пересварилися з-за нього. Любили ми його дуже і, коли попадали в халепу, берегли, як дитину. Ви чули про таке місто Тим?.. У Курській області...

Аркадій. Знаю...

Г роза. Може, були там?

Аркадій. Проїздив... На горі стоїть.

Гроза. Так от там, на околиці, ми з Іваном Весною брали «язика». Ніч була місячна, німці помітили нас і оточили. Мене першого прошили кулі автомата. Поранили й Весну. Бачимо, виходу нема. Кінчились гранати, набої... Тоді Іван Никифорович і каже мені: «Скільки у тебе лишилось у пістолеті?..» — «Жодної»,— відповів я. «У мене дві».

І дивиться такими очима... Не можна передати... Я зрозумів, кажу: «Кінчай мене, Ваню...» — «Ні, це кожен мусить сам зробити. Прощай, Іларіоне...» Вклав пістолет у рот і натиснув, тоді я простягнув руку до пістолета, але взяти не зміг... Все зникло переді мною!.. Прокинувся на горищі в одній хаті. Німці, мабуть, вирішили, що мені кришка. Добрі люди підібрали, а через три дні прийшли наші... Ви бачите, я вижив... Нагородили, а його ні. До цього часу мучить мене... Чи вірно мій командир зробив? Скільки наших було в полоні! І не тільки прості сержанти, але й полковники, і генерали. Чому ж вони не зробили так, як Іван Весна? Скажи.

Аркадій. Тому що вони...

Пауза.

Гроза. Що?.. Боягузи!..

Аркадій. Ні... Вони терпіли не менше, ніж ви..: Я думаю, ні при яких обставинах людина не повинна кінчати своє життя самогубством.

Г роза. Але ж нам говорили тоді...

Аркадій. Знаю, що говорили.

Г роза. Виходить... Ти на війні був?

Аркадій. Був.

Гроза. В газеті?

Аркадій. Там, де раз помиляються.

Гроза. В саперах?

Аркадій. Так.

Гроза. В полоні був?

Аркадій. Ні.

Гроза. І тоді так ти думав? ¹

Аркадій. Тоді я думав так, як і ви.

Гроза. А коли б з тобою так трапилось, як з нами?..

Аркадій. Те ж саме зробив би.

Г роза. Скажи чесно, Іван Весна герой чи ні?

Аркадій мовчить.

Мовчиш... (Встав.) А у мене душа болить... Все сниться мені... німці з усіх боків... І Весна Іван... Його очі... Прокинусь, а я на баржі... Пливуть (пауза), як життя, береги... і сльоза пече... (Помалу пішов. Чути крикнув:) Юлю!.. Юлько!.. Юлю!..

Аркадій одійшов, сів на березі, витягнув записну книжечку.

Леонід (підходить). Яка зовнішність у нього... От грим...

Аркадій мовчить.

Хочеш записати?

Аркадій (сховав книжечку). Помовч, друже... Леонід. Розумію... (Одійшов, ліг на траву.)

Аркадій дивиться вдаль. Чути здалеку сирену. Полилася музика з пароплава. Вона все наближається. В урочисту музику вступає хор хлопчиків. Виходить здаля Юля. Вона дивиться в бік пароплава.

Потім повернулась, іде вперед, нікого не помічає, підходить до баржі, заклала руки за шию, заплющила очі. Все далі відходить пароплав. Чути голос Грози, неначе стогін: «Юлю!..»

Юля (не розплющуючи очей, відповідає тихо, ледве стримуючи себе). Іду...

Завіса.

Берег затоки. Ще недавно гут росли могутні осокори, верби, а тепер стоять широченні пні. А далі видно другий берег і безкраї води ріки, порізані гострими косами. У надвечірньому сонці тануть реальні риси пейзажу, і він, непомітно міняючись, стає все більше казковим. Здаля чути короткі звуки сирен, то розминаються пароплави. Звідти линуть

звуки пісні.

На першому плані сидить, закривши лице руками, Вероніка. Вглибині стоїть Леонід. Він дивиться вдаль, потім повертає голову.

Леонід (дивиться на Вероніку). Вероніко...

Вероніка не відповідає.

Ну що ти... (Пауза.) Не розумію тебе... Не розумію...

Вероніка (тихо). Замовкни... (Одкрила лице. Витерла сльози.)

Леонід. Що ти сказала?

Вероніка. Нічого. Я... (Встала, подивилась на Леоніда.) Спасибі, що вислухав... (Іде.)

Леонід. Вероніко!

Вероніка спинилась.

(Підходить.) І це все?

Вероніка (кивнула головою, дивиться в очі Леоніда). Все!

Леонід. А я думав... Хотів повірити, що це була справжня сповідь...

Вероніка. І не повірив?

Велика пауза.

Леонід. Я хочу, але... не можу. Ні!

Вероніка. Прощай...

Леонід (схопив її за плечі). Чому ти так зробила?

Вероніка. Я сказала...

Леонід (відступив). Я витягнув тебе з хору, я зробив тебе актрисою... Я боровся за тебе... Я жив тобою...

Вероніка. Я... Я... Я... Щодня чула це... Щодня...

А ким для тебе була Вероніка? Ким? Красивою нездарою, елегантною нікчемою... Все терпіла, але коли один раз відповіла, що тоді зробила людина великої душі, талановитий творець позитивних героїв? Що?

Леонід. Не пам’ятаю.

В е р о н і к а. Ти пошматував на мені... Ти дозволив собі...

Леонід. Замовкни! Ти знаєш, що я тоді був п’яний, знаєш...

Вероніка. О... (Іде на авансцену.) Хотіла б я спитати зараз усіх жінок — ви чули таку виключної сили потря-саючу відповідь мужчини... Чули?

Леонід. На другий день я чесно попросив у тебе...

Вероніка (перебиває). А потім? Кожен раз, коли я мала успіх, ти як поздоровляв мене... «Є ще дурні, одні прославляють тебе в газетах, а другі дарують квіти». Забув?

Леонід. Я хотів, щоб ти зрозуміла, що твоя фігура, твоя посмішка, твої очі, твій голос, диявол, який завжди грав в тобі,— це приносило тобі успіх, а не твій труд, твоя майстерність, твій талант!

Вероніка (посміхнулась). І зараз грає? (Заклала руки за голову, витягнулась, тихо.) Грає?

Леонід. Хто?

Вероніка. Той, що ти сказав.

Леонід. Як можеш ти в таку хвилину жартувати?

Вероніка. Це не я... Це він... Той самий...

Пауза.

Леонід. Ти справді вирішила повернутись до театру?

Вероніка. Так!

Леонід. Чому? Тобі в кіно пощастило, там здобула славу.

Вероніка. А загубила... (пауза) найдорожче...

Леонід. А хто винен?

Вероніка. Той, хто любить, той завжди винен... (Пауза:) Льоню... Я вирішила бути там, де ти. Як би ти не прийняв мене. Я згодна мити підлогу в театрі, але бачити тебе, чути твій голос. Не бійся... Ні про що просити не збираюсь... Ніхто не помітить, що в моєму серці... Ніхто...

Леонід. В театрі тебе згадують.

Вероніка. Не забули.

Л е о н і д. Ні.

Входить Магдалина.

Магдалина. Вероніко! Твоя допомога потрібна. Гостей запросили: Як ви себе почуваєте, Льоню?

Леонід. Чудесно! А ви як?

Магдалина. Багато хвилювань, турбот. Як завжди, усіх я мушу заспокоювати.

Вероніка. Не перебільшуй.

Магдалина. А коло кого я просиділа майже усю ніч? Кому давала ліки?

Вероніка (різко). Мамо!

Магдалина. Цілу ніч ридала, а потім...

Вероніка. Це підло! (Встала, пішла.)

Магдалина. Я до твоїх виразів звикла. Іди... іди... Цієї ночі вона... мало не побила мене.

Леонід. Не може бути...

Магдалина. Факт... Вона зовсім збожеволіла. Обвинувачує мене, що я... я розбила ваше життя. Ви ж знаєте, як я вас любила... Як рідного сина...

Леонід. Забути не можу.

Магдалина. Спасибі... Я завжди хотіла їй тільки одного— щастя і слави... А вона... (Витерла сльози.) Рідну матір, тільки між нами, Льоню, такими вульгарними словами мене лаяла.

• Л еон і д. Вульгарними?

Магдалина. М’яко кажучи... Навіть я повторити їх не можу... Сказала, що у мене характер старої... Розумієте?

Л е о н і д. Ні.

Магдалина. Ну... такої жінки... Ні, не можу сказати. Старої... Яка образа. Хіба я стара?

Леонід. Такого я від Вероніки не чекав... їй завжди бракувало сили волі.

Магдалина. Вона загине так... Загине з-за кохання до вас. І я її розумію. Ви такий чарівний, у вас справжня чоловіча краса... Тепер — це велика рідкість... Коли ви отак заплющуєте очі і жінки бачать ваші вії...

Леонід (тихо). Я не раз думав, чому людина, розумна істота, а дозволяє собі...

Магдалина (замріяно) А коли ви з'являєтесь па сцені, усіх нас зразу охоплюють такі почуття... Коли б ші знали...

Леонід. Навіть тварини, найпотворніші...

Магдалина. Так, навіть бридкі розцвітають і стають мадоннами... (Пауза.) А чи не краще було б їй повернутись до вас, Льоню?

Леонід. Це неможливо.

Магдалина. Розумію вас,

Леонід. Не думаю.

Магдалина. А, а... що?

Леонід. Вероніка могла б повернутись до мене, тільки з однією умовою.

Магдалина. Якою?

Леонід. Коли вона вас поховає...

Магдалина. Що?

Л е о н і д. У своїй душі, а так — живіть, на щастя всім короткозорим.

Магдалина. Не забувайте, я дружина великого художника. За цю образу ви йому дасте відповідь!

Леонід. З радістю. Я йому розкрию очі. Я намалюю ваш портрет в усіх деталях.

Магдалина. Не турбуйтесь. Такий портрет він написав — і не один. Вам ніщо не допоможе... Він любить мене... Любить, як може любити мужчина на схилі віку... Ви не знаєте, які це почуття. Краще забудьмо цю розмову. Чекаємо вас на вечерю... (Пауза.) Мені чомусь здавалось, Льоню, що ви колись вагались, з ким одружитись? Чи я помиляюсь?.. (Пауза. Посміхнулась.) Пробачте... (Вклонилась, іде.)

Леонід дивиться їй услід. Входить назустріч Аркаді й.

Аркадій. Вітаю вас, Магдалино Романівно. Ви так чудесно виглядаєте.

Магдалина. Спасибі... Це, мабуть, тому, що Льоня нагадав мені деякі деталі з нашого світлого минулого.

Аркадій. Я чув, що ви з успіхом виступали в балеті?

Магдалина. Хто це вам сказав?

Аркадій. Ваш чоловік...

Магдалина. А... Починала з успіхом, але скоро залишила сцену.

Аркадій. Чому?

Магдалина. У мене все було, все, крім однієї деталі— таланту, довелося змінити професію. Перед вами скромна закройщиця ательє...

Аркадій. Це теж мистецтво...

Магдалина. І дуже велике, зважаючи на габарити наших дам. (Показала руками, розсміялась.) Ждемо вас... (Пішла )

Аркадій. Спасибі... (Коли вийшла Магдалина.) Ніколи не сказав би, що це мати Вероніки. Старша сестра... Яка жінка... Недаром Богутовський її на острові тримає... Що з тобою?

Леонід. Скажи, друже, чи тримав ти в руках коли-небудь змію?

Аркадій. Ні, думаю, не зміг би...

Леонід. Ось таке у мене зараз почуття від неї. Аркадій. Ти брав її в руки?

Леонід. Од розмови з нею...

Аркадій. А по ній я помітив: щось друге між вами було.

Леонід. Здається, я збожеволію тут. Як добре, що сьогодні їде баржа. Будь проклята ця затока.

Аркадій. Ти мав розмову з Веронікою?

Леонід. Так.

Аркадій. Що вона?

Леонід. Нічого.