Драматичні твори

КОЛЕГІЯ

І. О. Дзеверін (голова)

О; Т; Гончар Ю. Е. Григор’єв (секретар)

B. Г. Дончик

М. Г. Жулинський (заступник голови) П. А. Загребельний

C. Д. Зубков |Є. П. Кирилюк |

О. В. Мишанич Л. М. Новиченко Д. В. Павличко Ф. П. Погребенник В. М. Русанівський

0. В. Шпильова

М. Т. Яденко (заступник голови)

Вступна стаття, упорядкування і примітки

Д. Т. ВАКУЛЕНКО

Редактор тому

1. О. ДЗЕВЕРІН

Редакція художньої літератури Редактор О. Я. БЕЗПАЛЬЧУК

„ 4702640201-045

М22І (04)-90 ^пеР^{еАПлатне} © О. Є. Корнійчук, 1990

© Д. Т. Вакуленко, вступна стаття, ISBN 5-12-000464-4 упорядкування, примітки, 1990

ОЛЕКСАНДР КОРНІЙЧУК

Майже піввіку Олександр Корнійчук посідав чільне місце в українській літературі, створивши власний театр, ідо увібрав в ідеї та образи основні прикмети свого часу. Вперше виступивши як драматург у кінці 20-х років» він приніс на велику сцену те, чого так наполегливо вимагало молоде радянське мистецтво — художнє осмислення нової дійсності. Виходець із трудового робітничого середовища, Корнійчук протягом усього творчого шляху звертався до фактів' і реалій життя, знаходячи в ньому вдячний матеріал для п’єс — виразні національні характери своїх героїв. Корнійчук був глибоко національним письменником. Його також знали й шанували — як драматурга, державного діяча, відомого борця за мир — і в най-віддаленіших куточках багатонаціонального Радянського Союзу, і за рубежем.

Справді, незвична доля. Хоча в кожного вона своя, хто яку обере чи здобуде... Тим більше, якщо зважити, що мистецька біографія письменника припала на такий нелегкий для кожного чесного художника період — засилля деспотизму Сталіна, суб’єктивістських наскоків на творчу інтелігенцію Хрущова, хоча саме завдяки йому стала можливою «відлига», заколисуючого офіціозного благовісту «застійних» часів Брежнєва, коли художнє слово часто змушене було пристосовуватись.

Квітень 1985 p., а за ним і XXVII з’їзд партії започаткували новий відлік часу в житті радянського народу, ознаменували корінний поворот у всій державній політиці, а відтак і назрілу Потребу формування нового мислення, подолання віджилих стереотипів, зокрема і в ідеології. На передній план поряд із проблемами суспільно-економічної перебудови виступили й проблеми історичного осмислення пройденого народом шляху, долі нашого радянського суспільства. Як нагальна потреба постало не лише заповнення «білих» і прояснення «темних» плям, пов'язане з реабілітацією і відновленням у правах громадянства багатьох несправедливо репресованих і невинно знищених радянських людей, а й концептуальні питання, найістотніші з точки зору сьогоднішнього дня: сутність соціалізму і різних етапів його будівництва.

Сьогодні без осмислення всього цього комплексу проблем не можна чітко, з перспективою подальшого демократичного поступу бачити майбутнє.

Водночас не меншу увагу привертають нові факти й нове осмислення літературного процесу в період сталінщини й засилля нормативної, регламентованої науково-естетичної й критичної думки. У царині мистецько-літературній так само постають нині питання про альтернативність шляху, який пройшла радянська література, про значне поіменне доповнення, художньо-естетичне збагачення нашої художньої скарбниці, про потенціальні, але не реалізовані втрачені можливості. Сьогодні українській літературі повертаються не тільки імена, які частково вже здобули політичну реабілітацію після XX з’їзду КПРС, а й твори, які ще тривалий час, в період застою, продовжували лежати в спецсховищах, носили заборонні ярлики.

Процес повернення художньої спадщини нашого народу, який нині так активно здійснюється зусиллями літераторів, здавалося б, щонайменше стосується такої постаті, як О. Корнійчук, що за всіх «смутних» часів протягом свого тривалого літературного життя був на видноті, більше того — одним із найбільш шанованих (й увінчаних найвищими літературними преміями, і державними та громадськими посадами, і партійним представництвом) письменників України. Тут секрет не лише феноменальної везучості, щасливої долі. Все це можливо тоді, коли позиція письменника свідомо узгоджується з державним курсом і політичною орієнтацією на офіційні провідні гасла й вимоги партійно-державного керівництва (при всіх складних і драматичних поворотах історії). Для Корнійчука, письменника виразно соціального, публіцистичного темпераменту («бути у своїй творчості не тільки професіональним літератором, а й громадським, політичним діячем, для мене це невіддільне» *),— така заангажованість виявилась природною, органічною.

І все ж можливість із нинішньої високості ширше оглянути художні вершини нашої літератури, насамперед у 20—30-х роках, сама думка про ймовірність дещо іншого руху українського драматичного мистецтва, коли б у ньому продовжували існувати і діяти митці такого масштабу, як М. Куліш, І. Микитенко, М. Ірчан, І. Крушельницький, режисер Лесь Курбас, коли б не засилля вузько запрограмованої естетичної думки, в якій тісно було митцям філософського складу (І. Кочерга, Я. Мамонтов) — постає як альтернатива загальним здобуткам української драми того періоду, протягом якого, сказати б, повпредом був Корнійчук. Саме він протягом 40 років, починаючи з постановки п’єс «Загибель ескадри» та «Платон Кречет», очолював, задавав тон, вважався еталоном художнього та ідейно-політичного спрямування української драми. Він дуже чутливо реагував на потреби доби, надихнувши свої драми пафосом революційних перетворень, активно проповідуючи в художніх формах заповідані Леніним комуністичні ідеали, які він пов’язував із повсякденною практичною роботою побудови нового суспільства, а ідейність, партійність часом ототожнював з ілюстративністю, пропагандою «настанов»,— саме так він розумів своє громадянське покликання як митця і був у цьому вірним і послідовним речником партії й солдатом партії. Інша річ, що його беззастережна віра у правильність партійно-державного курсу як втілення ленінських накреслень і довіра до осіб, які здійснювали той курс (а «вірними ленінцями» іменувалися вони всі), не могла не послабити дієвості його таланту. Чи ж він так само щиро сподівався на те, що висловлює правду про свою країну, про свій народ...

А тим часом Корнійчук був безпосереднім учасником і свідком як величних звершень, так і лихих обставин життя народу. Він не міг не знати про страхітливий голод на Україні 1933 року, що викосив мільйони людей, чи про ті репресії, беззаконня, які масово творилися в 1937—38 роках, але у своїй творчості вперто обирав лише мажорні, бадьорі ноти для відтворення тодішньої суспільної атмосфери. І хто зна, чи не виступала в такому виборі своєрідним коригуючим камертоном трагічна доля багатьох старших побратимів по перу в 30-х роках, якої він уникнув, можливо, через те, що виступив на літературну арену пізніше за них, «перших заспівувачів», та й тримався осібно від ворогуючих літературних угруповань. А звідси — й свідоме звернення у своїх творах до таких тем, колізій, образів, які узгоджувалися з провідними настановчими тенденціями державного керівництва,— якщо допускати сліпу віру, що адміністративно-командна система, насаджена Сталіним, продовжує справу Леніна. І, нарешті, в становленні його особистості як драматурга щось та важила відсутність реального творчого змагання, необхідного для саморозвитку і самозбагачення художника, яке забезпечується наявністю «багатьох і різних» мистецьких сил.

Навіть сьогодні, в умовах гласності й правдомовності, ці питання багато в чому риторичні. Відповіді на них, можливо, й немає. І в нинішніх оцінках творчості О. Корнійчука, сповідуючи історизм, покладатимемося на те, що було, що засвідчила історія літератури, беручи на озброєння нові знання і потребу долати давні стереотипи. Бо, як справедливо зазначав Д. Павличко, в період перебудови все підлягає переосмисленню, зокрема й духовна структура письменника. «Душа найблагороднішого творця в часи застою, а ще більше в часи сталінського деспотизму, носила на собі важкі тягарі, деформувалась, бувало, й падала. Міра чесності кожного з нині живущих українських радянських письменників залежить не від того, що той чи той літератор думає про себе, і не від того, що про нього написано (тим паче, що майже вся наша критика ділиться лише на більш хвалебну і менш хвалебну), а від зіставлення тієї чи тієї творчості з правдою історії нашого суспільства. Найвищим суддею наших творів знову стало життя. І те сьогоднішнє, і те вчорашнє життя, рани якого неможливо втаїти, приховати під постійно застебнутим на всі гудзики мундиром благопристойності» ¹.

А історія свідчила таке: Герой Соціалістичної Праці, лауреат п'яти Державних премій СРСР і премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка академік Корнійчук протягом багатьох років — член ЦК КПРС і ЦК Компартії України, депутат Верховної Ради СРСР (1—6 скликань), голова Верховної Ради УРСР, який займав керівні урядові посади, зокрема в Міністерстві закордонних справ, у Комітеті в справах мистецтва України, і якого за життя вже визнавали класиком, залишив по собі 23 завершені п’єси, кілька сценаріїв, лібретто, оповідання й нариси, численну публіцистичну спадщину^ Його драми в переважній більшості мали гучне сценічне життя, багаторазово й великими тиражами видавалися. Так, за даними 1982 p., лише в нашій республіці твори Корнійчука виходили 93 рази загальним тиражем 1млн 334 тисі примірників українською, російською та іншими мовами, в Москві та Ленінграді видавалися 72 рази тиражем 1 млн 75 тис. примірників. Були в його діяльності як особи, що займала відповідальні пости, в тому числі й голови СПУ, і грубі помилки, а то й прямі політичні розправи, котрі певною мірою можна пояснити тогочасними обставинами (йдеться, зокрема, про виступ на пленумі СПУ в 1947 році в часи вакханалії Кагановича проти «буржуазного націоналізму», в якому звинувачувалися М. Рильський, Ю. Яновський, Л. Смілянський, 1. Сенченко, О. Довженко — тут Корнійчук так недоречно виявив себе «здібним» учнем). Були й прикрощі^ досить згадати безпідставну розгромну критику опери «Богдан Хмельницький», лібретто до якої написали Олександр Корнійчук та Ванда Василев-ська (за свідченням сучасників, під час перегляду опери роздратування Сталіна викликала сцена мужньої поведінки Богуна, підступно звинуваченого в зраді), чи закиди в надмірній похмурості п’єси «Мрія» — тут уже приклав свою руку Жданов,— через що вона практично не мала сценічного життя!

Кожний письменник — митець, людина свого часу. 1 щодо цього О. Корнійчук, який всією творчістю був звернений до сучасності, до різнобічних проблем буття народу, справді міг вважатися виразником своєї доби, а його п’єси — художніми документами еггохи, дзеркалом життя. Хіба що сьогодні, з висоти нашого нинішнього знання історії, ми можемо застерегти: тс яскраве дзеркало, яким ми називаємо його злободенні драматичні твори, часом було й кривим або ж не мало задзеркалля — оберненої, тіньової сторони, а без цього відбита ним дійсність не була повною, істинною, не несла в собі всю правду — обминала біду народу, його трагедію. Це стосується насамперед ідилічного змалювання життя села, де Корнійчук, як він згодом гірко зізнався й сам, не уникнув лакування дійсності, ховаючись від гострих, справді пекучих питань у «милий серцю Калиновий Гай», тим самим дезорієн-туючи свого глядача. Своєрідна аберація зору при відборі фактів породжувала більшою чи меншою мірою кон’юнктурні твори.

Кожен митець — син свого часу, та не кожному щастить піднестися до об’єктивної безсторонності. І якщо ми можемо зауважити, що в художньому почерку Корнійчука легко помітити пласку ілюстративність, а в багатьох випадках невміння чи небажання занурюватися в глиб проблем, свідоме замовчування чи «усічення» правди, певне прикрашання дійсності і схильність до благополучних, не завжди виправданих реальними обставинами розв’язок драматургічних коііфл іктів, то й у цьому він був виразником пануючої духовної атмосфери. Він поділяв масове довірливе, некритичне сприйняття утверджуваних державних і партійних постулатів, відповідно до сталінського «Короткого курсу», був щирим їх пропагандистом, не завжди розрізняючи соціальну демагогію та соціальну політику і змальовуючи життя таким? яким собі його уявляв (у повній злагоді з приписами тогочасної нормативної естетики). Але це вже не так вина, як трагізм драматурга — та й не тільки Корнійчука,^ бо для іншого осмислення долі народу ^держави, іншого рівня масової свідомості за його життя не настав ще чає, не визріли умови, хоч письменник дуже чутливо зреагував на рішення XX з’їзду KFIPG, який поклав початок такому переосмисленню (п²єси «Крила» і «Сторінка щоденника»),

І₄все ж з поправкою на історичне незнання, історичну неспроможність письменника збагнути складність своєї епохи ми можемо сьогодні з усією відповідальністю твердити: творчість О. Корнійчука протягом чотирьох із лишком десятиліть теж несла свою правду про реальне буття Радянської держави. Від перших юнацьких п’єс до останніх філософськи наснажених драм його твори передають атмосферу і прикмети свого часу, забарвлені революційним почуттям творення нової людини, пробудженої Жовтнем, відбивають віру мас у комуністичні ідеали, їх ентузіазм і роман-тичнйй:запал, поривання до вищих духовних сфер. І в цьому він був справді щирим і правдивим: літописцем, представником і виразником дум і почуттів свого, народу,— якщо не завжди в концептуальній сюжетній канві, то в конкретних ситуаціях і образах, в життєво реальних народних типах одоїх соціальних драм. Позначені переважно справді майстерною оригінальною сценічною образністю й виразністю, саме цим вони й становлять для нас неперехідний інтерес і мистецьку цінність.

Без такого вступного застереження до розгляду творчої біографії О. Корнійчука нам сьогодні не обійтися, щоб збагнути сутність його особистості, його справжні здобутки і внески в загальнонародну духовну скарбницю. Бо при всіх накладних витратах свого таланту, зумовлених орієнтацією на офіційну політичну лінію, що не завжди була, як тепер усім відомо, ленінською за своєю сутністю, Корнійчук все ж займає своє місце серед відданих народові творців нової радянської літератури, перших будівничих її ідейно-естетичних засад поряд з багатьма іншими письменниками Радянської України.

Народився Олександр Євдокимович Корнійчук 25 травня 1905 р. в сім’ї слюсаря залізничного депо станції Христинівка, неподал'ік від Умані. Він був старшим сином у багатодітній родині, тож після смерті батька чотирнадцятирічний підліток, полишивши навчання, пішов працювати в депо. Час і обставини, як і соціальне походження, сприяли ранньому трудовому й політичному загартуванню юнака. І коли за Ленінським декретом було організовано перші робітничі факультети для дітей робітників і селянської бідноти, комсомолець Корнійчук навесні 1923 р. їде до Києва на навчання, де стає спочатку слухачем робітфаку, а через два роки — студентом Київського інституту народної освіти (так тоді іменувався університет).

На цей час припадає і початок його літературної діяльності. В січні 1925 p., у річницю смерті В. І. Леніна, в київській газеті «Більшовик» надруковано його перше оповідання «Він був великий». Слідом за цим оповіданням він пише ще кілька прозових творів, у яких відбились, враження життя, спостереження навколишньої дійсності. І хоч би який твір О. Корнійчука тих років ми взяли — оповідання «Студентське» чи «Веселеньке» — про пошуки молодою людиною справжніх моральних і духовних цінностей, «Добре серце» чи «В’юн», де героями виступають безпритульні діти, підлітки, наділені почуттям класової солідарності й душевним благородством, «Заплутану проблему» з виразним гумористичним колоритом чи повість «Через кордон», сповнену неймовірних пригод,— їх об’єднує авторська стильова при-кметність: чіткий соціально спрямований зміст, ефектна контрастність, динамічна фабула, внутрішня живописність зображених подій, уміння в художніх образах втілити соціально забарвлений типаж.

Студентські роки Корнійчука, пошуки ним свого шляху в мистецтві припадають на час бурхливого і строкатого літературного життя, боротьби різних літературних течій і угруповань, шкіл і напрямів. У середині 20-х років, в умовах існування численних масових письменницьких об’єднань і різноманітних регіональних філій, класова, пролетарська ідейно-політична й естетична орієнтація мала неабияке значення. В складних умовах політичних і літературних сутичок Корнійчук завжди займав визначену позицію, свідченням якої стали вже його ранні драматичні твори, написані протягом 1928—1931 pp.: п'єси «На грані» (її поставив Київський театр робітничої молоді), «Кам’яний острів» (вона побачила світ на сцені Київського державного українського драматичного театру ім. І. Франка), драма «Штурм» та комедія «Фіолетова щука», що також відразу знайшли шлях на сцену. Водночас молодий автор захоплювався кінодраматургією. Після закінчення інституту він деякий час працював на Київській, Харківській та Одеській кінофабриках, редактором журналу «Кіно», тоді ж написав кілька сценаріїв: «Приємного апетиту», «Два промфінплани», «Останній порт».

Вже перші драматургічні спроби Корнійчука засвідчили його увагу до животрепетних тем і колізій сучасності, які хвилювали громадську думку, продемонстрували здатність молодого автора віднайти свій, самобутній кут зору — полемічно загострене соціально-політичне осмислення тих злободенних фактів, якими він оперував. Саме цим можна пояснити й інтерес театрів до п’єс початкуючого драматурга.

А між тим театральне життя на Україні кінця 20-х років було позначене високими творчими здобутками. Тоді «прогриміла по всій Україні», за словами А. Луначарського, п’єса М. Куліша «97», тоді уже була написана «Комуна в степах» та ряд інших драм, що викликали гарячі дискусії. Революційна тематика зазвучала в творах І. Кочерги, Я. Мамонтова, М. Ірчана, активно дебютували молоді творчі сили — І. Микитенко й Л. Первомай-ський, нову дійсність відбивали у своїх драмах І. Дніпровський, Д. Бедзик, В. Минко. На сценах численних українських театрів з великим успіхом ставилися такі первістки нової радянської драматургії, як «Любов Ярова» К. Треньова і «Бронепоїзд 14-69» Вс. Іванова, «Розлом» Б. Лавреньова і «Заколот» Д. Фурманова. Читача і глядача зацікавлювали твори. В. Катаева, О. Безименського, Вс. Вишневського, В. Кіршона та ін.,— саме твори соціальні, спрямовані на суспільні й політичні проблеми, виразно забарвлені й «колір» революції.

Ранні п’єси О. Корнійчука показові як етап становлення і формування особистості письменника. Різні за змістом і тематикою, вони мають ту внутрішню єдність, яка дає змогу говорити і про світоглядну, і про стильову домінанту молодого драматурга. Особливо помітна їх гостра конфліктність: драматургічна колізія відбиває непримиренний класовий антагонізм, який Корнійчук посилено педалює. Двобій двох світів — новонародженого, революційного* і скинутого, але не добитого ще старого світу власництва (згадаймо, як його ретельно добивали в кінці 20-х та в 30-х роках!) — в кожній з п’єс розглядається під різним кутом зору: відкритих класових битв, політичних та економічних зіткнень, спільних для пролетарів усього світу («Штурм»), відвертих і прихованих ідеологічних виступів буржуазно-націоналістичного охвістя розгромленої контрреволюції («Кам’яний острів»), полярного розмежування між пролетарською і буржуазною культурою в царині мистецтва («На грані»), нелегкого, болісного виборювання нових форм соціалістичного побуту («Фіолетова щука»). Зрештою, в усіх випадках згадані п’єси відбивали складні процеси перебудови суспільної свідомості, утвердження нового, комуністичного світогляду і моралі, які втілювали нові герої — представники класу переможців, робітники. Ідейно-політична визначеність молодого письменника виявилась уже в ранніх творах тією найголовнішою якістю його драматургічного хисту, яка стала провідною в усій подальшій творчості Корнійчука. Разом з тим ці твори засвідчили стійкі реалістичні основи естетичних поглядів драматурга, органічне засвоєння ним традицій класичної спадщини.

Період становлення Корнійчука-драматурга був досить короткочасним. Вже 1933 р. він пише драму «Загибель ескадри», що принесла йому широке визнання. І далі, протягом наступних десяти років, він створив ще 8 п’єс, більшість з яких стали етапними не тільки для самого Корнійчука як письменника, а й загалом для української, а певною мірою — і всієї радянської драматургії. «Загибель ескадри» і «Платон Кречет», «Правда», «В степах України», уславлений «Фронт» — усе це твори, в яких автор прокладав свої шляхи в освоєнні нової радянської дійсності, в художньому осмисленні багатьох злободенних проблем і колізій; це п’єси, що збагатили поетику драми, стали надбанням і своєрідним еталоном молодого радянського мистецтва.

Називаючи вищезгадані драматичні твори Корнійчука етапними, маємо на увазі і пряме значення цього слова: кожен з них у художній формі відбиває конкретно-історичний, хронікально точний етап руху суспільної свідомості у житті нашої держави і радянського народу, хоч нерідко бажане видавалося в них за дійсне. Наділений соціальним чуттям і драматургічним мисленням, письменник, як чутливий барометр, реагував на визріваючі тенденції, зокрема й офіціозні, і відтворював це у своїх драмах, в конфліктах і образах, в діалогах і мові персонажів. Водночас як художник він вирішував і мистецькі, суто творчі проблеми. Так, «Загибель ескадри» — це твір, у якому знайшла відображення революційна боротьба українського народу за утвердження Радянської влади і виразно постала колізія єдності особи і класу, художнє вміння виділити особу з маси (згадаймо, що перші українські радянські п’єси про революцію змальовували переважно класову групу як одне ціле, як натовп, юрбу, часто протиставлених герою-одинаку). «Платон Кречет» відтворював формування колективістських відносин людей в соціалістичному суспільстві і залучав до мистецького освоєння не'класові антагонізми, а конфлікти «між своїми», породжені новими обставинами буття народу. «Правда» зверталася до народно-демократичних засад заснованої Леніним держави робітників і селян, а водночас була першою спробою художньої Ленініани, мистецького втілення образу вождя революції. П’єса «В степах України» бралася практично розв’язати назр|лі, естетичні потреби створення радянської комедії з позитивними героямиї, (на матеріалі побуту нової соціальної сили — колгоспного селянства). «Фронт» засвідчував намагання осмислити ситуацію у найважчий для Ра-_; дянської країни період Вітчизняної війни. Етапними були і пізніше створені, «Крила», де знаходили вияв зміни в суспільно-політичному кліматі після смерті Сталіна, і «Сторінка щоденника», де такі зрушення підмічалися в житті духовному. '

Та все це було далі. А тоді, в 1933 p., за підсумками всесоюзного кон_: курсу, оголошеного до 15-річчя Жовтневої революції, п’єса маловідомого початкуючого письменника «Загибель ескадри» була відзначена другою премією (перша не була присуджена нікому) — і відтоді надійно ввійшла до розряду класичних радянських п’єс поряд із творами К. Треньова, Б. Лавре-ньова, Вс. Вишневського. Жюрі конкурсу в, статті «Підсумки конкурсу на кращу п’єсу» зазначало, що в «Загибелі ескадри», тему якої взято з історії, громадянської війни на Україні (затоплення Чорноморського флоту), в дуже напруженій драматургічній інтризі автор зумів показати лице петлюрівського українського націоналізму і з великою теплотою подав радянські образи. П’єса ця є одна з кращих історично-революційних п’єс» ².

Обравши для сюжету, драми конкретний історичний факт, Корнійчук створив високохудожній твір, у якому розглянув вагомі політичні явища й естетично оцінив їх. У художньо-образній формі драматург показав високу революційну свідомість і відданість українського народу ідеям Комуністичної партії. Усім серцем сприйнявши ленінський шлях соціального й національного визволення як спільний і єдиний для всіх пригноблених — шлях пролетарської соціалістичної революції, народ дорого, життям своїх кращих синів і дочок заплатив за її перемогу.

В драматургічному конфлікті автор звів дві протилежні сили: народ, матроську масу, очолювану партійним комітетом, і вище командування (адмірал з офіцерами, прибічниками скинутої монархії) та близьких до них за соціальною, класовою сутністю комендорів — вихідців із заможних куркульських родин, що підтримують буржуазно-націоналістичний уряд.— Центральну раду.

Успіх молодого драматурга саме і полягав у тому,-що він зумів відтворити події революційного змісту (навіть при певному схематизмі) з таким чітким з’ясуванням «хто є хто» в запеклому двобої і водночас дати вичерпну

політичну і моральну характеристику персонажам, що художній твір набув історико-документальної цінності.

З-поміж численних ворогів революції, які прагнуть потопити її в крові братовбивчої війни, особливо вирізняється боцман Кобза.— буржуазний націоналіст, що потай веде підривну роботу проти комітету, розпалює національну ворожнечу. Хитрий і обережний, він прагне обезглавити комітет; нестійких, емоційно-поривчастих, таких, як Гайдай, хоче одірвати і протиставити Загалу, а стійких і послідовних, як Оксана,— знищити. Довгий час йому щастить чинити свою чорну справу, прикриваючись революційними фразами.

¹ Драма «Загибель ескадри» була значним кроком уперед і в змалюванні позитивних героїв. Насамперед це стосується провідних образів твору — комітетчиків та народної маси* яка в п’єсі Корнійчука відіграє вирішальну роль.

Особливо вдалися йому постаті Оксани і Гайдая, по-справжньому новаторські, драматично ускладнені, подані в розвитку. Корнійчук, чи не вперше в українській драматургії створив реалістичний образ української жінки-революціонерки (в російській на цей час уже були Любов Ярова з однойменної п’єси К. Треньова та комісар з «Оптимістичної трагедії» Вс. Вишневського). В образі Оксани драматург підкреслював не лише ідейно-політйчну стійкість характеру, а й наголошував, хоч і дуже побіжно, суто людські, індивідуальні риси героїні: розум, витримку, рішучість лринципо-вість, уважність і чуйність до людей. Вона як комуністка має вести за собою не засобами зброї, а силою слова, переконання.

Порйд з Оксаною психологічно переконливо вимальовується образ мінера Гайдая, людини чесної, безмежно й романтично відданої справі революції, яка, проте, об’єктивно, внаслідок вибуховості свого характеру, допускає грубі помилки. Зіставляючи їх, Корнійчук знайшов вдалий драматургічний хід. Прийом контрасту дав змогу драматургу значно поглибити обидва образи, а в постаті Гайдая об’ємно висвітлити такі риси, які роблять цього героя одним із найбільш життєвих персонажів п’єси. Величезна емоційна напруга Гайдая, буремно-пристрасна експресивність (це насамперед відчутно в його мові — урочисто енергійній, сповненій романтичних виразів та Стилістичних інверсій) є домінантою його характеру, провідним началом в усіх його вчинках. Саме тому Гайдаю часто бракує тверезості й витримки, саме через те опинився він на якийсь час в одній упряжці з лицеміром Кобзою. Смерть Оксани від руки підлого вбивці розкриває Гайдаю очі на його страшну провину. Невимовного розпачу й каяття сповнений останній монолог Гайдая, коли він з^?являється на палубі зі своїми речами, щоб назавжди покинути корабель:

«Куди іду?.. Хіба я знаю, куди йти?.. Де берег мій?.. Тепер його нема. У порох розлетілось все. Скажіть мені, товариші, куди йти?.. В якій крові втопить страшну провину перед вами?.. В які моря, степи й гори йти, щоб право мав я повернутися до вас?.. Щоб силу мав я одрубати в собі важкий тягар, що душить, смокче серце і розриває мозок?.. Скажіть, товариші, хоч слово... Єдине слово... То буде берег мій, і я пройду до нього...».

Глибоке каяття героя, усвідомлення ним кровної причетності до справи революції вселяють віру в його очищення. Саме Гайдаю доручив комітет потопити перший корабель — дорогий йому есмінець «Стремительный», Гайдаю як командиру майбутнього сухопутного загону Стрижень вручає прапор затопленого корабля.

Образ Гайдая, як і образи інших представників народу — кочегарів Фрегата й Паллади, боцмана Бухти, лейтенанта Корна, юнги, виписані з великою теплотою і симпатією. Високе почуття обов’язку перед революцією примушує моряків власними руками пустити на дно судна Чорноморського флоту. «Гину, але не здаюсь!» — такий останній сигнал передають кораблі. І в цьому — оптимістичне звучання п’єси, яка за жанром підіймається до трагедії, хоч сам автор стримано назвав її героїчною драмою.

Олександр Корнійчук, органічно сприйнявши революційну епоху, освоївши її «політично», зумів досягти і художнього її опанування, тобто пізнання внутрішнього змісту соціалістичної революції, відтворити у своїй творчості світ психічної перебудови. Наступна п’єса «Платон Кречет» (1934) засвідчила уміння драматурга мистецьки дослідити нового героя — радянську людину — в її глибинних змінах.

Українська радянська література, в тому числі й драматургія, на той час уже мала в своєму активі твори, що були гідною відповіддю на ці потреби й запити епохи. П’єси М. Куліша, Я. Мамонтова, І. Кочерги, твори КХ Японського, І. Микитенка, Л. Первомайського, В. Минка порушували одну з найскладніших художніх проблем¹ — проблему позитивного героя, виведеного в конкретно-історичних умовах початкового етапу будівництва соціалізму в нашій країні. Водночас у цих творах наголошувалася ще одна художньо-соціальна проблема, яка набувала дедалі більшого* значення і масштаб-ніших вимірів: взаємозв’язок людини і суспільства, особи і колективу.

Пильну увагу до цих суспільних проблем виявив і Корнійчук. Впродовж усієї його творчості предметом художнього освоєння стають не так класові антагонізми (хоч саме драмою «Загибель ескадри» він заявив про себе на повний голос, та й згодом звертався до теми революції і класової боротьби у п’єсі «Правда»), як соціально-етичні конфлікти: виховання колективістської свідомості, боротьба з проявіами індивідуалізму й власності — цими рабськими ланцюгами минулого.

Сучасного героя, що в нових обставинах усім ладом мислення, діянь і почувань стверджує загальнолюдські ідеали, нову людину пореволюційної доби створив Корнійчук у п’єсі «Платон Кречет», за яку 1941 р. йому було присуджено Державну премію. У тому й полягало’новаторство письменника, що він зумів зосередити в цільному художньому образі окремі риси такого типу, який, за спостереженням О. Толстого, уже з’явився в нашій країні після Жовтня. У цьому творі виразно відбилося бажання бачити сучасника романтично-піднесеним, беззастережно позитивним, хоча від такої типізації незабаром література зробила крок і до «ідеального» героя.

П'єса «Платон Кречет» була водночас і художньою відповіддю письменника на ті гострі проблемні суперечки щодо шляхів розвитку радянської драми, які точилися на початку 30-х років між двома групами (Вс. Вишнев-ський, М. Погодін — О. Афіногенов, В. Кіршон) за переважання «монументального» чи «камерного» напрямів. І якщо творчість І. Микитенка виразно тяжіла до першого з них, то О. Корнійчук, зумівши розкрити вагомі со-ціально-філософські і моральні проблеми -в рамках нібито вузько «камерної» психологічної п’єси, стверджував широкі виражальні можливості саме другого, класичного напряму, що виявився цілком здатним вмістити новий сучасний зміст, нові теми, ідеї, образи.

Для нас у цьому творі важливо наголосити ті моменти, що були відображенням реального стану взаємин у суспільстві: автор брав із життя й естетично осмислював ті засади змалювання героя-сучасника* які знайшли свій дальший розвиток у наступний період. Насамперед — це тип конфлікту — зіткнення двох ідейно-психологічних антагоністів. З одного боку — чесний і принциповий, а водночас душевно тонкий хірург Платон Кречет. Поряд із цими рисами в його діловій і професійній характеристиці на передній план виступають інші: творчий неспокій, прагнення до складних, неапробо-ваних шляхів у науці, високо розвинуте почуття відповідальності та обов’язку перед суспільством. Усе своє життя він підпорядковує одній меті — самовіддано служити людям, приносити їм радість, робити все, щоб повернути їм здоров’я, творчі сили, продовжити життя. Кречет належить до тих ентузіастів, які завжди беруть на себе найбільші, найвідповідальніші завдання.

Це той тип відданого народові інтелігента, який започаткувала ще дожовтнева класична література і якого по-новому відобразив Корнійчук. Життєва, громадянська позиція героя прямо протилежна тій, на якій стоїть його антипод — Аркадій, хоч і він. з того ж покоління молодих радянських спеціалістів і теж, за висловом О. Довженка, «наша людина»* Але в Аркадія честолюбство і кар’єризм, зарозумілість, а звідси й зневажливе, зверхнє ставлення і до своєї роботи («дрібні справи»), і до своїх колег («дрібні люди») переважили усе людське. Це нікчемний пустоцвіт, безкрилий споживач життя, який мріє, проте, про високий злет: переїхати до столиці і працювати в Наркомздоров’ї. Коли ж йому щось стає на заваді, тут він уже виявляє своє справжнє нутро цинічного злобного інтригана й шантажиста, не гребує підробками й пересмикуванням, залякуванням та іншими махінаціями, щоб усунути перешкоду, розчистити собі шлях. Цільний, безкомпромісний, відданий справі Платон—прямий виклик таким, як Аркадій. Тим-то він, вбачаючи у Кречеті найбільшу небезпеку для себе, не тільки шантажує такого зовні беззахисного, підлеглого йому лікаря Бублика, а й прагне мати за спільника Береста — голову виконкому, «хазяїна міста», кидаючи підозру та зводячи наклепи на талановитого хірурга.

До речі, працюючи над другою редакцією п’єси (1963), драматург, який, за його словами, свого часу «помилував» героя, значно загострив образ Аркадія. Попервах такий собі хвалькуватий і зарозумілий чинуша, який під завісу щиро кається у «гріхах» і йде «починати життя спочатку», у другій редакції постає жорстоким і підступним ділком, значно тоншим і небезпечнішим у своїх діях і помислах. Цим самим драматург підкреслив живучість і пристосовництво людців подібного типу.

Крім того, певна історична відстань і нові суспільні оцінки змусили Корнійчука переглянути свої попередні, «ідеалізовані» уявлення про спільність дій усіх персонажів проти того соціального явища, яке втілює Аркадій. Драматург переконливо доводив, що позиція Платона — це позиція більшості, це панівна ідейно-психологічна тенденція всього радянського суспільства. Саме тому Кречет знаходить підтримку і розуміння у друзів і колег — від Береста й професора Голубовича до скромного терапевта Бублика .й санітарки Христини Архипівни. Сила Кречета саме і вбачалася в його зв’язках з людьми, в тому, що він виражає передові суспільні ідеали. Платон не поодинокий, романтизований герой, а кращий представник свого народу. Та масові репресії часів сталінщини, загрозливе засилля таких безпардонних «діячів» у наступні роки вибивали реальний грунт з-під подібного ідилічного тлумачення духовного стану суспільства.

З вирішенням нового соціального конфлікту тісно пов’язана інша проблема, порушена у п’єсі: єдність особи і колективу, роль і місце кожної людини в суспільному бутті, а в зв’язку з цим і постановка питання про подвижництво та героїзм, навіть там, де, на перший погляд, немає нічого героїчного, жодного подвигу. Це свого роду спроба естетичного осмислення ролі мас в історії, яке набуло дальшого тлумачення в широкому аспекті значно пізніше — у повоєнний час, особливо в літературі, породженій Великою Вітчизняною війною, коли народ і справді творив історію.

Поряд із Кречетом та Берестом, головними героями п’єси, симпатію викликають і такі за номенклатурою дійових осіб другорядні персонажі, як лікар-терапевт Бублик, мати Кречета Марія Тарасівна, санітарка Христина Архипівна. Корнійчук змальовує людей скромної, непомітної праці, які, проте, вносять відчутний вклад у загальну справу; не «гвинтиків», а людей, сповнених гідності, що високо несуть*поняття честі й совісті, людяності й добра; І коли мати розповідає Платону у важку для нього хвилину, що вона не схиляла голови тоді, як білогвардійці розстрілювали її чоловіка — машиніста, коли Христина Архипівна як найдорожчий скарб зберігає просту зірку, подаровану їй бійцями за те, що вона врятувала від смерті червоного комісара,— це свідчить про громадянське самоусвідомлення власної причетності до долі і справи всього народу. До рівня подвижництва підносить автор діяльність колишнього земського лікаря Терентія Йосиповича Бублика, людини м’якої, делікатної, уважної до інших і водночас непохитної у своїх принципах і поняттях порядності й чесності. Саме він дає гнівну відсіч Аркадію, коли той підсунув йому для підпису наклепницького листа на Кречета:

«Терентій Йосипович. Ви... ви знаєте, що таке честь людини? Знаєте? Ви мовчите? Ви не знаєте, що найголовніше в житті...

Аркадій. Є честь більш висока — честь країни!

Терентій Йосипович. Неправда! Ні! Країна — це ми, це наше серце, це — наша честь простих людей! Це і є честь Батьківщини!..»

Чи не вчувається у цій позиції незрадлива стійкість тих, хто в часи жорстоких репресій і беззаконня зберіг віру в чистоту і святість ідеалів!

Створивши колоритні характери, поставивши в центр оповіді людину з усіма її пристрастями, драматург Зумів передати глибинний духовний світ радянського громадянина, його багатство й красу. «Платон Кречет» — п’єса, в якій інтимне тісно переплітається з громадським. У соціально-психологічному конфлікті твору відбилися ідеологічні, світоглядні суперечності часу, що з побутової за формою п’єси перетворюють її на соціальну драму (з різноплановими — інтимно-ліричними, психологічними та публіцистичними сценами), насичену потужним суспільно-філософським змістом.

При своїй зовнішньо традиційній драматургічній формі п’єса несла в літературу нові теми, образи героїв, нову концепцію дійсності, відчуття Особливостей того «історичного моменту», яким жи.іа країна, того, що відбувалося в душах сучасників. Навіть у загальному оптимістичному пафосі твору бочкарьовське «хтось накапав» — чи не передбачення у подіях 1933— 1934 pp. майбутнього 37-го...

Заслуговує на увагу принципово важлива постановка проблеми інтелігенції в п’єсі Корнійчука, де радянська інтелігенція — плоть від плоті робітничо-селянських трудящих мас — зображена як одна з рушійних сил будівництва соціалізму, як втілення високої ідейності і переконаності, як провідник гуманістичних та морально-етичних засад суспільства.

У критиці справедливо наголошувалося на задушевній тональності твору, переконливому і яскравому вираженні щирих симпатій драматурга до своїх героїв, на справжній схвильованості й темпераментності драматичного розкриття їхніх характерів. Життєдайний, просвітлений настрій п’єси підкреслюється, зокрема, в статті газети «Правда» 18 березня 1941 p.: «Атмосферою ліричної доброти і сердечної симпатії оточує Корнійчук своїх героїв. На його палітрі багато світлих, теплих фарб. «Платон Кречет» — п’єса великого оптимізму. Недарма так багато говориться в ній про сонце, про природу, про радісну пісню землі» (мабуть, саме ці особливості твору давали підстави і для закидів у сентиментальності й мелодраматизмі). І чи була в тому вина Корнійчука, який, прославляючи в драмі нову радянську дійсність і нових героїв, не передбачив того, що врятоване Кречетом життя наркома трагічно обірветься в єжовському тюремному ізоляторі?

Тріумфальний успіх «Платона Кречета» на сценах численних театрів Радянського Союзу, досвід роботи над образом позитивного героя сучасності надихнув Корнійчука на іншу відповідальну творчу працю — п’єсу про В. І. Леніна «Правда», яку вігі написав до 20-річного ювілею Жовтневої революції. Свого часу в бесіді з молодими письменниками М. Горький вказував їм на постать «історичної, але небувалої людини, Людини з великої літери» — вчителя революційного права робітничого класу. «Ось цей учитель, діяч, будівник нового світу і повинен бути головним героєм сучасної драми» ³,— говорив він.

Не одразу драматург наважився ввести в сюжет п’єси образ Ілліча: він мав намір показати вождя революцЦ^тількі* в фиьаді, ке вкладаючи в його уста слів. Та в процесі роботи над «Правдок», зустрічаючись з робітниками

Ленінграда, старими більшовиками, слухаючи їхні розповіді про Леніна, а водночас і побажання, щоб образ вождя був діяльним, щоб можна було почути слово Ілліча, змінив свої плани. Письменник вивчав архівні матеріали, спогади соратників Леніна, заглиблювався в його твори. Внаслідок тривалого й всебічного осмислення теми Корнійчук віднайшов шлях, найближчий йому як письменникові — вихідцеві з народу — і иайвідповідніший правді образу: показати перш за все органічну рису Володимира Ілліча — його демократизм.

У розкритті цього задуму особливо стала в пригоді драматургу його схильність до поліфонії, багатопланової композиції, здатність органічно поєднувати в одному драматичному творі різні стильові нашарування — трагічний 1 героїчний з жанрово-побутовим і ліричним, психологічно проникливий і романтично піднесений з гротескно-сатиричним. Значна роль у драмі відводиться масовим сценам, які відбуваються на великих сценічних площинах — залізничній станції, біля солдатських казарм, у Зимовому палаці, Смольному — і природно поєднується з побутовими епізодами.

Фабула п’єси побудована на досить вживаному літературному прийомі: мандрах героя у пошуках істини. Головний герой український селянин-бідняк Тарас Голота пройшов добру школу класового виховання в окопах імперіалістичної війни. Отримавши на фронті Георгіївського хреста, збагнув, що землі й волі там не здобуде. А повернувшись до рідного села, побачив, що обіцяна урядом Керенського свобода — не для простого народу. Пересвідчившись, що буржуазна революція нічого не дала народу, що «ці революціонери для себе царя скинули», а «мужиків продали панам надовго», він вирушив у світ шукати свою, мужицьку правду.

Використовуючи постать Тараса Голоти як засіб поєднання різнопланових і різномасштабних подій п’єси, драматург створює багатобарвну картину становища країни напередодні Жовтневої революції, показує глибоке класове розшарування, гострі соціальні проблеми, що вимагали невідкладної розв’язки. Представник народу Тарас Голота послідовно оволодіває політичною наукою, дедалі глибше сприймає ленінські ідеї, де знаходить відповідь на свої досі безуспішні шукання і прагнення. Логічним завершенням політичного прозріння Тараса є епізод у Смольному, коли, готуючись із загоном балтійського робітника Кузьми Рижова йти на штурм Зимового палацу, він просить Леніна записати його до партії більшовиків.

Драматург змалював виразний національний характер українського хлібороба — волелюбного, працьовитого, гордого, дотепного й кмітливого. В умовах революційного передгроззя, в обстановці нової історичної ситуації традиційний образ селянина збагачується новими якостями. Образ Голоти послужив письменникові ключем для розкриття іншого провідного образу драми — Володимира Ілліча Леніна.

Сценічна дія Леніна у п’єсі «Правда» не гака вже й тривала: він з’являється лише в кульмінаційний момент у другім картині третьої дії та у фіналі, але образ вождя революції постійно присутній в усій ідейно-сюжетній тканині твору. Автор досягає цього завдяки вдало дібраному художньому принципу контрастного протиставлення й опосередкованого наблчження.

Драматург тільки в кінці п’єси зводить віч-на-віч своїх провідних героїв» але протягом всього сценічного життя Тарас Голота перебуває у силовому полі ленінського впливу, поступово наближаючись до епіцентру — до особистої зустрічі з Леніним.

Хоч безпосереднє зображення Леніна в п’єсі досить лаконічне, постать його змальовано виразно. Ми бачимо Леніна у Смольному перед вирішальним штурмом Зимового палацу, де засів Тимчасовий уряд. Ленін — енергійний і діловий, впевнений у перемозі, мого розпорядження чіткі, змістовні, сповнені внутрішньої напруги, він легко і невимушено знаходить спільну мову і з пролетарем, і з селянином, і з моряками-б-алтійцями. Корнійчук змальовує Леніна мудрим і далекоглядним державним діячем і політиком, який ясно усвідомлює свою відповідальність, оперативним і стратегічно мислячим керівником революційного повстання.

Сам Корнійчук скромно оцінював створений ним образ, вважаючи п’єсу «Правда» тільки підступом до розробки такої важливої теми. І справді, цей первісток української Ленініани не позбавлений елементів схематизму. Та велика сила впливу на глядача перших драматичних творів із сценічним образом Леніна, колосальний успіх акторів у ролі вождя революції (а в «Правді» Леніна грали такі: визначні митці, як М. Штраух, А. Бучма, М. Крушельницький), схвальні відгуки Н. К. Крупської⁴, яка вважала образ Леніна в «Правді» (у постановці московського Театру Революції) значним поступом автора й театру,— свідчать про те, що перші спроби, зокрема п’єса О. Корнійчука, були на той час досягненням радянської драматургії, давали простір для подальших різносторонніх пошуків художніх засобів змалювання «історичної, але небувалої Людини» — Володимира Ілліча Леніна.

П’єси «Правда» і «Загибель егкадри» разом з наступним твором Корнійчука — народною драмою «Богдан Хмельницький» (1і938), в якій він оспівав волелюбний дух українського народу, що в союзі з братнім російським народом¹ боронив свою незалежність і визначав свою державність, становлять нечисленний, але художньо вагомий доробок письменника в галузі історичної І ГерОЇКО'ревОЛЮЦІЙНОЇ тематики.

«Правда» була першим твором Корнійчука, виконаним на замовлення. Йому запропонували взяти участь у закритому конкурсі. Відтоді письменник звик орієнтуватися на офіційну ідеологічну, партійно-державну установку, що й живило раз за разом тематику ного сучасних п’єс. Не без такої орієнтації, власне, було створено й історичну драму «Богдан Хмельницький»,, коли постало питання про потребу нового тлумачення постаті знаменитого гетьмана України в противагу давнім оцінкам буржуазної історіографії. П’єса, а потім і однойменний фільм І. Савченка, крім прямої функції переоцінки діяльності Хмельницького, несли потужний художньо-емоційний заряд відтворення мужньої боротьби українського народу за своє національне визволення, були вчасним словом про його суспільну самосвідомість.

Сучасність і злободенність, політична актуальність притаманні усім, наступним творам драматурга, в яких він дедалі більше утверджувався як творець оригінальних, життєво переконливих народних характерів.

У цей час на повну силу розквітає його комедійний талант, його здатність гострим дотепним словом, в багатобарвному художньому образі висміяти недоліки, затаврувати зло. Власне, й попередні твори драматурга — при усій їх жанровій віддаленості від комедії, не обходились без таких художньо необхідних і життєво виправданих вкраплень гумору й сатири. Досить згадати колоритну пару кочегарів революції Фрегата і Палладу з їх уїдливим сарказмом щодо контрреволюційного офіцерства та матроською, галантністю — до Оксани; безпардонно підлого нахабного кар’єриста Аркадія та його тупоумну покровительку чинушу Бочкарьову; бездумного самозакоханого балакуна і позера Корейського, мудро лукавого дотепника запорозького дяка Гаврила з хрестом за пазухою і пістолем за поясом.

Засоби гумору і сатири, драматургічно виграшні прийоми полярного протиставлення персонажів, розвінчання негативних явищ «машиною логіки», за висловом Ю. Олеші, лишаються й надалі на озброєнні О. Корнійчука, коли він вдається до інших ситуацій, інших конфліктів, породжеиих у наш час, коли відсутні класові антагонізми, але існують і будуть існувати суперечності (і не лише комедійні, до яких звертався драматург, а й трагічні) реального поступу життя, яке завжди супроводжується боротьбою нового зі старим, відживаючим (як відомо, «некласові» антагонізми обернулися народові мільйонами невинних жертв часів сталінського режиму).

Гумористичною комедією Корнійчука «В степах України» (1940* друга редакція — 1963), відзначеною Державною премією, розпочинається новий жанрово-тематичний напрямок його творчості. У ній драматург,— як ми нині розуміємо, з явним випередженням життєвих обставин і зайвим оптимізмом,— показав боротьбу за комуністичну свідомість в конкретних умовах колгоспного села передвоєнних років,коли на порядку дня постало завдання економічного й організаційного зміцнення артілей. І якщо* в проблематиці п’єси він опинився в ролі поспішного ілюстратора відповідних партійних рішень, то в змалюванні художніх образів виявив усю багатобарвність свого комедійного таланту. В яскравих художніх образах драматург змальовує, як передові колгоспники, наділені почуттям господарської відповідальності і за землю, на якій вони живуть, і за людей, які мусять дивитися вперед, виступають проти пережитків власницької психології (за сталінськими настановами, тільки так на той час, та й довго ще по тому, як були створені колгоспи, розцінювалась робота в особистому присадибному господарстві).

Тенденцію перших втілював у комедії рішучий і непримиренний Саливон Часник — голова колгоспу «Смерть капіталізму», а другу — впертий, обме-жено-самовдоволений Кіндрат Галушка, голова колгоспу «Тихе життя», та деякі спекулянти, як агент по продажу колгоспних «лишків» Филимон Довгоносик, що звили затишне кубельце під прикриттям Галушки. Комедія приваблювала мільйони глядачів непідробною правдою повнокровних людських характерів, влучністю їх соціально-психологічної індивідуалізації. Щедрий

народний гумор* уміння поєднати серйозний задум з комедійною формою — найістотніші ознаки нового твору письменника. Гострий конфлікт, розгортаючись у різнопланових комедійних ситуаціях, виводив, дрібну, на перший погляд, комічну боротьбу самолюбства двох гонористих сусідів — двох голів колгоспів — у сферу злободенних ідеологічних проблем тогочасного життя.

Перша ж сцена сварки цих героїв нагадує побутовий конфлікт досить віддаленої епохи, коли ворогували за межу, як з гіркотою дорікає батькові Гриць Часник. Не за межу, а за лінію,—гнівно виправляє свого сина Саливон. Справді, колоритні постаті Часника й Галушки, їхніх гострих на язик жінок Палажки та Параски, дітей — Гриця та Галі, на перший погляд, нагадують прославлених класичних героїв Нечуя_тЛевицького чи Гоголя. Ніби близькі й такі поняття, як «межа» та «лінія», але які далекі вони одне від одного за змістом, що вкладається в них тепер. У класичні шати українського народного гумору автор убрав цілком сучасних людей, відобразив життя села, його особливості й суперечності, вдавшись, щоправда, не до реалістичного, а переважно ідилічного «гону, рожевих барв та блискавичного happy end’y. Цей виразний апологетизм, певно, й змусив Корнійчука згодом створити другу редакцію комедії, в якій він значно критичніше оцінив своїх «негативних» персонажів. Але при «модернізації» п’єса значно втратила на художності.

За яку ж «лінію» відбувається сутичка між двома головами у цій п’єсі? Головний герой комедії комуніст Саливон Часник веде рішучу й послідовну боротьбу з Галушкою за те, що той занедбав свій колгосп і йому «руки зв’язує». «Ти ведеш свою лінію і людей портиш,— дорікає він Кіндрату.— Вони в тебе не вперьод дивляться, а вниз, день і ніч, як ховрахи, риються на садибах, жінки перекупками стали. Ти думаєш, землю тобі закріпили, щоб ви тільки на своїх садибах цвітущу жизнь строїли? Дудки!» І на розважливі слова Галушки, мовляв, кожен робить собі «цвітущу жизнь» як уміє, куди поспішати, Часник твердо відповідає:

«Уперьод, уперьод! Хіба товариш Ленін віддав своє життя тільки за те, щоб наші животи були набиті галушками? Та ніколи цього, не може бути, щоб живіт мечту великих людей убив. Раз до комунізму йдеш, Кіндрате, так треба йти до нього швидко і щодня».

Галушка ^ колишній бойовий будьоннівець, щиросердо вважає себе «безпартійним більшовиком», він, як і «партєйний» Часник, теж за комунізм, бо «сознательний і в курсі дєла», але завзято опирається будь-яким спробам свого сусіди «тягнути» його до комунізму, адже йому і в соціалізмі добре: «Я тільки ще в ньому пристроївся, і він мені ще не надоїв». Та яким би високим тином не одгороджувався Галушка від Часника, життя владно бере своє: свідомі колгоспники гостро критикують його, бо Галушка «не туди веде». От і змушений Галушка не тільки змінити вивіску свого колгоспу «Тихе життя», на іншу — «За повний комунізм», а й лінію свою змінити на Часникову, бо вона і є партійною, державною лінією.

Безперечно, сьогодні може виникнути й таке запитання: чи та лінія, яку відстоював Часник, справді відповідала ленінському кооперативному плану організації сільськогосподарських артілей? І чи не крилася в самому житті.

в реальній дійсності альтернатива колгоспним формам господарювання на селі як єдино правильним з тогочасної державної точки зору? Хоча б у вигляді індивідуального чи групового госпрозрахункового підряду, самоокупних фермерських об'єднань? І чи не такі орендні форми міг би впроваджувати у себе Галушка? Та істина завжди конкретна. Історичні обставини кінця 30-х — початку 40*х років, коли писалася ця комедія, такої альтернативи (викладеної в останніх працях Леніна, в економічних розробках Чаянова) не висували. Суцільна колективізація, проведена залізною рукою в найко-ротші строки, закріпила ідеологічно уперед на багато років колгоспну форму (у сталінському варіанті) як єдино правильний шлях до соціалізму. Можливостей вибору, можливостей зіставлення різних напрямів розвитку села в тогочасних умовах реально не існувало, отже, й Корнійчукові для обрання іншого драматургічного конфлікту, для зіткнення інших позицій бракувало принаймні того історичного знання, яким ми озброїлися через півстоліття.

Прикметно, що Корнійчук використовує доброзичливий гумор, «ласкаву сатиру» (за словами А. Луначарського) до провідних героїв комедії — Час-ника та Галушки, який у нього не є негативним персонажем. А от Довгоносика як шахрая і одвертого паразита на народному тілі змальовує гостро сатиричними барвами, до кінця викриває нахабного, цинічного спекулянта й хапугу, що розвів «комерцію» при сприянні політично короткозорого Галушки. До речі, саме такою була й офіційна оцінка комерційних спроб колгоспів, які всіляко затискалися: де господарюють Галушки, де переважає «психологія споживацтва», обов’язково з’являється й Довгоносик, що «підточує коріння колгоспного ладу», «живить приватновласницькі інстинкти».

Добре знання народного побуту й тих змін, що відбулися у свідомості й житті колгоспників, юпомогло драматургу створити виразні, типові характери, мова кожного з персонажів комедії яскраво індивідуалізована, відбиває особливості вдачі героїв. Великої майстерності досягнув письменник і в побудові діалогу — динамічного, природного, активного чинника драматургічної дії. Самобутні національні характери Часника й Галушки увійшли в обіг радянських людей, стали називними типами, синонімами певних явищ життя. Успіх першої комедії Олександра Корнійчука був справді всенародний, вона ставилася в багатьох театрах Радянського Союзу та за його межами.

Пристрасно громадянська позиція письменника, що простежується по* слідовно у розглянутих вище творах, особливо переконливо виявилася у час найважчих випробувань, які випали на долю радянського народу в роки Великої Вітчизняної війни.

Голова СП України бригадний комісар комуніст Корнійчук у цей час веде велику організаторську і пропагандистську роботу, виступає з публіцистичними статтями і промовами по радіо та на мітингах перед трудящими тилу і на фронті, перед воїнами діючої армії. Разом з Вандою Василев-ською — своєю дружиною і другом — він перебував на передових рубежах у складі політуправління Південно-Західного фронту, бере участь у випуску газети «За «Радянську Україну», що видавалася для населення тимчасово окупованої території. Та найвагомішою мистецькою і патріотичною акцією

Корнійчука стала його драма «Фронт», написана одним подихом в неймовірно складних умовах і скрутних політичних обставинах 1942 р.

Як учасник і свідок драматичних подій на фронті в перший період війни, він звичайно ж не міг задовольнитися створеною у вересні 1941 р. комедією «Партизаии в степах України», яка ще не враховувала і не відбивала справжніх складностей воєнних дій. Не вкладалися у комедійну форму тяжкі і суворі враження і визрілі болючі думи, які вимагали рішучої і відвертої розмови.

У п’єсі «Фронт», що стала визначним суспільним і художньо-мистецьким явищем, Корнійчук зумів правдиво відтворити глибокі процеси, що відбувалися на той час всередині армії і насамперед серед вищого командного складу. Тоді, коли наша армія зазнавала драматичних поразок, про які узвичаєно було говорити лише як про невдачі у зв’язку з несподіваним нападом ворога та його кількісною перевагою у техніці, письменник порушив ще й інше питання — про людей, від яких залежить доля війни.

Відверто і прямо драматург заговорив про найболючіше, звів дві полярні точки зору, дві протилежні позиції, втілені в образах Горлова та Огнева, що й визначило драматургічний конфлікт твору. Корнійчук не прагнув хронікально й документально описати події на Південно-Західному фронті, свідком яких він був. Вірний своїм ідейно-естетичним уподобанням, письменник обрав один, але найістотніший аспект: сучасна світова війна з її новим характером стратегічної й тактичної озброєності противника — й застарілі методи ведення воєнних дій окремими військовими керівниками нашої армії.

Зіткнення старого бойового генерала героя громадянської війни Горлова і молодого командарма Огнева відбивало реальні життєві суперечності часу, непримиренність різних професіональних і морально-етичних принципів. Письменник створив рельєфний, загострено сатиричний образ відсталої, закостенілої у сйоїй самовдоволеності і самовпевненості людини, яка, займаючи відповідальну керівну посаду, стала гальмом, шкодила справі.

У своїх безпосередніх діях — військовому керівництві — він демонструє виняткову некваліфікованість і" необізнаність, його «простота» — то не тільки форма, а й зміст, спосіб мислити й чинити не лише «просто», а й спрощено. І тоді хвалькуваті заяви командуючого, що він «не звик сидіти довго у кабінеті і ламати голову над картами», що війна — не академія, головне — шукай ворога, «дій без розмислювання»,— починають набирати аловісного, драматичного звучання. Адже в його руках — плани військових операцій, долі тисяч людей, солдатів і офіцерів,

Відповідно до невисокого рівня і невибагливих смаків командуючого, його оточують недалекі й неоперативні працівники, невігласи й підлабузники, такі, як начальник зв’язку фронту Хрипун, начальник розвідки Удівітель-ний, кореспондент Крикун, люди позбавлені ініціативи — начальник штабу Благонравов, редактор фронтової газети Тихий.

Не дивно, що професійна некомпетентність, самовдоволена обмеженість і тупість Горлова викликають протидію у людей розумних і мислячих, якими постають перед нами генерали Огнєв і Колос, брат Івана Горлова Мирон, син Сергій.

Предметом гострої суперечки в ході зіставлення двох різних методів ведення війни постають такі спеціальні питання, як значення військової, розвідки і зв’язку для успішного проведення операцій, роль військової техніки не тільки в,кількісному обчисленні, айв якісному використанні (швидкість і маневреність), бойовий дух особового складу армії — тобто суто реальні, актуальні проблеми, які потребували на той час пильної уваги.

Саме в такому аспекті, щоб збагнути війну як виснажливий надлюдський труд, показати тяжку працю на війні тих «звичайних переможців», за словами О. Довженка, які своїм життям на кожному клаптику рідної землі кували перемогу, зосередити увагу на воїн і, зобразити його крупним планом,— подає Корнійчук другу сцену другої дії. Письменник не погрішир проти правди, на догоду драматургічному задумові не спростив обставин. Його улюбленому героєві, талановитому генералу Огневу теж не даються легко й безболісно перемоги: за кожну з них треба платити кров’ю і життям солдатів. Батарея лейтенанта Сергія Горлова, залишена для стримування ворога, мужньо, до останку б’ється* не допускає фашистські, танки до «коридору», до тилу армії, що здійснювала блискавичний рейд. Короткий бойовий епізод, введений у «камерну» обстановку п’єси, збагачує її саме отими реальними штрихами життєвих спостережень, яких вдосталь мав письменник.

Вагомий у драмі образ Мирона Горлова, директора великого авіаційного заводу, який прибув на передову, щоб познайомитися з новим типом німецького винищувача. Певною мірою резонерський, функціональний, він став прямим рупором драматурга. Корнійчук прагнув подати його як збірний образ радянського народу, котрий працює в тилу не покладаючи рук, щоб забезпечити армію усім необхідним для перемоги. Саме йому письменник дає право запитати від імені народу, чи відповідає командуючий фронтом Іван Горлов новим вимогам часу, саме в його уста вкладає категоричну вимогу нещадно бити «авторитетних» і самозакоханих невігласів, бо щоб виграти війну, окрім хоробрості, потрібне ще вміння воювати по-сучасному, потрібне бажання вчитися воювати по-сучасному.

Виписаний рельєфно і переконливо, сатиричний образ Івана Горлова на_ч-був узагальнюючих рис. Разом з тим у критиці відзначалося, що позитивні образи п’єси — Огнєв і Колос, Мирон Горлов, а найбільше член Військової Ради Гайдар, який привозить із Ставки наказ про заміну Горлова Огневим, значною мірою позначені риторичністю, в їхніх монологах, оцінках подій і явищ виразно вчувається голос самого автора. Та в творі такого плану пряме звернення, неприкрита публіцистичність саме й були активною зброєю письменника, його пристрасним ствердженням чи запереченням, що й робило «Фронт» одним із кращих зразків політичної радянської п’єси, призначення якої — оперативно вторгатися у хід подій, давати глибоку партійну відповідь на назрілі питання громадянського і державного життя.

П’єса Корнійчука разом з іншими творами, що з’явилися на той час у радянській драматургії («Російські люди» К. Симонова і «Навала» Л. Леонова, «Син династії» Ю. Яиовського та «Шлях на Україну» О. Левади, «Сталінградці» Ю. Чепуріна й «Офіцер флоту» О. Крона), відбивала високу патріотичну Свідомість радянського народу, героїчний пафос, порушувала великі проблеми громадянського, ідейного, морального характеру.

’ Водночас нищівний критичний пафос і сатира на воєначальників вищих рангів, здавалось би, різко відділяли «Фронт» від загального драматургічного потоку, ламали вже усталену тематичну і стильову традицію. Та при всій своїй жанрово^:тематйчній винятковості «Фронт» Корнійчука «фактично сконденсував глибинні тенденції художнього розвитку того часу, дав Відповідь на питання, які нікого не залишали спокійним уже з перших місяців вій^ ни... Для такої відповіді потрібен був не лише тверезий і по-своєму жорстокий аналіз дійсного стану речей, але й художня форма, здатна витримати таке потужне змістове навантаження» ⁵. Не без того, що вже й у роки війни дехто міг робити дальші логічні висновки і докопуватися до «глибоко заритого питання», як писав К. Симонов у романі «Живі і мертві» — чому саме бездари Горлови опинилися в керівництві армією.

Попри усі домисли, які точилися і в час появи «Фронту», і пізніше, про те, нібито п’єса була написана на замовлення, щоб «віднайти» причини наших поразок у перший період війни, її глибинна художня суть об’єктивно спрацьовувала на розвінчання не лише Горлових, а й самого духу сталінщини, кривавого деспотизму вождя та його кадрової політики, внаслідок якої і були знищені сотні здібних воєначальників, починаючи з таких видатних полководців, як ТуХачевський, Якір, Уборевич.

Могутня викривальна сила сатиричного образу Горлова, в якому дехто впізнавав себе, викликала різке заперечення, аж до телеграм у Ставку з вимогою припинити друкування п’єси в газеті «Правда» і заборонити її постановку в театрах як річ «абсолютно шкідливу». Принципову партійну оцінку драмі, що гостро і правдиво викривала причини воєнних невдач Радянської Армії на початковому етапі війни, дала «Правда» у статті «Про п’єсу

О. Корнійчука «Фронт»⁶. Газета підтримала різку, відверту критику на адресу відсталих від життя воєначальників, закликала покінчити з самозадоволеним неуцтвом у веденні війни, наголошуючи, що Горлов — це узагальнений образ багатьох малих Горлових — і середніх, і молодших командирів. А про всенародну підтримку злободенного, громадянськи сміливого твору Корнійчука свідчила та маса листів — солдатських трикутників, які надходили з армії і від читачів з тилу, часто з лаконічною адресою: «Москва, письменнику, що написав «Фронт», Корнійчуку». Постановою Ради Народних Комісарів СРСР письменникові за п’єсу «Фронт» було присуджено Державну премію.

Післявоєнну творчість О. Корнійчука складають десять п’єс про сучасність, написаних з 1945 по 1970 p.: комедії «Приїздіть у Дзвонкове» (1945), «Калиновий Гай» (1950), «Чому посміхалися зорі» (1958), «Над Дніпром» (I960), «Мої друзі» (1968), драми «Мрія» (1946, у пізнішій редакції — «Розплата»), «Макар Діброва» (1948), «Крила» (1954), «Сторінка щоденника» (1964), «Пам’ять серця» (1969). Не всі вони рівнозначні за художнім рівнем та суспільною вагою. Є серед них прохідні, короткочасні твори, які не затрималися довго в репертуарі театрів («Мрія», пізніше — «Розплата»). Є п’єси злободенні, актуальні за темою, які, проте, у змалюванні поточного життя не позбавлені елементів ілюстративної заданості та прикрашання дійсності внаслідок впливів поширеної у післявоєнні роки «теорії безконфліктності», від якої не легко було позбавитися навіть за допомогою таких радикальних ліків, як спеціальні партійні постанови та передова стаття газети «Правда» 7 квітня 1952 р. «Подолати відставання драматургії».

П’єси «Приїздіть у Дзвонкове», «Калиновий Гай», «Макар Діброва», що порушували у драматичних конфліктах громадсько-політичні та економічні проблеми тогочасного життя (скажімо, заклик до відбудови і піднесення зруйнованого війною господарства, боротьба з настроями утоми і перепочинку після величезної напруги років війни, настійна необхідність йти вперед, не заспокоюватись на досягнутому, ставити все вищі вимоги і долати нові рубежі, щоб швидше вивести країну з розрухи), в художньо-естетичному плані мали помітно вразливі місця: поспішні, прискорені розв’язки конфліктів так званого виробничого плану, конфліктів «хорошого з кращим», легке подолання усіх труднощів, що спрощувало й викривляло реальну картину дійсності, суворі типові обставини післявоєнного буття народу.

А є у післявоєнній спадщині письменника й такі п’єси, що стали значними мистецькими подіями, справжніми виразниками духу часу («Крила»), твори, що, окрім вагомої суспільно-політичної змістовності й актуальної злободенності, мають у своєму активі соціально-філософські, неминущі аспекти осмислення життя народу, життя людського духу («Сторінка щоденника», «Пам’ять серця») з їхніми по-чеховськи прихованими «тихими драмами» людських доль, нелегкими внутрішніми колізіями, без готових відповідей на складні питання до життя і про життя.

Корнійчук — вроджений драматург. Тож навіть у скрутний для всієї радянської драматургії час «безконфліктності» він умів створити п’єси і наснажити їх непідробною правдою людського характеру. Яскраві людські типи довго ще по тому, як втрачають новизну спрощені суспільні обставини його творів кінця 40-х — початку 50-х років, становлять їхню неперехідну художню цінність.

Придивімось до них пильніше. Ось інвалід війни Прокіп Ключка — парторг і великий мрійник — крізь руїни сплюндрованого війною села Дзвонкового бачить його майбутнє відродження і розквіт. По-державному мислить простий шахтар Макар Діброва, який не уявляє собі спокійної пенсійної старості, поки є робота для його працьовитих рук, поки його тривожить неспокійне партійне сумління. А ось барвисто яскраві національні традиційно-комедійні типи мешканців сучасного «Калинового Гаю» — голова сільради Ганна Ковшик та голова колгоспу Романюк — ідеолог «середнього рівня», близький родич довоєнного Галушки, чи новітній заповзятливий хазяйчик із села над Дніпром Македон Сом з вельми розвинутою спекулятивною жилкою і непомірним честолюбством. В цій шерезі і зовсім новий герой — зловісно важка постать голови облвиконкому Дремлюги з його вельможно-бюрократичними тенденціями і найгіршими волюнтаристськими замашками культівських часів. Саме завдяки таким яскравим художнім образам розширювалися проблемно-тема* Тичні й жанрові горизонти української драматургії повоєнного періоду.

Наділений талантом комедіографа, Корнійчук збагатив українську і загалом союзну драматургію винятково промовистими сатиричними образами, сильними своєю типовістю, узагальненістю. Сатира й на сьогодні явище досить рідкісне, що ж до розглядуваного періоду — повоєнних років — то взагалі, як зазначав О. Корнійчук у доповіді на Другому Всесоюзному з’їзді письменників (1954), серед драматургів головним чином точилися безплідні суперечки й дискусії про те, що «слід спочатку вирішити, які Гоголі й Щедріни нам потрібні, що слід виробити спочатку точну формулу, а потім писати сатиричні п’єси» ⁷.

Драма Корнійчука «Крила» (1954) разом із першими сатиричними п’єсами С. Михалкова й А. Макайонка, В. Минка та Ю. Яновського, що з’явилися після відомої статті «Правды» на початку 50-х років і стосувалися гострих соціальних конфліктів, практично розв’язувала назрілі проблеми тогочасної естетики, канони і догми якої були розхитані після наступних рішень XX з’їзду партії. Водночас п’єса безпосередньо вторгалася у вир най-пекучіших громадських та політичних подій, була негайним відгуком автора на ті благотворні зміни, які почалися в країні по відновленню ленінських норм життя суспільства.

Мистецька реакція драматурга проявилася не лише у тій пристрасній публіцистичності, з якою він схоплював нові тенденції, а і в художньо-образній формі,— створенні нових виразних характерів, нових типів. Саме це й виводило Корнійчука у лави першовідкривачів, що розпочинали якісно інший етап в драматургії. Незважаючи на певну ілюстративність і переобтяженість проблемами, Корнійчук створив злободенний художній твір, проклавши першу борозну в художньому освоєнні нової тематики і самобутніх типових характерів.

Конфлікт п’єси «Крила», яка й сьогодні звучить актуально, відтворює життєві протиріччя соціального плану — протиріччя між демократичними основами радянського ладу і бюрократично-вельможними, адміністративно-командними тенденціями у поведінці та мисленні деяких керівних працівників. У п’єсі різко протиставляються два типи партійно-державних діячів — Ромодан і Дремлюга, та цим протиставленням ідейний зміст твору не вичерпується.

Найбільшої художньої виразності досягає драматург у гостросати-ричному образі Дремлюги. Це тип номенклатурного діяча застарілого зразка, який довгі роки залізною рукою здійснював керівництво людьми

і державними справами. Стиль його «управління» досить красномовний: лайка, окрик, грубість, від яких у підлеглих трапляються сердечні приступи, «холонуть душі», «трясуться. підборіддя». Такі методи розквітли на, грунті самовпевненості, пихи, відчуття власної величі: «Ми на своїх плечах усе витягли й будемо далі тягти за всіх аж до могили. Але руку нашу (потряс кулаком) запам’ятають!..»

Дремлюга — бюрократ і пустодзвін, що давно одірвався від життя і від народу., якому він не довіряє і до якого ставиться зневажливо. Він «авторитетно» керує усіма справами, а тим часом не знає справжнього стану речей, його цікавить тільки «справна цифра». У своїй діяльності Дремлюга спирається лише на загальні директиви і розпорядження, та й сам плодить їк у реличезній кількості, замість того щоб безпосередньо на місцях подавати’ практичну допомогу. Він оточив себе такими бездарними базіками, як талмудист, і начотник Овчаренко та «плодоовоч» Терещенко, а людей здібних і тямущих, наприклад Вернигору, перетворив у переписувачів паперів. Затиск критики, окозамилювання, брехня буйно квітнуть у такій атмосфері.

Своє розуміння нового типу партійного керівника втілив Корнійчук в образі Ромодана, який він створив методом доведення «від супротивного». Стиль роботи Ромодана, на відміну від Дремлюги, конкретно діловий. Він чуйний і привітний у ставленні до людей, думає про задоволення потреб народу сьогодні, тепер; а не взагалі, в далекому майбутньому. У практичній діяльності він протиставляє самовпевненості Дремлюги свою впевненість у перевазі переконливого щирого слова над загальними гучними фразами і залякуванням міліцією та судом. Правда життя, партійна правда — на боці Ромодана. Це автор доводить усім пафосом свого твору. У фіналі п’єси Дремлюга не переможений до кінця і певний, що час ще зміниться на його користь, та . розв’язка драматургічного конфлікту — естетичне розвінчання Дремлюги та його «лінії» — цілком зрозуміла.

Корнійчук не був першовідкривачем багатьох порушених ним проблем» але сатиричний образ Дремлюги, не відомий досі в драмі,— його художнє відкриття. Саме тут автор досяг великої мистецької правди і життєвої переконливості, в той час як у позитивному героєві п’єси Ромодані відчувається і заданість, і дидактизм. Можливо, саме в поспішності відгуку на сьогоденні події криється схематизм окремих позитивних образів, які завжди вдавалися драматургу. К. Симонов підкреслював, що «Корнійчук іде по цілині, взявши найважливішу тему, розчищаючи в ній шляхи для інших і, певна річ, відчуваючи при цьому найбільші труднощі як художник» ⁸.

Заслуговує на увагу плідний досвід ліплення такого винятково колоритного сатиричного типу, як Македон Сом з комедії «Над Дніпром», у якій драматург піднімав одне з найактуальніших питань — рівень керівника в сучасних умовах колгоспного виробництва. Корнійчук не шкодує комедійних барв, щоб розвінчати цього обмеженого, засліпленого честолюбством, самозакоханого обивателя на відповідальній посаді голови колгоспу. Гіпербола, гротеск, комічні невідповідності і контрасти, напрочуд соковита

образна афористична мова, комедійні ситуації та середовище підлеглих і покровителів, так зване комедійне тло,— усе спрацьовує на розкриття низької культури, духовної безкрилості й політичної короткозорості Македона, людини, проте, не однозначної, наділеної і гострою хваткою, і організаційними здібностями, і бурхливим темпераментом. Особистості неординарної, безперечно, яскравої, але не на своєму місці. Ось знову виникає альтернатива і міркування про значення людського фактора, плідне застосування господарських здібностей. Як би такий Сом міг розвернутися не в керованих зверху Гаврилами Нечаями колгоспах, а в кооперативному об’єднанні, де є простір для ініціативи! Тип був підмічений драматургом вдало, а от реальних обставин для його розквіту не було.

Комедія «Над Дніпром», як і драма «Крила», не в усьому задовольняла критику, але суспільне значення цих творів, сильних своїм сатиричним спрямуванням,— незаперечне. Порушуючи злободенні питання громадського буття, вони дошкульно, дотепно розвінчували волюнтаризм, чиновницько-бюрократичне зневажання вимог і потреб реальної дійсності, виявляли їх шкідливий, розтлінний вплив на суспільну моральність, на господарське життя країни. А комедійні і драматичні аспекти згаданих творів збагачували гуманістичну й демократичну їх наповненість, розцінюючи недовіру і байдужість до людей, до їх почуттів і потреб як явище абсолютно аморальне, Згубне для суспільства. Охоплюючи широке коло суспільних проблем свого часу — середини 50-х — початку 60-х років, що вимагали об’єктивного аналізу і невідкладного втручання, Корнійчук виступав як громадянин і державний діяч.

Громадянські позиції радянського митця, які письменник послідовно виявляв у своїй багатогранній літературознавчій, критичній та громадсько-літературній діяльності, знаходили втілення і в його художній творчості. Показова в цьому плані п’єса «Сторінка щоденника» (1964) — цікаве явище у творчій біографії драматурга не тільки для характеристики його власного світогляду, а й для розуміння складного етапу в суспільному житті країни після XX з’їзду партії.

Болючі роздуми митця над сучасним життям, сумніви у досконалості його знання, гірке усвідомлення неймовірного парадоксу, коли «про зорі знаєш більше, ніж про те, що відбувається тут, на маленькому клаптику землі», осмислення необхідності «частіше в своїй душі прополку робити», щоб не поросла вона бур’янами підлабузництва до «власть імущих», щоб на правильний шлях спрямувати свій талант,— в центрі драми. Протилежні погляди на життя у драматурга Аркадія Іскри — людини допитливої, чесної, яка відкрито дивиться правді в вічі, і закостенілого, непорушного у своїх застарілих світоглядних позиціях художника Богутовського, котрий не може відмовитися від звичних уявлень про життя, від завчених і тому зручних мистецьких засад.

Заперечуючи Богутовському, головний герой драми — письменник Іскра і сам проходить болісний шлях переоцінки, переосмислення своїх життєвих позицій, власних мистецьких уподобань. Справжній митець, щоб стояти на рівні свого часу, мусить бути з народом, писати правду про його життя, а не вишукувати самих «маяків». Відчутні автобіографічні нотки цієї п’єси і якийсь щемливо інтимний відтінок (недарма названо п’єсу так прозоро — «Сторінка щоденника») вносять у твір елементи сповідальності і філософського осягнення сенсу творчої праці, долі сучасного мистецтва, місця і ролі інтелігенції в загальнонародному житті.

’ П’єса «Сторінка щоденника» ніби на новому, вищому злеті, на іншому спіральному витку звертає нашу увагу на ті питання, які здавна хвилювали Корнійчука. З письменниками і художниками, вченими й артистами, лікарями і партійними керівниками зустрічаємося у п’єсах «На грані» і «Кам’яний острів», «Платон Кречет» і «Фронт», «Приїздіть у Дзвонкове» і «Калиновий Гай», «Чому посміхалися зорі» та «Мої друзі», «Розплата» і «Пам’ять серця». І щоразу це вже інші герої, вони відтворюють риси нової дійсності, особливості і прикмети свого конкретного часу. Глибоко симпатизуючи героям, письменник не ідеалізує їх, його персонажі — живі люди, не позбавлені вад І помилок. Але нещадним і безжальним, пристрасно гнівним виступає він щодо обивателів і міщан, які тільки претендують на звання інтелігентів. Бо, як неодноразово проголошував сам Корнійчук, висока приналежність до народної інтелігенції, чесна, відповідальна праця радянського письменника — це насамперед глибоко усвідомлений обов’язок перед своїм народом сумлінно, на повну силу трудитися для його щастя.

Близька за ідейним змістом до п^гєси «Сторінка щоденника» комедія «Мої друзі» — твір, у якому питання громадянської, суспільно спрямованої діяльності митця посідають так само провідне місце. Сюжет комедії побудовано на прозорій алегорії; історія тривалої «хвороби» Касяна Римаря — майстра народної кераміки, який вирішив не розмовляти ні з ким, раз йому «заїтуляють рота» деякі адміністративні «цінителі» від мистецтва та їх «теоретичні» натхненники на зразок його сусіди Моргуна,— дає змогу драматургу наповнити твір дотепними сценами з арсеналу комедії ситуацій. Є в п’єсі кілька оригінальних постатей. Насамперед привертають увагу колоритне подружжя Моргунів, «гіпнотизер» Альфред Гулька та лікар-професор Супрун, поштар Чорногуз, Варвара, виписані виразними комедійними барвами. Та основне ідейне навантаження автор вкладає в образ народного митця Касяна і його устами пристрасно стверджує право художника відображати життя в усій його повноті і різнобарвності, вільно вдаватися до змалювання і позитивного, і негативного в житті, щоб позбутися всякої нечисті засобами нищівного осміяння, не чекаючи на це дозволу й благословення моргунів, з їх виваженим дозуванням білих і чорних фарб та «урівноваженням»: н2 кожних три негативних персонажі зробити ну хоч би два позитивних...

Недарма на такі повчання мистецтвознавця Степана Моргуна здивований Римар глузливо відповідає: «Який я дурень! Не розумів, що із мистецтві найголовніше — арифметика...»

У п’єсі «Мої друзі» знайшло відображення ставлення Корнійчука до митців з народу, глибоке схиляння перед невичерпними творчими силами нації, яка дала світові геніального Шевченка, Письменник, чиє власне художнє обдарування живилося з чистих джерел народної творчості (він дуже любив народні українські пісні, внутрішня музичність — стильова прикмета багатьох його драматичних творів), виплекапий на демократичних традиціях корифеїв української театральної культури, на гоголівських засадах реалізму і народності.

На посаді голови Державного комітету по Шевченківських преміях драматург активно підтримував, схиляючи громадську думку та допомагаючи влаштовувати персональні виставки, кандидатури на здобуття премій таких народних митців, як майстри живопису Марія Примаченко і Ганна Собачко (Шостак), ткалі Ганна Верес і Анна Василащук, високо цінував творчість майстра народної кераміки Федора Олексієнка, майстра народної вибивної тканини Євмена Повстяного, народного художника Олександра Саєнка.

Комедія «Мої друзі» — данина шани тим, хто несе своїми художніми витворами радість і добро поміж людей. «Без глибокого вивчення рідної народної творчості професійний художник завжди буде з одним крилом, який би у нього не був талант. З одним крилом!» — промовляє драматург устами героя своєї комедії.

Помітне місце у творчості Корнійчука займає його остання драма «Пам’ять серця» (1969) — п’єса з поглибленим соціально-психологічним аналізом духовного буття радянських людей повоєнної доби. Твір піднімає нові пласти життя, простежує душевні тривоги й боріння людини, розкриває духовні сили народу, єдність долі окремої особи з долею його Батьківщини. Взявши за основу сюжету один епізод з життя своєї героїні — Катерини, драматург розгортає широке полотно, де в скупих, ощадних за обсягом, лаконічних за емоційним наповненням сценах постає об’ємна панорама багатогранного і непростого, сповненого цільності, а водночас і невидимих «тихих драм» життя людей 60-х років. При цьому точна хронологічна прив’язка (в окремих деталях сюжету й штрихах до характеристики персонажів) не стає на заваді ретроспективному й перспективному осягненню історичного буття народу, що реалізується у конкретних долях героїв.

Несподівана зустріч Катерини — колишньої партизанки, а нині працівниці ткацького комбінату, комуністки, депутата міськради, з гостем міста — провінційним мером з Італії Антоніо Террачіні внесла сум’яття й душевний переполох у її життя, яке досі повністю вичерпувалося професійними і громадськими клопотами, скромним домашнім побутом з матір’ю та сином. Адже Антоніо, який довго й уперто розшукував Катерину, то її давнє перше кохання, палке, короткочасне й безнадійне в умовах гітлерівського концтабору й недовгої спільної боротьби колишніх в’язнів з фашизмом. По тому було гаряче очікуване повернення на Батьківщину, було щасливе материнство, хоча син Антон виростав без батька.

Шквал почуттів, які охопили Катерину, виплеснув те, що ретельно ховалося у потаємних глибинах душі і довгій пам’яті серця. А разом з тим породив і тривогу: як зустрінуться батько з сином, які досі нічого не знали один про одного.

Корнійчук, безумовно, взявся до колізій небуденних, ситуацій виняткових. Змальовуючи, за своїм звичаєм, життя певної родини і зосередивши увагу на внутрішніх конфліктах, він вносить у камерну по формі сімейну драму цілий навколишній світ з усіма його невідворотними турботами й прикметами часу, багатоманітністю й заплутаністю людських доль і стосунків, драматично прочитуваною історією кожного неповторного людського життя (не лише головних, а й другорядних персонажів,— старого генерала й прибиральниць біля пам’ятника Слави, друзів матері Катерини — капітана й ак-тора-коміка тощо). Це дає змогу драматургу показати справжню широчінь світогляду своїх героїв, які не замикаються в колі хатніх інтересів, розкрити їхнє громадянське й духовне єство. Душевна краса і благородство, сердечна прихильність радянських людей, з якими зустрічається Антоніо, допомагають йому краще збагнути їхню сутність, їхню переконаність і віру, щире прагнення до мирного, добросусідського існування, а разом з тим і самому утвердитися в своїх позиціях, зайняти певне місце у лавах борців, щоб не хитатися, подібно до маятника, «то трохи вліво, то трохи вправо».

Закликом до єднання, протестом проти війни і глобальної загибелі людства стала ця п’єса Корнійчука, яка сьогодні, в часи формування нового мислення і в міжнародних відносинах, звучить не менш актуально. Пам’ять серця — то не лише пам’ять про давнє кохання, яке не визнає меж і кордонів, національних чи расових відмінностей. Це і вічна пам’ять про загиблих, які полягли в боях за свободу нашої Батьківщини, скорбний реквієм над святими могилами. Ця тема особливо проникливо відтворюється у сцені біля пам’ятника Слави, де старий генерал, мов рідним синам, щоденно віддає шану похованим тут героям.

Та безпосередність «картин з життя» і ніби зумисна відсутність авторської заданості, з якою драматург показує нам своїх героїв у їх повсякденних справах і турботах, особливо помітна в останніх творах письменника — «Сторінка щоденника» й «Пам’ять серця». Тут драматична напруга досягається головним чином не полярним протиставленням різних людських типів і «ліній», а завдяки глибинному розкриттю душевних зрушень, внутрішніх колізій, виразно схиляє Корнійчука в бік поглибленої психологічної наповненості образів, до нової для нього манери письма, м’якої напівтональ-ності, що близька до особливостей чеховської драматургії. П’єса «Пам’ять серця» була схвально сприйнята глядачем, а її вистава у Київському театрі ім. І. Франка відзначена Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1971).

Театр — це концентрована історія,— говорив О. Толстой. Такою історією певною мірою був і театр Корнійчука. Кращі п’єси драматурга відображали різні етапи життя народу з його спрямованістю до заповіданих ідеалів людства — соціальної справедливості — і самовідданою боротьбою за народну владу («Загибель ескадри», «Правда»); з його молодістю і дерзновенними мріями «повернути людству мільйони сонячних днів» («Платон Кречет»);

з невичерпним трудовим ентузіазмом і пафосом творення, щоб досягнення матеріального достатку було не межею, а ступенем у досягненні гармонійного життя людей («В степах України», «Макар Діброва», «Калиновий Гай», «Над Дніпром»). Пройняті духом гуманізму п’єси Корнійчука останніх років — свідчення морального здоров’я і сили народу, який сміливо відмітає все, що було вчорашнім, віджилим днем його буття («Фронт», «Крила»), вони сповнені незмінною турботою про мир, біллю і пам’яттю про загиблих в ім’я свободи і щастя народів («Сторінка щоденника», «Пам’ять серця»).

Аналізуючи мистецьку спадщину письменника і підкреслюючи його внесок у розвиток драматургічної поетики, варто наголосити, що при всій злободенності своєї творчості і володіючи особливим чуттям сцени, він не захоплювався зовнішніми формами новацій, а прагнув донести новий зміст життя. Проблеми, конфлікти, характери героїв кращих його п’єс — це художнє відкриття, свіже слово не лише естетичне, а й громадянське, суспільно-політичне. У цьому плані він був творцем нової радянської соціальної драми — драми ідейних колізій, нових соціально-психологічних типів нашого часу.

Безперечно, творча праця письменника, яка припала на роки утвердження в нашій країні автократного деспотизму Сталіна і командно-адміністративного стилю керівництва державою, не могла не зазнати відповідного ідеологічного тиску, особливо якщо зважити на соціально-публіцистичний нахил його мистецької індивідуальності. Саме цим насамперед можна пояснити відчутну неузгодженість між щирим бажанням Корнійчука служити інтересам народу і реалізацією його в літературній творчості, де обминалися найтрагічпіші сторони буття країни і послідовно втілювалися саме державні, тоталітарні погляди.

Але при всіх політично вивірених мажорних настроях, відповідних до панівних ідеологічних та естетичних канонів, реальна дійсність у вигляді багатоманітних людських типів — численних його героїв, з усіма властивими їм натуральними рисами, прикметами і реаліями справжнього, а не заси-ропленого життя, пробивалась на сцену, протягом чотирьох з лишком десятиліть орієнтувала українську та й загалом радянську драматургію на змалювання повнокровних людських характерів з їх непростими, часом трагічними долями.

Сучасність і актуальність у поєднанні з високою професійною майстерністю наближали кращі твори письменника до класичного, надбання української і всієї радянської драматургії, забезпечували його п’єсам тривале сценічне життя не тільки в нашій країні, а й за її межами. Вперше переступивши кордон в середині 30-х років, драми Корнійчука відтоді поширилися на всі континенти і відомі в Польщі і Болгарії, Канаді і Румунії, Англії і НДР, Франції і Японії, Індії та Гані, Угорщині й Чехословаччині, Фінляндії

1 Кореї, Греції і В’єтнамі, Кубі й Австрії, Алжірі та Аргентіні.

Та варто зважити й на таке: силою свого таланту, художньою переконливістю образів, реалістичними соціальними типами Корнійчук впливав на уми й почуття сучасників, вселяв віру в істинність того, що вони бачили на сцені, і при відсутності гласності й широкої демократичної поінформованості споглядання на сцені «третьої», уявної дійсності часто було для них ідеологічним харчем, формувало (чи деформувало) світогляд. Нині, у період перебудови, коли народові стала доступною уся правда «о времени и о себе», театри втратили інтерес до тих його творів, у яких він змушений був вдаватися до напівправди, до прикрашання і лакування, до підміни справді трагічних колізій життя народу неістотними побутовими чи офіціозними соціально-економічними конфліктами з досить відчутною догідливістю і забіганням наперед.

Окрему сторінку біографії Корнійчука становить його публіцистика —

2 9-236 33 теж у чомусь суперечлива, нерівнозначна, яка вже втратила роль активного суспільного чинника і не пережила свого творця. Та у його добу пристрасне слово письменника знаходило відгук у серцях людей, особливо у час важких випробувань, пережитих народом у війну, і в період багаторічної роботи в захист миру, якій він присвятив усе своє життя. Ще 1935 р. на Міжнародному конгресі захисту культури в Парижі молодий письменник налагоджував дружні зв’язки з представниками світової літератури, що об’єднувалися у боротьбі за мир. А починаючи з конгресу у Вроцлаві (1948), він активний член Бюро Всесвітньої Ради Миру та Президії (з 1958 р.) поряд з такими видатними діячами, як Фредерік Жоліо Кюрі, Джон Бернал, Ромеш Чандра. Міжнародна Ленінська премія «За зміцнення миру між народами» і Золота медаль миру ім. Жоліо Кюрі заслужено увінчала його діяльність на цій благородній ниві.

Помер О. Є. Корнійчук 14 травня 1972 р. і похований у Києві на Байковому кладовищі.

Д. Т. ВАКУЛЕНКО

ДРАМАТИЧНI ТВОРИ