Драматичні твори

ДІЯ І

КАРТИНА ПЕРША

Кабінет командуючого фронтом. На стіні — карта. Коло неї — командуючий фронтом Горлов. Входить а д’ ю т а н т.

Ад’ютант. Товаришу командуючий, редактор нашої фронтової газети, старший батальйонний комісар Тихий, та спеціальний військовий кореспондент, батальйонний комісар товариш Крикун, просять приділити їм п’ять хвилин.

Горлов. Нехай заходять. (Потягнув шнур, карта закрилась. Сів за стіл, пише )

Входять кореспондент Крикун та редактор Тихий. На поясі великий маузер ', на грудях висить лейка ².

Сідайте. Я зараз. (Закінчив писати.) Ну, писаки, що скажете? ( Сміється.)

Тихий та Крикун встали.

Крикун. Редакція столичної газети, яку я маю честь представляти, доручила передати вам, товаришу командуючий фронтом, вам, безстрашному полководцеві, гаряче поздоровлення. Сьогодні мене повідомили телефоном, що Указ про нагородження вас орденом вміщено в нашій газеті на першій сторінці. Мені замовили про вас статтю, і я з невимовною радістю написав статтю на триста рядків. Щоб не помилитись, дозвольте дізнатись, в якому році ви одержали перший орден?

Горлов. В тисяча дев’ятсот двадцятому.

Крикун (записує). Так-с. Другий?

Горлов. Другий — в тисяча дев’ятсот двадцять першому.

Крикун. Чудесно. Третій?

Горлов. В день двадцятиріччя Червоної Армії.

Крикун. Чудесно. (Пише.) Четвертий?

Горлов. А четвертий, виходить, сьогодні.

Крикун. Ах, так, так. Пробачте, пробачте. Дозвольте вас увічнити для столичної преси.

Горлов (посміхнувся). А може, не треба?

Крикун. Що ви! Країна мусить знати своїх видатних полководців. Одну хвилину. (Направив лейку.) Так. Спокійно. Є. Ще хвилиночку. В профіль. Так. Є. Дякую. Пробачте, товаришу командуючий, вузол зв’язку відмовляється сьогодні передати мій матеріал. У мене дві статті — одна про героїв-бійців, друга — про вас; Дуже прошу допомогти.

Горлов. А хто вас кривдить?

Крикун. Комісар. Каже — довгі, треба скорочувати. Але хіба можна скорочувати такий матеріал?

Горлов. Про мене — можливо, й варто скоротити, а про бійців не слід.

Крикун. Скоротити ніяк не можу. Уся композиція розсиплеться. Тут питання в архітектоніці, стильовий план статті такий...

Горлов. Ну, добре, добре. І народ же ви, писаки, закручувати майстри: «композиція», «стиль» і, як ще там у вас, ті «жанри». Темне діло. Ми, солдати, народ простий. З нами говорити треба просто: так, мовляв, і так. Допоможи, товаришу командуючий, а ми, коли в силах наших, так допоможемо. (Натиснув кнопку.)

Входить а д’ ю т а н т.

На провід Хрипуна.

А д’ ю т а и т. Генерал-майор Хрипун тут. Тільки що зайшов.

Горлов. Давай його.

А д’ ю т а н т. Єсть! (Вийшов.)

Горлов. Я вашого брата люблю, поважаю, тільки мало пишете і опрацьовуєте мало. Ви більше б на передову їздили. Там такий матеріал...

Крикун. Яз радістю і жив би на передовій. Але я спеціальний кореспондент по фронту і мушу бути, на жаль, у штабах, щоб освітлювати все. Але не турбуйтесь, я одержую матеріал тут і його опрацьовую. Вже надруковано сто п’ять моїх статей про героїв. Мені головне — одержати факт, а все останнє я створюю.

Горлов. Це добре. Більше треба.

Входить начальник зв’язку генерал-майор Хрипу н.

Хрипун. Дозвольте, товаришу командуючий.

Г орлов. Сідай. Чому кривдиш кореспондента?

Хрипун. Товариш кореспондент до мене не звертався.

Крикун. Я до товариша комісара звертався.

Г орлов. Вправ йому мозок, щоб газетярів мені не кривдили. Це діло потрібне. Народ мусить знати, як воюємо, героїв скільки у нас. І для історії. Аякже! Коли-небудь, за років п’ятдесят, розкриють газету, і там, як у дзеркалі, видно, як ми воювали. Це велике діло.

Хрипун. Єсть, товаришу командуючий! (До Крикуна.) За годину заходь до мене.

Крикун. Дякую.

Горлов. А коли розкриють нашу фронтову газету, то мало що там побачать. Погано працюєте, товаришу редактор.

Тихий. Пробачте, товаришу командуючий. Дозвольте дізнатись, які будуть зауваження. Врахуємо. Постараємось. Виправимо.

Хрипун. Розвели сьогодні мало не на всю сторінку базікання.

Тихий. Це про зв’язок?

Хрипун. Який там зв’язок! Ви розписались в своїй дурості. Я командуючому доповів, і він зі мною згоден.

Тихий. Товаришу командуючий, це ж бесіда нашого кореспондента з командуючим армії Огнєвим.

Горлов (сміється). А ти думаєш, у командуючого армією в голові не може бути дурниць? Скільки доводиться їм мозок вправляти! І особливо Огнєву. Цей любить у хмарах жити, а ми на землі. «Протягивай ножки по одежке».

Тихий. Винуват, але у цьому випадку я вважаю.і.

Горлов. Що ти вважаєш? Ти у військовій справі дваж-ди два не знаєш, а вже — «я вважаю». Що це за базікання? (Бере газету, дивиться.)

Хрипун. Ось тут (показує), хоч би оце місце...

Горлов (читає). «Не хочуть зрозуміти ті, кому належить знати, що сьогодні командувати без справжнього радіозв’язку неможливо. Це не громадянська війна». Базіка! Що він знає про війну громадянську? Під стіл пішки ходив, коли ми чотирнадцять держав били. І поб’ємо будь-якого ворога. І не радіозв’язком, а геройством, доблестю. А він розплакався. «Командувати не можна». Що ж, навчимо.

Крикун. А-я-яй...

Хрипун. А ось, тільки подумайте. (Читає.) «Тільки наша відсталість, тупість окремих командирів і начальників заважають поставити радіозв’язок на потрібну височінь. Усі умови для цього є».

Крикун. А-я-яй... Це ж критика командування!

Хрипун. Це ще було б нічого, а ось (читає): «Радіозв’язок, як і взагалі зв’язок, у німців добрий, і нам треба вчитись у ворога і обігнати його». Ви розумієте, що це значить? От прочитає боєць, командир. Що він скаже про свій зв’язок? Піднімає це його бойовий дух? Для чого нам пропагувати фашистський зв’язок? Кому це потрібно?

Г орлов. Ну, редактор вискочив з статтею, як той Пилип з конопель. Для нього це темна матерія, а Огнєв сьогодні буде тут. Ми його спитаємо. (До Тихого.) А тебе попереджаю: коли будеш совати свого носа не в своє діло, замість того, щоб як слід день у день показувати героїв-бійців, богатирів наших,— то буде погано.

Тихий. Винуват, товаришу командуючий. Врахуємо. Виправимо. Постараємося.

Горлов. Ви вільні.

Тихий і Крикун виходять. Але коли Тихий пішов за двері, Крикун повернувся.

Крикун. Пробачте, товаришу командуючий. Я як представник центральної преси мушу написати критичну статтю про вашу фронтову газету_N Дійсно, вона не освітлює на повний голос рядових героїв, як ви справедливо на це вказали.

Горлов. А що ж, покритикуй, вправ мозок нашому редактору. Це тільки на користь.

Крикун. Слухаю. Дозвольте йти?

Горлов. Іди.

Крикун вийшов.

Хрипун. Він взагалі зазнався.

Гор л о в. Хто?

Хрипун. Огнев. Вдає з себе маршала,

Горлов. Вісе це молодість. Почав воювати полковником. За три місяці генерал-майора одержав, а зараз командуючий армією. От голова й замакітрилась. А сили мало. Ну,⁴ і почав хитрувати, писаниною займатись, виправдуватись.

Хрипун. Хитрує, хитрує.

Горлов. Ясно. Коли б у нього справи були, кращі, то не став би статті писати. Солдати не пишуть, а воюють. Ти діло зроби, а писаки завжди найдуться і опишуть, що було й чого не було. (Сміється.)

Хрипун. Істинно, істинно. Суворовська школа у вас, Іване Івановичу.

Горлов. Давай, що у тебе. ' : ті .

Хрипун подав папір.

(Читає, пише.) З кавгрупою зв’язок встановили?

Хрипун. Нікак нєт, товаришу командуючий.

Горлов. Чому?

Хрипун. Вжив усіх заходів. Думаю, за день-два зв’язок з Петровим будемо мати.

Горлов. Дивись, голову одірву.

Хрипун. Усе буде в повному порядку. Дозвольте бути вільним?

Горлов. Так. Приходь за годину до мене, разом повечеряємо. День у мене сьогодні ніби святковий.

Хрипун. Дякую, товаришу командуючий. Дозвольте прибути з вітаннячком?

Горлов. А що у тебе?

Хрипун. Залишилось півдюжини старого коньячку.

Горлов. Ну? Захопи.

Хрипун. Єсть! (Вийшов.)

Горлов натиснув кнопку, входить а д’ ю т а н т.

Г о р л о в. Огнєв є?

Ад’ютант. Нікак нєт, ще не прибув.

Г о р л о в. А Колос?

Ад’ютант. Нікак нєт. Надто велика хуртовина здійнялася.

Горлов. Гайдар у себе?

Ад’ютант. Член військової ради приймають у себе начальника політуправління. До вас приїхав ваш брат, назвався Мироном Івановичем Горловим.

Горлов. Мирон? Не може бути! Давай його сюди, швидко. (Встав, іде назустріч.)

Входить Мирон Горлов.

Мироне, звідки?

Мирон. З неба.

Обнялися, цілуються.

Ну, ЯК же ти?

Г орлов. Воюємо.

М и р о н. Такий самий, як був, здоровий?

Горлов. Цього в мене ще вистачає.

М и р о н. І не змінився, навіть не посивів, а не бачив я тебе дванадцять років.

Горлов. У вояки фасад міняють не роки, а багнет, куля, осколок. Ти що ж так подався? Ти ж на сім років молодший за мене, а побілів. Що з тобою?

М и р о н. Усе війна. Нам, цивільним, важко. В фінську ³ посивів, а в цю — побілів.

Горлов. Поменше треба нервувати. Бери з нас приклад.

М и р о н. Не виходить. Дозволь курити?..

Горлов. Чого ж ти питаєш, кури. Роби, що хочеш. У мене все по-простому, інтелігентщини не терплю, все по-солдатському. Кури, пий, крий матом, але щоб діло йшло.

М и р о н. То добре, коли діло йде.

Горлов. Чому не писав? Зазнався, Мироне? Га?

Мирон. Ні, що ти!.. Коли закінчував інститут, я тобі писав, пригадую, і часто, бо грошей просив. Але ти раз прислав і більше не відповів.

Горлов. Ну? Не одержував, не одержував.

М и р о н. А потім відрядили мене до Америки.

Горлов. В Америці був?

М и р о н. Два роки.

Горлов. Це добре. Ну, як вона, Америка, гниє дуже? ( Сміється.)

М и р о н. Мене до Форда ⁴ послали. Я два роки працював у ковальському цеху, коло конвейєра, простим робітником.

Горлов. Ого, а я думав — так, подивитись. Нас теж посилали колись до Німеччини і до Франції. Німеччина мені не сподобалась. Нудота. А от у Франції пожили, овва! Чого тільки не бачили. Шкода, скоро відкликали. Чудово з’їздив, чудово. Приємно згадати.

Ми ро н. А я як згадаю фордівський конвейєр, то мені й зараз стає холодно.

Горлов. Чому?

Мирон. Спочатку важко було, мало не збожеволій, щоб не відстати, бо вигнали б. Ледве ноги з цеху виносили по роботі. Ні їсти, ні пити — падав, як мертвий.

Г о р л о в. Як Валя? Діти е?

Миро н. Ні. Валя на заводі у мене конструктором. Живемо так: я вдосвіта приходжу, вона спить; коли я прокидаюсь, вона вже на роботі. Лаємося і-цілуємося по телефону вже третій рік. Як вона мене не кинула, просто дивно. (Сміється.)

Горлов. Не кине. Ти хоч подався, але ще красивий, а баби гарних люблять.

М и р о н. Та що ти, безсонні ночі мою морду перетворили у м’яту подушку.

Горлов. Тобі треба сина. Мій Сергій уже воює.

М и р о н. Ну? Хотів би бачити його.

Г орлов. Приїде. Я викликав на добу. Він тут недалеко. Ти все автомобілями займаєшся?

М и р о н. Перестав давно. Авіацією. Директором цілого велетня.

Горлов. Виходить, тебе лаяти слід. Літаки нас ріжуть. Мало даєте. Мало.

М и р о н. Знаєм, стараємось. Ось незабаром одержите новий подаруночок. Два місяці день і ніч трясло нас, як в лихоманці, але вийшло. Швидкість така, що Герінг⁵ зі злості лусне.

Горлов. Ви менше з швидкістю возіться, а головне — давайте більше. У німців скільки літаків!

М и р о н. Ти цю пісеньку облиш. Ми її знаємо, наслухались від вашого брата. Досить! До біса!

Горлов. Чому? Не розумію.

М и р о н. Роками кричали деякі наші військові стратеги: давайте нам більше літаків, швидкість — діло другорядне, нам кількість важлива. А ми, цивільні, слухали й блимали очима.

Горлов. Ну, і вірно.

М и р о н. От коли б і далі таких стратегів слухали, то ми б зараз загинули, перебили б нас німці, як перепілок.

Горлов. Жартуєш.

М и р о н. Від цих жартів я передчасно побілів. Запевняю, жодна авіапромисловість у світі не змогла б так швидко перебудуватись, як наша, але це нам коштувало великих зусиль. Дякуючи цим зусиллям, зараз ми маємо цілком сучасні, швидкісні літаки... Не знаю, хто б міг витримати таке напруження.

.Горлов. А все ж зараз кількість — велике діло і на землі, і в повітрі. Кількість перемагає. Вона — суть, душа військової справи, ось що зараз головне.

М и рон. Суворов ⁶ говорив: воюють не числом, а вмінням. Якість — велике діло.

Горлов. Здрастуй, а ми що ж, воювати не вміємо? Цього у нас хоч відбавляй. Суворова знаємо і поважаємо, але зараз і йому жарко було б. Вам, цивільним, цього не зрозуміти. Розкажи краще, як живеш.

Ми рон. Багато було і хорошого, і поганого. Зараз прямо з Москви прилетів. Нову модель конструкторам показували. Одержано повідомлення, що вчора приземлився у тебе німець на винищувачі, заблудився. Літак нової системи. Гвинт погнув, а так все в порядку. Так щоб не дожїь датись, поки його привезуть, порадили мені летіти сюди подивитись — швидше діло буде.

Горлов. Почекай. (Натиснув кнопку.)

Ввійшов ад’ютант.

Начальника ВВС на провід.

Ад’ютант. Єсть, начальника ВВС! (Вийшов.)

Горлов. А хто повідомив у Москву, що в мене літак приземлився?

М и р о н. Я думав, що ти...

Входить а д’ ю т а н т.

Ад’ютант. Генерал-майор Удовиченко на проводі. (Вийшов.)

Горлов (взяв трубку). Слухай, ти що ж це, га? Чому не повідомив мене, що літак учора приземлився? Німець на винищувачі. Коли? Не пригадую. Брешеш. Дзвонив? Не може бути... Ну, добре. А в Москву хто повідомив? Ага, в Москву встиг, а командуючому що? Виходить, погано доповів. Ти, браток, менше б говорив. Сиплеш, наче горохом, біс не розбере. Надалі в таких випадках доповідати не по телефону, а звольте з’явитись і рапортувати. То-то ж...

Ми рон. А де літак?

Горлов. А літак де? Так. Ну, почекай. (До Мирона.) Сорок кілометрів звідси.

М и р о н. Я зараз же мчу туди на машині.

Горлов. Куди? Зараз ніч. По снігу тільки вранці доберешся.

М и р о н. Нічого.

Горлов (в телефон). Слухай, доставити цей літак сюди в сім нуль-нуль. Зрозумів?

Ми рон. Тільки обережно перевозити, а то у нас...

Горлов. Щоб обережно, в цілості, як був. Головою відповідаєш. (Поклав трубку.) Не турбуйся. Вранці пташку будеш мати._гУ мене все як годинник. Це у вас там обговорюють, засідають, а тут наказ — і умри, а виконай.

М и р о н. Побачимо.

Горлов. Це точно. Ти газети бачив сьогодні у Москві?

М и р о н. Ні, не встиг. А що?

Г б р л о в. Четвертим орденом мене сьогодні нагородили.

Миро,н. Ну? Вітаю. (Тисне руку.) Вітаю. До кінця війни, мабуть, не вистачить місця вішати їх. (Сміється.) .,,_v Горлов. Знайдемо. (Сміється.) Аби було за що одержувати.

Мирон. Да. Таке ваше генеральське діло. Або груди в орденах, або морда в синяках. Правда, вашому брату синяків мало ставлять, більше нам перепадає, як завжди.

Горлов. Виходить, заслужили.

М и р о н. Можливо. Але я б на місці уряду вам більше синяків ставив, та таких добрячих, щоб усі бачили, а орденів поменше.

Горлов. Ти це облиш, Мироне. Заздрощі — діло погане.

М и р о н. Ніяк не заздрю, Іване. Бо бачу бурю. Бійців, середніх командирів та й генералів, що командують дивізіями, нагороджувати треба. А вашого брата, які повище,— тільки по війні. Особливий орден придумав би, так одразу на всі груди, щоб за кілометр бачили — стратег іде, поважати і вклонятись усім.

Горлов. Жартівник же ти. Який був у молодості, такий і залишився.

Входить а д’ іо т а н т.

А д’ ю т а н т. Генерал-майор Огнєв та генерал-майор Колос прибули.

Горл о в. Давай їх. Клич начальника штабу та члена військової ради.

Ад’ютант. Єсть! (Вийшов.)

М и р о н. Куди ж мені йти?

Горлов. Почекай. Я недовго. Познайомлю тебе з моїми генералами, і підемо разом повечеряємо. Чи дуже стомився?

Миро н. Ні, HL

Входять Огнєв і Колос.

Огнєв. Генерал-майор Огнєв прибув за вашим наказом.

К о л о с. Генерал-майор Колос прибув за вашим наказом.

Горлов. Вітаю. Знайомтесь, брат мій єдиноутробний, директор авіазаводу.

Знайомляться.

Сідайте. Як їхалось?

Колос. Неважно, товаришу командуючий.

О г н є в. Кучугури великі. Машину на руках несли більше, ніж їхали.

Г о р л о в. Треба було літаком.

Колос. Дорога не дозволила.

Г о р л о в. А брат мій з Москви прилетів.

М и р о н. З Москви я вилетів добре. А у вас — думав, угроблюсь. Сів я за тридцять кілометрів звідси, а потім машиною.

Горлов. Та ну? А я думав — ти просто.

М и р о н. Ні.

Входять начальник штабу Благонравов та член військової ради Г а й д а р. Генерали встали.

Г о р л о в. Знайомтесь. Брат рідний. Прибув за завданням. Директор авіазаводу.

Гайдар. Дуже приємно. Гайдар.

Благонравов. Начальник штабу фронту Благонравов.

Горлов. Сідайте. Так що, Мироне Івановичу, посидь з нами. Ми недовго. А потім усіх прошу до себе вечеряти. Давай, начальник штабу.

Благонравов. Я думаю, нехай спочатку доповість командуючий сімнадцятої про виконання наказу сімсот шістдесят один, а також генерал-майор Колос.

Гайдар. Це вірно.

Горлов. Давай, Огнєв. Коротко.

О г н є в. І дуже, товаришу командуючий. Наказ виконано. Хоч зовсім не розумію, для чого.

Горлов. А ти не лізь поперед батька в пекло, зараз зрозумієш.

Колос. Наказ виконано. Але теж, правду сказати, не розумію суті наказу.

Горлов. Тобі, старому, не годиться так рапортувати. Виконав, і все. А далі — чекай, скажуть. Тобі давно належить знати, що кожному овочу свій час приділено. (Сміється.) Так?

Колос. Так точно.

О F н є в. Коли це стосується до овочів.

Г орлов. Тебе не питають. Давай, начальник штабу.

Благонравов (витягнув з теки папери, підійшов до карти, відкрив її). Усі наші спроби взяти станцію Колокол до цього часу, на жаль, ні до чого не призвели. Німці дуже її укріпили і сковують наші частини другий місяць. Оволодіти станцією Колокол — це значить примусити німців негайно відкотитися за річку. Командуючий фронтом генерал-лейтенант Горлов наказав нам розробити таку операцію. З півночі, на підступах до укріплень станції Колокол, командуючий армією Огнєв залишає заслон, а сам з наданою йому групою кінноти Колоса ламає ворожу оборону біля села Олександрівки і прямує до містечка Воронні Плоти. На південь від станції Колокол робить прорив танковий корпус з наданою йому десантною групою автоматників і контролює ці дві дороги. Німці, щоб не потрапити у повне оточення, змушені будуть залишити станцію Колокол і вирушити єдиною вільною дорогою, але її легко пересікти Огневу з Воронніх Плотів. Залишається один шлях відступу — це по снігових наметах, без доріг, кинувши усю техніку. Тоді вступить у свої права кіннота Колоса.

Горлов. А головне — генерал мороз. (Сміється.)

Благонравов. Так точно, і від німецької групи нічого не залишиться. Допомогти їм авіацією не зможуть, бо хуртовина не тільки не стихає, а посилюється. Воля командуючого фронтом уже втілена нами в наказах.

Горлов. Ясно тепер, для чого велась попередня підготовка?

Огнєв. Ясно!

Горлов. Одержуйте наказ і дерзайте. (Подав наказ.)

Огнєв і Колос сіли в кінці стола, дістали свої карти, читають наказ, відмічають на картах.

Гайдар (до Горлова.) Мене, скажу одверто, дуже турбує одне. Коли німці стягнули на станцію багато танків, може вийти так: вони кинуть їх у тил Огнєву.

Горлов (перебив). Нісенітниця! Нам точно відомо, що на станції у них п’ятдесят танків. Укріпились і сидять.

Гайдар. А коли з-за річки кинуть...

Горлов. А коли землетрус... (Сміється.) Головне — натиск. Приголомшити і знищити.

Г а й д а р. Приголомшувати ми можемо, не раз приголомшували, а от оточити і знищити...

М и р о н. Це виходить рідше...

Горлов. Як у якого командуючого. Ти, товаришу Гайдар, наказ підписав?

Г а й д а р. Підписати — підписав, усе, здається, вірно, але рука у мене тремтіла, як ніколи.

Горлов. Це тому, що цивільний дух з тебе ще не вийшов. Завжди у тебе рука тремтить. Що турбує?

• Гайдар. Та клин оцей, Колокол. А як раптом тух...

Горлов. На війні, друже, завжди «а як раптом». Дерзати треба. Вірно, начальник штабу?

'Благонравов. Зважувати і дерзати — так говорив Мольтке ¹.

Огнєв. Не точно, товаришу начальник штабу. Мольтке говорив: раніше зважувати, а потім дерзати. Раніше зважувати, що відповідає — сім раз примір, а раз відріж.

Горлов. Вірно.

Огнєв. А коли вірно, то наказ ваш, товаришу командуй ючий фронтом, мене дуже турбує як командуючого армією»,! хоч як людину радує, і дуже, бо Воронні Плоти — моя батьківщина і там мій батько. А що коли живий?

Горлов. От і добре. Звільняй батька.

Гайдар. Як же це трапилось, що батько ваш там?

Огнєв. Восени, під час прориву, Воронні Плоти були захоплені німцями. Зненацька.

Горл о в. Ну, давай, давай, юначе. (Сміється.) Він у нас тепер писака. Читав його бесіду про зв’язок?

Г а й д а р. Читав.

Г о р л о в. В письменники поліз. О! (Сміється.) Давай.

Огнєв. Ви завжди смієтесь з мене. Але, повірте, мене це і трохи не обходило б, коли б потім з нас не сміялась дійсність.

Горлов. Це ти куди гнеш? Викладай начистоту.

Огнєв. Цей наказ нагадує мені минулий, коли ви теж сміялися з мене.

Горлов. І добре робив. Німців ми ж тоді побили і місто взяли.

Огнєв. Місто взяли і німців побили. А чим взяли? Хто переміг? Взяли доблестю бійців, геройством середніх І МОЛОДШИХ командирів. Переміг боєць всупереч наказу, який поставив військо у найневигідніші умови. Це факт.

Горлов. Цікаво. Далі. (Записує.)

О г н є в. А далі — повторюється та сама історія. Ви говорите про дерзання. Ніякого дерзання у цьому наказі нема, воно тут і не ночувало. Тому, що немає у ньому мислі, все береться на «ура», на «а може», ніби ворог перед нами -ду-, рень і спить. Хіба так оточують? Ви просто одним махом накреслили коло, а нам: «Скачіть, хлопці, з двох боків, замикайте». Коли хочете, я доведу це по якому завгодно пункту. Куди ви, до біса, хочете послати танковий корпус? Адже ясно: тільки я рвону вперед, німці зразу випустять танки на мої тили...

Горлов (перебиває). Досить, генерал-майор Огнєв. Ти забув, що знаходишся не на комсомольських зборах,.

а у командуючого фронтом. Я викликав тебе не для дискусії.

Огнев. Я давно виріс з комсомольського віку.

Горлов. Виріс. Та видно, що недавно. Бо не перебивав би командуючого.

0,г н є в. Винуват, товаришу командуючий!

Горлов. Тож-то і є. А ти як, старий? Чого вус крутиш?

Колос (встав, схвильовано). Товаришу командуючий, ддрогий Іване Івановичу, з тобою я всю громадянську війну пройшов, разам ми починали, разом переживати доводилось,

і радість, і горе, вмерти за тебе готовий. Але правда — вище над усе. А правда, на боці генерал-майора Огнева. Танковий корпус не заганяти треба біс його зна куди, а придати армії Огнева.

Г о р л о в. Досить. Війна —⁵ це риск, а не арифметика, час знати.

Г айда р. А по-моєму, війна є розрахунок, арифметика. Може, все -ж-таки вислухаємо?

Горлов. Для мене все ясно. А ти, коли хочеш слухати, то ^виклич їх до себе. Питання по суті будуть?

Мовчання.

Будуть питання?

Огнєв. Нікак нєт, товаришу командуючий. У мене тільки питання до начальника штабу.

Благонравов. Прошу.

Огнєв. Начальником, розвідвідділу у нас ще цей, Уді-вітельний?

Благонравов. Так. Полковник Удівітельний.

Огнєв. Пробачте, але він бреше на кожному кроці. Адже на станції понад двісті танків.

Г орлов,; Що таке? (Сміється.) Звідки вони, з місяця впали?

Огнєв. Учора один полонений показав — триста, другий — двісті. Навіть коли взяти середню цифру...

Г о р л о в. Обоє набрехали. Мало вони брешуть! Залякати хочуть. Це їх метод. (Натиснув кнопку.)

Ввійшов ад’ютант.'

Удівітельного, швидко.

А д’ ю т а н т. Єсть! (Виходить.)

Огнєв. Розвідникам моєї тридцятої дивізії повідомив партизан, що за останні десять днів пройшло п’ять ешелонів цистерн на Колокол. Для чого їм стільки бензину? Ясно, що там не п’ятдесят танків.

Г орлов. Але й не триста.

Огнев. А скільки?

Горл о в. Та звідки у них тут стільки танків? Тільки дурень може зняти зі всього фронту танки і. стягнути їх на одну станцію Колокол.

Огнєв. Це не тільки станція, це фортеця, трамплін для стрибка. Адже ж коло неї генерал Орлов танцює два місяці

і нічого вдіяти не може.

Горлов. А ось тепер зробимо одним махом. Партизан твій набрехав. Вони завжди дуже брешуть і мало роблять.

Гайдар. Погано у нас з розвідкою. Треба вжити серйозних заходів.

Горлов. Чому? Не згоден.

Входить Удівітельний.

Удівітельний. Полковник Удівітельний прибув за вашим наказом.

Г орлов. Скільки танків на станції Колокол?

Удівітельний. П’ятдесят, товаришу командуючий.

Горлов. Не більше?

Удівітельний. Може, підтягнули за ці п’ять днів ще трохи, але не думаю.

Горлов. А Огнєв каже — триста.

Удівітельний. Звідки, товаришу командуючий? У них на весь наш фронт зараз, напевно, не більше як п’ятсот.

Горлов. Вірно.

Огнєв. А чому бензин так посилено перекидають німці на Колокол?

Удівітельний. Не знаю. Мабуть, готуються до майбутнього наступу. У них взагалі там склади.

Огнєв. Хто ними зараз командує?

Удівітельний. Не можу знати. Раніше командував цей... от забув, прізвище у нього важке, генерал-майор фон... його зняли. Зараз який фон, не знаю.

Огнєв. Яка зараз вогнева сила цієї групи?

Удівітельний. Звичайних чотири дивізії, приблизно сімдесятивідсоткового складу. Точно сказати не можу.

Огнєв. Є у них лижні полки?

Удівітельний. Думаю, що полків нема, може, є невеликі групи. Адже німці до зими ке готувались.

Огнєв. Чорт вас забери, мене не цікавить, що думаєте ви, а цікавить, що є у німців в дійсності. Знаєте ви чи ні? Відповідайте.

Колос. Заспокойся, Володю.

Горлов. Ти що ж галасуєш, на ярмарок приїхав?

О г н є в. Його спитайте, чому він бреше, як на ярмарку. Що цс таке? «Можливо», «думаю», «мабуть». Як же ви розробляєте наказ за такими плутаними відомостями розвідки?

Благонравов. У нас є дані, не турбуйтеся.

Огнєв. Дані. Авіація не працює через хуртовину п’ять днів. Які дані ще у вас є? Та за цей час німці чортзна-що могли зробити. Товаришу член військової ради, не можна так далі, що ж це таке! (Підняв руку до бинта на голові.) Фу, голова розривається...

Гайдар (встав). Товаришу командуючий! Я мушу по говорити з вами. Прошу на кілька хвилин.

Горлов. А що?

Гайдар. Там скажу. (Пішов у другу кімнату.)

За ним виходить Г орлов.

Колос. Заспокойся, Володю. Болить дуже?

Огнєв. Так.

У д і в і т е л ь н и й. Не розумію вашої істерики, генерал-майор Огнєв. Я вважаю, що...

Колос (перебиває). Слухайте, товаришу Удівітельний, ви б краще замовкли. Бо коли він зараз випустить у вас кулю, то я в будь-якому трибуналі буду доводити, що так

і треба було зробити.

Удівітельний. Я можу піти, щоб ваші делікатні нерви заспокоїлись. (Вийшов.)

М и р о н. От фрукт!..

Благонравов. Ні. Він просто недалека людина, з обмеженими здібностями.

М и р о н. Чого ж ви його тримаєте?

Благонравов. Не я його призначав. Ви думаєте, мені з ним легко? Доводиться миритись.

М и р о н. Але чому?

Благонравов. Як вам сказати, воював він разом з командуючим увесь час, ще з громадянської. Працівник старий, чесний, заслужений. Але слабкий.

Входять Горлов та Гайдар.

Горлов. Ось що, ваш сусіда ліворуч — командуючий двадцять п’ятої, Орлов, вийде до Олександрівки і- забезпечить твої тили, коридор твій не закриють, не турбуйся. Коли ж вони і стягнули трохи танків, це дрібниця. Вийти з укріплення на сніг побояться. Попереджаю, наказ виконувати точно. За найменше відхилення — відірву голову. Це запам’ятай міцно, а за недостойну поведінку тут зауважую. Надалі буду вимагати по всій суворості. Ясно? Я питаю, ясно?

Огнєв. Так точно, товаришу командуючий. Дозволите йти?

Г орлов. Ідіть.

КАРТИНА ДРУГА

Квартира командуючого фронтом. На сцені нікого немає, тільки Чути шум з другої кімнати. Там зібрались гості. Вшановують Горлова. Ввійшли Ми рон і Гайдар. Мирон ставить на стіл пляшку вина, келихи, наливає.

М и р о н. Давайте по одній. ^Л

Г а й д а р, Дякую, але я зовсім не п’ю.

М и р о н. А ви ж за столом пили.

Гайдар. Це я ситро наливав. Мені давно не можна. Серце дає знати.

М и р о н. Доведеться одному. Ваше здоров’я.

.Ввійшов гвардії лейтенант артилерист Сергій Горлов.

В руках у нього келих.

Сергій. Дядю, милий! Це нечесно, пляшку з стола —

і ходу. Прошу, прошу, чарочку.

Ми рон. (наливав). Може, тобі, Сергію, вже досить., а то зовсім сп’янієш.

Сергій. Не стримуй. Я на передовій зовсім не п’ю. Так. Сто грамів, що мені покладено, завжди віддаю командиру гармати Чекаленкові. А сьогодні я хочу бути п’яним,

і це тільки в зв’язку з твоїм приїздом. Так. Я своїм апостолам розказував, як ти мене вчив рибу ловити і раз відлупцював. Все пам’ятаю. (Обняв Мирона.)

Мирон. Яким апостолам?

Сергій. Я так називаю своїх артилеристів. Вони справжні апостоли, чудеса роблять щодня.

М и р о н. Апостоли. (Сміється.) Здорово!

Сергій. Товаришу член військової ради, скажіть, хороший у мене дядько?

М и р о н. Сергію...

Сергій. Ні, ви скажіть.

Г а й д а р. Дуже хороший.

Сергій. Ну, от бачиш, усі одноголосно визнають. І мої апостоли теж. Вони тебе полюбили. Так. Слово гвардійця.

М и р о н. Ти що, гвардійцям про цивільного дядька розкат зуеш? Теж знайшов тему. Ти б їм що-небудь з військового життя.

Сергій. Ми усі любимо після бою про цивільне життя говорити. Я все знаю про кожного на своїй батареї. А вони знають все про мене. Живемо, як сім’я. Знаєш, хто батько у нашій сім’ї?

Мирон. Палітру к?

Сергій. Ні. Командир гармати Чекаленко. Йому сорок років. Товстий, вусатий. Король на відкритій позиції, а оповідає — помреш зі сміху. Приїжджай до мене живих апостолів побачиш: Остапенка, Шаяметова, Ваську Сокола, таких людей ^в— світ обійдеш — не зустрінеш.

З другої кімнати мути: «За здоров’я товариша командуючого фронтом, ура!» Крики «ура» і дзвін келихів.

А я не хочу, за командуючого фронтом не п’ю.

М и р о н. Це чому ж?

Сергій. За батька випив, здається, понад норму. А за командуючого сьогодні не хочу. Так. Ви, товаришу член військової ради, на мене не ображайтесь. Я ж кажу тільки тут. А взагалі я порядок знаю. Командуючого поважати і коритись йому треба неухильно. Але пити за нього сьогодні не хочу. Так. Все. А зараз, гвардії лейтенанте, тихо, спати.

Г а й д а р. Оце вірно.

Сергій. Іду. Я тільки з’ясую думку. Чому серед гостей нема мого командуючого генерал-майора Огнєва? Га? Ви не знаєте? Я спитав батька. А він так вилаявся. Не любить. За що? Не хоче зрозуміти, що мій командуючий генерал-майор Огнєв — це все одно що...

М и р о н. Чапаев ⁸ ?

С е р г і й. Ні.

М и р о н. Багратіон⁹?

Сергій. Ні.

М и р о н. Суворов?

Сергій. Ти не смійся.

Гайдар. А хто ж?

Пауза.

Сергій. Він — Огнєв, Володимир Огнєв. Це треба розуміти. А старий, мій батько, недалека людина... Ех, прикро. (Витирає очі.) Дуже прикро! (Кинув келих і вийшов.)

З кімнати, де гості, чути гітару. Хтось тихо співає.

М и р о н. Важкувато працювати вам з моїм братом.

Гайдар. Я людина цивільна. Був перед війною на цивільній роботі. Ну, і важко мені. Знати треба військову справу, а вона не те, що було в громадянську війну. Все стало надто складне.

М и р о н. А ви вважаєте, що брат мій дійсно знає, як треба воювати сьогодні?

Гайдар. Досвід громадянської війни у нього є і авторитет серед командирів. Воює, як може.

Мирон. Воює, як може... Як може? А як повинно — скоро це буде?

Гайдар (сміється). На це ми всі чекаємо.

М и р о н. А може, не треба?

Гайдар. Що?

М и р о н. Чекати. Адже надто важко, дорого коштує чекати.

Гайдар. Але ж інших поблизу немає.

М и р о н. Так. А Огнєв як?

Г а й д а р. Талановитий, але надто молодий.

М и р о н (сміється). В громадянській війні не брав участі і орденів мало. Так?

Гайдар. На жаль, серед нашого вищого командного складу це ще не відіграє головну роль. Яким би талановитим молодий командир не був, але коли з ними в громадянській війні не брав участі, не визнають. Про людське око визнають, а насправді ставляться з презирством. Скільки доводиться умовляти, переконувати.

М и р о н. А ви не переконуйте, не умовляйте, а оголосіть війну невігласам і невігластву в військовій справі.

Гайдар. На війні цього не можна.

М и р о н. Чому? Адже ви пам’ятаєте, як було у промисловості. На початку на багатьох заводах, у трестах сиділи директорами старі, заслужені, авторитетні товариші, вихвалялись своєю мозолястою рукою, дужим горлом і міцним словом, а техніки діла не знали і знати не хотіли, керувати заводом не вміли. На кожному кроці кричали про своє бідняцьке походження, але вчитись не хотіли, збагачувати свої старі знання новим досвідом не хотіли. А що з того вийшло? Заводи працювали погано, тому, що майже всюди сиділи «авторитетні» і самозакохані невігласи, і коли б ЦК партії не повернув круто, не настановив інженерів, техніків, досвідчених людей на чолі підприємств, то робітники, безумовно, сказали б: «Ану вас до бісової матері з вашими старими «авторитетними» людьми, коли господарювати не вмієте». Це факт. І як невігласи не репетували, їх ніхто не підтримав. Народ любить і вимагає тільки досвідчених і розумних керівників.

Гайдар. На війні все набагато складніше. Тут круто повернути — зламати можна. Інший метод потрібний. Ворог на нашій території. Доводиться возитись і не з такими, як ваш брат, щоб звільнити свою землю.

М и р о н. Ну що ж, возіться, але я впевнений, що вам скоро ця возня набридне. Я ж оголосив братові війну сьогодні. Мені тут бути два дні, але я йому, буйволові, попсую кров.

Гайдар (сміється). Як?

Мирон. Коли б гості на годину спізнилися, то застали б усі тарілки перебитими. Брат одним блюдом так брязнув об долівку, що тільки іскри полетіли. (Сміється.)

Входить а д’ ю т а н т командуючого.

Ад’ютант. Товаришу член військової ради, дозвольте доповісти.

Г а й д а р. Прошу.

А д’ ю т а н т. Тільки що дзвонили з Москви. Вам належить бути в Москві завтра у вісімнадцять тридцять в Комітеті оборони. Ось запис. (Передає листок.)

Г а й д а р. Скажіть, щоб підготували літак на сім тридцять.

Ад’ютант. Єсть, підготувати літак на сім тридцять! (Вийшов.)

Мир о н. Шкода, що не позавтра вилітаєте, а то б разом.

Гайдар. Дуже було б добре. Я зараз командуючого викличу. (Пішов у другу кімнату.)

М и р о н (наливає вино у келих). Гостей багато, а випити нема з ким. Що ж (підняв келих), будь здорова, Валюшо... (П'є.)

Входять Горлов і Гайдар.

Горлов (сміється). Дивись, а браток сам дує. Люблю. Хоч він у критики записався, але...

М и р о н. Почекай. Коли гості розійдуться, я тобі дам перцю.

Горлов. Ти потихше. Тут тобі не тил, а фронт, і я командуючий. Накажу, і враз на гауптвахті опинишся. Зрозумів? (Сміється.)

М и р о н. Мене член військової ради скривдити не дозволить.

Горлов. Член військової ради, звичайно, може запротестувати. Визнаю. Але коли командуючий у своєму рішенні твердий, а він мусить бути таким, то і сам господь бог тобі не поможе.

М и р о н. Ох ти, буйвол. Розбалували тебе, чорт, розбалували.

Горлов. Ну, ну... А то у мене (пауза) слово і діло. Будь здоров. (Взяв келих і п'є.)

Г а й д а р. Слухай, Іване Івановичу, мене викликають у Москву. Мушу бути в Комітеті оборони у вісімнадцять тридцять.

Г орлов. Одного?

Г а й д а р. Так.

Г орлов. Що ж, вилітай завтра.

Г а й д а р. Поговорити треба було б. Я піду збиратись, а ти за годину приїзди.

Г орлов. Добре, як гості розійдуться, буду.

Г а йд а р (до Мирона). Бувайте здорові. Буду радий, коли застану вас ще тут.

М и р о н. У Москві зустрінемось. Я в Комітеті оборони буду. Щасливої дороги.

Г а й д а р. Дякую. (Іде, його проводжає Горлов.)

По паузі виходять з келихами гості. Серед військових цивільні, попереду генерал-майор Хрипун.

Хрипун. А де ж командуючий? За нього такий тост має бути...

М и р о н. Зараз буде.

Хрипун. Пропоную випити за брата нашого дорогого командуючого. (До Мирона.) Ваш брат блискучий полководець. Я б сказав, геніальний. Улюбленець армії. І ми впевнені, що ви його достойні. Ваше здоров’я!

М и р о н (посміхається). Що ви, що ви. Я людина надто непомітна. '

Входить Горлов.

Хрипун. Товаришу командуючий, наш знаменитий улюбленець публіки, заслужений артист товариш Грустний, хоче сказати декілька слів і на прощання заспівати нашу улюблену пісню. Прошу, товаришу Грустний. (Передає йому гітару.)

Горлов. Ви краще заспівайте, говорити не треба.

Г рустний. Дозвольте півхвилини. Я так радісно схвильований. Ці три місяці мого перебування тут, серёд вас на передовій лінії фронту, мене так схвилювали, загартували, сповнили великими почуттями, святими почуттями любові

і зненависті...

М и р о н. Слухайте, Грустний, ви краще заспівайте, а то надірвете голос промовою.

Голоси. Заспівайте... Заспівайте... Не треба промовляти.

Наперед вийшов із склянкою в руці голова міськвиконкому М е с т н и й.

М є с т н и й. Дозвольте, дозвольте. Я як мер міста протестую й інтелігенцію затискати не дозволю. Артисте Грустний, продовжуйте речу.

Г рустний (витирає очі хусточкою). Добре. Своє хвилювання, свої думки я втілю у пісню. (Сідає на стілець, грає на гітарі, потім співає.) «Отвори потихоньку калитку.,.» ¹⁰

Коли Грустний закінчив пісню, усі аплодують, голоси: «Браво, бравої»

Він вклоняється.

Мєстний. Добре утнув. Здорово, артисте, а тепер давай лезгинку. Ех... (Хоче танцювати.)

Г орлов. Стій, стій. Почекай, мере. Мушу просити пробачення, дорогі гості. Мене чекає робота.

М е с т н и й. Ми теж ідемо працювати. До райку працювати буду. Усі сили віддам фронтові. Дозвольте нашому великому командуючому, який не пустив фашистів у наше місто, нашому стратегу і рятівникові наше бойове цивільне «ура».

Гості цивільні крикнули: «Ура!», оточили Горлова, тиснуть руку. Мєст-

ний лізе цілуватись.

Г о р л о в. Дякую, товариші цивільні. Дякую і вам, мої бойові друзі, за всі теплі почуття. Але по прямоті свого характеру мушу відзначити: перше (пауза) — невірно говорили сьогодні, що цілий ряд великих, я б сказав, історичних перемог ввіреного мені фронту залежить тільки від мене як від командуючого. Це невірно.

Мєстний (кричить). Не згоден, невірно, невірно!

Горлов. А ти, товаришу Мєстний, помовч. Перемоги нашого фронту залежать і від мужності наших бійців.

Мєстний. Вірно, вірно, вірно!

Горлов. І друге, з чим я не згоден. Ви теж багато говорили, що я полководець блискучий, великий, навіть геніальний. А я людина проста й скромна. Я почав воювати, закінчивши «університет» — три групи на селі. І більше ніяких університетів не проходив. Воювати вчився не в академіях, а в бою. Я не теоретик, а старий бойовий кінь. За кордоном один оглядач нещодавно на мою адресу сказав таке: «Командуючий Горлов не вкладається у рамки звичайного уявлення». Ці буржуазні специ ніяк не можуть зрозуміти, як Горлов, людина від землі, з земляним нутром, не академік, не теоретик, б’є німецьких генералів, і теоретиків, і академіків. (Сміється.)

Аплодують.

Голос и. Браво!

Мєстний. Б’є Г орлов і буде бити, тому що душа у нас така...

Аплодисменти.

Горлов. От, от, товаришу Мєстний. Вірно. Все діло в душі. А душа нашої людини проста, без хитрощів. Не зачіпай мене, тебе не зачеплю. Але коли зачепиш, то тримайся. Головне у полководця — в душі. Коли вона смілива, хоробра, настирлива, тоді ніхто не страшний, а цього у нас хоч одбав-ляй. Вірно говорю?

Г о л о е и. Вірно, вірно.

Оплески.

Горлов. Я не звик сидіти довго у кабінеті і ламати голову над картами. Війна не академія. Головне, шукай ворога, бий його там, де знайшов. Дій без розмислювання. Вірно говорю?

Голоси. Вірно.

Оплески.

Г о р л о в. На жаль, деякі мої генерали цю просту істину до цього часу не збагнули. Є у мене книжні стратеги, все про військову культуру розводять, доводиться їм міцно мозок вправляти.

М и р о н. І дуже погано робиш. Багато ще у нас некультурних командирів, що не розуміють сучасної війни, в цьому наша біда. Війну не можна виграти лише однією хоробрістю. Щоб виграти війну, окрім хоробрості, потрібне ще вміння воювати, уміння воювати по-сучасному, треба навчитись воювати по-сучасному. Досвід громадянської війни для цього не достатній.

Горлов. От бачите. І брат мій про культуру заговорив. А я вас питаю, про яку культуру можна говорити на війні, коли сама війна (пауза) діло зовсім не культурне? Наше ремесло грубе, і в культурних білих рукавичках нічого не зробиш... Ще раз дякую, товариші, за теплі почуття. Ідіть відпочивайте, а нам, воякам (пауза),— працювати. Так, товаришу генерал?

Хрипун. Так точно, товаришу командуючий!

М є с т н и й. Доп’ємо, товариші, і теж підемо працювати. Доп’ємо і віддамо всі сили фронтові. (Наливає в склянку, п'є.)

Г рустний. Дозвольте ваш автограф. (Подає блокнот.)

Горлов. Можна. (Розписався.)

Грустний. Дякую. Це мій найщасливіший день. Бувайте здорові.

Всі. До побачення, до побачення. (Виходять.)

Чути з коридора голоси: «Яка людина», «розумний», «полководець».

Голос Местного: «Рятівник нашого міста».

М и р о н (зачинив двері). Ху... Нарешті.

Горлов. Хорршг. Га?

Миром мовчить.

Чого задумався?

Мирон. Я думаю: господи, коли, нарешті, переведуться на нашій землі дурні, невігласи, підлабузники, простофілі, підлизи...

Горлов. Ти знову своє, ну що ж, думай, думай. Індик думав теж, та здох. (Зареготав, пішов у другу кімнату.)

М и р о н. Вірно. Думати пізно. Треба бити їх, цих самозакоханих невігласів, бити в кров, вщент і якнайшвидше замінити їх іншими, новими, молодими, талановитими людьми. Інакше можна загубити нашу велику справу.

Завіса.

КАРТИНА ПЕРША

Штаб Огнева. Велика кімната. Видно сліди погрому.

В кутку купа розтріпаних книг. Біля стола коло телефонів стоїть ад’ютант, дивиться у вікно. Входить Колос.

Колос. Знову почало з неба сипати.

А д’ ю т а н т. Час би перестати.

Колос. Щоб літаки на моїх коней накинулись?.. Ах ти, гаспиде!

Ад’ютант. Винуват* товаришу генерал-майор.

Колос. Де командуючий?

А д’ ю т а н т. Он, на площі.

Колос (дивиться у вікно). Що там за натовп?

А д’ ю т а н т. Трупи звезли. Зараз ховати будуть.

Колос. Бійців?

А д’ ю т а н т. Жителів. Розстріляли німці. Командуючий оглядає трупи, батька шукає.

Колос. Да, старий в нього тут залишився.

А д’ ю т а н т. Тут він і жив.

Колос (підняв книги, дивиться). Все географія.

А д’ ю т а н т. Вчителем був. Позавчора німці шістдесят чоловік розстріляли за містечком, видно, дуже знущались, у багатьох обличчя багнетом розворочені. Його теж вели в тій групі, місцеві бачили. Кажуть, першим ішов, босий, без шапки. І всі співали.

Колос. Ну?

Ад’ютант. Командуючий вам розкаже. У всіх взуття зняли.

Колос. Шкури з німців здеремо!

Входить Огнєв, мовчки сів за стіл, схилив голову на руки.

Огнєв (тихо). Григорій, Григорій...

Колос. Що, Володю?

Огнев. Не пізнав... не пізнав рідного батька. Усіх скалічили, звірі. Скалічили так... страшно дивитись. Постріляні, посічені, очі вирвані, лежать старі, а йшли і співали «Смело, товарищи, в ногу...» ^п. За те їх оті звірі...

Колос. Заспокойся, Володю, що ж робити...

Огнєв. Біля цього вікна завжди до пізньої ночі сидів він, старенький, в окулярах, покашлюючи, перевіряв зошити учнів... Сорок років вчив дітей географії... Усі роки мріяв поїхати на Памір. Я обіцяв йому. (Пауза.) Він казав усім: далі німці не підуть, тут близько син, він не пустить їх в рідне містечко, в будинок, де народився. Він чекав на мене, милий старенький... Ти не знав, як синові було важко... Ти не вірив. Так, ти мав право не вірити, ти чекав іншого від мене.

З площі тихо полилися звуки жалібного маршу. Огнєв встав, дивиться у вікно. Встав і Колос.

Засипають землею... Прощай... Прощай... Вони пізнають тебе, старий вчителю. Пізнають в сині, присягаюсь над твоєю могилою: крізь землю ти почуєш про мою помсту. Ти простиш мені, мій добрий, милий старий...

Колос. Володю... (Обняв його, притиснув до грудей.)

Дужче наростають звуки жалібного маршу. Прощальні залпи. Ввійшов

а д’ ю т а н т.

А д’ ю т а н т. Товаришу командуючий, прибув майор з штабу фронту.

Колос. Нехай трохи почекає.

Огнєв. Ні, не треба, клич. (Сів за стіл.)

А д’ ю т а н т вийшов. Входить майор.

Майор, 3 штабу фронту майор Гусаков.

Огнєв. Сідайте. З чим приїхали?

Майор. Вам пакет, товаришу командуючий. (Подає.)

Огнєв розпечатав, читає.

Колос. Змерзли?

М а й о р. Мені було жарко, і дуже.

Огнєв. За попередження дякую начальникові штабу

фронту, але про це я говорив ще до початку операції. (По

дає пакет Колосу.)

Колос (читає). Попереджували — не вірив, а зараз вирішив заднім числом відписатися. Добре, що хоч зараз дійшло.

Огнєв. Ви краще скажіть: зв’язок з танковим корпусом вже є?

Майор. Здається, нема, точно не знаю.

О г н е в. Де він учора був?

Майор. Не орієнтований.

Огнєв. Чому наш сусід генерал Орлов спить? Німці наш коридор уже прострілюють.

Майор. Що прострілюють, я в цьому впевнився. А чому вони сплять, не можу знати.

Огнєв.. Якого ж біса ви приїхали, товаришу. Не можу знати? Ви офіцер штабу чи посильний?

Майор. Моя справа передати вам пакет — і назад...

О г н є в (перебиває). Передати, і чорт з вами. Швидше дайте поїсти, заправте машину,, нам терміново повертатись. Так?

Майор. Я ще хочу повідомити неприємну річ. До вас я ледве проскочив. Ваш вузенький коридорчик вже не існує. Мене обстріляли з мінометів, мало не загинув. Я не розумію, куди ви дивитесь? Ви зараз одріз’ані. Ви оточені.

Огнєв. Що?

Майор. Так, так, це факт.

Огнєв. Встаньте!

Майор встав.

(Дивиться на нього з презирством.) Підіть в будинок,, що напроти, до мого коменданта і скажіть, що я наказав вас заарештувати.

Майор. Я представник штабу фронту.

Огнєв. Мовчать! Виконуйте наказ!

Майор. Слухаю, товаришу командуючий! (Вийшов.)

Колос. А я думав, ти його зараз стукнеш. От боягуз, от шкура!

Огнєв. Шкода, що він з штабу фронту, а то я б його від слова «оточення» відучив навіки.

Входить капітан, начальник зв’язку.

. Капітан. Товаришу командуючий* шифровка.

Огнєв (взяв, читає, передав Колосу). Як зв’язок?

Капітан. Заважають розряди, німці підняли галас в ефірі, але тримаємо.

Огнєв (до Колоса). Як тобі це подобається?

Колос. Нічого не розумію.

Капітан. Дозвольте.

Огнєв. Ідіть.

Капітан вийшов.

Колос. Командуючий фронтом або нічого не зрозумів, або не хоче зрозуміти. Закріплятися тут і чекати... А на що чекати?

Огнєв. Поки німці не підтягнуть все, що можуть* а потім скаже: що це ви, голубчики, влипли? Скільки я вам мозок вправляв? Куди дивились? Що ж, накажете тепер вам голови одривати?

Колос. Неодмінно. Щоб його чорти взяли, старий бик!

І звідки у нього все це взялося?

Огнєв. А всі недалекі люди такі. Домігшись влади, любуються собою, люблять тільки повчати, лаяти і обов’язково усім хочуть ломакою мозок вправляти.

Дзвонить телефон.

(Взяв трубку.) Так. А... Ви де? Заходьте.

Колос. Хто?

Огнєв. Мій начпоарма Орлик. От диявол, учора його мало не угробили. Осколками руку поранило. Лізе завжди в саме пекло.

Колос. А я думав, він у тебе філософ.

Огнєв. Грамотний, був колись політруком, двома мовами володіє. Я його так професором і називаю.

Колос. І характер міцний...

Огнєв. Ого, ти не дивися, що худенький і в окулярах, кістки може поламати будь-кому.

Колос. А у мене комісар Онуфрій Стратегов, здоровий, здоровий, ледве коняку йому знайшов, щоб витримала, але щодо грамоти — не дуже. Правда, на коні тримається добре, їздить добре, любить коня.

Огнєв (сміється). Саме прізвище чого варте! Стратегов! І де ти його викопав?

Колос. Прислали. Я його називаю Онуфрій Копито. Це йому більше личить.

Огнєв. І не ображається?

Колос. Ні, він же розуміє...

Входить начпоарма Орлик, рука в нього перев’язана.

Огнєв. Я на вас ображений. Нащо ви у бій з третім батальйоном пішли? Не до лиця начпоармові голову обертом...

Орлик. З дивізії повідомили, що в третьому батальйоні агентура ворога підняла голову, почались неприємні розмови.

Огнєв. Хто ж це там орудує? Найшли?

Орлик. Так, політрук був там дуже пильний товариш, надпильний, все виявив зразу і доповів по начальству. До мене надіслали вже цілу справу. Орудували там двоє чоловіків, і, уявіть, обидва нагороджені орденами.

Огнєв. Що таке? Які розмови вели?

Орлик. Дуже небезпечні. (Сміється.) Подумайте, вони говорили, що командир батальйону — справжній пан, і по-літрук теж: завели собі куховара, жеруть за п’ятьох, а кухня для бійців працює до біса погано. Бійці побили пику куховарові за те, що завжди варить бурду.

Огнєв записує.

Не записуйте. Я в батальйоні здійняв такий тарарам, запам’ятають надовго. І політрук, і командир.

Огнєв. От сволота! Ви наказа підготуйте, я підпишу. Коротко, але яскраво опишіть цей факт; потім — забороняю усім командирам приймати до того часу їжу, поки бійці не поїли.

Орлик. Дуже добре. Сьогодні ж зроблю.

Колос. А все ж таки розкажіть, як ви потрапили у бій? Як руку подряпало?

Орлик (сміється). Німці дізнались, що проводжу таку важливу бесіду, і пішли в наступ.

Колос. Ну?

Орлик. Не міг же я сказати бійцям: «Ви, товариші, тут побийтесь трохи; коли закінчите, я прийду продовжувати бесіду».

Колос. І що ж? Ви в атаку — «За Батьківщину, ура»?..

Орлик. Куди мені, там у командира голос як труба ієрихонська ¹². Я до мінометників пішов. Спасибі, дозволили постріляти. Мої міни непогано лягали. Правда, командир батареї не витримав, згарячу матюком мене покрив за те, що поволі стріляю. Я зразу й кинув. Дав місце мінометнику.

Огнєв. От молодець! (Кашлянув.)

Орлик. Нічого, нічого. Він, безумовно, мав рацію. Що, від командуючого фронтом є відповідь?

Огнєв (підійшов до дверей, ад'ютанту). Скажи начальнику штабу, щоб зайшов.

Чути: «Єсть!»

Ось. (Подає.)

Орлик читає.

Колос. Зрозуміли?

Орлик. Мабуть, танковий корпус іде до нас.

Огнєв. Про нього забудьте. Його фронт шукає і знайти не може.

Орлик. Чому?

Колос. А ви не знаєте, який у нас зв’язок? Мене двічі ховали, оголошували вбитим.

Орлик. Ви теж винні.

Колос. Як? У мене одну станцію розбомбили, а друга зіпсувалась, а мати я мушу не дві, а двадцять дві.

О р л^и к. А зараз скільки у вас?

Колос. Вистачить. Хрипуна за горло взяв — знайшли. У нас все так, нічого не дадуть* хоч склади повні тріщать. Все чекають, щоб за горло взяли, та міцніше, та так, щоб очі на лоб вилізли, тоді дають, ще й хвалять. Як купці колись: вмерти можеш перед ним, і не подивиться, а як за бороду пощастило схопити, зразу калитку відкриє, у ноги вклоняється і дякує.

Входять начальник штабу і комдив гвардії полковник

Свічка.

Н а ч а л ь н и к ш т а б у. Я до вас з товаришем Свічкою. Обставин» ускладнюються. Доповідайте, комдив.

Огнєв. Повернулись лижники?

Свічка. Так точно. Ваше завдання виконано.

Огнєв. Молодці, швидко обернулись. Доповідайте.

Свічка (витягнув карту). От тут, в радгоспі «Комунар». Це буде від нас...

О г н є в. П'ятдесят три кілометри.

Свічка. Виявлено скупчення танків, нарахували сто п’ятдесят машин.

Огнєв. Зараз. (Відмічає у себе на карті.) Далі.

Свічка. На схід від радгоспу «Комунар», в село Си-ницино, вранці прибула дивізія СС і двісті танків. Туди йде ще одна колона, до двох полків. Це розвідникам повідомили партизани. Двоє з них прибули.

Начальник штабу. Я говорив з ними.

Огнєв. Великий загін?

Начальник штабу. П’ятдесят чоловік.

Огнєв. Місцеві?

Начальник штабу. Так точно.

Огнєв. Дороги знають?

Начальник штабу. Дуже добре. Дали важливі відомості. Виявляється, німці від річки до станції Колокол проклали нову дорогу. (Показує на своїй карті.) Ось вона. Позганяли населення і будували день Ь- ніч. Понад три тисячі чоловік загинуло від морозу і розстрілів, на цій дорозі.

Огнєв. Вона від нас за тридцять кілометрів.

Начальник штабу. Так точно! Збудовані міцні мости, але по ній немає руху. Мабуть, щоб наша авіарозвідка не виявила.

Огнєв. Оце-то так! Далі.

Свічка. У мене все, товаришу командуючий. (Показує на карті.) Частини ворога розвідка виявила в одица-дцять двадцять тут і в дванадцять в радгоспі «Комунар». Все.

Командир штабу. Комдив Яковенко тільки що повідомив, що встановлено розвідкою пересування ворога до нашого коридора з Колокола.

Огнєв. Скільки?

Начальник штабу. Дивізія і до сімдесяти танків.

Огнєв. В якому пункті?

Начальник штабу. Тут були (показує) в п’ятна-дцять сорок.

Огнєв. А зараз шістнадцять.

Начальник штабу. Так точно. От і все.

Огнєв (до Свічки). Як у вас зараз за хутором?

Свічка. Тихо. Ворог дуже слабкий. Коли накажете, я пройду до самої річки.

Огнєв. Ні, голубе, вони на це тільки й чекають. Ви і так одірвались. Надвечір танки до вас можуть прибути, а позиція у вас нікудишня. Наказую негайно вернутися сюди, в містечко, нам зараз треба бути в кулаці. Відхід прикрийте артилерією і авіацією як слід, щоб хвоста вам не попсували. В дев’ятнадцять рапортуйте про виконання наказу. Виконуйте!

Є в і ч к а. Слухаю, товаришу командуючий. Але за три години важко буде перекинути дивізію, врахуйте відстань, кілометрів буде...

Огнєв (перебиває). Що ви мені на кілометри лічите, коли треба рахувати на секунди. Рапортуйте не в дев’ятнадцять, а в вісімнадцять тридцять, а коли ще півхвилини постоїте переді мною, то будете рапортувати...

Свічка. Єсть, рапортувати в вісімнадцять тридцять! (Вибіг з кімнати.)

Огнєв (дивиться на карту, вимірює циркулем, записує.) Добре... Пізнаю вашу ходу... Ух, і дияволи ці фашисти...

Начальник штабу. Хитро задумали...

Огнєв. Хто?

Начальник штабу. Гітлерівське командування. Дивіться, як вони рухаються, дуже хитро.

Огнєв. Яка ж хитрість? Це ж дитяче белькотіння, а не хитрість. Коли б гітлерівське командування зробило таку помилку, як наш командуючий фронтом, то я ще позавчора знищив би втроє більші сили, ніж наші. Нічого хитрого вони не надумали. Навпаки, погано використовують нашу дурість* дуже погано. Чого варта зараз стратегія Горлова? Танковий корпус загруз десь на цих старих дорогах, а німці нову збудували, про яку ніхто й не мислив. Танків, казав, нема, а вони є і мчать нахабно на нас разом з піхотою. Закрили казна-чим наш коридор, користуються тим, що Орлов спить. Зараз, мабуть, репетирують, як до нас завтра вранці голосніше крикнути.\«Рус, здавайся! Ви оточені!» Але ми їм відповімо (дивиться на карту. Пауза): «Не ходи ти під вікном, не стукай закаблуками, а йди до чортової...»

Колос. Не дуже відповіси.

Огнєв. Обов’язково так відповімо. (Відмічає на карті, записує.) Правда, Орлик?

Орлик. Мусимо, товаришу командуючий, обов’язково мусимо.

Огнєв. За здоровий і розумний оптимізм я й люблю вас, товаришу професор. Дивіться, друзі, гарнізон вони з Колокола вивели, щоб нас вловити, частину танків пустили на нас, а частина возиться з нашим танковим корпусом десь далеко на дорогах. Зараз вся справа, як казав славний старий Суворов, в ніжках, в ніжках, в швидких переходах,— скочити там, де ніяк не чекає на нас ворог. Ми залишаємо у містечку два полки, усі гарматоньки, щонайтяжчі, чотири ескадрони кінноти. Просимо, фашисти, армія стоїть і чекає на ваші кліщі. (До Орлика.) Вас, професоре, з гвардійцями просимо, потримайтесь на цьому зручному горбочку один лише день, а ми з основними силами разом з твоїми кіннотниками, як тільки смеркне,— сюди вийдемо, на цю нову доріжку, і рвонем скільки духу вистачить, прямо в задні ворота Колокола. Коли ж займемо, їхнім таночкам доведеться назад рухатись швиденько, але вже пізно. Склади з бензином, набоями, різним постачанням у наших руках, і будемо ми колоти їх біля їх власних укріплень. Прошу подивитись і розкритикувати. (Пауза.) Ну, що, старий, засумував?

Колос (дивиться на карту). Товаришу командуючий, надто все це рисковано. Дай подумати.

Огнєв. В голові нашої колони підуть два ескадрони відчайдушних рубак. Пости знімати без шуму. Щоб було зовсім делікатно, одягнемо їх в німецьку форму, якраз полонених нахапали немало.

Орлик. Переодягатися в німецьку форму не до лиця нам. Це гітлерівці роблять, переодягаються у нашу форму, надто вже метод нечесний.

Огнєв. А мені здається, ерозумно ми робимо, що так чесно воюємо з самим безчесним ворогом. Він нас обманює, а ми не відповідаємо. Суворов вчив військовим хитрощам, а наші деякі доморощені військові забули про це. На хитрість треба відповідати хитрістю.

Колос (відірвався від карти, до начальника штабу). Як ви вважаєте?

Начальник штабу. Іншого виходу немає.

Огнев. Е, ви це облиште. Я пропоную реалізувати цю операцію не тому, що іншого виходу нема.

Начальник штабу. Я невірно висловився. Це найкраще, що можна зараз придумати.

Колос. Але надто рисковано, якщо вони розгадають наш хід.

Огнєв. Тому не оголошувати нікому, куди йдемо. Зараз найстрашніший для нас ворог — шпигун або базіка. А вони є навколо, і навіть у нашій армії.

Колос. Ну?

Огнєв. Обов’язково є. Гітлерівці відчайдушні жулики у цьому ділі.

Начальник штабу. Треба запросити шифровкою командуючого фронтом.

Огнєв. Ні.

Колос. Чому?

Огнєв. Почне мені «мозок вправляти», прогавимо час.

Орлик. Незручно так, товаришу командуючий.

Огнєв. Знаю, але я скоро збожеволію від цих «незручно». Досить! Втравив нас Горлов у це діло. Давайте з честю виплутаємося самі, це і для нього буде краще. Пишіть наказ, товаришу начальник штабу. Перше...

Входить капітан, начальник зв’язку.

Капітан. Шифровка від командуючого фронтом. (Подав. Вийшов.)

О^нєв читає, кинув на стіл, затріщав олівець у нього в руці, переламаний упав на стіл. Підійшов Орлик, читає мовчки.

Огнєв (швидко вийшов з-за стола, став біля дверей, дивиться на Колоса, крикнув). Ну, що скажеш?

Колос мовчить.

Що скажете? (Пауза.) Та говоріть. (Вирвав шифровку з рук начальника штабу.) Що це таке?

Колос. Пропозиція командуючого фронтом негайно відступити на вихідну позицію. Правда, він питає, чи нема у тебе заперечень, але це лише для проформи. За годину пропозиція стане наказом.

Огнєв. Я не про це питаю, читати вмію.

Колос. Наказ є наказ, і треба пробиватися назад.

Огнєв. Це так. Але, по-перше, це ще не наказ, а пропозиція. По-друге, вона невірна по суті і несе загибель. Пробиватися? Нащо? Де танковий корпус? Він каже, його розтріпали, допомогти не зможе. Неправда, танковий корпус загинув. А зараз виходить, що буде розтріпана і моя армія.

Колос. Пробитися зможемо.

Начальник штабу. Командуючий фронтом хоче виправити становище і вирішив, що кращий вихід — відступити.

Огнєв. До чорта в зуби! Вже круки злітаються. Він послав нас вперед — не вийшло, а тепер іди назад, чого б це не коштувало. А хіба більше нема шляхів? Зламав я оборону ворога кров’ю бійців не для того, щоб пробиватися назад, повертатися. Моя армія буде жити, битись і перемагати. Вона може і зробить це.

Входить капітан.

Капітан. Шифровка від члена військової ради фронту Гайдара з Москви. (Подав.)

Огнєв (читає, радісно). Оце так здорово! Виходить, є ще правда на землі. Москва дозволяє нам діяти за нашим планом, тобто наступати, всупереч плану командуючого фронтом.

Колос. Та ну?

Огнєв. Ось тобі і «та ну». Я попросив товариша Гайдара доповісти у Москві кому слід поруч з планом командуючого і про наш план. Зараз товариш Гайдар повідомляє, що Москва схвалює наш план, про що вже повідомлено командуючого фронтом.

Ко л о с (радісно). Оце добре! Ну, давайте зараз діяти, рубати фашистів так, щоб на небі стало жарко.

Огнєв. Вірно, старий!

КАРТИНА ДРУГА

Біля дороги окоп. Праворуч видно село, білі крони дерев, зрідка хати, а більше чорні руїни, над якими стирчать комини. Поблизу окопу на дорозі стовп з прибитою на ньому дощечкою-показником німецькою мовою. З другого боку села чутно артилерійську канонаду та далекий тріск кулеметів. В окопі сидять сержант Остапенко, сержант Башликов і молодші сержанти Шаяметов, Гомелау-р і. На окопах лежать протитаінкові рушниці.

Гомелаурі. Ох, і мороз сьогодні. Тридцять п’ять є? Остапенко. Може, й є.

Шаяметов. Мороз байдуже, протяг — погано. Дме, як у нас в казахському степу.

Башликов. А у нас в Сибіру такі морози... Остапенко. Ay нас в Полтаві галушки. Башликов. А ти не перебивай, Остапенко.

Остапенко. А ти не хвалися сибірськими морозами, коли тут кишки до пупа примерзають. Розкажи, Гомелаурі, як у вас в Грузії.

Гомелаурі. Ой, не згадуй. (Слухає канонаду.) Там діло, а ми чого тут сидимо?

Ша я мето в. Наказ. Командир знає.

Остапенко. Розтлумачте, хлопці, чому наші газети пишуть, що зима нам допомагає і чим сердитіший мороз, тим німцям гірше...

Гомелаурі. Вірно пишуть.

Остапенко. Що вірно? Хриць сидить у хаті, в стіні дірку зробив і паляе, а ми повземо по снігу.

Башликов. А коли з села вибиваємо? Він мерзне.

Остапенко. Чого ж він мерзне? Коли ми його з села вибили, біжить у друге село. А тому, хто драпає, тому завжди жарко.

Гомелаурі. Але ж ти бачив, скільки на них вошей. Ух! Я дивитись не можу. Аж тут крутить. На кожному солдатові сотні.

Остапенко. Це не від морозу.

Гомелаурі. А від чого?

Остапенко. Від грусті.

Башликов. Ну?

Шаяметов. Не понімал.

Остапенко. Був у нас на селі колись куркуль, багатющий куркуль. Макогоненком звали. Завжди ходив чистий, пузо наперед, борода чорна, розчесана, як шовк, аж горить на сонці. А коли почув він, що йде лінія на колективізацію і діло його, виходить, табак, так його дуже грусть ударила. Зустрів його. Дивлюсь, борода зовсім посивіла. Питаю: «Дядьку Макогоненко, що це у вас борода посивіла?» Він відповідає: «Це, хлопче, у мене кузка в бороді завелася».— «А чого ж ви її не виженете?» А він: «Нехай живе. Грусть у мене в серці, хлопче, така грусть, що скоро помру». Так і з хрицем. Хотів він нас завоювати до осені, не вийшло. Дощі пішли. Хриць в болото вліз. І почала його грусть розбирати. А як зима прийшла, грусть його ще дужче вдарила. І ходить він зараз, як куркуль Макогоненко, і не скидає з себе вошу, бо баче, що діло його — табак. Від грусті все це.

Башликов. По місцях!

Усі залягли. Зашуміла машина. Входять командир дивізії полковник Свічка та командир полка майор Ясний.

Ясний. Батареї надано кулеметний взвод, гранатами усі забезпечені як слід.

Свічка. Добре.

Ясний. Не можу зрозуміти, товаришу комдив, чого відходимо.

Свічка. Ми вирвались далеко, командуючий вирішив зібрати всіх у кулак.

Ясний. Зрозуміло. (Крикнув.) Горлов!

Чути: «Єсть!» Входить командир батареї Сергій Горлов.

Сергій. Командир батареї гвардії лейтенант Горлов.

Свічка. Здоров. (Подав руку.) Батька бачив?

Сергій. Так точно! Просив передати вам привіт.

Свічка. Дякую. Як себе почуває генерал-лейтенант? Здоровий?

Сергій. Так точно! Сказав: передай гвардії полковнику Свічці, що скоро приїду в гості провідати старого друга.

Свічка. Добре, що не забуває... А щодо приїзду, то поки дорога до нас неважна. (Сміється.) Твоя батарея, Горлов, залишається тут. Мушу попередити: по цій дорозі не тільки танк, а жодна миша щоб не пролізла. Зрозумів?

Сергій. Так точно!

Свічка. Що б не трапилось, до наказу залишаєтесь на місці. Навіть коли...

Сергій. Буде виконано...

Свічка. Гвардії лейтенант Горлов, бажаю успіху.

Сергій. Дякую, товаришу гвардії полковник.

Свічка пішов.

Ясний (тихо). Серьожо...

Сергій. Не турбуйтесь, Петре Петровичу, на вас чекають.

Ясний пішов.

(Підійшов до окопів.) Ну як, апостоли? Спека?

Остапенко. Так точно, товаришу гвардії лейтенант! Спітніли. Від спеки згага мучить.

Сергій. Тебе, Остапенко, усе життя згага мучить.

Остапенко. Але сьогодні, як ніколи. Визволяйте, ніколи не забуду.

Сергій. От чорт. (Відстебнув баклагу.) На, тільки всім нарівно.

Остапенко. Вельми дякуємо. (Дістав з кишені чарку, налив.) Ваше здоров’я.

Сергій. Дуй, дуй.

Остапенко (випив). Ніби чай.

Сергій. Ах ти, чорт! Це ж чистий спирт!

Остапенко. Ну? Зараз перевіримо. (Наливає.)

Гомелаурі. Стій, стій. (Забрав чарку.) Я перевірю.

Остапенко. І що ти в цьому розумієш? Звик кислятину сьорбати.

Гомелаурі. Не турбуйся. (Підняв чарку.) Тут, серед снігів, в окопі, я піднімаю цей маленький келих з великим почуттям за зустріч по війні у нашій сонячній Кахетії. Моя мати Веріко, батько Бесо і дружина Тамара приймуть вас, як своїх рідних. За зустріч! (П'є.)

Остапенко. Але спочатку прошу до нас на Полтавщину. Хоч, може, мою матір, батька, дружину Оксану і сина фашисти вже вбили. (Пауза.) Що ж, сам прийму.

Ша я м е т о в. Нічого, Остапенька, я до тебе приїду. Сам плов зготую. Такий плов зготуємо... Потім до нас, у Казахстан.

Сергій. Давайте баклагу... (Взяв.) Очистили?

Башликов. По-гвардійському.

Серг і й. А зараз, апостоли, спостерігайте. По цій дорозі жодна фашистська наволоч не повинна пройти.

Остапенко. Нас ніби попереджувати немає потреби, товаришу командир.

Сергій. Дивіться. Гомелаурі, коли ще раз без валянок будеш бігати... Я бачив, як ти учора босий по снігу кружляв.

Гомелаурі. Простіть, товаришу командир. Не зміг витримати, серце у мене дуже нервове. Що сталося? Танк ми підбили. Командир танка тікає. Патрони у нас вийшли. Я так розсердився і кажу: «Товаришу старший сержант, дозволь догнати». А Остапенко: «Не доженеш». Розумієте, це він каже мені, грузину. Грузин і не дожене? Ясно, серце не витримало. Сам не пам’ятаю, як руки валянки зняли... Як вітер, біг. Скочив на фриця, упали на сніг. Він мене вкусив за вухо, а я його за горло схопив. Кричав: «Не втечеш». І зовсім прикончив.

Сергій. Молодець. Але від Остапенка одходити не маєш права. За одним побіжиш, а танк прогавиш.

Остапенко. Ви не турбуйтеся, тепер я його, чорта, прив’яжу до себе.

Серг і й. Увечері, коли тихо буде, до мене чай пити.

Усі. Дякуємо, товаришу командир.

Сергій пішов. Велика пауза.

Г о м е л а у р і. Ти що задумався, Остапенко?

Башликов. Не зачіпай його.

Ша яметов (тихо). Оксана думаєш, а? Скажи...

О с т а п е н к о. Так. Прочитай листа, Гомелаурі.

Г о м е л а у р і. Якого?

Остапенко. Останнього, що на Новий рік одержав.

Гомелаурі. Я вже читав тобі.

Остапенко. Прочитай ще раз. Мені ніхто не напише. Твого послухаю, на душі легше стане.

Шаяметов. Читай. Я теж не одержував зовсім. Башликов, ти спостерігай, а ми слухати будемо. Ти листи одержував?

Башликов. Два за весь час. (Обійшов, спостерігає.)

Остапенко. Давай.

Гомелаурі (дістає, читає швидко). «Мій дорогий, любий Акакію, цілую тебе міцно і повідомляю...»

Остапенко. Не поспішай. Давай з початку.

Шаяметов. Будь ласка, повільно читай.

Гомелаурі (поволі). «Мій дорогий, любий Акакію...»

Ша я мето в. Любий...

Гомелаурі. «...цілую тебе міцно і повідомляю: тато і мати здорові, тобі кланяються, а синок твій Гога...»

Остапенко. Синок... (Схилив на руку голову.)

Гомелаурі. «... зараз весь час говорить: тато, тато, пух, пух. Роботи у колгоспі багато. Ми ледве встигаємо. Чому не написав жодного листа? Я кожної ночі тихо плачу».

Остапенко. Кожної ночі...

Гомелаурі. «...Може, тебе дуже поранено? Ще повідомляю: бригадир наш виявився поганою людиною. Як ви усі пішли на фронт, він зараз став шахраювати, п’є з рахівником. Обидва шахраї. Ми написали в газету, і вже рахівника ув’язнили, а бригадира ні, викрутився». Не викрутиться. По війні я його знайду.

Остапенко. Читай...

Гомелаурі. «Як я хочу тебе бачити! Ти мені щоночі снишся. Одного разу навіть приснився з великою бородою. Тітка Ніна каже, що це на хворість. Я так злякалась. Щоб ти не застудився зимою, я тобі в’яжу дві пари вовняних шкарпеток і вишлю двадцять п’ятого вересня». За п’ять днів мусять прийти. Одну пару тобі дарую, Остапенко.

Остапенко. Чому за п’ять днів?

Гомелаурі. Листа вона написала першого вересня, одержав я його першого січня. Двадцять п’ятого вересня вишле посилку, а сьогодні двадцяте січня. Виходить, за п’ять днів одержу.

Ш а я м е т о в. Читай.

Гомелаурі. «Передай привіт від мене, т&та, матері усім твоїм товаришам. Ми просимо — швидше розбийте фашистів і усі приїздіть до нас у гості. Вина в нас буде десять бочок. У тітки Ніни — п’ять. Цілуємо тебе міцно-міцно я, Гога, тато, мати, тітка Ніна і весь наш колгосп. Твоя Тамара. Написала вересня першого тисяча дев’ятсот сорок першого року».

Шаяметов. Мені б такого листа одержати. Не знаю, що б зробив.

Остапенко. Да.

Гомелаурі. Скільки я їй писав, не одержувала. Лист маленький, вантаж невеликий, а не доходить. Остапенко. Бо бюрократи на пошті.

Гомелаурі. Давай колективно напишемо начальнику пошти. Так напишемо: «Слухай, куди дивишся? У тебе бюрократи сидять. Просимо тебе...»

Остапенко. Ні, не так. Щоб дійшло як слід, треба його зразу обкласти, а потім вмотивувати і знову обкласти, а наприкінці листа так: передай своїм бюрократам, що день в окопах у нас такий, як і у вас. З привітом, поцілуйте, бюрократи, декуди нас... Так, щоб культурно було і зрозуміло.

Усі регочуть. Двоє бійців тягнуть провід, встановлюють телефон

в окопі.

Башликов. Що, хлопці, лейтенант тут буде?

1-й боєць. Так.

Башликов. А батарея там же?

2-й боєць. Наказав викотити на відкриту позицію. Он тягнуть.

Остапенко. Він такий, не любить, з-за рогу. Кухню не бачив?

1-й боєць. Ні. Усі виїхали.

Башликов. Як? Давно?

1-й боєць. Ось зараз. Нас тільки й залишили. Гомелаурі. Куди ж вони рушили?

2-й боєць. Он туди. (Показує.)

Башликов. Виходить, зараз.

1-й боєць. Еге. А нас залишили. Ой братці, видно, помирати нам. На вірну смерть залишили.

Остапенко. Гомелаурі, дай йому в морду.

Г омелаурі. Краще ти. У тебе рука важча. Остапенко. Струнко!

1-й б о є ц ь. Ти що ж це?

Остапенко схопив бійця однією рукою за комір, другою вдарив. Входить лейтенант Сергій Горлов.

Сергій. Це ЩО?

1-й боєць. Він мене вдарив.

Гомелаурі. Він боягуз, каже: «Нас на вірну смерть залишили».

Сергій. Не можна бити. З’ясуй, розкажи. (До бійця.) Прізвище?

1-й боєць. Печінка Степан.

Остапенко. Винуват, товаришу командир. Ходім, друже, я тобі все з’ясую. Ходім. (Виходить з Печінкою.)

Сергій (взяв трубку телефону). Чекаленка... Чека-ленко, ну як? Снігу шкодуєш. Звідси бачу чорну точку. (Викликає далі.) Петрова... Петров, ліво горбка, бачиш, де дерево. Ну, от і добре... так, так, можна. (Поклав трубку.)

Чути здаля голос Печінки: «Зрозуміло, ой... Зрозуміло, ой... ой...»

Що там? Що він робить?

Гомелаурі. Остапенко з’ясовує поточний момент. Ви не турбуйтесь, товаришу командир.

Входить Остапенко, за иим Печінка.

Остапенко. Товаришу командир, так що по душам поговорили, і він усе розуміє. Славний хлопець. Це просто у нього помилка вийшла.

Сергій. Так для чого нас тут залишили?

Печінка. Коли фашисти з’являться, ми повинні їх розгромити по-гвардійському.

Остапенко. От бачите, молодець.

Сергій. А може, нас на загибель залишили?

Печінка. Нікак нет! Той, хто б’ється, той не може загинути.

Остапенко. От бачите. З нього ще такий гвардієць буде, ого!

Сергій. Побачимо. Вільно! (Взяв трубку телефону.) Чекаленка... Чекаленко, ще трохи снігу... так, так, так...

Печінка сів. До нього підійшов Остапенко.

Остапенко (дістав кисет). Закурюй, Печінка. Бери.

Печінка взяв.

Це перший раз страшнувато, потім нічого. Може, їсти хочеш?

Печінка. Так.

Остапенко. На. (Подав пакуночок.) Тут шматок ковбаси. Ти на мене не ображайся. Я, браток, до тебе нічого не маю. Це все за ідею, зрозумів? Для науки. Мене батько не так бив. Ого! А я йому вдячний.

Печінка. А ти на мене не гніваєшся?

Остапенко. Раз помилку визнав, то ні.

Печінка. Дай руку.

Остапенко (подав). Ну, от. Тепер і мені легше. Думаєш, я не хвилююсь, коли не знаю, хто коло мене в бою — друг чи сволота, що підведе? Тут, брат, завжди треба орієнтир мати. Ти молодий, запам’ятай це. І ніколи очей не опускай. Зрозумів?

Печінка. Зрозумів.

Сергій (дивиться у бінокль). Передати на батарею — праворуч, коло млина, бачу ворожі танки. Не стрілять до наказу.

2-й боєць. Єсть! (Підійшов до телефону, передає.)

Усі кинулись по місцях.

Сергій. Ну, апостоли, є можливість зробити чудо. Остапенко!

Остапенко. Єсть, Остапенко!

Сергій. Висунутись ліворуч до дороги, повзком до телеграфного стовпа.

Остапенко. Єсть, висунутися до телеграфного стовпаї Гомелаурі, вперед!

Поповзли.

Сергій (дивиться у бінокль). Передати кулеметному взводу — на танках десант.

2-й боєць. Єсть, кулеметному взводу — на танках десант! (Передає.)

Сергій. Так. Ого. (Стежить.)

Башликов. Багато їх?

Сергій. Вистачить.

Шаяметов. Тепер і я бачу. Раз, два, три...

Башликов. Скільки?

Шаяметов (лічить). Тридцять п’ять, тридцять шість...

Сергій. Башликов!

Башликов. Єсть, Башликов!

Сергій. Прямо вперед на сто метрів, швидко повзком!

Башликов. Єсть, Шаяметов, вперед!

Поповзли.

Печінка все дістає і дістає з мішка гранати, кладе біля себе.

Сергій. Оце вірно. (Сміється.) Та ти з собою цілий склад носиш.

Печінка. Про всякий випадок, товаришу командир.

Сергій. Дивись, Печінко, пильно, і не тільки перед себе, а й навколо.

Печінка. Єсть, товаришу командир! Уже бачу: до нас хтось повзе.

Сергій. Це санітарка. Швидше давай. (Знову дивиться у бінокль.)

Печінка. Давай, сестрице, дайай... Саночки тягне. Ну от.

В окоп вповзає санітарка з саночками.

Санітарка. Фу, жарко!..

Сергій. Марусю, ти чого сюди приповзла? А хто на батареї?

Маруся. Там Катя, а я тут буду. Раптом що трапиться...

Сергій (взяв трубку). Петренка... Петренко, тримай під рукою шрапнельні: автоматники на танках.

Ледве чути гул моторів.

Маруся. А багато їх...

Печінка. Не бійся, сестрице, поб’ємо.

Маруся. Сама знаю. Товариш гвардії лейтенант Горлов завжди перемагає. У нього такі наводчики... Ти Васю Сокола знаєш?

Печінка. Який він?

Маруся. Такий... Очі сині-сині. Брови чорні такі, як крила. Ох... На всю гвардію такого нема... Катька, мабуть, до нього зараз підсипається. Але він на неї ніякої уваги. Руда вона і в веснянках. Ми з нею разом служили. Я кур’єр-шою, а вона прибиральницею. Разом і на фронт приїхали. Ти бачив її?

Печінка. Тихше. Вже підходять.

Маруся. Та ну їх, ще далеко. Вася сказав мені сьогодні: «Марусю, хоч сто танків давай, все можу». Я його поцілувала, а він: «Тепер і тисяча не страшна». О, який хоробрий! Жах, який хоробрий! Ти Катю не бачив? Ну, і нічого не втратив. Вася мені вчора про неї так сказав: «Знаєш, Марусю, Катя, звичайно, нецікава особа, але листи пише гарні». А я йому й кажу: «Що ж, Васю, може, у неї письмовник є...»

Шум моторів зовсім близько.

Сергій (в телефон). Батареї прямою наводкою по танках біглий вогонь.

Маруся. Ух, гади, пруть. Васю, давай.

Чути залп, потім часті постріли.

Дивись, горить. Один, другий, третій. Це Вася Сокіл! Це він! (Повернулась, посилає рукою поцілунок.)

З обох боків б’ють кулемети.

Сергій (в телефон). Дужче вогонь! Дужче!.. Не гавити, дияволи! Чекаленко, третій шрапнеллю!

Чути близько грюкіт танка.

Печінка. На нас танки, товаришу командир.

Сергій. На місце! (В телефон.) Шрапнеллю третій. Живіше..

Печінка. Став. Горить. Другий став...

Сергій. Молодець, Остапенко!

Чути голос: «Санітара, санітара...»

Маруся. Є, ріднесенький. (Поповзла з санчатами.)

Другий голос: «Санітара... санітара...»

Печінка. Дев’ять підбили.

Сергій. Одинадцять.

Свист міни.

Маруся, лягай.

Близько вибух.

Печінка. Ой, убили її.

Сергій (дивиться). Ні, повзе.

Чути голос: «Санітара... санітара...»

Печінка. Ліворуч десять танків.

Сергій (в трубку). Праворуч від дороги десять, обходять. Чекаленко, по них вогонь. Живіше.

Стрілянина збільшилась.

Печінка. Відкочуються, відступають, біжать. Сергій. Зараз повернуться. (В телефон.) Чекаленко, як там? Що? Приготуватись, зараз рушать в обхід. Повернути зараз же. Я у захисті надійному. Сюди не стріляти. Стежте тільки за кулеметним взводом. Живіше бити... так.

Вповзає Маруся.

Маруся. Товаришу командир, молодший сержант Шаяметов та старший сержант Остапенко вбиті... Ось їх документи.

Сергій узяв книжечки, розгортає, з однієї випав клаптик паперу.

Печінка (підняв, читає). «Прошу не одказати і прийняти мене у Комуністичну партію. Коли уб’ють, то обов’язково вважайте — загинув комуністом. Смерть фашистам! Гвардії сержант Остапенко». (Пауза.) Друг... друг, що ж це ти? (Витирає сльозу.) Так зразу неживий...

Сергій. Не плач, браток. За такими не плачуть...

Шум моторів наближається.

Печінка (дивиться в той бік). Я ж вам! Давай, давай ближче! (Взяв гранату.)

Сергій (в телефон). Ліворуч від дороги — двадцять п’ять, праворуч — тридцять один. По дорозі десять. Бити тільки зліва і справа, команди не чекати. Апостоли, є можливість робити чудеса. За Батьківщину, орли! Передати всім. (Поклав трубку.) Печінка, взяти гранати, повзти он туди, до Гомелаурі. Живо.

Печінка. Єсть, товаришу командир! (Взяв гранати, поповз.)

Сергій (виймає гранати). Сиди тут, Марусю. (До

2-го бійця.) Гранати є?

2-й боєць (показує). Так точно!

Сергій. Я до Башликова. Тримайтесь, хлопці! (Поповз.)

Маруся. Ух, чорти... Дадуть фашистам! Чув, командир сказав? За Батьківщину, орли! Це він більше про Васю Сокола думав.

2-й боєць. Про якого Васю?

М а р у с я. А, ти ж з поповнення, новий, не знаєш. Я тобі розкажу. У Васі очі сині-сині... От такі. Брови, як птиці. Перший наводчик на всю гвардію. Орел» Типовий орел. Зразу всім видно.

Шум моторів дужчає. Іде стрілянина.

2-й боєць. Дивись, там, де командир...

Маруся. Оточують... (Крикнула.) Башликов, Башликов! Ага! Один став. А он ще на них. Біжи з гранатами на допомогу! Командира оточують. Біжи!

2-й боєць. Ой, не можу, ми пропали.

Маруся. Наволоч, дай гранати. (Вирвала гранати.) Скажи Васі в телефон...

Побігла з гранатами. Боєць дивиться услід. Закрив голову руками, опустився на дно окопу. Шум дужчає. Тріщать кулемети. Здаля чути голос Марусі: «Васю... Васю!..» Вибух. Один. Другий.

Завіса.