Гілея

12

— Прибув у ваше розпорядження! — по-військовому доповів Ілько Сторожук, ввійшовши до кабінетика Запорожного. — Ось призначення райкому.

Запорожний прочитав і розсміявся:

— А казали ж, Ільку Гнатовичу, що не поїдете на Овечий і...

— І ще казав, що бездушний ти чоловік, — пригадав Ілько. — Була в мене, значить, така інформація...

— Чого тільки не було у нас, — Запорожний вийшов з-за столу і обняв за плечі Сторожука. — Радий, що ви приїхали, лісників нам до зарізу треба. Зараз ми вас десь влаштуємо...

— Я не сам, я з усім взводом, Іване Трифоновичу. Усіх нас семеро. П’ятеро нащадків маю, а старшенька в Семидолах залишилася.

— Да-а, — почухав потилицю Запорожний, прикидаючи, де їх можна поселити. Мабуть, доведеться знову перебиратися йому до Ольги Заклунної, а їм віддати дві кімнатки у лісництві. — Ходімо, щось придумаємо.

Діти вже розбіглися по хуторі, по дворі лісництва, одразу знайшовши дружків, а Тетяна іі з машини не злізла: щоб цей Ілько пропав, куди ж він їх завіз?! Степ та піски. Правда, зеленіють сосонки навкруги, та такі ж поїш маленькі та миршаві, що аж сум огортає, дивлячись на них. Та яке ж це лісництво, коли нема тут ні деревини, ні холодочка? А могла ж собі жити-поживати в Семидолах. Усе там рідне. Хату на осінь уже поставили б, а на городі ж яка краса, розрослося все, зазеленіло. А сусіди ж які славні! (Все їм простила зараз Тетяна.) Треба ж було їй самій піти до Мірошника та сказані по дружбі, щоб когось іншого послали у ці степи, а не однорукого Ілька, хіба ж у партії комуністів мало? Та цьому ж Ількові хоч кіл на голові теши — не перекопаєш, таким уже політичним з війни прийшов, що хоч у правительство вибирай.

Боже ж мій, оглядалася на всі боки Тетяна, ні садочка, ні криниці, ні кущика. Ні, ондечки ростуть дві ялинки під чиєюсь хатою, височенькі вже, і кручені паничі по плоті в’ються. І людей мало — пішло зо два гурти в степ, потім якийсь одноокий залізяку до трактора поніс. Молодичку чорняву, проворненьку бачила Тетяна, а з нею чоловіка, що йшов, ніби на пружинах, випнувши груди. Привіталися вони з Тетяною і пішли.

У дверях контори показався Ілько. Тетяна вже й рота розкрила, щоб виказати йому все, що накипіло на душі, але за ним вийшов ще хтось: високий і ставний, зі шрамом через весь лоб аж до брови. Незнайомець подав Тетяні руку:

— Іван Запорожний — директор Степового лісгоспу. Вітаю вас із приїздом, Тетяно Василівно, і ходімо покажу вам, де жити будете.

Так привітно усміхнувся директор, що й злість Тетянина пропала.

Увійшли в довгий новий будинок. Запорожний відчинив кімнату в самісінькому кінці коридора.

Ось тут розташовуйтесь. — Потім відчинив двері до сусідньої кімнати, в якій сидів маленький кучерявий чоловічок і швидко перекидав кружальця рахівниці, — і цю займете.

— А я куди зі своєю бухгалтерією? — кивнув кучерявий на товстелезні сірі папки. — Іване Трифоновичу, ви ж...

— Перебирайтеся до мого кабінету, — сказав Запорожний, і бухгалтер скорився. — Подобається, Тетяно Василівно?

— Жити можна, — замість дружини відповів Сторожук. Тут дітей розмістимо, а самі в тій, маленькій...

— А де ж тут варити можна? — зітхнула Тетяна, пригадавши свою стареньку теплу хату.

— Там, — показав Іван, — загальна кухня, для всіх, вистачає... Хліб привозимо печений, ну й картоплю, овочі на зиму радгосп дає.

— Жити можна, — повторив Ілько. — Що ж, будемо вносити добро, Таню?

Запорожний тим часом зібрав свої речі: постіль, два чемодани та книжок купа.

— Влаштуєтесь — зайдете, Ільку Гнатовичу, — сказав, виходячи, Запорожний, — поговоримо.

Правду кажучи, не хотілося Івану повертатися до Заклунних, але іншого виходу не було. Ольга зустріла радо:

— Так і чекає твоя кімната... І нам з тобою веселіше буде, Іване Трифоновичу. Як пішов ти від нас, то ми вже й не читали книжок з Мартою... Вона все сама і я... сама. — Ольга проворно застелила вузеньке залізне ліжко, розклала книжки на столі й поличці. — Наче ти й не вибирався звідси...

— Спасибі вам, Ольго.

Іван поставив дзеркальце на столі й почав голитися. Тихенько рипнули двері — увійшла Марта.

— Здрастуй, — промовила тихо. — З новосіллям, Іване. — Стояла, широко розставивши стрункі ноги, взявшись у боки.. Синеньке платтячко, перехоплене в талії поясочком з китичками, підбилося аж за коліна.

— Спасибі, Марто, — не зводив з дівчини очей. — Все повертається на круги своя.

— На які круги? — не зрозуміла Марта.

— Це з біблії, — витираючи обличчя одеколоном, промовив Іван.

— А ти віруючий?

— Ні...

— Так і кружлятимеш увесь час?

— Не знаю, Марто...

— Давай я тобі підправлю зачіску на потилиці, а то заріс, як піп. — Марта взяла бритву. — Не бійся, я вмію... Я овець стригла і тебе підстрижу... Намилити тобі шию чи так?

— В якому розумінні намилити? — розсміявся Іван.

— Я б тобі намилила... — Марта досить вправно орудувала бритвою. — Ось і все, хоч до загсу... Почекай, бо один висок нерівний.

Марта поклала свою гарячу долоню на Іванову щоку, шкребнула бритвою і завмерла. Дивилася просто в очі Іванові, наче заглядала в саму душу, потім Запорожний відчув дотик її грудей і шепіт:

— Поцілуй... Чуєш?.. Бо заріжу... — Бритва впала з її рук, і Марта, наче на хвилях, загойдалася в його обіймах.

* * *

— Закриті партійні збори вважаю... відкритими, — сказав Ілько Сторожук, сідаючи поруч з Іваном. — Я буду головою, Іване Трифоновичу, а ти пиши протокола.

— На перший раз обійдемося, Ільку Гнатовичу, без протокола. Про вас поговоримо, що робити будете... Думаю вас лісником комплексної бригади призначити, — почав Запорожний.

— Ну, якщо треба, то... — погодився Сторожук. — Лісу багато?

— Посаджено на вашій дільниці триста десять гектарів, а всього буде тисяча...

— Коли буде? — запитав Сторожук.

— Тоді, коли посадите...

— Хитрий...

— Площа ваша, Ільку Гнатовичу, експериментальна, складна...

— Який же там експеримент? — поцікавився Ілько, дивуючись, як він ловко вимовив це вчене слово.

— Без торфу ліс посаджено, за методом Вигдарова...

— Цей метод мені відомий, — багатозначно промовив Сторожук, а потім запитав: — А кого будуть судити за нього, мене, чи тебе, чи обох разом?

— Мабуть, мене, Ільку Гнатовичу, — посерйознішав Запорожний. — Комісія з області має приїхати... Мартинюк заяву до обкому партії написав...

— Всиплють тобі, Іване Трифоновичу, — поспівчував Ілько.

Хай приїдуть та побачать. Торішні посадки без торфу не гірші, ніж із ним...

У двері постукали... Увійшла Марина Гомон.

— Почула, що ви, Ільку, до нас приїхали, — сказала своїм тихим грудним голосом, — то подумала, може, чим допоможу вам... З Тетяною вашою вже познайомилася.

Така славна у вас дружина...

— Нічого, — посміхнувся задоволено Ілько. — Та й вас, Марино, роки обминають: хто в баби, а ви — в дівки...

— Скінчилося моє дівування...

— Сідайте, Марино, — запросив Запорожний.

— Та у вас же якась балачка...

— Закриті партійні збори, — уточнив жартівливо Сторожук.

— То я піду, — звелася зі стільця Марина, — якщо закриті...

— Для вас, Марино, у нас усе відкрите, — сказав Запорожний. — І я вам ось що скажу: розмовляв з директором радгоспу і з парторгом — дають вам рекомендацію в партію, Марино.

— Та що ви, Іване Трифоновичу? — розгубилася Марина.

— Я ж вам обіцяв.

— Думала, що то діло майбутнє... а ви зразу... Хіба приймуть мене?

— Приймуть! І я напишу... Завтра й поїдемо з вами в радгосп, напишете заяву і поїдемо.

— І буде нас троє, значить, партійна організація, — сказав Ілько.

— Не заслужила я~ такої честі, Іване Трифоновичу...

— Заслужили. Більше, ніж хто. Усі ліси, що ми посадили тут, — ваші, Марино. За один лише розсадник, який доглядаєте, вам ордена треба дати...

— То ж ви все, Іване Трифоновичу, та люди, а я...

— Ви ще лісничим будете, Марино, ціни вам нема...

Двері широко відчинилися, і на порозі виросла кремезна постать заступника завідувача облземвідділу Степана Стратоновича Каїтана:

— Ну, здрастуйте, порушники-новатори, — подав руку Запорожному. — Приймай, Іване Трифоновичу, комісію... Привіз тобі повну машину вчених, недовчених, теоретиків і практиків.

— Ого! — посміхнувся Запорожний. — Що ж ви робити збираєтеся?

— Ти заварив кашу з Вигдаровим, а ми розсьорбувати будемо. Ходімо, чекають.

— Почалося, — шепнув Ілько Марині.

* * *

За дна місяці землю й не зросило. Десь понад Дніпром ходили хмари, блискавиці краяли ночі, гриміли і рими, а тут, в степу, тільки винищувачі трощили тишу. Степ висох, ходили гурти овець із закривавленими ротами, бо скубли вже не траву, а дроти. Якимсь чудом ще трималася вода в старому степовому колодязі, її ледве вистачало, щоб так-сяк напоїти отари.

Запорожний щодня ходив на лісові ділянки, ніби його присутність могла врятувати їх. Минулорічні посадки стійко витримували спеку — їх корінці вже досягли двометрової глибини, а там була волога. Сосонки весняної посадки жовкли на очах, але навіть це менше тривожили Запорожного — не все загине, під загрозою був розсадник.

Мільйони сіянців ще трималися тільки завдяки власнім життєдайній енергії. На день їх укривали легкими очеретяними матами, але це не допомагало. Щоразу Марина зустрічала Запорожного зі сльозами на очах:

— Коли ж буде артезіанський колодязь?

— Скоро, — заспокоював Іван, хоча й сам не знав, коли піде вода.

Бурильники теж падали з ніг. Уже пробили дві свердловини, але води на тому горизонті, всупереч запевненням геологів, не було. Щоранку Іван приходив до виконроба бурильників і чув:

— Ще нема... Не журися, Запорожний, ми тобі воду із того світу дістанемо.

Мені зараз вода потрібна, зараз, — бо пропаде все.

— Зараз нема, — у відповідь.

А тут ще й Ілько Сторожук повернувся з області — їздив по труби, не привіз і метра.

— Кажуть, все на шахти йде, — доповідав Ілько, — кожний метр на обліку. Пропаде розсадник — виключать нас з тобою з партії, Іване Трифоновичу. За метод Вигдарова догану зносиш, а за розсадник...

— Я не бог, Ільку Гнатовичу, — сердито відказав Запорожний і пішов на розсадник.

Біля ремонтної майстерні порався коло трактора Матвій Карагач. Після того страшного випадку Карагач вигріб грабаркою торф зі свого городу. Возив і вдень, щоб всі бачили його каяття. А потім прийшов до Запорожного і попросився на роботу.

— Постав мене до трактора або в кузню... Я все вмію, — уникав дивитись у вічі. — Максим казав, що задумав ти розпашник зробити для механізованої посадки...

— Хочемо спробувати, — сказав Запорожний.

— То я зроблю, хлопців на підмогу дай і креслення.

З цим і пішов, не пробачався більше, не клявся, бо що ці слова для Запорожного, якщо він не тільки до суду його не віддав, а й, може, не розказав нікому про ту нічну пригоду.

Розпашник Матвій зробив хороший, випробовував його, і Запорожний залишився задоволений: землю розпушував на будь-яку глибину і не перевертав пласта, але був ще громіздкий — обіцяв Карагач щось придумати.

Уже біля контори Запорожного наздогнав райкомівський віліс, шофер вискочив з машини і подав записку. «Тов. Запорожний, — писав Мірошник, — прошу прибути на бюро. Негайно».

Запорожний навіть не переодягнувся — так і поїхав в запорошеній, вилинялій гімнастерці і рудих, вичовганих у пісках чоботях.

— Чого це такий поспіх, Петре? — запитав Запорожний шофера.

Петро помовчав, хоч, як кожний шофер, знав усе, що робилося в райкомі.

— Комісія буде доповідати, — все-таки наважився сказати, бо Запорожний був для нього своєю людиною. — Статтю ви читали, Іване Трифоновичу?

— Яку статтю?

— В обласній газеті... про вас.

— Ні. Ми через тиждень газети одержуємо. Що ж там написано?

— Е, — махнув рукою Петро.

— Ні, ти скажи, — наполягав Запорожний. — Хто написав?

— Лобан, редактор наш... Він же був .у вас з комісією?

— Був... Що ж він написав? Та говори ж!

— Самі прочитаєте, — ухилився од відповіді Петро.

— Чорт з тобою, — вилаявся Запорожний і відвернувся.

— Іване Трифоновичу, — після мовчання промовив Петро, — не ображайтеся на мене... Не хочу вам псувати: настрою.

— Він у мене давно зіпсований.

— Написав Лобан, що ви... ви свідомо зриваєте план перетворення природи... і впроваджуєте... антинауку, — пригадав Петро, — теорію Вигдарова...

Запорожний більше нічого не питав.

* * *

Як інколи мало треба людині для щастя. Ішов сьогодні пранці на бурову Парамон, зустрів Марину:

— Добрий день.

— Здрастуй, — спалахнули карі вогники.

— Привітати тебе хочу, Марино. Прийняли?

— Прийняли, — кивнула головою і, не знаючи чому, показала новеньку кандидатську карточку Парамонові. — Бачиш, яка я стара на знімку..

— Ти — не стара... Ти — красива, Марино...

— Ой Парамоне, — зітхнула Марина, — не розкидай таких слів, бо засохнуть...

— Якщо не підбереш — пропадуть, — наливалися сумі їм жовті Парамонові очі.

Марина мовчки одійшла від нього, і Парамон відчув, що не все втрачено.

— Я прийду сьогодні! — сказав навздогін.

Марина зупинилася, але не оглянулася, потім швидко пішла. Голова її була високо піднята, руки, засмаглі й тонкі, раз у раз обсмикували кофтину, і ладен був Парамон побігти за нею, підхопити і нести, нести... Але треба було йти на роботу. Втягнувся Парамон — з ранку до ночі в степу. І сам не думав, що прокинеться в нього така жага до праці. А ще недавно хотів тікати від цього проклятого хутора. Тепер уже все: не поїде він од Марини, від цих лісочків, посаджених його руками.

Як інколи мало треба людині для щастя. Оце зустрів її і вже щасливий Парамон.

Якось непомітно все змінювалося в Овечому, приїздили нові люди, влаштовувалися, обживали хутір, і вже не так сумно було в степу. По неділях у празниковому поранні виходили на майдан перед конторою лісництва, обсаджений кущами акації, Запорожний ставив на вікно свого «телефункена» — слухали, збираючись гурточками, жінки собі, а чоловіки — окремо, бо не все ж скажеш при жінках, не все розповіси при чоловіках..

У день получки, звичайно, випивалась якась чарка, бо без цього не можна, але все було мирно й статечно, А Матвій Карагач кинув пити. Парамон, звичайно, знає, чому, але мовчить. Це добре, коли чоловік осмислює своє життя...

На хуторі багато говорили, люди немов надолужували не сказане за довгі роки. Парамон дивувався, як можна було так довго мовчати? Адже раніше хуторяни обходилися в своєму спілкуванні, може, двома десятками слів: віталися, питали про здоров’я, про овець, говорили про вітриська і спеку та й усе... А тепер уже говорили та балакали досхочу...

Тільки прийшов Парамон до бурової, як знову довелося повертатися на садибу лісгоспу — послав виконроб замінити якусь шестірню. Ішов протоптаною стежиною, яку не встигав засипати пісок. Раптом Парамон побачив далеку постать вершника, який чвалав по степу. Вершник теж помітив Парамона, бо махнув рукою, мовляв, почекай. Парамон зупинився, але вершник замість того, щоб пришпорити коня, зліз із нього і тягнув за собою на поводі. Парамон пішов йому назустріч.

Вершником виявилася дівчина — молода і вродлива, з-під біленької хустини струмилися довгі коси. Обличчя її від спеки й пилюки було якогось неприродного брунатного кольору, губи потріскані. Кінь теж ледве волочив ноги, здавалося, що й маленьке саморобне сідельце було для нього важким тягарем.

— У вас є... вода? — прошепотіла дівчина, — Ми вже... цілий день без води... Є у вас вода?

— Є! Є! — вигукнув Парамон, мабуть, для того, щоб це надало дівчині сили. — Он там.

Парамон умовляв, щоб дівчина сіла на коня, бо тяжко їй іти, але вона відмовилася. Парамон підтримував її, весь час повторюючи:

— Вже скоро, скоро, потерпи...

До колодязя було далеко, і Парамон вирішив привести дівчину на розсаднику Марини завжди в запасі є кілька відер води.

— Марино-о! — гукнув Парамон, підходячи до розсадника.

Марина вибігла з фанерної будки, де зберігалися сапи та лопати, із цікавістю розглядала дівчину.

— Води, Марино, принеси!

Марина метнулася до будки, зняла товсті очеретяні миті і, якими була прикрита бочка з водою, і зачерпнула повне горнятко, подала дівчині.

— Коневі дайте, будь ласка, — перш ніж випити, сказала дівчина.

Марина принесла повне відро води, але Парамон відлив половину в бочку і лиш тоді дав коневі:

— Не можна зразу, бо запариться, — пояснив Парамон.

Дівчина і кінь пили довго.

— Звідки ж ти? — запитала Марина, ведучи дівчину під. навіс — у холодок.

— З Дніпра, — відповіла дівчина, — з Кам’янки я...

— Далеко заїхала, — сказав Парамон. — Заблукала в степу?

— Заблукала, — хитнула головою і раптом повернулися до Парамона. — А я вас бачила колись... Ви торф на пристані вантажили...

— Було, — пригадав Парамон і пояснив Марині: — Це ми з Іваном і Мартою їздили... Ну, тоді, коли в генерала вечеряли...

— А хто ж ти така? — запитала Марина.

— Яринкою звуть... Яринка Поливана... Я до Івана приїхала...

— До Івана Трифоновича? — почала догадуватися Марина. — А його в райком викликали... Він мені колись говорив про тебе... Стоїмо, а ти ж голодна, Яринко, ходімо до мене, а ти, Парамоне, коня нагодуй.

Зустрічні з цікавістю поглядали на Ярину, бо не так часто появлялися на Овечому нові люди. Марина й на хвилину не вмовкала, все розказувала:

Оце контора лісгоспу, там почали їдальню будувати, а то — майстерні...

— А де Іван живе? — спитала Яринка. — Я б хотіла побачити...

— Живу цьому будинку, — показала Марина, — а зараз перебрався.

— Куди?

— До Марти. Зайдемо? — Марина повернула до хати Заклунних.

— Ні.

Марта побачила у вікно, що під хатою стоїть Марина із якоюсь дівчиною, й вибігла на ганок.

— Здрастуй, — сказала нарочито голосно. — Заходь! Не бійся.

— Дякую, — розгубилася Яринка. — Я не боюся.

— В гості приїхала? — скривилися Мартині уста.

— В гості! — відказала Ярина і взяла під руку Марину. — Ходімо.

З цієї розмови Марина зрозуміла, що це вже була не перша їхня зустріч...

У хаті Марини Гомон було чисто й прохолодно. Крізь зачинені віконниці пробивалися смужки світла, розграфивши долівку на якісь несподівані геометричні фігури. За столом сиділа дівчина, схиливши голову над саморобним зшитком.

— Це моя старшенька, Ганнуся, — відрекомендувала Марина дочку.

Ганнуся швидко сховала зшиток, встала і вклонилася Яринці.

— Уже п’ятнадцять буде восени, — похвалилася мати. — Ти нагодувала Юрасика, дочко?

— Нагодувала.

— Може, й нас почастуєш, хазяйко? — ніжно подивилася на дочку Марина.

— Зараз, мамо. Яєчню приготую. — Ганнуся вибігла з хати.

— Красива у вас дочка, — сказала Яринка. — На вас дуже схожа...

— Трохи схожа... Якби не діти, то не знаю, як би й жила... Двоє у мене... від двох чоловіків... Вона — Андрієва... Фінську пройшов, а з німецької не вернувся... А Юрасик, — зітхнула Марина, — то вже мій гріх... Полонений жив у мене... Берик Джусуєв... Казах... Славний був... чистий і гордий...

— А він де? — обережно спитала Ярина.

— І він... там... Не прийшов з війни...

Увійшла Ганнуся, поставила яєчню з салом, бринзу та зелену цибулю.

— Прошу, — звернулася до Ярини. — Можна мені, мамо, піти в степ?

— Іди, тільки ж не барися. — Коли дочка вийшла, додала: — Якась вона в мене чудна...

— Та що ви говорите, Марино! Такі очі розумні...

— Замріяна дуже, — промовила Марина, пригощаючи гостю. — Оце в степ пішла, щоб побачити марево... Щодня в спеку йде, повертається і: мамо, каже, бачила сьогодні кораблі... і дрімучі ліси над морем...

— Не кожен зугарний побачити в цій пустелі кораблі, Марино, — сказала Яринка. — Може, тільки поет...

— А то сидить, — розповідала далі Марина, — і щось пише в зшитку. Прочитаю — і не розумію про що... То вітряки їй сняться, то пише про Бранку... Ось покажу тобі.

— Не треба, Марино, — відмовилася Яринка. — То ж її все, душа... Не треба.

Разом прибрали зі столу, помили посуд, і Марина вклала гостю спочивати, хоч та й відмовлялася. Послали Марина чисте простирадло на високому полу, другим прикрила Яринку, а сама сіла на стільчику.

— Наче тебе вік знаю, Яринко, — промовила розчулено. — Приїзди вже до... нас. Тяжко йому самому... Нічого страшнішого нема за самотність...

— Я знаю.

— Ой, не знаєш, Яринко, — скрушно похитала головою. — Найстрашніша самотність буває після розлуки з коханим, коли він був, був, а потім його не стало. Я пережила такі дві розлуки...

— А я думала, що можна любити тільки раз у житті, ті справжньому любити, — проникалася Яринка Марининим горем.

— Може, й так, — не одразу відповіла Марина. — А я полюбила двічі... Добре, що у нас на хуторі людей мало — не осудили...

— Я ледве не вийшла заміж за одного, — призналася Яринка. — Люблю Івана, а було б... І зараз по п’ятах за мною ходить Данило. Це його так звати... Кілька днів тому перестрів біля Дніпра і каже: не вийдеш за мене — вб’ю. Отакий скажений... То я попросила в діда коня і — сюди... Вернуся і скажу, що... вже Іванова я...

Всім скажу, що дружиною його стала...

— Хочеш цим врятуватися від Данила? — посміхнулася Марина.

— Щоб не приставав.

— Якщо любить тебе, то ні на що не подивиться, Яринко...

— Хоч би Іван швидше повернувся, бо в мене екзамени через два дні, треба в школі бути.

— Діждешся, — заспокоїла Марина.

— А чого його викликали?

— На бюро... Комісія до нас приїздила, перевіряли, бо таке написано на Івана... Наче він проти науки пішов. І... зривщик постанови... А ми ж працювали як прокляті ... Кожне деревце, може, потом нашим зрошене і... кров’ю... От підемо, побачиш наші лісочки.

— Давайте зараз! — схопилася з полу Яринка. — Ні, ні, зараз підемо, я хочу побачити!

* * *

Максим з батьком поралися біля розпашника — ставили нову полегшену раму з кутового заліза, — так порадив професор Вигдаров. Дуже він хвалив Карагача за цей розпашник, при людях дякував, і тепер Матвій готовий був зробити все, аби лиш довести, на що він здатний. Проходячи повз них, Яринка привіталася.

— О-о, — протягнув Максим, — це ти?

— -Я.

— Впізнав тебе, — подав руку Максим.

Марина познайомила її з Карагачем і пояснила:

— Хочу Яринці наш ліс показати.

— Можна з вами? — вихопився Максим і поглянув на батька.

— Я буду рада, — сказала Яринка, і Матвій хитнув головою, мовляв, іди.

— Забіжу на розсадник та й прийду до вас, — пообіцяла Марина.

Жовте сонце неохоче котилося в піски, довшали тіні сосонок. Яринка й Максим обережно йшли по міжряддях.

— Дивись, дивись, — захоплено говорив Максим, — оце за рік так виросли, а були маленькі-маленькі... Цю ділянку ми садили...

— Хто?

— Я й Марта...

— Видно, в неї легка рука, — промовила Яринка.

— Легка...

— І біля її хати дві ялинки ростуть. Красиві, — пригадала Яринка.

— То Іван Трифонович їй подарував на день народження, коли приїхав на Овечий, з собою привіз. — Яринка раптом зупинилася, і він пошкодував, що сказав про це.

— Подарував? — перепитала вона.

— Ми з ним посадили, — відповів, наче хотів перебрати й на себе його провину.

— Більше нічого їй не дарував? — Яринка пильно глянула на Максима. — Ти мені про все скажи.

— Я не знаю, — Максим знизав плечима, але відчув, що розповість їй про все, що було, що передумав, що знав і чув і що сам, може, вигадав, коли охоплювала його ревність.

— Він любить її? — шукала собі спільника Яринка.

— Вона закохана в нього, — це вже свій біль викладав перед дівчиною Максим.

Потім довго йшли мовчки до піщаного кургану, думаючи кожен про себе.

— Якщо ти любиш його, то залишайся тут, — рятував своє кохання Максим, — бо забере вона Запорожного.

— Ти її теж любиш, Максиме?

— Що з того? Що я для неї? — повернувся до Яринки, мовляв, поглянь, який я нікчемний, довготелесий, хіба вона може покохати такого. Він уявив себе поруч з Іваном чи Сергієм Кортуновим, який з’явився оце зараз тут перед ним в офіцерській формі із золотими погонами, і сказав: — Я ніщо для неї.

— Не можна себе принижувати, — відповіла йому на це Яринка, — і любов свою треба завойовувати, розумієш?

— Ні.

— Боротися за неї, — це вже говорила для себе.

— Я не знаю, як боротися за любов, — зітхнув Максим. Як?

— Я теж не знаю, — призналася Ярина.

На кургані стояла Ганнуся, вся її постать подалася вперед,, ніби вона мала от-от злетіти. Руки її були щільно притиснуті до стегон, голова високо піднята. Вітер її путався в її густому волоссі і шматував коротеньку сукеньку. Ганнуся вже довго стояла тут, але кораблі не з'являлися, і моря не було. Дивно, бо вчора припливали до кургану кораблі з вітрилами... І, якби вона постояла ще трохи, то могла б навіть зійти на палубу голубого корабля, але треба було йти додому, і пароплав щез у степу...

Максим з Яринкою вийшли на курган, але Ганнуся не чула їхніх кроків. Тоді Максим підійшов і затулив їй руками очі. Дівчина здригнулася, але не вирвалася, не крикнула: було приємно, що чиїсь добрі, шорсткі, холоднуваті долоні лежали на повіках.

— Хто, хто, вгадай! — розсміялася Яринка.

— Максим, — сказала Ганнуся.

— Як ти впізнала? — здивувався Максим.

— Я знала, що ти прийдеш, — промовила Ганнуся.

— Чаклунка! — трохи розгубився Максим. — Звідки ж ти знала?

— Я хотіла, щоб ти прийшов і побачив кораблі.

— Які кораблі? — спитала Яринка.

— Великі...

— Вигадуєш? — мов зачарований дивився на Ганнусю Максим.

— Ні, я бачу. Пливуть, пливуть! — показала рукою Ганнуся. — Бачите?!

— Бачу, — сказала Яринка.

— І я бачу, — повторив Максим, дивлячись на нерухомі зелені хвилі молоденьких лісів.

...Парамон, як і обіцяв, прийшов увечері. Думав заметати Марину саму, але де там! Юрасик, зладнавши два стільчики, випробовував трактора, бо гуркоту була повна хата, а Марина з дівчатами розвішувала білі фіранки на вікнах. Давно продумані і завчені на ці відвідини Парамонові слова втрачали свій смисл, і довелося йому знову починати з дальніх підступів.

— Ну й спека ж сьогодні...

— Спасу нема...

— Іван Трифонович ще не приїхав?

— Пора б уже йому бути...

— Як там на буровій?

— Нема води...

— От горе...

— Може, повечеряєте, Парамоне?

— Спасибі, я вже... Хотів би я з вами поговорити, Марино, — нарешті зважився Парамон, коли Ганнуся з Яринкою вийшли знімати білизну.

— Говори.

— На самоті хотів би... Може, вийдете?

— Добре, — помовчавши, погодилася Марина.

— То я чекатиму біля колодязя.

— Чекай.

Парамон вийшов і подався до колодязя, не вірячи своєму щастю, своїй долі...

Марина вклала Юрасика спати, постелила Яринці й сказала Ганнусі:

— Я скоро повернуся.

— Куди ж так пізно, мамо?

— Треба мені, — розчісувала довгу чорну косу перед маленьким дзеркальцем.

Потім витягла зі скрині сіру кофту, приміряла і надягнула білу.

— На збори йдеш? — запитала Ганнуся.

— Ні... Яринко, проведи мене, — попросила дівчину, зітхнула і рішуче вийшла з хати.

— Ви чимось стривожені, Марино? — вдивлялася в зажурене обличчя жінки.

— Ой стривожена, Яринко, — повільно вийшла за ворота. — Якби ж хто зупинив мене...

— Куди ж ви йдете?

— Не знаю: може, до погибелі, а може, до... — та й не доказала.

— Я не знаю, чим зарадити вашому горю...

— Це не горе, Яринко... До Парамона йду... Чекав мене Парамон в степу біля колодязя...

— Ч-чого? — не розуміла Яринка.

— Одружитися хоче зі мною... Як я людям в очі дивитися буду? А дітям?.. І йду...

— Ви, певно, любите його, Марино...

— Не знаю... Може, й люблю... Він добрий, — втішала себе. — Тяжко самій жити, дівчино... І життя того вже її по зосталося... Поки цвіт не пооблітав, то ще б... полюбила... що мені робити, йти? .

— Ідіть! — сказала Яринка. — Поки цвіт не пооблітав...

* * *

Ярина стояла біля похилених стареньких воріт і дивилися, як танула постань Марини в чорному степу. Він був страшний для неї, цей степ. Здавалося, що він навіки може поглинути людей, сонце, небо. Він у неї забрав Івана і не випустить його ніколи. Тепер він хоче забрати її, цей чорний степ. І вона вже не чинить опору. Від його влади вона може відкупитися лише ціною свого кохання: залишити Івана і забути про все.

А що, коли Іван не повернеться сьогодні? Завтра вона мусить їхати. А може, повернувся і не знає, що вона тут?

Яринка повільно пішла до подвір’я Заклунних. У хаті світилося. «Прийти запитати чи заглянути у вікно?» — роздумувала, стоячи перед низеньким ганком. Постукала.

Вийшла Марта.

— Заходь.

— Іван приїхав?

— Ні.

— Пробач.

— Я тобі покажу, де він живе, — Марта підбігла до другого ганку і відчинила двері. Зайшли обидві.

— Сідай. Ті двері... забиті...

— Мені все одно...

— Не ревнуєш? — Марта розглядала маленькі кульчики у вухах Ярини.

— Мені ревнувати нічого, — пройшлася по кімнатці Яринка (добре, що хоч нові черевички взула).

— Он яка ти! — не приховувала своєї неприязні Марта. — Дивись, щоб каятися не довелося...

— Це ж чого?

— Довго міряєш, а відрізати боїшся...

— То моє діло, коли захочу, тоді й відріжу. — Яринка постукувала новеньким черевичком по долівці.

— Може, й одрізати буде нічого...

— Хай це тебе не тривожить, Марто, — відказала сухо. — Чи відіб’єш?

— Як схочу! — Марта помітила, як змінилася на обличчі Яринка, і всміхнулася — зло й недобре.

— Пізно вже, — з притиском сказала Ярина, не знаючи, чим ствердити ці слова, як зруйнувати дощенту самовпевненість цієї зухвалої степовички. І раптом з’явилися ці слова:— Я... вже його... дружина.

— Що, переспав з тобою?! — Марта зіскочила з лави і стала перед Яриною, важко дихаючи. — Брешеш!

— Я — вагітна, — кинула Ярина в вічі таку бажану зараз неправду.

— Ну й дурна! — Марта відвернулася до вікна і вже звідти: — І це неправда! Якби так, то приїхала б до нього! Брешеш ти... Ти його не любиш, ти про себе думаєш. Двох на поводі водиш?! Хіба не на твоє сватання потрапив Іван? Я все знаю... Безчесна ти! А ще вчителька...

— Ти зі мною так не розмовляй! — скипіла Ярина. — Це ти вішаєшся йому на шию, як...

— Я не вішаюся. Я люблю його, — майже пошепки сказала Марта. — І він мене любить, чуєш?

— Неправда!

— Правда! — випросталася Марта. — Я... я жду дитину від нього! Давно ми з ним... Увесь лісгосп знає, що я з ним живу...

Яринка повільно підвелася і, тримаючись за стіну, вийшла на ганок. Трохи легше стало від холодного дихання степу. Билися, зміями звивалися в душі Мартині слова. Так ось який ти, Запорожний! Треба тікати звідси, зараз, негайно, щоб не зустріти його, не побачити.

Яринка прибігла в Маринину хату, зібрала свого вузлика, налила в баклажку води, знайшла в сінях сідло і відв’язала коня, що стояв за хлівом. Спритно підтягнула попругу і, щось згадавши, повернулася до хати. Юрасик і Ганнуся спали. Яринка взяла саморобного зшитка, вирвала чистий аркушик і написала:

«Марино, спасибі вам за все... Я не можу тут залишатися. Не говоріть Іванові, що я була. Хай опадає цвіт. Мені не шкода. Ярина».

* * *

Стара емтеесівська півторатонка як навіжена мчала степом. Іван, без кашкета, в розстебнутій гімнастерці, стояв, тримаючись за кабіну, і бажав лише одного: щоб школи не кінчалася ця чорна ніч і ця дорога. Але все мало свій кінець, і посвітліло небо, і дорога вела до хутора.

Десь далеко в степу Іван побачив якогось вершника, що мчав, не вибираючи дороги. Хто він? Куди поспішає?

Біля хутора дивився в небо кованим відром довгошиїй журавель, і двоє якихось людей стояли, обнявшись під зорями...