Гілея

2

Дожила Катерина до радості. Бог не бог, а доля змилостивилася над нею — чоловік не повернувся з-під Варшави, то хоч син вдома. Теж постріляний, але живий-здоровий. А що вже славний, то навряд чи в усьому районі такого стрінете. Те, що погони капітанські з літачками та ордени лежать в прискринку, то одне діло, а ви подивіться на нього в оцій білій сорочці, в синьому галіфе та хромових чоботях. Ходить Іван по хаті, порипуючи чобітьми, чорним чубом до сволока сягає, плечима вікно затуляє...

Ходить Іван по хаті, а мати за ним:

— Що тобі, Ваню?

— Та нічого, мамо...

Оце як скаже «мамо», то наче хто Катерину над землею підносить. Добре, якщо сини вдома. Бо тільки й щастя, коли проводів нема... То в школу проводжаєш, то до призову, то на війну...

А зараз Катерина проводжає сина свататися. Треба було б, щоб пішли до батька-матері нареченої свати з рушниками через усю Кам’янку, так Іван же не хоче, бо партійний... А хіба рушники завадили б? Хай уже сам іде. Аби лиш привів невістку в хату. Невістка гожа і з роду доброго. Правда, батько її — Тихон, бідолашний, теж не добився з фронту додому, пропав чоловік безвісти... Прислав Одарці листа, писаного під Яссами, а там узяв та й пропав... З полону, хто живий зостався, то вже вдома, а Тихон пропав...

Яринка доброю невісткою буде: після війни два роки на вчительку вчилася, працює в школі, й до роботи беручка, і веселенька. І все в неї до ладу, трошки худенька, але ніжки як виточені і при талії, оченята сірі, наче з туману дивляться... Приведе Ваня, то й житимуть. Кімната для них прибрана, подушки білі, як лебеді, на ліжку. І віконниці Катерина пофарбувала зеленим і лоєм змастила, щоб не скрипіли на вітрі. Фіранки старенькі, але так же тяжко з цією мануфактурою... Вона й не будитиме молодят по світаннях, хай сплять та милуються...

А там, звісне діло, дітки з’являться. Хай би перше хлопчиком було. Назвали б його дідовим іменням — Трифоном. Був би на світі ще один Трифон Запорожний, який і колгосп у Кам’янці засновував, і ліси оті навкружні посадив і виростив. Найкращу балку люди, спасибі їм, Трифоновою назвали... Хай би був ще одна Трифон Запорожний, а той лежить собі під Варшавою — замість себе похоронну прислав... Скільки того люду вигибло, поки фашиста розбили... А як ішов на війну Трифон, то казав, що на місяць-два піде та й вернеться, бо там того діла на тиждень... Такий же розумний був, та не вгадав...

— Чого це ви, мамо, зажурилися? — чує Катерина.

Іванів голос, і обриваються її думки.

— Та все думаю, Ваню, як жити будеш...

— Добре будемо жити, мамо. Ще рік-два побідуємо, на ноги станемо та й заживемо, краще, ніж до війни... Щось, мамо, піджак наче тісний, — каже Іван.

— Це ж твій довоєнний. — Катерина кидається до шафи і виймає іншого. — Приміряй батькового... Як на виставку в Москву їздив, то купив. І не поносив тато...

Іван приміряє:

— Як на мене шитий... Піду я, мамо.

Катерина дає невеликого кошика:

— Оце, сину, як прийдеш, то на стіл покладеш хліб, а пляшку можна й на лаву... З Одаркою розмову веди степенну, бо то баба з мухою в носі... А коли про весілля мова піде, то скажи, що теля маю...

Катерина проводжає сина аж до перелазу. Довго-довго дивиться на його струнку постать, рішучу ходу, витирає краєчком хустки очі і непомітно хрестить вулицю...

Дожила Катерина до радості...

* * *

Біля хати Остапа Поливаного попався на очі Іванові Данило Прах. Сидів на старому «універсалі», наче в президії — і голови не повернув. А трактор гуркотів, деренчав, кашляв, як старий дід.

Івана чекали. Це він помітив ще на подвір’ї, бо було воно підметене, а стежечка жовтим піском висипана. І в хаті прибрано, соснові дошки на підлозі, наче накрохмалені рушники, скатерка біла на столі і чорнобривці в горщечку. У другу кімнату двері причинені, хтось там видзвонює чарками та мисками.

Одарка зшкрібає ножем біле тісто з руки:

— Ти вже, Іване Трифоновичу, вибачай, що в роботі мене застав, не чекали в будень такого гостя, — Одарка трошки прибріхує, для годиться. — Сідай, Іване.

Іван поклав на стіл хліб, а пляшку поставив на лаву. Спитав:

— Яринка вдома, Одарко Павлівно?

— Їй-богу, не знаю, — знову божиться Одарка, — чи вийшла куди, чи по господарству порається.

— Вдома, вдома, — вийшов з кімнати Остап Веремійович Поливаний, чисто поголений і наче помолоділий у своїй лісницькій формі. Вуса, мабуть, Остап Веремійович підмастив живицею, бо вони стирчали, як веретена. За дідом показалася Яринка — в білій кофті і чорній спідниці. Були на ній високі черевички, видно, ще дівочі материні.

— О! — здивувалася Одарка Павлівна. — Ти вдома? А я думала...

Остап Веремійович гречним жестом запросив Івана до кімнати:

— Поговоримо, поки вони щось надумають.

Одарка скинула фартуха і крутнула рясною спідницею перед дочкою:

— Подивися, доню, як воно, з фасоном чи...

— З фасоном, мамо, ти ще в мене така молода!

— Та не для того питаю, — відказала Одарка, але в люстерко, вмуроване в комин, заглянула, послинила палець і провела по чорній брові. — Ти, Яринко, йому на шию не вішайся, ми й почекати можемо... У нас тих женихів хоч греблю гати... Якщо в лісництві залишиться, то й по руках, а якщо в ті піски попреться, то ми не согласні...

— То, може, він не надовго, мамо... Побуде до весни та й вернеться...

— Як вернеться, тоді й балачка буде, — вирішила Одарка.

— Подобається він мені, мамо...

— То ще не вивірено, Ярино, сьогодні цей подобається, завтра інший до душі... Діло, як той казав, молоде. І крім Івана є люди... Он Данило щодня матір присилає на переговори... Чим не жених? Хазяїн, з орденом прийшов з війни, директор емтеесу й голова колгоспу на руках його носять, бо такий, значить, передовик.

— Не говори ти мені про нього...

— Ходив же він до тебе, поки льотчик з неба не звалився?

— Та ходив...

— А вчитель наш Петро Саливонович? Такий уже воспитаний, чистенький... Він би на колінах до нашого двору йшов...

— Нікого мені не треба. Я за Івана вийду.

— Якщо в Кам’янці буде чи в районі службу дадуть, то з богом, а в піски не пущу.

— Навіщо ж ти сказала, щоб прийшов сьогодні? Та ще й з хлібом? — Ярина з докором подивилася на матір. — Знаємо ж, що поїде.

Одарка хукнула на дзеркало, витерла і провела пальцем по другій брові.

— А то, доню, для людей, щоб знали, що ми з перебором. Дівка та на видноті, до якої женихи сватаються, а не та, що сама за поли хапає. — Одарка легенько підштовхнула дочку і відчинила двері. — Думала, вони п’ють, а тут і чарки не поналивані. Тату, чого ж ви не частуєте?

— Як же ми без вас? — підсунув Іван стільця Одарці.

— То я тобі кажу, Іване, — провадив далі Остап Веремійович, — що ти в наших лісах, вважай, виріс і твоє місце тут.

— Комусь же треба, Остапе Веремійовичу, на ті піски йти, — промовив Іван. — Якщо не зупинимо їх лісами, то через десять років пустеля до Дніпра дійде.

— Нема тим піскам зупину, — й собі додає Одарка, — поля засипають...

— Вчені, Остапе Веремійовичу, доводять, що там може рости ліс, — сказав Іван.

— То на папері у них росте, — махнув рукою Поливаний, — а нам з тобою треба яри та балки лісом засадити, бо вітрами несе наш чорнозем аж до шведів та води розмивають, гине земля, Йване.

— Може б, ви, тату, запитали, чого це до нас Іван Трифонович завітав? — натякнула батькові Одарка, наповнюючи чарки.

— Ага, — вдавано похопився Остап Веремійович, — чого ж це ти, Іване, прийшов?

Іван підвівся з-за столу, обсмикнув, наче гімнастерку, піджака і звернувся до Одарки:

— Прийшов, Одарко Павлівно, просити, щоб Яринка заміж вийшла за мене.

— Іване Трифоновичу! — тоненько вивела Одарка. — Та вона ще ж у нас хати не пересиділа, хай погуляє та...

— Діло житейське, — перебив дочку Поливаний. — Я не проти, але хай Яринка скаже...

Яринка кинула спідлоба сіру ласку на Івана і почала старанно розгладжувати на скатерці невидимі зморшки.

— Все ясно, — сказав Остап Веремійович, — Згодна.

— Чого це ви, тату, за неї розписуєтесь? — вела своє Одарка. — Вона ж і інститута вчительського закінчила, і сама вчить...

— Згодна я, — промовила Яринка.

— Вона згодна, — повторила Одарка, — Але в мене до тебе, Ваню, є вопрос: де ви жити будете, бо, кажуть, засилають тебе кудись у піски... А Яринка наша при школі, на службі.

— Якось буде.. То за ваше здоров’я, — підняв чарку Остап Веремійович.

Випили, тільки Одарка пригубила й скривилася, мовляв, ми до цього не звичні.

— Я, тату, мушу знати, як дочка моя житиме, — розтлумачувала Одарка Іванові, звертаючись до батька. — Завезуть її в ті степи на овечі вигони, та що ж воно за життя?

— Яринка може поки тут залишитися, — непевно сказав Іван.

— Іван буде приїздити, — посміливішала Ярина.

— На таке моєї згоди нема, — запишалася Одарка. — Чоловік буде наче командировочний. Якщо, Іване, тут залишишся, то хай вам бог помагає, а якщо, поїдеш, то...

— Я мушу їхати, Одарко Павлівно, — розвів руками Іван.

— То ми почекаємо, — відповіла Одарка. — А буде переміна, то скажеш... Пийте, пийте...

Остап Веремійович насупився:

— То за що ж тоді пити? Хай би побралися, а там видно було б.

— Нічого, тату, не видно, і вона мені ще хати не пересиділа, я вже казала.

Іван сподівався, що зараз щось скаже Ярина, але вона мовчала, опустивши очі, тільки здригалися інколи її бровенята.

— Тоді вибачайте, Одарко Павлівно, — Іван встав з-за столу.

— Ходи здоровий, — Одарка не затримувала гостя. — Вибачай, Іване Трифоновичу, але я не хочу, щоб моя дочка солом’яною вдовою по світі никала.

Іван вийшов з хати, за ним вибігла Ярина.

* * *

Данило зупинив трактора біля свого подвір’я, вимкнув мотор, але «універсал» ще довго кашляв і дзеленчав.

— От чорт, без пального працює, — незлобливо вилаявся Данило і зайшов у хату. В маленькій кухоньці чаклувала біля плити мати. Явдоха була висока й худа, на її восковому обличчі, мабуть, навіки застигла скорботна усмішка. Так посміхалася пречиста діва Марія, що була на покуті. Явдоха до церкви не ходила, але ікони висіли в її хаті, і молилася вона, не знаючи молитв. Складала їх сама, не називаючи святих по імені, а зверталася до них просто на «ви». «Ви вже там зробіть, щоб Данило мій живий повернувся та щасливим був... Ви вже там пошліть мені достатку трохи та ласки своєї, щоб з нужди вийти». Ще просила, щоб «вони» допомогли звести їй хату. В цих благаннях Явдохи не було молитовного екстазу, вона зверталася до «них» так, як просила б голову колгоспу чи голову сільради.

Мати поставила перед Данилом миску з пшоняною кашею.

— Чарку налити, сину?

— Не хочу, — Данило відклав ложку, — Ви б, мамо, до Одарки сходили...

— Була вчора.

— Івана сьогодні зустрів з кошиком, мабуть, свататися йшов.

— Казала Одарка, що чекає, але то, сину, ще по воді вилами писано. — Явдоха змахнула фартухом лаву і сіла поруч. — Посилають Івана кудись в піски на службу, то Яринці не випадає з ним... Поїде, то ми це діло й полагодимо. Одарка твою руку тримає, а з Яриною ти вже сам, Даню, переговори веди... Що вона тобі каже?

— Та ніби сердиться, — згадав Данило пригоду в курені. От дурний, і треба ж було... Ще й той нагодився...

— Дівка якщо не сміється, то сердиться, — заспокоїла Явдоха. — Перемелеться, сину. Той з пісків не скоро прийде, а дівочі літа — швидкі. Не буде чекати його Ярина.

— Побачимо, — промовив Данило. — Поставлю трактора та й прийду, мамо.

«Універсал» не заводився. Данило крутив корбою, трактор здригався, кашляв і стріляв на всеньке село, але не заводився. Уже з десяток хлопченят стояло навколо вередливої машини, даючи поради. Данило плюнув, кинув корбу й пішов у садок.

В саду — холодно, непривітно, пооблітало листя, тільки на одній гіллячці висіло яблуко: ніяк не хотіло впасти й згинути. А вже осінь, і вітри ж які віють з Дніпра, а воно тримається. Багато було, а зосталося одне... Треба триматися, Даниле, міцно триматися за оце життя. Ходив же в атаки, багато друзів загинуло, а він завжди повертався з бою. І, лежачи в окопі, Данило мріяв, як повернеться в Кам’янку і так заживе, що й не снилося нікому. Мирне життя поставало перед ним конкретним і простим: хотілося мати жінку, таку вродливу, як Яринка Поливана, добру хату і працювати в степу, косити пшеницю. Це була найкраща робота в світі — косити. Бо коли сієш, то й не видно твоєї роботи, а на комбайні — все перед тобою. Пройшов гони — стерня за тобою, а в бункері зерно. Комбайнер, знову ж таки, на видноті. Це тобі не з батіжком ходити. І заробиш добре, і в газеті про тебе напишуть. Хоч би що там казали, але хочеться, аби й люди знали, що живе на світі Данило Прах.

Коли в сорок третьому році звільнили їх район від німців і Данила призвали в армію, він сказав Яринці на прощання, що любитиме її до гроба. А повернеться живий — одружиться. Вона ховала щасливу усмішку й казала, що ждатиме... От і вір цим дівчатам: тепер з Іваном цілується. Ну, нічого, ми хоч не капітани і не лісничі, але собі ціну знаємо. Він порівнював себе з Іваном, і по всьому виходило, що Данило ні в чому не поступався перед суперником. Правда, нема в Данила такої шкірянки, як у Запорожного, але ось він пошиє пальто з чорного сукна з сірим коміром, нехай тоді Яринка подивиться...

Колись він бачив таке пальто в заїжджого фокусника, ще перед війною. Фокусник у переповненому клубі випускав з рукава голубів, пив бензин і з старої шапки діда Яреми вийняв сорок яєць, качку, півня і метрів сорок червоної стрічки. Після того дід Ярема спалив шапку, а сам пішов сповідатися аж до сказинецького батюшки, в якого вінчався...

Фокусника проводжали всім селом, а він стояв у чорному пальті з сивим коміром на возі й махав рукою. З того часу Данило і мріяв про таке пальто. Виріс, фронти пройшов, а дитяча мрія не полишала його. Сукно вже лежало в скрині — мати купила аж у Херсоні, сивого смушка теж можна дістати в чабанів. От тільки хто ж пошиє Данилові чорне пальто? Був колись кравець Мифодій, так з фронту не прийшов, а Настя, його жінка, якогось лейбика ще зліпить, а пальта не втне. Доведеться в район їхати. Голова колгоспу відпустить на день-два.

Голова поважає Данила, бо якби не він, то стояли б ті нещасні два трактори на приколі, а так — в роботі. І норми Данило виконує. Все добре, аби лиш Яринку в хату привести. До біса цих дівчат у селі, і міг би Данило взяти яку захотів би, та кращої за Яринку нема. До того ж і вчителька, не в полі буде, а з портфеликом... Купив би їй Данило жовтого портфеля, як у того чоловіка, що приїздив торік вчити чабанів стригти овець. Чудасія. Зв’язали йому вівцю, взяв він ножиці і каже, що по науці отак треба і так... Поки домучив ту вівцю, то Кость Смалій дві обстриг... А портфель був славний. Два замки блискучих і пряжка мідна...

Раптом на вулиці щось вистрілило, як із «сорокап’ятки», і загуло. Данило вибіг: чортова пацанва завела «універсала».

— Це отой Гриць зашмарканий корбою завів, — пояснював хлопчик у великій вушанці, показуючи на маленьку постать у довгополому материному сачку.

— Спасибі! — сказав Данило і поїхав на колгоспне подвір’я.

Біля Яринчиної хати він побачив за кущами акації Івана і її — на лавочці сиділи.

Повертався через півгодини, стемніло вже. Данило підійшов до паркана і принишк. Ще сидять. Хоч не видно нічого, та чути:

— Казала, що на край світу підеш зі мною, а боїшся за п’ятдесят кілометрів поїхати.

— Мене наросвіта не відпустить, Іване. Учителів нема... І що ж я там робитиму, якби хоч школа була... Ти не бачив того Овечого хутора?

— Не бачив.

— Ти не гнівайся, але не можу я тепер їхати. Почекаємо.

— Що ж, почекаємо, Яринко...

* * *

Нічого й не зосталося від Катерининої радості, коли побачила сина. Ввійшовши до хати, не сказав ні слова, повісив кашкета, сів край столу. Катерина підкрутила гнота в лампі:

— Ну що, синку?

— А-а, — та й уся відповідь.

Та хіба матері треба говорити багато. Бачить Катерина, що нічого не вийшло з того сватання. З тією Одаркою і чорт не домовиться. Така вже вередлива жінка. Як уже Іван не пара тій Яринці, то нема правди на світі. Отак і посивіє в дівках, хрест святий, посивіє. А ми ще знайдемо. Дівчат цих зараз, як у маю цвіту. Сто прибіжить, тільки моргни. Он Віра Макогонова— як намальована — і така веселенька дівчина, наче сонечко. А Поліна Очеретна? Така вже акуратна, ще й активістка. На всіх зборах колгоспівських у президії сидить, а як говорити почне, то ніби по писаному. Що вже вміє говорити секретар сільради Сильвестр Криничка, але до Поліни йому да-а-леко.

Ой буде шкодувати Яринка, ой буде ще кусати лікті Одарка. Добре було б, якби на весіллі Івановому духова музика грала. Щоб на всеньке село. Іде Іван у парі з Вірою чи з Поліною, — Ярина сльозами вмивається, її Одарку водою в сінях одливають... Отак поволеньки Катерина знову повертає в думках свою радість, але ще ж треба почути Іванове слово.

— Яка ж там, Ваню, мова була? — запитала мати.

— Гарбуза піднесли, мамо...

— А щоб та Одарка вкусилася за язик! Щоб до її хати й стежки позаростали! — Катерина була певна, що вся оця біда сталася саме через Одарку. — Думає, що для нас тільки світу, що у вікні! А Яринка що?

— Не хоче їхати зі мною, каже, почекаємо.

— Куди їхати? Куди ти зібрався? — здивовано подивилася на сина.

— Не хотів зразу вам говорити, мамо... Райком посилає в степ... Хутір такий є. Овечим зветься.

— У степ? А чого ти там не бачив? Ми — не чабани, ми лісового звання. І твій дід, і тато при лісах робили, і ти технікума за плечима маєш, — ніяк не могла примиритися мати з новим призначенням сина.

— Будемо ліс вирощувати, мамо.

— Вони що ж, блекоти понаїдалися?! У тих же пісках і бур’ян не росте!

— Треба, мамо, щоб ліси були, бо пропаде земля, позаносить пісками.

— Ну, якщо вже треба, то поїдь на той Овечий, розкажи їм, — змирилася Катерина, — та й додому вертайся.

— Кому ж я, мамо, розкажу? — посміхнувся Іван, — Самому треба садити.

— То це ж діло довге, за рік ліс не виросте. А як же я тут буду? — згасала остання надія Катерини.