Гілея

6

Дорогу загородив смугастий шлагбаум з червоним ліхтариком посередині. Від нього на обидва боки розбігалися в степ стовпчики, обсновані дротом. Іван дивився на яскраво освітлені бетонні злітні доріжки, на тупоносі винищувачі, що стояли рядочками в чохлах, і серце його тривожно билося.

Він зіскочив з машини, обсмикнув кітель, чітким кроком підійшов до прохідної. Зараз черговий виструнчиться, клацне підборами, глянувши на бойові ордени, і скаже:

— Здравія желаю, товаришу капітан!

Черговий справді появився, але не виструнчився і не відрапортував, а просто зупинив Запорожного:

— Цивільним суворо заборонено!

І Запорожний згадав, що нема на ньому кітеля, нема орденів, а стоїть він перед молоденьким сержантом у зім’ятому піджаку, не голений з учорашнього дня і чорний від торф’яного пилу.

— Поклич начальника караулу! — впевнено наказав шофер. — Скажи, Льонька бензину просить. Хто там сьогодні чергує? Коля чи Серьожа, а якщо Ібрагім, то хай...

Сержант уже не слухав — крутив у своїй будці ручку польового телефону, а Льонька провадив далі:

— Я тут усіх знаю. Будував колись цей аеродром.

До прохідної йшов високий чорнявий майор. Формений кашкет був по-парубоцькому збитий на потилицю, і з-під нього вибивався смолянистий чуб. Пояс і портупея стягували його струнку постать, аж горіли чорні хромові чоботи. На рукаві червоніла пов’язка. Над кишенєю — три ряди орденських планок. Майор був чисто виголений і, певно, пахнув одеколоном.

— Товаришу майор! — сержант витягнувся так, що став на сантиметрів десять вищим, але майор посміхнувся і махнув рукою: мовляв, не треба.

Потім майор пройшов повз Івана, не звернувши на нього ніякої уваги, і потиснув руку шоферу:

— Що ж ти, піхота, знову будеш канючити бензин?

— Буду.

— Так наша ж марка тобі не підходить. .

— Я розведу, товаришу майор... Виручіть...

— Морока мені з тобою, — незлобиво промовив майор. — А що ж ти возиш, Льонько?

— Землю...

— І дівчаток теж? — Майор підійшов до кузова і побачив Марту. — Марто! От не чекав. Здрастуй!

— Здоров, — без усяких церемоній відповіла Марта.

— Злазь! — Майор допоміг Марті зійти з машини. — І кавалера свого клич, нагодуємо.

— Я не хочу, — буркнув Максим.

— Перекусити б не завадило, — висунувся з машини Парамон.

А чому б і ні. Льотчиків годують добре, і не збідніють вони, коли дадуть Парамонові банку свинячої тушонки.

Майор відвів Марту ближче до прохідної і забув про все на світі, бо стояла ж перед ним у світлі ліхтарів дівчина ніби з казки.

— Так давно я тебе бачив, Марто...

— Бо не хотів.

— Слово честі, сто разів збирався, — виправдовувався майор, — але були ми з Шариком у командировці... Тиждень, як повернувся... Зараз я подзвоню начальству і...

— Серьожко! — почув чийсь хрипкий голос майор, потім хтось зграбастав його в обійми. — Кортунов!

Майор відступив крок назад і пильно вдивлявся в напівзабуте обличчя.

Де ж він бачив цього хлопця?

— Не впізнав? Це ж я, Іван...

Сергій кинувся до Запорожного.

— Пробач, Ваню, не впізнав... Голос знайомий... темно, — виправдовувався Сергій. — А ми згадували тебе недавно з генералом... У нас тут Чоботар.

— Невже?

— Півроку, як прибули сюди... А Шарова пам’ятаєш?

— Ні.

— Правда, тебе вже збили, коли він прийшов до нас... Я зараз, Ваню! — Кортунов комусь дзвонив по телефону. — Слухаю! Єсть! Так точно!

Потім Кортунов подав знак сержанту, і той підняв шлагбаум.

— Давай на заправку! — гукнув майор шоферу. — Ходімо, Марто.

Кортунов обняв за плечі Івана, почекав Марту, і вони пішли по сірому асфальту.

— Чоботар тебе хоче бачити, Ваню!

— Хто ще є з нашої ескадрильї?

— Шарик, Ібрагім і я... Ми все збиралися розшукати тебе. Я пам’ятаю, що ти з цих країв і село твоє Кам’янка... Не думав, що ти в цих степах залишився, ой і степи! Ніяк не звикну. Мені ліс потрібен... Просився в свою Бєларусь — не пустили... На перепідготовці був... Знаєш, на яких зараз літаємо?!

— Бачу щодня, Сергію, — промовив Іван — Ти одружився, маєш сім’ю?

— Холостякую, Ваню.

— А Клава де?

— Не знаю... Як знялася після Бреславля зі своїм госпіталем — більше не стрічав...

Марта жадібно прислухалася до розмови і, правду сказати, була дуже рада, що після Бреславля знялася кудись зі своїм госпіталем якась Клава...

На порозі невеличкого збірного будиночка, куди привів Івана Кортунов, їх зустрів генерал-майор Чоботар. За ці роки майже й не змінився. Ні, трохи додалося сивини в густих кучерях. Генерал був у легкому кітелі і штанях навипуск, без кашкета і, мабуть, тому здавався домашнім.

Кортунов, наблизившись до генерала, перейшов на стройовий крок, але відрапортувати йому не вдалося, бо Чоботар ляснув себе по нозі широкою долонею, вигукнув щось схоже на «матері його ковінька», обняв Івана, потім відштовхнув од себе і знову обняв:

— Лідко-мамко! — гукнув генерал. — Ваня з’явився.

З кімнати вибігла маленька жінка, обняла Івана, поцілувала й заплакала:

— А мого ж Дмитрика нема, Ваню...

— Лідо, я буду сердитися, — пригрозив Чоботар, і ця фраза, видно, щось для них означала, бо Лідія Миколаївна витерла сльози й осміхнулася.

— Не буду, Дмитре... Заходьте, Сергію, прошу, — звернулася до майора.

— Запрошують, — промовив генерал, помітивши нерішучість на обличчі Кортунова.

— Дорогу дамам, товариші офіцери, — запросив генерал Марту, вклонившись.

— Це, певно, твоя дружина, Ваню? — запитала Лідія Миколаївна, кивнувши на Марту. — Красуня.

— Ні, Лідіє Миколаївно, друг. Марта. Ми на Овечому працюємо з нею.

У невеличкій кімнаті, де був накритий стіл, Іван побачив на стіні фотографію молодого льотчика. Це був син Чоботаря, який загинув над Варшавою в сорок четвертому.

Лідія Миколаївна, маленька, рухлива, розсаджувала гостей і чимось нагадувала Іванові матір. Вона всю війну прослужила разом з Дмитром Корнійовичем у штабі з'єднання. Льотчики любили її і називали поза очі, як і Чоботар, «Лідкою-мамкою».

Марта сиділа на краєчку стільця, поклавши руки на коліна, наче в тумані. Біла накрохмалена скатерка, кришталеві чарки й графини, блискучі виделки і ножі, що лежали біля прозорих тарілочок, — усе це було таким незначним, що вона боялася й доторкнутися до чогось. Уже дзвеніли чарки і виделки, а Марта й не поворухнулася.

— Це нікуди не годиться, кавалери! — голосно сказала Лідія Миколаївна. — Ви за своїми спогадами забули про Марту!

Винуватий, — сказав генерал і переніс свого стільця до Марти. — Сьогодні я ваш кавалер, Марто. Згода ?

— Згода, — посміхнулася Марта, відчувши неприховане тепло в словах генерала.

— Я пропоную, — підвівся з-за столу Чоботар, а за ним і гості, — випити за нашу зустріч...

* * *

Машина уже була заправлена, Льонька нервувався:

— Мені ще ж сто кілометрів пиляти, а вони чаї розпивають.

— А може, тушонку їдять, — ковтнув слину Парамон. — Видать, є-е-е в генерала тушонка...

— У генерала все є, — відповів Льонька. — Стало і коньяк... Ти пив коли-небудь коньяк, Парамоне?

— Я все, що тільки наливається в пляшки на білому світі, пив, — сказав Парамон. — Візьми, к приміру, вино угорське, французьке або турецьке...

— Де ж ти пив турецьке? — розсміявся Льонька.

— Ну, швейцарське чи англійське, — провадив далі Парамон. — Смак — один: або кисле, аж зашпори заходять, або солодке, аж губи злипаються. А нічого ж смачнішого нема за нашу біленьку... Вернешся з бою, наллє тобі старшина кварточку... і вона тобі й солоденька, й гіркенька, і своїм духом віддає... А того вина трофейного хоч із відро вип’єш, то ніякого тобі задоволення душевного, тільки те й робиш, що бігаєш... А нашої смикнеш — тепло стане, село своє згадаєш, людей або на пісню тебе поведе... Я любив співати...

— Піду подзвоню, — вирішив Льонька. — Не можу я більше чекати.

— Не йди, Льонько, — порадив Парамон. — Це ж друзі бойові зустрілися, льотчики... Подзвониш, а тебе генерал... на губу посадить.

— А я шофер цивільний, — заперечив Льонька. — Коли я у формі, то може мене не тільки генерал, а й старшина на добу запроторити, а коли я ось у цій куфайці, то я старшину можу, як ти кажеш, куди завгодно поперти, а з генералом за ручку...

— Мабуть, тушонку їдять, — зітхнув Парамон. — От люблю тушонку! Оце колись, як розживуся на порося, то нароблю собі... Приїзди, Льонько, на тушонку до мене... Воно і шкварка смачна, якщо підсмажити та часником притрусити.

— А я реберця люблю, — розкрив таємницю Льонька. — Все віддам за смажені свинячі реберця... Моя сестричка як насмажить, то... Думаю я, Парамоне, — сказав Льонька, — що не в цьому їдлі щастя. Чоловік повинен бути не свинею, а чоловіком.

— Воно конешно, — погодився Парамон, — але якщо я, к приміру, наїдений, а не так, як оце зараз, у мене живіт підтягло, то я і в атаку можу, і на роботу, і на молодицю подивлюся... От приїдеш до мене, коли я тушонки нароблю, тоді скажеш.

— Я й завтра можу приїхати, — сказав Льонька, — якщо тебе не застану, то жінку твою...

— Хитрий, — скручував цигарку Парамон. — Нема в мене жінки... Сам живу, як борсук... Перед війною померла... Поховав та й на війну... Гарна вона в мене була... А тепер — сам... Оце, мабуть, плюну я на оцю Іванову лісову затію та й поїду кудись... Заб’ю вікна та й поїду... Жалко буде, бо я чоловік степовий, але поїду...

— Самому тяжко, — поспівчував Льонька. — То знайшов би собі якусь... Ти ж як прикриєш лисину кашкетом, то за допризивника зійдеш.

— Конешно, ще не старий, — міркував уголос Парамон, — на четвертий десяток після покрови поверне, але нема в цьому радіусі подходящої. Сказано, хутір... Та дівка, та вдова з дітьми...

— А ось з нами їде, — підморгнув Льонька, — на всю область дівка... Якби не жонатий, то вкрав би і чкурнув аж в Одесу або в Голу Пристань...

— Пробував, — признався Парамон, — значить, говорив... Куди та-ам... І писка верне... А заміж хоче, аж тремтить, аж грає вся... Ох і дівка. Уже їх бачив-перебачив і в нас, і за кордоном, а такої не стрічав...

— Да-а, — зітхнув Льонька. — Як виліплена... І що ж, так і пропадає добро?

— Не пропада... Як приїхав Запорожний на хутір, то вона за ним як прив’язана...

— А він?

— Чорт його знає, по ньому не видно, але, мабуть, уже з нею й переспав. Хіба ж він дурний?

— Неправда! — почув Парамон. І в цю ж мить чиїсь руки вчепились за лацкани його піджака. Парамон крутнув плечем, і Максим відлетів, ударившись об машину.

— Неправда! — ще раз крикнув Максим і знову кинувся на Парамона.

Той схопив його за руки і прошипів:

— Ах ти ж... зінське щеня! — Парамон відштовхнув Максима.

— Чого ти пристав до хлопця? — заступився Льонька.

— А чого ж воно лізе? Міг зуба мені вибити, — сплюнув Парамон.

— Ти... ти, — задихаючись промовив Максим, — ти... свиня!

Сльози котилися по Максимовому обличчі, він по-дитячому облизував їх, здригалися худенькі плечі, а великі, чорні від землі руки стискалися в кулаки.

Парамонові раптом стало жаль цього високого нещасного хлопчину.

— Ти, Максиме, той... Ну, значить, вирвалося в мене, — промовив Парамон. — І нема чого дітям прислухатися до мужчинських розмов. Почекай, куди ж ти?

Але Максим уже зник за смугастим шлагбаумом...

— Даремно ти, — промовив Льонька.

— А чого ж він... хіба я... Захисник знайшовся!

— Хоч один знайшовся, — сказав Льонька і відійшов.

— Вас просить генерал, — підійшов до Льоньки молодий лейтенант.

— Мене? — здивувався Льонька.

— Вас, — підтвердив лейтенант, — і взагалі весь екіпаж, тобто всіх, хто приїхав на машині.

— А мене просить? — насторожився Парамон.

— І вас. Ходімо.

* * *

Парамон був сміливіший і тому першим увійшов, випнувши груди, до кімнати, завмер на порозі і, приклавши руку до козирка, гаркнув:

— Товаришу генерал, по вашому виклику з’явився гвардії рядовий Чарій.

— Вільно! — сказав генерал і потиснув руки Парамонові й збентеженому Льоньці.

Маленька жінка з сивим волоссям провела їх до столу. Парамон сів і задерев’янів. Генералів він бачив, але ще ніколи не сидів з ними за одним столом. Це ж може буть, що й по чарці наллє генерал рядовому Парамону Чарію... Боже мій! Чого тільки не було на цьому столі! Три баночки консервів, варена картопля, смажена курка, оселедець і... більше нічого не було. Невже у генерала немає тушонки? Може, і є, але тримає для себе... Точно. Бо не може бути, щоб не давали генералові тушонки... Велике діло курка чи оселедець! І картоплі наварили, теж мені... Парамон уже обстежив кожний квадратик стола — тушонки не було.

— Що ви будете їсти? — почув Парамон голос господині.

— Тушонку, — само вирвалося з уст Парамона. Звичайно, зараз генерал скаже слово, і отой чорнявий майор виставить його за двері. Пропав, вирішив Парамон, проклинаючи себе і тушонку.

— Зараз принесу, — почув Парамон лагідний голосочок господині й почав народжуватися вдруге.

— Видно одразу, що солдат, — сказав генерал, налипаючи Парамонові чарку. — Де воював, Чарій?

— Біля Сталінграда і на Першому Українському, товаришу генерал! — зірвався Парамон з місця.

— Сиди, сиди, друже. За здоров’я солдата. Як звуть? — генерал потягнувся до Парамона.

— Парамоном, товаришу... — Чарій не доказав, бо, зриваючись з місця, зачепив своєю чаркою генералову і... все... Тепер смерть. Залляв усю скатерку...

— Нічого, Парамоне, — посміхнувся генерал. — Сиди.

— Єсть! — відчеканив Парамон, готовий провалитися на той світ, і, мабуть, провалився б, якби маленька сива господиня не поставила перед ним повну миску тушонки. Вона лежала запашна, в смальці, з чорними горошинами перцю... Посередині стирчала велика блискуча ложка: от славна жінка, знає, що найкраще їсти тушонку не виделкою, а ложкою. Парамон присунув до себе миску і заходився їсти. Він не розумів, чого це Льонька наступає йому на ногу під столом і косить очі на маленьку тарілочку, що стояла перед Парамоном. Тушонку принесено Парамону, а якщо й ти бажаєш, то попроси... Жаль, що не наливають, подумав Парамон, глянувши на графин. Ох і розумна ж оця генеральша: тільки подумав Парамон про чарку, а вона вже й наливає... Ще раз подумав Парамон — і знову чарка повна... Ох, повезло ж генералу.

Молодий майор увімкнув патефона, і кімнату заповнила музика. Генерал встав з-за столу, поклонився Марті й запросив її до танцю. Парамон не відривався від тушонки, а тому тільки інколи бачив, як повз нього легко ступали блискучі черевики Чоботаря і старі поруділі туфлі Марти... Жаль, що в неї не блискучі...

— Тепер нашу, Лідо, — сказав генерал. — Став, Сергію, «Бризки шампанського»!

«Бризки» сподобалися Парамону. Так і кортіло самому притулитися до когось і човгати по гладенькій вишневій підлозі. Генерал ніжно вів свою дружину, і обличчя у них були трохи сумні... Щось, видно, згадали обоє... А майор сяє, наче нова копійка, і тулиться до Марти. От ловкий! А Запорожний чогось сумує. Знаємо чого...

Легко в Парамона на душі... Такі хороші люди... Сидить Парамон з генералом за одним столом у світлій хаті, а не на тому проклятому Овечому хуторі... Спасибі ж генералові і його жінці, що так привітали Парамона Чарія. Нещасливого і самотнього. Ніжність наповнює серце Парамона, і він наливає чарки. Не собі одному, а всім, потім ця ніжність підводить його з-за столу, і Парамон висловлює її вголос:

— Люб’язна господине і дорогий товаришу генерал! — Дуже приємно Парамонові, що всі присутні перестали танцювати і взяли чарки. — Я хотів би випити за ваше благополучне здоров’я і... — У Парамона пропали всі слова. Жодного не було в захмелілій від почуттів і чарки голові. Парамон розкрив рота, не знаючи, що зірветься з уст. Усі терпляче чекали. І тоді у пам’яті Парамона спливло давнє-давнє, чуте з колиски, і він закінчив: — Дай боже!

— Дай боже, — як і Парамонів батько, повторив генерал, цокаючись з Чарієм.

— За ваше здоров’я, за ваше щастя, — посміхнулася, як сонечко, господиня.

— Служу Радянському Союзу! — запевнив господиню Парамон і поцілував їй руку.

Гості зааплодували Парамону. А він, махнувши рукою на свою нещасну долю, уже був поза хмарами. Летів над степом, сильний, молодий і красивий. Пролетів над Овечим хутором, над хатою Марти, Марини... і, знову опинившись у генеральській хаті, запросив до танцю господиню:

— Дозвольте запросити вас, Лідіє...

— Миколаївно, — підказала господиня.

— Миколаївно, до танцю, — Парамон теж клацнув, як майор перед Мартою, підборами і поклав важку чорну руку на голубе плаття господині.

— Ходімо покуримо, Іване, — запросив Чоботар Запорожного до другої кімнати.

Сергій теж було ступив крок, але генерал його не кликав. Якщо начальство не кличе — сиди. І Сергій знову сів поруч Марти. Льонька уважно розглядав альбоми, що лежали на низенькому столику, Лідія Миколаївна з Парамоном після танцю сиділа на дивані і про щось тихо говорили. Сергій, доправляючи скатерку, ніби ненароком доторкнувся до Мартиної руки. Потім повільно почав перебирати її довгі, тонкі пальці. Дівчина не висмикнула їх, тільки опустила очі, прикривши їхню тривогу чорними віями.

— Я весь час думаю про тебе, Марто, — тихо сказав Сергій. — Ти мені дуже подобаєшся...

— Ти так усім говориш? — Марта спробувала звільнити руку, але Сергій не випускав.

— Тут нікому говорити, — необачно відповів Сергій.

— На безриб’ї і рак риба? — Марта вирвала свою руку. — У цьому степу ви ладні перед кожною навколішках повзти. — Марта знала, що вона не «кожна», і не сумнівалася, що подобається Сергієві, але тут уже підсвідомо вступала в свою роль жінка, яка жадала освідчень, присягань, запевнень.

Її не можна просто взяти, поманити, її треба завоювати, відбити, пройти заради неї муки ревнощів, підозр, розлук, сумнівів. Цьому ніхто не вчить дівчат, це народжується разом з ними, а потім визріває, формуючи характер, вдачу, долю і життя. Не всім, звичайно, судиться пережити це велике таїнство і ні з чим не зрівнянні муки кохання, але кожна жінка народжує свою любов у недосяжних висотах людського духу, а потім уже проносить її як-може по землі...

Марта, як і кожна жінка, виявилося, була кокеткою і вміло користувалася цією зброєю. Холодний, байдужий погляд відкинув Сергія далеко від неї, і він одразу відчув, як почала рости поміж ними стіна. Сергій спробував подолати її жартами і дотепами, але марно: Марта уже замкнулася в своїй цитаделі й була неприступна. Хай не думає цей майор, що затьмарили її золоті погони і вона побіжить до нього на перший поклик.

— Ти не так мене зрозуміла, Марто, — спробував виправдатися Сергій.

— Я все розумію. — Марта підійшла до Льоні. — А де Максим, посоромився прийти?

— Пішов.

— Куди?

— Не знаю.

* * *

Уже далеко позаду залишилися вогні аеродрому, а Максим усе біг, немов хотів утекти від болю й образи, від власного безсилля. Його гнав сором, бо не зміг він захистити Марту, свою любов. Чому він не схопив у кузові лопату і не вдарив нею ненависного Парамона? Хай би судили тоді Максима. Він не плакав би на суді, а вислухав би вирок і сказав: «Я люблю Марту, і я її захистив». Хай би плакала Марта, дивлячись, як виводять його конвоїри...

Максим вибився з сил. Уже не біг, а ледь пересував ноги, налиті оловом ноги. Широко розкритим ротом хапав холодне степове повітря, як загнаний заєць. Справді, я нікчемний боягуз, думав Максим. Не треба було тікати, хай до нестями бив би його Парамон, хай би голосила над Максимом Марта, і він сказав би їй: «Я вмираю за тебе». І вмер би Максим. А ще краще було б померти удвох з Мартою. Як Бранка зі своїм коханим... Ні, Максим врятував би Марту, він знає, де б’ють степові джерела. Але Марта не Бранка. Їй байдуже, що Максим зараз один у цьому нічному степу. А вона, певно, веселиться з Іваном і отим майором. Куди йому братися до них? Запорожний — директор, а той майор, мабуть, заробляє добрі гроші: навіть у будень ходить в блискучих хромових чоботях... А в Максима нема ні чобіт, ні орденів, нічого нема у Максима. І дивляться на нього як на хлопчиська. Ну чому він не старший за Марту? Або хоча б ровесник. Тоді б він сказав мамі, що одружиться з Мартою. Мама добра, вона погодилася б. А Максим працював би і вдень і вночі, на тракториста вивчився б, або став лісничим, заробляв би великі гроші, накупив би Марті багато стрічок, хусток і ще приносив би їй книжки. Марта нічого не робила б, а тільки ждала його... А потім він поїхав би в місто і вивчився б на якогось великого начальника...

А може, зараз отой майор цілує Марту? Якщо цілував її Максим, то майор теж може цілувати. Або сидить Марта зараз у кузові з Іваном. Парамон у кабіні, а вони вдвох. І горнеться до Запорожного Марта, як горнулася до нього, коли їхали від Дніпра. Але чому ж тоді таким гнівом спалахнули Мартині очі, коли вона побачила, як та незнайома дівчина цілувала Івана? Який же ти дурний, Максиме. Вона просто ревнувала Івана до тієї дівчини. Вона любить Запорожного. І, може, Парамон казав правду...

Тяжко Максимові.

* * *

Парамон був на сьомому небі і не хотів з нього спускатися. Ще не доводилося йому зустрічатися з такою славною жінкою, як Лідія Миколаївна. Генеральша, а прийняла його як родича, а оце вже з півгодини сидять вони і гомонять про Парамонове життя. Журиться Парамон, і генеральша журиться разом з ним. Вона навіть сльозу витерла, коли Парамон розказував, як йому тяжко самому, як по тижню не говорить ні з ким. Лідія Миколаївна схлипнула. Парамонові ще дужче стало шкода себе і він додав:

— Або й по два тижні.

— Одружитися нам треба, — говорила Лідія Миколаївна. — Друга б мали, затишок у хаті...

— Так немає ж об’єкта, — зітхнув Парамон.

— А ви ж про Марину говорили, Парамоне, — нагадала Лідія Миколаївна.

Парамон, справді, згадував Марину, коли розповідав Лідії Миколаївні про мешканців Овечого хутора, але зовсім не для того, щоб думати про одруження з нею.

— І їй було б добре з вами, — провадила далі Лідія Миколаївна, бо не так легко дати раду двом діткам.

— Не легко, — погодився Парамон.

— Вона ж ще не стара?

— Молода, моя ровесниця, — відповів Парамон, набиваючи собі ціну, а може, тому, що хотів догодити Лідії Миколаївні. Якби вона лиш сказала, то Парамон згоден був би вже сьогодні одружитися з Мариною, щоб мати друга і затишок.

— Тоді чого ж вам думати? — міркувала Лідія Миколаївна. — Чи Марина не погодиться?

— Погодиться, — безапеляційно сказав Парамон. — Тільки я їй скажу — зразу ж і погодиться.

— То скажіть.

— Взавтра й скажу, — пообіцяв Парамон, щоб догодити генеральші. А чому б і справді не сказати? Славна Марина, хоч і пережила багато, а ще красива, а як же він танцював з нею на Мартиних іменинах! Дітей двоє. Ну то й що? Оте казашеня маленьке без батька росте і Ганнуся. Із двох своїх хат поставлять вони одну велику, розведуть худобу та й житимуть... І чому він раніше не подумав про Марину, а поліз зі своїм сватанням до Марти? Треба поговорити з Мариною. На весілля, може, і Лідія Миколаївна приїде з генералом. — Запрошу вас на весілля, — сказав Парамон.

— З радістю приїду, — відповіла генеральша, а коли появилися в кімнаті Чоботар з Іваном, вона повідомила: — Парамон жениться і запрошує нас на весілля, Дмитре.

І всі почали поздоровляти Парамона, наче справді він уже одружувався.

— На кому? — запитав Іван.

— На Марині Гомон, — відповів Парамон, щоб не підвести Лідію Миколаївну.

Марта заплескала в долоні.

— Женюсь! Хочу мати друга і... затишок, — пригадав слова Лідії Миколаївни Парамон і звернувся до генерала: — Правильно?

— Дуже правильно, — сказав Чоботар і поналивав чарки. — За щастя Парамона Чарія!

Марта знову сіла поруч з Сергієм, і дивна переміна сталася в її поводженні: де й подівся той холодок, що війнув було поміж ними. Марта сміялася, відверто загравала з Сергієм і почервоніла, коли Чоботар, дивлячись на них, сказав:

— Бачу, що у нас може незабаром бути ще одне весілля. Як, Сергію?

— Не знаю, Дмитре Корнійовичу, — промовив Сергій.

А Марта промовчала, хоч годилося б у такій ситуації категорично заперечити і прошептати щось схоже на «таке скажете» або «я й не збираюся». Марту дратувало, що це все залишилося поза увагою Івана. Йому було байдуже, що вона сиділа з Сергієм, що загадково усміхалася майору...

— Треба збиратися, — подивився на годинника Запорожний. — Дорога далека.

Чоботар з дружиною провели гостей на ганок і розпрощалися, запрошуючи не минати їхньої господи.

— Неодмінно буду, — запевнив Парамон. — Я — такий... Сказав — зв’язав.

До машини їх провів Сергій. Парамон хотів було сісти в кабіну, але Марта попередила його:

— У кабіні поїду я...

Вона демонстративно подала Сергієві обидві руки:

— Приїзди, Сергію, буду рада тебе бачити!

Іван розумів, що Марта все це говорила для нього...

* * *

Запорожний мовчав, заглибившись у свої тяжкі думи.

Радісно було на душі у Парамона Чарія.

Застигла Марта в якомусь тривожному передчутті.

Насвистував «Чорноморець, матінко» Льонька.

І ніхто з них не помітив згорблену постать Максима, який сидів осторонь шляху в холодному степу і тихо плакав. Цієї ночі він зрозумів, що кінчилося їхнє з Мартою дитинство і що він втратив Марту назавжди...