Гілея

7

Барана звали Граф. З легкої руки чабана Опанаса Заклунного пристало це ймення до білого баранчика, як тільки він з’явився на світ. Була холодна весна, і баранчика тримали в хаті. Марта гралася з ним, купала й розчісувала довгу білу шерсть дерев’яним гребінцем.

— Графська порода, — казав дід Опанас, коментуючи баранчикову любов до чистоти й купання.

І справді, як тільки Граф бачив балію чи ночви з подою, то летів через усю хату, і ніяка сила вже не могла відігнати його. Якщо не купали його, то він задовольнявся й тим, що мили йому мордочку. Граф любив Марту і трохи боявся діда, і тому, коли той з’являвся, баранчик залазив під штандари і сумирно стежив за всім, що робилося в хаті. Він любив, коли всі були вдома. Марта сиділа на лежанці і читала, мати щось шила, а дід Опанас латав чоботи або трав на скрипці. За вікном завивали студені вітри, і скрипка, здавалося, дражнилася з ними.

Потім дід забрав Графа до отари. Минуло багато часу, поки старі барани почали признавати Графа, і лиш один з них — Виворот — ніяк не хотів поступитися своєю владою над отарою. У нього наливалися очі кров’ю, коли він бачив білого випещеного Графа. Кілька разів він накидався на нього, але Граф тікав під захист чабана. Виворот розумів, що Граф не завжди тікатиме, настане час, і вони зіткнуться в смертельному герці.

Степ дихав весною, по запашних зелених травах водив за собою ягниць білий Граф. Кожного дня їх ставало все більше, Виворот не міг їх утримати біля себе, і тоді він, лютий, ошаленілий, прибіг і став перед Графом, низько, до самої землі нахиливши голову. Він хотів, щоб виніжений Граф побачив його чорно-сірі закручені роги зі слідами кривавих боїв.

Граф прийняв виклик. Розступилися ягниці, він розігнався і... зупинився перед Виворотом. Роги в Графа ще не загнулися в четверо кілець, як у Виворота, але були молоді, міцні, мов залізо. Граф був не такий тлустий, під білою вовною грали мускули. Виворот мав би бути обачнішим і відступити, але старий баран не хотів змиритися з тим, що в отарі з’явився новий ватажок.

Виворот крутнув головою і зачепив своїми почорнілими рогами роги Графа. Вони сплелися і завмерли. Виворот зрозумів, що не зможе звернути в’язи Графові. Тоді він відступив, розігнався і зі всієї сили врізався в ненависний графський лоб. Аж луна пішла степом. Іскри посипалися з Графових очей, але він вистояв. Ягниці тривожно стежили за поєдинком, і Граф відкинув думку про втечу. Барани розійшлися і двома блискавками — чорною і білою — промчали степом. Хряснуло, задзвеніло, здибилися круторогі тіні й розійшлися знову. У третьому поєдинку Граф відбив половину рога у Виворота. Граф побачив, як упав старий, скручений ріг на траву, і переможно бекнув. Але Виворот не хотів здаватися. Зібравши останні сили, він розігнався, щоб нанести смертельний удар Графові. Нічого не бачив, крім білої постаті суперника. Зламаний ріг тепер стирчав, як спис. Якщо вдарить ним Виворот Графа в голову чи в груди, — той уже не встане. І Виворот зірвався з місця в передчутті перемоги.

Але Граф був спритніший. Він здалеку помітив цього рога і в ту мить, коли Виворот мав уже продірявити його груди, Граф відскочив убік. Виворот за інерцією пробіг кілька метрів і врізався головою в кучугуру злежаного піску. Пісок набився йому в рот, в очі, у вуха.

Виворот нічого не бачив і не чув. Він чекав, що зараз білий Граф розженеться і доб’є його в цій піщаній кучугурі. Але ніхто не бив Виворота. Поволі він підняв голову, обтрусився від піску і крізь криваву пелену побачив над собою Графа. Він стояв на кучугурі готовий до бою. Виворот опустив голову, щоб Граф і веселі ягнички не побачили його сліз. Потім він повільно поплівся в степ, засвідчуючи Графову перемогу. Раніше за ним завжди поспішала отара, і найкращі ягнички намагалися хоча б потертися об його боки, а зараз Виворот уже був не потрібний нікому.

Граф стояв на піщаному пагорбку, його біла, з синюватим відливом постать височіла над отарою, і тисячі овечих очей віддано дивилися на свого нового вожака, готові кинутися за ним у вогонь і в воду.

Чабан не був свідком двобою, але все зрозумів, коли побачив перед собою Виворота — однорогого і приниженого.

— Старіємо, — промовив Опанас Заклунний і погладив баранячу голову: «Не докоряй мені, що не захистив тебе. Адже ти вже був приречений. Хіба ти забув, як сам переміг свого попередника Ірода? Не журися, Вивороте, втішайся тим, що маєш, і не намагайся повернути минулого. Я теж не можу повернути своєї молодості і не ремствую, що не здійснилися мої мрії, а так і лежать, розкидані по овечих вигонах, породжені довгими ночами. І мені вже тяжко ходити з гирлигою за отарою, та більше нікому. Думав привчити до чабанства Марту і Максима, та, видно, вибрали собі іншу стежку...»

У звичну годину Граф вів свою отару до водопою. Біля криниці їх завжди чекали довгі жолоби з прохолодною водою. Кожного ранку хтось із хуторян наповнював жолоби. Це була каторжна праця — витягнути, може, триста відер води, а в спеку ще більше. Були випадки, коли криницю вибирали до дна. Сьогодні поїти отару припало Марині Гомон. Вона встала ще вдосвіта, приготувала дітям сніданок і пішла до криниці. Хутір уже прокинувся. Теслярі вставляли віконні рами у новому великому будинку. Може, він і не був уже таким великим, але Марині здавався палацом.

За хутором чорніли рядками лунки з маленькими сосновими саджанцями. Марина зупинилася на ділянці, яку сама посадила, і здалося їй; що сосонки за цих кілька днів уже підросли. Але, мабуть, ліс, як і діти, виростає непомітно. Далеко в степу бовваніли постаті хуторян — Іван Запорожний не давав нікому перепочинку, поспішаючи висадити якнайбільше сосонок ще до морозів. На роботу виходили всі, хто лиш міг, бо Іван щомісяця виплачував гроші, треба було тільки розписатися в чорному зошиті проти свого прізвища. Грошей платили небагато, але сам факт, що їх таки платили, розвіював сумніви щодо намірів Запорожного. І вже ні в кого не викликала посмішки вивіска на ганку хати Заклунного: «Контора лісгоспу «Степовий».

Хуторяни швидко призвичаїлися до роботи, бо нічого мудрого в ній не було: викопай глибоку лунку, рівненько постав у ній саджанця та присип торфом, змішаним з якимсь хімічним порошком. Запорожний розповідав, що цей метод запровадив професор Мартинюк, і кожному показав, як треба висаджувати сосонки, а щоб ніхто не забував, на яку глибину викопувати ямки, то на кожному держаку лопати було зроблено зарубку для міри. За день можна було б бозна-скільки висадити цих сосонок, якби не носити того торфу. Марина вже, яка звична до всякої роботи, а й то вибивалася з сил, тягаючи ті відра з торфом. Потім Іван змайстрував візка, запрягся сам і розвозив торф до лунок. На другий день з тачкою вийшов і Максим, а згодом і Парамон. Робота, що здавалася такою легкою, поступово обернулася на каторжну для тих, хто по піску волочив навантажені тачки.

У Марини аж сльози навернулися, коли побачила, як тягнув візка з торфом Іван. Мотузяна шлея врізалася йому в плечі, одна рука тримала дишлика, а друга торкалася землі. Здавалося, що візок ось-ось зупиниться і Запорожний уже ніколи не зрушить його з місця. Вона спробувала допомогти Іванові, але він мовчки похитав головою: я сам.

— Ти хоч не насипай стільки того торфу! — гукнула Марина. — Ти ж не кінь...

Нічого не відповів. Ніяк не може збагнути Марина цього Запорожного: чого він прийшов у цей степ? Міг би влаштуватися на легшу роботу десь у районі, хай уже вона тут бідує з дітьми... А може, оце тепер усіх партійних по степу розіслано, щоб садити ліси, щоб і їй, Марині, легше колись жилося...

Марина познімала з криниці ляди і витягла перше відро води. Напилася, відчувши ледь солонуватий присмак, і вилила воду в жолоб. Журавель слухняно нахилявся до криниці і, зачерпнувши дерев’яним відром води, піднімав угору свою довгу шию, немов бив поклони. Відро було приковане до гладенької тички, вичовганої до блиску руками не одного покоління овечан. Цього журавля ще зовсім маленькою пам’ятає Марина. Вона любила сюди ходити з батьком. Він був добрим і сильним: носив завжди по четверо відер води — двоє на коромислі і по одному в руках. Маринка теж чіплялася за дужку, гадаючи, що допомагає татові...

Журавель ритмічно поскрипував, у цих звуках було щось схоже з прощальним криком журавлів, що пролітали над степом. Певно, за довгі роки наслухався їхніх криків та й сам по-журавлиному тужить, що не злетить ніколи, а вічно заглядатиме в криницю, вибираючи з неї небо і зорі.

Скрип-кугик... Скрип-кугик...

Біля цього журавля колись освідчився Марині Андрій. Повернувся з армії у батьківську хату з двома трикутничками в петлицях. На підборах хромових чобіт носив блискучі шпори, і коли вони дзвеніли, то в Марини завмирало серце. Не збирався Андрій жити на Овечому, найнявся на роботу в Ольвіополі, мати вже й проводи готувала, та не так сталося, як гадалося.

— Чия то, мамо, дівчина приходила вчора по сіль до нас? — запитав якось Андрій.

— Тьху, Маринки Кирилової не впізнав! — розсміялася мати. — А що?

— Та нічого, — відповів Андрій. Взув хромові чоботи зі шпорами, довгу шинелю накинув наопашки та й пішов.

Хата була стара-престара, але веселенька, бо півниками розмальовувала Марина комина, на стінах рушники аж сміялися. І не чекала Марина такого гостя: як побачила, то й світ їй запаморочився...

Скрип-кугик, скрип-кугик, — журиться журавель...

Не знали батько-мати, де й посадити Андрія. Все, що було в хаті, на стіл виставили, та все на «ви» до Андрія. За весь вечір з Мариною і словом не перекинувся: почали з батьком про кавалерію говорити, бо старого Кирила хлібом не годуй, а дай пригадати, як він з Будьонним і Ворошиловим на Варшаву ходив... Андрій розказував цілий вечір про свою службу, про свій ескадрон і про свого коня Дуная.

— Видно, кінь у тебе був добрячий, — зробив висновок Кирило і почав давати поради, як його доглядати, наче Андрій мав і зараз того коня на своєму подвір’ї.

Потім Кирило довго розглядав Андрієві значки. Особливо йому сподобався «Ворошиловський стрілець». І знову батько давав поради гостеві, як стріляти «з коліна», з положення «лежачи» і «на ходу». Андрій уважно слухав, раз у раз поглядаючи на Марину. Після якоїсь там чарки, коли батько давав інструктаж по рубці лози, Андрій умудрився шепнути Марині, щоб вийшла на вулицю, коли він піде.

Після батькової розповіді про відчайдушну атаку будьоннівців Андрій попрощався і пішов, Марина вискочила за ним у сіни... Кирило теж хотів було піти за Андрієм, але дружина зупинила:

— Хай уже вдвох поговорять. — І, щоб не мучити себе невідомістю, взяла колоду карт.

Карти розповіли, що до Марини з далекої дороги добивається червінний валет. Чекає Марину радість у домі, добра звістка і гроші. Правда, до валета все липла пікова дама, але, нарешті, їй перепинив дорогу бубновий король.

Коли Марина повернулася в хату розшаріла і трохи збентежена, мати вирішила, що карти не брешуть...

Марині йшов сімнадцятий рік, коли вони розписалися з Андрієм. Він так і залишився на Овечому.

Скрип-кугик, скрип-кугик, — поскрипує журавель...

А потім пішов Андрій на фінську війну. Зосталася Марина з маленькою Ганнусею. Після фінської приїхав Андрій на тиждень у відпустку та й знову попрощався. З тих пір і не бачила його Марина. Останнього листа прислав восени сорок першого року, писав, щоб чекала через місяць-другий з перемогою. Не дочекалася Марина.

Скрип-кугик, скрип-кугик...

А в сорок другому році зайшли на хутір наші полонені-втікачі: пробиралися в дніпровські плавні до партизанів. Залишили в Марини пораненого бійця — Берика Джусуєва — високого чорночубого казаха. Виходили його всім хутором, відпоїли овечим молоком. Німці сюди й не показувалися, то й жив собі Берик, допомагаючи всім по господарству, чекаючи, поки покличуть його товариші. Та ніхто не кликав його. Видно, далеко були партизани, бо в степу ж не сховаєшся.

Скрип-кугик, скрип-кугик...

Марина не пручалася, коли Берик однієї ночі переступив поріг її кімнати і палко обняв. Він шептав їй якісь незрозумілі слова, цілував давно не ціловані губи, і тільки вранці, коли Марина побачила його поруч з собою, вона тихо заплакала...

Скрип-кугик, скрип-кугик, — і собі заплакав журавель.

Коли область було звільнено, пішов Берик у польовий військкомат і не вернувся. Так і не бачив свого сина. Ось уже шість років Юрасику, на батька схожий. Не осудили Марину сусіди: так уже на віку їй написано. Андрій, певно, загинув, а Берик... Може, додому вернувся в свої степи та й забув дорогу до Овечого, хоч присягався, що повік любитиме Марину. О, ці клятви полонянські...

Все, що може випасти на нещасну долю жінки, здається, пережила Марина; інша, може б, уже й посивіла від горя, а Марина — мов зачарована: і не зігнулася, і не постаріла, тільки ледь помітні зморшки збіглися біля кутиків очей. Марина не вилила відра в жолоб, а поставила на цямринах і, коли вода встоялася — заглянула: дивилася на Марину тонкоброва жінка з трохи сумними очима, обличчя було красиве, а може, то тільки здалося Марині. Та й кому потрібна її краса? Хіба що п’яний Парамон, як тоді на Мартиних іменинах, пригорне боляче до себе і поцілує... Більше нікому. Є ще Іван Запорожний, та він не для неї. Кажуть, що є в нього за Дніпром наречена. А тут Марту палить вогнем любов — усі бачать...

І Марина бачить, та щодня, коли йде садити ліс, заглядає у дзеркальце, кофтину празникову одягає і нову спідницю, а навіщо, й сама не знає.

Ой знає, та боїться Марина сама собі признатися: може, примітить її Іван та зайде коли в удовину хату. Хай би й зайшов. Забула б усе на світі Марина, хай би тільки зайшов...

— Гарна, гарна, — почула Марина і стрепенулася: Парамон. Стоїть, усміхається. — Задивилася у воду — на свою дівочу вроду. Здрастуй, Марино.

— Де вже та врода, — засоромилася. — Здрастуй. Напитися прийшов?

— Іван прислав.

— Передай, що пізніше прийду, бо ще не натягала води вівцям.

— Прислав мене, щоб допоміг тобі.

— Спасибі, я б і сама, — сказала і зраділа, що згадав її Запорожний.

— Ні, я допоможу. — Парамон спритно підхопив відро, і вода струмком полилася в жолоби.

Марина сіла на краєчок цямрини, поклавши на коліна стомлені руки. Парамон помітив, що волосся у Марини заплетене по-дівочому, в дві коси, що в неї рівненький, ніби виточений, ніс і на губі ледь помітний чорний пушок. Після генеральської гостини Парамон вперше так близько бачив Марину і подумав, що правильно зробив, пообіцявши Лідії Миколаївні покликати на весілля. Але що на це скаже Марина? Парамон вирішив, що зараз дуже слушний момент відкрити їй свій задум.

— Коли я був у гостях у генерала, — почав Парамон, випинаючи груди...

— Та ти ж розказував уже, Парамоне, — засміялася Марина.

Справді, з того вечора Парамонове життя ділилося на два періоди: до відвідин генерала і після них. Кожного разу, коли Парамон починав щось розповідати, він говорив: «Це було ще до того, як я був у гостях у генерала» або: «Це сталося вже після того, коли я був у гостях у генерала».

Отож Парамон вів далі:

— Коли я був у гостях у генерала, Марино, то його дружина — Лідія Миколаївна — цілий вечір умовляла мене, щоб я, значить, одружився...

— Хто ж тобі заважає? — повела плечима Марина.

— Так я оце ж і думаю: чи не пішла б ти за мене, Марино?

— Що? — Марина легенько зсунулася з цямрини.

— А чого ж тобі самій бідувати? Вдвох воно веселіше. Що скажеш?

— Нічого не скажу... Щоб люди засміяли? Я вже мала двох. — Марина низько пов’язала білу хустину і враз стала схожою на черницю.

— Хіба ти винна, що вони не поверталися? — Парамон уже не випинав груди. — А ми з тобою пара... Я — лисуватий і ти не дівка... Розміняли ми з тобою по четвертому десятку...

— Ні, заміж не вийду, Парамоне.

— То хоч би так запросила коли в гості... Прийшов би на розраду...

Марина нічого не відповіла, тільки, здалося Парамону, загадково посміхнулася.

Скрипів журавель.

* * *

Максим намагався не зустрічатися з Мартою. Обрав собі ділянку, на якій висаджували сосонки незнайомі люди, що прийшли на заробітки з далеких хуторів і сіл, і до них підвозив торф своєю тачкою. Навіть коли посідали полуднувати, Максим демонстративно не підійшов до гурту, а сів собі на тачку осторонь і байдуже жував черствий шматок хліба, змащений олією.

Так усе просто вийшло: раніше вони і не розлучалися з Мартою, а зараз немов чужими стали. Правда, Марта допитувалася, чому він тоді пішов з аеродрому, але Максим не розказував. Не приходила вона і на їхні вечірні заняття, а Максим і не кликав. Сам розв’язував задачі, а уривки для диктантів йому читала Ганнуся — дочка Марини Гомон. У неї був низький грудний голос, і Максимові дуже подобалося, як вона читала.

Якби Марта знала, якого болю завдає своєму вірному другові, то, звичайно, не поводилася б з ним так байдуже. Його ж відчуження пояснювала тим, що настала пора, коли Максим зрозумів, що у них не може бути нічого спільного. Було б непристойно, щоб вона, вже доросла дівчина, та водилася з цим довгов’язим підлітком. Той випадок біля криниці примусив Марту іншими очима подивитися на Максима і на їхні стосунки. Вона знала, що це худорляве хлопченя закохалося в неї. Колись це, може, було й приємно їй, а тепер — смішно.

Запорожний знову запрягся у свою тачку, подаючи знак, що перерва закінчилася. Розходилися по ділянках жінки й дівчата. Іван був радий, що вдалося йому вблагати директора радгоспу відпустити їх на поміч, бо інакше ніколи б він не виконав плану посадки лісу. Усі хати і хліви на Овечому були забиті людьми. Спали покотом на сіні, на очеретяних матах в незакінченому будинку лісництва. А найтяжче було прогодувати цих людей. Іван випросив у районі зо три центнери муки, купив, порушуючи всякі інструкції, двоє овець. Для робітників варили якийсь куліш та затірку по хатах, і на це витрачалося багато часу. А що зробиш, коли нема ні казана великого, ні печі.

Перший тиждень Іван сам ходив ночами по хатах, допомагаючи то Ганні, то Марині готувати сніданок. Але потім зрозумів, що це не вихід, бо обіду не встигали вчасно зварити, і кожного дня тікали люди з хутора, не сказавши Іванові й слова. А з району і області приїздили уповноважені і вимагали: давай план.

Запорожний зчорнів за цей місяць, схуд, очі позападали. В душу, закрадався розпач: як йому прогодувати цих людей, як утримати? Скільки він може тягати на своїх плечах отого візка з торфом?

Мотузяна шлея боляче врізалася в плече, Іван і не помітив, що крізь сорочку вже виступила кров’яна пляма. Колеса візка грузли в піску, але він тягнув його, наче свою долю. Незабаром настануть морози. Треба протриматися хоча б два тижні, щоб засадити останню ділянку. Іван зі страхом думав, що завтра знову треба буде якось нагодувати цих людей. Хоча б поганенького казана дістати. Сьогодні ще зранку він послав у радгосп Матвія, може, привезе? Але вже вечоріє, а Карагача нема.

Іванів візок зупинився біля Марти.

— Боже мій! — крикнула вона, побачивши на плечі заскорузлу від крові сорочку.

Іван мовчки, покірно стояв, поки Марта, намочивши хустинку, витерла йому роз’ятрене плече. Іванові очі сухо блищали, щоки заросли густою щетиною, і Марта вперше помітила на його скронях сріблясту сивину. Раніше її не було.

В степу показалася машина.

— Матвій! — закричав Іван і побіг назустріч, немов це був його порятунок.

— Нема казана, бочку дали, — сказав Карагач.

Хай буде бочка. Підвісили її на дротах — є тепер у чому варити. Матвій привіз пшона, картоплі, бідон олії — можна жити. Попросив Іван Марину Гомон, щоб куховарила, а дівчат — допомогати. Теслярі поклали замість столів дошки, і вийшла їдальня на славу.

Увечері, коли повернулися люди з ділянок — чекав на них куліш і заплакана Марина:

— Бензином, Іване, відгонить, хто його їстиме?

Люди підходили з бляшаними мисочками і обережно несли куліш до столу, але, покуштувавши це вариво, мовчки клали ложки, з докором дивлячись на Івана. Запорожний їв, відчуваючи нестерпний присмак солярки.

— Нагодував товариш директор...

— Краще вдома на сухарях сидіти...

— Оце-то заробітки...

— Я додому взавтра піду.

— І я з тобою...

— А сам, бачиш, як їсть?

— То він для агітації...

— Лісництво відкрили, а казана путнього нема.

— Ми додому підемо, — сказала Іванові жінка в солдатському зеленому бушлаті.

— Ми ж люди!

— Усі розійдемося!

Запорожного оточили жінки, худі, зморені й некрасиві в злобі. Що він міг сказати їм, цим голодним людям? До сліз було прикро, що через якогось нікчемного казана зірветься все задумане Іваном.

— Почекайте, прошу вас, — тихо сказав Запорожний. — Ми щось придумаємо... Зрозумійте, що скоро настануть морози і... залишаться саджанці...

— Ми й так по дванадцять годин копаємо ті ями!

— Що ж ти за директор, коли й казана дістати не можеш?!

— Якщо годувати не будете, то сам оті палички в землю стромлятимеш!

— Не согласні ми!

— Що ми, божим духом жити будемо?!

— Ходімо, дівчата!

— Куди ж ти проти ночі підеш?!

Іван встав з-за столу:

— Я обіцяю вам, що завтра все у нас буде. Слово честі.

— Побачимо!

— Уже чули ці обіцянки!

— До завтрього ще почекаємо, директоре...

Іван дістав з кишені клаптик паперу, щось записав і відкликав Матвія Карагача:

— Мотоцикл твій справний?

— Не заводиться, зараза.

— От біда...

— Що таке? — підійшов Парамон.

— Треба віднести цю записку на аеродром, Чоботареві. Підеш, Парамоне?

— Далеко, — зітхнув Парамон. — Не дійду до ранку... Але давай, Іване.

Парамон узяв записку, перевзувся, по-хазяйському намотуючи онучі, і пішов. Уже в степу наздогнала його Марина, подала окраєць хліба:

— Візьми, бо дорога ж далека...

* * *

Марта чула, як скрипнули сінешні двері й хтось вийшов на ганок. Підійшла до вікна. Ніч була місячна, видно, як удень. Побачила, як попрямував з двору Запорожний. Куди ж це він? Лягла знову в ліжко, але заснути вже не могла. Здається, він тримав у руках лопату? Невже пішов у степ? Божевільний якийсь цей Іван.

Овечий хутір спав. Спали тривоги, спали незгоди, спало зло і добро. Місяць байдуже дивився на маленькі хатки, йому було все одно: чи поливати своїм сяйвом цей мертвий степ чи великі міста, отари овець чи безмежжя океану.

У степу чорніли кучугури торфу. Добре, що хоч запас є, подумав Іван, вистачить і на весняні посадки, і на розсадник. Треба мати розсадник, щоб вирощувати свої саджанці й не чекати, поки привезуть. На той рік буде своя шкілка.

На той рік...

Невже доведеться і на той рік залишатися тут? Згадав зарубку на стовпчику і всміхнувся. Може, і не один рік... Що ж, він сам обрав цю свою дорогу і не шкодує, що прийшов сюди. Заради того, щоб зупинити ці піски, виростити ліси, — варто жити.

Іван копав лунки. До ранку він, може, викопає їх сотню. Прийде Марина зі своєю ланкою, а це була її ділянка, і здивується... Буде з Марини лісник, треба підучити трохи, думав Іван, і доручити їй розсадник, а Максима до бухгалтерії привчити. Обіцяв Мірошник прислати людей у лісництво, а до сих пір ще ніхто не з’явився.

Нила спина і мліли руки, Іван не розгинався, бо нестерпний біль пронизував тоді усе тіло. Ще одна лунка, ще одна... Ні, хіба можна засадити вручну оцей степ? Треба, може, тридцять років пекельної праці, щоб викопати сотні мільйонів оцих лунок... Не вистачить життя... Ще одна лунка, ще одна... Сорочка прилипла до тіла, і піт заливає очі. Зараз, директоре, ти впадеш і не зведешся ніколи... Хай буде проклятий цей степ і ця робота... Можна було б сидіти в Кам’янці, в теплій батьківській хаті, ходити просіками свого лісу і слухати щебет пташок. Провів санітарну рубку і — гуляй, Запорожний, пасіку розводь... Уже б весілля справили б з Яринкою... Так ні — завіявся у ці піски. Але хіба міг він одмовитися тоді в райкомі? Так чинять тільки боягузи.

Ще одна лунка, ще одна...

Треба було б до матері поїхати... Як вона там? Може, зараз сидить на лежанці і думає про нього. Ще на одну ніч постаріє мати... А Яринка спить на високих білих подушках... Міг би й він зараз спати в її обіймах.

Ще одна лунка, ще одна...

Раптом держак зламався, Іван поточився від несподіванки і впав навзнак. Хотів було встати, але не зміг.

Приємно було Іванові лежати на холодному піску, він відчував, як щезає біль і тіло наливається дивним спокоєм... Він заплющив очі... Ніколи в житті не зазнавав такої насолоди Іван... Ні, таке відчуття було, коли він лежав після операції в госпіталі ще під наркозом... Треба встати, бо зрадливий цей піщаний спокій... Холодно, і щось бридке підступає до горла... Не треба було їсти того кулешу... Але він справді вмирав з голоду, два дні жив на шматочкові хліба, бо соромився попросити в Ольги... Ще одна лунка... Досить лунок... Ще одна хвилина, ще однісінька хвилина, і він встане з цього холодного піску, піде до хати і попросить в Ольги молока... Чому така темна ніч? Ні, це він не може розплющити праве око... Ліве розплющується, а праве ні... Болить спина... Ні, це ниють рани... Останнім часом вони завжди болять, і ніхто не знає, скільки він докладає зусиль, щоб не виказати себе... Треба встати. Негайно встати, бо цей холод уже пройняв усе тіло. Іван зробив різкий рух і провалився в чорну пітьму...

А нічним степом мчала машина, за нею підскакувала на вибоїнах нова зелена армійська кухня. От повезло Парамону! До аеродрому підвезли солдати-зв’язківці, і генерал був у штабі. Коли доповів йому ад’ютант про Парамона, Чоботар вийшов з кабінету, прочитав записку, потім щось сказав полковнику і... через п’ять хвилин уже стояла на причепі армійська кухня, і шофер доповідав начальнику караулу, що виконує наказ генерала. Немов по команді піднімалися смугасті шлагбауми, і Парамон не зоглядівся, як вони опинилися в степу.

Запорожний і не чекає зараз Парамона. А він прийде і відрапортує: «Завдання виконано!» Здивується Іван, усі люди дивуватимуться, коли побачать вранці димок над польовою армійською кухнею. І Марина здивується.

— Як же це ти встиг, Парамоне?

— Я все можу, — скаже Парамон, і посміхнеться загадково йому Марина...

* * *

Марта здалеку побачила його на землі. Враз підкосилися ноги, і вона закричала на весь голос. Спотикаючись, добігла і стала, наче вкопана: Іван лежав, уткнувшись обличчям в пісок, розкинувши руки. Вона швидко перевернула його на спину — усе тіло Запорожного пашіло вогнем.

— Іване! Іване!

Він був непритомний. Ні краплинки ж води, ні живої душі. Марта розгублено сплескувала долонями, терла йому скроні, але він не приходив до пам’яті. Марта почала прикладати до його чола вологий пісок, розірвала на ньому сорочку і засипала холодним піском його груди, немов закопувала ще живим. Потім притягнула візка і силкувалася покласти на нього Івана, але не могла підняти. Марта кинулася бігти до хутора, але злякалася, що він помре без неї. Знову підбігла до нього і, не знаючи, де взялася сила, звела Івана на ноги. Три кроки було до візка... Вона несла його поперед себе, як ніс колись Бранку коханий... Ще один крок, і, може, їй вдасться покласти його і відвезти на хутір.

Ні. вона сильна, вона зможе донести його і на руках... Ось уже візок...

Візок під вагою тіла перевернувся, і Марта, не випускаючи Івана, впала з ним за колючу холодну землю.

Іван застогнав, відштовхнув Марту і злякано подивився на неї.

— Де я? — ледве зрозуміла Марта хрипкий шепіт.

— Я знайшла тебе тут... Що з тобою?

— Я не знаю, — Запорожний, спираючись на Марту, встав. — Мені було погано, Марто.

— Ти можеш іти?

— Можу... Ми підемо з тобою... вдвох, ми...

І, перш ніж встигла Марта підхопити його, Іван, як сніп, звалився на землю.

— Мамо, — почула Марта.

Степом, просто до них, мчала машина з армійською кухнею на причепі.