Гілея

26

Тепла осінь брела по Таврійських степах, залишаючи за собою безмежні лани скошеної пшениці, скирти соломи, виноградні грона й смугасті кавуни на баштанах. Жовтіли очерети в дніпровських плавнях і ліси. В степу ходили отари овець, їх було так багато, що інколи здавалося, ніби вони забиралися на самісіньке небо і там уже перетворювалися на білі хмари. Запорожний, за давньою звичкою, їхав у кузові, підставивши засмагле обличчя під степові оксамитні вітри. Біля повороту на Степовий з лісу вибіг заєць, присів посеред дороги, зіщулився і завмер.

— Ату-у! — крикнув Запорожний. — Тікай до лісу, бо пропадеш!

Шофер загальмував, заєць послухав поради і, підкидаючи білий задок, стрибнув у ліс.

— Поїхали, Льоню!

— Розвелося цього звіра, — сказав шофер, явно перебільшуючи, мабуть, для Запорожного.

Виплив із синюватої мли Степовий, як острівець серед зеленого моря лісів. Пригадав Іван, як він уперше приїхав на Овечий і, дивлячись на ці сосни й тополі, на будівлі й чепурні будиночки лісгоспу, не міг уже уявити того безлюдного рудого степу.

— До контори будемо заїжджати, Іване Трифоновичу? — виглянув з кабіни шофер.

— Давай прямо на Вигонівське.

— Бензину хотів долити в бак.

— Ще встигнеш. І так ми з тобою три дні вдома не були, Льоню, прогуляли...

— Яке то гуляння, й чарки не випили як слід.

— Ще вип’ємо колись, давай.

Три дні не був вдома Запорожний, а здавалося, що вже з місяць як виїхав з Вигонівського. Певно, Михайлик уже виглядає. Виходить з ним Ярина до Парамонового лісу й чекають... Добре, що ліс на Вигонівському назвали люди Парамоновим, думав Запорожний. Хто назвав — невідомо. Мабуть, Настуня. Минуть роки, може, й століття, а цей ліс і той, що ростиме по ньому, зватимуть Парамоновим... Отакий слід залишила людина по собі...

Ярина зрадіє, що знову переберуться вони в Степовий, веселіше їй буде, а наступного року школу відкриють у лісгоспі, збудують клуб... Є тобі про що думати, директоре...

«Повертається все на круги своя», — згадав Запорожний і посміхнувся. Дуже закручені ці його «круги». Проводжаючи його в обком, Ярина просила:

— Ти, Іване, якщо зі степу кудись посилатимуть, не відмовляйся... Хай ще інші поживуть тут.

— Добре, — пообіцяв Іван, хоча знав, що нікуди його не пошлють.

— Приймай, Іване Трифоновичу, Степовий лісгосп, — сказав йому секретар обкому Старченко, — і наступай далі... Відмовлятися будеш?

— Ні, Іване Севериновичу, не буду... Треба.

— Треба, Іване Трифоновичу, — Старченко розгорнув на столі карту. — Багато ти зробив, але спокійного життя тобі не гарантую...

— Весною ми завершимо залісення піщаних арен нашого лісгоспу, — Запорожний обвів жовту пляму на карті. — Так що основне зроблено, Іване Севериновичу.

— Основне попереду, Запорожний. Ще десять тисяч гектарів пісків віддаємо під твою руку... Розумієш, треба, Іване...

Ще десять тисяч. На карті це жовтий прямокутничок. Скільки ж треба буде докласти праці, щоб потім хтось його замалював зеленими контурами лісів! Будуть піщані бурі, безсонні ночі, безводдя, спека... Ні, не буде спокою тобі, Запорожний.

Ярина з Михайликом не зустрічали його. Мабуть, виглядали, виглядали та й пішли. А може, й не виходила Ярина... Хіба не помітив він переміни, яка сталася у їхніх взаєминах після повернення Ярини з Кам’янки? Сліпий і той побачив би. А може, це почалося після Мартиного листа? Або після його приїзду з Харкова?

Ярина знала, що він поїхав до Марти. Коли він сказав їй про своє рішення, вона прийняла це спокійно:

— Звичайно, треба поїхати... Ви — друзі, а якщо друг у біді, то... їдь і не мучся, Іване, бо все одно ти думками там...

— Я просто... мушу її побачити...

— Не виправдовуйся, будь ласка, — Яринка з якоюсь внутрішньою насолодою вела цю розмову. — Я не маю до тебе ніяких претензій... Зрештою, вона закохана в тебе, а не ти... Мало хто в кого закоханий... Їдь.

Коли він полетів до Харкова, Ярина в той же день з сином поїхала в Кам’янку до матері. Під мисочкою на столі лежала записка: «Ми поїхали, бо у нас з Михайликом теж є друзі, яких ми хочемо бачити. Мені тяжко залишати тебе, але далі так жити я не можу. Прощай. Ярина».

* * *

«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції майору Осадчому М. К.

від старшини М. Магура.

Рапорт.

Цим повідомляю, що в зв’язку з тим, що я чекаю народження сина або дочки, я не можу поїхати на курси. Прошу моє навчання перенести на інший час».

М. Магур».

Резолюція:«Задовольнити прохання старшини М. Магура, коли народить — повідомити. М. Осадчий».

* * *

«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції майору Осадчому М. К.

від старшини М. Магура.

Рапорт.

У зв’язку з родами прошу надати мені відпустку на три дні, щоб я стояв біля лікарні в райцентрі на випадок необхідності моєї наявності. Прошу не відмовити.

М. Магур».

Резолюція: «Відпустку надати. Оформити наказом. Підстава: народження людини. М. Осадчий».

* * *

«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції майору Осадчому М. К.

від старшини М. Магура.

Рапорт.

Цим з великою радістю доповідаю, що моя Настуня народила сина вагою 5 кг. 300 гр. Прикмети: ріст — 67 см., очі — сині, як у мами, лисий. Свої функції я виконав і приступаю до виконання обов’язків.

М. Магур».

Резолюція: «Поздоровити М. Магура й Настуню з народженням сина. Начгоспу підготувати подарунок на хрестини (закреслено), на звіздини. М. Осадчий».

* * *

«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції майору Осадчому М. К.

від старшини М. Магура.

Рапорт.

Цим повідомляю, що сина урочисто зареєстровано і названо Іваном Милентійовичем Магуром. При реєстрації були присутні родичі і народ. Кумами були запрошені Ганнуся Гомон і демобілізований воїн Радянської Армії Максим Карагач. Хрестини (закреслено), звіздини пройшли організовано, з піснями. Жаль, що вас не було, дорогий Миколо Карповичу, бо виконувалася хором ваша любима пісня зі словами «Вечероньки недоїла, нічки недоспала» і т. д.

Я, Настуня та Іван Милентійович Магур виносимо подяку вам і всій міліції за поздоровлення і подарунок.

М. Магур».

Резолюція: «До відома. Оголосити подяку старшині М. Магуру за зразкову службу і за сина. М. Осадчий».

* * *

Знову поселився Іван Запорожний в Ольги Заклунної, бо директорську квартиру віддав Ільку Сторожуку, адже галасливий взвод не зменшувався...

У кімнаті все було так, як і колись, тільки не стояло вже Михайликове ліжечко. Та Іван завжди бачив його, коли повертався зі степу вночі, обережно ходив, щоб не натикнутися, не розбудити. Вмикнув світло, і ліжко зникало. Зрідка заходила Ольга, питала, може, що випрати чи зварити. Від її послуг відмовлявся.

— Ти, Іване, про себе подумай, — щоразу при зустрічі говорить йому Марина Гомон.

— Добре, — похитає головою та й піде...

Після від’їзду Ярини і сина в Івана ніби пропало відчуття часу, він не знав ні днів, ні чисел. Запорожний пам’ятав тільки гектари посадженого лісу. Здавалося, що більше нічого не існує для нього в світі...

...І світ, здавалося, забув його: ні слова від Ярини, ні звістки від Марти. Правда, він сам попросив Ольгу Заклунну, щоб не писала Марті про те, що сталося в них.

Ольга не писала.

Зрідка приходили заплакані листи від матері: Одарка й порога не переступає, і Ярина йде — не бачить... Кажуть люди, що заходить до них Данило Прах... «Забери ти мене, сину, бо, видать, ти вже не вернешся сюди, то хоч з тобою віку доживу». Іван написав матері, що забере її до себе — хай ще перезимує в своїй хаті...

Увечері Івану подзвонили, щоб приїхав на пленум райкому партії. До конференції було ще далеко, і Запорожний здивувався раптовому виклику. Іван встав удосвіта і, як тільки ввімкнув світло, хтось постукав у двері.

— Хто там?

— Це ми...

— Ранні гості! — Запорожний відчинив двері й побачив Ганнусю й Максима. — А ви звідки, чортенята?

— Ми на кургані були, — сказала Ганнуся.

— Сонце зустрічали...

— Прощалися, — зітхнула Ганнуся. — Ідемо сьогодні ми, Іване Трифоновичу. Максима теж прийняли в академію.

— Поздоровляю! — Іван обняв Ганнусю й Максима.

— Я так переживала за нього, — призналася Ганнуся, — ану, думаю, як провалиться на хімії...

— Добре тобі було із золотою медаллю, — відказав Максим, — а мені дісталося.

— На який же тебе факультет зарахували? — спитав Запорожний Максима.

— Ми з Ганнусею на лісовий... Разом будемо, Іване Трифоновичу.

— Я дуже хочу, щоб ви були разом... завжди... Їдьте... Будемо чекати на вас... я... люди... і Гілея... Машину вам дати?

— Ні, ми ще з Максимом у Каховку поїдемо... до тата... Він ще не бачив Максима... Нас Берик відвезе.

Запорожний провів їх на подвір’я. Сонце вже викотилося з-за кургану й полоснуло променями по вершечках двох Мартиних ялинок.

* * *

Лобан зустрів Запорожного в конторі й відвів убік:

— Чув? Дружка твого, значить, у відставку. Отак, Запорожний, не на ту карту ставив, — розпливлося в масній посмішці одутлувате обличчя Лобана. — І до конференції не втримався... Діалектика... Чого мовчиш?

— Лобан, мені дуже гірко, що я... живу з тобою на , одній землі, — відповів Запорожний і пішов у зал.

За столом президії він побачив спокійного Романа Мірошника, Колишева, осторонь, край столу, сидів секретар обкому партії Старченко, щось писав. Лобан сів у центрі стола.

— На нашому пленумі ми розглянемо стан підготовки до жнив, — сказав Мірошник, — і організаційне питання.

— Спочатку організаційне, а потім про жнива, — підправив Старченко. — Дозвольте по першому питанню мені.

Старченко вийшов до трибуни:

— Довгий час працював у вас першим секретарем райкому партії товариш Мірошник...

— Довгенько, — кинув Лобан і почервонів.

— Обласна партійна організація, як і ви, добре знає цього талановитого керівника і принципового комуніста. Бюро обкому вирішило просити вас, товариші, відпустити Романа Олексійовича.

— Куди?

— Це неправильно!

— Хай ще у нас попрацює!

— Справа в тому, товариші, — провадив далі Старченко, — що ми рекомендуємо Романа Мірошника секретарем обкому партії. Думаю, що ви зважите на наше прохання.

Зал вибухнув оплесками. Найголосніше аплодував Лобан...

— Отже, одноголосно? — Старченко обвів поглядом зал. — Спасибі. Нам треба обрати першого секретаря райкому партії. Які є пропозиції?

— Колишева!

— Колишева!

— Думаю, що ви правильно вирішили, товариші...

Лобан передав записку Мірошнику: «Поздоровляю Вас, дорогий Романе Олексійовичу! Завжди Ваш П. Лобан».

— А тепер, товариші, про жнива...

* * *

Катерина Власівна вже повиносила з хати речі, а Івана все не було. Вчора ж подзвонив і сказав, що вранці приїде... Може, на переправі затримався?

Жаль Катерині покидати свою хату, вік прожила в ній... А садок же який виходила! Наче на печаль цвіли весною абрикоси рожевим цвітом... Годі вже тої печалі. Ось приїде син, і зійде вона з материнського серця... Машина заскрипіла гальмами й зупинилася.

— А де ж Ваня? — схвилювалася Катерина Власівна.

— Захотів пішки по селу пройти, — відказав шофер, — самі розумієте, рідне... Можна вантажити?

...Іван ішов довгою-предовгою вулицею, наче по своєму життю, — все передумав, поки дійшов од Дніпра... Не пройдеш по ній назад, не вернешся в юність... Треба йти далі...

Високий паркан виріс перед Запорожний. Та це ж подвір’я Данила Праха. А он і він: Данило сидів на даху своєї нової хати і прибивав бляшаного коника... Михайлика не було.

— Ціп-ціп-ціп! — дзвенів чийсь знайомий до болю голос. — Ціп-ціп-ціп...

Запорожний не втримався і заглянув через паркан: на ганку стояла Ярина. Великий живіт випинався з-під її білого фартушка...

— Ціп-ціп-ціп...

* * *

— Оце, мамо, і є Овечий, впізнали? — показав Іван на ліси, на веселі хати і далекі кошари...

— Так це ж, сину, город, а була — пустеля... І дощик накрапає... Ліс хмари притягує...

— Була пустеля, мамо, поки ми не прийшли...

— А в яку ж ти хату мене повезеш, сину?

— Дивіться, мамо, де біля ганку ростуть дві ялинки, — там і будете жити.

— Он, сину, хата і дві ялинки... Та я вже була тут...

— Зараз, мамо, відчиню ворота...

Іван зайшов на подвір’я — на ганку стояла Марта.

— Ти? Марто!

— Я... Здрастуй...

— Здрастуй...

* * *

Ішов теплий весняний дощ...

На хутір, на степ, на кошари, на зелені ліси, — ...на Гілею.

НИКОЛАЙ ЯКОВЛЕВИЧ ЗАРУДНЫЙ

ГИЛЕЯ

Роман

Издательство «Дніпро»

(На украинском языке)

Редактор В. В. Хопта

Художник Д. Д. Заруба

Художній редактор В. С. Мітченко

Технічний редактор О. Г. Тализіна

Коректор Т. Г. Білецька

Інформ. бланк № 853.

Здано на виробництво 26.05.78.

Підписано до друку 10.11.78.

Формат 84 X 108 1/32- Папір друкарський № 3.

Гарнітура літературна. Друк високий. Умови, друк. арк.19,32.

Обліково-видавн. арк. 20,785.

Тираж 100 000. Замовл. № 36.

Ціна 1 крб. 40 коп.

Видавництво «Дніпро»

252601, Київ-МСП, Володимирська, 42.

З матриць Головного підприємства на Київській книжковій фабриці республіканського виробничого об’єднання «Поліграфкнига» Держкомвидаву УРСР, Київ, Воровського, 24.

Зарудний М. Я.

З-35 Гілея. Роман, — Київ: «Дніпро», 1979. — 366 с.

ІСБН

Идея романа украинского советского писателя состоит в том, что счастье человека, как и любовь, не приходит само по себе, за него нужно бороться, творить своими руками, сердцем и не только для себя, а для всех, для своей родной земли, — тогда оно настоящее и полное.