Гілея

21

Лісовий кордон. Є щось у цих словах таємниче, загадкове, сповнене шепотом дерев, пташиним співом, гіркуватим димом мисливських вогнищ і первісною тишею.

Лісовий кордон — це й пристанисько лісника — хата, обнесена разом з городом високим тином, щоб не забігали звірі, криниця і сарай для худоби й лісового реманенту, копички сіна й пасіка. Гріх не тримати бджіл у такому раю...

Багато бачив Запорожний цих лісових кордонів, і всі вони були чимось схожими один на одного.

Вигонівський кордон, де розмістилося лісництво, не мав з ними нічого спільного. Він стояв посеред степу, як виклик усім лісовим кордонам світу. Тільки впертість Запорожного і традиція примушували невеличку хатину і хлівець, обвіяні всіма вітрами, іменувати лісовим кордоном...

До останнього часу тут самітно жив Парамон Чарій, зарахований на посаду лісника Іваном Запорожний. Жив один зі своїми турботами й горем. Восени сюди привозили робітників, які садили ліс, обробляли розсадник. Парамон усьому давав лад: і саджанці завозились своєчасно, і хімікати, і люди вчасно були нагодовані. Як він встигав усе це робити, знали тільки Парамон та Запорожний. Чарій міг не спати по дві доби, випрошуючи машини, людей на підмогу в директорів радгоспів і голів колгоспів, з якими не так легко було домовитися. Невідомо чому, але йому не відмовляли. Може, тому, що цей кремезний чоловік розчулював усіх якоюсь майже дитячою вірою в людську доброту...

Важко доводилося не одному Парамону. Важко було й коневі, але Артуй мужньо зносив тягар свого неспокійного життя, завжди був ситий, вичищений, з розчесаною гривою. Коли закінчувалися роботи в лісництві, вони залишалися вдвох: Парамон і Артуй. Кінь думав, що його другові живеться добре, — не бачив Парамона злим, а пісні, які він інколи співав, були здебільшого про коней і... дівчат. Принаймні так здавалося Артую, бо Парамон найчастіше співав про те, як він водить коня по садочку, або когось питав: «Ой чий то кінь стоїть, що біла гривонька?»

Артуй знав багато степових доріг, але однією вони з Парамоном ходили, мабуть, найбільше. Вона приводила їх до великого села. Чарій прив’язував коня до тину, і вони чекали дзвоника, бо після нього з великого будинку вибігали хлопчики і дівчата. Вони оточували Артуя, частували хлібом і цукерками. До Парамона підходили чорночубий хлопчик і висока ставна дівчина. Парамон цілував обох і щось дарував. Інколи він дозволяв хлопчику сісти на Артуя і проїхатись по вулиці. Хлопчик і дівчина завжди проводжали їх за село.

— Ти ще приїдеш, тату Парамон? — питав хлопчик. — Мені добре, коли ти приїздиш, тату Парамон.

— Мені теж, Юрасику, — відповідав Парамон.

Із села Парамон повертався веселий, співав про коней і дівчат і дозволяв Артую мчати галопом...

А недавно на Вигонівському кордоні з’явився ще один чоловік. Артуй бачив, як вони з Парамоном вивантажували з машини різні речі. Чоловік теж був, напевно, добрий, бо водив до степової кринички Артуя, коли не мав часу Парамон, і щедро насипав йому вівса.

...Каїтан був здивований покірністю Запорожного незабаром після їхньої розмови Іван прийшов просити машину, щоб перевезти деякі речі на Вигонівський кордон. Степан Стратонович, обеззброєний цією покірністю, розщедрився:

— Дам тобі, Іване Трифоновичу, нову машину... для лісництва. В господарстві згодиться, та й додому коли-не-коли приїдеш... Завтра одержиш.

— Дякую.

Запорожний пішов, і Каїтан пошкодував, що не затримав його, не сказав про те, що мучило, про що думав ці довгі місяці. Каїтану було по-людському соромно за свою дрібненьку підлість, адже Іван міг би спокійненько жити на центральній садибі, а на сезон робіт виїздити до лісництва так, як це робив торік... Зовсім заплутався Каїтан у своїй примітивній дипломатії, яка, до речі, нічого, крім одвертої або прихованої зневаги, йому не приносила. Перед людьми він поставав безчесним і злобивим, викручувався перед начальством, обіцяв золоті гори Юльці, тішив себе надією, що ось-ось вирветься зі Степового і почне якесь нове життя. Але все залишалося без змін...

Найбільше винуватим почував себе Каїтан перед Запорожний, пригадував свою роль у комісії, виступ на бюро райкому, історію з винищеним вівцями лісом і, нарешті, з Мариною... Все це Каїтан повертав проти людини, яка нічого не зробила поганого йому. Каїтан не спав усю ніч, і вранці запросив до себе Запорожного.

— Хочу, щоб ти мене вислухав... Тяжко мені, Іване. Злий я став... на всіх... на себе, на Юльку, на тебе... Колись ми в дружбі були, а зараз... нікого біля мене нема...

— Самі винні, Степане Стратоновичу, — сказав Запорожний.

— Сам, — хитнув головою Каїтан. — Поганий я чоловік, Іване.

— Навіщо себе гудите?

— Боягуз, — добивав себе Каїтан. — Нікчема.

Запорожний розсміявся:

— Що це за приступ самокритики, Степане Стратоновичу?

— Я себе знаю... Всіх боюся. Юльки боюся, перед найменшим начальничком у піт мене кидає, перед Лобаном тремчу, перед Мартинюком повзаю...

— Ви не їх боїтеся, Степане Стратоновичу, — сказав Запорожний, — ви, мабуть, боїтеся життя.

— О! — зрадів Каїтан. — Точно, Іване. Боюся життя, за себе боюся. За свою шкуру... Я ж до Марини справді ходив... ходив, падлюка... Але це було перший раз у моєму житті, віриш? Клянуся. Я цих молодиць десятою дорогою обходив... Одружився, коли мені вже було п’ятдесят... Юлькою нагородило мене... А тут до Марини понесло, щоб я був не дійшов, — проклинав себе Каїтан. — Та ще й тебе винним хотів зробити... Треба було мене, Ваню, в пику...

— Та що ви, Степане Стратоновичу, — стримував посмішку Запорожний.

— Ти смієшся, а мені плакати хочеться, — вдарив себе в груди Каїтан. — Оце сказав тобі все, і легше стало... Довго збирався, мучився... а тепер можеш писати на мене заяву куди хочеш — усе розкажу.

— Не будемо витрачати часу на заяви, Степане Стратоновичу, у нас з вами і так багато клопоту. Я поїхав.

Каїтан обняв Запорожного і провів до дверей. Потім повернувся до столу, взяв аркуш паперу і написав:

«Заява від директора Степового лісгоспу Каїтана С. С.

Прошу звільнити мене від обов’язків...»

На цьому місці Каїтанове перо зупинилося. Він замислився, відклав ручку, склав учетверо недописану заяву і сховав у кишеню — там їх лежало уже п’ять.

* * *

— Добре, тату, — сказала Настуня і почала збиратися.

— Ти в мене розумниця, — похвалив Ілько дочку.

— Та дурного батька маєш, — сказала Тетяна. — Де ж це видно, посилати дочку на ту Вигонівщину, в піски?!

— Таню, ти не з того починаєш, — зауважив Ілько.

— Своя сорочка ближче до тіла, — промовила Тетяна. — Призначте когось іншого, чого це Настуня поїде туди?

— Я, Таню, не про сорочку думаю, а про діло, а воно... мені ближче. Треба Івану допомогти хоча б одну комплексну ланку організувати, бо людей у нього нема, а роботи, аж до осені...

— Тяжко нам, Ільку...

Якби не тяжко, то не послав би, — сказав Ілько, — а мені людям в очі треба дивитися... Який же я секретар парторганізації, коли свою дочку біля хати держатиму, а посилатиму інших? Не розумієш політики, Таню. І не я посилаю Настуню, а, значить, комсомол. А я комсомол підтримую...

— Ой Ільку, Ільку, — зітхнула Тетяна й почала допомагати дочці.

Двадцять дівчат зібрав у комплексну ланку Ілько Сторожук, ланковою Каїтан призначив Настуню. За кілька днів на Вигонівщині звели ще один барак, обладнали їдальню й душ. Директор розщедрився — виписав кілька сот метрів труб, і тепер воду гнали моторчиками аж на садибу.

Запорожний з Парамоном закінчували підготовку до весняних посадок, сподіваючись розпочати широкий наступ на вигонівські піски.

— Не дуже багато плануємо, Іване Трифоновичу? — сумнівався Парамон, звіряючи цифри в плані.

— Якщо будуть люди, — зробимо, Парамоне. Карагач обладнає ще два плуги... А все інше від нас з тобою залежатиме.

— А дозвіл на посадку лісу за методом Вигдарова буде?

— Повинен бути. Вчена рада розглядатиме. Говорив Мірошник, що рекомендуватимуть і метод Мартинюка, і метод Вигдарова. Думаю, що це розумно. У нас добрив мало, і ми можемо розраховувати тільки на безторфну посадку лісу, інакше всі наші плани вилетять в трубу... Ех, якби нам техніки більше та людей...

— Ти аби міг, то за один рік посадив би тут ліси...

— Якби ж то міг.

— Вигдаров приїде? — запитав Парамон.

— Він проведе практичні заняття з ланкою Настуні Сторожук і в Степовому лісництві, в бригаді Марини, Я розмовляв з нею, привіт передавала тобі...

— Спасибі.

— Просила, щоб у гості заїжджав. До дітей в інтернат, каже, їздить, а до нас не показується, — передав Маринині слова Запорожний. Парамон мовчав.

...Запорожний здалеку побачив машину Мірошника і пішов назустріч.

— Ну, показуй своє господарство, — привітавшись, сказав Мірошник.

— Оце все, що маємо, Романе Олексійовичу, — підвів секретаря райкому до будиночків.

— Давай! — скомандувала Настуня, і замелькали білі, сині, червоні хустини, вузлики, кошики й чемоданчики.

Як тільки Настуня переступила поріг, Парамон комусь подав знак, і тишу розмели звуки маршу. Баяніст, червонощокий, самовпевнений парубійко в маленькій кепочці з гудзиком, нещадно розтягував міхи. Збентежені такою зустріччю, дівчата вислухали вітальний марш і заходилися по-своєму розставляти ліжка і тумбочки. Після розв’язання найважливішого питання — хто де житиме, де і чиє стоятиме ліжко — дівчата висипали на подвір’я.

— Починати, чи що? — запитала кепочка з гудзиком Парамона.

— Починай.

Кепочка заграла вальс. Найсміливіші пари закрутилися в «Амурських хвилях». Настуня підійшла до Парамона.

— Ви не запросите мене?

— З радістю, — Парамон клацнув підборами старих чобіт, випнув свої широкі груди і підійшов до дівчини.

— Дівчата! А он ще йдуть кавалери! — гукнула кирпатенька Тося, побачивши Мірошника і Запорожного.

— Тю, дурна, то ж секретар райкому...

— Мені аби в штанях...

— Славненький секретар... молодий...

— Тихіше!

— А той, зі шрамом, хто?

— Запорожний Ваня...

— Кому Ваня, а кому Іван Трифонович...

— У нього жінка — Ярина...

— Чорт би їх побрав, усі жонаті...

— Секретар холостяк... Спробуй!

— А мені що?

— Пробачте, — сказав Парамон Настуні і підійшов до Мірошника й лісничого.

— Так що зустрів, Іване Трифоновичу.

— Спасибі. Давайте познайомимося, бо не всіх знаю, — звернувся Запорожний до гурту.

— Валя.

— Марія.

— Запорожний.

— Тася.

— Оля.

— Маня.

— Мірошник.

— А це наша ланкова, Настуня Сторожук, Романе Олексійовичу, — відрекомендував Парамон.

— Ми знайомі!.. Здрастуй, Настуню.

— Здрастуйте...

— Запрошую всіх на вечерю! — оголосив Парамон. — Заходьте в цю хату.

— А я? — запитав баяніст.

— І ти заходь.

За баяністом у кепочці потягнулися дівчата.

— Настуню! — покликала Тася.

— Я зараз, — відповіла Настуня й безпорадно оглянулася: що робити? Мірошник стояв поруч.

— Я хотів би поговорити з тобою, — нарешті промовив він.

— Я слухаю, Романе Олексійовичу.

— Може, пройдемось чи...

— Пройдемось, — без вагання відповіла Настуня.

Мірошник не знав, з чого почати цю тяжку розмову.

Був переконаний, що перші ж його слова наштовхнуться на награну простоту, нерозуміння, замкнутість і байдужість.

— Я приїздив до тебе в Семидоли і на хутір, щоб... якось вийти з тупика, із зачарованого кола, — дивлячись собі під ноги, промовив Мірошник.

— Ви самі вигадали цей тупик і коло, Романе Олексійовичу...

— Я тобі говорив, Настуню, про свої... почуття...

— Я пам’ятаю...

— Але не почув од тебе жодного слова.

— Можна відповісти без слів... І я вам відповіла тим, що виїхала з Семидолів... І вам не треба було приїздити на хутір...

— Я хотів знати все...

— Тепер ви знаєте... Вам Запорожний передав?

— Про коня й вола передав... Але це смішно в наш час, Настуню.

— Я читала, що любов рівняє всіх, що їй... «все возрасты покорны», але це не для мене, Романе Олексійовичу...

Мірошник дивився на дівчину і не вірив, що це та сама Настуня, яку він колись підвозив до села. Тепер вона залишалася такою, якою була насправді.

— А що «для тебе»?

— Я дуже... земна... Ми з вами не були б щасливими.

— Чому, Настуню? Я кохаю тебе, я... Ну, я старший за тебе, але...

— Я не про це... Ви мені теж... подобаєтесь, Романе Олексійовичу... Я навіть любила вас... але з вами не піду.

— Я нічого не розумію, Настуню, — тамував свій біль Роман. — Ти не віриш мені? Я тобі все сказав і можу сто разів повторити...

— Романе Олексійовичу, не треба. Мені все сказали очі вашої дочки... І це було останнє слово... Я могла б для вас... навіть вивчити китайську мову, щоб ніхто не докоряв, що ви одружились на якійсь доярці, але стати поміж вами і Варею я не зможу ніколи...

— Ми могли б жити разом, ви подружилися б з Варею, вона...

— Вона має матір, Романе Олексійовичу... найдорожчу людину на світі... Ви повинні подумати про них обох.

— Але ми з Оленою розійшлися давно і...

— Зійдетесь, — промовила Настуня. — Варя вам приведе Олену. Скажіть правду, хіба ви не думали вже про це?

— Думав...

— Я знала, що ви скажете правду...

— Бачиш, Настуню, як ти повернула нашу розмову?

— Вона не могла бути іншою, якщо ми... чесні.

— Я не думав, що ти так... тверезо і... практично дивишся на життя, Настуню.

— Селяни — люди практичні, — всміхнулася.

— Що ж, так і розпрощаємося?

— Я вас на весілля запрошу...

— Спасибі. Хто ж він?

— Є там один... на бідарці їздить... на синій...

— Під колір своїх очей підібрала?

— Хіба в мене сині очі?

— Сині-сині, — тихо сказав Мірошник.

* * *

— Тату, здравія бажаю!

Матвій Карагач підняв голову від верстата, випав з рук різець:

— Максиме!

Матвій обняв сина, потім відступив на крок, щоб роздивитися:

“ Ну й солдат! Орел! І сержант, до того ж танковий!

Підходили робітники, що працювали в майстерні, віталися, і так було радісно. Карагачу, ніби це не син, а він приїхав і стоїть перед людьми — молодий, міцний, Як дубок, в мундирі з блискучими гудзиками, з емблемою танкових військ.

— Маму вже бачив? Коли ж ти приїхав, надовго? — усе зразу хотів знати Карагач.

— Маму бачив, приїхав на сім днів, — відрапортував Максим. — Мотоцикл, тату, справний?

— Бігає «цундап», віддавав Запорожному — не бере, а навіщо тобі?

— В одне місце під’їду, дай ключа, ввечері буду. — Максим завів мотоцикла. — Ждіть.

— Оце-то поговорили, — буркнув Карагач. — Куди він поїхав?

— Солдат знає, що робить.

— Видно, діло серйозне, раз так рвонув...

— Конешно... Я до своєї сорок кілометрів пішки за ніч колись відміряв...

— Хто ж вона, Матвію?

— Сказав би, так не знаю. Тут на хуторі, крім Марти, жодної дівчини не було. А-а, це він до Івана Трифоновича поїхав на Вигонівщину, — догадався Матвій. — Давні Друзі...

«Цундап» ревів, як скажений, підминаючи під себе піщані кілометри. Максим кинув кашкета в коляску, щоб не знесло вітром, і вдихав духмяне степове повітря. Бачив уже він багато красивих міст і сіл, а наймиліше йому тут, в рідному степу. Ой і спішив же він сюди! А поїзди, як на зло, сунулися повільно, і стрілки всіх годинників ледве поверталися.

Ніхто в роті не отримував таких листів, як Максим Карагач. Їх можна було читати, як вірші. І Максим читав Ганнусині листи екіпажеві свого танка — від початку до кінця, а не так, як, наприклад, Володя Мордвинов.

Отримавши листа, Володя скликав друзів, звичайно, у вільний час, і говорив:

Тільки для вас. Слухайте, йолопи, які листи одержують від коханих гвардійці. «Дорогий Володю, — читав він. — Спасибі за твого листа, в якому ти пишеш, що... (Володя пропускає кілька рядків). У мене на роботі все добре, але я весь час... (Знову пропущено кілька рядків). Кожного разу, коли я проходжу повз той сад, в якому ти... Це не для вас, браття... Жду тебе, Володю, і... Пиши мені частіше... Тисячу разів...» Зрозуміло? От як пишуть!

А Ганнусині листи Максим читав без пропусків, бо там наче було написано для всіх... Ганнуся, певно, ще не знала, що кохає Максима, і слухали хлопці про Овечий хутір, про степові бурі, про трагічну долю Бранки, про смерть діда Опанаса, про філософа Геродота, який назвав Гілеєю Максимів край, про Берика Джусуєва, який купив у цигана коня і випустив його на волю...

— Нізащо не повірю, що вона вчиться в дев’ятому класі, — категорично заявив Володя. — Геродот... Гілея... Бранка. Не вірю.

— Одне слово, лірика, — підсумовував завжди старшина Петро Мак. — Пише кожен, як уміє і чим у нього заряджена душа. Холостим заряджена — холостими все життя буде смалити в божий світ, шрапнеллю — буде бити шрапнеллю, а є дівчата... ракетного удару... Раз — і будь здоров. Ти, Карагач, попав під ракетний обстріл...

Максим згадував Марту. Кожного разу, коли приходив лист од Ганнусі, перед ним поставала Марта. Він пам’ятав її тільки такою, яку бачив біля степового колодязя, коли вперше поцілував. Він забув, якою вона була, коли йшов у армію, коли ще зовсім малими просиджували днями над книгами, коли пасли овець разом з дідом Опанасом... Пам’ятав ту, біля криниці... Певно, такою вона і залишиться в спогадах назавжди...

«Цундап» пробирався до центральної садиби радгоспу. Сутеніло. Максим під’їхав до інтернату — два хлопчики стояли на воротях:

— Ганнуся Гомон є?

— Вони вже поїхали, їх забрали, а наш бригадир, мабуть, знову не дав коней, — скаржився старший.

— Куди ж вони поїхали?

— На Овечий. Машиною їх забрали, а наш бригадир не дає коней...

— Дурень ваш бригадир, — сказав Максим. — А якою дорогою вони поїхали?

— На Крижаки, бо по дорозі ще Васю-відмінника підвозять... А наш бригадир... Я йому скажу, що він дурень, — пообіцяв хлопчик, — або тато йому скаже.

«Цундап» добирався до Крижаків... «А що, коли не наздожену? — думав Максим, — Доведеться йти до хати Гомонів, а хотілося зустріти саму... Посадовив би в коляску і повіз...»

Максим лише тепер відчував, що трохи боїться цієї зустрічі, адже він раніше ніколи не звертав уваги на босоноге дівчисько, яке бігало по хуторі... Тепер їй уже сімнадцять... Тоді, біля криниці, Марта теж мала сімнадцять зарубок на стовпчику біля ганку...

Максим поминув Крижаний хутір і побачив поперед себе машину з. брезентовим пологом. Обігнавши іі, подав знак шоферу, і той зупинився:

— Що, солдате, підвезти?

— Максиме! — Ганнуся вистрибнула з кузова.

До нього підійшла росла, тонка дівчина з темними карими очима, відкинула косу й посміхнулася — на рівному носику зібралися ледь помітні зморшки, їх запам’ятав Максим...

— Я приїхав, Ганнусю, — розгубившись, повідомив Максим.

— Добре, що ти приїхав, — відверто розглядала хлопця.

— Сідай зі мною, — Максим показав на коляску.

— І я хочу, Максиме! — підбіг Юрасик.

Юрасик зруйнував Максимові сподівання, але що вдієш? Він умостився в колясці, а Ганнуся на сидінні позаду Максима.

— Тримайся, Ганнусю! — сказав Максим, і на його плечі лягли легкі, мов крила, руки.

На крутих поворотах Ганнуся мимоволі притискувалася до Максима, і йому здавалося, що старий трофейний «цундап», порушуючи розрахунки конструкторів, летить. А Ганнуся, обхопивши хлопця руками, мружачись од вітру, заливалася щасливим сміхом.

Не доїжджаючи до Степового, Максим повернув ліворуч , до піщаного кургану. «Цундап» зупинився на обочині дороги. Вечірній присмерк осідав на молодий ліс, і лапаті сосонки здавалися казковими істотами.

— Ти хочеш подивитися на свій ліс? — запитала Ганнуся. — Тебе нема, а він росте...

— Я хочу піти до могили діда Опанаса.

— Треба йти цією просікою, а то заблудимо — Ганнуся взяла Максима за руку.

— Бачиш, уже можна заблудити в нашому степу, — сказав Максим, — а садили ж ми з Іваном Трифоновичем малесенькі сосонки...

— Я теж з мамою садила... А тепер-ці сосни вищі за мене, ось поглянь! — Ганнуся стала біля крислатого дерева, рука ледь торкнулася вершечка. — А ти дістанеш?

Максим підійшов до сосни з другого боку, і їхні руки стрілись, не руки, а лише пучки пальців — легенько-легенько... Потім Максимові пальці стиснули Ганнусину руку разом із сосновою гіллячкою, колючки вп’ялися сотнями голок, але не було боляче, слово честі...

Над могилою діда Опанаса стояв тесаний високий дубовий стовп із зіркою. Років з тридцять тому цього стовпа привіз від Дніпра батько Карагача, беріг його для сволока на нову хату, та так і помер у старій. Матвій Карагач сам обтесав його і разом з Іваном та Парамоном поставив на могилі чабана. Так єдиний на десь хутір дубовий стовп став пам’ятником.

— А хіба дід Опанас був військовим, що йому зірку прибили? — запитав Юрасик. — Це тільки солдат із зірками ховають...

— Дід усе життя був солдатом, Юрасику, — сказав Максим.

— А в нього не було форми, — заперечив малий. — У діда були старі штани...

— Форма ще не робить людину солдатом, — промовила Ганнуся.

Юрасик не погодився, але промовчав: нічого ці дівчата не розуміють у військовій справі; Треба буде розпитати тата Берика.

Максим і Ганнуся пішли на курган, поплентався за ними і Юрасик: чого вони там не бачили? Краще ж їхати на мотоциклі, ніж кушпелити цей пісок.

З кургану нічого не було видно — місяць ще не зійшов, а зорі, розгубивши в галактиках своє світло, тьмяно мерехтіли на скаламученому хмарами небі.

— Тут вранці красиво, коли сонце сходить, — тихо сказала Ганнуся. — Я приходжу сюди...

— Я теж приходив на цей курган, — пригадав Максим. — Колись він був високий-високий...

— Це коли ми були малими...

— Я тебе пам’ятаю завжди малою...

— А я тебе — з Мартою... Ти бігав за нею, як приручене ягня...

— Я ніколи не був ягням, — ображено відповів Максим.

— Ти не гнівайся, що я так сказала... Ти був закоханий у Марту, правда? — Максим побачив, як у Ганнусиних карих очах потонули дві зірочки. — Скажи, правда?.. Або не треба...

— Марти вже давно нема, Ганнусю...

— А любов залишилася?

— Тепер я думаю про тебе, — прошепотів Максим.

— І я... про тебе...

— Але ти не пишеш про це в своїх листах...

— Ти їх неуважно читаєш...

— Я перечитую їх по сто разів, Ганнусю!

— Виходить, ти ще не вмієш читати моїх листів...

— Я навчуся...

Юрасик не витерпів, підбіг до сестри і шарпнув за кофту:

— Я додому хочу, молока хочу, а вони: «любов, любов, листи, листи...» Як розкажу мамі, то вона тобі...

— Ах ти ж шпигун! — Максим узяв за руку Ганнусю. — Тікаймо!

І вони побігли з кургану в гущавину сосон.

Та від Юрасика ніхто не сховається, бо він, якщо вже хоче знати Максим, не шпигун, а розвідник. Юрасик плазом пробирався по їх слідах, тримаючи напоготові два автомати, пістолет, і ще три гранати було за поясом його мундира з погонами майора...

— Ага! — вигукнув неперевершений розвідник. — Бачу! Цілуєтесь! А я мамі розкажу!

Сосни зашелестіли, і стало тихо-тихо...