Гілея

13

Четверту годину, без перерви, йшло засідання бюро Овідіопільського райкому партії. Обговорювалася статті про антинаукові тенденції в Степовому лісгоспі, надрукована в обласній газеті. Автором її був Петро Петрович Лобан — редактор районної газети. Він сидів поруч з Мірошником — суворий і безпристрасний: я все зробив, щоб відкрити вам очі, а тепер ви розбирайтеся самі — було написано на його обличчі. Але байдужість була вдавана, бо насправді Лобан ловив кожне слово тих, що виступали. Приємно було чути: «Як правильно вказує в статті товариш Лобан», «Автор сміливо викрив антинаукові тенденції» ...Тепер уже Мірошник повинен рахуватися з ним, хоч як йому цього не хочеться. І хай не думає Мірошник, що Лобан сам роздмухав цю справу, він лише виклав у статті висновки комісії облвиконкому, ну, а якщо трапляються занадто різкі формулювання і висновки, то це вже діло інше. Лобан звик називати речі їх іменами, його ніхто не примусить сюсюкати там, де треба викорчовувати з корінням безгосподарність або, коли хочете, прихований саботаж...

Звичайно, Мірошнику жаль Запорожного — дружки, до дівчат разом їздять, але для Лобана нема ні свата, ні брата, коли йдеться про всенародну справу і честь комуніста. Кому це надав слово Мірошник? А-а, Каїтану. Цікаво, що скаже цей боязливий начальничок...

— Товариші, — важко дихаючи, почав Каїтан, — стаття товариша Лобана в основному правильно висвітлила стан справ у Степовому лісгоспі... Порушення мали місце і... продовжують мати місце... Той факт, що посаджено понад триста гектарів лісу всупереч рекомендаціям, затвердженим вищими інстанціями, має місце, — тьху ти, господи, подумки кляв себе Каїтан, і пристало оце «має місце», і повторив: — має місце...

— Це ми знаємо без вас, — перебив Каїтана уповноважений облвиконкому, — ви скажіть, як ви оцінюєте дії Запорожного як спеціаліст.

— Я як спеціаліст, — морщив лоба Каїтан, — оцінюю дії Запорожного, як такі, що... дайте мені води, будь ласка. — Каїтанові подали води, він довго пив і думав: як же оцінити ті «дії»? — Я оцінюю їх, як анти... анти...

Каїтан безпорадно обвів поглядом членів бюро і замовк.

— Антинаукові, — підказав Мартинюк.

— Точно, — ствердив Каїтан. — Антинаукові.

— Ви взагалі, товаришу Каїтан, не вірили, що на пісках можна вирощувати ліси, — кинув Вигдаров.

Якщо треба, то виростимо, — сказав Каїтан і подивився на уповноваженого. — Стаття правильна, своєчасна, вона допоможе нам виправити недоліки і виконати...

— А у вас своя, власна, думка є? — запитав Дмитро Андрійович Колишев — голова райвиконкому, глухо кашляючи. Обличчя його, посічене давніми чорними від вугільної пилюки зморшками, мало страдницький вигляд.

— Є, — запевнив Каїтан і сів.

— Нема у вас ніякої думки, — категорично сказав Колишев.

Мірошнику підіграє, подумав Лобан. Нічого вам не допоможе, визнаєте критику справедливою і каятися будете. Таких звинувачень не заперечите.

— Прошу, Семене Петровичу, — сказав Мірошник Мартинюку.

— Я. — особа зацікавлена, так би мовити, і буду говорити коротко, — сором’язливо посміхнувся Мартинюк. — Я не хочу заперечувати можливість появи нових методів посадки лісів у наших умовах... Їх шукали і шукають вчені багатьох країн, але це справа майбутнього... Я вдячний і щасливий, що наш торфогніздовий метод знайшов таке гаряче схвалення в директивних органах, то й знайшло своє відображення у відповідних інструкціях, які набрали сили закону... Так, так, товаришу Вигдаров, не посміхайтесь. Те, що зроблено в Степовому лісгоспі товаришем Запорожним, я не можу розцінити інакше, як авантюризм. Про це я вже говорив і йому, і моєму шановному колезі професору Вигдарову... Запорожний перевиконав план посадки лісів, його хвалили, преміювали, але дозвольте запитати: що з цього матиме народ? Нічого. Посадки, проведені за методом Вигдарова, щезнуть із землі через рік.

— Не щезнуть! — сказав Вигдаров.

— Третина саджанців пропадає, товаришу Вигдаров, на наших дослідних ділянках, а що буде в степу? — Мартинюк знизав плечима, мовляв, я лише констатую факт.

— А хто поверне державі витрачені кошти? — подав голос уповноважений.

— За це треба судити! — сказав прокурор.

Лобан сумно похитав головою.

— Я розцінюю, — провадив далі Мартинюк, — з дозволу сказати, експерименти Запорожного і Вигдарова, як... дискредитацію...

— Свідому! — підкреслив уповноважений.

— Свідому... — повторив Мартинюк, — великого плану перетворення природи. Ми, вчені, повинні бути перш за все чесними перед своїм народом і думати не про свою особисту справу, а про велику місію і справу, якій ми служимо.

— По-вашому виходить, що Запорожний свідомо йшов на шкідництво? — запитав Колишев і закашлявся. — Ні, ви відповідайте, товаришу Мартинюк.

— Я не можу стверджувати, але факти, які... опубліковані в статті... — розводив руками Мартинюк, — не на користь товариша Запорожного... Але я не хотів би звинувачувати його, бо він — практик, досвіду в нього небагато, його просто... дехто використав у власних цілях...

— Ви, товаришу Мартинюк, — тицьнув пальцем у зблідлого Семена Петровича Колишев, — давайте без оцього «дехто», «не на користь». Ви говоріть нам ясно і просто, а то розводите демагогію.

— Товаришу Колишев, — подав голос уповноважений, — ви не в нарядній шахти, а на бюро райкому і розмовляєте з ученим.

— Треба говорити просто і ясно і в нарядній, і на бюро, — відповів Колишев. — Вони ж звинувачують мало не в шкідництві Запорожного і Вигдарова, комуністів, фронтовиків, хай доведуть мені, що це так, і я голосуватиму за їх виключення з партії, а він мені антимонію розводить...

— Дмитре Андрійовичу! — постукав олівцем Мірошник.

— Тридцять шість процентів саджанців, висаджених восени і весною в Степовому, — пропало, — помахав якоюсь доповідною уповноважений. — Вам зрозуміло, товариші? Це сотні тисяч карбованців. Які вам ще потрібні факти, товаришу Колишев?

— Пропали й ті, що були посаджені за методом Мартинюка, — сказав Колишев. — У нас другий рік нема дощів.

— Ви облиште оці посилання на об’єктивні причини, — махнув рукою уповноважений і звернувся до Запорожного: — Які площі збереглися краще?

— Там, де садили з торфом, — відповів Запорожний.

— Ясно? — запитав уповноважений. — І ми, товаришу Колишев, будемо пов’язувати цю справу з політикою.

Будемо. І висновки відповідні теж зробимо. Думаю, що мам треба дати нашу оцінку... експериментам професора Вигдарова, написати листа до Академії сільськогосподарських наук і просити розібратися в цій, гм... науці. А щодо Запорожного, то я тут, товариші, нічого не розумію... Справді, льотчик, фронтовик, не новачок у лісовому господарстві і... така... кричуща безвідповідальність, окозамилювання. Як ви могли сліпо довіряти тим сумнівним експериментам, товаришу Запорожний?.. Я, здається, питаю вас?

— Можна? — звернувся Запорожний до Мірошника, той кивнув головою. — Все, що я зробив у. Степовому, я робив свідомо, товаришу уповноважений.

— Тим гірше, — буркнув Лобан.

— Свідомо, — підкреслив Запорожний. — І професор Вигдаров до останнього часу не знав, що ми залісили таку велику площу без внесення торфу. Я переконаний, що метод Василя Олександровича — це єдиний метод, який дозволить нам виконати оту велику місію, про яку так проникливо говорив Мартинюк. Якби ми в Степовому чекали на торф, обіцяний товаришем Каїтаном, то ми не посадили б і третини тих площ...

— Але ліси насаджуються на десятки років, а не для квартальних зведень, — сказав Мартинюк. — Через рік там, де не внесено торфу, — буде пустеля.

— Побачимо... Дайте нам... дайте мені два роки, і я нам доведу...

— За такі речі можуть дати і п’ять, — засміявся Лобан.

— Ви дуже дотепна людина, — Запорожний зміряв нищівним поглядом Лобана. — У тому, що я робив, є ризик, але нове завжди пов’язане з ризиком.

— Це не гра в карти, товаришу Запорожний, — сказав уповноважений. — Так ви що, не визнаєте своїх помилок?

— Не визнаю.

— Ви чуєте, товариші? — окинув поглядом кімнату уповноважений. — Значить, по-вашому, стаття товариша Лобана — наклеп?

— Ні. Просто її писала людина, яка нічого не хоче зрозуміти, — відповів Запорожний.

— Ви що, заперечуєте правдивість фактів? — Лобан аж підскочив на стільці.

— Ні. Гектари названо правильно, а все останнє — крик невігласа і кон’юнктурника, — Запорожний сів.

— За образу моєї особи, — почав Лобан, але його обірвав Мірошник.

— Що ви скажете, Василю Олександровичу? — звернувся до Вигдарова.

— Нам треба з вами посадити ліси на сто сорока тисячах гектарів придніпровських піщаних арен, — тихо почав Вигдаров. — Цьому я присвятив багато років свого життя і тільки тепер, можливо, я зі своїми товаришами наблизився до розгадки таємниці: чому гине частина саджанців, висаджена без торфу... До речі, гинуть і з торфом... Я не рекомендував Івану Трифоновичу застосовувати на великих площах мій метод посадки лісу, але не знімаю з себе відповідальності і буду відповідати разом з ним.

— Дякую, — Мірошник підвівся з-за столу. — Хто ще хоче виступити? Нема? Товаришу Запорожний, ви знайомі з проектом рішення бюро?

— Ні.

— Чому не ознайомили? — запитав Мірошник завідувача оргвідділу.

— Проект був у товариша Лобана, — відповів той.

— Я не встиг, бо Запорожний запізнився на бюро, — пояснив Лобан.

— Зачитайте, — стомлено сказав Мірошник.

— «За допущення серйозних помилок і застосування антинаукового методу посадки лісу, що призвело до дискредитації самого плану перетворення природи, за необгрунтовану витрату коштів, асигнованих на залісення піщаних арен, Запорожного Івана Трифоновича виключити з рядів партії, як такого, що не виправдав довір’я. Друге: увільнити т. Запорожного І. Т. від обов’язків директора Степового лісгоспу», — прочитав Лобан.

— Я проти! — сказав Колишев.

— Почекайте, товаришу Колишев, — суворо поглянув на голову райвиконкому Мірошник. — При підготовці проекту рішення у нас розійшлися думки. По першому пункту...

— Зрозуміло, — уповноважений щось шепнув Лобану.

— По першому пункту, — повторив Мірошник, — бо товариш Каїтан привіз уже з собою наказ начальника облземвідділу про зняття з роботи товариша Запорожного.

— Оперативно, — закашлявся Колишев.

— Ми у відділі вже обговорювали статтю, — пояснив Каїтан, — і зробили висновки з виступу обласної газети.

— З семи членів бюро, — вів далі Мірошник, — чотири, в тому числі я і товариш Колишев, проти виключення з партії Запорожного.

— Відпускаєте його без всякого стягнення? — здивувався уповноважений. — Які благодійники!

— Ми не благодійники, а члени бюро, товаришу уповноважений, — спокійно зреагував Мірошник. — Ми пропонуємо записати догану Запорожному за порушення інструкції.

— Справа ваша, — байдуже мовив уповноважений, — думаю, що вас підправлять...

— Хто за те, щоб виключити Запорожного Івана Трифоновича з партії, прошу голосувати... Троє... Хто за те, щоб оголосити йому догану із занесенням до особистої картки? Чотири голоси. На цьому засідання бюро, якщо немає якихось зауважень, дозвольте закрити... Вас, товаришу Запорожний, прошу залишитися.

Запорожний підвів голову: в кабінеті, крім Мірошника, нікого не було. Він не помітив, коли всі порозходилися і, може, й не чув, як скінчилося голосування, хоча й дивився широко розплющеними очима поперед себе.

— Дати води? — спитав Мірошник.

— Не треба, — стрепенувся, почувши голос Мірошника. — Не виключили?

— Ні. — Мірошник стояв спиною до Івана — не міг дивитися на його враз постаріле обличчя.

— Я поїду, — вже твердо сказав Запорожний.

— Куди!

— Не знаю... Може, в обком?

— Зараз не треба.

— Чому?

— Хай трохи охолонуть деякі голови, — сказав Мірошник. — Ця справа вже вийшла за межі області. І знайдуться ще мартинюки й лобани різних рангів... Я сам говоритиму в обкомі з першим... Він зрозуміє.

— Але його можуть неправильно інформувати, Романе Олексійовичу, — звів тривожний погляд на Мірошника. — У них є формальні докази моєї провини, а я поки що не можу заперечити її. Мені потрібен час. Рік, два... Кому передавати справи?

Мірошник усміхнувся:

— Каїтану... Він ще не знає, але наказ підписаний. Нічого, Іване, переживемо. Партія — це ж не Лобан, не отой переляканий уповноважений, у неї руки чисті і розум світлий, друже.

— Інакше я не хотів би жити, — тихо промовив Запорожний. — Я поїду.

— На Овечий?

— Попрощаюся. Жаль мені залишати, Романе... Які там люди! Спасибі, що Ілька прислали до нас, і за Марину спасибі, що прийняли в партію... Вони все зроблять... у Кам’янське лісництво мені можна повернутися?

— Звичайно... Але не думай, що надовго, — застеріг Мірошник.

— Ні, — відповів Іван, — уже звідти не поїду нікуди... Одружусь, Романе Олексійовичу, та й житиму... На весілля приїдеш?

— Приїду, — пообіцяв Мірошник. — Машину дати?

— Емтеесівською поїду.

— Ти, Іване, тримайся... розумієш? — Мірошник обняв за плечі Запорожного і провів до дверей. Раптом пролунав різкий телефонний дзвінок. — Слухаю... Добрий день, Антоне Григоровичу...

Дзвонив секретар обкому партії по сільському господарству, зрозумів Іван. Телефонна трубка резонувала, і всю розмову було чути, хоч і прикривався рукою Мірошник.

— Ти що ж, у ліберали записався? — заповнював кімнату владний голос.

— Чому?

— Що це за рішення?

— Ми все зважили...

— Мені доповідали, як ви зважили... Розвели великодню балачку! Як дійде у верхи, то... гнати його з партії треба... Щоб завтра був у мене.

— В обком викликають, — пояснив Мірошник, сподіваючись, що Запорожний нічого не зрозумів з цієї розмови.

Іван мовчки вийшов. Півторатонка стояла біля райкому.

— На Овечий, — наказав Іван шоферу.

— Єсть! — клацнув той підборами старих черевиків. — Чого ж ви в кузов полізли, товаришу директор?

— Давай, — вдарив Іван рукою по кабіні.

Степ бив пружним вітром в Іванові груди, його безмежжя й м’який пастельний присмерк заспокоювали Запорожного, згладжуючи гостроту пережитого за,ці кілька годин. Добре, що скінчилося так, заспокоював вкрадливий смиренний голосочок, що раптом озвався з глибини свідомості. Могло ж бути гірше, якби виключили з партії і віддали до суду. Голосочок поступово втрачав смиренність і ставав дедалі упевненішим: ти працював чесно, ти не втік із цих пісків, коли було тяжко, ти багато зробив. Тебе не оцінили, не зрозуміли, ти опинився в лещатах між Мартинюком і Вигдаровим, тебе жорстоко покарали ті, хто сам повинен відповідати за ці майбутні і сущі нині ліси... Кидай цей дикий степ, голосочок уже торжествував, їдь до своїх старих замріяних подніпровських лісів, де ще є сліди твого батька й твої, на тебе чекає твоя любов; а тут хай спробують інші, хай переживуть години розпачу, власного безсилля перед сонцем, вітрами й піском. Ти маєш право на спокій. Досить. Ниють твої рани, терзають душу спомином і гіркотою нездійсненої мрії винищувачі, що злітають у небо, вони сняться тобі щоночі, і вранці в тебе болять руки, наче ти весь час тримав штурвал...

Ти добре зробив, хвалить голосочок, сказавши Мірошнику, що поїдеш у Кам’янку. Догану через рік знімуть, все забудеться, і прийдуть нові радощі. Не журися, Запорожний!

Смиренний голосочок, зробивши своє, тихенько вкублився на дні стривоженої Іванової душі.

З пітьми виповз освітлений повним місяцем піщаний курган. Уночі він здавався вищим, ніж був насправді. Іван згадав, як уперше видиралися вони з Марино по його крутому схилу. Вона тягнула Івана за руку і так вперто йшла, наче за вершиною кургану мав початої для неї новий світ. Люди чогось завше прагнуть хоч трохи піднятися над рівниною, протоптують стежки на горби і кургани, мандрують по горах і, ризикуючи життям, підкорюють неприступні гірські перевали й вершини. Івана теж охоплювала пристрасть до висоти, ні з чим не зрівнянне відчуття лету й простору. Його суть він найповніше відчував у бою, коли йшлося про життя і смерть. У ті хвилини не думалось про себе, звичайний, інстинктивний страх зникав, поступаючись місцем холодному тактичному розрахунку, залізній витримці військового льотчика, за плечима якого була рідна земля і доля народу. Запорожного ніколи не полишало це високе почуття, і для нього був незабутній день, коли йому, пораненому, вручили партійний квиток на аеродромі, і лише тоді поклали його санітари на носилки.

— Ви завоювали право стати комуністом своєю відданістю і кров’ю, — сказав тоді Запорожному комісар ескадрильї, — у вас буде багато орденів, але партійний квиток — один. Це, Запорожний, не нагорода, а суть вашого життя й боротьби. Пам’ятайте про це завжди: в радості й у важкі часи.

І Запорожний пам’ятав про це завжди. Він десятки разів ризикував життям, виручаючи своїх друзів, і вони не роздумували ніколи, якщо потрапляв у біду він...

Зараз уже не потрібно ризикувати життям, підтверджуючи цим вірність своїй партії, тепер інші часи, але треба залишитися і в цих буднях таким, як ти був, Запорожний, у бою, зберегти оту високість духу. Так думав Іван, вдивляючись у знайомі обриси степу. Мабуть, цей степ і глибінь нічного неба настроювали Запорожного на таку душевну патетику — думалося про велике.

Уже світало, коли Запорожний добрався до хати Заклунних. Біля ганку стояло відро з водою, а на поренчатах висів білий рушник. «Марта», — подумав Іван і з насолодою вмився. Потім скинув свій запорошений одяг і в самих трусах довго ходив по подвір’ю, збиваючи ногами краплинки роси на вижухлій траві Треба було б новий паркан зробити Ользі, подумав, а то заносить піском. Потім набрав води і полив обидві Мартині ялинки. Виросли як! Колись червоні стрічки, якими пов’язала Марта ялинки, тепер стали сірими, і це було неприємно. Іван зірвав їх і повісив на стовпчик ганку. Рука ковзнула по зарубках. Іван подивився на «свою». Мотоцикл у Матвія Карагача він виграв, але більше зарубок не буде...

Іван сполоснув ноги і стомлено витягнувся на ліжку. Чисте, холодне простирадло відмежувало його від духоти ночі: можна поспати зо три години, вирішив Іван. Може, приїде Каїтан, треба передати йому справи, а потім уже попрощатися... Паркан треба було б зробити Ользі... Над степом поплив гуркіт — рано полетіли хлопці...

Іван не чув, як тихенько скрипнули двері, що вели до Мартиної кімнати, не бачив, як протиснулася у вузьку щілину (бо сундук заважав) Марта в самій сорочці, з палючими, якимись напівбожевільними очима. Вона сіла на краєчку ліжка і довго дивилася на засмагле і серйозне уві сні обличчя Івана. Такий вигляд, певно, надавав йому шрам, пересікши брову. Марта кінчиками пальців доторкнулася до чола, й Іван розплющив очі. Мабуть, він подумав, що це сон, бо знову заплющив повіки, але це тривало тільки мить, — Марта впала йому на груди, і він відчув усе її тіло. Палкими поцілунками вона покрила його щоки, підборіддя, груди, наче боялася, що його хтось забере від неї зараз і назавжди.

— Здрастуй, — тихо прошептала Марта. Це просте, звичне слово могла так промовити лиш вона, вкладаючи в нього і радість зустрічі, і печаль, і надію. Це слово було наче їхнім паролем, тільки їм двом воно могло замінити безкінечні розмови. — Здрастуй...

Все це сталося так раптово, що Іван і не опам’ятався, як Марта опинилася під простирадлом, він бачив тільки її оголені кругленькі груденята і відчайдушні очі.

— Марто? Що ти? — Він не мав сили відштовхнути її від себе. — Марто!

— Я хочу бути твоєю... чуєш?.. Я люблю тебе... Ти мій... Я люблю, — виплутувалися слова з розпущених кіс.

Дурний півень стрибав у вікно, намагаючись втриматись на підвіконні і з цієї висоти проспівати свою пісню. Марта здригнулася з переляку. Іван зірвався з ліжка і, наче по сигналу тривоги, вмить одягнувся і розчинив двері. Марта й не поворухнулася — лежала в збитій білій сорочці, з розкиданими по подушці косами і з ненавистю дивилася на Запорожного.

— Ти... ти... гидуєш? Так? Ти не хочеш мене? — вона ткнулась лицем у подушку й тихо заплакала.

— Марто, не треба... Ти ж зрозумій, моя дівчино. — Іван схилився над Мартою і погладив мокру від сліз щоку.

Марта не обернулася.

— Я люблю тебе, Іване... Я не можу без тебе... Я хочу бути з тобою... Я. тобі народжу сина, я... — говорила в глуху стіну...

— Марто, не треба про це... Ти ж усе знаєш... У мене є Ярина...

— Нема! — Марта, прикриваючись простирадлом, зіскочила з ліжка. — Я вигнала її звідси, і вона не повернеться до тебе! Не повернеться!

— Як вигнала, коли? Вона була тут? — не вірив своїм вухам Запорожний.

— Була, — обпалила недобрим поглядом.

— Де ж вона?

— Поїхала... Вона говорила, що вагітна від тебе... І я сказала, що вагітна...

— Ви що, подуріли? — Іван навіть спробував усміхнутися. — З ким вона приїздила?

— Сама, верхи... Що мені робити, Іване? — з мукою дивилася на Запорожного. — Що мені робити, скажи!

— Іди до своєї кімнати, поки мати не прокинулася. Дівчисько.

Марта відкинула розпущену косу і відступилась од нього.

— Може, ти ще колись пошкодуєш, — сказала і швидка щезла за дверима.

* * *

Не хотіла Марина справляти ніякого весілля — не молоді ж вони з Парамоном, навіщо людям очі зривати.

А Парамон — на своєму:

— Хочу, Марино, щоб цей день запам’ятався нам, бо довго чекав його. А крім того, пообіцяв, що Лідію Миколаївну покличу з генералом...

— Коли пообіцяв?

— Як у гостях був.

— Хіба приїдуть?

— Попрошу машину в Запорожного і привезу. Сусідів покличемо.

— Добре, Парамоне, — погодилася Марина.

Ні, не думала Марина, що доведеться їй пережити третє весілля. Почують люди — здивуються: хто подумав би? Не вітряна ж якась, а тиха, скромна Марина, з вічно сумними очима, уже третього причарувала. Ну, люди поговорять-поговорять та й звикнуть, а що скаже Ганнуся? Це найбільше тривожило Марину, бо не маленька ж. Вирішила нічого не таїти перед дочкою.

— До нас, Ганнусю, — сказала вранці, заплітаючи їй косу, — перейде жити... Парамон...

— Отой жовтоокий? — байдуже запитала Ганнуся. — А в нього що, хата розвалилася?

— Ні... Він... ну... ми хочемо одружитися...

— Він буде твоїм чоловіком? — спитала Ганнуся.

— Хочу, щоб ви батька мали, важко нам, — зітхнула Марина. — Він добрий, не зобидить...

— А якщо мій тато повернеться? — спливла давня надія.

— Не повернеться вже, Ганнусю. Ніколи... — Марина пригорнула до себе дочку, і Ганнуся, вткнувшись носиком у теплі материні груди, тихо заплакала. — Не треба плакати, бо весь день буде в сльозах...

— Не буду, мамо, — поцілувала матір в щоку, і Марина сприйняла це, як доччину згоду і прощення.

У хату зайшов заклопотаний, як завше, Ілько Сторожук.

— Запорожний просив, щоб прийшла, Марино, — подав руку господині, Ганнусі і, переконавшись, що більше вітатися ні з ким, заховав її в кишеню.

— Я зараз, Ільку, — накинула хустку Марина. Вже на вулиці спитала: — Що там було в райкомі?

— Розкаже...

Іван сидів у кімнатці бухгалтера і щось писав. Привітавшись з Мариною, підсунув їй свого стільця, бо їх всього було два, а сам сів на підвіконні.

— Що ж, уся парторганізація зібралася? — зажурена посмішка з’явилася на обличчі Запорожного.

— Протокола писати? — Ілько Сторожук як партгрупорг вважав тепер за необхідне фіксувати кожне їхнє зібрання.

— Не треба, Ільку Гнатовичу, — відповів Запорожний. — Уже все записано... Доповідаю вам, що мене звільнено від обов’язків директора лісгоспу і... винесено догану...

— Що-о?! — вихопилося в Марини.

— Га? — думав Ілько, що не дочув.

— Як же це? За що, Іване Трифоновичу?

— Я вам розкажу...

* * *

Якби Степану Стратоновичу Каїтану сказали, що завтра буде землетрус і він провалиться кудись на той світ, то він повірив би цьому більше, аніж словам начальника облземвідділу:

— Вас, Степане Стратоновичу, — сказав начальник, дивлячись в далечінь, правда, обмежену пофарбованою стіною, — призначено директором Степового лісгоспу...

— Не розумію, — розгубився Каїтан. — Мене? За що?

— Вас. Замість Запорожного, — підтвердив начальник. — Є така думка...

— Але я... У мене сім’я і взагалі... Я не можу... виправдати довір’я, — нарешті знайшов аргумент Каїтан.

— Виправдаєте, — сказав начальник. — Скільки вам треба часу, щоб зібратися?

— Володимире Карповичу, — дзеленькнув графин з водою в руках Каїтана, — я ж тут... справлявся... під вашим керівництвом... А сам я не вмію...

— Там ви теж будете під моїм керівництвом, — заспокоїв його Володимир Карпович. — Майте на увазі, що Степовий лісгосп іде першим у постановах уряду... План осінніх посадок знову збільшено. Негайно їдьте, організовуйте доставку торфу і... виправляйте становище...

— Але я, Володимире Карповичу, не знаю, чи справлюсь...

— Справитесь. Мусите. Бажаю успіху. — Володимир Карпович потиснув руку Каїтану, давши зрозуміти, що розмову закінчено.

Добрівши до свого кабінету, Степан Стратонович подзвонив дружині і доповів про новину. У складних випадках він завжди користувався телефоном і, очевидно, мав рацію, бо вести розмову з Юлією віч-на-віч було не дуже безпечно. Після короткого повідомлення про суть справи Каїтану вже не довелося говорити. Далі говорила Юля. Почавши з того, що він коротить їй віку і з риторичного запитання: навіщо вона, дурна, вийшла за нього, старого пня, заміж, Юля все-таки перейшла до практичної поради.

Каїтан витер піт і, пообіцявши Юлі виконати все, що. вона наказала, пішов до лікарні.

Стурбовані лікарі оглянули Каїтана і підтвердили діагноз, підказаний Юлією: нервовий розлад, аритмія, бронхіт і (не міг довго згадати Каїтан) запалення того нерва, на якому сидять...

Дивно влаштована людина. Досить потрапити їй в якесь нове оточення чи обставини, як мимоволі вона починає вбирати все, що відбувається навколо. Так сталося і з Каїтаном. Прийшовши до лікарні майже здоровим, хоча й знервованим, він через місяць ледве пересував ноги, особливо, коли приходила на провідини Юля. Всі відомі їй хвороби одна за одною напосідали на Каїтана, і ночами він подумував, чи не написати духівницю.

Володимир Карпович часто дзвонив до лікарні, турбуючись про здоров’я Степана Стратоновича, але відповіді були невтішні: мучив Каїтана головний біль. Юля доводила лікарям, що в нього розривається голова на шматки, а коли й перестає боліти, то гуде, як порожній млин. Лікарі розводили руками — аналізи були нормальні, Каїтан поправився на два з половиною кілограми, а на щоках розпливався рум’янець.

Провідували Степана Стратоновича товариші по роботі, але змін не було: нового директора Степового лісгоспу не призначали. Тактика Юлії зазнавала поразки, і одного разу, коли вона з’явилася в лікарні, Степан Стратонович сказав:

— Нічого не вийде, Юлю. Два місяці проваляв дурня і досить. Принеси мені коверкотові штани...

Юля обізвала його різними словами, використовуючи, як учителька мови, гіперболу і порівняння, але сині коверкотові штани принесла.

— З одужанням, — чомусь єхидно посміхнувся Володимир Карпович, побачивши Каїтана. — Я знав, що ваше бажання поїхати працювати в Степовий переможе хвороби. Зичу успіху.

На другий день Степан Стратонович Каїтан уже приймав справи лісгоспу від Запорожного.

Ішли осінні посадки лісу, торфу завезли мало, і доводилося порушувати норми його внесення в грунт. Про виконання плану не могло бути й мови.

— Підклав ти, Запорожний, мені свиню, — сказав Каїтан, обходячи посадки. — Хто тебе гнав у шию?. Садив би стільки, скільки було торфу, а то розмахнувся... Тепер сам у кущі, а мені...

Іван промовчав і повів Каїтана на ділянку, де працював розпашник Матвія Карагача.

— Молодці, — похвалив Каїтан, спостерігаючи, як глибоко вгризалася сталева лапа в грунт. За розпашником ішли жінки і вручну висаджували сосонки.

— Тепер ми вдесятеро швидше засаджуємо площу, — сказав Запорожний.

— Хто це придумав? — поцікавився Каїтан.

— Матвій Карагач, — показав на одноокого тракториста, що сидів за кермом.

— Та що ви, — махнув рукою Карагач, — я тільки залізо гнув... Це Іван Трифонович з Вигдаровим оцю штуку придумали.

— Треба написати про цей розпашник у міністерство, — занотовував щось у блокноті Каїтан, — хай замовлять на Лубенському заводі для всіх лісгоспів. Доручаю тобі, Іване Трифоновичу.

— Пробачте, Степане Стратоновичу, — відповів Запорожний, — але я виїжджаю звідси... І так засидівся.

— Так, так, — промовив Каїтан, шкодуючи в душі, що не матиме такого помічника. — Коли ж їдеш?

— Завтра, Степане Стратоновичу. Не згадуйте лихом.

— Завтра не поїдеш, Іване Трифоновичу, — сказав Карагач. — Парамон жениться, ферштеєн?

* * *

Посильний з військкомату привіз повістку до призову Максима Матвійовича Карагача. Заголосила Гайна на весь хутір, аж поки не втихомирив Матвій:

— Це, Ганю, діло святе, наше, і щоб я крику не чув, бо це ображає мою солдатську душу.

— Це ж на три годочки, — схлипувала Ганна. — Проводи влаштувати треба, Матвію.

— Без проводів обійдемося, хай тверезий іде, без лементу і крику...

Максим збирався в дорогу, вислуховуючи батькові та материні поради, і не міг уявити, що завтра вже не побачить свого хутора, Марти...

Він прибіг пізно до Заклунних, але Ольга сказала, що Марта спить і будити її не буде. Максим хотів написати їй прощального листа, але так і не написав.

Раненько під’їхала машина до Карагачевого двору, Максим вибіг на вулицю і побачив людей; що стояли біля хати Заклунних: чого це вони зібралися? Виявилося, що з Максимом поїде і Запорожний: стояв його старенький чемодан і якийсь вузлик.

На ганку, мов прилипла до «свого» різьбленого стовпчика, стояла заплакана Марта. «Невже за мною плаче? — підкотилося щось пекуче до Максимового горла, але вона байдуже подивилася на допризовника. — За Іваном плаче».

Потім під’їхав на своєму «цундапі» Матвій Карагач і, показуючи на Іванову зарубку на ганку, сказав:

— Забирай мотоцикла, Іване Трифоновичу, — все-таки більше року протримався на Овечому. Я програв. Ферштеєн?

Усі засміялися.

— Колись заберу, — відповів Іван і пішов до машини.

За ним кинулися Марина й Парамон, щось довго говорили Запорожному, і він розгублено дивився на них.

Максим вибрав хвилину, коли біля Марти не було нікого, підійшов:

— Я їду...

— Щасливої дороги, Максиме.

— Писатимеш?

— Не знаю...

— Прошу тебе...

— Навіщо?

— Я люблю тебе, Марто... Люблю, — Максим раптом побачив біля ганку легеньку постать Ганнусі, яка вп’ялася своїми великими карими очима в нього.

— Я знаю, — гірко-гірко всміхнулася Марта. — Але ти не думай про мене... Не треба... Я — погана дівчина, Максиме.

Марта подала йому руку і пішла до хати. Нетерпляче сигналив шофер. Максим розпрощався з хуторянами, поцілував матір.

— Неси, Максиме, службу справно, — сказав Карагач і поцілував сина.

Максим виліз у кузов.

— А ви, Іване Трифоновичу? — запитав Запорожного.

— Не пускають, — розвів руками Іван, показуючи на Марину й Парамона, — маю ще на весіллі відгуляти. Важчаю тобі добра, Максиме!

Машина рушила, Максим вдивлявся у вікна Мартиної хати: може, хоч ще раз побачить її.

— Стійте! Стійте! — раптом почув Максим і побачив Ганнусю, яка бігла за машиною.

— Ганнусю, вернись! — гукала Марина, але та не чула.

Максим постукав по кабіні, шофер загальмував.

— Чого ти?

— Почекай.

Ганнуся підбігла до машини, вхопилася за борт кузова і стала на колесо, Максим підхопив її, думаючи, що її вона хоче їхати.

— Ні, ні, — промовила Ганнуся, — я не поїду.. Я хочу тобі сказати... Я буду писати тобі листи... Добре?.. Я буду чекати тебе... Я...

Шофер знову засигналив.

Ганнуся обхопила Максима за шию і на очах усього хутора поцілувала.