Гілея

18

Темна осіння ніч огорнула степ. Дід уже звик до вічної темряви, йому було все одно, що на небі — сонце чи місяць: він звівся з ліжка, одягнув чисту білизну, знайшов синю сатинову сорочку, чорні нові штани і сірого піджака, які йому купила Ольга ще до війни.

Потім розчесав дерев’яним гребінцем бороду і довге сиве волосся, взув чоботи і вийшов з хати.

Здавалося, що холодне сонце засліпило діда, і він прикрив очі рукою. Повільно зійшов з ганку, обернувся до хати й сказав:

— Я пішов...

Уже з воріт дід повернувся в хату (буде невдача, подумав). Зняв зі стіни скрипку. Жалібно бренькнула струна. Дід поцілував її і поклав на лаву. Потім він намацав у кутку гирлигу і вже тоді вийшов з хати. Назавжди.

— Прощавайте, я пішов, — вклонився дід Опанас хаті, воротам і гарбузинню, що плелося по плоті.

Дід усе бачив. Він ішов, опираючись на гирлигу, в степ, який злився з чорним небом, і не можна розібрати, звідки світять зорі — з неба чи вони розкидані по землі. *

Проводжали його тисячі людей, яких він зустрічав у своєму житті. Вони стояли уздовж тяжкої дороги Опанаса Заклунного веселі й сумні, але всі були молоді, бо старими їх ніколи не бачив Опанас. Він упізнав свого батька, матір, наймита Мирона, з яким вони пішли в партизани, побачив командира ескадрону, пораненого, на коні. Поруч стояли Опанасові друзі, з якими він брав Перекоп. Усміхнувся йому голова комнезаму, вбитий у тридцятому році. Тільки своєї Катерини не бачив Опанас Заклунний. Де ж ти? Чого ж ти не прийшла, моя чайко степова? Проведи мене в цей степ, як проводжала колись... Пам’ятаєш, Катрусю, нашу першу ніч, хай благословенного вона буде. Ти прийшла до мене в кошару, бо я не мав хати, і... Де ж ти, моє кохання?

Так і не побачив Катрі Опанас Заклунний, може, й стояла вона серед тих, кого стрічав у своєму житті, але тепер дід забув, яка вона була...

Опанас Заклунний гордо йшов у свою смерть. Не зігнули його роки, не полишила богатирська сила. Чуєте, як лунають його кроки в степу?

Це тільки так здається, що Опанас Заклунний ледве відриває підошви від землі, просто земля не відпускає його.

Це тільки так здається, що гирлига підтримує його немічне тіло. Просто він не випускає її з рук.

Це тільки здається, що він сліпий. Він і зараз може дивитися, як беркут, на сонце широко розплющеними очима. Він усе бачить. А те, що, збираючись у свою останню дорогу, Опанас Заклунний одягнув не нові чорні штани, які купила йому перед війною дочка, а латані, то це вже так вийшло — поспішав...

Опанас ішов до піщаного кургану. Ось зараз він має бути. Йти ставало дедалі важче й важче. А колись вони з Катрею залюбки вибігали на нього, бувало, він на руках виносив її на цю піщану гору, ближче до неба, до зірок.

Опанас Заклунний, долаючи сипучу крутизну, піднімався вище й вище. Ще кілька кроків, і він стане на вершині кургану і побачить свій степ. В обличчя вдарив запах далеких кошар і холодних висушених трав...

Дід Опанас зупинився на самісінькій вершині кургану, таки добрався, подумав він і випростався. Звідси йому було видно весь степ — широкий і вільний. Дід побачив його в зелених травах і лісах, десь далеко бродили отари і дзвеніли тронки.

— Прощавайте! — гукнув на весь степ Опанас Заклунний, хоча цього ніхто не почув.

Прощався зі старим чабаном Степ, прощалися Сонце і Вітер, Трави і Вівці, прощалися Піски і Зорі.

На височенному кургані стояв Опанас Заклунний і бачив з нього весь Світ.

— Прощавайте, — линуло над Степом.

Опанас відкинув гирлигу і підняв руки, наче для обіймів, гирлига впала.

— Катрусю! — покликав Опанас.

І сталося диво: він побачив її. Вона бігла до нього: гінка, русокоса, молода. Опанас стояв на кургані і чекав її...

Вранці знайшли діда Опанаса. Він лежав перед старою приземистою кошарою, так і не дійшовши до піщаного кургану...

Дід не хотів помирати в хаті.

Дід помер у степу.

* * *

Марина знала, що він приїхав на хутір, — шепнула їй, забігши в хату, Ольга, а потім прийшов Парамон — блідий, насторожений. Винувато посміхнувся й сказав:

— Берик... уже той... приїхав. Тут буде жити... Чабаном його настановили замість діда Опанаса.

— Бачив його?

— Умгу... Познайомились. Я запросив його до нас. — відповів Парамон.

— Добре, Парамоне, — сказала з вдячністю.

Ці дні жила Марина ніби в тумані. Не могла збагнути, чому Берик так і не зайшов, болісно шукала причини в розповіді Ольги про його відвідини.

— Не хоче, видно, поперек твого щастя стати, — догадувалася Ольга. — Любить він тебе... Казав, що, мабуть, врятувала його любов...

Марина вткнулася обличчям у подаровану Бериком хустку — плакала довго й невтішно.

— Що ж тепер мені робити, Олю? Порадь.

— Люди тобі поради не дадуть... Серця свого слухай.

— А воно ж, Олю, болить та мовчить, оте моє серце.

Мучилася Марина від того, що після такої довгої розлуки не захотів Берик побачитися, хай уже не з нею, а з сином. Відлягло від серця, коли діти розповіли, що приходив до них в інтернат, але куди потім дівся — ніхто не знав.

І ось Джусуєв з’явився на хуторі, привіз його сам директор радгоспу: дуже радів, що матиме такого досвідченого чабана, а крім того, Мірошник просив, щоб якнайкраще зустріли його. Було Берику виписано муки і солі, нову куфайку й поношеного кожуха, привезено на випаси і представлено чабанам. Ті прийняли його щиро в свою хатину, що нещодавно збудував радгосп біля далеких кошар. Берик розпитував про отару, про випаси одразу видно, що чоловік з чабанським ремеслом обізнаний.

Вечорами, сидячи коло вогню, вели чабани безконечні розмови — кожен про своє, — та найбільше любили слухати Берика: ото вже довелося йому пережити та поблукати по світах. Він розповідав їм про свій рід, про свої степи, які весною зацвітали тюльпанами, і не могли зрозуміти чабани, чому він не поїхав до свого роду, а Прибився до цього Овечого хутора. Питати ж не хотіли, бо були людьми вельми делікатними: захоче — сам колись розповість.

А недавно, переганяючи отари на нові пасовиська, чабани були до краю вражені: вони побачили здичавілого коня, що біг степом. Берик теж помітив його і раптом, скинувши куфайку, кинувся йому навперейми. Він щось кричав, але чабани не могли розібрати що. Кінь, мабуть, почув, бо зупинився, та, як тільки Джусуєв наблизився, — заіржав і зник у степу. Берик побіг за ним.

Він біг довго, безконечно довго. Кінь мчав риссю, зривався на галоп, описуючи широкі кола, і здіймалося над ним каштанове полум’я гриви.

— Артуй! Арту-уй!

Кінь зупинився. Він добре знав, що його в ескадроні називали Булатом. Правда, коли його списали і віддали якомусь чоловікові, то все рідше називали цим іменням. У Булата часто мінялися господарі, які чомусь не любили його. Дивні це були люди: замість того, щоб осідлати його і кинутися в атаку чи пройти риссю під звуки мідних труб, вони все хотіли обплутати його якимсь мотуззям і примусити тягнути обозні шарабани, дошки, втикані залізними зубами, або зовсім незрозумілий предмет (колеса якого нагадували кулеметні) з коротким лафетом і блискучим уламком меча, який краяв землю. З цим Булат змиритися не міг і ламав дишлі, рвав мотуззя, перекидав догори кулеметними колесами незрозумілі предмети, а коли його стриножували — падав, наче вбитий, бо справді хотів бути краще мертвим, ніж спутаним.

— Арту-уй!

Хтось уже так називав Булата. І він пригадав вершника, який зняв з його ніг пута і дав хліба.

— Арту-уй!

Булат заіржав і підбіг до високого чоловіка з сильними і добрими руками. Джусуєв не сів на коня, а, взявши за вуздечку, повів до кошари. Кінь за ці тижні вигуляв ся на волі — було що їсти в степу і до води знаходив дорогу.

— Я знав, що знайду тебе, — промовив Джусуєв. — Будемо тепер удвох з тобою, Артуй... Я називатиму тебе Артуєм, так звали колись мого коня. Мені його подарував батько. Я тоді був зовсім маленьким — не вищим за домбру... Тепер у мене теж є син, і, може, я подарую тебе йому. Ти не знаєш, що таке син? Це такий маленький хлопчик, якого народила найкрасивіша жінка в світі. Я її кохав, моя любов була великою, бо народилася в горі. Те, що народжується в горі, завжди велике... Я її давно не бачив. Уже кілька разів одцвітали тюльпани в моїх степах і кобилиці приводили лошат. Ти розумієш, Артуй, як багато минуло часу?

Вона була красива. (У тебе, мабуть, підсічена нога. Я тебе вилікую.)

Вона врятувала мені життя і народила сина... (У тебе в гриві реп’яхи...)

Тепер вона не моя. (Я нагодую тебе, Артуй...)

Ми не можемо бути разом. І в цьому ніхто з нас не винен.

Я хотів поїхати звідси, щоб ніколи не бачити її. Але не зміг. Не відпустили мене син і спогади. Я хочу побачити її, а вже після поїду. Я ходив поблизу її хати вночі, але зайти не наважувався, бо не знаю, чи вона хоче бачити мене. Може, я сьогодні піду до неї, Артуй. Ми підемо вдвох з тобою, бо мене запросив у гості її чоловік.

...Берик Джусуєв під’їхав до Марининої хати, прив’язав коня до плоту й зупинився перед низенькими сінешніми дверима. На них був намальований крейдою білий кінь з вершником і підписано: «Джигіт Юрко Джусуєв».

* * *

Каїтанове обличчя витягнулося., окуляри сповзли з лоба на звичне місце, він прочитав ще раз папірця й спитав Запорожного:

— Доконали?

— Хто? — не зрозумів Іван.

— Ті, хто послав тебе сюди.

— Я сам приїхав, Степане Стратоновичу.

— Спокутувати гріх? — Каїтан ретельно протирав скельця.

— У мене їх не більше, ніж в інших, — усміхнувся Запорожний.

— Справді підеш лісничим? — все ще не вірив Каїтан.

— Там же написано.

— Ну давай, — Каїтан заховав папірця. — Мені патріоти зараз отак потрібні... План завалив, зима йде, люди розбігаються. Скоро й до мене комісію надішлють.

— Щось у вас настрій не дуже, Степане Стратоновичу, — промовив Запорожний.

— Який настрій? — махнув рукою Каїтан. — Хворий. Мартинюк з одного боку їсть, дружина з другого.

Запорожний хотів було завести розмову про Каїтанову доповідну записку, але, подивившись на страдницький вираз його обличчя, змовчав.

— Що ж, влаштовуйся, а потім уже про справи поговоримо. Кімнату дам, — пообіцяв Каїтан.

— Я в Ольги Заклунної поселюся, а там побачимо, — відповів Запорожний.

Ольга дуже зраділа, що Іван житиме в неї: не так сумно буде. У кімнаті все було так, як він залишив. Тільки на стіні висіла стара скрипка діда Опанаса.

Ще помітив Іван, що на Мартиному стовпчику не було нових зарубок. Торік, напевно, забула, а цієї осені не було її на хуторі. Весь вечір розповідала Ольга про лісгоспівські новини, тільки про дочку ні слова, наче й не було її ніколи.

— А як Марта? — все ж запитав Іван.

— Працює, — неохоче відказала Ольга. — Навіщо тобі чужий клопіт?

Іван відчув за цією байдужістю докір йому за не таку вже й щасливу доччину долю. Та помилився.

— Така вже рада Марта, що вирвалася звідси, — аж повеселішала раптом Ольга. — Добре їй... Усе офіцери та генерали... Сергій на машині привозить її до мене.

— Заміж не збирається?

— Ти ж нікого не питав, коли одружувався... Казали, що син у тебе.

— Михайлик... Хто казав?

— Марта... Тепер уже маєш про кого думати, — похитала головою Ольга, а потім знову про дочку: — Не впізнав би ти її...

— Упізнав би...

— А ти постарів, Іване, — звела ще одну стіну між ним і Мартою.

— Постарів, — погодився Запорожний.

Обом чомусь стало незручно.

Ілько Сторожук голосно привітався і кинувся обіймати Івана.

— Таню, диви, хто приїхав! — вигукував Ілько, повертаючи Запорожного на всі боки, щоб Тетяна переконалася, що це справді він.

— Ти, Ільку, наче маленький, — присоромила чоловіка Тетяна і церемонно подала руку Запорожному.

— Добре, що приїхав, — ляскав своєю єдиною рукою по коліні Сторожук, — бо не дає мені життя Каїтан...

— Та що ти, Ільку, одразу про роботу? — втрутилася Тетяна.

— Перепрошую, — сказав Ілько, — але що я можу зробити, коли в мене таке положеніє. Розірвись надвоє, скажуть, чому не начетверо... Хоче Каїтан послати тебе на Вигонівське лісництво.

— Боже мій, — зітхнула Ольга, — в таку далину.

— І я йому кажу, — вів далі Сторожук, — а він своєї.

— Поїду, Ільку Гнатовичу, на Вигонівське, — промовив Запорожний. — Місця знайомі. Там хоч збудували якусь хату?

— Є маленька, а робітників машинами возимо, бо там же такі піски! Подує вітер — хоч пропадай.

Ольга заходилася готувати вечерю, але Тетяна запросила:

— До нас ходімо.

Довелося погодитися. Сторожуки вже мешкали в невеличкому фабричному будиночку, їх кілька завезли в новостворені лісгоспи області. Доклала рук до нього Тетяна — стояв він, як лялечка, чепурний, з пофарбованими віконницями. У хаті теж було чисто й затишно. Взвод Сторожуків порідшав, бо старші були в інтернаті. Господарювала в хаті Настуня.

— Моя старшенька, — відрекомендував дочку Івану. — Знайомтеся.

— Настуня, — тихо промовила дівчина, ховаючи усміх в синіх-синіх очах.

— Запорожний Іван.

— Я про вас чула... Тато розказував.

— І я про вас чув... У гості приїхали, Настуню?

— Ні, назавжди...

— Буду хату продавати в Семидолах, — сказав Ілько, — бо, видно, доведеться мені, Йване, в цих лісах віку доживати...

— Уже ми звикли, — додала Тетяна.

— Робочий чоловік швидко звикає до нового місця, бо йому ніколи сумувати, — розставляв Ілько чарочки.

— Та ти б і на полюсі прижився, — сказала Тетяна.

— Так треба ж комусь цю нашу жизнь будувати, як кажуть... Думав я колись, що найкраща робота — це сіяти хліб, — розмірковував Ілько. — Красива робота, душевна... Ліс почав садити — теж робота красива. Тяжка, але при ній людина доброю стає... Якби мені та ще обидві руки, то...

— Для тебе, Ільку, всяка робота красива. Сідайте вже до столу, — запросила Тетяна.

— Хочу випити за твоє здоров’я, Іване Трифоновичу, — підняв чарку Ілько, — за те, що повернувся, бо не кожний зважиться знову пройти по тій дорозі, яку ти обрав для себе...

— То забагато сказано про мене, Ільку Гнатовичу, — заперечив Іван. — Я не знаю, чи повернувся б, якби не дід Опанас Заклунний... Він покликав мене, і я мушу пройти цю дорогу, щоб чесно дивитися людям у вічі... Перед ним я, мабуть, буду у вічному боргу, як перед цією землею.

— Тату, хто це Опанас Заклунний? — тихо спитала Настуня.

— Вважай, дочко, народ, — промовив Ілько, — так я розумію...

Вулицею проїхала машина, лиш мати помітила, як здригнулася Настуня, виглянула у вікно і заспокоїла дочку:

— Не він...

* * *

Він мав приїхати сьогодні.

Тиждень тому Мірошник побачив її на фермі й сказав:

— Наступної неділі я приїду до тебе, Настуню. Мені треба поговорити з тобою... Можна приїхати?

— Про що нам говорити, Романе Олексійовичу?

— Про все.

На цьому їхня розмова закінчилася, бо підійшов голова колгоспу й покликав Мірошника до телефону.

Настуня рахувала не дні, а години. Що принесе їй ця зустріч? І взагалі, навіщо вона? Ще тієї, останньої, не може забути Настуня, коли побачила його з дочкою. Варя здалася їй дуже схожою на Мірошника, і Настуня всміхнулася, уявивши себе в ролі сердитої мачухи. Лізуть в голову різні дурні думки...

За три дні до неділі Настуня побілила всередині хату, випрала рушники й фіранки: думає одне, а робить інше...

Чекала.

Сьогодні п’ятниця — приїде через два дні... Коли б швидше минали вони...

Ой Романе-Романочку, не гай мене до раночку...

Він говоритиме, що любить її.

Що вона відповість йому?

Певно, він приїде ввечері, щоб не так бачили люди...

Треба приготувати вечерю.

Ні, вона не зможе розмовляти з ним.

Вона скаже йому правду. Скаже, що стомилася від своїх думок про нього, від свого кохання.

У п’ятницю ввечері Милентій Магур зважився переступити поріг Настуниної хати і мовчки, наче повістку до суду, вручив чергове послання:

«Настуню, я люблю тебе. Буду чекати в клубі до 23.00. А потім поїду виконувати бойове завдання з село Райки. М. М.»

Післязавтра мав приїхати ВІН.

Настуня одягнулася й пішла до клубу. До виїзду на бойове завдання ще залишалося дві години, і Милентій сидів у читальні. Вона викликала, його на вулицю і спитала:

— Ти знаєш, де хутір Овечий?

— Так точно! Лісгосп Степовий.

— Ти зможеш мене взавтра відвезти туди, Милентію?

— Так точно! Коли приїхати?

— Вранці.

* * *

Маленький старий замочок висів на дверях Сторожукової хати. Мірошник поїхав на ферму, доярок уже не було.

— Ви не знаєте, де Настя? — запитав сторожа.

— До батька поїхали ще вчора. З Милентієм...

Мірошник зрозумів, усе...

* * *

У хаті ясно світилася зелена гасова лампа, але Джусуєв нічого не побачив, крім великих темних очей Марини. З кожним його кроком вони збільшувалися, і, поки він дійшов до середини хати, — уже нічого не бачив, ніби потрапив у нічну темінь.

Потім він чув, як тихо зойкнула Марина, цей стогін вивів Берика з темряви.

Марина стояла перед ним, склавши руки на грудях. Ледь тремтіли кутики її рота.

— Добрий вечір, — прошепотів Джусуєв і скинув шапку.

— Вечір добрий, — відповів Парамон. — Сідайте в нашій хаті.

А Марина мовчала.

— Спасибі, — сказав Джусуєв і поклав шапку на лаву.

А Марина мовчала.

— Роздягайтеся, — знову голос Парамона, бо Джусуєв його не бачив.

Не зводячи погляду з Марини, Берик скинув піджака. Здавалося, він боявся відвернутися, щоб вона не зникла, як привид.

— Прийшов, — Марина впала на груди Джусуєва.

Парамон цього не бачив: голова опускалася все нижче й нижче, важко лежали на колінах руки, і чорна тінь від його постаті слалася по долівці. Потім вона повільно поповзла по стіні аж до стелі й промовила:

— Я той... піду дам сіна теляті.

Парамон зачинив двері і, хитаючись, вийшов на подвір’я. Зривався вітер, у степу вже тоненько голосили піски, похропував прив’язаний кінь. Чого це я вийшов, подумав Парамон, відчуваючи, як студеніє його тіло. Ага, треба дати сіна теляті. Він підійшов до низенького стіжка, насмикав оберемок колючого сухого бур’яну і приніс у хлів — теля й не поворухнулося. Очі поступово почали звикати до темряви, і крізь відчинені двері Парамон побачив сіру завісу неба й коня.

По садочку ходжу,

Кониченька воджу,

Через рідну няньку Нежонатий ходжу...

пригадалася пісня, яку співали минулої суботи, коли діти приїхали з інтернату. Марина була весела й рада, що зібралися всі, співала і сміялася, неначе хотіла цим сміхом відігнати смуток, що вже обступав її з усіх боків.

— А до Юрасика приїздив тато, — сказала Ганнуся.

— Він привіз мені костюма, тільки великого, — і Юрасик дістав з торби обнову. — А ти казала, мамо, що його вбили... А я йому сказав, що у мене є тато Парамон.

Сталося те, чого найбільше боявся Парамон.

Він знав, що на хутір приходив Берик Джусуєв, що не захотів зустрітися з Мариною, отже, зрозумів, що нема йому сюди вороття, — тішив себе Парамон. Мало що могло статися в житті! Зрештою, Марина — не його законна жона, а Парамон розписаний з нею в загсі... І Джусуєв правильно вчинив, що не захотів руйнувати їхнього щастя... Сказано, третій зайвий... Їдь собі, чоловіче, у свої краї та й шукай своєї долі, як шукав її Парамон. Тільки не літай поза хмарами, бо можеш пройти повз своє щастя, яке було поруч. (Хіба не сватався я, дурний Парамон, до Марти? А Марини й не помічав...)

Марина теж не згадувала про Джусуєва, і Парамон не заводив розмови про нього: жили — ніби нічого й не сталося. (У домі безнадійно хворого не говорять про смерть). Але над ними вже нависла тривога, страшна своєю невідворотністю.

І ось Марина взяла тремтячими руками синенький костюм Юрасика і крізь сльози:

— Він живий... живий...

— Він сказав, що прийде знову, — сказала Ганнуся.

— А я від нього втік! Я сказав, що тато Парамон купить мені коня і я буду джигітом. — Юрасик заглянув у вічі Парамону:— Купиш?

— Куплю.

Більше й не згадували того вечора про Джусуєва, хоча всі відчували, що він є, що присутній тут. Навіть Юрасик принишк, а лягаючи спати, запитав:

— Хіба може бути в мене два тата?

Йому ніхто не відповів.

Потім Парамон побачив Джусуєва, коли його привіз директор радгоспу до чабанів. Вони познайомилися, і Парамон, не виказуючи своєї розгубленості, як чемний господар запросив його в гості...

Тепер Парамон сидів у хліві, палив цигарку за цигаркою і не міг дати ради своїм думкам. Мабуть, не може бути людина завжди щасливою. Все влаштовано на білому світі так, щоб перемежовувалося щастя з горем, добро зі злом, аби людина, борючись за краще, сама ставала кращою. Адже і Парамон став кращим, він і сам колись не знав, який він. Він трохи хвалькуватий і, можна зізнатися собі, легковажний чоловік, бо до війни, к приміру, на жодній роботі довго не тримався, і вдома особливого ладу не було, і до дружини ставився якось байдуже. Одне слово, не знав Парамон ціни своєму життю. Війна багато дечого навчила Парамона. Повоював, пережив багато і думати про життя став ширше і про себе теж. Інша справа, що це не впадало в око: Парамон був, Парамоном і зостався, думали люди і не знали, що ходив уже по землі на своїх пружинистих ногах не жовтоокий, лисуватий хутірський джигіт, а окрилений коханням Парамон Чарій — лицар і трудар.

Усе, що було кращого в Парамонові, наче вилилося на поверхню разом з любов’ю до Марини, і лиш тоді це помітили люди. Коли він повертався разом з нею з роботи, то йому хотілося, щоб їх бачив увесь його полк, дивізія, увесь світ. Парамон сам дивувався, як багато він, виявляється, знав ніжних і прекрасних слів, коли розмовляв з Мариною. Він і не думав, що може бути таким батьком для її дітей...

Невже це відійде тепер назавжди і Марина згасить його запізнілу любов?

Скільки він уже сидить у цьому холодному хліві? Годину, дві чи рік? Не кличуть Парамона до хати. Забули про нього... Ні, він не хоче сидіти в хліві. Це принижує його.

Парамон, не оглядаючись на освітлені вікна своєї хати, вийшов на вулицю. Хотілося припасти до шибки і подивитися, що там роблять вони. Але гордий Парамон не зупинився.

Раптом хтось кинув його на освітлені фари, заскрипіли гальма.

— Ти чого швендяєш п’яний? — крикнув шофер. — Ледве під машину не втрапив!

— Я — не п’яний, — промовив Парамон, — я — нещасний...

— Тоді пробач, — серйозно сказав шофер. — Скажи, нещасний, де живе Іван Запорожний?

— Он там, де ялинки ростуть, — показав Парамон на освітлену хату Заклунної.

«Навіщо я сказав, що нещасний? — повернувся Парамон на свій хутір, на свою вулицю. — Вона любить мене, любить!»

— Я — щасливий! — крикнув Парамон вслід машині. — Чуєш, ти!

Він підбіг до своєї хати. Певно, Марина давно вже шукає його...

І раптом перед Парамоном майнула велика чорна тінь.

— Артуй! — почув Парамон гортанний голос вершника.

Кінь став дибки, перелетів через паркан і помчав у степ.

* * *

— Іване, спиш? — постукав Мірошник у двері.

— Ні, — Іван вийшов на ганок, — Романе Олексійовичу! Яким вітром?

Вони зайшли в кімнату.

— Ти можеш зробити мені одну послугу? — запитав Мірошник.

— Звичайно, — Запорожний швидко взув чоботи. — Що треба?

— До Сторожука повинна була приїхати Настуня...

— Я бачив її, — сказав Іван.

— Попроси, щоб прийшла сюди... Я чекатиму... Скажи, що дуже прошу.

— Зараз вона буде тут. — Запорожний вийшов з хати.

Мірошник поглянув на годинник: чверть на дванадцяту. Добре, що він встиг добратися ще до півночі, бо пізніше, мабуть, не наважився б потурбувати Настуню і мучився б до ранку зі своєю невисказаною надією. Він уже простив їй те, що вона поїхала із Семидолів, аби лиш не зустрітися з ним. Він знаходив виправдання всім її вчинкам і словам. Просто склалися так обставини, що вона змушена була поїхати, не дочекавшись його.

Тепер вона повинна буде вислухати його і відповісти «так» чи «ні».

Тік-так, тік-так — ходики на стіні.

«Тільки так... тільки так», — вчувається Роману.

Одне лише її «так», і він буде щасливий.

«Я — не п’яний, я — нещасний...» — пригадалися зболені слова Парамона Чарія. Мірошник впізнав його тоді на дорозі й не сказав нічого, бо ніхто не втішить Парамона. Може, і він, Роман, винен у тому, що Парамон став нещасним. Він умовив Берика Джусуєва залишитися тут і прийти до Марини...

Чому так довго її нема?

«Тільки так, тільки так...»

Він сьогодні й скаже Ількові Сторожуку й Тетяні, що одружується з їхньою дочкою...

Треба буде підшукати кращу квартиру, щоб і садочок був. Насадить квітів Настуня...

Де ж це Іван? Уже можна було б повернутися з аеродрому.

Настуня, звичайно, піде у вечірню школу...

«Тільки так, тільки так...»

Улітку до них приїздитиме Варя. Їй сподобається Настуня. Хотілося б Роману, щоб вони подружили...

Здається, йдуть!

Мірошник вибіг на ганок. Не бачив Запорожного, лиш почув:

— Не прийде...

— Чому? Чому не прийде, кажи!

— Знайся, каже, віл з волом, а кінь з конем...

* * *

— Я — щасливий! — переконував ніч Парамон. — Щасливий!

А може, це кричав Мірошник?

Сердито сичали сипучі студені піски в степу.