Полýдне.
Широкеє поле безлюдне.
Довкола для ока й для вуха
Ні духа!
Ні сліду людей не видать...
Лиш трави, мов море хвилясте,
Зелене, барвисте, квітчасте,
І свéрщики в травах тріщать.
Без впину
За річкою геть у долину,
І геть аж до синіх тих гір
Мій зір
Летить і в тишí потопає,
У пахощах дух спочиває, —
У душу тепла доливає
Простíр.
Втім — цить!
Яке ж то тихеньке ридання
В повітрі, мов тужне зітхання,
Тремтить?
Чи се моє власнеє горе?
Чи серце стрепáлося хоре?
Ах, ні! Се здалéка десь тільки
Доноситься голос сопілки.
І ось
На голос той серце моє потяглось,
В тім раю без краю воно заридало
Без слів.
Тебе, моя зоре, воно спогадало
І стиха до строю сопілки
Поплив із народним до спілки
Мій спів.