«Полýдне...»

Полýдне.

Широкеє поле безлюдне.

Довкола для ока й для вуха

Ні духа!

Ні сліду людей не видать...

Лиш трави, мов море хвилясте,

Зелене, барвисте, квітчасте,

І свéрщики в травах тріщать.

Без впину

За річкою геть у долину,

І геть аж до синіх тих гір

Мій зір

Летить і в тишí потопає,

У пахощах дух спочиває, —

У душу тепла доливає

Простíр.

Втім — цить!

Яке ж то тихеньке ридання

В повітрі, мов тужне зітхання,

Тремтить?

Чи се моє власнеє горе?

Чи серце стрепáлося хоре?

Ах, ні! Се здалéка десь тільки

Доноситься голос сопілки.

І ось

На голос той серце моє потяглось,

В тім раю без краю воно заридало

Без слів.

Тебе, моя зоре, воно спогадало

І стиха до строю сопілки

Поплив із народним до спілки

Мій спів.

Загрузка...