Гімназист і Чорна Рука

Розділ дев’ятий Тут гімназист нудиться новим життям, тому радіє навіть дрібній пригоді

Кілька наступних днів Юрко в усій повноті відчув на власній шкурі наслідки батькового рішення, котре той назвав соломоновим. Гімназист уже знав, що «соломонове» означає виважене і часом дотепне вирішення складної ситуації. Як приказка про ситих вовків та цілих овець. Тільки ж все одно не доп’яв остаточно, чим доведеться жертвувати.

А прийшлося утискати власний час.

Бо чим займався молодший Туряииця, коли не робив уроків? Варіантів мав щонайменше два.

Домовившись зі своїми гімназійними приятелями, котрі жили поруч, міг вибратися в парк Шевченка, де все, скільки Юрко себе пам’ятав, старші чоловіки грали в шахи. Там у гімназистів був свій столик, де вони влаштували невеличкий шаховий клуб. Єдине — іноді доводилося довгенько чекати своєї черги, а стежити за чужими партіями й грати їх за когось не в Юрковому характері. Тож якщо бачив, що до сутінків не зіграє, прощався і йшов геть.

Була інша розвага: змагатися в баскетбол із «тридцятками». Так називалися сусіди і вічні супротивники зі школи номер тридцять. Історія протистояння Першої зразкової й «тридцятки» творилася просто на очах Щойно гімназія урочисто відкрилася й оголосила себе зразковою, гурт старшокласників тридцятої школи перестрів «зразкових» гімназистів. Гарячі голови почали з’ясовувати спершу на словах, хто на чиїй території і хто крутіший. Потім перейшли до діла, про бійку показали в усіх новинах, а дівчата — вболівальниці з обох ворогуючих таборів — виклали фото й відео в Інтернет. Потім прибрали все з інтернету за згодою сторін, і тоді сталося щось нечуване. Представники обох навчальних закладів — і вчителі, і делегати від учнів — зустрілися на нейтральній території — у залі Палацу творчості, й домовилися: бійок більше не буде, натомість мірятимуться знаннями та вміннями. Тобто, починаючи з четвертого класу, учні можуть домовлятися й викликати один одного, а ще краще — команди, на будь-які змагання. Від танцювальних конкурсів до футбольних матчів. Отак і вирішуватимуться суперечки.

Традиція тривала восьмий рік і закріпилася намертво. Юрко входив до баскетбольної команди своєї гімназії. Восьмикласники з «тридцятки» саме запропонували серію товариських матчів, команди вже зіграли «два-два», готувався вирішальний двобій. Збиралися зійтися в понеділок, Юрко ще раніше попередив батьків, та раптом тато поцікавився:

— Ти ж не капітан команди, так? Є ким тебе замінити?

— Незамінних нема. Сам постійно кажеш.

— Не мої слова, але золоті, — погодився тато. — Доведеться тобі поки що від усього цього відмовитися. Думаю, хлопці зрозуміють. Не зрозуміють — поясниш.

— А що я маю пояснити?

— Тепер ти не належиш собі, — розвів руками інженер Туряниця. — Більше відповідальності, сину. З собакою сталося, як сталося. Ми все зробили правильно. Проте за Джентльмена відтепер і назавжди відповідаєш ти, Юрію.

— Так я ж не проти. Тільки що саме робити треба?

— Все! — відрізав тато.

Мама пояснила детальніше:

— Гуляти — це головне. Годувати, мити за ним, прибирати. Не дивись, що англієць. Собака — він на те й собака, щоб не завжди поводитися в квартирах по-джентльменськи. За собою бульдоги не прибирають. І не можуть отак самі втекти на гульки, коли заманеться. Отже, тепер твій вільний час належить Джентельменові.

Хотів би заперечити — а нема як. Батьки мають рацію, нічого не скажеш.

Так Юрко прив’язав своє подальше життя до собачого повідка.

Мусив прокидатися раніше, аби виводити Джентльмена надвір. Дорогою додому заходив до м’ясної крамниці, де мама завжди купувала м’ясо і домовилася за обрізки для пса, видаючи хлопцеві на це гроші. Потім — знову вигулювати бульдога, вже на ніч. Добре, хоч поки не треба виконувати іншу обіцянку: робити це спільно з тим дівчиськом, Лізою, та її противною бонною. Але й цього не уникнути.

Любов до тварин вимагає жертв. Такий висновок зробив для себе Юрко.

Єдина втіха — за всіма новими клопотами віддалилася історія в покинутому домі на Подолі. Та й Чорна Рука про себе не нагадувала. Хоч гроші зберіг.

Спершу Юрко терпів, зціпивши зуби. А потім, лише за якихось три дні, звик. Увесь цей час він, дивуючись власній дисциплінованості, відразу після занять біг додому. Не хотів лишати бульдога без уваги.

А тоді Левко Голіцин попросив затриматися після уроків, бо мав до однокласника важливу, як сам сказав, справу.

Взагалі-то він називав себе Левом. І нащадком дворянського роду.

Його батьки так нарекли. Записали «Левом». Але ровесники вперто кликали його Левком, на український копил, що хлопчину спершу неабияк дратувало. Але згодом сприймав «Левка» як гімназійне прізвисько.

Окремо від інших Голіцин не тримався, проте в боротьбу з «тридцятками» все ж не встрягав. Казав: нейтралітет, навіть назвав себе «нейтральною Швейцарією». Товариство не надто від того потерпало. Був Лев Голіцин слабосильний, блідий, намагався обходити бійки та інші небезпеки стороною. Але цінність Левка була не в маханні кулаками.

Нащадок дворян займався дрібного торгівлею.

Справді, суща Швейцарія — країна бізнесу та банків.

Дідівський годинник, який Лев домовився продати Юркові, був не єдиним його товаром. Ніхто з тих, хто вчився з Голіциним, не міг розгадати цієї загадки: звідки йому вдається роздобути потрібні, а часом — недосяжні для гімназистів речі. Наприклад, театральний бінокль, ніби й старовинний, але майже новий. Чи справжній морський кортик, не підробка китайська. Гімназисти часто купували в нього все це, тим паче, що правив недорого за речі, які мали солідний вигляд поряд із сучасними комп’ютерами.

Мода зараз така пішла.

Юрко — лише учень восьмого класу. Йшов у ногу з модою, намагався від інших не відставати. Тим більше, речами Голіцин торгував справді гарними й оригінальними.

Цього разу Левко збирався продати Глібові Стороженку з їхнього класу важкого китайського бовдура. Так називалася порцелянова статуетка, яка зображала старого китайця в квітчастому халаті із зібраним у кіску волоссям на маківці. Він дивився, хитро примруживши око, одну руку впирав у бік, другу тримав перед собою, виставивши піднятого вгору пальця. Кисть цієї руки була єдиним рухомим елементом забавки. Торкнеш — і палець хитається туди-сюди, ніби мудрий китайський мандарин каже, дивлячись на тебе: «Ай-яй-яй!», чи, навпаки, схвалює власника: «Ох, як добре, тебе не обдуриш!»

Стороженко давно хотів мати таку забавку. Цікавився східною боротьбою, побачив таку в клубі, на столі вчителя — сенсея — і загорівся. А надто, коли дізнався, що це старовинна річ, яка тримає в собі всю мудрість, потрібну для науки.

Стороженко хотів бути мудрим. А Голіцин ніби імпульс отримав, не інакше. Гліб ледь усти подумати, а Лев уже тут як тут із фотографією бовдура на своєму мобільнику.

Зустрітися домовилися в комп’ютерному класі після уроків.

Перша зразкова справді могла пишатися цим класом: спонсори обладнали його за останнім словом техніки, завезли сюди все найновіше, постійно щось міняли й модернізовували. Їхнім класом могли користуватися учні інших шкіл, якщо треба було провести якусь велику спільну роботу Саме зараз тут готували скайп-конференцію: мали спілкуватися одночасно польські та німецькі старшокласники, планували спільну міжнародну учнівську конференцію, представляли свої розробки освітніх програм. Кращі поїдуть у Європу на місяць, то ж Перша зразкова ставилася до таких речей дуже відповідально.

Стороженко не збирався проводити оборудку з Голіциним десь інде. Всюди могли зайти цікаві А тут, у комп’ютерному, сторонніх нема. Двері незачинялися — у це крило гімназії сторонні взагалі не заходили. Тут звикли: порядок та серйозне покарання стримує від порушення правил надійніше, ніж найміцніший замок.

У класі Гліба не дуже любили. Хоч ніхто неміг пояснити причини. Може, тому, що Стороженко зовні трохи нагадував щура. Передовсім — витягнутим гостроносим обличчям і очима, які постійно бігали, не зосереджуючись ні на чому довший час.

Проте особливої шкоди від Гліба так само не помічалося. Знав не менше за інших, але й не більше. Дозволяв собі встрягати лише туди, де напевне не могло бути поганих наслідків. Пояснював — сенсей не дозволяє, сильний воїн нібито уникає сутичок, бо йде своїм шляхом. Хтось вважав: Стороженко так пояснює власне боягузтво. Інші вважали його обережним. Та одна річ все ж вирізняла хлопця серед інших: хвороблива акуратність. «Або зубрило, або підлабузник», — ось як казали про таких. Зважаючи на скромні навчальні успіхи Стороженка і нейтральне ставлення до нього вчителів, жодне з визначень не підходило.

Скупий зануда. Не інакше.

Голіцин боявся, що Стороженко не заплатить. Подібне вже було кілька разів, і Лев скаржився: доводилося нести збитки, поки витрусиш із Гліба обіцяне. Через те й вирішив прийти на оборудку з компанією — так надійніше.

Третім узяли з собою Степана Мартинюка. Цей був на голову вищий за будь-кого зі своїх однолітків, через що дражнили його Шпалою. Хлопець злився, спалахував миттю, і взагалі — любив махати кулаками з найменшого приводу. Ображався на все і всіх, навіть якщо ніхто ображати його й не думав. Зі Шпалою Юрко то бився, то мирився, то знову чубився, але Степан Шпала поводився так з усіма. Іншого разу Юрко добре подумав би, перш ніж іти кудись в одній із Мартинюком компанії. Але з дня останньої короткої сутички вже спливло трохи часу, і тепер восьмикласники знову приятелювали, ніби нічого й не сталося.

Голіцин, залучаючи Мартинюка, робив ставку на його грізний вигляд. В його присутності Стороженко навряд чи почне за своєю звичкою комизитися й варити воду. А Мартишок, розуміючи не надто тонкий розрахунок Лева, висунув умову, на яку в Юрка просто забракло б нахабства. За те, що стоятиме, мовчатиме, сопітиме і грізно зиритиме на Стороженка, дістане двадцять гривень.

Юрко ж не претендував на винагороду. Пішовз цікавості, за компанію. Це ж не займе багаточасу.

Так він собі прикинув.