Гімназист і Чорна Рука

Розділ восьмий Тут гімназист чує, як бреше його тато

Якийсь час Юрко тупцяв на місці.

Не дуже довго, бо щось підказувало зсередини: там, за дверима, просто зараз вирішується доля Джентльмена. Не сподобався хлопцеві господар дому, та це ще нічого не означає. Не подобалися йому також і деякі вчителі в гімназії, і багато хто з тих, з ким учився під одним дахом.

Та якби ж лисий подякував, хай сухо і без радості, навіть не давши обіцяної винагороди, Юрко, проковтнувши кривду, пішов би геть. Чужий собака загубився, його знайшли і відвели додому. Все правильно зробили. Треба було б змиритися. Перечекати. І при нагоді заговорити про те, що нікому песик удома не заважав. Усі з ним гралися, навіть тато за короткий час звик.

Але ж господар не подякував.

Розуміючи, що чинить погано, не личить так робити хлопчикам із порядних родин, Юрко все ж зробив кілька тихих кроків до дверей кабінету, позираючи краєм ока на прочинений вхід до кімнати, куди забралися Ліза, бульдог і противна Марта Ернестівна з її рипучим голосом.

Ось як вийдуть зараз усі разом, зловлять на гарячому того, хто підслуховує...

Принишк Юрко біля дверей. Нашорошив вуха. А потім зважився на ризикований крок: узявся за ручку, обережно потяг на себе, роблячи щілину. Пощастило гімназистові, не рипнуло, легко ходили двері — мабуть, петлі добре змащували. Не те, що в них удома — рип та рип.

Чути стало краще, хоч для певності Юрко щільніше притулив вухо до щілини. Судячи з почутого, розмова щойно почалася, і говорив Раєвський. Знав хлопець такі голоси. їхні власники не люблять, коли перебивають. Упевнені у вазі й важливості кожного свого слова, вони вбивають їх, мов цвяхи, міцно й наглухо. Вчитися мовчки слухати таких — ціла наука, яку не всякий осягне й опанує. Схоже, в інженера Туряниці виходило.

—... не давав цього оголошення, — говорив Раєвський тим часом. — Моя вихованка вчинила так без мого дозволу, за що буде покарана. їй узагалі заборонено користуватися соціальними мережами. Там ховається багато збоченців, пишуть різну дурню, і це взагалі забирає час. Інтернет — даність, але в нашому домі для Лізи він лише для навчання.

— Сподіваюся, ви покараєте її не суворо, — вставив тато, і його голос звучав спокійно та рівно. —

Не маю права влізати у ваші особисті родинні справи. Хоч, виховуючи своїх дітей, покарань не практикую.

— Під карою кожен розуміє, що хоче, — гостро сказав Раєвський. — Відповідати за скоєну провину люди мають вчитися змалку. І в моєму розумінні обмеження в деяких правах чи привілеях вдарить винного досить сильно. Інакше відповідальності не навчиш.

— Ваша донька...

— Вихованка, — перервав Раєвський. — Я взяв на себе зобов’язання перед дружиною дати пристойне виховання і належну освіту її доньці. Знаєте, я людина старої формації. Називайте консерватором, як хочете. Але на консерваторах тримається світовий порядок. Лізу виховую строго. Стежу, щоб навчалася лише того, що повинні знати підлітки її віку. Й навантажую рівно стільки, аби вона не мала часу та змоги займатися різними дурницями.

— Цікаво, якими саме дурницями, на вашу думку, шановний пане Раєвський, може займатися така чудова дівчинка?

— Різними, — відкарбував той, пропустивши комплімент повз вуха, і Юрко знову зрозумів: це — відповідь, іншої не буде. — Наприклад, пес. Я мав із матір’ю Лізи серйозну розмову після того, як дівчинка отримала цей дарунок на іменини від свого хрещеного батька. І ми погодилися, що дарунок недоречний.

— Слід розуміти, ви причетні до зникнення собаки?

— Хіба я схожий на того, хто зловить тварину, запхає в мішок, прив’яже камінь і викине її з мосту в Дніпро?

— Я зовсім нічого такого не мав на увазі!

І Юрко з прикрістю почув: тато виправдовується.

— Я заплатив Романові, своєму водієві. Коли Ліза в гімназії, з псом змушена гуляти моя тітка, ви її бачили. Вона живе з нами й дбає про дівчину. Мені цікаво, де ви знайшли собаку. Роман, бач, не впорався з обов’язком.

— Вашого бульдога привів мій син. З його слів, пес тікав від ватаги босяків недалеко від Ботанічного саду. Юрій любить собак. І я не заборонив. Але попередив: породисту тварину напевне шукатимуть. Припустити не міг, що англійського бульдога викинули на вулицю.

— Ніхто його не викинув, сказали ж вам, — кинув роздратовано Раєвський. — На цьому розмову вважаю вичерпаною. Я пояснив усе це вам, пане інженере, для того, аби ви мене не розчарували.

— Тобто?

— Скільки ви хочете, щоб забрати бульдога?

За дверима запала тиша. Завмер і Юрко, закляк на місці. Він не чекав такого повороту.

Нарешті тато прокашлявся.

— Як накажете розуміти вас, пане Раєвський?

— Назвіть суму. В межах пристойного, звісно. Тисячу доларів за позбавлення мене від противного пса не пропоную. Але п’ять сотень, думаю, досить. Вважайте це премією, обіцяною за знайденого собаку. І приймайте рішення зараз, пане інженере. Зробіть приємне синові.

— Синові?

— Слухайте, я ж не сліпий! Бачу, як світяться його очі! Він хоче цього бульдога, я — ні.

— Але ж він належав вашій вихованці.

— їй належить лиш те, що куплене за мої гроші для її потреб. Сукенки, білизна, взуття! Ви хіба не зрозуміли, пане інженере? Тут, у цьому домі, все вирішую я! Дивно, що маю пояснювати такі елементарні речі освіченій з виду людині! Ось, нате!

Судячи з усього, Раєвський простягав татові обіцяні гроші.

Юрко закусив губу.

Цього разу тиша тривала не так довго.

— Заберіть, — мовив інженер Туряниця, і Юрко впізнав цей голос: так батько говорить, коли його розриває від гніву, та він не має права давати волю почуттям, стримуючись із усієї сили. - Заберіть, пане Раєвський.

— Чому? Це — гроші, шановний.

— Матимете час — гляньте в мою візитівку. Побачите: я працюю на фірмі, де платять пристойно. Тим паче, що гроші мені не потрібні, ваша пропозиція збігається з моїм бажанням.

— Тобто?

Тепер Юрко пожвавився: татові вдалося збити пихатого чиновника з пантелику.

— Я дуже люблю собак. Мав намір подарувати своєму Юрієві чотирилапого друга. Та бачите, все складається. Наші бажання збігаються, пане раднику міністра.

Щоки гімназиста палали.

Ніколи не міг уявити рідного батька таким завзятим, запеклим і переконливим брехуном. Це ж треба — собак він любить!

Та не соромно було гімназистові через те. Щоки пашіли від гордості за тата. А тато тим часом підсумував:

— Ви хочете позбутися бульдога. Я хочу мати собаку. Ви зараз позбавили мене зайвих клопотів. Хоча дружина моя буде проти собаки.

Знову неправда! Юрко аж закрив долонею

рота, щоб не зойкнути. Нічого, він збереже цю таємницю. Не розбовкає мамі, як тато її щойно оббрехав для користі справи.

— Мене думка моєї дружини в подібних питаннях ніколи не цікавить, — відрізав Раєвський. — І, як я розумію, ви прагнете бути чесним і не брати грошей за задоволення.

Відповіді гімназист не почув.

Тихо прочинилися ще одні двері, і звідти не вийшла — випливла невисока миловидна жінка,

вдягнена для виходу.

Вона зупинила погляд на гімназистові, котрий підслуховував під кабінетом. Побачила, що той аж присів з переляку. Приклала пальця до вуст. Чи підморгнула, чи здалося, не так важливо: почувши наближення кроків зсередини, Юрко зайцем відстрибнув туди, де мав би зараз стояти. А жінка опустила руку, знову стала серйозною, суворою. Кивнула, вітаючись із гостем, — чоловіки саме вийшли.

— Моя дружина, Лізина мама. Любов Гнатів- на, — сухо відрекомендував її Раєвський, і тут- таки запитав, наче не цікавлячись, а вимагаючи звіту: — Ти готова? Ми вже їдемо.

— Саме хотіла спитати, чи скінчив ти свої справи.

— Усе склалося на добре, Любо. Будь ласка, гукни сюди Лізу. І хай візьме свого пса.

Жінка вийшла, і на її повернення чекали мовчки. Лізу вона привела за руку, і дівчинка, ніби розуміючи, що бульдога забиратимуть дивилася куди завгодно, лише не в бік вітчима та прибулих. Бульдог, наче нічого й не сталося підбіг до Юрка, ткнувся носом йому в йому в ногу і дружньо гавкнув.

— Бачу, тут панує гармонія, — на лиці Раєвського не ворухнувся жоден м’яз, він повернувся до Лізи, однак говорив, дивлячись на її матір: - Дівчина дала оголошення в Інтернет. Вона порушила правила. Але результат цих дій — пропажа знайшлася.

— Джентльмен залишиться? — тихо цвірінькнула Ліза.

— За інших обставин я погодився б. Але тепер мушу накласти обмеження. Без кишенькових грошей моя підопічна бути не може. Тому вона залишиться без собаки.

- Як...

Раєвський завбачливо підняв руку, даючи знак: це ще не все.

— Ми з новими господарями домовилися, що пес житиме в них удома. Але ти матимеш змогу гуляти з ним тоді, коли ось цей хлопчик... — він клацнув пальцями у бік гімназиста.

— Юрій, — нагадав Туряниця.

— ... хлопчик Юрій буде вигулювати тварину. Звісно, в присутності твоєї тітки. Нехай ваша дружина телефонує моїй. Жінки швидше узгодять такі речі, як спільна прогулянка дітей. Гадаю, таке рішення — справедливе. Все ж таки собаку Лізі подарував хрещений. І дівчинка теж має право гратися з ним.

Цим радник міністра Раєвський дав зрозуміти: тему для себе і всіх присутніх закрив назавжди.

А Юрко з Лізою обмінялися колючими поглядами.

Доведеться ділити собаку на двох. От же ж халепа!