Гімназист і Чорна Рука

Розділ двадцять перший Тут ображений гімназист знову підслуховує, а потім шукає летюче авто

Першим до квартири зайшов Юрко.

Тобто його заштовхали. Зробив це господар, досить грубо, аж гімназистові здалося, що зараз знову вдарить. Обійшлося, але від того не стало легше. Бо Шпиг і надалі при всіх принижував хлопця, зовсім забувши: якихось п'ятнадцять хвилин тому вважав його помічником і навіть рівним собі товаришем. Міцно стиснувши Юркову руку поверх ліктя, відставний міліціонер поволік його через більшу кімнату, яку, мабуть, називав залою, до меншої, де, крім ліжка, старого комода та лампи на ньому, не було нічого. Бульдог дріботів за ними й гарчав.

— Тут поки що посидь, шаромижнику! — гаркнув Шпиг, підводячи Юрка до краю ліжка й розтискаючи правицю. Потім перевів погляд на Джентльмена. — Ти теж. Стережи його. Як полізе крізь вікно — хапай. Почув?

Пес, побачивши, що хазяїна звільнено, трохи заспокоївся, підбіг до нього, тицьнувся пласким писком у ногу, а потім сів, загородивши гімназиста спиною. Підходьте, мовляв, вороги.

— Закінчу з людьми — тобою займуся, — пообіцяв Шпиг, і, більше не зважаючи на Юрка, розвернувся й пішов до зали, причинивши за собою двері.

Образа переповнювала хлопця, лилася через край. Він розумів — не могло Шпигове ставлення до нього змінитися отак раптово, без жодної причини. Звісно, зараз відставний поліцейський розіграв виставу, щоб виправдати надвечірні сновигання гімназиста й урятувати його від більших неприємностей. Та все ж із показовою грубістю Шпиг переборщив. Юркові не сподобалося, коли чужі люди відважують йому потиличники. Бо свої, тато з мамою, цього вдома ніколи собі не дозволяли. Насварять — то таке, але рук не розпускали ніколи.

І все ж Юрко не стримався. Приклавши пальця до вуст, тихцем, ходою індіанського розвідника, підкрався до дверей. Бульдог ліг на живіт, поплазував за гімназистом. Нашорошивши вуха, Юрко не зміг нічого почути до ладу, затовстими виявилися двері. Закусив губу, глянув круг себе. Побачив бляшаний кухоль на комоді, його закривала лампа. Обережно, щоб під ногами не рипнула дошка, перетнув кімнату і повернувся назад уже з кухлем, приклав до дверей краями, а вухо — до дна.

Тепер чути було краще. Тим більше, що чоловіки за дверима знову перейшли на підвищені тони.

— ...зуби не заговорюй! — гримів голос полковника Медвідька. — Скільки тебе знаю, Назаре Захаровичу, стільки часу ти маєш симпатії до таких злочинців!

— Зараз ви брешете, пане Медвідько! І не червонієте! — вигукнув Шпиг.

— Легше з язиком! Де це я брешу!

— У мене ніколи не було симпатій до душогубів, ґвалтівників, розбійників, крадіїв, шахраїв! Ви забули, скільки я їх ось цими руками переловив у Києві за той час, що ви мене знаєте!

— Припиніть демагогію! — втрутився Стрельцов, що говорив на диво дзвінко. — Ви чудово розумієте предмет нашої розмови! Ви зараз хочете сказати, що солдати, які повернулися з Донбасу, — не злочинці, а цілком безпечні для суспільства особи. А я вам скажу — ми таких навіть до себе па службу не беремо! Психіка в них слабка! Воювати хочуть, як ось цей ваш дорогий Добрянський!

Шпиг прокашлявся.

Юрко голову давав на відсіч — зараз відставний поліцейський смикає себе за кінчик вуса.

— То — політика, пане Стрельцов. Ну її до чортової мами. Мене завжди цікавили суто кримінальні злочинці. Тим не менше, Олесь Добрянський не вбивав Яшку Зозулю. Ви не того заарештували.

— Того самого! — знову ревкнув Медвідько. — Ти дивись, Назаре Захаровичу. Бо справді перевіримо, чи ти випадково біля трупа опинився! Покриваєш убивцю! Спільник!

— Перевіряйте!

— Зараз ви сказали, що Добрянський не вбивав Зозулю, — вступив Стрельцов. — Ляпнули, аби ляпнути, бо симпатизуєте йому, чи маєте конкретну інформацію?

— Я симпатизую всім, кого невинно засуджують, — мовив Шпиг. — І жертвам злочинів. У даному випадку це згадана мною акторка Добрянська та її правнук. За моїм припущенням, Зозулю вбили, щоб пограбувати. Я доклав чимало зусиль, аби вийти на слід справжнього вбивці.

— Слідство і суд скажуть, хто вбивця, — буркнув Медвідько.

— Хай буде підозрюваний, — легко погодився Шпиг. — Але — реальніший, ніж ветеран війни. За моєю інформацією, Зозулю вбив такий собі Сипливець.

Знову стало тихо.

— Чекай. Ти про Соплю?

— Саме так. Сипливець, Аркадій Якович. Прізвисько Сопля. Мої дані цілком достовірні. Я довіряю своїм джерелам.

— Є така особа, пане Медвідько? — поцікавився Стрельцов.

— Та є! — вигукнув той. — Тип відомий. Здатний на все. Чому ти не пішов з цим відразу до мене, Шпиг?

— Хотів, — признався той. — Але ж іншої роботи до чорта. Бачте, раптом заплакана матуся просить синка знайти. Та й вирішив довести справу до кінця, подати вам Соплю на блюдечку. Я ж не знаю, де він зараз. І тут ви самі, мов сніг на голову. Тільки час марнуємо на порожні балачки.

— Далеко не порожні, — мовив жандарм. — Звісно, усе це буде з’ясовано. Сварка між двома злодюжками мене зовсім не цікавить. Якщо все так, як каже Шпиг, нехай далі цим займається ваш департамент, пане Медвідько.

— Та вже займемося, — почулося у відповідь. — Треба негайно дати вказівку, хай перевертають увесь Київ і шукають Соплю. Далі розберемось.

— Розбирайтеся, — сказав Стрельцов уже значно спокійніше. — А ви, Шпиг, займайтеся собі виховною роботою.

Почулися кроки, грюкнули вхідні двері, а ті, за якими принишк Юрко, блискавично відчинилися. Від поштовху гімназист не втримався, полетів на підлогу, стискаючи кухоль. Бульдог крутився поруч.

— Все чув.

Шпиг не питав — сам чудово все бачив, ставши у проймі дверей.

— Так нечесно, — буркнув Юрко.

— А в мене, Івановичу, сумніву не було, що ти підслуховуєш. Багато чого говорив для твоїх вух. Зрозумів ти це чи ні, то таке. Вставай.

Назар Захарович простяг руку.

Похитавши головою, Юрко підвівся сам. Покрутив кухоль, поставив назад, виклично глянув на відставного міліціонера.

— Можна було мене попередити. Я б вам підіграв.

— Тому й не попередив, — пояснив Шпиг. — Навіть не моргнув. Ці двоє — терті книші. Особливо той, Стрельцов, з охоронної фірми. Напевне раніше працював у міліції, ще й на високих посадах. Гру розкусять махом.

Схоже, чоловік не думав вибачатися. Ну й нехай! Особиста образа турбувала зараз Юрка найменше.

— Далі що робимо? — запитав.

— Ти — дуй додому, давно пора.

Після всього, що було за цей день? А ось це вже ні і ні!

— Гм-м-м...

Шпиг звично смикнув себе за краєчок вуса, потер поголене підборіддя.

— Добре, — промовив врешті. - Ти ж тепер однак не заспокоїшся. Мо’, дурні якоїсь накоїш без мене. Краще поки що побудь у мене на очах.

— То що робимо, пане Шпиг?

— Хапаємо за карк Соплю. Поки Медвідько його шукатиме, маємо ще час. Я ж зумисне не сказав, де убивця зараз. Своїми руками схопити його — для мене, вважай, справа честі. Виграю час.

— Для мене теж, — вставив гімназист.

Бульдог гавкнув.

— Ну, тоді летимо. Він на Деміївці зараз, в одному нехорошому місці, на Совських ставах. Там сьогодні велика гра. Карти.

— То вам це сказали?

— Еге.

Шпиг витяг з кишені пістолет, перевірив набої в обоймі.

— Умова одна, Івановичу. Ти нікуди не лізеш. Там такі чорти... Від того пекла тобі треба триматися подалі. Згода?

Зітхнувши, Юрко кивнув.

— Ти меткіший. Дуй вниз, на Хрещатик. Знайдеш таксі, маякнеш на мобільний, де стоїте. Я вийду ніби погуляти.

— Чому?

— Про всяк випадок. У мене є машина, старенька, в дворі стоїть. Її можуть пасти, тому краще на таксі. До Деміївки — сотню. Домовишся?

-Ні.

Шпиг труснув головою.

— Чого це?

Юрко витяг свої гроші.

— За сотню, пане Шпиг, водій поїде швидко. За дві сотні — летітиме. Будь тут!

Останні слова призначалися Джентльменові.

І вибіг, не давши детективу вставити слово.