Гімназист і Чорна Рука

Розділ четвертий Тут гімназист розповідає про капості й погрози Чорної Руки

Після сказаного Шпиг машинально зиркнув на свою правицю, розчепіривши пальці. Тоді глянув на ліву. Для чогось потер і запитав;

— У кого чорна рука?

— А я звідки знаю, — знизав плечима Юрко. — Ось, гляньте.

Витяг з кишені штанів складений учетверо аркуш і тицьнув відставному міліціонеру. Той взяв обережно двома тлустими пальцями, ніби щось небезпечне. Легенько труснув у повітрі, глянув на світло, для чогось понюхав, і обережно розгорнув, наче боячись, аби не випало щось ізсередини.

Але там на весь аркуш відбився чорний слід долоні з розчепіреними пальцями. Вільне місце згори займав багато разів перечитаний Юрком напис:

ЗАВТРА 5 ГОДИНА

СПАЛЕНИЙ ДІМ НА ПОДОЛІ ТИ ЗНАЄШ

ПРИНОСИШ 1 ТИСЯЧУ АБО БУДЕ БІДА

ЗАЛИШ У ВЕЛИКІЙ КІМНАТІ МОВЧИ

Прочитавши вголос, потім ще раз — про себе, Шпиг подивився поверх папірця на принишклого гімназиста. Знову для чогось прочитав голосно. Причому коли дійшло до слова «біда», чоловік скосив очі на мертву людину. Це додало загадковій та водночас безглуздій записці нової, несподіваної ваги. Склавши аркуш, покрутив його, потім смикнув краєчок вуса.

— Чорний відбиток руки замість підпису. Отже, автор цього послання так себе називає. Більше нічого не зрозумів.

— Я теж, — сказав Юрко. — Але вже двоє з тих, хто отримав такого листа і не виконав вимоги Чорної Руки, справді мали халепу. Після того третій, мій товариш Василь Черниш, повірив і послухався.

— Тепер, виходить, твоя черга? Оця ваша Чорна Рука в усіх вимагає гроші?

— Ще й великі, як бачите, — зітхнув гімназист.

— Та бачу! Коли працював у міліції, мав п’ять тисяч гривень платні на місяць... Цей чорнорукий, бач, копієчка до копієчки в мільйонери пнеться. З кожного по тисячі, а ще ж ставки підніме. Апетит нагулює, поки його бояться і слухаються. То оце ти гроші приніс?

Гімназист спритно струсив з плечей сумку, клацнув замком, видобув звідти цупкий подарунковий конверт. Такі продаються в супермаркетах і розраховані саме для купюр — зараз на дні народження іграшок не дарують.

— Тут все. Наколядував цього року, хресні розщедрилися. А ще п’ятдесят гривень дрібними назбирав, здав макулатуру і кришечки пластмасові з пляшок.

— На яку радість збирав?

— А, — махнув рукою гімназист. — Хіба це тепер має значення.

— Має, — кивнув Шпиг. — Заради чого старався?

— Годинник, — зізнався Юрко. — На ланцюжку, цибулинка така. Голіцин продає.

— Дворянин? — швидко запитав Шпиг.

— Чому — дворянин? — здивувався гімназист, аж відступив на крок, та раптом, згадавши, відмахнувся: — А, ви про це! Історією ж цікавитесь! Наш Голіцин своїм пращуром дуже й дуже пишається.

— Знайшов, ким пишатися, — буркнув детектив. — Історію хай вчить.

— Так він знає. Каже — дід давнього дворянського роду. А породичалася ця гілка Голіциних із не менш давнім козацьким родом.

Тут уже Шпиг зацікавився:

— Козаки з московитами? Це хто?

— Був такий гетьман Безпалий. Його донька й побралася з Голіциним три сотні років тому.

— Еге. А не сказав тобі той ваш Голіцин про одну маленьку деталь? Ті Безпалі — зрадники. Продалися за дворянські титули. Підтримували Москву проти українських гетьманів.

— А нащадкові все одно. Головне, що предок — правдивий дворянин, — пояснив Юрко. — Кому служив — немає значення. Каже, його предки втрималися при владі, бо вміли домовлятися. Дідові нашого Голіцина російський цар колись пожалував за вірну службу ціле село під Києвом. І годинник.

— То, виходить, нащадок дідову спадщину розпродує потай від батьків.

— Чому ви так вирішили, пане Шпиг?

— Вирвалося, — мовив той. — Але в мене, хлопче, нічого просто так не вилітає. Чекай-чекай- чекай...

Вкотре смикнувши себе за кінчик вуса, відставний міліціонер наморщив лоба, поплямкав пухкими губами, на обличчі з'явився вдоволений вираз.

— О, я ж казав! Ти запитай у свого Голіцина про годинник. Можна припустити, що це його власний. Наприклад, дід подарував. Чи спадок залишив, таке теж буває. Лише так продаватиме, не спитавши. Але якщо ж годинник татів, і малий Голіцин скидає його потай, за швидкі гроші, — краще не зв'язуйся. Інакше будеш мати клопіт.

— Чому?

— Бо тато побачить, що годинник зник. Трусне сина. Той вкаже на тебе. Ще й заявить — ти вкрав. Доведи потім цим нащадкам зрадливих гетьманів, що Туряниці — не злодії.

— Про це я не подумав, — кивнув Юрко. — Поцікавлюся. А якщо він збреше?

— Бач, уже сумнів є! — Шпиг багатозначно підняв вказівний палець. — Тому, паничу гімназисте, ліпше не встрявай у сумнівні оборудки. Кажу тобі як людина, котра чверть століття має справу з кримінальним елементом.

Тим часом бульдожка вже впорався з бутербродом, підбіг до нових друзів, примостився поряд і подивився на Шпига. Не стримався Назар Захарович, підморгнув псові.

— Чорна Рука, ким би він не виявився, точно знає: в тебе є тисяча гривень. В інших він теж вимагав гроші?

— Так, гроші. В кожного різні суми.

— Давно почалося?

— Скоро місяць, — тепер Юрко відчув себе особою, яку допитують, а вона дає свідчення, тому почав говорити по суті, намагаючись бути лаконічним і зрозумілим: — Отже, так. У середині вересня Коли Моховий, теж із нашого класу, знайшов у зошиті записку. Мовляв, принеси завтра у згорілий будинок на Подолі, поклади під цеглину у великій кімнаті. Не зробиш — капець тобі. Ну, і слід чорної руки, як ось тут, — він кивнув на папірець у Шпиговій руці. — Моховий тоді посміявся. Ще причепився до Володьки Зубка, це наш майстер когось розіграти. Той, звісно, ні сном, ні духом. Викинув Колько записку Чорної Руки в клозет, порвав і спустив в унітаз. Нічого не приніс, лиш прогулявся тут поруч. Зубка з собою взяв. При ньому тицьнув дулю в бік будівлі, сам хвалився. Так він усе те собі бачив. Назавтра нічого не сталося. Але через день біда таки його знайшла.

— Яка саме?

— Батькам хтось стуконув, що Колько грає в комп'ютерні ігри на гроші, — Юрко обмежився цим поясненням. Добре, Блоха не дізналася.

— Хто така?

— Керівничка класна, Блоховська. Її наш директор, пан Андронакі, називає пафосно Залізною Леді. Сам теж ніби з каменю, нічого його не проймає. Ох, компанія підібралася, — зітхнув він.

— Нічого, це ж не тюрма, а наука, — філософсько мовив пан Шпиг і, побачивши, що Юрко готовий сперечатися, змінив тему: — То як там з Моховим усе скінчилося?

— Наче підмінили хлопця. А був же веселий, хоч порушував дисципліну.

— Я так розумію, з капостями Чорної Руки ви це тоді не пов'язали, — мовив Шпиг, тут же пояснивши свою думку: — Бо інакше другий твій товариш не наплював би на схожі погрози.

— А другим Володька Зубко був! — вигукнув Юрко. — Тижня не минуло, і знаходить він таку саму записку. Теж слід Чорної Руки, знову вимагали грошей — тисячу гривень. Треба було сюди ж принести. Зубко, може, й не наплював би, навчений випадком із Моховим. Та бабуся у Володьки заслабла. Бігав по аптеках з рецептами, закрутився. А за якийсь час Блоха тягне його до Андронакі. Якось випливло, що Володька писав шпаргалки на контрольних з математики в есемесках і пересилав відразу кільком учням. Телефони треба вимикати — хоча б звук. Ось ніхто й не чув, як повідомлення пищали.

— Серйозне порушення, мабуть.

— Дуже. Контрольні нікому не зарахували, і батьки Зубка змушені були довго просити Андронакі, щоб для їхнього сина зробили виняток, не виключали. Пощастило, він у нас геній алгебри. На всіх шкільних олімпіадах честь гімназії відстоює. Зробили виняток, але оголосили всім, що так щаститиме не кожному.

— Далі можеш не розказувати, — кивнув Шпиг зі знанням справи. — Коли покарали другого, третій уже послухався Чорної Руки. Тепер, бач, твоя черга. Забагато вона знає.

- Хто?

— Ота рука. Тобто — він, бо це навряд чи дівчисько. Чекай, — відставний міліціонер раптом стрепенувся. — Дівчатам такі погрози приходили?

— Поки ні. Наскільки я знаю. Хоча можу помилятися, я ж теж нікому не сказав.

— Не ризикує чорнорукий чіпати дівчат, — багатозначно підніс пальця Шпиг. — Вони — не ви, козаки. Наш брат не признається, що його лякають і він боїться. Як же, козакам не можна. Скільки я через те нахлебтався свого часу, коли бандитів ловив! — він черкнув себе долонею по коротенькій шиї. — Дівки відразу гармидер здіймуть, на весь базар. А погрози, та ще й дівчаткам — репутація гімназії. Згоден?

— Ага.

— Ту Чорну Руку всім світом шукатимуть. І знайдуть, я тобі гарантую. Мало не буде. Йому це треба? Ні. Ось ще один тобі, Івановичу, доказ і прикмета водночас: шукати слід паскудного хлопця. Серед вас, у гімназії. Ніхто сторони записку не підкине. Бо з вашими порядками туди у Першу зразкову, жоден чужий не зайде. До того ж треба знати, кому доповідати про всі ці порушення.

— Стукати.

— Точно, є таке слівце. Кримінальники так балакають.

І враз якась легка тінь набігла йому на обличчя. Ніби спогад виявився надто болісним.

Провів відставний міліціонер долонею по обличчі, ніби витирав спогад, наче хусткою. Простяг записку Юркові, мовив діловито:

— Хочете знайти Чорну Руку — можу порадити, як це зробити. Не тут і не зараз, бо бач, що робиться.

Шпиг кивнув на кімнату, де лежало мертве тіло, про яке гімназист, захопившись, встиг забути. Зібрався щось відповісти, можливо, домовитись ще раз, у іншому місці, зустрітися із детективом. Уже відкрив рота.

Завмер.

З вулиці почувся глухий звук — хтось ударом прочинив хвіртку й знадвору почулися кроки. Не один чоловік сюди поспішав. Упевнено йшли. Не інакше — знали, що тут знайдуть. Дізнатися б, чого всіх саме сьогодні тягне в цей будинок!

Юрко не зміг приховати паніки, яка охопила його. Гімназист у такому місці, ще й за таких обставин — це вам не супергеройське кіно. Хлопець уже не мав жодних сумнівів у тому, що Шпиг не збирається розказувати стороннім про їхню зустріч. Але ж Бог знає, хто квапиться сюди зараз. І наміри цих людей навряд чи добрі. Думки майнули в голові блискавкою.

Але в той самий час, коли вони майнули, відставний міліціонер міцно схопив Юрка за карк. Той, своєю чергою, ледь устиг учепитися за ремінь сумки — так, ніби це могло його врятувати. Хлопець не чекав, що чоловік з доволі незграбною комплекцією й короткими ногами виявиться аж таким спритним, — Шпиг стрімко поволік Юрка через прохідну кімнату з мерцем у іншу, дальню, а Юрко, своєю чергою, тягнув за собою ранець. Пес дріботів за ними, думаючи, що це така гра.

Прибульці вже входили до сіней.

Шпиг не штовхнув — жбурнув Юрка, мов клумак із ганчір'ям, до старого клишоногого ліжка — єдиної меблевої речі, що лишилася тут після пожежі. Хлопець, зрозумівши все без зайвих слів, порачкував під ліжко, забившись якомога далі. Воно трималося на трьох ніжках, що дозволяло Юркові з його зростом скористатися укриттям на повну котушку. Він ще затягував за собою наплічника, а Шпиг уже йшов геть, назустріч тим, хто заходив до кімнати, аби перехопити, зупинити, затримати їх.

Бульдожих спершу ткнувся за Юрком, але хлопець махнув рукою — йди, йди геть. Пес на диво послухався: розвернувся й подріботів назад. А з сусідньої кімнати чулося голосне, суворе, обурене й здивоване водночас:

— Кого я бачу! Назар Шпиг! Власного персоною! Біля трупа! Без вас у Києві вода не святиться!