Гімназист і Чорна Рука

Розділ двадцятий Тут Шпиг дає гімназистові по шиї

Спершу Юрко образився на Шпига.

Потім образа меншою не стала, проте перемогла цікавість. Гімназист не збирався йти додому, не дізнавшись, чим уся ця історія нарешті закінчиться. Бо Голіцина він змушений був відпустити. Ще й пообіцяв уголос, при Назарові Захаровичу: таємницю збереже, з голови падлючого князя жодна волосина не впаде. Тож подався за відставним міліціонером кудись углиб Подолу. Пес дріботів поруч, без повідка, намагався не відставати.

Шпиг не гнав від себе почет. Навпаки, сприйняв хлопчика й собаку як належне. Нічого не казав, аж доки дісталися до початку Костянтинівської. Тут він спинився і нарешті порушив мовчанку:

— Йшов би ти додому, Івановичу. Вже, бач, Сіріє. Батьки спохопляться.

— Нічого. Я часто так гуляю. Вони звикли.

— Дмешся на мене?

— Дмуся.

— А що я мав з ним робити? На палю почепити? За карк — і в тюрму?

— Я дав слово його не чіпати. І він тепер ви крутиться.

- Як не цю гидь робитиме, то іншу. Я знаю цю породу, - зітхнув Шпиг. - Рано чи пізно хтось писок йому таки натовче. Як не ти, то інші Не подивляться, що воно з князів.

— Заспокоїли.

— Але найближчим часом воно нікого не чіпатиме. Сидітиме мишею. А мені лишилося Соплю знайти.

— Це прізвище?

— Прізвисько. Аркадій Сипливець він. Знаю його ще з часів міліцейської служби. Вуличний грабіжник, гопник. Постійно носить ніж. Тепер думаю, пістолет так само.

— Голіцин не міг переплутати?

— Прізвисько не рідкісне, — погодився Шпиг. — Знаю ще двох, до кого ці «соплі» причепили Але один у тюрмі, — кивок у бік в'язничних мурів, що бовваніли в сутінках, — а інший у бігах До того ж Аркаша Сопля справді має виходи на тих, хто робить фальшиві документи. За моїми даними, вони із Зозулею були не найкращі друзі та все ж досить добре знайомі. Щось підказує мені, Івановичу: щоденник гімназиста забрав саме він. Через це й сварка в них сталася, через цю реліквію Сопля й зарізав Зозулю. Пронюхав від того про цінність украденого. Зозуля, гадаю, торгувався зі Стрельцовим. Боявся ного, тож вирішив зникнути, зробити нові документи. Вийшов на Соплю, той дізнався, що до чого — і вирішив сам заробити.

— Думаєте — ще не продав?

— Може, — кивнув відставний міліціонер. — Але товар специфічний. На нього є лише один покупець. Він сам шукає реліквію, і двічі не платитиме. Тим більше, вбивцю не шукають — замість Соплі Олеся посадили.

Тим часом осінній вечір упевнено проник до Києва. Стало трохи прохолодніше.

— Тобі вже час додому, — повторив Шпиг. — Далі я вже сам. Десь тут, на Подолі, його лігво. Притягну справжнього вбивцю за шкірку в поліцію. Олеся звільнять.

— Я з вами, — рішуче сказав Юрко. — Я ж вам допоміг, і ви це визнали.

Поруч заворушився Джентльмен, гавкнув, нагадуючи про себе.

— Ми допомогли, — швидко виправився гімназист. — І проганяти нас зараз не по-товариськи.

Шпиг смикнув себе за вус.

— Так то воно так, Івановичу. Але тягти тебе... — пес знову гавкнув, і детектив так само уточнив, — тягти вас до розбійницького лігва я не маю права.

Станеться з тобою якась чортівня, то твоя матуся мені голову відкрутить. А батько по судах затягає.

— І все одно ми з Джентльменом нікуди не підемо.

Шпиг укотре пошкріб потилицю.

— Тоді гуляйте тут. Я спіймаю Соплю, покличу поліцію, а ви будете глядачами. Домовились?

Не надто подобалася Юркові така пасивна роль, та робити нічого — згодився.

Шпиг розчинився в сутінках, а гімназист із бульдогом лишилися біля щойно відбудованого кінотеатру «Жовтень» — нудитися. Аби чимось зайнятися, Юрко знайшов палицю і почав кидав її в різні боки, а Джентльмен гасав, щоразу знаходячи й приносячи її в зубах. Хлопець приготувався чекати довше, але раптом перед ними наче з повітря виник детектив. Сам, без супроводу, і вигляд у нього був трохи розгублений.

— Утік? — видихнув Юрко, передбачаючи найгірше.

- Розминулися, - роздратовано буркнув Шпиг. — Там, де я хотів знайти Соплю, він три дні ночував, а сьогодні вдень забрався геть. Міняє місця, такі їхні звичаї.

— Знаєте, де він буде тепер?

— Спробували б мені ті гаврики не розказати, — відставний поліцейський потер лівою долонею правий кулак. — Але Сопля буде там десь аж за дві години. Нема чого вам із собакою ще товктися, час убивати. Йдіть уже, кажу.

— А ви?

Шпиг показав рукою вперед.

— А я теж додому. Не тинятися ж Києвом. Пересиджу — й далі на полювання.

— Далеко?

— Михайлівський провулок. Заодно прогуляюся.

— Тоді ми погуляємо з вами. Час для мене, пане Шпиг, зовсім ще не критичний.

Відставний поліцейський хотів щось заперечити. Та, видно, стомився сперечатися.

— Гайда. Чаєм пригощу, з бубликами.

Жив Назар Захарович Шпиг трохи нижче від Михайлівської площі, у самій глибині провулку, у невеличкій квартирі на першому поверсі.

Власника будинку витягнув колись із кримінальної халепи, тож плату за житло вносив доволі символічну. Коли звільнився З ПОЛІЦІЇ, ця обставина стала в пригоді. А щедрому хазяїнові відставний поліцейський часом допомагав безкоштовними порадами.

Наблизившись до парадного, детектив поліз по ключ.

З темряви раптом гаркнули:

— Руки! Руки з кишені!

Голос видався Юркові знайомим. Де й коли чув — не пам’ятав, але не так давно, це точно.

Завмер Шпиг. Та, схоже, зовсім не злякався.

— Револьвер у мене в правій. Мені б двері відімкнути. Ключ не стріляє.

— Пащекуєш з начальством, Назаре Захаровичу.

Враз гімназист згадав. Не бачив, який на вигляд поліцейський полковник Медвідько, та голос згадав — говорив саме він.

— Так у гості до мене кортить, що під дверима мерзнете?

— Цс ти, Шпиг, до мене в гості поїдеш. Заодно й згадаєш, де наша управа.

У світло ліхтаря ступив опецькуватий, навіть у цивільному пальті схожий на грушу, чоловік із широким, ледь приплюснутим носом.

— А ви, панове, ніяк не подорослішаєте. Все гарикаєтесь, — озвався ще один голос.

Поруч із Медвідьком став високий, значно молодший за поліцейського чоловік у цивільному. Юрко здогадався, хто перед ним: Стрельцов, керівник приватної охоронної фірми, з вигляду — колишній офіцер.

— Бачу, собаку з того будинку ви таки пригріли?

— Сам живу, як бачите. Веселіше. Це злочин?

— Про справжні злочини давайте поговоримо або у вас у квартирі, або — пройдемо до поліцейського відділення, — сухо промовив Стрельцов, підтягуючи чорні лайкові рукавички. — Або поїхали до мене в офіс, там тихо й спокійно.

— Чим це я зацікавив солідну охоронну контору?

— Не заговорюй зуби! — гаркнув Медвідько. — Вирішуй, де будеш признаватися!

— В чому, пане полковнику?

Аж тепер обоє звернули увагу на Юрка, що принишк і навіть намагався відступити подалі.

— Це що таке? — Медвідько тицьнув на хлопця пальцем.

— Не що, а хто, — спокійно поправив Шпиг. — Учень восьмого класу Першої зразкової гімназії Туряниця Юрій Іванович.

— Що тут робить гімназист у такий час? Живе поруч?

— Ні, — відповів Назар Захарович, жестом підкликав Юрка до себе, той слухняно наблизився. — З дому тікає. Хуліган, вчиться погано, вранці матуся знайшла цигарки. А ще по непристойних сайтах лазить.

А далі Шпиг зробив те, чого Юрко від нього не чекав.

Замахнувся коротко.

Раз — і влупив потиличника.

Не сильно бив, але відчутно. Від удару в Юрка аж кашкет злетів з голови.

Дзявкнув бульдог, реагуючи на зраду.

— Ви чого! — щиро вигукнув Юрко, голос забринів, очі стали вологами. - Ви не маєте права!

— Мені твоя матуся таке право дала! — відкарбував Шпиг, і далі заговорив уже до Медвідька зі Стрельцовим: — Ви ж знаєте, чим я займаюся. Приватний розшук, дрібниці різні. В поліцію з цим батьки йти не хочуть. Ось, добрі люди їм мене порекомендували.

— Чому додому гімназиста не повели? — поцікавився Стрельцов.

— Затяг його до себе для профілактичної розмови. Не на вулиці ж, і не при батьках. Тут справа тонка, панове. Чоловіча, я б сказав.

Шпиг знову замахнувся.

Юрко втягнув голову в плечі. Але удару не було — зупинив різкий окрик Медвідька:

— Досить з нього.

Знизавши плечима, відставний міліціонер опустив руку.

— Так, — подав голос Стрельцов. — Заходимо всі до вас. Гімназист хай зачекає. Відповідаєте на наші запитання, пане Шпиг. Якщо відповіді нас влаштовують, ви й далі займаєтеся своїми справами. Доправляєте втікача батькам особисто в руки. Та якщо розмова нам не сподобається, хлопця туди, куди слід, веде патрульна поліція. А ми з вами їдемо до нас у офіс, на Бульварно- Кудрявську. Приймається?

Шпиг знову знизав плечима.

— Хай так. Нічого не розумію, коли чесно.

— Відчиняй нарешті двері, — грубо наказав Медвідько. — Ми все тобі пояснимо. На пальцях.