Гімназист і Чорна Рука

Розділ дев’ятнадцятий Тут звучать викриття й звинувачення

— Як тебе звати? — спитав Шпиг.

— Голіцин, — відповів замість нього Юрко, додавши після короткої паузи: — Лев.

— Не тебе питали! — той, хто підписувався Чорного Рукою, наставив на Юрка палець, наче дуло револьвера.

У двір нарешті вбіг бульдог, але не гавкав, побачивши, що втікача спіймали.

— Забери собаку, — повторив Левко.

— Не зачепить, стій спокійно, — заспокоїв Юрко.

— Я його вже бачив тут. Коли зустрів тебе з ним тоді в парку, але нічого не запідозрив.

— Тю! — вирвалося в Юрка. — А що б ти запідозрив? Я ж був тут того ж дня, коли ти мене сюди викликав своїми погрозами. Хочеш виглядати всесвітнім злом, рухати світом, мов шаховими фігурами. Так ти собі все уявляв?

— Не твоє діло, що і як я собі уявляю!

— А ось і моє! — Юрко мимоволі стиснув кулаки, зиркнувши при цьому в бік Шпига, але той не квапився переривати їхню розмову. — Насправді ти — дрібний капосник. Мені б раніше про все здогадатися, — продовжив Юрко, але я, бач, сам себе перемудрив! Пішов тим самим шляхом, що й ти. Зробив спершу ту саму помилку!

— Яку помилку?

— Стороженко. Чомусь усі вважають його здатним зрадити. А він просто такий, не зовсім компанійський. Якоюсь мірою навіть нещасний. Але товариство звикло вважати: раз хтось не з нами, той неодмінно проти нас. Ти теж не надто товариський, б’ютифул бой, — Юрко вклав у що фразу максимум ядучості, на яку був здатен. — Але тому є пояснення. Ти ж у нас нащадок славетного роду. Родовід тебе і виказав.

— Як то?

— А так то! Стороженко довів, що він не зрадник. Тим більше — не Чорна Рука. Не підкидав записки сам собі, аби відвернути підозру. Її показав мені ти. А раніше — підкинув Глібові. Для чого? Тобі ж нічого не загрожувало. Але ти вирішив — з усіх, хто причетний до псування монітора, лише Стороженко може виявитися слабкою лапкою. Погано думаєш про інших, тому й зіграв па випередження. І Стороженкові заткнула рота моторошна, всесильна і всюдисуща Чорна Рука. Якої бояться більше, бо вона довела, що здатна на будь-яку підлоту.

Бульдог тявкнув, ніби погоджуючись із висновками хазяїна. Шпиг і далі мовчав, лиш за звичкою смикнув себе за краєчок вуса. Підбадьорений підтримкою, Юрко завершив викриття:

— У собі я впевнений. Хто міг боятися свідчень Стороженка? Ти і Стьопа Мартишок. Але навіщо Шпалі підкидати записки. Він може не надто розумний і простий, наче двері, зате чесний у своїй простоті і навіть грубості. Він сильний, прекрасний хлопчику.

— Досить мене так називати!

— Не досить! — вигукнув Юрко. — Бо з нас усіх лише в тебе нема впевненості в собі, віри у власні сили! Хоч ти, Голіцин, по маківку наповнений вірою у власну значущість! Ти ж хвалився, що в тобі, окрім дворянської, ще й гетьманська кров тече — гетьмана Безпалого. Але зіпсований козацький рід Безпалих, як і Голіцини, триста років теж служив не Україні, а російському цареві! Безпалі продалися за почесті, землі, шляхетні чини, грамоти, хутори й кріпаків! Тож насправді Безпалі з діда-прадіда — зрадники і паршиві вівці.

— Закрий свою пащеку!

Лев, стиснувши кулаки, ступив до Юрка.

— Е-е, півні! — вирішив нарешті втрутитися Шпиг.

Бульдог загарчав. Саме це змусило Голіцина трохи охолонути.

— Язика прикуси, — мовив уже тихіше.

— Я можу мовчати. Але це нічого не змінить. Твій прапрадід отримав за вірну службу російській короні поганеньке помістя під Києвом. Не як нагороду за службу, це так його втішили. Він образився, тому й дзвонив про свої досягнення всюди, де міг. Не так справжні чесноти, як вигадані. Потім і Безпалі, і частина Голіциних почали служити вірою і правдою царським наступникам — більшовикам. Нарешті, вже в наші часи, твій батько робив усе можливе й неможливе, щоб отримати державну посаду в Києві. Мій тато начуваний про це... Проте посада ця нічого доброго йому не принесла. Мабуть, Безпалим за зраду трьохсотлітньої давнини справді щось пороблено, як каже моя бабуся. Нас усіх ти зневажаєш, тому й стежиш за всіма потай. Вишукуєш чужі грішки. Тішишся, якщо знаходиш гнилішого за тебе. Хоч насправді помилки роблять усі, помилка — ще не злочин. А ось зрада — злочин. Ти — зрадник по крові, боїшся гніву товариства, через те зраджуєш потайки. Так і з’явилася оця Чорна Рука.

Шпиг кахикнув.

— Я надто довго слухаю вас, хлоп’ята. Час іде.

Ти, Івановичу, пречудово знаєш, що мене інше цікавить.

— І все ж я закінчу.

Бачив би хтось зараз Юрка Туряницю збоку.

Зі старшими хлопець майже ніколи не погоджувався, особливо вдома. Але при цьому жодних нечемних вибриків собі не дозволяв. Завжди обережно запитував: «Можна, я скажу?», не забував про «будь ласка» і «дякую». Але тепер наче підмінили хлопця: сказав — відрізав, різко і категорично. І Шпиг, на власний подив, лише мовчки кивнув. А Юрко тим часом не говорив — кидав слова в лице Голіцину, шмагав того словами, наче різками.

— Ти гендлюєш усім, що можна продати. Тягнеш з дому, бо знаєш — нічого воно тепер не варте. Не здивуюся, якщо за кожною твоєю оборудкою стоїть шахрайство. Але ти перейшов межу, Голіцин. Ти залякуєш, погрожуєш, шантажуєш, витрушуєш у такий спосіб останнє. Я гроші довго збирав. І чесно хотів купити в тебе старий годинник, який, підозрюю, ти стибрив удома. Кілька днів тому ти переконався: в мене ці гроші ще лишилися. Тож знову вирішив їх вимагати. Годинник впариш ще комусь. Або — не впариш, він буде приманкою. Отже, кожен наступний покупець - нова жертва Чорної Руки.Бо твоєю жертвою, заздріснику, стає кожен, хто має гроші. Ви, Голіцини, три сотні років цінуєте лише їх.

— Визнаю. Спалився, — буркнув Лев. — Мене збісила та дівуля в парку, в неділю!

Ляпнув — пошкодував. Юрко прочитав це на розпашілому обличчі супротивника. Та все ж додав останній пазлик до розкиданої мозаїки:

— Дівчину звуть Ліза! Вона знала про твоє походження, і все одно не захотіла гуляти з тобою. Вона обрала мене на зло своїй церберці! Я бачив її вдруге в житті! Але твоє самолюбство це зачепило, ось чому ти знову прислав мені свою чорну мітку! Ти відповіси, Голіцин! Перед усіма! А поки що я сам тобі писок натовчу!

Тут Шпиг рішуче виступив уперед, став між гімназистами.

— Таки справді час відповідати. Але ти, Івановичу, й пальцем мені свідка не зачепиш. Ніхто про нашу розмову не дізнається.

— Усі знатимуть! — уперто правив своє Юрко.

— Ніхто! — гримнув відставний міліціонер. — На карту поставлено долю ні в чому не винної людини! І якщо він, — товстий короткий палець тицьнув у бік Голіцина, — зараз почне варити воду й торгуватися, усі мої зусилля полетять під три чорти!

Розвернувшись до Лева, Шпиг немов забув про існування Юрка і бульдога. Поклав руки Голінну на плечі, уважно подивився в очі. Заговорив неквапом, розважливо, карбуючи кожне слово:

— Слухай мене, Левку. Я можу звати тебе Левком, юначе?

Голіцин мовчки кивнув.

— Ти заплутався, Левку. Ти й сам це зрозумів. Ти нікому не повертатимеш видурених грошей. Тебе ніхто в класі пальцем не зачепить. Але ти більше не будеш гратися в оцю свою Чорну Руку. Це — наша домовленість і моя тобі плата за свідчення.

— Ви про що?

— Я хочу знати, хто зарізав Яшку Зозулю.

— Не знаю я ніяких Зозуль!

— Вірю, що не знаєш. Зозуля з гімназистами справи не мав. Це той чоловік, якого тут убили, коли ти ховався. Що чув, кого бачив — кажи.

— Мене тут не було, коли його вбивали!

Тепер Шпиг глянув на Юрка через плече, підніс угору пальця.

— О! — Шпиг знову націлив пальця на Голіцина, тицьнув у груди. — Тобто, виходить, що ти таки знаєш, коли його вбивали. І ось цього собаку ти тут бачив, бо впізнав. Сам щойно бовкнув. Пес бігав отут саме в той момент, коли сталося вбивство. На собаку вбивця й жертва не зважали. Не до того. А ти, Левку, сидів і чекав свого товариша з відкупом, задля того прийшов сюди раніше. Та замість Юрка Туряниці сюди зайшли двоє чоловіків. Один з них ударив ножем другого. Ти принишк, Левку, боявся поворухнутися. Брехатимеш далі — душу витрясу.

Руки Назара Захаровича взялися за відвороти куртки Голіцина.

Зібрали їх у жмені.

Струснули.

Рикнув бульдог.

— Я нічого не бачив! — заволав Лев. — Не бачив!

— Але чув?

— Чув! Коротку сварку! Один щось вимагав, а той не давав, товк про гроші й документи! Потім — крики, матюки, боротьба! І все! Я почекав трохи і втік! Боявся, щоб пес мене не виказав!

— Що ти чув? Як ті двоє називали один одного?!

— Зозуля!

— Знаю! Хто другий?!

— Сопля! Сопля! Пустіть уже! Більше нічого не знаю!

Шпиг розтиснув руки.

Легенько відштовхнув полоненого.

Витер спітнілого лоба тильним боком долоні. — Ну ось і все — мовив, полегшено зітхнувши.