Гімназист і Чорна Рука

Розділ сьомий Тут дізнаємося, чий бульдог, але від того нікому не стане легше

Недовго тішився Юрко — все скінчилося для нього навіть швидше, ніж сподівався.

Перед тим радів, що пес перетяг на себе увагу родини самим фактом своєї появи, і не треба було розповідати казку про їхню випадкову зустріч біля Ботанічного саду. Бо ж не скажеш, що здибав бульдога на Подолі. Відразу доведеться пояснювати, для чого туди подався, адже вони живуть геть у протилежному боці. А ще Джентльмен допоміг відволіктися від тієї прикрої пригоди в занедбаному будинку, з якого Юрко дивом вибрався. Зрозумів це, коли нарешті вклався спати, погладивши на прощання нового друга — той примостився поруч, біля ліжка.

Батьки раніше мали менше помешкання, їхня родина жила у двох кімнатах непоказного будинку на Оболоні. Та коли справи пішли вгору, інженер Туряниця зміг перебратися сюди, в центр, у старий будинок. Давно мріяв про це, і тут кожен мав хай маленьку, зате окрему кімнату, а сам голова сімейства — кабінет.

Юркова кімната виявилася найменшою. Настільки маленькою, що навіть не було, де влаштовувати безлад. Вузеньке ліжко боком впиралося в кутову стіну, завішену килимком із зображенням вітрильника у штормовому морі. Поряд — письмовий стіл, на ньому — ноутбук, а в протилежному кутку — етажерка з книжками. Одяг гімназист складав на стілець.

Вкладаючись, Юрко думав, що напружений і сповнений несподіванок та небезпек день принесе міцний швидкий сон. Не вийшло. Спершу уві сні за ним ганялися мерці з білими лицями й чорними револьверами, а коли прокинувся, увесь спітнілий і наляканий, не міг заснути — англійський бульдог виявився ще тим хропуном, тож довелося ще довго крутитися, звикаючи. Зате на ранок мама пообіцяла піти й купити Джентльменові нашийник, взявши з Юрка слово, що гуляти з собакою буде лише він, незалежно від погоди й пори року. Обіцянку гімназист дав, адже такий підхід означав, що в батьків щодо Джентльмена серйозні наміри й вони готові до того, аби залишити бульдога надовго, а було б краще — назавжди.

Поки біг вулицею вгору повз Ботанічний сад до станції метро, трохи зіпсував собі ранковий настрій. Адже хай там як, але Чорна Рука не отримав того, чого вимагав. Отже, цілком може або повторити вимогу, або, що набагато гірше, почне чинити різні капості як помсту за невиконання. Хіба що, розмірковував Юрко, Чорна Рука сам прийшов на місце, яке призначив, побачив, що там відбувається, і утік подалі від халепи, в яку Юрко таки вскочив. І тепер поставиться до того, що сталося, з розумінням.

Хоча сама ситуація Юркові не подобалася, навіть напружувала. Проте неприємні думки випарувалися, щойно Юрко переступив поріг гімназії. Його закрутив уже звичний вир навчання, і новий жовтневий день пролетів непомітно й без пригод. Чорна Рука про себе жодним чином не нагадав, і Юрко після уроків відразу подався додому.

І все ж мусило щось трапитись. Не може бути так, аби життя постійно складалося добре.

Тато цього дня працював удома, і коли Юрко повернувся, він покликав сина до себе й мовчки простяг роздруковане на принтері оголошення. Знайшов у Інтернеті, в соціальних мережах. Його поширили багато разів, і воно відразу кидалося в очі. Не могло не кинутись: поряд із закликом знайти зниклого пса і повернути його за винагороду, автор помістив фото, з якого дивився зниклий бульдог. Шукали саме англійського бульдога, що відгукується на кличку Джентльмен.

Тато міг би нічого не казати — оголошення відповідало на всі запитання. Юрко забув, коли востаннє плакав. Але тут ледь стримував сльози. Ще й Джентльмен, не розуміючи, що сталося, тицяв пласким писком у ногу, вимагаючи прогулянки — мама, як і обіцяла, принесла нашийник та ретязь. Батько все зрозумів, поклав газету на комод оголошенням донизу, поплескав по аркушу долонею:

— Нікуди хазяїн від нас не дінеться. Не знаю, скільки він терпів, але до неділі з його улюбленцем нічого не станеться.

— До неділі? — перепитав Юрко.

— Сьогодні п’ятниця. Вільним я буду лише в неділю, підемо разом. їхній будинок — на Липках, і я не дивуюся. Абихто англійського бульдога собі не дозволить. Не здивуюся, якщо там живе якась дуже важлива персона, державна. Але поки Джентльмен у нас — ідіть гуляти.

Зітхнув Юрко — що тут поробиш. Уявив себе на місці хазяїна. Шукає пса, докладає всіх зусиль, а хтось знайшов собаку і вирішив не повертати. Справді, скільки прокльонів можна отримати на свою голову. Юрко був трохи забобонний, тож вирішив не гнівити долю, не брати чужого...

На Липську поїхали після сніданку.

Цілу дорогу Джентльмен поводився незвичне для себе: сидів тихо, ніби розумів — його везуть назавжди, погостював недовго. Та щойно інженер Туряниця зупинив машину біля потрібного будинку й знайшов на домофоні номер зазначеної в оголошенні квартири, бульдог пожвавився. Навіть почав скавчати й нетерпляче підстрибувати.

— Ясно, — сказав Юрко, понуро дивлячись на собаку. — Впізнав свій будинок. Назад йому хочеться, домом запахло, — і розуміючи, що каже зараз не те, все одно вичавив із себе повне образи слово: — Зрадник ти, ось так.

Джентльмен покрутив головою, ніби перетравлював почуте. Проте висновків не зробив — далі рвався з повідка. Коли гостей запросили пройти, і вони рушили сходами на другий поверх, пес так смикнувся, що ледь не звалив Юрка, який міцно тримав за ретязь.

Щойно двері відчинилися, бульдог дав волю почуттям. Він повів носом, відчув знайомий запах, радісно гавкнув і шаснув усередину. А там уже була дівчинка десь одного з ним віку, як устиг помітити Юрко. Він навіть десь її бачив, тільки не міг пригадати, де й коли. Розчесане гладенько світле волосся було перехоплене рожевою стрічкою і сягало плечей. Не дивлячись ні на кого, крім собаки, дівчина, розкривши обійми, кинулася до нього.

— Дженка! Мій Джентльменчик! Ти повернувся! — заверещала вона радісно.

Юркові від того аж у вухах задзвеніло. Не любив дівчачого галасу і вереску. І чому ці панночки не можуть поводитися тихо?

І як це погано звучить: Дженка!..

Але псові, здається, подобалося. Він не заперечував проти палких обіймів, і на радощах лизькав дівчаче личко своїм рожевим язиком, щасливо повискуючи. Та за мить до них не вибігла — кулею влетіла висока, суха, затягнута в сіру старомодну сукню дама з якоюсь неймовірною зачіскою. Побачивши, що відбувається, дама заволала:

— Ліззі! Ліззі! Що ви робите! Ліззі, це непристойно! Ліззі, ви ж дівчинка!

Від почутого Юрко враз змінив думку. Не такий уже й противний у цієї Ліззі голос. Дзвінкий, надто голосний. Зате дама, яка саме заходилася відтягувати дівчисько від бульдога, видавала звуки набагато противніші. Як електропила.

Ще більше розхотілося гімназистові бути тут.

Не треба подяк та обіцяних винагород. Забратися б швидше звідси і навіть не знайомитися ні з ким.

Тим часом з’явився ще один учасник подій. Високий, не так худий, як стрункий чоловік, та все одно схожий Юркові на того, хто ковтнув жердину і змушений тримати її всередині себе. Через те мовби не може зігнутися чи й навіть порухатися вільно. Як і батько гімназиста, господар був одягнений у дорогий костюм і на ходу поправляв під коміром щойно пов’язану краватку.

Напевне господар збирався кудись із офіційним візитом, дарма, що сьогодні неділя.

А ще високий чоловік був лисий. Зовсім голомозий. Немов коліно. Густі чорні брови робили його не грізним — кумедним.

З появою лисого ніхто не пожвавився. Навпаки, дівчинка дозволила строгій дамі відвести її за руку від пса, Джентльмен завмер, бо теж знав про господаря щось, чого ще не встигли дізнатися візитери. Сухоребра пані виструнчилася, наче солдат на плацу. Навіть тато мимоволі обсмикнув свій замшевий піджак зі шкіряними латками на ліктях, пробігшись пальцями по ґудзиках, перевіряючи, чи всі застебнуті. Юрко теж принишк: тут стало якось прохолодно.

— То ви, значить, знайшли втікача? — мовив лисий, і в голосі його не чулося радості. — 3 ким маю честь?

— Туряниця, Іван Станіславович, — відрекомендувався тато, простягти заготовану наперед візитівку.

— Раєвський, Аркадій Львович, — лисий простяг інженерові руку, але Юрко відзначив: не потиснув, як належить чоловікам, а лиш на коротку мить потримав у своїй, пустив, узяв візитку, заховав у кишеню, навіть не глянувши, і озирнувся до дівчинки: — Лізо, йди до себе. Собака може бути з тобою. Марто Ернестівно, простежте, будь ласка, щоб нам не заважали.

Дівчинка, уникаючи прямого погляду лисого, поквапилася залишити передпокій. Джентльмен задріботів за нею. Суха дама гордо розвернулася й так само забралася, лишивши Раєвського та його гостей самих. Аж тепер господар звернув увагу на присутність Юрка.

— Де ти вчишся?

Питання було несподіваним — яке лисому діло?

Проте Туряниця-молодший чемно відповів:

— Перша зразкова, — і тут же додав: — Восьмий клас. «Б».

— А з Лізою ти хіба не знайомий?.. Ну, звісно, ні! — Раєвський картинно постукав себе зігнутим пальцем по лобі. — Ми ж перевелися туди щойно цього року. Ліза вчиться в «А» класі. І в вас, напевно, різне коло друзів та коло інтересів.

Тепер Юрко згадав — мигцем бачив хазяйку бульдога в коридорі. Нічого особливого. Він і до дівчат зі свого класу не надто ще придивлявся.

— Місце, де навчається мій син, має якесь значення? — поцікавився тато, і Юрко відзначив ледь помітні зміни його тону.

— Для мене — ні. Я вже отримав освіту. Ви теж, зрозуміло. Ми з вами знайшли себе в житті, бо змалку розуміли, що таке дисципліна, закон та чинний суспільний лад. Тому мене влаштовують порядки Першої зразкової. Отже, ми, як кажуть тепер, з вами на одній хвилі. Тож спільну мову знайдемо. Мене чекають у мерії на прийнятті, зустріч із іноземними інвесторами. Та все ж дозволю собі затриматись. Треба дещо з’ясувати і прояснити. Прошу вас.

Раєвський жестом показав на двері, які напевно вели до його кабінету. А коли Юрко машинально посунув за татом, його зупинив холодний погляд.

— Юначе, вам пристойніше побути тут. Багато часу наша розмова не займе.

Гімназист — нічого робити — лишився.

А інженер Туряниця пройшов до кімнати. За ним ступив Раєвський.

Двері зачинилися.