Гіркий сміх

IX

Минула добра хвилина, поки хтось зауважив, що прийшов Ренн зі списком. Мартін Бек, Кольберг, Меландер і Гунвальд Ларсон схилилися над столом, де лежали розкидані фотографії з місця злочину, коли Ренн зненацька проштовхався між них і сказав:

— Ну от, уже готовий список.

Він народився і виріс у Ар'єплозі і зберіг свою північну говірку, хоч уже понад двадцять років жив у Стокгольмі.

Ренн поклав список на край столу, присунув стільця й сів.

— Не лякав би ти людей, — зауважив Кольберг, бо в кімнаті так довго панувала тиша, що він здригнувся від Реннового голосу.

— Ага, зараз побачимо, — нетерпляче сказав Гунвальд Ларсон і простяг руку по список.

За хвилину він повернув список назад Реннові й сказав:

— Такого маку я зроду не бачив. Ти хоч сам можеш ч його прочитати? А копії ти не зробив?

— Звичайно, зробив, — відповів Ренн. — Зараз буде й копія.

— О'кей, — мовив Кольберг. — Послухаймо.

Ренн витяг окуляри й відкашлявся. Тоді почав гортати нотатки.

— З восьми вбитих четверо жили поблизу кінцевої зупинки, — почав він. — І той поранений теж там живе.

— Будь ласка, по порядку, — попросив Мартін Бек.

— Гаразд. Отже, перший водій. Він дістав дві кулі в потилицю і одну в скроню. Мабуть, помер відразу.

Мартін Бек не хотів дивитися на фотографію, яку Ренн витяг з-поміж інших на столі. Він дуже добре знав, який вигляд мав убитий на передньому кріслі.

— Водія звали Густав Бенгтсон, йому було сорок вісім років. Одружений, мав двоє дітей і мешкав на Інедальсгатан, п'ять. Родину повідомлено про нещастя. Це був його останній рейс. Він мав висадити пасажирів на останній зупинці, а потім відвести автобус у гараж. Касу ніхто не пограбував, а в гаманці у водія також було сто двадцять крон.

Ренн поглянув на своїх слухачів поверх окулярів:

— Тим часом це про нього все.

— Давай далі, — сказав Меландер.

— Я дотримуватимусь того порядку, що в схемі. Отже, далі йде Оке Стенстрем. Убитий п'ятьма пострілами в спину. Одна куля, в праве плече збоку, мабуть, попала рикошетом. Йому було двадцять дев'ять років і мешкав він…

Гунвальд Ларсон перебив його:

— Це можна пропустити. Ми знаємо, де він мешкав.

— А я не знаю, — сказав Ренн.

— Він мешкав на Черговсгатан разом із своєю нареченою…

Гунвальд Ларсон знов перебив його:

— Вони не заручені. Я недавно питав його.

Мартін Бек сердито глянув на нього й кивнув Реннові, щоб той читав далі.

— Він мешкав з Осою Турел. Їй двадцять чотири роки, і працює вона в бюро подорожей.

Він скоса глянув на Гунвальда Ларсона й додав:

— Жили без шлюбу. Я не знаю, чи її повідомлено.

Меландер витяг з рота люльку і сказав:

— Повідомлено.

Жоден з них не глянув на знімок спотвореного тіла Стенстрема. Вони вже його бачили й не хотіли дивитися ще раз.

— У правій руці він тримав свій службовий пістолет, зняв його з запобіжника, але ні разу не вистрілив. У кишені у нього знайдено гаманець з тридцятьма сімома кронами, посвідку про особу, фотокартку Оси Турел, листа від матері й кілька квитанцій. А ще шоферські права, записник, ручки й ключі. Нам усе це повернуть з лабораторії, коли скінчать роботу. Читати далі?

— Так, прошу, — мовив Кольберг.

— Дівчину на сидінні поряд із Стенстремом звати було Бріт Данієльсон. Вона мала двадцять дев'ять років, була неодружена і працювала в лікарні на Сабатсберзі. Вона була медсестра з дипломом.

— Цікаво, чи не їхали вони разом, — мовив Гунвальд Ларсон. — Може, Стенстрем часом скакав убік?

Ренн докірливо глянув на нього.

— Треба буде з'ясувати, — сказав Кольберг.

— Вона мешкала разом з іншою медсестрою із Сабатсберзької лікарні на Карлбергсвеген, вісімдесят сім. За словами тієї дівчини, яку звуть Мопіка Грангольм, вона верталася просто з лікарні. В неї влучила одна куля. В скроню. Вона єдина з усіх жертв, що дістала тільки одну кулю. В її сумочці знайдено тридцять вісім різних дрібничок. Треба їх перераховувати?

— На якого біса? — сказав Гунвальд Ларсон.

— Під четвертим номером у списку стоїть Альфонс Шверін, той, що лишився живий. Він лежав горілиць між задніми поздовжніми сидіннями. Ви вже знаєте, які в нього рани — постріл у живіт і куля поблизу серця. Відомо, що він самітний і мешкає на Норра Сташунсгатан, сто сімнадцять. Йому сорок три роки, а працює він в одній. дорожній конторі. До речі, як йому тепер?

— І досі не опритомнів, — сказав Мартін Бек. — Лікарі сподіваються, що він прийде до тями, але не впевнені, чи зможе говорити й чи щось пам'ятатиме.

— А хіба куля в грудях не дає говорити? — запитав Гунвальд Ларсон.

— Не куля, а шок, — відповів Мартін Бек.

Він відсунувся зі стільцем назад і потягнувся. Тоді закурив сигарету і знов схилився над схемою.

— Ну, а той у кутку? Номер п'ять? — запитав він і показав пальцем на заднє сидіння в правому кутку автобуса.

Ренн заглянув у свої нотатки.

— Той дістав вісім куль. У груди і в живіт. Він араб, на прізвище Мохамед Буссі, алжірський підданець, тридцяти шести років. У Швеції не має ніяких родичів. Він мешкав у своєрідному пансіонаті на Норра Сташунсгатан. Мабуть, їхав додому з роботи, з «Зигзага» — того чудернацького ресторанчика на Васагатан. Це поки що про нього все.

— Араб? — перепитав Гунвальд Ларсон. — Чи то не вони там у себе люблять влаштовувати стрілянину?

— Твоя політична освіта просто приголомшлива, — зауважив Кольберг. — Тобі треба перейти на службу в держбезпеку.

— Вона зветься державною поліцією з питань безпеки, — поправив його Гунвальд Ларсон.

Ренн устав, витяг з купи кілька фотографій, розіклав їх на столі й сказав:.

— Цього хлопця не впізнано. Номер шість. З крайнього сидіння зразу за середніми дверима. В нього попало шість куль. У кишенях він мав коробочку сірників, сигарети, автобусний квиток і тисячу вісімсот двадцять п'ять крон різними купюрами. Оце все.

— Багато грошей, — задумливо. сказав Меландер.

Вони схилились над столом, пильно розглядаючи фотографії незнайомого. Він зсунувся з сидіння і майже лежав, спираючись головою на спинку сидіння, звісивши додолу руки й простягнувши в прохід ліву ногу. Піджак спереду був залитий кров'ю. Обличчя не було.

— Хто б це в біса міг бути? — сказав Гунвальд Ларсон. — Та його і рідна мати не впізнала б.

Мартін Бек підійшов до схеми автобуса на стіні.

— Я оце міркую, чи не було їх двоє.

Всі зацікавлено глянули на нього.

— Кого двоє? — запитав Гунвальд Ларсон.

— Тих, що стріляли. Бо ж подивіться, як усі жертви чемно сидять на своїх місцях. Крім того, що залишився живий і міг уже потім упасти з сидіння.

— Двоє божевільних зразу? — недовірливо мовив Гунвальд Ларсон.

Кольберг підвівся і став біля Мартіна Бека.

— Ти думаєш, що хтось устиг би зреагувати, якби стріляв тільки один? Так, можливо. Але ж він просто скосив їх. За одну мить, а коли ще й уявити собі, ш і вони, мабуть, були приголомшені…

— Будемо далі читати список? Адже скоро ми однаково довідаємося, скільки там було знарядь убивства — одне чи більше.

— Авжеж, читай далі, Ейнаре, — сказав Мартін Бек.

— Під номером сьомим маємо Югана Чельстрема, ремісника. Він сидів біля того, який ще й досі невпізнаний. Йому п'ятдесят два роки, він одружений і жив на Карлбергсвеген, вісімдесят дев'ять. Дружина сказала, що він повертався з майстерні на Сібілегатан, де він працював понаднормово. Отже, звичайний собі пасажир.

— Якщо не рахувати того, що йому начинили живіт, оловом, коли він вертався з роботи, — зауважив Гунвальд Ларсон.

— Біля вікна перед середніми дверима сидів Єста Ассарсон, номер вісім. Сорока двох років. Йому відірвало півголови. Він мешкав на Тегнергатан, сорок, там міститься також його контора й підприємство — експортно-імпортна фірма, яку він очолював разом з братом. Дружина не знає, чого він опинився в тому автобусі. Каже, що він мав тоді вже бути на якихось зборах на Нарвавеген.

— Ага, — мовив Гунвальд Ларсон. — Ступив на заборонену стежку.

— Так, наче схоже на те. В портфелі в нього була пляшка віскі «Джонні Волкер, Блек Лейбл».

— Так, так, — сказав епікурієць Кольберг.

— А в кишені піджака — чекова книжка і більше як вісімсот крон готівкою.

Прочинились двері, і в них з'явився Ек:

— Гаммар просить, щоб за чверть години всі прийшли до нього. Обговорення справи. Отже, за чверть одинадцята.

Він зачинив двері.

— О'кей, ходімо далі, — сказав Мартін Бек.

— На чому ми спинилися?

— На пасажирові з чековою книжкою, — підказав Гунвальд Ларсон.

— А про нього ще щось відомо? — запитав Мартін Бек.

Ренн зазирнув у свій дрібно списаний аркуш.

— Мабуть, ні.

— Тоді давай далі, — сказав Мартін Бек і сів за письмовий стіл Гунвальда Ларсона.

— За два місця попереду сидів номер дев'ятий, пані Гіпьдур Югансон, шістдесяти восьми років, удова, що мешкала на Норра Сташунсгатан, сто дев'яносто. Постріл у плече й наскрізь у шию. Вона мала заміжню дочку на Вестманнагатан і гляділа там дитину. Автобусом верталася додому.

Рейн згорнув аркуш, сховав його в кишеню піджака і сказав:

— Оце все.

Гунвальд Ларсон зітхнув, склав фотографії на дев'ять рівненьких купок.

Меландер витяг з рота люльку, щось муркнув і пішов у туалет.

Кольберг, гойдаючись на стільці, сказав:

— Ну, й що ми довідались? Що звичайного дня у цілком звичайному автобусі дев'ятеро звичайних людей без якоїсь зрозумілої причини скошено автоматичним пістолетом. Якщо не рахувати невпізнаного хлопця, я не бачу чогось особливого в жодному з цих людей.

— Ні, про одного з них не можна цього сказати, — мовив Мартін Бек. — Про Стенстрема. Що він робив у тому автобусі?

Ніхто не відповів йому.

Через годину Гаммар звернувся з цим самим запитанням до Мартіна Бека.

Гаммар зібрав у себе спеціальну групу, яка відтепер мала займатися тільки вбивством в автобусі. Вона складалася з сімнадцяти досвідчених криміналістів, якими керував сам Гаммар. Мартін Бек і Кольберг також входили до неї.

Вони обговорили зібрані досі факти, спробували проаналізувати становище й розподілили завдання. Після цього всі, крім Мартіна Бека й Кольберга, розійшлися. Гаммар запитав:

— Що Стенстрем робив у тому автобусі?

— Не знаю, — відповів Мартін Бек.

— Здається, ніхто навіть не знає, чим він взагалі займався останнім часом. Чи, може, ви знаєте?

Кольберг розвів руки й стиснув плечима.

— Не уявляю собі, — сказав він. — Виконував щоденні обов'язки. Мабуть, не робив нічого особливого.

— Останнім часом у нас не було багато роботи, — мовив Мартін Бек, — тому він досить часто був вільний. Перед тим він мав багато понаднормових годин, тож міг собі погуляти.

Гаммар якийсь час задумливо стукав пальцями по краю столу. Нарешті він спитав:

— Хто зв'язувався з його нареченою?

— Меландер, — відповів Кольберг.

— Думаю, що вам треба якнайшвидше поговорити з нею докладніше, — сказав Гаммар. — Принаймні вона може знати, куди він їхав. — Він замовк, а тоді додав: — Якщо, звичайно… — Він знов замовк.

— Що? — запитав Мартін Бек.

— Якщо він не зв'язаний з тією медсестрою. Ти це хотів сказати? — запитав Кольберг.

Гаммар кивнув головою.

— З'ясуйте, як воно було насправді.