Гіркий сміх

XXIX

Меландер не належав до тих людей, що падають від першого удару, але вранці двадцять сьомого грудня він був такий розчарований і спантеличений, що навіть Гунвальд Ларсон знайшов за потрібне запитати:

— Що з тобою? Тобі не попався мигдаль у різдвяній каші?

— З кашею і мигдалем ми скінчили тоді, як одружилися, — відповів Меландер. — Якщо рахувати точно, то двадцять років тому. Ні, просто досі я ніколи не помилявся.

— Колись же треба почати, — втішив його Ренн.

— Так. Але я однаково не розумію.

Постукав Мартін Бек, і не встигли вони відповісти, як він уже, покашлюючи, з'явився на порозі, високий і суворий.

— Чого не розумієш?

— Того з Єрансоном. Як я міг помилитися.

— Я оце вернувся з Вестберга, — сказав Мартін Бек. — І дізнався про одну річ, яка, може, тебе втішить.

— Про що саме?

— У справі про вбивство Тереси бракує однієї сторінки. А коли бути точним — тисяча двісті сорок четвертої.

О третій годині після обіду Кольберг спинився перед автомобільною фірмою у Седертельє. Він того дня встиг залагодити багато справ. Між іншим, переконався, що троє свідків, які шістнадцять з половиною років тому помітили машину біля стадіону, бачили її спереду або трошки навскоси. Крім того, він викопав одну фототехнічну роботу і тепер мав у кишені темпу, ледь підретушовану фотографію з рекламного малюнка: «Морісс мінор» моделі п'ятдесятих років. Із трьох свідків двоє вже померли — поліцейський і механік. Проте справжній експерт, майстер автомобільної майстерні, і досі був живий-здоровий. І працював у Седертельє. Тільки вже не майстром, а кимось вищим, бо сидів у конторі зі скляними стінами й розмовляв по телефону. Коли він скінчив розмову, Кольберг підійшов до нього, не постукавши, не показавши свого посвідчення й не відрекомендувавшись. Він просто поклав перед ним на стіл фотографію і запитав:

— Що це за марка?

— «Рено КВ-4». Старий шарабан.

— Ви певні?.

— Авжеж, певен. Я ніколи не помиляюся.

— Ви твердо впевнені?

Чоловік за столом ще раз швидко глянув на знімок.

— Так, це «Рено КВ-4». Давня модель.

— Дякую, — мовив Кольберг і простяг руку по фотографію.

Чоловік спантеличено глянув на нього й сказав:

— Стривайте, ви хочете мене обдурити? — Він придивився уважніше до фотографії і секунд за п'ятнадцять повільно мовив: — Ні, це не «Рено». Це «Морріс». «Мор-ріс мінор» п'ятдесятої чи п'ятдесят першої моделі. Але з цією фотографією щось негаразд.

— Так, — відповів Кольберг. — Вона трохи підретушована і зроблена при поганому освітленні чи в дощ, наприклад, літньої ночі.

Чоловік витріщив очі.

— Слухайте, хто ви?

— Яз поліції, — відповів Кольберг.

— Як я не здогадався? — мовив чоловік. — Ранньої осені тут уже був один поліцейський.

Того ж надвечір'я, о пів на шосту, Мартін Бек зібрав своїх найближчих співпрацівників на нараду. Нордін і Монсон уже повернулися, отже, можна сказати, що команда була в повному складі. Бракувало тільки Гаммара, який виїхав з міста на свята. Знаючи, як поволі посувалося слідство протягом сорока чотирьох днів, Гаммар вирішив, що воно навряд чи зрушить з місця за тиждень, від різдва до Нового року, коли і переслідувачі, і переслідувані здебільшого сидять удома, відригують від переїдання й думають, як розтягти гроші, щоб їх вистачило до кінця січня.

— Так, бракує однієї сторінки, — вдоволено сказав Меландер. — А хто ж її взяв?

Мартін Бек і Кольберг швидко перезирнулися.

— Чи хтось із вас може сказати про себе, що він майстер робити обшук? — запитав Мартін Бек.

— Я, — мляво відповів Монсон із свого місця біля вікна. — Я вмію шукати. Коли десь щось пропаде, я неодмінно його знайду.

— Чудово, — мовив Мартін Бек. — Обшукаєш квартиру Оке Стенстрема на Черговсгатан.

— Що ж мені там шукати?

— Сторінку з поліційних протоколів, — мовив Кольберг. — Її номер — тисяча двісті сорок чотири, а в тексті, можливо, фігурує прізвище Нільс Ерік €рансон.

— Піду завтра, — сказав Монсон. — Удень краще шукати.

— Гаразд, — відповів Мартін Бек.

— Завтра вранці я дам тобі ключі, — сказав Кольберг.

Він, звичайно, й тепер мав їх у кишені, але хотів усунути сліди фотографічного мистецтва. Стенстрема, перше ніж туди з'явиться Монсон.

Другого дня після обіду на столі в Мартіна Бека задзвонив телефон.

— Привіт, це Пер.

— Який Пер?

— Монсон.

— Ага. Ну що?

— Яв Стенстремовій квартирі. Тут немає тієї сторінки.

— Ти певен?

— Певен. Звичайно, певен, — ображено сказав Монсон. — Але чи ви певні, що він її взяв?

— Принаймні так думаємо.

— Гм, то я пошукаю в іншому місці, — сказав Монсон.

Мартін Бек потер пальцями лоба й запитав;

— Де це «в іншому місці»?

Та Монсон уже поклав трубку.

— Адже в архіві має бути копія, — сказав Гунвальд Ларсон. — Або в прокуратурі.

— Авжеж, — сказав Мартін Бек.

Він набрав номер внутрішнього телефону. У сусідній кімнаті Кольберг розмовляв з Меландером.

— Я проглянув твій список.

— Ага. І тобі щось спало на думку?

— Спало, і не одне. Але не знаю, чи воно тобі пригодиться.

— Це вже моя справа.

— Багато з них — рецидивісти. Наприклад, Карл Андерсон, Вільгельм Русберг і Бенгт Вальберг. Усі троє давні злодії. Не раз карані. Тепер уже надто старі, щоб красти.

— Далі.

— Юган Гран переховував крадене і, певне, й досі переховує. Офіціантом працює тільки про людське око. Ще й року немає, як він сидів. А знаєш, як овдовів Вальтер Еріксон?

— Ні.

— П'яний убив стільцем свою дружину. Відсидів у в'язниці п'ять років.

— Хай йому біс.

— Таких типів у списку є чимало. Уве Еріксон і Бенгт Фредріксон були карані за бійку. Фредріксон не менше шести разів. Не одну таку бійку можна було назвати спробою вбивства. Торговець ношеними речами Ян Карлсон теж підозріла особа. Не сидів у в'язниці, але кілька разів до того йшлося. Б'єрна Форшберга я також пам'ятаю. Він мав за собою не одне шахрайство, був добре відомий у середовищі злочинців протягом сорокових років. Але потім змінив спосіб життя і зробив добру кар'єру. Одружився з грошима і став солідним фінансистом. Має тільки один давній вирок за шахрайство з сорок сьомого року. Зате Ганс Венстрем має цілу низку гріхів — від дрібних крадіжок до виламування сейфу. Ким він там у тебе значиться?

— Колишнім помічником продавця риби, — сказав Кольберг, заглянувши в список.

— Авжеж, кілька літ він стояв з рибою на площі Сундберга двадцять п'ять років тому. Тепер він уже старий. Інгвар Бенгтсон зве тепер себе журналістом. А колись належав до перших фальшувальників векселів. Був також сутенером. Бу Фростенсон — третьорядний актор і відомий наркоман.

— Невже та жінка ніколи не водилася з порядним чоловіком? — сумно запитав Кольберг.

— Чому ж? У списку є чимало й таких. Наприклад, Рюне Бенгтсон, Ленарт Ліпдгрен, Курт Ульсон і» Рагнар Віклунд. На них немає жодної плями.

Кольберг добре знав список.

— Справді, — сказав він. — І всі четверо одружені. Мабуть, їм було з біса важко пояснити дружинам свої зв'язки з Тересою.

— У таких справах поліція не зраджує таємниці. Крім того, вони тоді були молодими хлопцями, мали по двадцять чи й по менше років, тож вина їхня не така вже й велика. Із шести чоловіків такого віку в твоєму списку тільки один поводився не зовсім добре. Це Кеннет Карлсон. Він двічі сидів у в'язниці. Був у виправному будинку. Хоч давно й за дрібні злочини. Ти хочеш, щоб я глибше покопався в минулому тих людей?

— Так, я буду тобі вдячний. Можеш відкинути старих, наприклад тих, що їм уже за шістдесят, а також наймолодших, від тридцяти восьми і менше.

— Це буде вісім плюс сім, отже п'ятнадцять. Залишиться тільки чотирнадцять. Поле дії звужується.

— Яке поле?

— Гм. Усі ці чоловіки, очевидно, мають алібі на той час, коли вбито Тересу, — сказав Меландер.

— Напевне мають. Принаймні на той час, коли її знайдено в міському парку.

Пошуки копії протоколів у справі Тереси почалися після різдва і скінчилися після Нового року.

Аж уранці п'ятого січня купа запорошених паперів опинилася на столі в Мартіна Бека. Не треба було мати око детектива, щоб зразу впізнати, що їх добуто з найглибших закамарків архіву і що багато років їх не торкала жодна людська рука.

Мартін Бек швидко погортав папери і знайшов тисячу двісті сорок четверту сторінку. Текст на ній був стислий. Кольберг перехилився через плече Мартіна Бека й також почав читати разом з ним:

— Ну от, — мовив Кольберг. — Справа ясна. Поки що.

— Що ти тепер думаєш робити?

— Те, що не встиг зробити Стенстрем. Поїхати в Екше.

— Уламки починають складатися в одне ціле, — сказав Мартін Бек.

— Так, — погодився Кольберг. — А де Монсон?

— Мабуть, у Гальстагаммарі, шукає сторінку протоколу. В Стенстремової матері.

— Він так легко не здається, — сказав Кольберг. — Шкода, що його немає. Я хотів узяти його машину, бо в моїй щось негаразд із запаленням.

Кольберг поїхав до Екше вранці восьмого січня. Він їхав цілу ніч, триста тридцять п'ять кілометрів у хуртовину, по заметах, але не дуже втомився. Міський готель біля ринку виявився гарною старовинною будівлею, що чудово вписувалася в ідилічну картину зимового містечка, ніби взяту з святкової листівки. Бармен Свернер Юнсон помер десять років тому, але копія готельного рахунку не згубилася, хоч її кілька годин довелося шукати в запорошеній картонній коробці на горищі.

Рахунок підтверджував, що Єрансон мешкав у готелі одинадцять діб. Він щодня їв і пив у готелі й підписував ресторанні рахунки, які додано до плати за житло. Були й інші додатки, наприклад рахунок за телефонну розмову, але номера, по якому дзвонив Єрансон, не вказано. Проте Кольбергову увагу відразу привернуло щось інше.

Шостого червня 1951 року готель у рахунок Єрансона заплатив п'ятдесят дві крони й двадцять п'ять ере одній автомайстерні. За ремонт і перегін машини.

— Чи ця майстерня ще й досі є? — спитав Кольберг господаря готелю.

— Є і протягом двадцяти семи років не міняла власника, їдьте в напрямку Лонганеса і…

Чоловік, що двадцять сім років тримав майстерню, недовірливо подивився на Кольберга.

— Кажете, шістнадцять з половиною років тому? Як же я, в біса, можу пам'ятати, кому тоді ремонтував машину?

— А ви не ведете записів?

— Веду. З цим у мене все гаразд.

Десь за півгодини господар автомайстерні знайшов книгу за 1951 рік. Він не хотів випускати її з рук, а обережно гортав сторінки сам, поки знайшов потрібну дату.

— Шосте червня, — мовив він. — Ось цей запис. Машину забрано від готелю, так і є. Розрядився акумулятор, Та музика коштувала йому п'ятдесят дві крони і двадцять п'ять ере, з пригоном і всім.

Кольберг чекав.

— З пригоном, — промурмотів господар майстерні. — Яке безглуздя. Міг вийняти акумулятор і сам його привезти.

— А про машину є якісь дані?

— Є. Стривайте… зараз… Важко прочитати. Хтось мазнув масним пальцем по номері. В кожному разі машина була стокгольмська.

— Ви не знаєте, якої марки?

— Чому ж. «Форд Ведетта».

— А не «Морріс мінор»?

— Коли тут написано «Форд Ведетта», то так і було, можу заприсягтися, — відповів господар майстерні: — «Морріс мінор»? Та це ж як небо і земля!

Кольберг забрав з собою книгу, хоч йому довелося півгодини вмовляти господаря і навіть погрожувати йому. Коли він нарешті хотів уже вийти, той сказав:

— Принаймні тепер я знаю, чому він викинув гроші на пригін.

— А чому?

— Бо він був стокгольмець.

Коли Кольберг повернувся до готелю в Екше, був уже вечір. Він змерз, зголоднів і стомився, тому не сів за кермо машини, а взяв собі номер у готелі. Тоді викупався і замовив обід, а чекаючи, поки йому принесуть їжу, двічі поговорив по телефону. Спершу з Меландером.

— Ти не міг би мені сказати, хто з перерахованих у списку осіб п'ятдесят першого року мав машину і якої марки?

— Міг би. Завтра вранці скажу.

— І якого кольору був Єрансонів «Морріс».

— Гаразд.

Потім він зателефонував Мартінові Беку:

— Ти не міг би комусь доручити, хай дізнається, хто був власником фірми на Голландарегатан, коли там працював Єрансон, і чим вона торгувала?

— Звичайно, міг би.

— Я вернуся близько дванадцятої.

Кольберг зайшов до ресторану й сів їсти. За столом він раптом згадав, що вже зупинявся в цьому готелі рівно шістнадцять років тому. Він тоді розслідував убивство в таксі. Винних знайшли за три чи чотири дні. Якби тоді він знав те, що тепер, то, мабуть, розплутав би справу Тереси за десять хвилин.

Ренн думав про Ульсона і про рахунок з ресторану, знайдений серед речей Єрансона. У вівторок після обіду йому сяйнула одна думка, і, як звичайно, коли його щось муляло, він пішов до Гунвальда Ларсона. Хоч під час роботи вони не дуже ласкаво ставились один до одного, а все-таки приятелювали, про що мало хто знав.» Вони разом провели святвечір і разом зустрічали Новий рік, що неабияк здивувало б більшість їхніх колег, якби вони довідались про це.

— Я оце думаю про ту записку з ініціалами Б. Ф., — сказав Ренн. — У тому списку, що його склали Меландер з Кольбергом, є три особи з такими ініціалами: Бу Фростенсон, Бенгт Фредріксон і Б'єрн Форшберг.

— Ну й що?

— Слід було б непомітно глянути на них, може, котрийсь схожий на Ульсона.

— А ти знаєш, де їх знайти?

— Мабуть, Меландер знає.

Меландер справді знав. Протягом двадцяти хвилин він довідався, що Форшберг був дома, а після другого сніданку збирався до своєї контори в центрі міста. О дванадцятій він мав обідати з одним своїм клієнтом в «Амбасадорі». Фростенсон був у павільйоні, де виконував невеличку роль у фільмі Арне Матсона.

— А Фредріксон, мабуть, дудлить пиво в кав'ярні «Тіан». Принаймні в таку пору він завжди там сидить.

— Я поїду з тобою, — досить несподівано заявив Мар-тін Бек. — Візьмемо Монсонову машину. А йому я дам одну з наших.

Бенгт Фредріксон, актор і розбишака, справді сидів у кав'ярні в Старому місті. Він був дуже огрядний, мав пишну, скуйовджену руду бороду і збите в патли сиве волосся. Він був уже п'яний.

У великому павільйоні кінофабрики в Сульні керівник зйомок повів їх довгими покрученими коридорами в далекий куток.

— Фростенсон виступатиме хвилин за п'ять, — сказав він. — Це буде його єдина репліка у фільмі.

Мартін Бек, Ренн і Гунвальд Ларсон спинилися віддалік, але в яскравому світлі рефлекторів добре бачили сцену за. поплутаними кабелями й рухомими лаштунками. Сцена, мабуть, зображала інтер'єр крамниці.

— Увага! — загорлав режисер. — Тихо! Знімайте! Камера!

Чоловік у ковпаку пекаря і в білому халаті вийшов на світло і сказав:

— Слухаю. Що ви бажаєте?

— Стоп! — заревів режисер.

Фростенсонові довелося п'ять разів проказувати свою репліку. Це був худий, лисий чоловік. Він затинався, кутики уст і повіки в нього нервово смикалися.

Через півгодини Гунвальд Ларсон спинив машину за двадцять п'ять метрів від огорожі вілли Б'єрна Форшберга в Стоксунді. Мартін Бек і Ренн пригнулися на задніх сидіннях. Крізь відчинені двері гаража видно було чорний «Мерседес» найновішої моделі.

— Скоро він повинен вийти, якщо не хоче пропустити обіду зі своїм клієнтом, — сказав Гунвальд Ларсон.

Вони чекали хвилин з п'ятнадцять, поки двері вілли відчинилися і на східці вийшов чоловік з русявою жінкою, собакою і дівчинкою років семи. Він поцілував жінку в щоку, підняв дівчинку й пригорнув до себе. Тоді сягнистим, швидким кроком рушив до гаража, сів у машину й поїхав. Дівчинка послала йому навздогінці поцілунок і, сміючись, щось гукнула.

Б'єрн Форшберг був високий, стрункий чоловік з дуже вродливим, ніби вирізаним з ілюстрації до журнальної новели обличчям, виразними рисами й відкритим поглядом. Він був засмаглий, ішов легко і пружно. В сірому плащі, простоволосий, з хвилястим, зачесаним назад волоссям, він здавався молодшим за свої сорок вісім років.

— Як Ульсон, — сказав Ренн. — Особливо схожа постать і одяг. Тобто плащ.

— Угу, — буркнув Гунвальд Ларсон. — Тільки та різниця, що Ульсон носить свою шматину вже три роки й заплатив за неї три сотні на розпродажі залежаного товару, в. цей за свій плащ віддав, мабуть, три тисячі. Але такі, як Шверін, не бачать цієї різниці.

— Я, правду сказати, також не бачу, — мовив Ренн.

— А я бачу, — сказав Гунвальд Ларсон. — На щастя, є ще люди, що відчувають якість. Бо якби не вони, то можна було б будувати борделі вздовж Севіл Роу.

— Де? — вражено запитав Ренн.

Усі Кольбергові розрахунки в часі полетіли шкереберть. По-перше, він проспав довше, ніж думав, а по-друге, погода геть зіпсувалася. О пів на другу він ще тільки досяг мотеля біля Лінчепінга. Там він випив кави, з'їв булочку і подзвонив у Стокгольм.

— Ну що?

— Тільки дев'ятеро з них мали машини влітку п'ятдесят першого, — відповів Меландер. — Інгвар Бенгтсон — нового «Фольксвагена», Рюне Бенгтсон — «Паккарда-49», Кент Карлсон — «ДКВ», Уве Еріксон — старого «Опеля», Б'єрн Форшберг — «Форда Ведетту-49»…

— Стривай. Чи ще хтось мав таку машину?

— «Ведетту»? Ні.

— Досить.

— Первісний колір Єрансонового «Морріса» був ясно-зелений. Але ж він міг за той час, поки в нього була машина, й перефарбувати її.

— Добре, можеш зв'язати мене з Мартіном?

— Ще тільки одне. Єрансон віддав того літа свою машину на брухт. Її номер викреслено зі списку п'ятнадцятого серпня, всього через тиждень після того, як він давав свідчення в поліції.

Кольберг укинув в автомат нову монету і, поки в трубці потріскувало, нетерпляче думав про те, що його ще чекає двісті чотири кілометри дороги. Він шкодував, що не відіслав учора поїздом розрахункової книжки з авто-майстерні.

— Бек слухає.

— Привіт. То чим та фірма торгувала?

— Думаю, що краденим товаром. Але її не вдалося спіймати на гарячому. Вона мала кількох агентів, що їздили по країні і збували одяг та інші речі в провінціях.

— А хто її власник?

— Б'єрн Форшберг.

Кольберг трохи подумав, тоді сказав:

— Передай Меландерові, щоб він усю свою увагу звернув на Форшберга. І попроси Єльма, щоб він або хтось інший почекав у лабораторії, поки я вернуся. Мені треба зробити аналіз однієї речі.

Була вже майже п'ята, а Кольберг ще не приїхав. Меландер постукав до Мартіна Бека, зайшов, тримаючи в одній руці люльку, а в другій свої записи, і відразу почав:

— Б'єрн Форшберг одружився сімнадцятого серпня п'ятдесят першого року з Елсою Беатріче Гокансон, єдиною дочкою Магнуса Гокансона, директора фірми, що торгувала будівельними матеріалами. Фактично він сам був власником того підприємства. Його вважали дуже багатим. Форшберг відразу покінчив з своєю діяльністю типу фірми на Голландарегатан. Він старанно взявся до праці, вивчив торгівлю, економіку й став кмітливим підприємцем. Коли десять років тому Гокансон помер, дочка успадкувала все його майно і фірму, але Форшберг став її директором-виконавцем ще в середині п'ятдесятих років. П'ятдесят дев'ятого року він придбав віллу в Стоксунді. Вона коштувала йому десь із півмільйона.

Мартін Бек витер носа й запитав:

— Скільки він знав ту дівчину до одруження?

— Здається, вони зустрілися в березні п'ятдесят першого, — відповів Меландер. — Форшберг був аматором зимового спорту. Зрештою, він ним і залишився. Його дружина також. То начебто було так зване кохання з першого погляду. Потім вони часто зустрічалися до весілля, і він бував у домі її батьків. Тоді йому було тридцять два роки, а Елсі Гокансон двадцять п'ять. — Меландер перегорнув свої записи. — їхнє подружжя нібито щасливе. Мають троє дітей: двох хлопців, тринадцяти й дванадцяти років, і семирічну дівчинку. Свого «Форда Ведетту» він продав відразу після весілля й купив «Лінкольна». Відтоді в нього було багато різних машин.

Меландер замовк і закурив люльку.

— Це вже все?

— Є ще одна деталь. Мені здається, важлива. Б'єрн Форшберг був добровольцем у фінській війні сорокового року. Він тоді мав двадцять один рік і пішов на фронт зразу після служби в армії тут у нас. Він походить з порядної міщанської родини і подавав великі надії, поки не пустився берега після війни.

— О'кей, мабуть, це він.

— Схоже на те, — мовив Меландер.

— Хто тут ще є?

— Гунвальд Ларсон, Ренн, Нордін і Ек. Подивимось на його алібі?

— Так, — мовив Мартін Бек.

Кольберг добрався до Стокгольма аж о сьомій. Найперше він поїхав до лабораторії й залишив там книгу з автомобільної майстерні.

— У нас нормований робочий день, — невдоволено мовив Єльм. — До п'ятої.

— Дуже чемно з твого боку, що ти…

— Ну добре, добре. Я скоро зателефоную. Треба тільки прочитати номер машини?

— Так. Я буду на Кунгсгольмсгатан.

Кольберг і Мартін Бек ще не встигли й словом перемовитись, як Єльм зателефонував.

— Шість, сім, нуль, вісім, — коротко сказав він.

— Чудово.

— Це була легка робота. Ти міг би й сам прочитати.

Кольберг поклав трубку. Мартін Бек запитливо глянув на нього.

— Так, Єрансон їздив до Екше Форшберговою машиною. Тут немає сумніву. Як там з його алібі?

— Слабкувато. В червні п'ятдесят першого він мав окрему однокімнатну квартиру на Голландарегатан, у тому самому будинку, де містилася його загадкова фірма. На допиті він сказав, що ввечері десятого червня був у Нортельє. Мабуть, він таки був там. Його бачили о сьомій кілька осіб. Потім він, згідно з його ж словами, вернувся останнім поїздом додому і прибув у Стокгольм о пів на дванадцяту ночі. Сказав також, буцімто позичив свою машину одному з своїх агентів, що той теж підтвердив.

— Але старанно уникав згадки, що помінявся машиною з Єрансоном.

— Так, — мовив Мартін Бек. — Отже, в нього був Єрансонів «Морріс», а тому справа постає в зовсім іншому світлі. Машиною він міг легко добратися до Стокгольма за півгодини. Машина звичайно стояла на подвір'ї того будинку, де містилася фірма, і не можна перевірити, чи вона тоді там була. Зате ми дізналися, що там є холодильна камера, де лежали хутра, офіційно прийняті на збереження влітку, а насправді, мабуть, крадені. Як ти вважаєш, навіщо він поміняв машину?

— Певне, це дуже просто пояснити, — сказав Кольберг. — Єрансон був агентом і віз з собою багато одягу та всякого мотлоху. А в Форшберговій «Ведетті» було втричі більше місця, ніж у його «Моррісові». — Він трохи помовчав і додав: — Єрансон, мабуть, похопився вже потім. Повернувшись, він довідався про все і збагнув, — що ту машину тримати небезпечно. Тому він після допиту в поліції зразу ж віддав її на брухт.

— А що казав Форшберг про свої стосунки з Тересою? — запитав Мартін Бек.

— Що зустрів її на танцях восени п'ятдесятого року і спав з нею кілька разів — скільки саме, не пам'ятає. Потім узимку познайомився зі своєю майбутньою дружиною, і німфоманки перестали його цікавити.

— Так і сказав?

— Еге ж, дослівно так. Як ти думаєш, навіщо він її вбив? Щоб усунути жертву, як написав на берегах поліційного довідника Стенстрем?

— Можливо. Адже всі казали, що вона була нав'язлива. І це, звичайно, не було вбивство на грунті статевого збочення.

— Авжеж. Проте він хотів, щоб у слідчих склалося враження, що це було саме таке вбивство. А потім йому випало незрозуміле щастя: свідки переплутали машину. Він напевне довідався про це. Фактично він міг почувати себе в безпеці. Тільки Єрансон його непокоїв.

— Єрансон приятелював з Форшбергом, — сказав Мартін Бек.

— А далі все затихло, аж поки Стенстрем не почав ворушити справу Тереси і поки не почув від Біргерсона, що ті машини важко розрізнити. Він з'ясував, що Єрансон єдиний з усіх причетних до тієї справи мав «Морріс мінор». Та ще й того самого кольору. Стенстрем з власної ініціативи допитав багатьох осіб і почав стежити за Єрансоном. Звичайно, він швидко помітив, що Єрансонові хтось давав гроші, і дійшов висновку, що то, певне, вбивця Тереси Камарайо. Єрансон почав дедалі дужче нервуватися… до речі, чи ми знаємо, де він перебував з вісімнадцятого жовтня до тринадцятого листопада?

— Так. На пароплаві, на озері Клара. Нордін сьогодні вранці знайшов те місце.

Кольберг кивнув головою.

— Стенстрем розраховував, що Єрансон рано чи пізно приведе його до вбивці, тому й стежив за ним день у день і, мабуть, не ховаючись. І, як виявилось, мав слушність. Хоч для нього самого все скінчилося катастрофою. Якби він був швидше поїхав у Смоланд…

Кольберг замовк. Мартін Бек задумливо м'яв правою рукою хусточку.

— Так, наче все збігається, — сказав він, — навіть психологічно. Лишається дев'ять років до того часу, коли справу Тереси як задавнену здадуть в архів. А вбивство — єдиний злочин, який може спонукати більш-менш нормальну людину вдатися до таких крайнощів, аби тільки її не викрили. Крім того, Форшберг має що втрачати.

— Чи ми знаємо, що він робив увечері тринадцятого листопада?

— Так, він побив усіх тих людей в автобусі, а серед них і Стенстрема і Єрансона, які в цій ситуації були для нього смертельно небезпечні. Але фактично ми знаємо тільки те, що він мав можливість вчинити це вбивство.

— Звідки ми це знаємо?

— Гунвальдові пощастило перехопити служницю Форшберга. Вона німкеня. Кожного понеділка ввечері вона вільна. Згідно з календариком, який був у неї в сумочці, ніч з тринадцятого на чотирнадцяте вона провела в свого приятеля. З того самого джерела нам також відомо, що Форшбергова дружина була тоді на жіночому зібранні. Отже, Форшберг мав бути вдома, бо вони ніколи не залишали дітей самих.

— Де вона тепер? Та служниця?

— Тут. Ми її затримаємо на ніч.

— А який, по-твоєму, в нього психічний стан? — запитав Кольберг.

— Мабуть, дуже кепський. На межі зриву.

— Йдеться про те, чи в нас досить матеріалу, щоб заарештувати його, — сказав Кольберг.

— За автобус не досить, — відповів Мартін Бек. — Це був би хибний крок. Але ми можемо його заарештувати як особу, що на неї падає підозра у вбивстві Тереси Камарайо. Ми маємо вирішального свідка, що міняє погляд на ту справу, і кілька нових фактів.

— Завтра до обіду.

— Де?

— В його конторі. Як тільки він з'явиться туди. Немає потреби робити це при дружині й дітях, а особливо якщо він дійшов до краю.

— Як?

— Якомога делікатніше. Без стрілянини й виламування дверей.

Кольберг трохи подумав і поставив останнє запитання:

— Хто?

— Я і Меландер.