Гіркий сміх

XV

Коли Мартін Бек відчинив двері будинку поліції, крижаний вітер сипнув йому в обличчя жменю гострих, мов голки, сніжинок, і в нього аж дух сперло в грудях. Він нахилив голову й застебнув пальто. Того ранку він нарешті зважив на благання Інги, мінусову температуру та свій кашель і надів зимове пальто. Він підтяг вище теплий шарф і рушив до центру міста.

Перетнувши Агнегатан, він нерішуче спинився, міркуючи, як йому їхати.

Раптом біля нього загальмувала машина. Гунвальд Ларсон спустив бічну шибку й гукнув:

— Залазь!

Мартін Бек зрадів і сів спереду коло нього.

— Б-р-р-р, от і починається сльота, — сказав він. — Не встигнеш помітити, що було літо, як уже знов негода. Ти куди їдеш?

— На Вестманнагатан, — сказав Гунвальд Ларсон. — Хочу поговорити з дочкою тієї тітки з автобуса.

— Чудово. Висадиш мене на Сабатсберзі.

Вони перетнули міст і поїхали вздовж старих торговельних яток. За шибками миготів сухий дрібний сніг.

— Цей сніг зовсім ні до чого, — сказав Гунвальд Ларсон. — Він однаково розтане. Тільки миготить перед очима і псує видимість.

На відміну від Мартіна Бека Гунвальд Ларсон любив їздити машиною і був добрим водієм.

Коли вони їхали по Васагатан у напрямку Норра Банторгет, біля класичної гімназії їх поминув двоповерховий автобус сорок сьомого маршруту.

— Б-р-р-р, мені тепер млосно стає, тільки-но я побачу такий автобус, — сказав Мартін Бек.

Гунвальд Ларсон глянув на автобус.

— Це не такий, — сказав він. — Це німецький «Бюссінг».

Через хвилину він запитав:

— Може, поїдеш зі мною до Ассарсонової старої? Я буду там о третій.

— Не знаю, — сказав Мартін Бек.

— Бо я просто подумав — ти ж однаково тут. Це всього за кілька будинків від Сабатсберга. А я потім відвіз би тебе назад.

— Може, й поїду. Це залежатиме від того, коли я скінчу розмову з тією медсестрою.

На розі Далягатан і Тегнергатан їх зупинив чоловік у жовтому шоломі і з червоним прапорцем. На території Сабатсберзької лікарні розгорнулося широке будівництво. Старі будинки розбирали, а нові вже повистрілювали вгору. Тепер саме підривали високу кручу з боку Далягатан. Гуркіт вибухів луною котився поміж стінами будинків. Гунвальд Ларсон сказав:

— Чому б їм не висадити в повітря відразу цілий Стокгольм, замість ділити його на шматки? Хай би робили так, як Рональд Рейган, чи як там його, хоче зробити у В'єтнамі: заасфальтувати все це лайно, помалювати жовті смуги й поробити стоянки. Мабуть, то вже найбільше лихо, коли плановики дорвуться до реалізації того, що напланували.

Мартін Бек вийшов з машини перед в'їздом до тієї частини лікарні, де містилися пологове й гінекологічне відділення. На майданчику перед входом не було нікого, але, підійшовши ближче, Мартін Бек помітив, що крізь засклені двері на нього дивиться якась жінка. Вона вийшла надвір і запитала:

— Ви комісар Бек? Я Моніка Грангольм.

Схопивши, мов кліщами, його руку, вона радісно потисла її. Він ніби чув, як долоня в нього хруснула, і подумав, чи ця дівчина й немовлят хапає з такою силою.

Моніка Грангольм була на зріст майже така, як Мартін Бек, тільки огрядніша. Шкіра в неї була свіжа й рожева, зуби білі й міцні, а темні коси — густі й хвилясті; великі гарні очі мали той самий колір, що й коси. Все в ній здавалося великим, здоровим і міцним.

Та дівчина, що загинула в автобусі, була маленька й вутла, вона, певне, здавалася страшенно тендітною проти своєї подруги.

Вони рушили в бік Далягатан.

— Ви не заперечуєте, якщо ми зайдемо в ресторанчик на другому боці вулиці? — запитала Моніка Грангольм. — Я повинна щось перекусити, перше ніж почну з вами розмову.

Пора другого сніданку минула, і в залі було багато вільних столиків. Мартін Бек вибрав місце біля вікна, але Моніка Грангольм заявила, що воліє сидіти десь у кутку.

— Я не хочу, щоб нас побачив хтось із лікарні, — пояснила вона. — Ви собі не уявляєте, як там люблять пліткувати.

На підтвердження своїх слів вона переказала Мартінові Беку кілька пліток, водночас уминаючи величезну порцію м'ясних тюфтельок з картоплею. Мартін Бек заздрісно дивився на неї. Він сам, як звичайно, не відчував голоду, тільки якесь пригнічення, і пив лише каву, що ще дужче погіршувало його стан. Він почекав, поки Моніка Грангольм попоїла, і вже хотів перевести розмову на вбиту подругу, коли вона відсунула тарілку й сказала:

— Ну, все. Тепер, комісаре, питайте, що вас цікавить, а я попробую відповісти. Але можна мені спершу вас про щось запитати?

— Можна, — сказав Мартін Бек і простяг їй пачку сигарет.

— Дякую, я не курю. Ви вже спіймали того божевільного?

— Ні, ще не спіймали.

— Бо, бачите, люди дуже схвильовані. Одна дівчина з нашого відділення вже не їздить на роботу автобусом. Боїться, що раптом з'явиться той божевільний з своєю пукавкою. Вона відтоді бере таксі. Ви повинні його спіймати.

Дівчина пильно глянула на Мартіна Бека.

— Ми робимо все можливе, — сказав він.

— Тоді чудово. — Дівчина приязно кивнула головою… — Дякую вам, — сказав Мартін Бек.

— Ну, то що вас цікавить про Бріт?

— Чи ви її добре знали? Скільки ви жили разом?

— Думаю, що знала її краще, ніж будь-хто інший. Ми жили разом з нею три роки, відтоді, як вона почала працювати в лікарні. Вона була чудова приятелька і дуже добра медсестра. Вміла тяжко працювати, хоч була й слабенька. Гарна медсестра. Ніколи не думала про себе.

— Вона мала нареченого?

— Так, чудового хлопця. Вони формально не були заручені, але вона вже готувала мене до того, що скоро вибереться. Думаю, що вони хотіли одружитися на Новий рік. Він уже має квартиру.

— Вони давно знайомі?

Дівчина на хвилину задумалася, обгризаючи нігті.

— Щонайменше місяців з десять. Він лікар. Кажуть, ніби дівчата стають медсестрами, щоб мати змогу вийти заміж за лікаря. Але Бріт була не така. Вона була страшенно сором'язлива і боялася хлопців. Минулої зими вона мала звільнення через хворобу, з приводу недокрів'я і загального виснаження. Тому мусила часто ходити на перевірку. І там зустріла Бертіля. І відразу закохалася. Вона любила казати, що її вилікувало кохання, а не те, чим він її лікував.

Мартін Бек розчаровано зітхнув.

— А що в цьому поганого? — підозріливо запитала дівчина.

— Нічого. А в неї було багато знайомих чоловіків?

Моніка Грангольм усміхнулась і похитала головою.

— Тільки ті, що працюють у лікарні. Вона була дуже холодна. Не думаю, щоб вона з кимось зустрічалася до Бертіля. — Вона поводила пальцем по столу, потім наморщила лоба й глянула на Мартіна Бека. — Вас що, цікавить її кохання? Яке це має відношення до справи?

Мартін Бек витяг зі спідньої кишені записника й поклав перед собою на столі.

— Поряд із Бріт Данієльсон сидів один чоловік, — сказав він. — Поліцейський, на прізвище Оке Стенстрем. Ми маємо підстави вважати, що він і панна Данієльсон знайомі і їхали в автобусі разом. Нас цікавить ось що: чи панна Данієльсон ніколи не називала прізвища Оке Стенстрема? — Він витяг із записника фотографію Стенстрема й поклав її перед Монікою Грангольм. — Ви бачили цього чоловіка?

Вона глянула на фотографію і похитала головою. Тоді взяла її в руки, придивилася пильніше й сказала:

— Так, бачила. В газетах. Хоч ця фотографія краща. — Вона повернула Мартінові Беку фотографію і додала: — Бріт не знала цього чоловіка. Я можу майже заприсягтися, що не знала. Вона б нізащо не дозволила нікому, крім нареченого, проводжати себе додому. Це просто не в її натурі.

Мартін Бек сховав записника.

— Може, вони були приятелями і…

Моніка Грангольм енергійно похитала головою.

— Бріт була дуже порядна, дуже несмілива і, як я вже казала, майже боялася хлопців. До того ж була по вуха закохана в свого Бертіля і навіть не поглянула б на іншого. Ні як на доброго приятеля, ні якось інакше. Я була єдина, кому вона звіряла свої таємниці, звичайно, крім Бертіля. Вона мені все розповідала. Шкода, комісаре, але ви напевне помилилися.

Моніка Грангольм відчинила сумочку й витягла гаманця.

— Я вже мушу йти до своїх діток. Їх тепер у мене сімнадцятеро.

Вона почала порпатись у гаманці, але Мартін Бек простяг руку й зупинив її.

— За це платить держава, — сказав він.

Коли вони знов стояли біля огорожі лікарні, Моніка Грангольм сказала:

— Вони, звичайно, могли бути знайомі з дитинства чи зі школи і зустрілися в автобусі випадково. Таке я ще припускаю. Бріт до двадцяти років жила в Еслеві. А звідки той поліцай?

— Із Гальстагаммара, — сказав Мартін Бек.

Він нерішуче подав їй руку, про всяк випадок не скинувши рукавиці.

— Подякуйте державі за пригощення, — сказала Моніка Грангольм і сягнистою ходою рушила до лікарні.