Гіркий сміх

XIV

Ренн глянув на годинник і позіхнув. Тоді перевів очі на ліжко, де лежав весь забинтований чоловік. Далі затримав погляд на апаратурі, що підтримувала життя потерпілого, і, врешті, на медсестрі середнього віку, яка стежила за апаратурою. Вона щойно змінила порожню пляшку в крапельниці. Рухи її були швидкі, точні й навдивовижу доцільні — видно було, що вона вже багато років виконувала таку роботу.

Ренн позіхнув, затуливши долонею рота.

Медсестра зразу помітила, що він позіхає, і неприязно глянула на нього.

Ренн уже не одну годину або сидів у цій антисептичній, ізольованій кімнаті з холодним світлом і голими білими стінами, або тинявся по коридору перед операційною залою.

Крім того, більшу частину цього часу він провів у товаристві чоловіка на прізвище Ульгольм, якого досі ніколи не зустрічав і який, проте, виявився по-цивільному вбраним старшим помічником інспектора поліції.

Ренн напевне не належав до найздібніших працівників відділу і не дуже прагнув чогось навчитися. Він був задоволений собою та своїм життям і вважав, що здебільшого все влаштоване так, як і має бути. Але саме завдяки цим своїм рисам він став корисним, щоб не сказати «добрим поліцейським. Він дивився на всі речі просто, не мав, схильності створювати проблеми й труднощі, яких не існувало. Майже до всіх він ставився прихильно, і його також майже всі любили.

Але навіть простодушному Реннові Ульгольм здавався безмежно нудним і тупим.

Ульгольм був невдоволений усім — починаючи від платні, що, як і належало сподіватися, була дуже мала, і кінчаючи начальником поліції, який не вмів навести в себе залізного порядку.

Він обурювався, що дітей у школі не вчать послуху і що навіть серед поліцейських немає справжньої дисципліни.

Однак найдужче він накидався на три категорії людей, які Реннові ніколи не зробили нічого поганого і про яких він ніколи не думав, а саме: Ульгольм ненавидів чужоземців, молодь і соціалістів.

Він, наприклад, вважав ганьбою те, що поліцейським дозволили носити бороди.

— Ще вуса півбіди, — казав він, — але й вони, здається мені, ні до чого. Ти ж розумієш, що я маю на думці, га?

Він вважав, що в суспільстві, починаючи з тридцятих років, не стало справжнього ладу.

Причину збільшення злочинності й занепаду моралі він вбачав у тому, що поліція не мала ґрунтовної військової освіти і вже не носила шабель.

Введення правобічного руху було скандальною помилкою, яка ще погіршила становище вже й так розбещеного і морально здеградованого суспільства.

— Та ще й до всього цей балаган, — сказав він. — Ти ж розумієш, що я маю на думці, га?

— Що саме? — запитав Ренн.

— Балаган. Усі ці нові стоянки вздовж головних вулиць. Ти ж розумієш, що я маю на думці, га?

Ульгольм майже все знав і все розумів. А проте одного разу він попросив у Ренна пояснення. Почалося з того, що він сказав:

— Дивишся на ці неподобства, і мимоволі хочеться втекти на природу. Я б залюбки вибрався в гори, якби всю Лапландію не споганили лопарі. Ти ж розумієш, що я маю на думці, га?

— Моя дружина саамка, — сказав Ренн.

Ульгольм глянув на нього із змішаним почуттям відрази й зацікавлення. Потім сказав:

— Це дуже цікаво. А чи правда, що лопарки ніколи не миються?

— Ні, неправда, — втомлено сказав Ренн. — Але так думаєш не тільки ти.

Ульгольм говорив майже безперестанку і кожне речення закінчував словами: «Ти ж розумієш, що я маю на думці, га»?

А Ренн розумів тільки дві речі.

По-перше, те, що почув у головному слідчому відділі, коли він сам цілком невинно запитав:

— До речі, хто чергує в лікарні?

Кольберг байдуже заглянув у свої нотатки й відповів:

— Якийсь Ульгольм.

Єдиний, кому це прізвище щось казало, був Гунвальд Ларсон, бо він одразу вигукнув:

— Що? Хто?

— Ульгольм, — мовив Кольберг.

— Це неподобство! Треба послати туди ще когось, хто б міг нічого не проґавити. Людину, що має в голові хоч якийсь глузд.

Отже, Ренн виявився людиною, що має в голові хоч якийсь глузд. Він знов невинно запитав:

— Я повинен його змінити?

— Змінити? Ні, це неможливо. Ульгольм вважатиме, що його скривдили. Напише сотню різних скарг в управління. Зателефонує міністрові.

А коли Ренн уже виходив, Гунвальд Ларсон ще наостанці порадив йому:

— Ейнаре!

— Що?

— Не дай тільки йому сказати жодного слова свідкові, хіба як уже побачиш, що той помер.

По-друге, що він якось повинен замкнути Ульгольмові рота.

Врешті він знайшов навіть теоретичне розв'язання цієї задачі. А практично воно мало такий вигляд. Одну свою довгу декларацію Ульгольм закінчив словами:

— Само собою зрозуміло, що як приватна особа і як член партії центру, як громадянин вільної демократичної держави я не роблю ніякісінької різниці між людьми, скажімо, через їхній колір шкіри чи світогляд. Але сам подумай, що було б, якби в поліцію поналазили євреї і комуністи. Ти розумієш, що я маю на думці, га?

На це Ренн скромно кашлянув, затуливши рота рукою, і сказав:

— Звичайно. Але я, бач, сам такий крайній соціаліст, що мене можна вважати…

— Комуністом!?

— Так. Саме так.

Ульгольм відразу насупився, замовк і відійшов до вікна. Він стояв там годин зо дві, сумно дивлячись на лихий, зрадливий навколишній світ.

Шверіна оперували тричі: вийняли обидві кулі, але жоден лікар з тієї групи, яка робила операції, не мав великої надії на успіх. На несміливі Реннові запитання всі вони тільки здвигали плечима.

Проте чверть години тому один з хірургів зайшов до ізолятора і сказав:

— Якщо він взагалі має опритомніти, то опритомніє зараз. Протягом цих півгодини.

— А він видужає?

Лікар довго дивився на Ренна, потім сказав:

— Навряд. Він, щоправда, фізично витривалий, і загальний його стан цілком задовільний.

Ренн приголомшено дивився на хворого і міркував, який же в нього мав би бути вигляд, щоб лікарі визнали його стан гіршим чи зовсім поганим.

Він склав собі двоє чітких запитань, які задля певності навіть записав у записник. Перше: «Хто стріляв?» І друге: «Який він був на вигляд?»

Ренн зробив ще й інші приготування, а саме: поставив на стілець портативний магнітофон, ввімкнув мікрофон і перевісив його через спинку стільця. Ульгольм не брав участі в тих приготуваннях, він обмежився тим, що час від часу критично поглядав на Ренпа від вікна.

Годинник показував двадцять шість хвилин на третю, коли медсестра раптом нахилилася над пораненим і швидким, нетерплячим порухом покликала до себе обох поліцейських, а другою рукою натиснула на дзвоник.

Ренн швидко схопив мікрофон.

— Думаю, що він опритомнює, — сказала медсестра.

Обличчя пораненого ніби якось почало мінятися. Повіки і ніздрі затремтіли.

— Так. Спробуйте, — мовила медсестра.

Ренн простяг мікрофон і запитав:

— Хто стріляв?

Ніякої реакції. Ренн почекав кілька секунд і повторив запитання:

— Хто стріляв?

Губи хворого ворухнулися, і він щось сказав. Ренн перечекав дві секунди і знов запитав:

— Який він був на вигляд?

Потерпілий відповів і цього разу, вже трохи виразніше.

До кімнати зайшов лікар.

Ренн уже розтулив рота, щоб повторити друге запитання, коли чоловік на ліжку повернув голову в лівий бік. Нижня щелепа в нього опала, і з рота потік кривавий слиз.

Ренн глянув на лікаря, і той поважно кивнув йому, складаючи інструменти.

Підійшов Ульгольм і сердито сказав Реннові:

— Ти що, справді не можеш більше нічого добути з нього? — Тоді голосно звернувся до хворого: — Слухайте, добродію, з вами розмовляє старший помічник інспектора поліції Ульгольм…

— Він помер, — тихо мовив Ренн.

Ульгольм витріщив на нього очі й кинув тільки одне слово:

— Партач.

Ренн вимкнув мікрофон і поніс магнітофон до вікна. Там він обережно перемотав стрічку вказівним пальцем правої руки і натиснув на кнопку відтворення запису.

— Ну й що я з цього матиму? — мовив сам до себе Ренн.

Ульгольм секунд із десять люто, з ненавистю дивився на нього, а тоді сказав:

— Що ти з цього матимеш? Я звинувачу тебе в службовому недбальстві. Інакше я ніяк не можу. Ти ж розумієш, що я маю на думці, га?