Гіркий сміх

XXVIII

Настав святвечір.

Мартін Бек отримав святковий подарунок, що не насмішив його, як сподівалася дочка.

Ленарт Кольберг отримав святковий подарунок, що довів його дружину до сліз.

Обидва вони вирішили не думати ні про Оке Стенстрема, ні про Тересу Камарайо, і обом це не вдалося.

Мартін Бек прокинувся рано, проте лишився лежати в ліжку, читаючи книжку про графа Спе, аж поки в своїх кімнатах заворушилися інші члени родини. Тоді він устав, повісив у шафу костюм, який надягав учора, і вбрався в захисного кольору штани й вовняну сорочку. Дружина, яка вважала, що на святвечір треба одягтися по-святковому, побачивши його, вражено звела брови, але нічого не сказала.

Поки вона за традицією їздила на кладовище, на могилу своїх батьків, він разом з Рольфом та Інгрід прикрасив ялинку. Діти були радісні, гомінливі. І він намагався не зіпсувати їм настрою. Коли дружина повернулася з ритуальних поминок, Мартін Бек мужньо сів їсти разом з усіма коливо, хоч йому важко було виконувати цей давній звичай.

Біль у животі від такої їжі не дав на себе довго чекати. Мартін Бек уже так звик до цих прикрих нападів болю, що не дуже зважав на них, але помітив, що останнім часом вони стали частіші й дошкульніші. Тепер він не казав Інзі, що йому боляче. Раніше він скаржився, і вона геть замучила його своїми трав'яними настоями і невтомною турботою. Для неї хвороба була дуже важливим випадком у житті.

Святкова вечеря була багатюща, коли зважити, що за столом сиділо тільки чотири особи, з яких одна рідко з'їдала звичайний обід, одна худла, а одна надто втомилася, готуючи все це. Лишився тільки Рольф, що, правду казати, їв за них усіх. Син мав дванадцять років, і Мартін Бек завжди дивувався, як у тому худому тілі щодня вміщалося стільки їжі, скільки він сам насилу з'їдав за тиждень.

Усі допомагали мити посуд, що також бувало тільки на святвечір.

Потім Мартін Бек засвітив свічки на ялинці, згадавши братів Ассарсонів, що торгували штучними ялинками, прикриваючи ними торгівлю наркотиками. Тоді всі випили підігрітого вина, і Інгрід сказала:

— Мабуть, пора привести коня.

Як завжди, вони домовилися, що кожен дістане тільки один подарунок, і, як завжди, їх виявилося більше.

Мартін Бек не купив Інзі коня, зате подарував їй жокейські штани і гроші на піврічну оплату курсів верхової їзди.

Сам він отримав, між іншим, від неї двометровий шарф ручної роботи, а також запаковану пластинку. Інгрід очікувально дивилася на нього, поки він розгортав її. На обгортці пластинки був зображений товстий чоловік з довгими наїжаченими вусами, у добре відомому мундирі й шоломі лондонського поліцейського. Він стояв перед старомодним мікрофоном і, судячи з його виразу, реготав на все горло, тримаючись розчепіреними руками в рукавицях за живіт. Напис на обгортці казав, що сам він зветься Чарлз Пенроуз, а пісня — «Пригоди веселого поліцейського».

Інгрід принесла програвач і поставила його на підлозі біля батькового стільця.

— Стривайте-но, зараз буде що послухати, — сказала вона. — Можна лопнути зі сміху. — Вона витягла пластинку й глянула на напис: — Перша пісня зветься «Поліцейський сміється». Якраз для вас, правда ж?

Мартін Бек був невеликим знавцем музики, але відразу впізнав, що її награно в двадцятих або тридцятих роках, а може, й ще раніше. Він згадав, що чув цю пісню ще малим, і в пам'яті його раптом зринули два рядки з неї:

Кожна строфа кінчалася вибухом сміху, мабуть, заразливого, бо Інга, Інгрід і Рольф стогнали зі сміху.

Мартін Бек не зміг прибрати веселого вигляду, не присилував себе усміхнутися. Щоб не розчаровувати зовсім дітей і дружину, він підвівся і вдав, що поправляє свічки на ялинці.

Коли пластинка перестала крутитися, він повернувсь до столу. Інгрід витерла сльози з очей, глянула на нього й докірливо сказала:

— Та ж ти, тату, зовсім не сміявся!

— Чого ж, було страшенно смішно, — невпевнено відповів він.

— Ось послухайте ще цю, — мовила Інгрід, обертаючи пластинку, — Вона зветься «Парад веселих поліцейських».

Мабуть, Інгрід раніше не раз програвала пластинку, бо тепер заспівала в дуеті з веселим поліцаєм:

Духмяніла ялинка, сяяли свічки, діти співали, і Інга хизувалася в новому халаті й хрупала тістечка. Мартін Бек, спершись ліктями на коліна, а підборіддям на руки, дивився на обгортку пластинки з поліцаєм, що реготав на все горло, і думав про Стенстрема.

Задзвонив телефон.

У глибині душі Кольберг не відчував себе задоволеним, а тим паче йому не здавалося, що він може з чистим сумлінням втішатися святом. Та оскільки він не міг точно визначити, що саме недоглядів, то й не було підстави псувати собі настрій непотрібними роздумами.

Отже, він старанно змішав різні вина, раз по раз пробуючи суміш, поки вдовольнився її смаком, тоді сів до столу й оглянув кімнату, що справляла облудне враження ідилії. Боділь лежала на животі й заглядала під ялинку. Оса Турел сиділа на підлозі, підігнувши ноги, й бавилася з дитиною. Гун сновигала по квартирі з лагідною, лінивою недбалістю, боса, одягнена в щось середнє між піжамою й спортивним костюмом.

Кольберг поклав собі на тарілку шматочок в'яленої рибини, вдоволено відітхнув, сподіваючись заслуженої, ситої вечері, яка ось-ось мала початися, тоді заклав за комір сорочки кінець серветки, розправив її на грудях і підняв чарку, дивлячись проти світла на прозорий напій. Саме тоді задзвонив телефон.

Кольберг хвилину повагався, одним духом випив вино, пішов до спальні й зняв трубку.

— Добрий вечір. Вам дзвонить Фрейд.

— Дуже приємно, — відповів Кольберг із спокійною впевненістю, що він не попав до списку чергових на випадок тривоги і жодне нове масове вбивство не витягне його з дому. Для таких речей виділені спеціальні люди, наприклад Гунвальд Ларсон, що не уник того списку, і Мартін Бек, який відповідає за все через своє високе службове становище.

— Я чергую в психіатричному відділенні в'язниці на Лонггольмі, — сказав Фрейд. — У нас тут є пацієнт, який хоче негайно поговорити з вами. Його звати Біргерсон. Він каже, що обіцяв вам, що це дуже важливо, і…

Кольберг звів брови.

— Він не може підійти до телефону?

— Ні, правила цього не дозволяють. Він саме тепер…

Кольберг посмутнів. Мабуть, винятку з правил немає навіть на святвечір.

— О'кей, я їду, — сказав він і поклав трубку.

Дружина почула його останні слова й витріщила на нього очі.

— Я мушу поїхати на Лонггольм, — втомленим голосом заявив він. — 1 як я в біса знайду когось на святвечір, щоб мене підвіз?

— Я тебе повезу, — сказала Оса. — Я ще нічого не пила. Дорогою вони не розмовляли. Вахтер у в'язниці підозріло глянув на Осу.

— Це моя секретарка, — сказав Кольберг.

— Що? Хвилиночку, я ще раз гляну на посвідчення. Біргерсон не змінився. Може, тільки здавався ще несміливішим і мізернішим, ніж два тижні тому.

— Що ви хочете мені сказати? — невдоволено запитав Кольберг.

Біргерсон усміхнувся.

— Може, це й безглуздо, — мовив він, — але саме ввечері я згадав одну річ. Ви ж питали мене про машину, про мого «Морріса», правда? І…

— Питав. І що?

— А от що. Якось, коли ми з молодшим слідчим Стенстремом зробили перерву й просто балакали собі, я розповів йому одну історію. Пам'ятаю, що тоді ми їли яєчню з бурячками. Це моя улюблена їжа, і тепер, коли нам дали святкову вечерю…

Кольберг дивився на співрозмовника лихим поглядом.

— Ви, кажете, розповіли йому одну історію? — перепитав він.

— Ну, швидше розповів про себе самого. Випадок з тих часів, коли я мешкав на Руслягсгатан із своєю…

— Так, так, розповідайте.

— Мешкав із своєю дружиною. Ми мали тільки одну кімнату, і коли я був удома, то завжди нервувався, мене все пригнічувало, дратувало. Я дуже погано спав.

— Ага, — мовив Кольберг.

Йому було жарко, в голові наморочилося. Він відчував спрагу, а ще дужче голод. Крім того, від гнітючого вигляду в'язниці його ще дужче тягло додому.

— От я й виходив вечорами в місто, просто щоб не сидіти вдома, — спокійно, докладно розповідав Біргерсон. — Це було майже двадцять років тому. Я цілі години ходив вулицями, часом навіть цілу ніч. Ні з ким не розмовляв, а просто вештався по місту, щоб мене ніхто не чіпав. Через якийсь час я заспокоювався, звичайно через годину або дві. Але ж треба було чимось забавлятися, щоб не думати про своє невеселе життя, про дім і дружину. От я й знайшов собі розвагу. Щоб дурити самого себе, відганяти від себе неприємні думки.

Кольберг глянув на годинник.

— Так, так, — нетерпляче мовив він. — І що ж ви робили?

— Дивився на машини.

— На машини?

— Еге ж. Ходив вулицями і повз стоянки й дивився на машини. Взагалі я не цікавився машинами, але в такий спосіб вивчив геть усі моделі й марки. За якийсь час я вже знав їх досконало, і це давало мені вдоволення, — адже я щось таки опанував. Я міг упізнати всі марки з відстані тридцяти-сорока метрів, дивлячись на них з будь-якого боку. Якби була така гарна гра на відгадування марок машин — автолото, чи як вона там зветься, я б напевне здобув найбільший виграш. Байдуже, чи дивився б спереду, ззаду чи збоку.

— А коли згори? — запитала Оса Турел.

Кольберг вражено глянув на неї.

— Ну… я не пробував дивитись згори, — промурмотів Біргерсон. — Мабуть, тоді мені було б не так легко вгадати.

Він на хвилину задумався. Кольберг сумно зітхнув.

— Можна діставати велике задоволення з такої простої розваги, — повів далі Біргерсон. — Дуже цікаво було вивчати їх. Часом траплялися справді рідкісні марки, такі як «Лагонда» або «ЗИМ». То була справжня радість.

— І ви розмовляли про це з молодшим слідчим Стенстремом?

— Так. І більше ні з ким, крім нього.

— Ну й що?

— Його це зацікавило.

— Ага. І щоб сказати про це, ви мене викликали сюди о пів на десяту ночі? На святвечір?

Біргерсон, видно, образився.

— Авжеж. Ви ж просили, щоб я вас повідомив, коли згадаю…

— Ну так, — перебив його Кольберг. — Дякую.

Він підвівся.

— Але ж я не сказав ще найважливішого, — промурмотів Біргерсон. — Молодшого слідчого особливо зацікавило одне. Я згадав це, оскільки ви питали про «Морріса».

Кольберг знов сів.

— Так? А що саме?

— Ну, моя улюблена розвага теж мала свої труднощі, якщо можна так сказати. Деякі моделі важко було розрізнити, особливо в темряві й коли дивитися з чималої відстані. Наприклад, «Москвич» і «Опель-кадет» чи «ДКВ» й «ІФА». — Він замовк, а тоді задумливо додав: — Дуже важко. Вони відрізнялися тільки дрібними деталями.

— А до чого тут Стенстрем і ваш «Морріс»?

— Мій «Морріс» ні до чого, — відповів Біргерсон. — Просто молодший слідчий зацікавився, коли я сказав, що найважче було відрізнити «Морріс мінор» від «Рено КВ-4», коли дивитися на них спереду. Збоку чи ззаду — то не штука. А просто спереду чи ледь навскоси справді було нелегко. Хоч згодом я натренувавсь і рідко помилявся. Але не завжди вгадував.

— Стривайте, — перебив його Кольберг. — Ви сказали «Морріс мінор» і «Рено КВ-4»?

— Так. І пригадую, що молодший слідчий аж підскочив, коли я йому сказав про це. Весь час, поки я розповідав йому про своє захоплення, він просто сидів і кивав головою, навіть, здавалось мені, не дуже уважно слухав. А коли я сказав про це, він страшенно зацікавився. Кілька разів мене перепитував.

— Ви кажете, спереду?

— Так, він це теж перепитував. Саме спереду або ледь навскоси їх дуже важко розрізнити.

Коли Кольберг з Осою Турел уже сиділи в машині, вона запитала:

— І що це дає?

— Я ще добре не знаю. Але, може, наведе нас на слід.

— Того, хто вбив Оке?

— Не знаю. Принаймні це пояснює, чому він записав цю марку машини собі в записник.

— Я також згадала щось, — мовила Оса. — Те, що сказав Оке за кілька тижнів до смерті. Він сказав, що як тільки матиме два вільних дні, то поїде в Смоланд і щось там дізнається. Здається, в Екше. Це тобі щось каже?

— Нічогісінько, — відповів Кольберг.

Місто було порожнє, єдиними ознаками життя на вулицях були кілька різдвяних гномів, яких єднала фахова втома і валило з ніг надто щедре прикладання до чарки в гостинних домах, дві карети «швидкої допомоги» і поліційна машина. За якийсь час Кольберг запитав:

— Гун казала, начебто після Нового року ти нас покидаєш?

— Так. Я поміняла квартиру. Знайшла собі житло для однієї особи. І хочу знайти іншу роботу.

— Де?

— Ще добре не знаю. Але думаю… — вона замовкла, потім додала: — А що, якби в поліції? Там же є вільні місця?

— Мабуть, є, — неуважно відповів Кольберг, тоді, струснувши з себе млявість, запитав: — Що? Ти справді хочеш працювати в поліції?

Оса Турел скупчила свою увагу на машині. Насупивши брови, вона вдивлялася в сніговицю за вікном.

Коли вони вернулися на Паландергатан, Боділь уже спала, а Гун, скрутившись клубочком на кріслі, читала книжку. Очі в неї були заплакані.

— Що з тобою? — запитав Кольберг.

— Вся вечеря пропала. Хто її тепер холодну в дідька їстиме?

— Нічого. В тебе такий вигляд, а в мене такий апетит, що всяка вечеря буде добра. Поклади на стіл дохлого кота, і я буду радий. Мерщій неси їжу!

— І дзвонив той невиправний Мартін. Півгодини тому.

— О'кей, — добродушно мовив Кольберг. — Накривай стіл, а я йому дзеленькну.

Він скинув піджак, краватку й пішов дзвонити.

— Бек слухає.

— Хто там зчиняє такий гармидер? — підозріло запитав Кольберг.

— «Веселий поліцейський».

— Що?

— Пластинка.

— Ага, тепер я впізнав. Давній шлягер. Чарлз Пенроуз, правда? Він був модний ще перед першою світовою війною.

Їхній розмові вторували вибухи сміху.

— Байдуже, — сказав Мартін Бек не дуже весело. Я телефонував тобі, бо до мене зателефонував Меландер.

— Ага. Що ж він хотів?

— Сказав, що нарешті згадав, де йому траплялося прізвище Нільса Еріка Єрансона.

— Ну й де?

— У справі про вбивство Тереси Камарайо.

Кольберг розшнурував черевики, трохи подумав і сказав:

— Привітай його від мене й передай, що цього разу він помилився. Я прочитав її геть усю, до останнього слова. І не такий я затурканий, щоб цього не помітити.

— Папери в тебе вдома?

— Ні. Лежать у Вестберзі. Але я впевнений. Голову даю на відруб.

— О'кей, я тобі вірю. Що ти робив на Лонггольмі?

— Отримав певну інформацію, надто туманну й плутану, щоб тобі її так відразу пояснити, та коли вона справдиться, то…

— То що?.

— То все слідство в справі Тереси можна повісити в туалеті. Веселих свят.

Він поклав трубку.

— Ти знов кудись ідеш? — підозріливо спитала дружина.

— Так, але аж у середу. Де горілка?