Гіркий сміх

XXX

Коли Мартін Бек і Меландер зайшли до приймальні, блондинка біля комутатора за мармуровим столиком відклала пилочку для нігтів.

Контора Б'єрна Форшберга містилася на сьомому поверсі будинку на Кунгсгатан, неподалік від Стуреплан. На п'ятому й шостому поверхах теж розташувалося його підприємство.

Було ще тільки п'ять хвилин на десяту, а вони знали, що Форшберг звичайно не приходить раніше як о пів на десяту.

— Але зараз прийде його секретарка, — сказала блондинка. — Будь ласка, сядьте й почекайте.

У глибині приймальні, за спиною в телефоністки, навколо довгого стола, покритого склом, стояло кілька крісел. Мартін Бек з Меландером повісили пальта й сіли.

В кімнаті було шестеро дверей без табличок. Одні з них стояли прочинені.

Мартін Бек підвівся, заглянув у двері і зник у кімнаті. Меландер вийняв люльку й тютюн, натоптав її і закурив. Мартін Бек вернувся і знов сів.

Вони чекали мовчки. Час від часу чути було голос телефоністки і клацання комутатора, коли вона з'єднувала співрозмовників. Та ще долинав віддалений вуличний гамір. Мартін Бек гортав технічний журнал річної давності, Меландер, тримаючи в роті люльку і примруживши очі, відпочивав у кріслі.

Двадцять хвилин на десяту до приймальні зайшла жінка в хутрі, в чобітках і з великою сумкою через плече.

Жінка ледь кивнула головою дівчині біля комутатора й швидкими кроками підійшла до прочинених дверей. На ходу вона байдуже глянула на відвідувачів і, грюкнувши дверима, зачинила їх за собою.

Ще через десять хвилин прийшов Форшберг.

Він був одягнений так само, як попереднього дня, і йшов швидко й енергійно. Він саме хотів повісити свій плащ, коли помітив Мартіна Бека й Меландера. На мить він застиг, але швидко опанував себе, повісив плащ і підійшов до них.

Мартін Бек і Меландер одночасно підвелися. Б'єрн Форшберг запитально звів брови. Він уже хотів щось сказати, але Мартін Бек простяг руку й озвався перший:

— Комісар Бек. А це старший слідчий Меландер. Ми хотіли б поговорити з вами.

Форшберг потиснув їм руки.

— Будь ласка, дуже приємно, — сказав він. — Прошу, заходьте.

Він здавався зовсім спокійним, навіть веселим. Пропустивши їх у двері, він кивнув секретарці й сказав:

— Добрий день, панно Шельд. Ми з вами потім — поговоримо. Я тільки відпущу цих добродіїв.

Кабінет був просторий, світлий і елегантно вмебльований. Майже всю підлогу вкривав товстий сірий килим. На великому полірованому столі не було нічого. Два телефони, диктофон і директорський телефон містилися на столику поряд із чорним шкіряним кріслом. На широкому підвіконні стояли чотири фотографії в олив'яних рамках — дружини й трьох дітей. На стіні між вікнами висів олійний портрет, мабуть тестів. Бар, конференційний стіл з карафкою і склянками на підставці, канапа; скляна шафа з книжками і порцеляновими дрібничками, сейф, непомітно вмонтований у стіну.

Усе це Мартін Бек помітив, зачиняючи за собою двері, поки Б'єрн Форшберг впевненою ходою йшов до свого столу.

Б'єрн Форшберг став за столом, сперся на нього лівою рукою, нахилився й праву руку засунув у шухляду. Коли він її витяг, пальці його стискали пістолет.

І далі спираючись лівою рукою на стіл, він засунув пістолет якомога глибше в рот, стулив губи навколо блискучого дула й натиснув на спусковий гачок. Він весь час дивився на Мартіна Бека майже веселими очима.

Усе це відбулося так швидко, що Мартін Бек і Меландер встигли пройти тільки половину відстані від дверей до столу, коли Б'єрн Форшберг зсунувся на нього.

Пістолет був знятий із запобіжника, гачок стояв на зводі, він різко клацнув, але куля, яка мала пробити піднебіння й викинути частину мозку крізь дірку в потилиці, не вилетіла з дула. Та куля й далі сиділа в гільзі. А патрон лежав у правій кишені штанів Мартіна Бека разом із ще п'ятьма, що були в пістолеті.

Мартін Бек витяг патрони, покрутив їх пальцями й прочитав напис навколо капсуля: «Металверкен-38». Патрони були шведські, але пістолет американський: «Сміт енд Вессон 38 спешіал», зроблений у Спрінгфілді, штат Массачусетс.

Б'єрн Форшберг лежав, притиснувшись обличчям до блискучої поверхні столу. Він весь трусився. Потім зсунувся додолу й закричав.

— Краще зателефонуймо в «Швидку допомогу», — сказав Меландер.

Отак Реннові знов довелося сидіти із своїм магнітофоном в окремій палаті Каролінської лікарні. Тільки не в травматологічному, а в психіатричному відділенні, і разом з ним чергував не зненависний Ульгольм, а Гунвальд Ларсон.

Б'єрка Форшберга лікували різними способами, заспокійливими уколами тощо, і психіатр, який стежив за його станом, уже кілька годин сидів у палаті. Проте пацієнт весь час проказував тільки одне:

— Чому ви не дали мені вмерти?

Він повторював ці слова вже безліч разів і тепер знов сказав:

— Чому ви не дали мені вмерти?

— Хай би спитав сам себе, — пробурмотів Гунвальд Ларсон.

Лікар докірливо глянув на нього.

Щиро кажучи, вони б тут не сиділи, якби лікарі не заявили, що Форшберг справді може вмерти. Вони сказали, що пацієнт переніс дуже сильний шок, що в нього слабке серце й розшарпані нерви, хоч загальний стан по зовсім поганий. Але кожної хвилини можна сподіватися сердечного нападу, який його вб'є.

Ренн міркував, як розуміти слова «загальний стан».

— Чому ви не дали мені вмерти? — спитав Форшберг.

— А чому ви не дали жити Тересі Камарайо? — спитав Гунвальд Ларсон.

— Тому, що я далі не міг. Я мусив її позбутися.

— Ну гаразд, — терпляче сказав Ренн. — Але чому ви мусили її позбутися?

— Я не мав іншого вибору. Вона б розбила мені життя.

— Ну, здається, воно й так розбите, — мовив Гунвальд Ларсон.

Лікар суворо глянув на нього.

— Ви не розумієте, — сказав Форшберг. — Я наказав їй більше не приходити. Я навіть дав їй грошей, хоч сам не дуже їх мав, а вона все-таки…

— Що ви хотіли сказати? — лагідно запитав Ренн.

— Вона мене переслідувала. Коли я того вечора вернувся додому, вона лежала в моєму ліжку. Гола. Вона знала, де я звичайно кладу запасний ключ, і залізла до квартири. А моя дружина… моя наречена мала от-от прийти. Не було іншої ради…

— А потім?

— Я виніс її в холодильну камеру.

— І ви не боялися, що там її хтось знайде?

— Від камери було тільки два ключі. Один у мене, а другий у Ніссе Єрансона. А Ніссе тоді не було.

— Скільки ви її там тримали? — запитав Ренн.

— П'ять діб. Я чекав, поки буде дощ.

— Так, ви дощ любите, — зауважив Гунвальд Ларсон.

— Як ви не розумієте? Вона ж була навіжена. За одну мить розбила б моє життя. Все розбила б, що я запланував.

Ренн кивав головою. Поки що все йшло якнайкраще.

— А де ви взяли автомат? — раптом запитав Гунвальд Ларсон.

— Я привіз його з війни. — Форшберг якийсь час помовчав. — Я вбив ним трьох більшовиків.

— Він шведський? — запитав Гунвальд Ларсон.

— Фінський. «Суомі-37».

— А де він тепер?

— Там, де його ніхто не знайде.

— В озері?

Форшберг кивнув. головою. Здавалося, він поринув у задуму.

— Вам подобався Нільс Ерік Єрансон? — за хвилину запитав Ренн.

— Ніссе був добрий хлопець. Я був для нього як батько.

— А все ж таки вбили його.

— Він загрожував моєму існуванню. Існуванню моєї родини. Всьому, задля чого я жив. Усьому, що в мене було. Не було іншої ради. Але я умертвив його швидко і безболісно. Не мучив так, як ви мене мучите.

— А Ніссе знав, що то ви вбили Тересу? — запитав Ренн.

Він весь час говорив спокійно й лагідно.

— Здогадався, — мовив Форшберг. — Він був недурний хлопець. І добрий товариш. Я дав йому десять тисяч крон і нову машину, коли одружився. І ми розлучилися назавжди…

— Назавжди?

— Так. Від нього жодного разу не було ніякої чутки аж до цієї осені. А восени він подзвонив і сказав, що хтось стежить за ним день і ніч. Він був наляканий і не мав грошей. Гроші він отримав. Я пробував намовити його, щоб він виїхав за кордон.

— А він не погодився?

— Ні. Він уже надто занепав морально. І був наляканий до смерті. Боявся, що коли він виїде, на нього впаде підозра.

— Тому ви його вбили?

— Я мусив його вбити. В тому становищі я не мав вибору. Він би зруйнував моє життя. Майбутнє моїх дітей. Моє підприємство. Геть усе. Він не хотів цього, але був слабкий, наляканий, на нього не можна було покластися. Я знав, що рано чи пізно він прийде до мене шукати захисту. І цим мене занапастить. Або ж його схопить поліція і змусить усе розповісти. Він був наркоман, слабка, ненадійна людина. Поліція мучила б його, поки він сказав би все, що знав.

— Поліція не має звички мучити людей, — лагідно сказав Ренн.

Форшберг уперше повернув голову в його бік. Руки й ноги в нього були зв'язані ремінцями. Він глянув на Ренна і сказав:

— А як назвати те, що ви робите зі мною?

Ренн опустив очі.

— Де ви сіли в автобус? — спитав Гунвальд Ларсон.

— На Кларабергатан. Перед універмагом Алепа.

— Як ви туди добралися?

— Машиною. Я її лишив біля контори. Там я маю стоянку для машин.

— Звідки ви знали, в якому автобусі їхатиме Єрансон?

— Він телефонував мені, і я з ним домовився.

— Іншими словами, ви йому сказали, як він має повестися, щоб його вбили? — спитав Гунвальд Ларсон.

— Як ви не розумієте, що я не мав вибору. Крім того, я зробив це гуманно, він нічого не збагнув і не помітив.

— Гуманно? Яка ж це гуманність?

— Ви не можете дати мені тепер спокій?

— Ще ні. Спершу розкажіть про автобус.

— Добре. А тоді ви підете собі? Обіцяєте?

Ренн глянув на Гунвальда Ларсона й сказав:

— Так, підемо.

— Ніссе зателефонував мені в контору в понеділок уранці. Він був у відчаї, заявив, що переслідувач не спускає його з ока. Я зрозумів, що довго він не витримає. Я знав, що ввечері дружини й служниці не буде вдома. І погода була така, як треба. Діти лягають спати рано, тож я…

— Що ви?

— Я сказав Ніссе, що хочу сам глянути на його переслідувача, сказав, щоб він заманив його до Зоопарку, почекав там на двоповерховий автобус, сів у нього о десятій і проїхав до кінцевої зупинки. За чверть години перед від'їздом він мав зателефонувати мені в контору. Я виїхав з дому о дев'ятій, поставив на стоянці машину, зайшов до контори й там почекав дзвінка. Я не вмикав світла. Ніссе зателефонував, як ми й домовились. Я спустився вниз на вулицю й постояв, поки над'їде автобус.

— Ви набачили те місце раніше?

— Я їздив тим маршрутом удень. Місце було добре, я вважав, що там нікого не буде поблизу, а особливо в дощ. І розраховував, що до останньої зупинки їхатиме всього кілька пасажирів. Звичайно, було б найкраще, щоб в автобусі лишилися тільки Ніссе, його переслідувач, водій та ще одна-дві особи.

— Одна-дві особи, — сказав Гунвальд Ларсон. — А хто саме?

— Однаково хто. Про людське око.

Ренн глянув на Гунвальда Ларсона й похитав головою. Тоді обернувся до Форшберга й запитав:

— І що ви відчували?

— Завжди важко на щось зважуватись. Але в мене така вдача, що коли я щось надумаю зробити, то… — Він урвав на половині речення й сказав: — Ви обіцяли піти собі.

— А в нас така вдача, що ми не дотримуємо обіцянок, — сказав Гунвальд Ларсон.

— Ви мене мучите і ще й брешете, — гірко сказав Форшберг.

— У цій кімнаті ще хтось бреше, — сказав Гунвальд Ларсон. — Отже, ви раніше вирішили вбити Єрансона й молодшого слідчого Стенстрема, чи як?

— Так.

— А звідки ви знали, що Стенстрем поліцейський?

— Я за ним давно стежив. Непомітно для Ніссе.

— Як ви взнали, що він працює на власну руку?

— Його ніхто ніколи не змінював. І я зробив висновок, що він працює сам. Задля кар'єри.

Гунвальд Ларсон хвилину помовчав.

— Ви сказали Єрансонові, щоб він не брав ніяких документів? — нарешті запитав кін.

— Так, ще коли він телефонував мені вперше, я звелів йому не брати ніяких документів.

— Як ви навчилися відчиняти двері автобуса?

— Я стежив, як їх відчиняв водій. А проте я не зразу відчинив їх. Це якийсь інший тип автобуса.

— Де саме ви сиділи в автобусі? Внизу чи вгорі?

— Вгорі. Там більше нікого не було.

— А потім ви зійшли сходами з автоматом?

— Так. Я сховав його під плащ, щоб Ніссе й ті, хто сидів ззаду, нічого не помітили. А все ж таки один пасажир підвівся. До цього треба було бути готовим.

— А коли б автомат відмовив? Наскільки я пам'ятаю, ці старі пукавки часто підводили.

— Я був певен, що він вистрілить. Я знав свою зброю та й перевірив його, коли брав до контори.

— А коли ви його взяли туди?

— За кілька тижнів перед тим.

— Ви не боялися, що хтось його знайде?

— У мої шухляди ніхто не зважиться заглянути, — авторитетно відповів Форшберг. — А крім того, вони замкнені.

— А доти де ви його тримали?

— У валізі на горищі. Разом з іншими своїми трофеями.

— Як ви втекли після того, коли повбивали всіх пасажирів?

— Я подався пішки на схід по Норра Сташунсгатан, сів біля Гаги в таксі, забрав від контори машину й поїхав додому.

— А дорогою викинули автомат? — запитав Гунвальд Ларсон. — Не хвилюйтеся, ми його знайдемо.

Форшберг нічого не сказав.

— Що ви відчували? — знов запитав Ренн. — Коли стріляли?

— Я захищав себе, свою родину, свій дім і своє підприємство. Ви коли-небудь сиділи зі зброєю в руках, знаючи, що за п'ятнадцять секунд вам треба кинутись в окоп, повний ворогів?

— Ні, не сидів, — відповів Ренн.

— То ви нічого не розумієте! — крикнув Форшберг. — І годі вам патякати! Як такий йолоп може мене зрозуміти!

— Більше я не дозволяю робити допит, — втрутився лікар. — Його треба забрати на процедури.

Він натиснув на дзвоник, і до палати зайшли двоє санітарів. Форшберг і далі верещав, поки його ліжко викочували в коридор.

Ренн почав складати магнітофон.

— Ненавиджу таких падлюк, — раптом заявив Гунвальд Ларсон.

— Що?

— Я тобі скажу те, чого ніколи нікому не казав, — мовив Гунвальд Ларсон. — Мені шкода майже кожного, з ким мене зводить моя робота. Вони якісь зацьковані, жалкують, що взагалі народилися на світ. Не їхня вина, що вони нічого не розуміють, що їм не щастить у житті. Ось такі типи, як цей, руйнують їхнє життя. Самозакохані свинюки, які думають тільки про свої гроші, свій дім, свою родину і своє так зване становище. Які вважають, що можуть збиткуватися над іншими тільки тому, що їм пощастило посісти краще становище. Таких типів є безліч, тільки більшість їх не такі дурні, щоб душити португальських повій. Тому ми з ними ніколи не маємо справи. Нам доводиться бачити лише їхні жертви. Цей тип — виняток.

— Так, мабуть, ти кажеш правду, — мовив Ренн.

Вони вийшли з палати. В глибині коридора перед одними дверима стояли два поліцейські, схрестивши руки на грудях.

— Ага, це ви, — буркнув Гунвальд Ларсон. — І справді, ця лікарня вже на території Сульни.

— Ви його таки спіймали, — сказав Квант.

— Нарешті, — додав Крістіансон.

— Не ми, — сказав Гунвальд Ларсон. — Головну роботу виконав Стенстрем.

Десь через годину Мартін Бек з Кольбергом сиділи в кабінеті на Кунгсгольмен і пили каву.

— Власне, це Стенстрем довів до кінця справу Тереси, — сказав Мартін Бек.

— Так, — погодився Кольберг. — Тільки по-дурному зробив, що сам працював. І не залишив після себе жодного папірця. Дивно, що він так і не подорослішав.

Задзвонив телефон, Мартін Бек узяв трубку.

— Привіт, це Монсон.

— Де ти?

— У поліційній дільниці на Вестберзі. Я знайшов ту сторінку.

— Де?

— На Стенстремовому столі. Під папером, яким він накритий.

Мартін Бек нічого не сказав.

— А я думав, що ви тут усе перешукали, — докірливо сказав Монсон. — І…

— І що?

— Стенстрем зробив дві нотатки олівцем. Угорі в правому ріжку написав: «Покласти в папку: «Справа Тереси», а внизу стоїть прізвище «Б'єрн Форшберг» і запитальний знак. Це вам щось пояснює?

Мартін Бек не відповів. Він і далі тримав у руках телефонну трубку. Потім раптом почав сміятися.

— Чудово, поліцейський сміється, — мовив Кольберг і понишпорив рукою в кишені. — Ось тобі п'ятак.