Гіркий сміх

XVI

Машина Гунвальда Ларсона стояла на Тегнергатан перед будинком номер сорок. Мартін Бек глянув на годинник і штовхнув вхідні двері.

Було двадцять хвилин на четверту, а це означало, що Гунвальд Ларсон, який звичайно ніколи не спізнювався, сидів уже в пані Ассарсон двадцять хвилин. І за цей час, мабуть, устиг вивідати, як жив директор Ассарсон ще відтоді, коли ходив до школи.

Гунвальд Ларсон мав свій спосіб допиту: починав із самого початку і поступово вивідував усе. Цей спосіб міг дати добрі наслідки, але був нудний і забирав багато часу.

Двері до квартири відчинив літній чоловік у темному костюмі і сріблястій краватці. Мартін Бек назвав себе і показав службове посвідчення. Чоловік простяг йому руку й відрекомендувався.

— Туре Ассарсон. Я брат… брат убитого. Заходьте, ваш колега вже прийшов.

Він почекав, — поки Мартін Бек роздягся, і пройшов поперед нього у високі подвійні двері до вітальні.

— Маріє, люба, це комісар Мартін Бек.

Вітальня була велика й досить темна. На низькій жовтій канапі, щонайменше триметрової довжини, сиділа худа жінка в чорній вовняній сукні й тримала в руках чарку. Вона відставила чарку на низький чорний столик з мармуровою стільницею, що стояв біля канапи, і простягла руку, граційно зігнувши її в зап'ястку, ніби для поцілунку. Мартін Бек незграбно потиснув її розслаблені пальці й невиразно промурмотів:

— Співчуваю вам, пані Ассарсон.

З другого боку мармурового столика стояло троє низьких рожевих крісел, і в одному з них сидів Гунвальд Ларсон з досить дивним виразом обличчя. Аж тоді, коли Мартін Бек, на ласкаве запрошення пані Ассарсон сів теж у крісло, він збагнув, що так пригнічувало Гунвальда Ларсона.

Оскільки в такому кріслі можна було випростатись лише горизонтально, а розмовляти лежачи було б смішно, Гунвальд Ларсон зігнувся майже навпіл і почував себе дуже незручно. Обличчя в нього почервоніло з натуги, і він люто поглядав на Мартіна Бека з-поміж колін, які стриміли перед ним, наче дві альпійські вершини.

Мартін Бек спершу підігнув ноги на лівий бік, потім на правий, далі схрестив їх і хотів сховати під крісло, але воно виявилося надто низьким. Врешті він також зігнувся навпіл, як Гунвальд Ларсон.

Тим часом вдова спорожнила чарку і простягла її швагрові, щоб він їй налив знову. Той пильно глянув на неї, тоді пішов і взяв з бічного столика карафку й чисту чарку.

— Можна вам запропонувати чарочку вишнівки, комісаре? — запитав він.

І не встиг Мартін Бек його спинити, як він налив чарку й поставив її перед ним на столик.

— Я саме запитав пані Ассарсон, чи вона не знає, чого її чоловік опинився в тому автобусі в понеділок увечері, — пояснив Гунвальд Ларсон.

— А я відповіла те, що вже казала одному з ваших колег, який був настільки нетактовний, що прийшов допитувати мене через секунду після того, як я дізналася про чоловікову смерть. Відповіла, що не знаю.

Вона підняла чарку в напрямку Мартіна Бека і одним духом випила. Мартін Бек спробував дотягтися до своєї чарки, але на кілька сантиметрів не дотягнувся і знов занурився в крісло.

— Ви знаєте, де ваш чоловік був звечора? — запитав він.

Пані Ассарсон поставила чарку і взяла оранжеву сигарету з золотим краєчком із зеленої скриньки на столі. Перше ніж швагер підніс їй запаленого сірника, вона встигла пом'яти сигарету в пальцях і стукнути нею кілька разів об віко Скриньки. Мартін Бек побачив, що вона не зовсім твереза.

— Так, знаю, — відповіла пані Ассарсон. — Він був на зібранні. Ми пообідали о шостій, потім він одягнувся і десь о сьомій пішов.

Гунвальд Ларсон витяг з нагрудної кишені клапоть паперу та кулькову ручку і, колупнувши нею у вусі, запитав:

— На зібранні? Якому?

Ассарсон глянув на невістку і відповів за неї, бо вона мовчала:

— Це була така товариська спілка. Вони звали себе «верблюдами». Спілка складалася з дев'яти членів, які підтримували знайомство між собою відтоді, як ще вчилися в морській кадетській школі. Вони звичайно збиралися в директора Шеберга на Нарвавеген.

— Вони звали себе «верблюдами»? — недовірливо перепитав Гунвальд Ларсон.

— Так, — мовив Ассарсон. — Вони звичайно віталися словами: «Як поживаєш, старий верблюде?» І так назвали й свою спілку — «Верблюди».

Вдова невдоволено глянула на свого швагра.

— Це була ідейна спілка, — сказала вона. — Вони займалися добродійництвом.

— Яким, наприклад? — запитав Гунвальд Ларсон.

— Це таємниця, — відповіла пані Ассарсон. — Навіть ми, дружини, не знаємо. Декотрі інші спілки теж так роблять. Не розголошують своїх таємниць.

Мартін Бек відчув, що Гунвальд Ларсон дивиться на нього.

— Ви знаєте, коли директор Ассарсон пішов від директора Шеберга?

— Так, я не могла спати і близько другої години пішла вихилити чарочку на сон. Тоді я й побачила, що Єсти нема вдома, й зателефонувала Гвинтові. Атож, ми так прозиваємо директора Шеберга. Він сказав, що Єста пішов від нього о пів на одинадцяту.

Вона замовкла й погасила сигарету.

— Як ви гадаєте, пані Ассарсон, куди міг їхати ваш чоловік автобусом сорок сьомого маршруту? — запитав Мартін Бек.

— Звичайно, їхав кудись у справах. Він був дуже енергійний і віддавав своїй фірмі багато часу… тобто Туре також співвласник фірми… Могло бути, що якісь справи він залагоджував і вночі. Наприклад, з тими клієнтами, що приїздили з провінції і в Стокгольмі тільки ночували, а тому й…

Вона наче не знала, що їй казати далі, і, піднявши порожню чарку, почала крутити її в руках.

Гунвальд Ларсон щось записував. Мартін Бек випростав одну ногу й заходився розтирати коліно.

— У вас є діти, пані Ассарсон? — запитав він.

Пані Ассарсон поставила чарку перед швагром, щоб той налив їй, але він, не дивлячись на невістку, відставив чарку геть. Вона блимнула на нього, насилу підвелася і струсила з сукні попіл.

— Ні, комісаре Пек, нема. На жаль, мій чоловік не міг подарувати мені дитину.

Хвилину вона невидющим поглядом дивилася кудись повз Мартіна Бека. Потім кілька разів поволі кліпнула очима й перевела погляд на нього:

— Ваші батьки американці, комісаре Пек? — спитала вона.

— Ні, — відповів він.

Гунвальд Ларсон і далі писав. Мартін Бек витягнув шию і зазирнув у його папірець. Він весь був помальований верблюдами.

— Вибачте, комісаре Пек і Ларсон, але я мушу йти, — сказала пані Ассарсон і непевним кроком рушила до дверей. — Отже, до побачення, мені було дуже приємно. — Вона заточилася й зачинила за собою двері.

Гунвальд Ларсон сховав ручку й папірець з верблюдами і виборсався з крісла.

— З ким він спав? — запитав він, не дивлячись на Ассарсона.

Той злякано глянув на зачинені двері й відповів:

— З Єйнар Ульсон, секретаркою з нашої контори.