Галявина край лісу

Шам-шам

Минуло не так багато — менше півроку — з часу нашого знайомства, а ця пригода вже стала моєю улюбленою. Часом я думаю, що вона померла, та це аж ніяк не збігаєть­ся з її норовом. Тож я уявляю її вільною, навіть якщо вона почасти зникла. Принаймні вже не майорить перед моїми очима цілими днями — там, серед інших, на хвилях на озері, під поривами вітру, що дужчає, а листя падає і лягає густою габою. Не знаю...

Я кликав її Шам-Шам. Адже вона відзначалася грацією, за день чепурилася безліч разів, затято й уперто, дещо незграбно хилячись на лівий бік, де мала рану. Я кликав її Шам-Шам через прегарні очі, які дивилися дещо скоса, уважно і боязливо. А ще через шию, подібну до стебла квітки. Я кликав її Шам-Шам, бо вона була надто нервова, це помічали всі, навіть директор притулку П’єр і Маріон, яка очолювала волонтерів. Я ж про себе казав: вона просто непередбачувана. Іноді норовиста, вдає, ніби не знає мене. Час від часу вона гасала за мною з дивовижною швидкістю — я буквально притягував її, мовби магніт. Авжеж, її бажання було цілком егоїстичне, їй страшенно подобався мій голос, хвилі, які виходили з мене. Я ж бо людина спокійна, схильна до вижидання. Є люди, яким це подобається — аби їх чекали там, куди вони вирішили (або ж іще ні) прийти. Оскільки ж я справді довго чекаю, то відколи я з нею знайомий, зрештою, тільки те й роблю, що чекаю, а тепер, після її зникнення, залишається тільки визирати її назад.

Що ж, повернімося до днів, які провели разом, — я хочу зазначити, що, коли вона не бувала зайнята своїми дрібними справами, то відпочивала у щораз іншому закутку двору. Вона могла заплющити очі будь-де, і її довірливість разюче контрастувала з недавньою непосидючістю. Лягав я тільки з нею. На що це скидалося? Дуже просто: я припадав на килим чи на траву вдень, авжеж, наказував собі: не робити нічого, завмерти, чекати! Буцім сієста. Однак сієста уважна, сієста нашорошена, сієста з удаваною невинною міною. І тоді вона дрібненькими обережними кроками підходила, раптом казилася, кидалася на моє волосся, торкалася моїх вух, моїх очей, які я мусив міцно заплющити — на мене сипався град ударів; або вона так виявляла свою безмежну любов, або я нічого в цьому не тямлю. Часом це скидалося на покарання — але покарання, від якого кортіло сміятись і плакати водночас; досі ніхто не вкривав мене так поцілунками — хай навіть такими своєрідними поцілунками. Вона ніби хотіла тим самим сказати парадоксальне: «Хочу піти від тебе, але не можу». О, вона була дуже непроста! Часом у неї виникали досить дивні думки — ідеї, притаманні юній дикунці, яка шукає власний шлях поміж своїм і нашим світами. А це значна праця — праця пізнання. Вона сама день за днем мала все вирішувати. А щодо нас, то ми охоче дозволяли їй гратися з нашим волоссям, кісточками та ямками під колінами.

Коли я кажу «ми», то здебільшого маю на оці себе. Мешкаю я один, але вживаю займенник «ми». Особливо ж відколи вона зникла. У моєму житті є потреба у цьому «ми». Чи залишились іще «ми» в наших життях?

І є ще дещо. Шам-Шам — ніби дзеркало, яке відсвічує мої думки. Зворушливе відчуття для мене (а може, для неї також), навіть якщо я прагну бути обережним із нею. Варто було б сказати «прагнув». Бути дзеркалом для іншого емоційно виснажує обох, та на відміну від неї я можу про це сказати; на цілих півроку заради неї я знерухомив своє життя, сподіваючись, що Шам-Шам остаточно одужає. Проте цього сталося не так, принаймні одужала вона не до кінця, постійно щось було не так, відколи вона поранилась у притулку, куди потрапила зовсім маленькою, разом з іншими залишеними, як і вона; спершу їх неможливо було розрізнити, та згодом помітили, що вона була єдиною серед них бунтаркою, яка так прагнула втекти, що не зважала на рани.

Зовні, певно, здавалося, що я дозволив їй не померти чи не втратити розум. А я кажу: просто проходжаючи повз, я збагнув її бажання, можливо, тому, що вона, як і я, жила потаємно. «Проходячи повз», авжеж, однак це «повз» траплялося нерідко й добровільно. Коли ми з Маріон працюємо разом, то завжди закінчуємо пізніше за інших, бо хочемо, аби всім було комфортно вночі, не залишаємо шансу для випадку. Якщо вже на те пішло, то фінальне прибирання робимо зазвичай нашвидкуруч, часом без води — лет віником, і все. А втім, найважливіше — це їхній затишок уночі, це не забути нікого, не втратити когось наступного дня.

Я помітив її дивну поведінку, й у притулку кров на ній зауважив теж я. Я взяв її на руки і — гоп! — вона відразу тицьнула голову мені за шию і поцілувала мене у вухо. Такого ще не бачив ніхто, усі вирішили, що вона вигадала це саме для мене. Маріон сказала: «Луї, вона сприймає тебе за матусю, тож ліпше візьми її до себе».

Анетта би так не сказала. Анетта — справжня стаханівка, не відступає від правил, на форумі її часто називають «СуперАнеттою», аби ні з ким іншим не сплутати, а ми з Маріон між собою кличемо її «Супернеттою». Супернетта не довірила би мені Шам-Шам: спершу треба спитати дозволу в П’єра, дочекатися, поки він звіриться зі своїм розкладом тощо, а бідолашна пташина тим часом вирішить покинути боротьбу й померти. Хай там як, а Супернетта високо тримає прапор своєї команди — ранкових волонтерів, — вражаючи наповал сліпучим перманентом і блідим мейкапом. На її думку, Маріон надто терпляча. Маріон має неслухняні біляві кучері та червоні щоки. Вона не щодня зважує птахів, щоб дізнатися, втратили вони чи набрали кілька грамів. На думку Маріон, це не має жодного сенсу — достатньо раз на два-три дні, для них це ліпше, бо вони мають перевертатися на спину і лягати на холодний пластик під неоновим світлом. Маріон переконана, що у птахів від цього стрес. Вона каже, що Супернетта точно дотримується вказівок П’єра, а П’єр точно дотримується настанов ветеринара, яка раз на тиждень приходить присипляти тварину чи лікувати чиєсь крило, лапку — а часом і крило, лапку, невідомо як і ким забинтовані; після цього птахи не оговтуються, а закон не дозволяє присипляти таких птахів — достоту як і людей у лікарнях; саме це я називаю жорстокістю. Маріон згодна.

Чого лише не буває. Маленька ластівка випала із гніздечка, і цілих шість місяців пір’ячко не відростало — вона не встигла за своєю зграєю, проґавила мігрування, думала, що вже ніколи не полетить. Супернетта десь чула, що коли висмикати в неї все пір’я, то воно повністю відросте — так вона і заявила, а ветеринар не стала заперечувати, лише сказала, насупившись: «Авжеж, утім пильнуйте...». А Маріон заперечила — мовляв, дайте ластівці спокій, бо все одно, коли їй набридне сидіти у клітці, вона просто помре; птахи — вони такі, коли все осточортіло, складають лапки. Маленький зяблик зі зламаним крильцем уже не злетить ніколи, але щоразу, як до нього підходиш, щебече так весело, ніби хоче погомоніти, і я залюбки забрала б його до себе, посадила б до клітки просторішої, ніж у притулку, поставила б її біля великої вікна на всю стіну й гомоніла б із ним. Двійко горобців не в змозі спинити дрижання після проходження пульверизаторів з гербіцидами в полі: невиліковне неврологічне ураження, хімікати птахів не обходять боком, на жаль. І все ж це не заважає горобцям харчуватися, потроху дзьобати; звісно, це не життя, тремтіти отак постійно, ніби солдати, що вижили після атаки іпритом чи після хімічного штурму в Сирії. Одного дня горобцям судилося зникнути — можливо, край їхньому нещасному існуванню покладе П’єр, я волію не питати про це в нього, зрештою, польові птахи — це завжди гекатомба, байдуже, що збирає ці сумні жнива: пестициди, удосконалені жатки, які перетворюють гнізда з яйцями на бульйон, нищення кущів, незаконні будівництва просто посеред поля, бетон, яким заливають землю — і це ще не гірші варіанти!

О, забула! Є ще американський боривітер, між собою ми звемо його Нелегалом — уже півтора року чекаємо, поки міністерство випише Нелегалові дозвіл, аби передати його до спеціалізованого притулку, де йому буде вільготніше. Нелегала таємно завезли до нас, він, напевно, утік із клітки чи зі птахівні, сторонні люди привезли його сюди, поліція склала відповідний протокол. Нелегалові ведеться в нас непогано, але випускати його не можна, бо це не тутешній вид, а закон каже, що ширяти на волі такі не мають. Якщо подивитись уважно на картку, що супроводжує кожного птаха, яку причеплено защіпкою до клітки, то часом можна помітити, що вони перебувають тут від трьох до шести місяців; ластівка в нас уже півроку, боривітер — півтора року, звісно, від тривалого сидіння він постійно в кепському гуморі. Ми з Маріон вважаємо, що це надто довго, що ці птахи втратили снагу до життя, та й чому радіти, якщо не можна літати? Вони займають клітки — а новачкам треба місце, та й волонтерів це засмучує; принаймні нам із Маріон (не говоритиму за інших) прикро бачити цих сумних пернатих, у яких із плином часу їде дах. Коли хижі птахи лютіють, то (думаю я) це достоту як люди, що надто довго терплять неприємну ситуацію. Часом старі та хворі птахи теж лютують — вони мають рацію і водночас помиляються, бо, ясна річ, персонал працює із самовіддачею, але наш час несправедливий до бідолашних птахів, наша доба тримає їх надто довго в неволі. Раніше поранених тварин добивали — і це називали співчуттям. Тепер нікого не можна вбити, навіть скалічену сороку, навіть крука, яке навісніє в неволі, хоча ці птахи шкідливі, бо всім відомо, що сороки і круки живляться яйцями із чужих гнізд і не гребують пташенятами. Щодо голубів, то вони нікому не шкодять, однак часом їх так багато, а разом із ними — хвороб і екскрементів на пам’ятниках, однак закон забороняє випускати їх після одужання, то що ж нам із ними робити?

Якось уранці Супернетта та її команда помітили, що зникли всі голуби — бідолашні смердючі голуби. Прийшов П’єр і пояснив, що мусив це зробити, мусив укоротити їм життя: спалах епідемії орнітозу. Надзвичайно заразна гидота! Навіть для людей. На думку Маріон, П’єру голуби також набридли, вони займали забагато місця у клітках, тож він прийшов уночі після зміни й вирізав усіх. Певно, ветеринара втаємничили у план, ці двоє чудово розуміли одне одного — однолітки, однакові погляди (Маріон, Супернетта і я вже потроху котимося до заходу). Ветеринар коле невиліковних птахів шприцом, а П’єр скручує їм шиї — це економніший і екологічно чистіший спосіб. Я вже просив його навчити мене цьому, але він відмовив: «До чого ми дійдемо, якщо всі волонтери вмітимуть скручувати шиї птахам?». Його правда; часом, спостерігаючи за технічно обізнаним волонтерами, я задаюся різними питаннями. Добре відомо: погано кінчають саме найзапопадливіші. Зазирніть до газет: найліпші медбрати і медсестри, найталановитіші помічники, які нічого не залишають на волю випадку, улюбленці головного лікаря... аж раптом, одного дня бац! — і «помиляються голкою». Мене аж ніяк не здивувало б, якби подібне сталося з кимось із наших. Скажімо, із Седріком, худющим хлопчиною з навороченими мізками та солом’яною кучмою на голові — таке враження, що, коли вирвати ту кучму, вона проросте кущем; він зверхньо поводиться з жінками, навіть зі старшими панями, а також із несміливими чоловіками на кшталт мене — такий собі чванливий юний мачо, який туди-сюди роздає накази, не удостоюючи навіть поглядом: «Оцих надалі не варто годувати, самі дадуть собі раду!». І ти вже не наважується підходити до п’яти маленьких зеленяків, приречених «давати собі раду» самостійно, бо Седрік помітив, що двоє-троє з них самі підбирають зерня у глибині клітки. Наступного дня одного із зеленяків — найслабшого — знаходять мертвим, а ти ж бачив, що він немічний, можливо, навіть повідомляв про це, однак Седрік владним фальцетом заявляє: «Ні, надалі ми їх не годуватимемо, роботи і так забагато!». І ти не спиш усю ніч, повертаєшся вранці з переляканими очима і зведеним від страху животом, і бачиш іще одного загиблого в дальньому закутку клітки, або ж одного бракує, бо хтось прийшов раніше за тебе й уже підібрав його, загорнув у газетку, повісивши на лапку етикетку «ПМР» — у такому телеграмному стилі пишуть «помер» — із датою, потім поклав до великого холодильника, до якого раз на місяць навідуються з Інституту, щоб визначити причини смертей; якщо, скажімо, йдеться про орнітоз, то вам закидають, що не помітили це відразу, те саме у випадку кокцидіозу, але останній помітніший, випорожнення птахів набувають зеленого кольору, починається завжди з голубів, які заражають інших.

Я переконаний, що для декого це лишень гра в лікарів-маніяків; Седрік, звісно, такий увесь механічно правильний, він уміє доводити птахів до відчаю, зважуючи їх щодня, вирішуючи за них, чи досить вони великі, аби годуватися самотужки, чи варто їм приймати антибіотики — він ніколи не діє так, як П’єр, коли втрачає надію, тобто зі співчуттям. Я також чиню, як П’єр, власне, раз так уже сталося, коли горлиця вдарилась об моє вікно й очевидно конала. Коли птахи об щось б’ються, то рідко коли виживають, а я не хотів нести її до притулку, аби вона померла у клітці поруч із ретельно заповненою довідкою — вид, дата, місце, причина («удар об вікно»). Я потелефонував Манджю, яка все бачила, і сказав: «Манджю, слухай, що зазвичай у таких випадках роблять?». І Манджю відповіла — спокійним, світлим голосом дитини, яка загубилась і врятувалася самотужки, хоча часом вона рятується за моєї участі, та все ж і сама справляється непогано: «Дуже просто. Береш її за шию, тягнеш і повертаєш. Це всі мали б уміти робити, бо не можна залишати птахів страждати». Справді, виявилося нескладно. Принаймні це дає снаги навчитися це робити. А я все думав — шкода, що не можна зробити цього з собою. Шкода, що птахи не можуть, як люди, самі обрати мить, коли вже доста, коли можна піти зі власної волі. Вони вирішують, коли їм вилетіти з гнізда, достоту як дитина обирає мить, коли почати ходити, як ми всі обираємо зручний момент, щоби залишити посаду, розлучитися, поміняти будинок — то чому б самому не вирішувати, коли йти остаточно?

Проте я відхиляюсь від оповіді. Я зупинився на Маріон, яка порадила, побачивши мене вперше з Шам-Шам (що не мала тоді ще імені і пристрасно пощипувала мене): «Луї, вона вважає тебе за свою матусю, забери її до себе». Хлопець-матуся. Певно, Шам-Шам так вирішила, коли я мив її і лікував її рану. І коли травматична мить зцілення минула, вона пристрасно покохала мене — ніби всі ці дні, невтомно, немов причинна, кидаючись на ґрати своєї клітки, роздираючи себе до крові об них (а я з тривогою дивився на блискучу червону кров), вона шукала не так свободи, як чиєїсь любові. Гаразд, якщо ми хочемо уникнути слова «любов», джерела нескінченних розбратів, то скажімо так: шукала когось, із ким їй вдалося би встановити ОСОБИСТІ СТОСУНКИ.

Згодом я сказав Маріон (не П’єрові, який нам завжди торочить, що не слід прив’язуватися до тварин): навіть у мене вдома Шам-Шам не втомлюється з притаманним їй своєрідним любовним запалом подзьобувати мене в ніс, губи й вуха. «Вона залишиться з тобою назавжди», — зауважила Маріон. Саме це я хотів почути. Я миттю вирахував її середню тривалість життя і порівняв із тим, що лишалося мені. Та коли я виходив з будинку чи саду — словом, коли вона була поза моїм полем зору, — ця циндра зраджувала мені. Вона бігла вглиб садка, перебігала дорогу, кидалася до рибалок, що сиділи вздовж озера, і вмощувалась їм під ногами. Якось, коли я шукав її, один із рибалок сказав: «Таке враження, що вона всиновила мене». «О ні, — заперечив я, — вона моя!» Насправді, звичайно, Шам-Шам була нічия, але тоді вона ще любила людей і саме тому за моєї відсутності перебігала до них дорогу. А я боявся, що її розчавлять, що якесь хамуло вилетить на своїй тачці, а вона ж маленька й непомітна...

Та є дещо, чого я боюсь іще більше. Це косарка для газону. Вона належить моїй сусідці Франс. Мушу сказати, що, оскільки всі жінки по сусідству зі мною розлучені та мешкають у завеликих для них будинках (квартал у нас досить елітний), найменший будинок, власне, колишня караульня, у мене, а Франс займає будівлю поруч, що колись була одним цілим із моєю хатинкою, вона ніби власниця замку, а я її вартовий, колись так і мало бути — словом, оскільки всі ці жінки самотні, а я єдиний чоловік на весь квартал, то мені доводиться багато чого робити, мене про це просять частіше, ніж я їх прошу: полагодь, принеси — я незамінний, але, ясна річ, лише для матеріальних завдань, щоразу надто дрібних, аби за це платили, час від часу мені під двері ставлять пляшку з вином, але це все, ці досить заможні люди, як не дивно, рідкісні жмикрути, я мав нагоду переконатись у цьому впродовж років, що ношу драбину, підрізаю гілля, пхаю важкеньку тачку чи спускаюся до їхніх льохів, коли замикає електрику чи рве трубу. Одного тільки не роблю — не торкаюся їхніх косарок, для цього від компанії приходять фахівці, є угода про догляд за територією; рóботи, знаєте, річ ламка, вони під’єднані до апаратної з зеленими очима у глибині саду. Роботи слухняно шикуються в рядок у час, зазначений у програмі, але робот Франс завжди починає роботу дуже рано й завершує дуже пізно, коли сутеніє; Франс кортить мати гладеньку галявину, без моху і квіток, без грибів, без комах, навіть без птахів, тож робот стриже і стриже, а треба знати, що в робота зверху є гострезні леза, здатні зрізати не тільки найменшу травинку, що тягнеться до краплинок роси, а й більші речі — я бачив, як він дерся з люттю на залишений кимось сандаль, відступав і ліз знову, повертався затято, не збираючись змінювати траєкторію заради якогось дерева чи облямівки тераси; робот знав, що переможе сандаль Франс — і зрештою подер його на клапті, ніби кат свою жертву.

І я злякався за мою Шам-Шам, яка вночі спала не знати де посеред газону — через поранене крило вона не могла спуститися схилом до озера й умоститись як ота водяна курочка, яка сплела собі гніздечко просто посеред схилу; спершу через високу траву курочку не помічали — аж поки не прийшли косити муніципальні працівники. Вони залишили неушкодженими (просто прибрали траву довкола) гніздо та яєчка; курочка прикипіла до потомства, зачувши гуркіт косарки, нашорошилася чорно-зеленим пір’ячком, достоту поважна пані, яка раптом голяка опинилася посеред вулиці; курочка героїчно затуляла свої яєчка — їх, утім, могли бачити всі, коли вона підводилася на мить, щоб розім’яти лапки чи поживитися чимось біля води. Решту часу вона сиділа там, пригорнувшись до яєчок, сиділа два дні, а потім щезла — певно, лисиця поласувала курочкою та яєчками, адже зникла висока трава, що приховувала їх від усіх.

Тож мене більше влаштовувало, аби Шам-Шам залишалась у саду — точніше, садах, що сполучалися один із одним, на ріденькому газоні сусідів або на моєму; лисиця чи блудний собака не наважилися б показатися на відкритому просторі біля будинків. Одначе ж був і робот — косарка Франс. Якось, зустрівши Франс, я сказав: «Слухай, ти не могла б запрограмувати свою косарку так, щоб вона зупинялася б на смерканні, бо Шам-Шам ночує не знати де у траві, а у притулку мені сказали, що ці роботи навіть їжаків з голками рубають на фарш — уявляєш, навіть шпичастих їжаків, яких обходять боком лиси і пси! — і немає ради з безшумними роботами, які непомітно на вас насуваються». А Франс відказала, що програма завершується о десятій вечора — правда ж, о десятій? — то навіщо щось змінювати, птах же вміє ходити, еге ж? птахи ж не дурні, чи таки не вельми розумні? Бо удень — зауважу, що день був для мене справжньою мукою, і коли я кажу, що не рухався майже півроку, то не перебільшую, я постійно чатував у садку чи біля вікна — качка відбігала від робота, зачувши його тихий сап, то чому ж їй не робити так і вночі? Авжеж, це так, але вдень у мене щоразу серце стрибало із грудей, коли я бачив робота, що наближався до моєї Шам-Шам, яка відпочивала посеред газону; однак Франс було байдуже до моїх клопотів і чатування. «Твій качур (вона казала «качур», бо не зрозуміла, що це качка, самиця, адже качури мають яскравіше пір’я, певно, Франс більше поважала б Шам-Шам, якби та мала не сіру, а строкату масть) — твій качур усе зрозумів і стережеться удень, ти ж кажеш, що він розумний, то йому залишається тільки зрозуміти, що вночі до десятої слід стерегтися також, це ж не казна-яке завдання, це дає йому змогу спати аж десять годин, бо робот повертається до праці о восьмій ранку».

Тоді я попросив Франс трохи посунути час. Запропонував показати мені, як програмувати робота-косарку, запевнив, що доглядатиму за ним сам, що можу навіть вмикати й вимикати його, коли вона поїде у відпустку — таке враження, ніби йшлося про домашню тварину, адже Франс дуже прив’язана до свого робота й не в змозі самотужки змінити свої звички. Я часто кажу собі, що ця надто самотня жінка — не слід забувати, що це справжня вояка, якою скористалися чимало субчиків, коли вона ще була жвава й молода, — нарешті знайшла собі партнера, свою косарку, значно простішу, ніж кіт чи собака, значно чистішу, а ще завжди присутню, мовчазну, скромну і працьовиту, завжди до її послуг, невтомну косарку; а й справді, робот повзає газоном в усіх напрямках, мовби черепашка-скорохід або мурахоїд чи якась інша екзотична тварина, вкрита панциром, і люди зупиняються, причаровані, не в змозі відірвати погляд, іноді це викликає в них сміх, а їхні пси гавкають, немовби побачили м’яч, який рухається зі власної волі.

Так ми зі Франс уперше посварилися по-справжньому. Вперше в житті я почувався частиною старого подружжя — дійсно, коли ви сусіди й ваші садки з’єднуються, це схоже на шлюб, ви допомагаєте одне одному по господарці, разом усе вирішуєте, зберігаєте видимість добрих стосунків, аби легше було жити разом, а потім одного дня все вибухає; так і сталося — вибухнуло, я кричав, вилив на неї все, що думав, горлав, що вона вийшла за робота, атож, так і сказав, «роботова дружина». Люди на березі озера зупинялися, дивилися на нас із подивом, можливо, думали навіть втрутитися — еге ж, бурмило зіпав на жінку, яка годилася йому в матері, та ще й невисоку, щупляву, хоч і з бездоганними манікюром і перманентом, джинсах-бермудах кольору фуксії, яскраво-червоних кедах, поло «Лакост», для повноти образу бракувало лише гольф-клубу поруч; галявина була так само мертвою, як і поля для гольфу, і так само гладенькою, як зелене сукно на гральних столах; Франс грає у бридж, таке ось її життя, бридж щоп’ятниці ввечері, а щонеділі гольф, в інші ж дні — ігри онлайн; до речі, того дня, коли я збунтувався, очі в неї були червоні, очі, що довго були прикуті до екрана або бозна ще до чого, утім, від горя очі також бувають червоні, добре, що вона не пиячить, бо я подумав би про щось інше.

Я часто думаю, чи не прикладається Маріон до пляшки вечорами на самоті, чи не приймає вона снодійне — адже чоловік залишив її заради молодшої і якось вона мене попередила: «Коли дзвонитимеш, то ліпше після полудня, бо я не ранкова пташка». Саме тому вона керує командою після обіду і замикає притулок увечері, тож ми змушені марудитись із прибиранням — і якщо воно буде недбалим, то Супернетта обов’язково додасть ще один рядок до нашого ганебного рахунку. Супернетта працює зранку, саме вона знаходить птахів, які померли вночі, надіває на лапки етикетки «ПМР», загортає мертвих пташок у газетку і дбайливо кладе до мертвецького холодильника. Седрік тим часом дописує до карток — заповнених ущент або ж порожніх — і підкреслює червоним: «Надалі не годувати!»; і якщо, приймаючи зміну опівдні, обережно поцікавитись у нього — о, треба його бачити, він мов великий хірург, начальник зміни в лікарні! — то він зверхньо зазначить, що саме так і не інакше. Я помітив, що в такі миті він уникає дивитися в очі, ніби боїться. На відміну від Супернетти — її очі буквально просвічують вас, ніби щоби прозвітувати перед ким слід. Щодо Маріон, то в неї радше розгублений погляд, її очі тремтять від журби, співчуття їх осяює, а незгода наповнює чорнотою — її погляд рухливий, звиклий адаптуватися, сповнений любові до людей, а найбільше до «пір’ястих фрашок», це її улюблений вислів. Цікаво, де вона це взяла, як можна птахів називати «фрашками», я навіть визначення цього слова не знайшов — щось господарське, усілякі ґудзики й нюти, які можна чіпляти зовні, дуже помічна річ. А оскільки Маріон полюбляє робити все своїми руками та й чоловік залишив її давно — певно, фрашки з’являються самі по собі, ця дрібнота здатна урятувати, запустити весь механізм, а для Маріон (як і для мене) головне — це птахи, бо від птахів, яких позбавлено неба, здуріти можна, і все ж ми ризикуємо одного дня побачити саме це.

У газетах пишуть, що тутешні птахи зникли ще тридцять років тому. Мені тридцять років тому було п’ятнадцять, і я вже тоді спостерігав за птахами, не підозрюючи, що невдовзі, працюючи у притулку для поранених тварин, рік за роком бачитиму, як рідшають найвишуканіші, найспівочіші з-поміж них — чорноголові кропив’янки, чижі, вівчарики, коноплянки, гаїчки, трясихвістки, повзики, снігурі, в’юрки — на користь поширенню бридких і постійно хворих голубів. Чесно кажучи, мені не до вподоби робота в притулку, де повно смердючих кліток із голубами, які сидять один на одному, адже їх не можна ні вбити, ні випустити на волю — і що з того? Підшукати їм вільний вольєр? Часом Маріон вечорами потайки відпускає когось із них. Потім вибачається й каже, що пташка вирвалася під час зважування й вилетіла в розчахнуте вікно. Коли таке стається з Маріон, П’єр мовчить і заплющує очі. А Супернетта горлає на весь форум в інтернеті — точніше читає всім нотацію, як треба чинити: «Завжди зачиняйте вікно, коли зважуєте пташок, і не забувайте зважувати їх раз на день, і не пере­саджуйте їх до інших кліток, не попередивши перед тим П’єра!». Однак ми з Маріон завжди саджаємо їх до більших кліток, коли одна з них звільняється, ніколи не зважуємо, просто записуємо до карточки вигадану масу, яка зазвичай мало відрізняється від маси попереднього дня, переважно трохи більшу. Бо, ясна річ, якщо Супернетта або Седрік наступного дня помітять, що хтось із птахів схуднув, буде нам непереливки, але все, чим ми ризикуємо, це суворі повчання на форумі, але там ніколи не пишуть «Маріон», просто роблять загальне зауваження, і всі, звісно, знають, кому, однак ніхто нічого не каже, бо що робити без Маріон, вона ж приходить майже щодня, бо чоловік залишив її, вона охоче заступає всіх, головне, щоб не вранці — без неї притулок просто зачинить двері.

Одним словом, моя качка. Шам-Шам. П’єр погодився. Чи радше не так: Маріон видала мені дозвіл і того ж вечора поклала його до картонної коробки, аби прискорити справу — гей, та П’єр усе одно дав би згоду! Вона видала мені велику клітку. На перший час цього мало вистачити. Наступного дня я потелефонував П’єру й повідомив, що качка в мене, що в мене їй начебто добре, і він відповів: «Гаразд, однак принеси її якось до мене, маю повісити на неї кільце». Гадаю, я подобаюся йому, можливо, тому, що майже ніколи не пишу на форумі, коли маю що сказати, то пишу особисто йому, завжди зважуючи слова — здається, це перемикає П’єра з виру постів волонтерів на форумі, бо він щоразу відповідає коротко й мудро. Саме він якось завважив, що Маріон «щира, але дуже дивна» і між нею й Анеттою постійно «триває конкуренція». Тому «не варто вельми в це втручатися, бо нам потрібні всі руки», але дійсно «одна з них трохи маніячка» (це про Анетту), а «друга бере на себе дещо забагато зобов’язань» (це про Маріон). Тоді я миттю збагнув рівновагу, на якій тримається весь притулок, побачив обидві чаші вагівниці — «Супернетта–Маріон» — і бугая посередині (саме таку назву має деталь поміж чаш, але, звісно, П’єр не бугай, радше баланс).

Манджю також належить до типажу «трохи» й «дещо», вона все або ніщо, але завжди тільки для себе, не вимагає ні в кого нічого, ніколи нікому не докоряє, не дає порад, мовчить, якщо з чимось не згодна, немов береже сили й час; буває, що вона заохочує, і щоразу мені здається, що це важливо й для неї також, що їй це потрібно відколи мати залишила її під дверима сиротинця в Індії, а згодом Манджю вдочерило тамтешнє подружжя, яке вже мало своїх дітей — це подружжя прагнуло бути героями («нам пощастило мати четверо своїх дітей, тож візьмемо з сиротинця ще, хай буде принаймні шестеро»), на мою думку, подібні резони годяться для тварин, а не для дітей. А потім прийомні батьки розлучилися, діти лишилися напризволяще, особливо оті, з сиротинця, Манджю та її братик-марґінал. Манджю винайняла кімнату у Франс, так ми познайомилися, вона проходила зазвичай повз, ніби примара, з великою торбою з білизною за плечима — Франс не дозволяла пожильцям користуватися пральною машинкою, тож їм доводилося ходити до пральні за три кілометри від дому. Я запропонував Манджю прати в мене, та вона не схотіла, хоч і зайшла перехилити зі мною келих, тож так і повелося: ми вітались і час від часу випивали разом. Потім вона кудись поїхала, тож ми іноді відсилали одне одному повідомлення, бо це недорого, а Манджю великий знавець звісток, прудкіших за швидкість звуку, — вони в неї бистрі й безкінечні. Я мушу чіпляти на себе окуляри, пальці в мене затовсті, тому мої звістки короткі й завжди зважені, я довго думаю, перш ніж знайти найкоротші, найввічливіші слова й натиснути «надіслати». Того тижня, коли я мусив поїхати до батька в Ельзас і гарячково шукав вирішення проблеми з Шам-Шам — аби не нести її до притулку й не саджати до клітки, де вона просто з’їхала би з котушок, — я розповів Манджю про свої проблеми у значно довшому повідомленні, і цього разу Манджю мені відповіла коротко: «Не хвилюйся, скоро буду, я дам їй раду».

Тепер Манджю також мешкає в чомусь на кшталт притулку. Комунальне помешкання для таких, як вона, хто наробили в житті дурниць, зі щотижневим візитом до психіатра — усе безкоштовно; дуже схоже на наш притулок для птахів, хоча, звісно, люди не сидять у клітках. І прибирають за собою самі, і готують, ясна річ теж самі. Звичайно, Манджю допомагає всім — порається по господарці, куховарить, така собі загальнодоступна мамця. А вона ж іще молода, а ще маленька, худенька, колишня анорексичка — принаймні була, коли мешкала у Франс, коли я бачив її з торбиною із білизною, що була більшою за неї, а насправді Манджю постійно худла, марніла, помічати це було неприємно, однак жодного разу вона в мене не їла, гадаю, вона тоді взагалі ніколи не їла, принаймні точно не їла тоді, коли зазвичай живляться лише окремі види тварин — скажімо, уночі, як куниця чи тхір. А її спроба самогубства — авжеж, тепер про це говорити можна, бо зрештою вона врятувалася, утікши від Франс, захопивши наплічник і опинившись посередині абсолютної пустки, десь під мостом. Вона надіслала мені звістку, зізнавшись, що прийняла снодійне, запивши джином, і що відчуває близький кінець, і я відразу подзвонив до поліції і описав місцину — сам я авта не мав, тому вчасно прибути не міг. І щойно поліція знайшла її та доправила до центру, де Манджю мешкає нині, де є лікар, психіатр, де їй допомагають дати раду з документами, вона успішно дряпається до світла. Відтоді за нею постійно наглядають — достоту як у нас за птахами, думаю, спершу її масу також весь час перевіряли; а втім, хай що там було, а певної миті вона вирішила бути за мамцю всім тим шибеникам у притулку.

Це нагадало мені ще одну історію у притулку — справжню, але дуже дивну. До речі, П’єр тоді зауважив, що не бачив такого за всю свою кар’єру орнітолога. Пташеня дрозда випало із гніздечка, за інструкцією його посадили до інкубатора, відгодували, а коли птах зміцнів, його пересадили до більшої клітки. Навесні ми знаходимо чимало пташенят дроздів, бо вийшовши із гніздечка, вони падають униз і стають легкою здобиччю для хижаків. Або для людей, які по-дурному збирають їх — еге ж, вони ж бо вважають, що чинять правильно, і не здогадуються, що природа сама розбереться. За всіх часів маленьких дроздів годували їхні матусі просто на землі, звідки, набравши масу, дітки лізуть на найнижчу гілку, далі на вищу й намагаються полетіти. Словом, наприкінці весни повно дроздів, яких збирають люди і яких мусиш постійно підгодовувати, навіть після інкубатора, а вони ж нестерпні, із дзьобів жаріє, стрекочать без упину. Одного дня ми помітили, що дрозденя (це була самичка), яке значно подорослішало (того тижня ми чекали на П’єра, щоб окільцювати й випустити пташину) годувало п’ятеро інших юних дроздів у клітці так, ніби було їм за матір, хоча ніякою матір’ю воно нікому ще не було, просто прив’язалося до товаришів по неволі. Юна дроздиха крутилася цілий день, вибираючи зі власної годівниці черву, яку ми вирощуємо в резервуарах із тирсою, де гниють бананові шкурки — жирною червою там аж кишить, — дроздиха один за одним носила у дзьобику черв’яків своїм підопічним, які їх ковтали миттєво й голосно вимагали ще. Нам здавалося, що невгамовна і абсолютно щаслива пташка не зупиниться ніколи — їй подобалося виконувати таку почесну, люблячу роль. Тоді Седрік (знову він!) припустив, що випускати дроздиху не варто, ліпше до кінця сезону тримати її у клітці з молодими дроздами, аби полегшити нам роботу: клопоту стане менше на цілу клітку, дрозденят годуватиме вона, тож не треба буде щоп’ятнадцять хвилин навідуватись із черв’яком, який звивається в пальцях або затиснутий пластиковим пінцетом (так роблять найневправніші з-поміж нас). Тож смілива дроздиха залишилась у клітці, по-стаханівськи годуючи пташенят, а наприкінці літа дрозденята змужніли — й ми випустили всіх разом, матуську також — ніби велику родину, що нарешті має змогу поїхати на канікули, адже кожен уже став більш-менш самостійним. П’єр сказав тоді, усміхнувшись, що ніколи такого не бачив, йому ще не траплялися птахи, які відчували б відповідальність за інших, з іншої зграї. Що ж, дивні випадки трапляються у притулку.

Та найдивніша приключка сталася з моєю Шам-Шам і Манджю. Як я вже казав, треба було навідати батька, залишитись у Ельзасі на тиждень — а їхати далеченько, п’ятсот кілометрів — і на цей час хтось мав приглянути за Шам-Шам; їй було ліпше, але вона ще не літала, лише час від часу струшувала крилами, немов тренувала м’язи — а в мене щоразу серце здригалося надією. Проте кожного разу вона складала крила, праве — поранене — рухалося незграбно. Почасти асиметричний птах. А я заспокоював себе тим часом — мовляв, рівновага обов’язково повернеться, дуже скоро (чи трохи згодом) рухи стануть впевненішими, крила міцнішими, зможуть підняти Шам-Шам угору, понести її до нових обріїв (недалеко, сподівався, скажімо, до сусіднього озера).

Чесно кажучи, обійшовся б я і без батька, але ж треба справляти обов’язок сина. Двічі на рік я навідуюся до нього на тиждень, а йому важко пояснити історію з качкою, яка не дасть собі ради без мене — він розреготався б мені просто в обличчя. Батько переконаний, що поранену тварину чи старе дерево слід прибирати — так само з людьми, якщо вони надто старі чи немічні. Він вважає логічним і правильним, що схильні до самогубства люди зводять порахунки з життям, себто звільняють місце, йому завжди здавалося смішним, що так багато податків іде на осіб з інвалідністю. Дивно, але тепер, коли він не в змозі піднятися з інвалідного візка, коли щоранку приходить медсестра, щоб помити його — і все це коштом соціальної служби, — він не приміряє це до себе. Мій батько — ще той міцний горішок, однак обов’язок мене кличе. Через Шам-Шам я вагався, їхати чи ні, чи не залишити батька ліпше цього тижня (і назавжди) наодинці з долею, чимало хто чинить так, притулки для старих переповнені старенькими батьками, яких залишили діти, до яких ніхто не приходить — однак мені здавалося негідним робити так, коли старий батько був на порозі смерті, це надто легко, адже це рішення можна було прийняти ще кілька десятиліть тому — оце було б виявом мужності.

Отже, Манджю заявилася до мене з незмінним і майже порожнім наплічником, на свою мізерну соцдопомогу вона купила мені шоколадних цукерок, така собі добра жіночка, ладна віддати все, нічого не отримуючи натомість. Її страшенно тішила перспектива цілий тиждень жити на березі озера замість ходити колами в комунальному помешканні разом зі своїми спраглими пустого спілкування протеже. «Мені до вподоби залишатися на самоті, — пояснила Ман­джю, — тож не переймайся».

Показавши їй кімнату — мою власну, яку з цієї нагоди добре прибрав, — я представив їй Шам-Шам, яка насолоджувалася сієстою на газоні. Я пояснив — не наближаючись до качки, — що з нею варто набратися терпіння, іноді доводиться довго сидіти непорушно, поки вона не удостоїть своїм візитом і не занурить дзьоб у волосся, але це якщо ви готові лежати у траві нерухомо.

Я повернувся до будинку, щоби зібрати валізу, і з вікна побачив, як Манджю вмостилася на газоні. Потім простягнула ноги. Потім лягла й заплющила очі. І Шам-Шам, яка щойно вдавала, буцім куняла за двадцять метрів від неї, раптом підскочила, погойдуючись, зрушила з місця, і що ближче підходила вона до Манджю, то швидше йшла, достоту зі мною, коли я маю терпіння не рухатися. І ось Шам-Шам, ані миті не вагаючись, тулиться до Манджю, дзьобнувши її для певності кілька разів у кісточки, і ось уже лізе на непорушне хирляве тільце Манджю, завзято кидається до її ебеново-чорних кучерів, значно густіших за мої, енергійно занурюється в них, захоплена зустріччю з новою для неї головою. Манджю — анічичирк, навдивовижу незворушна, але я помічаю її широку усмішку й досі заплющені очі.

Пізніше, склавши валізу, я зиркаю у велике вікно вітальні і бачу, що вони лежать одна поруч одної. І на душі в мене стає спокійно.

Тиждень у тата минає. Відчуття гнітючі, я й сам почуваюся старим і намотую безнадійні кола. На щастя, раз на день приходить смс. «Усе гаразд, Шам-Шам така чарівна, нам добре разом» тощо. Я не здивувався б, якби Манджю сказала, що вночі вона спить на дворі, захищаючи качку від робота Франс. Або щоби побачити, як місячні промені огортають білим сяєвом спинку Шам-Шам, яка безтурботно спить на галяві.

У день мого повернення, варто було тільки поставити валізу, як Манджю кинулася до мене із криком: «Вона літала, літала!». І додала: «Таке враження, ніби вона хотіла зробити тобі подарунок!». Я прожогом вибіг у сад. І побачив мою Шам-Шам, що статечно, гордовито махала крилами, як часто робила й до мого від’їзду — здорові качки так ніколи не поводяться, здорова качка злітає легко, без зусиль, летить по прямій і сідає далі. А Шам-Шам відірвалася від землі силою шалених зусиль, ніби запускала поточений часом старовинний механізм, і полетіла, небезпечно петляючи. Я все думав, що вона ось-ось упаде, зламає лапку, що станеться щось погане, але вона прямувала до мети, о, мети досить скромної! — вона прямувала до нас. Шам-Шам зробила невеличке коло, повернулася до нас — достоту літак, що виробляє фігури для туристів і родин, які зібрались у неділю на шоу. На відміну від інших качок, які зазвичай крутять розмашисті петлі, не бажаючи летіти прямо, Шам-Шам, як я вже сказав, зробила маленьку кумедну незграбну петлю, мов фігуристка-початківка, яка вперше стала на лід; це було зворушливо та бентежно, я подумав, що є ще над чим працювати, аби це стало хоч на щось схоже, і все ж це була правда: ВОНА ЛІТАЛА, ВОНА ЗМОГЛА ЗЛЕТІТИ!

А я, грішним ділом, гадав, що цього вже ніколи не станеться.

Манджю не привласнила лаври. На її думку, Шам-Шам з точністю до хвилини відчула мить мого повернення й вирішила зробити мені подарунок. Звісна річ, це був дарунок і для Манджю, о так, СПАСИБІ величезне! Словом, ми всі троє — додам сюди і Шам-Шам, яка, бочком приземлившись сяк-так, із гордим виглядом підійшла до нас, — ТРІУМФУВАЛИ (така собі трійця — дві самиці й один самець).

Того самого дня Манджю сіла в потяг і поїхала — як завжди, боялася турбувати мене. На неї чекали її протеже, певно, весь тиждень діставали її повідомленнями: «Коли повернешся? Без тебе нудно. Їсти не можемо. Гуляти не хочемо». Манджю поверталася до комунального помешкання і бджолиного існування. У мене вона добре відпочила, удосталь розважилася з Шам-Шам — я бачив це по її усмішці та по щоках, що округлились трохи.

Наступного дня й решту днів я провів, очікуючи на повторний трюк Шам-Шам. Кортіло, аби щодня вона ставала впевненішою. Щоб перелетіла зрештою на інший бік озера. Певно, я змирився б і з її втратою, аби тільки політ був того вартий, аби вона перемогла інших качок, що часто пнулися кудись удалечині і до яких Шам-Шам не приєднувалася ніколи. Мріяв я і про дружка для неї — маленького качура. Словом, сподівався на ліпше життя для Шам-Шам.

Однак — нічого. Ніби нічого й не сталося. Ми, приголомшені, ошелешені, ніби й не бачили її фігуру високого пілотажу. Ба більше, через два дні після від’їзду Манджю вона зникла. Я її кілька днів не бачив. Боявся найгіршого. Або найліпшого — можливо, вона зустріла коханого біля озера. Позаяк я не бачив, щоб вона поверталася, то розпитував рибалок, перехожих і велосипедистів. Багато разів довелось обійти озеро. Кожна качка вже була з парою — восени вони зазвичай паруються швидко. Качки весело брьохалися по двоє там, де іще кілька тижнів тому блукали берегом зграйками, мов школярі на уроці ботаніки, — та на відміну від дітлахів качки своїм гербарієм живляться, з апетитом скубуть водорості й намул.

Нарешті я з тяжким серцем відірвав погляд від берега, що не давав жодної надії на появу Шам-Шам, і глянув далі. І посеред озера я угледів ледь помітний обрис качки — самички, судячи зі скромного забарвлення пір’я. Розгублений, самотній, я став гукати: «Шам-Шам! Гей, Шам-Шам!» — і на мене оберталися здивовані люди. А качка, яка видалася мені схожою на Шам-Шам, віддалялася, ніби тікала від мене, не залишаючи центру озера, ретельно уникаючи берега, де я безнадійно махав руками. У мене майнула думка: це вона, нарешті звільнилася, вона самотня, як ми з Манджю. Жахлива і заспокійлива водночас думка. Авжеж, то мала бути саме вона — окрема пташка, достоту цятка на великому полотні чи човник серед розбурханого океану! Я тремтів від цього відчуття, моє серце палало високими почуттями, віяв вітер, дико сіріло небо й уряди-годи бліденьке сонце спалахувало на хвильках — усе здавалося трохи похмурим, та все одно живим, сповненим контрастів і надії.

Повільним кроком я повертався, роздертий на суперечливі відчуття. Та що я побачив, як повернувся до свого саду? Під деревом — липою, єдиним деревом у моєму садку — сиділа Шам-Шам. Вона не рухалася, мала доволі дивний вигляд — немов удовиця в жалобі, — а отже, самотньо озером плавала не вона. Я підійшов, звернувся до неї лагідно, та вона не поворухнулась і мала змучений вигляд. Я хотів узяти її на руки, подивитися ближче, що трапилося. А вона тяжко підвелася на лапки — і здаля я помітив, як знову звисало її крило, як і раніше, ніби знову слід було починати спочатку. Її гнітючий настрій я відчував незгірше за свій. У наших долях щось спурхнуло — і впало. Щось не клеїлось у нашому житті.

Я мусив зважитися. Тож я попередив П’єра, Маріон, Манджю. І всі мені в один голос сказали: «Не переймайся! Так вона буде біля тебе. Житиме собі потроху, знаючи, що ти її завжди захистиш, що є місце, де вона в безпеці, де завжди знайдеться кілька зернин — навіть узимку, коли мороз». Наче забули, у чому полягає головна мета «ревалідації» (якщо прибрати кілька літер, то виявиться, що всередині приховано слово «зв’язок» — «relation»): повернути пташку до повноцінного життя після невеличкої урочистої церемонії; П’єр — лише він, ніхто інший — обережно виймав пташину з клітки, вправно одягав на лапку кільце з номером, що мало назавжди позначити її серед численного товариства звільнених птахів; потім він виходив із притулку з пташкою на долоні і, ставши під небом, яке в такі дні завжди здавалося лагідним, і під деревами, які напрочуд привітно шумотіли, просто розкривав пальці... Як це — розкрити пальці, відчути, як хтось злітає, дивитися на це, на політ до крон, до блакиті небес, подібний до зойку політ? Однак нам — мені, Маріон і П’єру — надто добре відомо, що це можливо не завжди.

Ми з Шам-Шам повернулися до звичного життя. Стресу стало значно менше: надія втекла з поля бою, ми опинились у реальному житті, серед наших звичок, без жодних обріїв, окрім тихого співіснування. Я вже не лягав на траву, що стала вологою і холодною. Зима наближалася, тож Франс вимкнула робота — і зовсім зникла, припавши до комп’ютера. На озері качури й качки трималися парами, вони були обережнішими, адже зелені на березі поменшало. Шам-Шам досягла дорослих розмірів. Вона була масивнішою за інших качок через брак фізичної активності і добре харчування — я щоранку частував її смачним зерням. Вона постійно з’являлася і зникала — іноді навіть брьохалася в озері. Одного дня я зауважив її з качуром — і серце ледь не вистрибнуло з грудей: моїй самотній подружці трапився одинак — ця думка заспокоювала мене. Вони брьохалися разом, та коли я підходив ближче, качур тікав, а Шам-Шам дивилася на мене, як зазвичай, нахиливши голівку, ніби замислившись: підійти до нього чи не сходити з місця? Вона завжди підходила і підтюпцем ішла за мною до запасів зерна. Стосунки з качуром тривали не довго. Зрештою, по кожній качці хтось десь зітхає, таке життя.

Якось уранці я вийшов по Шам-Шам, гукав її, запрошував, а вона вмостилася посеред саду, ніби вагаючись — на відстані її нерішучість здавалася мені жахливою. Вона відпочивала там цілий день — вирішивши все обмізкувати чи просто лікуючись часом; спала впівока, як роблять усі качки. А я годинами спостерігав за нею з вікна — ніби за сторожем, чий профіль чітко вимальовувався над обрієм, а крило, як і раніше, ледь помітно звисало.

Спостерігаючи за нею, я зрозумів, чому вона не рухалася. Щось або хтось нашіптував їй на вухо: «Прийшов час обирати між людьми і справжнім життям, заради якого ти з’явилася на світ». Тоді я вирішив не наближатися до неї, не називати вже «Шам-Шам», не прицмокувати, коли кличу до себе. Я вирішив, що вона має обрати сама, як доросла — адже біля мене вона змужніла, її крила зміцніли, у неї з’явилося «дзеркальце», чорно-білий квадрат пір’ячка на загальному світло-коричневому тлі; авжеж, це називають «дзеркальцем», і їй дуже личило, у ньому ніби відбивались усі мої почуття до неї, що — після тривалих вагань — нарешті збагнула, ким хоче бути. А от вам і доказ: уже незабаром час від часу вона тріпала крилами, ніби прагнула злетіти чи переконувала себе, що одного дня це таки станеться... а я сподівався, так сподівався, так хотів побачити це!

П’єр із прискіпливістю орнітолога оглянув її і виголосив вирок: рано чи пізно вона таки полетить. А Маріон зауважила: «З таким характером вона здатна на диво». Зрештою, качка, яка не може літати, цілком може плавати, шукати собі подруга, зносити яйця та виховувати каченят. Навіть якщо вона всього цього не робить і нікому не потрібна, то завжди може залишатися самотньою, як я — пережити це можна, принаймні я на це сподіваюся. Хай там як, а вона ще жива. А того дня, що став останнім, вона вдавала, ніби щось обмірковувала, засинала і прокидалася, після чого впевненою ходою, жодного разу не обернувшись, потупцювала вглиб саду, ризикуючи життям, перетнула дорогу і ковзнула у воду.

Більше її я не бачив ніколи.