Галявина край лісу

Лін, Анакліт, Климент, Сікст, Корнелій і Кипріян

Був Великодній ранок. Наближався кінець століття. Тож кюре, заявивши, що літургію варто пристосувати до нових часів, роздавав причастя у вигляді духмяних булочок, які передавали по рядах, достоту на пікніку. Окрушини вкривали одяг і підлогу. У вступі кюре завбачливо зауважив, що прибирати віником крихти після служби — аж ніяк не блюзнірство, так Ісус буде в усьому, навіть у хмаринках пилку і дорожнього пилу, тож навіть найменша порошинка буде гідною освяченого хлібця і будь-яка ділянка землі гідно зможе прийняти згодом наш попіл.

Не в змозі бути похованим, як граф Толстой, під пагорбом-клумбою (таку розкіш можуть дозволити собі лише генії і пси), Ігнатій наполягав на тому, щоб тіло його, коли настане належна мить, поклали до освяченої землі, а не спалили і розвіяли над газоном. І все ж він, як і всі, з’їв свою часточку тіла Христового — складно було уявляти булочку без шинки, сиру і листка салату. Певно, саме з цього сміялися хлопчаки, брудними пальцями відламуючи від Ісуса. Ігнатія обурювало, що тіло Христове має гріховну видовжену форму, що складається воно з хрусткої скоринки та м’якушу, який невдовзі засохне, а отже завтра, позаяк іншу їжу не посвятили, на причасті доведеться хрумтіти сухариками — зазвичай таку потраву кидають курям. Можливо, після свята залишки віддадуть до найближчої пташні — якраз до його ферми, що прилягає до церкви. Бо якщо продовжити логіку кюре, то чим шлунок курки гірший за людський, чому б і курці не причаститися тілом Христовим?!

Ігнатію огидно було спостерігати за тим, як численні пальці рвали тіло Христове, огидно від самої думки, що доведеться ковтати не кругленьку чистеньку проскурку (одну на кожного вірянина), а шматки після йолопів, які хтиво жували. Еге ж, хіть — саме вона проступала посмішками на обличчях чоловіків, коли вони простягали тіло Христове жінкам, саме через неї жінки приймали хліб, червоніючи, а хлопчиська змовницьки і безсоромно перезиралися.

Господи святий, Ти, що у вишніх живеш і на смиренних споглядаєш, і всевидячим оком твоїм на все творіння глядиш, Тобі приклонили ми шию душі і тіла, і Тобі молимося: Святий святих, простягни руку твою невидиму зі святого місця прожиття твого і благослови всіх нас; і якщо ми чимсь згрішили, волею або неволею, як благий і чоловіколюбець Бог прости, даруючи нам земні й надземні твої блага.

Молитва, що постала внаслідок давньої традиції, глибока ритмічна медитація, диво пристосування до всіх мов світу — на думку кюре, вона теж була приречена на зникнення. Тож він, як міг, скоротив-скалічив її, перетворивши на моралізаторську псевдо-теологію, послаблену постійною потребою в «конкретних прикладах», до яких така ласа тутешня громада: порядні містяни, які набудували вілл на старовинних орних землях, селяни, які здичавіли через споживання телешоу двічі на день, діти перших і діти других, пересичені нашвидкуруч зліпленою літургією; вони хихотіли, як і діти раніше, задовго до них — але вже без пошани і страху. Усі ці люди, які, підсміюючись, частувалися тілом Христовим, не мали ні сподівань, ні турбот, про які розводився кюре. Тож він зламав літургії хребта, подрібнивши її на згодливі зауваження, замінивши її на щоденну промову, звідки виключив такі слова, як «прокляття», «обрані» і «служителі», виключив саму думку про провину та особисту заслугу, про покірність вищому ладу; усе це вважалося застарілим і відсилало до давно забутих «святих апостолів і мучеників Петра і Павла, Андрія, Якова й Іоанна, Фоми, Якова і Філіпа, Варфоломія і Матвія, Симона і Юди, Ліна, Анакліта, Климента, Сікста, Корнелія і Кипріяна, Лаврентія, Хрисогона, Івана і Павла, Косми і Даміана й усіх інших святих». Ігнатій був змушений сам із трудом і ледве стриманою люттю вичитувати в молитовнику оригінальний текст.

Коли всі вийшли зі служби, і католики вітали одне одного зі словами «Христос воскрес!» — на православний штиб, ніби підганяючи екуменізм і єднання церкви, — згорьований Ігнатій уявляв, як на Вознесіння куштуватимуть Христа у вигляді круасанів, а на Трійцю — у вигляді пончиків з шоколадом. Ігнатій не привітав нікого і вирішив негайно йти до лісу.

Навпроти церкви, по інший бік шляху, починався ліс, який належав родині Ігнатія вже п’ять поколінь. Просторе дрібнолісся з подекуди високими могутніми деревами — іноді їхнє природне правильне розташування справляло враження алеї біля королівського палацу. Зазвичай такі алеї ведуть не до замків, а до інших шляхів, що виводять на дрібноліс і так далі, до безкінечності, без жодної мети, просто змінюючи однакові краєвиди.

На огорожі, що відділяла дорогу від лісу, стояла табличка: «Приватна власність, заходити суворо заборонено!». Вийшовши зі служби, Ігнатій ні на кого не глянув і заглибився в ліс. Він сумнівався, що хтось дивився в його бік, тож зачинив огорожу, не озираючись, просто простягнувши руку. Людям, що купчилися на ґанку церкви, здалося, що табличка «Приватна власність, заходити суворо заборонено!» висіла в нього на спині.

Перед Ігнатієм постав вибір. Стежка, що спускалась униз, губилась у сутінку. Стежка, що дерлась угору, тягнулася вздовж луки й купалась у світлі. На луці паслися ялівки Ігнатія. Він уявляв, як вони лежали й жували, і розумів, що заради нього вони вже не встануть на ноги, як і віряни вже не підводяться під час меси для піднесення дарів. Раніше ялівки ступали за ним уздовж загорожі. Справді, їх довго не відлучали від матерів, щоби за короткий термін виростити якомога більше м’яса. Їх залишали ссати молоко і рости, а потім вони самі давали молоко, багато молока, переживали чимало зим і літ — і до поважного віку відгукувались на прізвиська. За цей час у череді виникла своя ієрархія: після коротких і жорстоких сутичок найвойовничіша і найметикуватіша ялівка очолювала череду. Тепер вони скидалися на покинутих дітлахів, яких замкнули в порожній кімнаті без іграшок і можливості контакту із зовнішнім світом. І якщо ялівок годували ліпше, аніж сиріт у Румунії чи Росії, що їх ми часто бачимо в телепередачах, якщо на цій стадії їхній погляд був іще не таким нестерпним, то це лише тому, що їх тримали, аби невдовзі з’їсти.

Так думав Ігнатій, спускаючись стежкою вниз. Ішов він гнівно, уважно дивився під ноги. На поверхні трава була сухою, бо сонце висмоктало всю росу. Але там, де трава витикалася з-під землі, зберігалась волога. На півшляху від сухих кінчиків до вологої основи павучки зліпили зі своєї білої слини кульку, повну яєць. Яєць у цьому коконі не менше, ніж святих на небі, — подумав Ігнатій. І забубонів забуту літанію: «Симон і Юда, Лін, Анакліт, Климент, Сікст, Корнелій і Кипріян...». Кожен крок позначав одне ймення, і поступово ритм старовинної молитви присоромив гнів, ніби вибілив, перетворивши на ніжну збиту масу яєчних білків, чистий сніжок, що летить за вітром і ніби ховає в собі щось довгоочікуване, пуп’янки, які скоро розпустяться. Тільки тоді Ігнатій вирішив підняти очі.

Кусливе квітневе сонечко своїм промінням ніби вирізало ділянки стежини. І в цих плямах світла Ігнатій помітив пасма жовтої вовни, які що далі, то густіше звисали з найнижчих гілок. Пасма висіли всюди, цих решток гри — минулої чи майбутньої — було розпачливо багато. Вони позначали кожне дерево, кожен кущ, чіплялися за гілки настирливо, ніби слід, який навмисно прокладено для малят чи хворих на голову. Ігнатій відчув повернення гніву. Певно, діти зайшли до його лісу, знехтувавши табличкою і заохочувані батьками — з тих, які твердять «природа для всіх», але й зеленої думки не мають про те, скільки коштує все це утримувати; вони ніколи годинами не тримали в руках ні косарку, ні сокиру, ніколи не обтесували, не складали дрова до купи, не спалювали листя і гілля, не перевозили його кудись, ніколи не вимірювали на око, рубаючи на оцупку, дровенята на розпал, не вирубали місце для нових посадок, не фарбували крайці гілочок молодих ялин, щоб захистити їх від зайців, не спостерігали за повільною смертю — у роки посухи — верхівок старезних дубів, а під час бур — за падінням останніх високих сосон; вони хочуть користуватися, насолоджуватися, не забруднивши рук, не знаючи страху, не думаючи наперед, нічим не жертвуючи й нічого не сіючи. Ці люди, — думав Ігнатій, — не просто незаконно користуються моєю власністю, а ще й своїх дітей мають за дебілів, яким увесь час треба нагадувати, куди йти. Що й казати, такі вони, ігри кінця століття, — зі стовпчиками, мов на автостраді!

Ігнатій вирішив прибрати всі пасма. Майнула думка, що, певно, гру тільки планують, що дітки нічого не знайдуть, їхні матері пошкодують за своїми марними зусиллями й даремно витраченою вовною. Так їм і треба! А якщо гра вже була, то тим паче слід позбутися пасем. Через удавану пристойність ніхто не прийде збирати ці похмурі ознаки. Висітимуть вони так аж до наступної весни, сплутуючи і ранячи гілочки.

Вовну дійсно сплели дуже ретельно, ніби, готуючи гру і проникнувши сюди потай, намагалися позначити кожне дерево. Ігнатієві важко давалося відривати пасмо від пасма. Доводилося відламувати кінчики гілок. Саме там пуп’яніли молоді бруньки.

Ігнатій став обрізати гілочку за гілочкою, кожну називаючи іменем святого: «Симон і Юда, Лін, Анакліт, Климент, Сікст, Корнелій і Кипріян...». Так старий робив свою справу. В його руках було повно молодих гілочок і бруньок — таких маленьких, що навіть на зуб їх не можна було покласти, аби скуштувати гіркого смаку. З цього можна було розпалити веселе багаття. Та він не мав чим. Тож Ігнатій ішов, тримаючи в руках перед собою вовняні пасма і гілля. Квітневий вітер і судоми м’язів віддавали болем у руках. Сік, стікаючи з надрізів на гілках, твердів і зупинявся на бруньках.

Зненацька Ігнатія охопило бажання позбутися мертвого дерева, що відтягувало йому руки. Усе це варто було б кинути — але куди? Не до свого ж лісу! Кудись подалі, де вже набралося сміття — на пагорбі навпроти, неподалік від Санта-Фе.

Коли влітку Ігнатій стояв на другому поверсі клуні, чекаючи, коли йому вилами подадуть сіно, то вдалині, по інший бік лісу, він міг бачити манеж Санта-Фе. Належав манеж такому собі Чарльзу Бронсону. Одягнений, мов оперетковий ковбой, у штани і куртку з торочками, шкіряний капелюх, остроги у формі зірок, Бронсон вів за собою шерег із двадцяти п’яти коней різного віку і габаритів з вершниками різного віку і габаритів. Під час спусків, коли морда кожного коня втикалась у хвіст того, хто був попереду, він вигукував «ю-ю!»; замість підохочувати коней, справляло враження кавалькади на дні каньйону в Колорадо. Бронсон оселився в цих краях разом з останньою хвилею містян — саме їм він і пропонував прогулянки на заздалегідь осідланих конях, чий смух не знав, що таке щітка. Цим недільним вершникам, які не підозрювали, що за їхніми спинами липкі від бруду хвости відчайдушно і марно відганяли кусючих мух, здавалося, що їхні душі рухаються в унісон з «ю-ю!» і орлиним профілем, який десь далеко попереду гордо врізався у вітерець. Тож коли їм траплявся перехожий, вони пихато піднімали голови. Коли ж дядечко Ігнатій стрічав їх на спуску, то сходив край шляху і ввічливо кивав їм, добре знаючи, чого вартий останній вершник на брудному коні — достоту той, хто сидить на останній лавці у церкві: ні вітання випадкового перехожого, ні частування проскуркою не запалюють у погляді життя.

Довкола манежу Чарльза Бронсона стелилося поле, завалене різноманітним сміттям — пивні бляшанки, пластикові торбинки, пробитий бак, а перед входом пишалася купа гною, звідки аж на дорогу цідилася нудотна чорна рідина. Псюри з лискучим смухом люто гавкали, переслідуючи перехожих. Гофрована бляха вкривала дах стаєнь, і влітку сонце накаляло її добіла, а у старому трейлері зберігали знаряддя. Місця для роботи просто не існувало, учення Бронсона складалося з крутих спусків і блукання стежками, деякі (Бронсон знав, що під час недільної меси він не ризикував зустріти дядька) пролягали через ліс Ігнатія. Принаймні Ігнатій підозрював це, роздивляючись сліди копит у найвіддаленішій частині лісу та підозрілий осип край струмка. На гарячому він вершників ніколи не ловив. Він уже обмірковував можливість прокласти під гумусом кілька метрів іржавого і непотрібного колючого дроту, але відмовився від ідеї, згадавши про косуль.

Ігнатій з купою хмизу прямував убік манежу. Час від часу одна з гілочок з жовтим пасмом падала, він нахилявся і підбирав її обережно, не піддаючи небезпеці решту ноші. Коли він дійшов до Санта-Фе, то вирішив залишити все за старою огорожею. Та він був на виду і подумав, що з манежу його можуть побачити. Тож Ігнатій пройшов повз стайні, повз купу гною, повз трейлер — очима шукаючи місце, де потайки можна було залишити свій тягар.

Аж раптом з’явилися коні. На чолі кавалькади, хвацько пританцьовуючи, пишався Бронсон. Тонкі вуста і підстрижені вуса надавала його обличчю жорстокого виразу. Він зирнув на Ігнатія та жовту вовняну купу і обернувся до решти вершників. «Перехожий!» — гаркнув він зично. «Перехожий! Перехожий!» — перегукнулись вершники, озирнувшись назад. Старий почекав, поки всі проїдуть, — і пішов далі неспішним кроком, відчуваючи, як терпнули руки і пальці. Щойно манеж зник за одним з пагорбів, Ігнатій помітив вал, де можна було позбутися ноші. Він побачив покатий схил, що неначе обтікав конусоподібну гірку, і попрямував туди. Ігнатію не давала спокою думка, що його зауважать, тож він швидко обома руками пожбурив купу хмизу і вовни, що лягла на вкритий рослинністю конус, мов капелюх на голову. Потім він розвернувся і почвалав до лісу.

Мурахи працювали з самого світання. Вони нападали на гусінь і черв’яків, шматували їх, по шматочках переносили значно більших і важчих за себе комах до мурашника. Хтось обмацував тлей вусиками, щоби зібрати меду, а інші паралізували їх кислотою і потім їли. Мурахи збиралися по двоє, щоби підняти важке зерня. Вони чистили галереї мурашника, годували свою королеву, прибирали з-під неї яйця, розкладали їх по численних камерах, мили і пестили личинок та їхні вусики, підгодовували їх солодким медом. Якщо температура протягом дня змінювалась, вони перетягували личинок. Деякі з мурах мали сторожити вхідну браму, через яку без упину заходили й виходили робітники. Інші мурахи цього сонячного дня наприкінці зими непорушно сиділи на верхівці конуса, зібравшись у темні плями — так вони нагрівали мурашник і давали сили усім, хто працював усередині. Певно, папи Лін, Анакліт, Климент, Сікст, Корнелій і Кипріян так само збирали всіх на молитву , аби наситити вірою світ. Мурашник був такий великий, що майже зливався з пагорбом, скидаючись радше на земляний пригорок. Мурахи склали його так майстерно, що жоден порив вітру не відірвав би від нього ані патичка! Ґрунт довкола мурашника бринів від невтомного руху комах, і мертве листя довкола співало шурхотом. Упродовж чверті століття змінювалися покоління мурах — вони боролися за виживання з покорою, гідною всіх святих, яких згадували в молитві, і завзяттям, достоту Ігнатій, який терпляче піклувався про дерева, що йому залишили предки. Ніхто ніколи їх не турбував — хіба зелена жовна, що час від часу снідала кількома шерегами робітників. Утім люди працю мурах не помічали.

Поки Ігнатій неквапом піднімався стежкою до ферми, діти бігли дорогою до Санта-Фе з торбинками, повними моркви і шматочків цукру. Вони хотіли погодувати коней, коли ті повернуться з прогулянки. Дітям кортіло почути заливистий сміх їхнього приятеля Чарльза Бронсона та пограти в манежі — адже він їм обіцяв! — тож вони бігли, не озираючись.

Раптом хтось із них краєм ока зауважив дещо незвичне: на верхівці пригорка шелестіли пасма жовтої вовни. Діти підійшли ближче й побачили, що вовна вкривала складений із гілочок конус, де сновигали тисячі мурах.

Неймовірне відкриття! Дітлахи стали виймати шматки цукру й тицяти їх до мурашника, радіючи стривоженому сновиганню комах, які дрібніли цукор на крихти і тягнули до підземних галерей, утворюючи живий білосніжний килим. Тоді діти вирішили подивитися, куди ж комахи несли крихтини. Цупкими гілками вони штрикали мурашник у м’яке нутро. Діти крутили гілками, відкриваючи тоненькі переходи і галереї з прозорими яєчками — нажахані мурахи рятували їх, спускали униз, і невдовзі уся земля навколо роїлася сірими тільцями. З кожним рухом гілки втрачалася важка праця одного-двох років, і десятки робітників, падаючи на спину і скручуючись, випускали дух. Решта щодуху шелестіла ніжками по землі, наповнюючи її тривожним ритмом. Соснові голки, що тепер безладно вкривали ґрунт, усотували ці хвилі люті і зникали під землею — і що більших руйнувань зазнавав мурашник, то більше гніву і страху вбирала земля. І поки жовта вовна змішувалася з лісовим перегноєм, діти радісно верещали, переможно піднімаючи свої дрючки до неба.

А на протилежному пагорбі Ігнатій пнувся стежкою, яка належала йому, міркуючи в такт крокам. «Корнелій і Кипріян, Лаврентій, Хрисогон, Іван і Павло, Косма і Даміан...» На свіжих зламах віття, позбавлених пасем вовни, виблискувало сім’я.