Галявина край лісу

Вимисел

Раптом з’явився бульдозер і зламав мур, що відділяв манеж від лісу. Субота, я у стодолі. Гуде так, що від страху навіть не визираю. Я сама. Раніше за мною всюди ходив Тóбі. Він смикав травичку та розкидав її круг себе, а потім обстежував усі закутки в пошуках мишок. Я сиджу у стодолі, доки гаснуть фари і повертається тиша. Я звикла, що ніхто не шукає мене. Удома мама вигулює свою нудоту зі спальні до ванної. Можливо, так із неї виходить дивна доля — завагітніти в будівлі, яку мають знести. А може, це дитя, якому вона набридла і яке хоче вийти. Я хоч і спостерігала за народженням Тобі, все одно досі думаю, що діти виходять із рота — може, це тому, що про маму мені заборонили думати якось інакше.

Мама часто розповідає, що при народженні я багато плакала. Ніби замість очей у мене озера. Коли лягаю на спину з розплющеними очима, то біля щік відчуваю резервуари води. Підводжусь — і плачу, тож до вечора доводиться стояти, аби осушити очі. Отак, не присідаючи цілодобово, я виросла в дорослу дівчину. Раніше мама товкла: «Годі ридати! Яке ж ти надокучливе дівчисько!». Тепер я багато усміхаюсь. Попри темні кола, що залишилися від ставків соленої води, з вигляду я щаслива — цей вимисел супроводжуватиме мене до могили.

Вимисел — так звали нашого найкрасивішого огира. Він був чорним від кінчиків вух до хвоста та гуляв зазвичай із запалом, роззираючись навкруги, ніби гукаючи: «Хочу кохатися!». Звісно, коні не вміють кричати. Принаймні не так. Однак тієї ночі, коли я вмостилася на Вимислі, то ніби сиділа верхи на своєму коханому, мої ноги стискали боки коханого, рука пестила шию коханого. Вимисел помер, Тобі забрали, манеж збираються зносити, а я виросла. Та минулої ночі мені снився огир. Ми удвох летіли до хмар — і там, серед вологих пахощів веселки шлюбилися, без жодних свідків, без церемонії, хіба що сонце пульсувало у своїх багряних шатах.

Коли бульдозер поїхав, я бігом повернулась додому. Минув тиждень — ліс зяяв болючими дірами. Сьогодні знову субота — і машина повернулася. Та цього разу я підійшла ближче. Мені кортить бачити обличчя водія, коли він нарешті проб’є наші стіни й ворота, ліхтарі та дах. Нічого не вийшло, бо дверцята в бульдозері розташовані надто високо, а ще заляпані брудом. Тож я деруся на мур. Водій визирає з кабіни і просить не стояти на стінах, які він збирається зносити. Я — ані руш, тож він простягає мені руку і пропонує зістрибнути. Водій — високий і дужий, кароокий, погляд у нього добрий. Від нього страшенно тхне потом. Я не люблю запах чоловіків, мені подобається запах коней — різкий, але приємний. Чолов’яга бере мене до кабіни, де стоїть дух плісняви й поту, і ми разом руйнуємо манеж. Минає кілька годин, і я звикаю до запаху. Ми заїжджаємо до стодоли через пролам. Коли механічний ківш піднімає уламки, я помічаю щось червоне і впізнаю нашийник Тобі, який я сплела йому з решток вовни. Мені стає сумно, на очі навертаються сльози, мов хвилі солоного озера на сухий і байдужий ґрунт. Коли я плачу, обличчя зазвичай лишається непорушним, ніздрі не тремтять, губи не зводить судомою, я дивлюся перед собою, ніби все гаразд і я усе круг себе помічаю. Скажімо, сьогодні я зауважила: «У мурі пролам», — і голос мій не змінився, а супроводжуючий дивився просто в діру, гадаючи, що мені цікаво, прагнучи розділити цікавість зі мною, хоча насправді сльози тихо текли обличчям через маленький червоний нашийник із вовни.

Манеж дуже старий, певно, колись давно тут було подвір’я для кінної станції. На людській пам’яті тут завжди були коні, і все життя оберталося коло них. Певно, саме тому, з пошани руйнівник просувається потроху, працюючи лише один день на тиждень. В інші дні він ламає щось деінде, і все заради шосе. «У понеділок, — розповів мені він, — я зніс три хатини, у вівторок одну велику будівлю, у середу церкву, у четвер сільський майдан, у п’ятницю сквер із гойдалками і столітньою липою. По суботах я приходжу до вас, мені тут подобається, бо мене супроводжуєш ти, мала. До того ж, не щодня доводиться зносити старовинні стайні з аркадами, ліхтарями й склепіннями, де гніздяться ластівки! А цей дух! Дух коней... Мала, цей дух тривкіший за корпію, тут пахне не пилом чи тиньком, ні, тут пахне конями!»

Я хотіла б усе життя пахнути конями. Я хотіла б, щоб запах Вимисла — запах мого кохання — завжди супроводжував мене.

— Зупини! — командую я. Зістрибую з бульдозера і підбираю нашийник. Потім піднімаюся до кабіни, не підводячи голови, бо надто зайнята — обмотую нашийник коло зап’ястка. Руйнівник дивиться на мене, не рухаючись, ніби чекає дозволу працювати далі. Тим часом хмара пилу осідає, і крізь пролам у стіні ми бачимо дерева й шмат неба.

У мого тата також досить курна робота. Він учитель, а я — серед його учениць. Він ніколи не провітрює клас, тож повітря в ньому наповнене часточками крейди. Навіть повертаючись додому, тато пахне крейдою, і мені від цього запаху дихати важко. Він хоче, щоб я працювала багато і швидко, та я дуже повільна — пишу і читаю поволі. Управна я тільки з тваринами, і мені стає зле серед духу крейди та шепоту докорів. Мій тато шепоче. Його потомлений голос продирається крізь тривалі роки вчителювання, лякає школярів, змушених нашорошувати вуха. Коли вони нарешті опиняються вдома, то з полегшенням знову чують здорові гучні голоси. А я і вдома продовжую щосили вслухатись у сипіння. Хотіла б я, щоб у тата був сильний голос і щоби він володів манежем. Бо він усе життя винаймав і сторожував — до того дня, коли державці накреслили на карті лінію і постановили, що тут проляже шосе. Невдовзі тато сторожитиме шосе. З вікна нашого будинку він назиратиме за автівками.

Коли ми перебралися до цього краю, я ще була дитям. Тато запримітив будинок біля манежу. В оголошенні йшлося, що мешкати в ньому можна майже безкоштовно за умови нагляду за місциною. Власник мешкав за кордоном, а з персоналу були тільки тренер і конюх. Невдовзі за порадою тренера тато придбав коня — прекрасного чорного огира на прізвисько Вимисел, і мама взялася вчитися верховій їзді. Вона залишала мене у стодолі під наглядом конюха і вирушала з тренером на щотижневий урок їзди на твердому піску. Тренер був ставним, худорлявим і широким у плечах. Голос він мав звучний і веселий, вправно свистів. Скоро мама могла їздити верхи на прогулянки разом із ним. Оскільки я вимагала, щоб мене брали з собою, він саджав мене поперед себе на шию коня — і ми їхали так до лісу, де він зсаджував мене і наказував бігом повертатися до манежу. Сам тренер заглиблювався в гущавину, а за ним тупцював Вимисел з мамою. Тренер голосно свистів, і я мала бігти, не зупиняючись, поки чула свист. Коли ж зі звуків лишалося шелестіння вітру у кронах, я вже мала перед очима манеж, і конюх ставив на кухонний стіл склянку теплого молока. Я випивала молоко — і саме повертався тато. Він був на останніх уроках, та навіть не присівши, зазирав до мого портфеля, виймав звідти зошит із завданнями і тицяв мені під ніс. Він робив собі каву і пив її перед вікном, дивлячись убік лісу, де народжувався посмерк, що згодом розповзався по всій землі.

Після домашнього завдання я не мусила чистити стайні — за це конюх отримував платню. Та я ніколи не уникала цього — певно, тому, що саме він турбувався про мене, коли поруч не було мами. З вилами і візком я вправлялася з незвичною для мого віку силою. Коли мама поверталася з прогулянки, я витирала Вимисла. Потім насипала зерна до кам’яної годівниці, що тягнулася вздовж стіни. Конюх неподалік перевертав солому. Тоді йому було двадцять років, він був білявий і червонощокий. Іноді він дивився на мене, не відводячи погляду — ніби ляпаса давав. Завжди з одних і тих самих маніакальних причин. Скажімо, я забувала поставити горнятко з маззю на відведене йому місце чи залишала його відкритим, чи забувала сідло Вимисла надворі, на шворці для білизни, а тим часом насувалася дощова хмара. «Воно наситилось чистим повітрям!» — казала я. А конюх зле зиркав у мій бік. «Якби пішов дощ... Знаєш, скільки коштує таке сідло, з ободком і монограмою твоєї матері ручного шиття? Знаєш, хто подарував їй це сідло, га, знаєш?!» Тоді я волала: «Але ж немає дощу!». А він затято повторював: «Ручного шиття...» — ніби підкреслюючи мою провину. У такі миті мені кортіло вбити його. Та щоби займатися конями, потрібні як мінімум дві людини — а він, як і я, любив коней понад усе. Конюх носив їх не в серці, а між ногами чи в руках — ось чому я кажу, що він цілком міг би цими руками побити мене. Певно, дівчат він також брав між ніг — не до серця.

Я так і не навчилася їздити верхи. Не хотіла. Там, де ми жили, це було все одно що відмовлятися ходити. Мені достатньо було дивитися, як тренер щосереди, щосуботи і щонеділі давав уроки іншим дітям у шоломах і чобітках. Початківців я навчала сідлати коня, авжеж, це я вміла робити майстерно. За іншими ж спостерігала, сидячи край манежу і дражнячи Тобі краєчком батога. Я вирішила, що їздитиму тільки на Вимислі — однак Вимисел належав не мені.

Натомість Тобі був моїм. Я на власні очі бачила, як одного літнього вечора його у стодолі привела на світ тутешня старенька шавка. Цей фокстер’єр відрізнявся здатністю ніколи не втомлюватись від ігор. Він бігав за мною усюди, спав разом зі мною. Мені подобалося, коли він лизав моє вушко своїм тоненьким гострим язичком, і від лоскоту я так сміялася, так реготала!.. Тепер від нього лишився тільки червоний нашийник. Тобі ніколи не чекав наказів. Так само і я одного чудового дня, ні в кого не питаючи дозволу, залізла на Вимисла — і ми удвох гайнули до лісу.

— Я не чекала на дозвіл... — розповідаю я руйнівникові. Певно, він не зрозумів, бо сприйняв моє бурмотіння за дозвіл рушати далі. Тож обережно натиснув на газ, і ківш здригнувся. Він легко зламав стіни і дозволив небові увійти до того, що ще менше години тому здавалося похмурою печерою. Вимисел свого часу теж намагався. З усіх своїх внутрішніх сил, випнутою могутньою шиєю та великим тілом, напруженим, мов струна, він бився об стіни. Уранці у стайні було повно крові. Коли я про це згадую, то чую шалений цокіт копит, і щось прокидається в моїх грудях, розпускається твердий і болісний пуп’янок. Вимисел живе всередині мене, він б’ється, благає випустити його. Волає: «Я прагну кохання!» — а я німо вслухаюсь у це волання, не розуміючи, ні чого від мене хочуть, ні як випустити коня, ні звідки іде цей зойк. Я — клітка, коробка, скриня, всередині мене темно, всередині задихається чорний красень-огир.

Ми з руйнівником просуваємось уперед, просуваємось без перешкод, успішно, я спостерігаю за падінням стін, не випускаючи з рук червоний нашийник. Іноді я надто сильно сіпаю головою — праворуч-ліворуч! — ніби прагнучи щось забути чи попросити пробачення. Руйнівник кидає на мене стривожені погляди, та потім його очі знову повертаються до роботи: прямо по курсу наступна стіна. Він виструнчується — він знає, що треба робити. Якщо попрошу — він зупинить усе. Та я не вдаюся до дій. Слухаю, як Вимисел безнадійно хропе всередині мене — і з того самого місця долинає і поступово гучнішає голос-шепіт тата. Тоді я прикладаю долоні до грудей, щоби заглушити цей голос, щоб придушити його. Хочу, аби він назавжди замовк, або ж щоб спалахнув, вибухнув і заглушив владно гуркіт уламків. Однак татів голос шепоче, а Вимисел дедалі б’є копитом у тверду деревину мого серця, і очі мої перетворюються на два озерця солоної і тихої води.

— Це належало Тóбі! — Я тицьну зап’ясток руйнівникові під ніс. Він сердиться — один раз він уже зупиняв машину заради нашийника. Тоді я ховаю руки під себе й мовчу. Згадую про шалапута Тобі, що вирішив побігти за мною до лісу, коли я тайкома осідлала Вимисла — того дня тато був у школі, конюх поїхав до села, а тренер із мамою заховалися десь у будинку. Тобі й зеленої гадки не мав про ліс, він був надто малий і ніхто ще туди його не водив. Коли він кинувся за мною, я не відігнала його, бо намагалася всістися зручніше на спині Вимисла. А ще я подумала: коли щось трапиться, Тобі зможе повернутися до манежу і попередити батьків. Я думала так доти, доки помітила, як необачно він поводиться в лісі, ніби досі гасає стодолою, де можна рити ямки і розкидатись соломою. Я бачила, що Тобі хотів сподобатися всім, тож незграбно випускав по кілька краплин сечі під кожним деревом, ганявся за зайцями, за найменшої небезпеки ховався за ногами Вимисла, ризикуючи потрапити під копито. І все ж казала собі: коли посутеніє, Тóбі мене зігріє... я забула, що достатньо й коня. У Тобі не було потреби. Я хочу сказати, що він був не в моєму серці, а навколо, стрибав довкруж, часом безглуздо. Певно, саме тому у смерку я його вже не бачила. Я довго кричала, гукала, потім ридала, адже мені так подобалось, коли його язичок пестив моє вухо, я любила наші ігри на сіні.

Уже пополудні. Стодола лежить. Беремося за комору для сідел. Руйнівник, вочевидь, утомився. «Мала, я погано сплю, — пояснює він. — Уночі відчуваю вібрацію машини в руках, не можу розслабити спину, тож лежу із розплющеними очима. Вслухаюсь у вітер, дивлюся на місяць, щоби забути про знесення, що не відпускає мої голову й руки. О, якби ти знала, мала! Навіть дружина мене не розуміє. Хоче, щоби я спав — та все навколо чинить опір. Я мушу перш заспокоїти денне гудіння. Час від часу допомагає дощ. Дощик — тоненький, достоту твоє волосся, — дзюрчить, стікаючи по вікнах, як і зараз довкола кабіни. Чуєш? Заколисує... Заплющ очі, мала...»

Та я хочу не очі заплющувати, а подих затамовувати. У кабіні бульдозера душно, штучна шкіра сидіння липне до спини, серце тремтить, ніби хоче вистрибнути з грудей, що перетворюються на землю, труну і порох. Крізь брудне скло небо здається мені купою руїн. Пил від будівельних матеріалів заповнює ніздрі, я задихаюсь, ще раз глибоко вдихну — і все, мені кінець. Де Вимисел? Я не відчуваю його у собі — ніби він дійсно тихо пішов від мене того дня, коли помер. Дайте ж і мені добровільно піти, затиснувши пальцями ніздрі й міцно стиснувши вуста...

Я заплющую очі, щоб руйнівник залишив мене у спокої. Шукаю в собі Вимислову ніжну храпу, свіже повітря, що огортало нас після нічної пригоди. Пригадую, як непорушно звисало того вечора гілля високих буків — і це здалося мені добрим знаком: вітер не потурбує листя, не жбурлятиме його, мов відьмак, у морду коню! Край ліса простували двоє старих, які трималися за руки. Розібрати, про що вони говорили, я не могла, та добре чула звуки — інтонації чітко лунали у вечірньому повітрі, завершено й легко, мов нотки осіннього листя або кристалів льоду під час відлиги. Далі я чула тільки цокіт підків Вимисла об кам’янистий шлях — він лунав кришталево, а сонце тим часом сідало й іскрилося в його гриві. Потім запала ніч. Перед нами були лише стежина, чорна, мов небо, та поскрип соснових шишок під копитами Вимисла.

Я загнуздала, та не осідлала коня, сіла «на голе» (так часто кажуть — і вислів чудовий), однак, голе тіло коня не схоже на тіло жінки чи чоловіка, це радше килим із короткого м’якенького смуху, природна виїмка, де легко знайти собі місце і дозволити заколисати себе в такт тихій ході чи рисі. Чи гасали ми з Вимислом у лісі? Принаймні не відразу, навіть якщо коли тренер саджав мене до себе на гніду лошицю на прізвисько Любка, ми катались і риссю, і галопом, однак, тримав він мене міцно. Здається, він полюбив мене, мама навіть трохи ревнувала, і через неї, зрештою, він зсаджував мене край лісу та починав свистіти, поки я бігла до манежу. Якби мами там не було, хтозна, куди ми доїхали б на Любці. Чи на Вимислі, бо належав би він не мамі, а, можливо, мені. Хай там як, а досвід у мене був, тож коли я, відчинивши ворота до стайні, опинилася на спині Вимисла, усе здалося мені простим. Вимисел був значно більшим і ширшим за Любку, словом, зручнішим, а гриву мав таку густу, що, підковзнувшись, я легко могла схопитися за неї і врятуватись. Та я не ковзала. Вимисел ніс мене, мов дорогоцінну ношу — скриню із золотом, фіміамом і миром, достоту як у історії про народження Ісуса, коли царі-маги навідалися до нього із далекої пустелі, слідуючи за зіркою. Не знаю, чи Вимисел також ішов за зіркою, та анітрохи не сумніваюся, що того дня я була його скарбом. Куди ж він вів мене (хоч я й гадала, буцімто вела його сама)? Коли запала ніч, мені здалося, що він прямує на ледве помітні вогники — то далекі, то близькі, але завжди присутні, невагомі вогники в повітрі. Я вирішила, що то були світляки. Конюх, який часто повертався додому пізно і мав перетнути ліс, щоби дістатися будинку батьків, розповідав мені про світляків. «Одного дня я відведу тебе до світляків, — казав він, — їх треба побачити обов’язково, поки не з’явилося шосе, бо коли гуркотітимуть і сяятимуть машини, світляки вимруть, а з ними, напевно, і деякі інші тварини, скажімо, галатеї (це метелик такий), а ще саламандри, бо живуть вони в дикій твані. А деякі назавжди залишать ці місця, приміром, косулі і борсуки, і сови, що гніздяться в дуплах старих дерев, і кажани, які живуть у гротах. Зникнуть і перелітні птахи, яких світло фар збиватиме з курсу — вони просто не пролітатимуть через ці місця, адже країну повністю обплутають автостради». Конюх виповідав все це мені з обуренням. «Я припну себе ланцюгом до бульдозера, — переконував він, — розрізатиму шини, підкладатиму під колеса бомби. Ти ж допоможеш мені, правда?»

Ясна річ, я казала, що допоможу.

Конюх по-своєму дуже любив ліс, знався на всьому, що гасало, стрибало й тікало, зачувши людину — саме тому я була його спільницею, а не через склянку теплого молока і не через те, що ми працювали разом у стодолі — згрібали солому і гній, сипали овес і наливали свіжу воду, розтирали коням ноги, розчісували їм гриви й хвости, чистили їхній смух, аби він блищав, мов шовковий. Насправді ми були страшенно молодші за моїх батьків, за тренера і далекого власника манежу. Ми були Майбутнім. А у майбутньому ми бачили силу-силенну лук і лісів, птахів і звіру, світляків і саламандр — усього, крім автострадних пустель, де дихати можна хіба «дрібнесенькими частинками» (так поетично висловлювався конюх); та це далеко не золотий пилок, який збирають бджоли й метелики, ні, це геть інші частинки, чорні, отруйні, шкідливі і для людей, і для тварин, хай навіть (тепер це очевидно) людям зовсім байдуже до тварин. «Але що погано для одних — недобре й для інших. Наше здоров’я — це здоров’я всієї планети, — зі знанням справи мудрував конюх, — а планета у нас, як мені відомо, одна, маленькі зелені чоловічки досі не повідомили нас про існування десь іншої Землі, не такої спаплюженої, як наша». Напоказ неговіркий конюх іноді базікав забагато, часом слова зривалися з його вуст, мов одкровення, та одкровенням це не було — просто він весь час міркував про те, що десь почув або прочитав, про те, що нібито відомо всім, але зарадити цьому не може ніхто.

Поки ми з Вимислом заглиблювались у ліс, я думала про мерехтіння шосе, через яке мусили зникнути світлі цятини, що кружляли круг нас — світляки, комахи, які виробляють світло, дуже вразливі комашки, що потребують свіжого повітря і чистої трави. Світляки — як трясихвістки і солов’ї, які зникли ще до мого народження. Солов’ї заходилися співати, здається, після заходу сонця, наповнювали музикою нічні світи. А світляки наповнюють нічні світи світлом. Але тепер прийшла їхня черга зникати — достоту як щезають зірки, приглушені потужним освітленням, якого так прагнуть люди; зірок більше немає, не буде й гаїв зі світляками, не буде тиші, сповненої співів нічних птахів, не буде нічого, — так думала я, заколисана ходою Вимисла. І дедалі міцніла в рішенні не повертатися до манежу й цивілізації.

Тобі весь цей час гасав навколо, та з сутінками він став обережнішим. А втім, я знала, що він не встоїть перед зайцем чи косулею — так і сталося: Тобі раптом збуджено тявкнув і кинувся на лови звірини, яку зачув. Я чула, як він віддаляється, гавкаючи, і гукала: «Тобі! Тобі!». Потім я пробувала свиснути, як тренер, та почуття переповнювали мене, свист не виходив, лише щось кволе і негучне, схоже на шепіт. О, як хотілося мені бути донькою тренера, а не мого тата з тоненьким голоском — та що вдієш? Вимисел не ухилявся від свого шляху, наполегливо йшов у пітьму невидимою стежиною, але мій голос перелякав його, тож він побіг, спершу поволі, потім швидше — і це було так добре, так приємно відчувати вітер, що лоскотав мої очі, витискав із них сльози, які стікали по щоках і зникали в ночі за моєю спиною, вільні й одночасно щасливі сльози; Вимисел мчав галопом, галопом, галопом, через швидкість я прикрила повіки, ми летіли в пітьмі, і цей безпечний політ звався Вимислом.

А потім мене охопила втома. Втома від очікування на Тобі, втома від нескінченного гону, втома від Вимисла. Тим часом ґрунт став нерівним, згубним, бракувало ще ногу зламати — маю на увазі ногу Вимисла, адже мої ноги міцно тулилися до боків коня, я буквально приклеїлася до нього, притулилася до його шиї, охопила її руками, забувши про вуздечку, вудила, повід і решту упряжі, які я приготувала заздалегідь для безпечної їзди. Вимисел раптом зупинився. Ми вийшли на галявину. Сяяв місяць. Світло було майже денним, дерева обступили нас колом, мов стіни круглого храму. Я зійшла з коня, втомлена впала на опале листя — дуже сухе, бо дощу не було давно, — і я спала, поки Вимисел смикав траву; потім і він заснув поруч зі мною.

Ясна річ, наступного ранку, коли ми повернулися не­квапною ходою і без Тобі, навколо манежу блимали синіми вогниками поліцейські машини, усюди снували люди в чоботах, уже готові податися на пошуки мене — навіть похнюплений і розгублений конюх вирядився по-бойовому. Він помітив нас перший — око в нього вправне, мов у шуліки, — кинувся до нас, схопив Вимисла за повід, і ми повернулися на подвір’я: принцеса на хвацькому огирі, а поруч паж, і разом утрьох нам було добре, еге ж, та й картинка була прегарна.

Мама волала, тато ридав, тренер, як завжди, ярився. Запитання поліції вирішили залишити на наступний день, мене зачинили в кімнаті, а Вимисла в стайні — на щастя, разом із конюхом. Мені хотілося, щоб конюх прийшов до мене — та інші цього не зрозуміли. А наступного дня прийшла пані з поліції — білява жіночка в щільній уніформі з вогником на лацкані і кашкетом з таким самим вогником. Вона запитала, навіщо я вирушила на коні, хоча, за словами моїх батьків, ніколи раніше не їздила верхи. Зазвичай розпитують батьків, хоча в моєму випадку питати треба було радше у тренера або конюха — вони ж бо знали, як я любила Вимисла. Хай там як, але батьки зненацька зійшлися в усьому — в усьому, що стосувалося мене; певно, завдяки цьому вони помирились. Чи подумала я про дитя в маминому животику? Звісно ж, думала — я відповідала на запитання, як могла, переважно не даючи чітких відповідей, — звісно, дитині, яка мала невдовзі вийти із мами, було що мені повідати; можливо, дитя зверталося б до мене не словами і не сльозами (я згадала, як плакала, коли народилася), а веселим свистом, достоту майбутній уславлений вершник. Проте на ту мить дитя мовчало, не володіючи жодною з мов; із ним була хіба мамина мова — а мама крутилась і все торохтіла, а тато їй заперечував, достоту б мав перед собою відмінницю.

Добре пам’ятаю одне запитання, досить дивне (зважаючи на обставини) запитання милої пані з поліції, якій ми принесли каву — «чорну, будь ласка, я п’ю тільки чорну», сказала вона, і тієї миті слово «чорний» надало мені сил; вона сказала це впевнено, твердо, ніби хотіла пити із чашки ніч, а я, звичайно, згадувала про ніч, нашу з Вимислом ніч у темряві лісу. Отже, дещо дивне запитання, як на мене, другорядне, але, без сумніву, не зовсім безглузде:

— Невже, щоби вийти з дому, обов’язково тікати, як це роблять багато підлітків вашого віку, і чому верхи, не пішки?

— Бо пішки в лісі я вже гуляла... — цілком щиро відказала я.

Тієї миті ми з поліціянткою були тільки вдвох, її чорна кава остигала, батьків попросили побути в іншій кімнаті.

— ...але самій на коні, на Вимислі — це ж інша справа!

Я відчула, що пані з поліції мене зрозуміла, тож запитала, чому коня назвали Вимислом, кому спало на думку так назвати його.

— Не знаю, так його звали, вже коли він прибув до нас, — відповіла я. А втім, це прізвисько личило нашій сімейці, де повно бридких секретів — кінь на ім’я Вимисел.

Та ще я знала — і пані з поліції цього не сказала — що після пішої прогулянки до лісу згадка про ті миті сильніша, ніж прагнення обійняти рідних: танок сонячних променів серед листя раптом хмурніє — і від дивовижних диких позвуків не лишається геть нічого. Коли ти верхи, погляд сягає вище і глибше, загострюється слух — а ще вас двоє, ти не один. І спів птахів тоншає, шерех трави гучнішає, останні дикі яблучка блищать, мов у казці. Така тварина, як Вимисел, обертає ліс на свій внутрішній світ — і все у лісі миттю стає недосяжним (сказала б я, якби знала це слово).

— Його так назвали через любов, — зрештою додала я.

Пані з поліції не зрозуміла. Вона різко закрила свій записник і поклала допитові край саме на слові «любов».

Бульдозер і досі працює. Руйнівник тримає мене за руку, та я не рухаюся. Уже деякий час я не дихаю. Я в лісі, на коні, не хочу, щоб ліс і кінь залишали мене, я маю лишатися там якомога довше, поки не станеться те, що має: поки я не пригадаю смерть Вимисла.

Тато принижував мене, коли я повернулася, а в школі перед усіма голосом, який несподівано погучнішав, заявив, що я посеред ночі викрала з манежу найліпшого коня (виявляється, насправді то був його кінь), що ризикувала в лісі життям — і своїм, і життям Вимисла, не кажучи вже про життя собаки, який так і не повернувся. Усе це не мало значення. Значно страшнішим було моє відчуття провини, коли забрали Вимисла. Бо як підкреслив тато перед натовпом ошелешених школярів, він не терпітиме, щоби донька ховалася в лісі слідом за матір’ю, тому вирішив продати коня! Відтоді мама не їздила верхи. Я бачила, як одного дня тренер потай погладив її по животу — я запам’ятала його довгу м’язисту руку на округлому животі мами; зазвичай він так пестив вагітних лошиць, твердо, впевнено, з виглядом власника.

Вимисла прийшли покупати. Чоловічок був огрядний, мав твідовий кашкет і блискучі чоботи. Він сказав, що кінь добрий, трохи нервовий, але зразково вишколений. Авжеж, Вимисла всьому навчили, він усе знав — чоловічок був задоволений. Дивно, але мене це заспокоїло. Кінь, який знає усе, може іти. Я також знала усе — тому й осідлала його у ніч. Зрештою, манеж мали зносити, тож рано чи пізно ми мусили розлучитися з Вимислом. Чоловічок, здається, мав гроші, про ціну не сперечався й повідомив, що перебудував свої стайні. Оскільки він мешкав на іншому кінці містечка, то сказав також, що мала (себто я) могла б навідуватись до коня, коли захоче — хай тільки не забуває заходити до його особняку по склянку апельсинового соку.

А коли я навідалася до Вимисла, то дізналася, що напередодні він помер і його вже відвезли на шкуродерню. Товстун зі сльозами на очах особисто повів мене до стайні. То була простора добре освітлена будівля, відділена від стодоли високою загорожею, верхня частина якої складалася з горизонтальних смуг з червоного металу; явно дуже дорога загорожа, яку, певно, привезли готовою з Кінного салону у великій чорній вантажівці зі сріблястим ободком. Вимисла під вечір поставили до цієї бездоганної стайні, герметично зачинили двері — ми ніколи не зачиняємо двері до стайні, верхній засув звисає всю ніч — і товстун пішов до ліжка. А наступного дня Вимисла знайшли з ногою, що застрягла між двох металевих смуг — нога трималася на тонкому пасмі шкіри. Похиливши голову, він важко сапав, задихнувшись через надмірне напруження і значну масу свого тіла, що всю ніч залишалося з двома задертими догори ногами. Вимисла довелося добити. Коли прийшла я, на свіжому тиньку стін блищали плями крові, на мокрій траві лишалися сліди боротьби Вимисла — він прагнув вийти або померти, стрибнувши вгору.

— Добрий був кінь, принцесо, ти його чудово дресирувала... — засопівши, сказав товстун.

Мені ж кортіло крикнути:

— Не я його дресирувала, а тренер! Не я на ньому їздила, а моя мама!

Проте товстун мав рацію. За ту ніч у лісі зі мною на спині кінь навчився всього. А я тієї ночі навчилася любові. І мені вже не треба було ні йти до особняка пити апельсиновий сік, ні робити будь-що інше — уже ніколи.

Руйнівник зупинив машину. Навколо запанувала тиша.

— Дихай, мала, дихай!

Я чула, як дедалі повільніше билося серце, як він віддалявся від мене ходою друга, що залишає вас. Я спостерігала за тим, як він помалу йшов — відлуння розчинялося — спостерігала з гострою цікавістю. Потім моя діафрагма легенько сіпнулась — її струснули проти моєї волі. Повітря наповнювало мене, але руйнівник цього не помічав, йому здавалось, що я померла. Він нахилився наді мною і кулаком ударив мене у сонячне сплетіння, не сильно, але твердо.

— Та дихай же, Господи Боже!

Я розплющую очі. Від манежу нічого не лишилося, тільки купа уламків, а в центрі мене пульсує багряна сонячна хвиля.

— Роботу завершено, — каже руйнівник. З внутрішньої кишені куртки він виймає люстерко, витирає його брудним рукавом і радісно, зі сміхом простягає мені. — Поглянь, — каже він, — твої ніздрі тріпочуть, мов крильця.