О! Свобода, дивовижна свобода,
коли занурюєшся в літні лани
і залишаєш там своє смертне тіло!..
Щоранку, як прокидається, відчуває, що думка про смерть огортає її ектоплазмою. Не в змозі поворушити руками й ногами, вона ніби виринає зі в’язкої твані. І темний світ, з якого вона виривається, не залишається поза нею, її відділяє від нього тоненька плівка — саме через неї вона різко підскакує, намагаючись думати про щось інше.
Та все ж, незважаючи на важкі і — слід із цим змиритися — віднедавна самотні ранки, її огортає життя із Жаном, його незмінна наполегливість, їхнє специфічне щастя. Щойно їй вдається — удавшись до різних хитрощів — покінчити з думками про смерть, повертаються ці відчуття.
Якби треба було навести приклад рятівних обрядів — себто маневрів, завдяки яким вона щоранку обходить думку про смерть, аби відразу, щойно з іншого боку підводиться Жан, поринути в тихий став нечуття, — вона розповіла б про родину Смітів. Джеймса, Мері та їхніх шістьох діточок.
Минулої осені, отримавши дивний спадок від американського відгалуження своєї родини, вона поїхала до Нью-Йорка. А точніше (адже саме там спочиває один з її предків), на цвинтар Ґрін-Вуд над Гудзонською затокою — величезне, заросле деревами й усіяне стелами й мавзолеями кладовище. Вона блукала дивовижною місциною, аж раптом зачула короткі посвисти, які переходили в покректування. Такого птаха вона ще не чула. Підвівши погляд, зауважила яскравий пломінець. То була білка. Чому тваринка так нервувала? Через її присутність? Чи її налякало щось інше? Білка невтомно й майстерно імітувала різні крики — коротке цвірінькання дрозда, стрекотіння цикади, тріскіт невідомої пташки. Ще дивнішим було те, що білка стрибала з дерева на кущ, а звідти на дах одного з мавзолеїв, стрибала, утворюючи трикутник, ніби хотіла визначити межі свого маєстату, позначаючи звуками кожен стрибок. Білка скрикувала, потім мовчазно стрибала, нашорошувалася — на дереві, кущі або мавзолеї. Вона присіла край шляху, спостерігала за білкою, слухала її...
Коли білка зникла остаточно, вона пішла далі вивчати цвинтар — ніби шукаючи могилу свого родича. Прямувала неспішно, всотувала шкірою повітря і сонце. Місяцями вона кудись квапилася, бігла, намагалась уникнути думки про смерть. Аж раптом, тільки тому, що опинилася за тисячі кілометрів від дому й від могилки, а ще без Жана — усе припинилось.
Три години вона милувалася красою дерев і зворушливою суворістю стел, що виростали з густої трави. Одна вразила особливо. Вона вийняла із торбинки блокнот і на чистому білому аркуші занотувала:
Джеймс Сміт 1804–1868
Мері Е. Тайс, його дружина, 1807–1861
Їхні діти:
Ганна 1831–35
Джон Т. 1833–35
Чарльз Т. 1838–40
Айзек 1843–44
Меланхтон 1846–47
Памела 1841–50
Навпроти імен дітей вона написала: «4 роки, 2 роки, 2 роки, 1 рік, 1 рік, 9 років». І виконала нескладну арифметичну операцію: дев’ятнадцять поділити на шість дорівнює трьом. 3,1666. Саме такою була середня тривалість життя цих тендітних створінь — три з хвостиком роки...
Відколи вона повернулася з Нью-Йорка, щоранку, прокидаючись, повторює цю сторінку — як інші читають молитву чи виконують вправи з йоги. Вона думає про батьків, Джеймса і Мері Сміт, що спостерігали за смертю шістьох дітей і пережили їх, не наклавши на себе руки. Це так незбагненне, що вона каже собі — я теж пережила б це, можливо. Тому щоранку, прокидаючись, вона розгортає блокнот на потрібній сторінці і знову бачить цвинтар Ґрін-Вуд та білку-пустунку, яку вабила присутність людини — їй подобається думати, що білку приваблювала саме вона. Коли вона повертається подумки до тієї миті, то не має відчуття, що йде по краю прірви. Її супроводжує присутність, яка високо перелітає будь-яку драму — мов білка стрибає з дерева на дерево.
Майже три роки тому в березні сталося дещо. У садку залунав пташиний спів. РСН. Немає чого додати. РСН. Страшна абревіатура. РСН: раптова смерть немовляти.
Їхнього немовляти.
Їхнього Руді.
Вона досі бачить, як він вовтузиться в колисці, гримає в пошуках сну — а наступного дня лежить страхітливо нерухомий у тій самій колисці, у тій самій дитячій кімнаті, пофарбованій під трафарет і з музичною люстрою під стелею. Решту деталей її пам’ять відмовляється видавати. На тому місці діра, щось, чого ніби ніколи не існувало й від чого її відділяє тоненька заспокійлива плівка, хистка крига, яка щомиті може тріснути під ногами.
О, як вона спала тієї ночі! Поруч мирно похропував Жан. Тоді вони ще разом бачили сни. Хіба зрозуміє їх хто, крім інших батьків у жалобі? Вона була матір’ю, Жан був батьком, разом вони втратили дитину, вони втрачають її знов і знов, щоночі, і смерть роз’єднує їх. Вони про це ні з ким не говорять — ще менше згадують це між собою. («Добре спала? — Так, а ти? — Я також. Слухай, твоя кава готова. — Дякую, любий».) Певно, тієї ночі їх розвела тиша. І саме тиша тримає їх разом — мов брата й сестру — під одним дахом. Вони ніби поставили між собою пустку, щоби Руді посів іще більше місця — мертвим він ніколи не зможе рости нормально, дивлячись у майбутнє, де батьки мають зникнути значно раніше за нього. Життя триває довго. І буде ще довшим. Чи Жан повернеться колись до неї вночі — чи вона знову відчує його тіло, побачить його жести, почує лагідну мову?..
Їй відомо лише, що маленька спільниця з цвинтаря Ґрін-Вуд належить до виду гудзонських червоних білок. Вона подивилась у мережі. «Гудзонські червоні білки (Tamiasciurus hudsonicus) живуть самотньо, та іноді самичка усиновляє білченят-сиріток». Дослідників дивує, що сирітки належать до тієї самої родини — а отже, новоспечена матуся доводиться їм тіткою або бабусею. Виходить, червоні білки добре знаються на сімейних зв’язках. Вона ніде не знайшла пояснення, чому дослідники дійшли такого висновку. Просто зазначила про себе, що не минає і тижня, щоб у газеті або журналі не повідомляли про наступний захопливий доказ того, що в тварин також є клепка. Тварини не дивували її ніколи. Якби Руді мав змогу вирости, вони разом гуляли б у лісі, разом милувалися б оленями, лисами, сойками, скарабеями, вони з Жанок розповіли б Руді, що білка впізнає своїх по крику, а коли крику не чути, біжить перевірити, чи все гаразд — і в разі чого бере піклування про сиріт на себе. Хіба, зрештою, це аж так дивно? Діти це розуміють швидше, ніж усі вчені світу.
Як і червоній білці, їй важко зібрати думки докупи. Дерево, кущ, мавзолей — тіло, дух, смерть — Жан, Руді, вона... Трикутник. Того дня вона спостерігала за білкою, і на мить біль нічого не важив. Тієї миті вона припинила думати, нервувати, протестувати — і знайшла інший кут зору. Так само і білка — замовкає, коли стрибає.
До Нью-Йорка все було інакше. Місяцями вона почувалася, мов у тенетах думок, у центрі яких був Руді. Щось усередині неї вдень і вночі лютувало, знесилювало її від смутку — так само білка не має змоги стрибнути кудись, крутячи злощасне колесо. Щодня, розлучена з Жаном вночі, вона кудись бігла — і прокидалася, не тямлячи себе від тривоги, ніби перед нею стояла б власною персоною Смерть.
І все ж вони уважно ставились одне до одного. Вона робила Жанові корисні подарунки — секатор, набір кухонних ножів, машину «Неспрессо», у якій він тепер щоранку готував їй каву. Щодо нього, то він дарував переважно дбайливо підібрані книжки. Останнього разу вона отримала прекрасний альбом художника Хокусая. З книжки вона дізналася, що «залюблений у живопис старець» (так він сам себе називав) колись дуже давно ілюстрував книжку під назвою «Wakan inshitsuden» — приблизно це означає «Наслідки невидимої поведінки»; і «невидима поведінка» полягає в комплексі «непомітних добрих і поганих вчинків».
Невидима поведінка. Вислів не йшов їй із голови. Він нагадував їй, що до появи Руді їхнє життя було лише низкою «добрих і поганих вчинків». Адже протягом років вона і Жан потайки «скакали в гречку», не цікавлячись невірністю одне одного. Хоча час від часу вони про це говорили, фраза в телефоні «абонент наразі недосяжний» — хай навіть вони й досі ділили ліжко — була красномовно відвертою. Частково «невидима поведінка» постала із переконання, що вони — розумні сучасні люди: одружені, але вільні. Рятувало їх тільки ліжко. Широке ліжко, де вони поєднувалися щоночі. Можливість простягнути руку — і торкнутися іншого. І нарешті разом загадати собі дитину.
Зрештою, народження дитини (нарешті їм було даровано Руді, їхню радість і щастя) мало що могло змінити. Вони не мали часу, щоб усвідомити це. Бо одного ранку — того жахливого ранку, коли лікар визнав, що для Руді вже було надто пізно, — вони відразу збагнули: цьому життю вже край. Вони переїхали, аби не бачити дитячу кімнату — кімнатку, пофарбовану під трафарет і з музичною люстрою під стелею. У своєму новому домі вони продовжували певний час вести свої подвійні життя, але насолоди не мали. Таке враження, що зраджували вони одне одному разом із маленьким небіжчиком — і через нього вони тікали одне від одного, аби ще хоч раз відчути пульс життя. Це вже не скидалося на гру — тільки б відчути себе живими. Вони з Жаном були надто далеко одне від одного.
Уже певний час вони спали окремо. Невже вони отак миттю зістарились? І все одно ще не так давно вона думала про Жана. У її сні він був гарним, ніжним, веселим (згідно зі стандартами такі сни на благо), і вони божественно кохались. Вона розповідала Жанові таємниці (сон не уточнював, які саме), просто розмовляла з ним, довірливо, достоту частинка «історії чоловіка, жінки й дитини».
Авжеж, ішлося про сон. Коли несила позбутися думок, вона розгортає блокнот на потрібній сторінці. І перечитує напис зі стели на цвинтарі Ґрін-Вуд, імена мертвих діток, дати, які відкривали і завершували їхні мініатюрні життя. Думає про їхніх батьків, Джеймса і Мері, про десять років, проведених сам-на-сам у жалобі за шістьма небіжчиками, — а потім вони й самі нарешті пішли. Тато, напевно, мав роботу, клуб і коханку. А до яких витівок вдавалася мати, щоб виживати всі ці роки? І вона уявляла Мері, яка день у день сиділа перед стелою, де невдовзі мали вигравіювати і їхні імена. Вона уявляла, як Мері дивилася на Гудзон, на хмари, що бігли небом, як вдихала повітря на пагорбі, подібному до полотна художника-романтика. Хтозна, може, вона влаштовувала тут пікнік із вином? А може, після всіх цих смертей, спробувала кількох коханців і мріяла залишити чоловіка? У ті часи для одруженої жінки це були неприпустимі речі. Чи випивала вона на могилі? Чи клала квіти? Можливо, збирала камінці та шматки кори і залишала на плиті, під якою спочивали її любі дітки. Одного дня Мері помітила пломінець на галявині, засипаній жолудями. Наступного дня білка повернулася — за кілька метрів від могилки вона дивно покрикувала. Іншого дня білка видерлася на дуб, який кидав тінь на галявину, і розмовляла сама з собою, ніби вирішила вдочерити жінку, яка розгубила дітей. Тоді вона тихо підвелася, стала під гілкою, де вмостилася білка, і почала зойкати ледве чутно. Білка замовкла, заслухалася — еге ж, їй дійсно здалося, буцімто білка уважно її слухала. Зрештою тваринка знову почала незграбно посвистувати і покрякувати — утім, дотримуючись ритму. Мері не вірила власним вухам. Вона знову завела своєї — білка продовжила, змішуючи дедалі незвичніші звуки. Білка ніби впізнала її — Мері вже стала їй за родину, вони розмовляли однією мовою. Вони захопилися одна одною — і це тривало щоразу, як одна з них поверталася до могилки, аж поки померли і білка, і Мері.
Чи може тварина всиновити людське дитя? Коли вона згадує про білку з цвинтаря Ґрін-Вуд, то називає її подумки «Руді». Він начебто також знав сумний краєвид із шістьма діточками, похованими в ніжному віці. Саме Руді явився їй у вигляді червоної білки — і саме з ним вона говорила мовою, яку розуміли лише вони.
Якщо це не правда, то вона все вигадала. Коли жалобу не виправити, люди втрачають віру в майбутнє. Однак майбутнє залишається в уяві — і народжує дуже дивні історії. Та в її історіях інших світів немає. Немає й інших коханих людей. Достатньо лише, щоби вони явились у вигляді тварини.