Галявина край лісу

Елі

Того дня, повертаючись від Елí (ми вкотре люто сварились — потім мирилися на канапі), я зрозуміла, що слід покласти цьому край. Позбутися втоми, ілюзії наркотичного туману й уповільнених рухів — я почувалася, мов старий зношений двигун.

Ішла я швидко. Тополі край шляху шелестіли дрібним юним листям, і ефемерна велич, яка триває лише тиждень, та золотий полиск, який невдовзі обернеться на суцільну зелену пляму, перенесли мене подумки в майбуття, до місця, де я нарешті відшукала б свободу.

Я відчувала, що ця мить настане, що мої думки знайдуть нарешті спокій і здатність забарвлюватися дивом. Треба було зробити тільки одне: різко порвати. Справді, Елі вже певний час уперто висловлював своє бажання: «просто бути щасливими разом». А кохання — річ непроста. Принаймні для мене. Тож я мушу зважитись і сказати Елі, не вдаючись до аргументів: «Усе скінчено». І я вже бачила, що буде далі: насичена світлом природа довкола, що цього року доволі рано розквітла, ніби вела мене просто до цих двох слів.

Сумно, що (знаю за досвідом) такі полегшення тривають лише мить. Одразу по тому охоплює глибока зажура, смертельна пустка — і непереборна жага до нового кохання. Так, саме «потяг», не «пошук», не «виглядини», адже насправді я не довіряю чоловікам. Мене влаштовано так, що кохання зменшує мене до стану тоненького листа, що його шарпає негода, зриває й несе буревій. Завжди настає мить, коли мені кортить нарешті впасти на землю, заспокоїтись, насититися самотою. Та мені ніяк не вдавалося сказати Елі: «Усе скінчено». Уперше в житті щось усередині мене опиралося прагненню спокою. Ліпше загину в борні, аніж відмовлюсь від неї.

Зажурившись зі своєї нерішучості, я звернула до міського парку. Сіла на лавку й заплющила очі. Повітря було тепле, сонячне проміння пестило шкіру. Я подумала, чи варто хоча би раз пожертвувати розривом, прохолодою у стосунках, покутною пусткою — і залишитися з Елі та «просто бути щасливими разом»; словом, залишити собі тільки одну пору року — насичено-зелену, африканську і непорушну.

Я розплющила очі. Хоч куди кинь оком, розпускалося бростя, сліпуча зелень пожадливо заповнювала все навкруги. Просто під моїми ногами лежав метелик. Позолочено-чорний, з білою смужкою край крилець, які конвульсивно здригались. Він з’явився зарано. Нещадне сонце його обмануло. Я дивилась на нього і шепотіла: «Елі, Елі, Елі..». Ніби хотіла цим іменем — нав’язливим і легким водночас — умовити метелика зробити ще одне зусилля. Даремно. Він, затремтівши, склав крильця і вмить посірів — чорне і золоте зникли всередині, — і, мов човник, що потрапив у торнадо, метелик осів.

Я подумала, що в моїй історії з Елі нарешті знайшовся сенс — розпустилися квіти, дозріли плоди. Іншими словами, щастя (якщо це слово взагалі щось іще означає) нарешті постукало в мої двері. Аж ось: у складну мить вибору метелик склав крильця і вмер.

У момент, коли метелик здригнувся востаннє, мене охопило дивне відчуття. Я ніби роздвоїлась — так буває, коли наш розум намагається приглушити нестерпний біль. На довколишній краєвид ніби наклалась незрима плівка, яка, попри гойдання гілок і шелестіння юного листя, вкривала все тонким шаром криги. Я згадала вислів «єврейські кучки», що позначає ту мить навесні, коли мороз зненацька сковує вже розквітлу природу. Мої відчуття були водночас захопливими і вельми дивними: скляна завіса відділяла мене від трави, квітів, дерев. Я бачила, як ворушилося гілля, як набухали бруньки — але не відчувала нічого, ні вітру, ні запахів, нічого не чула, ні співу птахів, ні гуркоту автівок на шосе. Усе стало урочистим, далеким, гладеньким і мовчазним — загрозливий спокій укутав мене.

І я сказала собі: «Так буде після смерті...».

Наступної ночі мене, самотню, гриз брак новин від Елі й розбудила сильна тривога: здавалось, що я вмирала. Пригадую, що мене нудило, вкривав піт, брали памороки, а ще боліло у грудях, ніби на них хтось тиснув з безмежною люттю. Я відчувала, що серце ось-ось зупиниться або вистрибне з грудей.

— Вмираю, — уголос мовила я, хоч поруч не було свідків моєї агонії; певно, мені безмірно кортіло чітко і ясно виголосити це слово. Та я не почула свого голосу.

Аж раптом я збагнула, що видіння напередодні — неприродний спокій, що огорнув мене і навіяв думку «отак буде після смерті», — був пречуттям. А та ніч мала стати останньою в моєму житті.

Відчайдушно і щиро я загадала бажання: якщо виживу, то скажу Елі: «Це кінець».

Так я заснула.

Прокинувшись, згадала свій сон. Ми з Елі блукали вишуканим і величним замком. Головною окрасою були сходи в два оберти, мляві з одного боку, блискучі з іншого, мов два боки крилець метелика. Ми без упину, невтомно піднімались і спускалися сходами в обох напрямках. Мирно і лагідно.