Галявина край лісу

Гораціо

Брюссель називають безладним містом, де хтозна-скільки пóступок викохують розгром. Кажуть, що дати визначення Брюсселеві неможливо, що він безликий, тоді як Лондон, Берлін і Париж мають величні постави. Колись прекрасний Брюссель із відчаю, що він не Мангеттен, кинувся з однієї зі своїх присадкуватих веж, і відтоді ми живемо у скаліченому місті, яке не в змозі забути про невдалий суїцид і палає бажанням його повторити. Клишаві, як і Брюссель, ми виживаємо і (що найдивніше) маємо сили творити, ба більше — любити! Брюссель, полюбити який неможливо, плекає всі види любові. Місто випромінює жаль — спогади зломленого Брюсселя витають над нашими головами. Він — ніби символ країни, яка залишиться в малюнках корпією, Брюссель — це ми, наше пошматоване тіло, що порами всотує крики світу; тут усі у вигнанні — і всі хотіли б тут залишитися.

Раз на місяць по суботах тутешні митці танцюють на бруківці міста і гепають у два дерев’яні дрючки. Так вони нагадують, що про них забули, а ритмічним танком повертають собі землю, яка не приймає їх. Митців це смішить, вони знаходять у цьому місті радість і легкість, які втратили митці Лондона і Парижа. Їм відомо, що на кладовищах Брюсселя немає жодної шанованої могили письменника, художника чи музиканта — там лежать тільки банкіри, ділки, засновники фабрик і торговельних мереж. Митцям відомо, що Ікар у Музеї давніх мистецтв вічно падає під поглядами пастуха і землероба. Митці знають, що їхні крила зліплені з воску.

Брюссель — це єдине місто у світі, де я чула вислів: «ненавиджу митців».

Був вечір, в одному з міських театрів щойно завершилася вистава за Есхілом — «Прометей закутий». Уся в полоні щойно переглянутої п’єси, я зайшла до шинку навпроти театру, щоби перечитати кілька пасажів із книжки, яку придбала в антракті.

Свого нещастя на негідне рабство я

Не проміняю, — це запам’ятай собі[1].

Я повторювала ці слова, роззираючись, ніби накладала закляття затишку на цю приємну і дуже просту місцину, розташовану неподалік від центру; дорослі клієнти здалися мені досить тихими і не заважали.

Зненацька із глибини зали, щось промовляючи впівголоса, вийшов гарний юнак із правильними рисами обличчя, темними кучерями, вбраний у просторий вовняний плащ. Дивно, та він уголос промовляв рядки, які я щойно пробурмотіла собі під ніс!

Мені здалося, що я впізнала актора, який виконував роль Прометея. Така сама сувора велич. Ті самі запалі щоки, ідеальна вимова і палкий погляд. І все одно то був хтось інший, я зауважила це за дивною скутістю рухів — тимчасом, як Прометей демонстрував живе тіло, найменший порух якого миттю передавався і глядачам. А члени тіла цього юнака, здавалось, укривала крига.

— Не платитиму! Це не можна назвати їжею! — заявив він, підійшовши до бару. — Не-мож-на! — відчеканив юнак із викликом, звертаючись до власника закладу.

Та власник — чоловічок із лискучою лисиною і в костюмі-трійці — і оком не змигнув. Лише виклав свої руки з короткими пальцями на цинкову стійку і, кивнувши, підкликав бармена, що ходив між столиками.

— Певно, на кухні брудно!.. До речі, я хочу її відвідати! — вів далі юнак, удаючи, ніби заходить за бар.

Перед ним миттю виріс бармен. Могутній хлоп, схожий на охоронця.

— Ти по мою душу? — презирливо кинув йому юнак у плащі. — О! Ти не знаєш, з ким маєш справу! — І, обернувшись до понімілої зали, він пронизав нас поглядом і додав: — Ви не знаєте, з ким маєте справу!

Дивно, та тут він замовк і, гордовито піднявши голову, повернувся на своє місце. Бармен знову ходив поміж столиків із блокнотом у руках і ручкою, схожою на паличку чарівника. Сполохані клієнти потроху поверталися до розмов. Власник дивися углиб зали: там спиною до нас сидів юнак у плащі і роздивлявся якийсь клапоть паперу. Він підвівся, ткнув папірець до кишені, сів знову, знову підвівся, відійшов, пішов до зали, до власника.

— Ви любите митців? — із неперевершеною люттю запитав він у нього.

І власник закладу, який відвідують і актори, і глядачі з сусіднього театру, холодно відказав:

— Ненавиджу.

Якусь мить юнак стояв скам’яніло. «Отак і треба зневажать зневажників», — захоплено згадала я, уражена красою вірша і того, хто міг би вимовити це зі сцени. Хіба він був не Прометеєм, який утік із підмостків і грався з немічними буржуа?

Раптом юнак засунув руку в кишеню і вийняв звідти папірець, який роздивлявся щойно.

— Не заплачу́! — кволо промовив він.

То був рахунок. Він артистично зім’яв його в кульку, а потім обережно розгорнув, простягнув, зробив величний крок уперед і ткнув його власникові під ніс — із люттю, що електризувала кулак, а від кулака сила передалася ліктю, а звідти плечу; здавалося, вся права частина тіла відділилась, здригнувшись аж до ноги.

— Вставте у рамку, це стане окрасою закладу! — крикнув юнак.

Напруження зросло аж до вибуху. Достатньо було сірника недбалого курця — і все спалахнуло б. Хтось тихо порадив викликати поліцію. На барі миттю з’явився телефон. Власник, повернувшись спиною до залу, набирав номер.

Юнак став міряти залу кроками з театральною люттю, розкидаючи круг себе повітря своїми навдивовижу гарними руками й елегантно підкидаючи догори краї плаща. Не зупиняючись, він показово порвав рахунок — і клапті злетіли над ним білим мереживом. Клієнти дедалі більше нервували. Хтось — як і я — замислився не без причини, чи незнайомець часом не озброєний і до чого ладен удатися?

Швидким прямим кроком юнак підійшов до дверей і схопився за ключ, ніби хотів зачинити нас всіх разом із собою. Бармен — прудкіший за блискавку — підскочив і відштовхнув шаленця. Бармен замкнув двері на один оберт, поклав ключ до кишені — усе напрочуд велично. Збентежений юнак спершу вагався, а потім, подивившись на нас, загрозливо мовив:

— Ви не знаєте, з ким маєте справу!

Авжеж, ми не знали, ми були впевнені тільки в одному: ми потрапили в пастку разом із ним, вихід нам відрізали.

Оберт ключа ніби розбудив сміх — спершу нервовий, потім дедалі знущальніший, і я зажурилась. До нас починало потроху доходити, що юнак хворий на маніакально-депресивний розлад — ці слова прошепотіла, ледве ворушачи язиком, одна пані (вона випила немало пива і весь час хапала за руку свого сусіда по столику). Юнак зробив у наш бік кілька кроків, зашпортався — і сміх залунав гучніше, гидкий і масний.

— Бачу, — заявив шаленець, — що ви боїтеся мене!

«Добре завважив, — подумала я, — тому вони й регочуть!»

— Сплатіть рахунок! — сухим голосом мовив власник.

— Ви не знаєте, до кого звертаєтесь! — іще більше збліднувши, наполягав юнак.

І, обернувшись до зали, він пояснив:

— Я онук Есхіла...

Пауза. Насмішкувате мовчання клієнтів.

— ...і я попрошу Есхіла — він там, у театрі — негайно прийти сюди!

Коли я почула ім’я Есхіла, якась нездоланна сила зіпнула мене на ноги. І голосом, який мав би заспокоїти юнака, але тремтів, я зауважила, що Есхіл не в театрі, бо я щойно звідти і не бачила його там.

— Проте, — додала я, — вистава дійсно була чудова, тож ви можете пишатися дідусем.

Тоді шаленець підійшов до мене і, вирячивши очі, запитав:

— Вам знайомий Есхіл?

— Авжеж, — сміливо відповіла я, дивлячись на його руки й уявляючи пістолет під плащем, у глибокій кишені. — Я знайома з ним особисто.

Ніхто не засміявся. Хтось із них знав Есхіла?

— А з Чеховим? — недовірливо запитав юнак, який наблизився до мене впритул, майже торкався мене. — Також знайомі?

— Авжеж, — спокійно сказала я. — Він лікар...

— Ніколи! Ніколи не промовляйте це слово в моїй присутності! — гукнув юнак.

Без сумніву, при слові «лікар» миттю мала початися різанина, і через недбальство я стала б винною в злочині.

Юнак, страшенно збліднувши, дихав мені просто в обличчя.

— Як щодо Шекспіра?! — проревів він.

— О! Ми добрі друзі, — з останніх сил відповіла я, відчуваючи, як стиснулось горло.

Юнак виструнчився і тужливим голосом повідомив мені:

— Офелія була мені донькою... тож... розумієте...

Я німувала, вражена цим абсурдним зізнанням, за яким крилось, напевно, інше нещастя, значно інтимніше. Тим часом шаленець обернувся до зали і кинув гірко:

— То був не нещасний випадок, а вбивство!

Клієнти загиготіли. Юнак довго в чомусь звинувачував присутніх — та його голос потонув серед смішків. Я вловила тільки останні слова:

— Що вам ближче до серця: вбивство чи суїцид?!

Сміх ураз стихнув. Густа тривожна тиша накрила залу. Усім нам здавалося, що безумець вихопить із кишені зброю. Та нічого не відбувалось. І тоді власник холодно й чітко промовив:

— Суїцид — ваш!

Ця відповідь видалася мені жахливою і водночас логічною. Я подумала, що жінка, напевно, сказала б щось інше. Можливо, вона зауважила б, що такий гарний і такий юний чоловік заслуговує більшого, аніж смерті — своєї чи інших. А втім, я ж промовчала, коли власник сказав: «Ненавиджу митців». Ніхто не вигукнув: «Я також митець!» або «Я захищаю митців!». Невже в залі не було ні глядачів, ні акторів? Прометей і великий хор, легкокрилий Гермес, Посейдон із тризубом — де вони всі вечеряли?!

Юнак запхнув руку під плащ. Нарешті! Нарешті ми мали побачити захований пістолет. Але то був щур — він витягнув мертвого щура (напевно, приніс із собою), товстого щура із закрученим у бублик хвостом. Жіночка напідпитку заверещала і сховала обличчя в руки. А шаленець ніжно погладив щура, схопив за хвіст і став розгойдувати.

— Дозвольте представити вам Гораціо, мого єдиного друга! — з несподіваною ласкою заявив юнак.

І з обуренням продовжив:

— Він мешкав тут, харчувався на вашому гидкому смітнику, спав на вашій брудній кухні!

Зала враз замовкла і ніби закам’яніла.

— Я не платитиму! — гукнув юнак, але ніхто на це не звернув уваги.

Він вагався, роздивлявся кожного з нас.

— Ходімо, Гораціо, геть звідси, геть! — крикнув він.

І зі щуром у руці шаленець упевненим кроком попрямував до виходу, переконаний, певно, що владою мертвої тварини відчинить замикані двері. Звісно, нічого не вийшло. Тож він зупинився, обернувся, мов робот, і пішов назад, углиб зали. Задні двері теж виявились замиканими. І юнак, напевно знаючи свою ціль, підійшов до мене, обережно підніс щура до мого носа, а потім, підтягнувши до себе другою рукою паперову скатерку на моєму столі, зіжмакав її та кинув мені під ноги, заявивши із люттю:

— Кохання! Тільки кохання важить!

Цього разу ніхто не сміявся, а якщо комусь і було смішно, то я не помітила. Моє захисне скло дало тріщину.

Юнак зі щуром пішов углиб зали, ще раз спробував відчинити двері, знайти вікно. Гнітюча мовчанка тривала. Він, ставши воскового кольору, повернувся до нас. І цієї миті хтось упевнено постукав у віконце дверей.

Бармен квапливо вийняв ключ із кишені, відчинив двері — і до бару зайшли четверо поліцейських. У кожного було по пістолету на поясі — великі чорні кобури важко було не помітити. Найстарший і найогрядніший байдужим тоном запитав у підозрюваного документи, а інші обачно тримали руки на кобурах.

І юнак уже не так упевнено, мляво гойдаючи мертвим щуром, знову сказав:

— Ви не знаєте, з ким маєте справу...

Аж раптом він обурено кинув гладкому комісару:

— А ви хто взагалі такі?!

На цих словах комісар схопив його за праву руку і з силою, яку в ньому годі було вгадати ще секунду тому, вивернув за спину. Щур із вологим звуком плюхнувся на підлогу. Юнака виштовхали на вулицю. Я бачила, як його провели переді мною, він не чинив опору, але кривився від болю. Крізь вікно ми бачили, як група швидко й упевнено віддалялась. Звична справа.

Коли його вивели, бармен кинувся до щура і прибрав його. Люди в залі почали гучно обговорювати подію. Юнака мавпували, удавали його манеру говорити. Смішки і келихи наповнювало полегшення. Ніхто не вірив, що щур Гораціо дійсно мешкав і харчувався тут, ховаючись у закутку поважного і банального закладу з таким м’язистим персоналом.

— От бідака! Горопашний! — зі сльозами на очах схлипувала п’яничка. Важко було сказати, кого вона оплакувала, щура чи того, кого щойно вивели четверо поліцейських і хто був на голову вищим від будь-кого із присутніх.

Як і Прометей, він був високим і самотнім, а навколо актори — власник, бармен, комісар, який з’явився так несподівано, далебі сам Зевс, пітьма довкола, не вельми говіркий і жалісливий хор, кілька жінок; усе це так нагадувало п’єсу, яку я щойно дивилась!

Усе, за винятком щура. Тварина, яку знайшли вже мертвою? Чи вірний друг, товариш по самоті? Кажуть, щури легко прив’язуються до людей. А якщо дати щуру гучне ім’я, він навіть відгукуватиметься!

Гораціо.

Я вийшла з бару, піднялася сходами вздовж театру. І серед колон над фонтаном помітила постать — цей чоловік так нагадував того, із бару, теж гарний на личко, те саме темне волосся, та на відміну від шаленця вдягнений він був у бежеве пальто з вузькою талією. Я впізнала актора, що грав Прометея. Він поволі, мов линвохода, ішов уздовж кам’яного бар’єра — стрункий, не відводячи погляду від землі, ніби шукав місце, куди ліпше впасти. Та висоти бракувало, а внизу тягнулись самі бордюри...