Вони підійшли до мене на вулиці неподалік від мого дому. Висока широкоплеча білявка у старому вицвілому спортивному костюмі та охайніша за неї невисока кругленька чорнявка. У дівчат були кола під очима, блищали очі, вони скидалися на школярок на канікулах, але насправді шукали парк.
— Нам по дорозі, ходімо, — запропонував я.
Ми йшли уздовж вілл із садами, аж раптом товстенька перескочила через загороду і присіла на грядці, не відводячи погляду від чепурного фасаду; мовби хотіла сказати: сцяла я на вас, месьє-дами! Жодна фіранка не поворухнулась, ніхто з обуренням не відчинив вікно, тож вона натягнула труси так само швидко, як і зняла їх — вочевидь, терористка-сцикуха це робила часто й усюди. Чорнявка мала джинсову спідничку, стояло літо, досить спекотне літо — ось чому вони так поспішали до прохолодного парку.
Дівулі йшли далі, висока білявка тріскотіла, чорнявка помовкувала, але мене приголомшив сам факт того, що вона посцяла у приватному садку, на очах незнайомця, якого зустріла всього кілька хвилин тому. Оділь, білявка, була із Франції, а Лів, чорнявка — з Нідерландів. Мешкали вони в Уккле.
— Шикарний район! — заявила Оділь і розсміялася різко, мов зливою відшмагала. У зовнішності дівуль не було нічого від Уккле. Спершу я думав, що вони тут відпочивають — дві туристки, які знімають у подруги хату на літо. Та коли ми увійшли до парку, вони втаємничили мене в деталі свого життя.
Дівулі ночували в гаражі, не під’єднаному до електрики, з краном зовні і здичавілим садом навколо; глуху, але безпечну місцину вони називали Райком. Харчувалися дівулі продуктами, які цупили в супермаркетах, і нерідко змінювали квартали, щоб ніхто їх не помітив; милися вони під душем у черниць у благодійній лікарні неподалік Південного вокзалу; щодо решти, то вони намагалися перепити дядьків на терасах кафе, спали, коли заманеться, а ще мали кота на прізвисько Тіш.
— Це як shit, але навпаки! — в один голос скрикнули вони.
Розмовляли вони збуджено, мов дівчатка, навіки забуті батьками на шкільному подвір’ї.
— Зрештою (тепер сміх Оділь нагадав мені плюскіт води у склянці), Адам і Єва також не мали ні електрики, ні водогону!
Лів запитала, де можна чогось купити-перехопити, і я відповів: «Ніде». І запросив їх почастуватися сандвічами в мене вдома. Зазвичай мені не подобається надовго залишати роботу, та дівулі заінтригували мене. З ними я почувався в безпеці. Певно, це через кішку. Я завів дівуль до вітальні (уранці тут побувала прибиральниця, тож кімната сяяла чистотою) і раптом усвідомив порожнечу — елегантну і непохитну — свого існування. Тож замість виймати сандвічі я кинувся смажити відбивні, варити макарони і броколі — те, що планував з’їсти на вечерю.
Підживившись, Оділь, обвівши поглядом чорний шкіряний диван, велику плазму і камін із натурального каменю, різко мене запитала:
— Ти все життя збираєшся жити отак?
Що вона мала на увазі? Дороге оздоблення? Ситний обід, який щойно з’їла (її губи лисніли від жиру)? Чи радше те, на що перетворилося моє життя?
І я в тон їй відказав:
— А ви також плануєте все життя отак жити?
Я хотів сказати — на вулиці, без даху над головою, без роботи, без соціального страхування.
Оділь відкинула чубчик із очей і кинула гордовито:
— Я в житті хочу одного: підніматися, йти дедалі вище!
Що ж, іти вище можна будь-де. Навіть на вулиці існують свої закони, завдяки яким вас оточують люди, що спрощують ваше життя. А так звані нормальні люди (до яких належу я) почуваються щасливішими, допомагаючи не таким забезпеченим — адже життя останніх раптом осяює іскра електрики та здорового глузду.
А ще був кіт, про якого Лів розповідала з блиском в очах. Мені вже кортіло познайомитися з ним, я вже бачив Тіш своїм персональним провідником континентом злиднів, про який говорили всі навколо, але який насправді ніхто не знав. Тіш — це shit навпаки. Чи відомий мені запах shit? Авжеж, чув якось, у Барселоні. Що зрештою? Захворів і зійшов на пси. Кажуть «зійти на пси», ніхто не каже «зійти на котів». Коти тихіші, вони ховаються, коли зле.
Тіш десь тинявся, коли я завітав до гаража. Я зрозумів миттєво: зарослий плющем і освітлений самотньою свічкою гараж насправді значно миліший за віллу з плазмою і каміном із натурального каменю. Місцина була таємнича, навдивовижу затишна — а я й забув, що таке затишок. Райок — яка влучна назва!
Уккле — найзаможніший квартал у Брюсселі. Тут оселяються франкофони, тож (за словами Оділь) сміття тут «вельми цікаве». І це друга причина, чому вони з Лів шукали притулок саме в цьому районі, перша ж причина — безпека: дві безпритульні дівулі в Уккле менше ризикують нарватися на агресію, ніж у центрі. Отже, сміття. Вони час від часу оглядали його на предмет старих видань — і поверталися, навантажені книжками, журналами й коміксами. Примостившись на старому матраці, який служив дівулям за ліжко, я роздивлявся прекрасний альбом Гауді з подряпаною обкладинкою і липкими сторінками з чудовими ілюстраціями. Я добре знаю Барселону та її пам’ятники — Педреру, Каса-Вісенс, Палау-Гуель, собор Святого сімейства, колись давно (ніби в іншому житті) я бував там з однією білявкою — пам’ять послужливо стерла її ім’я! — і все ж видання про мистецтво й архітектуру в темному й вологому гаражі здавалося справжнім дивом... А до альбому — пиво, оливки, ковбаски. Вкрадені з супермаркету.
Тож коли вони в мене поцупили гроші, я не здивувався.
Того дня Лів потелефонувала і запропонувала зустрітися в кафе. Платив я. Також я дав гроші на квитки на поїзд, адже наближалась зима, і Оділь заявила, що повертається в Марсель, до батька. І розповіла мені про своє буремне дитинство, смерть мами, батька, який (на її думку) завжди надсилав мало грошей, однак, приймав їх із Лів у холодну пору. Дивно, та вона запитала: «Хочеш, залишу тобі його номер?». Я подумав, що так вона не хоче втратити зі мною зв’язок — я став для неї названим дядьком або старшим братом. Що ж, я погодився.
Після кількох пляшок пива ми поїхали на моєму авті — Лів на пасажирському місці, Оділь позаду. Я мав необережність залишити гаманець на задньому сидінні, там залишалося ще двадцять євро, і я спиною відчував, що Оділь їх виймала звідти. Висадивши дівуль у центрі, я перевірив уміст гаманця — двадцятка випарувалась. Я подумав, що дівчата, які живуть у гаражі, так і мають чинити. Лів — подвійний агент, вона викликала довіру в дурника, а Оділь крала гроші. Я негайно пробачив їм, пробачив за вишуканість, адже навколо безліч недоуків, купа безжальних і жалісливих прошак, що я мав би тільки тішитися тим фактом, що мене ошукали вишукані дівулі.
До того ж, у них був кіт.
Тіш.
Варто було мені побачити його вперше — він миттю завоював моє серце. Найчарівніше котяче створіння в моєму житті — тигровий окрас, жовті очиська, стрункий і м’язистий, вочевидь справжній хижак. При цьому — ніжний, навіть лагідний, любитель безкінечно тертися об усіх, найбільше ж об Лів. Мої спроби спокусити кота залишилися без успіху, хіба що вуса затремтіли, коли я простягнув руку — і Тіш миттю повернувся на коліна до дівуль.
Я подумав: у житті трапляються істоти, які слідують за вами від пригоди до пригоди, завжди. Я свого супутника ще не знайшов. А для Оділь і Лів таким супроводжуючим був Тіш. Вони їхали з міста — і він зникав. Вони поверталися після тривалих блукань (вони це називали «канікулами»), і він був тут, ніби з точністю до хвилини знав час їхнього повернення. Тіш був частиною чарів цієї місцини — разом зі свічками і плющем, що зеленів крізь дірки у бляшаному даху і веселими гірляндами спускався всередину гаража. Аби темрява не лякала, дівулі поцупили в церкві дві лампи. Коли сходила ніч, вони їх запалювали — і тоді гірлянди плюща сяяли по-різдвяному святково. За ліжко був ще досить міцний двомісний матрац — авжеж, смітники в Уккле ще ті! Покривала завжди були вологі, ми сідали на них і дивились, як Тіш грався зі складним знаряддям, яке Лів склала з вовняних пасем, корків, паперових кульок і шматків кори, нанизаних на мотузку, що висіла в кутку. Дівулі сьорбали пиво, курили траву і годинами не відводили очей від кота. Лів час від часу надовго засинала. Вона хоч і завжди посміхалась, одначе, шкіру мала сірувату, а очі — сумні. Лів казала, що їй слід приймати ліки, але їх у неї немає. Тоді я ще не знав, про які ліки йшлося, та згодом, після всієї цієї історії, Лів одного разу написала мені з Нідерландів, що їй ведеться ліпше, бо вона приймає «Прозак».
Одного дня Оділь зненацька запитала мене, кивнувши вбік Тіш: «Хочеш його?». І усміхнулася загадково. Лів зблідла. Ясна річ, я відмовився. Мене стривожила цілковита відсутність сентиментальності в Оділь — вона любила грати з почуттями інших, достоту як кіт грає з мишею, птахом або кулькою. А може, за пропозицією крилася довіра до мене? Як визначити, чи сильна наша влада над кимось?
Лів обожнювала Тіш. А ще любила книжки. Саме вона привела кота до гаража, саме вона цупила для нього в супермаркетах упаковки «Віскас». Коли дощило, Лів годинами читала «Братів Карамазових», а Тіш сидів, згорнувшись калачиком, на її колінах.
У грудні дівулі залишили Райок і з квитками на поїзд у руках (купив квитки я) подалися до Марселя. Перед тим Оділь люб’язно поцікавилася, чи збираюся я кудись у зимову відпустку, і я відповів, що ні. Насправді я думав поїхати на свята до сестри, але побоювався, що Оділь скористається моєю відсутністю і спустошить моє помешкання, перш ніж ушитися до Франції. Якщо вірити її батьку, якому я зрештою мусим потелефонувати, у Франції Оділь розшукували за жорстоке пограбування. Батько Оділь говорив байдуже і коротко. Він не уточнив, про яку «жорстокість» ішлося, просто сказав: «Оділь страждає від шизофренії, перебирає з алкоголем, тож не давайте їй грошей і будьте дуже обережні з нею. Якщо вона не прийматиме ліків, її стан погіршиться, вона стане небезпечною». Та я вважав Оділь привабливою, тож цей опис видався мені надто абстрактним і сухим.
Дівулі причарували мене. Вони жартівливо перемовлялися, мовби закохані. Дбали за Тіш, мов за дитиною. З жіночою елегантністю облаштовували кубельце. Наше спілкування тривало приблизно рік із невеликими перервами, втечами й поверненнями до Райку, де одна з них завжди знала, що знайде другу. Стосунки між ними були нерівні, особливо ж у непогожі дні, через утому і холод. Часом Лів, вирвавшись із лютої сварки, шукала притулку деінде, їхала аж до Нідерландів — там Оділь її не розшукувала. Та Лів швидко втомлювалась і поверталася до гаража. «Одного дня, — радісно розповіла мені Оділь, — Лів повернулася, вона зникла на цілий місяць, я не знала, де її шукати, а ще я тоді примудрилася зламати ногу». Вона тихенько всміхнулась — і мені залишалося уявляти п’янкі вечірки і сварки, коли вона била кулаком, мов чоловік. «І коли я нарешті побачила Лів, то розбила гіпс ударом ноги об підлогу — гуп-гуп-гуп! отак! отак! — і ми разом пішли гуляти під яскравим сонцем».
Пиво підтримувало їх у доброму гуморі. Дівулі стверджували, що п’ють небагато — просто кортить розфарбувати життя, — що не такі, як інші, що тримають себе в чистоті. Лів пояснила, що митися щодня підручними засобами — остання соломинка для гідності безхатченка, доказ, що трунок ще не остаточно тебе зруйнував. Вони жужмили порожні пивні бляшанки та кидали їх до ями, звідки мали б ремонтувати авто; кидали байдуже і ліниво, не рухаючи матрац, який слугував їм за ліжко і крісло, а для кота — за ігровий майданчик. Я запитував себе, як вечорами, коли напивались, їм вдавалося не падати до відкритої ями. Дівулі ніби отримали від кота шосте чуття — передбачення перепон у темряві.
Мені важко було уявити їхнє повсякденне життя. Коли я приходив до них, ми випивали по пиву і дивились, як кіт поступово заплутується в гірляндах із корків; часом я непомітно залишав на матраці складену купюру, щиро сподіваючись, що Тіш не сприйме її за ще одну іграшку. Я дуже хотів спростити їм життя. Їхнє велике кохання мало тривати! Мені кортіло побачити, як за моєї скромної підтримки квітне те, чого в мене ніколи не було.
Час від часу дівулі залишали Брюссель. Я отримував поштівки з Остенде, Кельна, Парижа — навіть якщо не давав грошей на поїзд; від контролера завжди можна сховатись у вбиральні — пояснили мені вони. На поштівці Лів зазвичай дряпала кілька речень і обов’язково запитувала: «Ти ж погодуєш Тіш?». Оділь додавала «bisous»[2] і свій підпис.
Звісно, я годував Тіш. Щодня ставив тарілку з сухим кормом і обрізáв плющ, який відчайдушно вився. У гаражі без воріт сідав на вологий матрац обличчям до саду і слухав дроздів та снігарів, які рятувалися від міста у клаптику гущавини. Почувався охоронцем Райку. Однак приручити Тіш було несила: за відсутності дівуль кіт блукав невидимцем.
Крапка в цій історії замайоріла того дня, коли Лів, важко відсапуючись, заявила у слухавку: «Я на Південному вокзалі. Повертаюся до Нідерландів. Оділь хотіла мене вбити». Стояв початок липня, після нашої першої зустрічі біля парку минуло менше року. Я перехопив її на вокзалі перед відправленням швидкісного потяга на Амстердам. Лів на відстані показала мені рубець від ножа. Біля аорти, завдовжки приблизно сім сантиметрів. На щастя, рана виявилася поверховою. Дізнавшись про інцидент, батько Оділь негайно вислав їй грошей на лікаря і квиток — певно, востаннє, бо він давно вже вирішив не виправляти доньчиних помилок.
— Я вибігла з гаража у шкарпетках, ридала! — розповідала Лів. — Я бігла вулицею, кликала таксі, геть нічого з собою не взяла, навіть гроші забула. Я крикнула «До лікарні!». І проплакала всю дорогу, прикладаючи хусточку водія до шиї...
Лів дедалі повторювала, що її від’їзд — остаточний. У неї був маленький наплічник, у руці вона тримала «Братів Карамазових». Книжка, яка всюди подорожувала з нею, геть витерлась, але була чистенькою, ніби щойно взятою в бібліотеці, де вічно чекали на її повернення. Окрім рідної нідерландської Лів доволі незлецьки володіла англійською і французькою. Я навіть зауважив, що вона пробувала писати, бо після квапливої втечі з Брюсселя вона стала слати мені листи на двох-трьох аркушах із містечка Зволле. Дрібненькі густенькі літери, втім, цілком читабельні. Серед іншого, Лів розповідала про своє нове життя, повідомляла, що заради Достоєвського хоче вивчити російську мову. І запитувала: «Чи бачив ти Тіш?».
«Ні, — відповів я. — Про нього новин немає, але я збираюся навідатись до Райка».
Я збрехав. Я зволікав.
Насправді я заходив до гаража — крадькома, остерігаючись Оділь. Там не було нікого, і Тіш я не зустрів. Мисочка порожніла, пакет із кормом подер лис або куниця, плющ безсоромно розрісся, нове яскраво-зелене листячко виблискувало у вологому мороці. Я зауважив, що журнали на матраці вкрилися пліснявою. Виникла думка забрати альбом Гауді на згадку про Лів і Оділь, та в цій вогкій магмі я його не знайшов.
Наступного після невдалого візиту до Райку дня Оділь залишила мені повідомлення — ніби якась незрима істота попередила її, що я там досі блукаю. «Привіт! Ведеться мені тепер добре. Мешкаю в єврочиновниці! Шикарна місцина. Ходи у гості».
Що вона хотіла мені цим сказати? Що «піднялася», як висловилася тоді, під час нашої першої зустрічі? Що сподівалася, що ми з Лів досі спілкуємось? Оділь була ще тією штучкою, до того ж, напевно, досі любила Лів, тож хотіла перетворити мене на ланку, янгола-вісника. Проте, згадавши про рубець від ножа, я твердо вирішив, що через мене Лів більше ніколи нічого не дізнається про Оділь.
Тож я пішов до єврочиновниці — нової жертви Оділь. І там я побачив Тіш. Кіт уже не тинявся абиде. Тримався всередині, ніби ув’язнений, нервово походжаючи від одного шкіряного крісла до другого, визираючи у величезне вікно; Тіш скидався на хижака у клітці. На його шляху зачиняли всі вікна, адже помешкання містилося на дев’ятому поверсі, тож він міг убитися, шукаючи волі назовні. Оділь не змінилася: ті самі неслухняний чубчик, косий погляд, крижана посмішка. Не дивно, що Лів кохала її без пам’яті. Я просто спостерігав за їхнім коханням, сидячи поруч біля високих свічок у Райку. Я був свідком історії їхнього кохання і хресним Тіш, якому час від часу приносив акуратно складену купюру у двадцять євро. Нині ж Оділь опинилася в обіймах чиновниці, спала у справжньому ліжку — словом, як і збиралась, Оділь піднялася, залишивши надто крихке кохання до Лів на користь зручної квартири, де біля вікна, мов неслухняне дитя, мурав Тіш.
Минуло трохи часу. Я намагався забути про цю пригоду. І доволі туманно відповідав Лів.
Якось уночі, близько четвертої ранку, задзвонив телефон. Дзеленчав досить довго. Дивні дзвінки вже певний час будили мене серед ночі. Я ж не насмілювався відповідати, переконував себе, що хтось помилився номером, та насправді боявся за свою роботу, за недороблені справи та сон, необхідний для виконання обов’язків. Цього разу я зістрибнув із ліжка і скотився по сходах. «Ну все, годі!»
Поки я біг до вітальні, телефон замовк. Якусь мить я не відводив від нього погляду, босоніж стоячи на холодній плитці; я дивився на мовчазний апарат, ніби ображений, що нарешті на нього звернули увагу; зі слухавки, прикладеної до вуха, не долинуло ані звуку — ні голосу, ні гудків, глухе мовчання. Принаймні двадцять секунд я вслухався в тишу, втім, не повну тишу — її уривав далекий шум радіо. Це переносний хатній телефон, тож часом трапляються дивні голоси-паразити, і коли я нервую, то здається, що шум гучнішає. Тож я вслухався у дратівливу тишу й питав себе: як сталося, що телефон, замість усім відомих гудків, пропонує мені цю сповнену шумів тишу — так, ніби я був у глибокій печері і здаля долинали звуки зовнішнього світу.
Тож двадцять, тридцять, сорок секунд я мовчав, притуливши вухо до слухавки, і раптом почув:
— Алло, це ти?
Тихий сполоханий голос. Голос Оділь номер два.
Її інший голос я чув два тижні тому — Оділь залишила коротке повідомлення: «Привіт! Даруй, та чи не міг би ти мені передзвонити?». Коли я її набрав, то відповіла дівуля, у якої вона тоді мешкала. Вона сказала, що покличе Оділь, і назвала моє ім’я. І з глибини кімнати я почув байдужий голос Оділь: «Передзвоню йому пізніше».
Безпристрасний голос із кутка, де віддаються спочину, чітко дав зрозуміти, що його власникові незрозуміло, що зі мною робити, що їй не було чого мені сказати, що для розмови було зарано, що одинадцята ранку — це не той час, коли розмовляють, особливо коли всю ніч тривала гулянка; і то був справжній, «голос №1» Оділь.
Отже, була четверта ранку, і я почув боязкий тихий голос, «голос №2» Оділь, і пригадав її інший, байдужий голос, який користувався мною і рештою населення планети. І я з люттю спитав:
— То це ти телефонуєш мені ночами?
Я хотів раз і назавжди з’ясувати цю історію з телефоном. І коли я почув її на другому кінці, то дійшов висновку, що, повертаючись п’яною з вечірок, саме вона дзвонила мені.
— Ні, ні, це не я! — поквапом запевнив «голос №2». — Я просто хотіла подякувати тобі. Атож, дякую, що відвідав мене в нової подружки.
— Більше не дзвони мені! Чуєш? Ніколи!
Я горлав. Не тямлячи себе від гніву, кинув слухавку. Випив пляшку пива на кухні, повернувся до ліжка. При світлі нічника перечитав останній лист Лів. Приспів був той, що й завжди: «Ти був у Райку?». І ще: «Я переживаю про Тіш». Її ностальгія прямувала звичним маршрутом — через мене.
Та я вже не хотів бути їхньою ланкою, посередником, бовдуром, який снував поміж них, достоту як Тіш колись. О четвертій ранку я послав Оділь під три чорти. А в ліжку я відповів Лів у тоні, який намагався зробити якомога ввічливішим, та який не залишав жодних сумнівів: «Новин щодо Тіш я не маю. У Райку я його не бачив. Гадаю, його там даремно шукати. Та й часу на це в мене немає». Наступного дня я надіслав цього листа.
У «Книзі Буття» Адам і Єва можуть робити все, крім однієї речі, що загрожує їм вигнанням із Раю. Надіславши листа, я втратив Райок — дикий чарівний закуток, де я назирав за Лів і Оділь, мовби зичливе й уважне божество.
Або ж як кіт. Як звір-блукалець.