Галявина край лісу

Мерлин

Чорний птах, певно, дрізд. Шерех крил дивним чином контрастує з лагідним тьохканням його братів. Таке враження, що він пручається. Це триває так довго, що мені кортить крикнути, зігнати його, примусити злетіти. Що там таке — хижак, куниця, кішка? Але вони не в змозі дістатися так високо. Птах ніби скутий віттям, обвитий вузлами, ніби потрапив до повітряної пастки.

Я — у чужій вітальні на віллі, стиль якої для мене чужий. Роздивляюсь у вікно дерево, бачу лише непорушне листя, хоч шум крил і яріє. Можливо, це пара птахів, і самичка не дозволяє торкнутись себе?

«Дерево, — міркував сторож, що показував мені маєток, — схоже на корабель: стовбур — це щогла, а гілля — вітрила». Відколи я тут, думки мої подібні на забутий вітром парус, усе в мені тріпотить, я пручаюся від незримих пут. Сторож — дуже високого зросту, зверхньої постави, з віями, мов у дівчини. Про дерева говорить, мов про живих істот. «Оце проживе довго, хоч і заплетене плющем... Оце поранене, та рубець заживає... Оце мучиться...» Він занурює руку в нижню частину стовбура і виймає пригоршень жовтої тліні, яким шмигляють перелякані трупоїди. «Узимку зрубаємо».

Хотіла б я, щоб чоловік піклувався про мене так, як цей сторож дбає про дерева.

Серед віття не лише дрізд. Зайшовши до саду, я помітила, як над ставом шугали чорні серпокрильці. Досі я чула їхні різкі покрики лише в місті, де червневими вечорами шукаю високо в небі їхні блискавичні злети. Коли наприкінці літа вони зникають, небо здається мені порожнім. І на коротку мить мені кортить також зникнути.

Дерева непорушні, небо відгонить смолою — мов перед бурею. Дрізд (якщо це справді дрізд) затихнув. Я стою перед вікном і думаю, що варто дати йому ім’я, — так простіше буде згадати. Там, де я мешкаю, міський гуркіт пронизують звичні покрики десятків серпокрильців. А тут, серед тиші, тріпоче крилами самотня пташина. Дрізд чи ні, а я вирішую наректи його Мерлином[3]. Серед нудьги заможного передмістя згадалося саме це імення. Тепер так звати птаха, що таємниче пручається серед гілля і чий спів невдовзі — без жодних сумнівів — розбуркає глуху тривогу, що мучить мене на віллі, яку я погодилась охороняти.

Сталось це дуже швидко. Оголошення в газеті. Прийти в певні день і час — єдиною кандидаткою була я. Подружжя — років під шістдесят, стрункі, спортивні, засмаглі ще до відпустки. Вони запевнили, що не варто боятись залишатися тут самій, хай навіть уночі, адже вілла обладнана сигналізацією. І показали білу коробку. «Вмикається тільки в разі вторгнення, код є у сторожа». Як їх послухати, то код вирішував усі проблеми: давав змогу заходити, виходити, вимикати нестерпну сирену, коли вона вмикалась. Пригадую, як подумала тоді: непогано було б мати звичайний код, щоби вільно виходити зі свого життя і повертатися до нього. А потім зауважила над дахом вілли схожих на стріли серпокрильців, почула їхні крики; їхній лет скидався на шрами — важко знайти ліпший опис враження від цього різкого руху. «Як на мене, — прорекла я нарешті, аби хоч щось сказати, — крики серпокрильців сповнені перемоги і відчаю». Здається, мої слова причарували господарів вілли. Почасти в цьому реченні вчувалась література. Можливо, саме тому вони вирішили довіритися мені? Хоча вислів «як на мене» — не досить пристойний для незнайомки, якій вони показували свій маєстат. На щастя, я завжди справляю враження врівноваженої дівчини. Ніхто й не здогадується, що всередині мене є гризоти, холодні чи теплі протяги, що перетинаються і утворюють вихори — подібне можна побачити, коли плаваєш у глибокому ставку.

Першого ж дня сторож показав мені захоплений лататтям став. Водяні лілії завжди нагадували мені порцелянові квіти, якими прикрашають могили. Коли ми підійшли, жаби замовкли. Над ставком гасали бабки. Сторож зауважив, що природний резервуар води — важливий чинник для відновлення біорозмаїття, порушеного через зникнення багатьох видів. Позаяк я виявила непідробний інтерес, він додав, що варто говорити не про «потепління клімату», а про «зміну клімату», адже насправді нам невтямки, що саме діється.

— Фахівці зазвичай кажуть про «ефект латаття». Спершу на поверхні ставу з’являється один листик, потім другий, третій, згодом вигулькують квіти, якими всі так захоплюються — приміром, як зараз ви. Та захоплення триває недовго: кілька квіток на ставі свідчать про швидку, до кінця сезону, колонізацію води лататтям. Рослини з’являються по експоненті, і це вже не звістка, а закон і феномен. Під поверхнею клубиться коріння, його стає дедалі більше, а коли виникають зелені листочки, уже пізно: буквально за кілька днів латаття здушує бідолашний став.

Мені здалося, що сторож уживав надто літературні слова.

— Доводиться, — виснував він, — повертати чистоту в природний спосіб. Викопувати і виривати!

Дві бабки літали, зчепившись, ніби продовжуючи одна одну. Таке враження, ніби птах обережно поклав рожеві квітки латаття на бездоганно круглі листки. Насправді ж усе це постало з глейкого клубка коренів.

— Вам не здається, що наш погляд уже ніколи не буде невинним? — спитала я.

Сторож зирнув на мене з висоти своєї мужньої зачіски; він мав коричневі з позолотою очі та довгі густі майже жіночі вії.

— Якщо ви таким чином хочете сказати, що природа прекрасна, як і завжди, але нам здається недужою, — тоді я згоден, ми вже не невинні.

І він усміхнувся мені. Усмішка вийшла сумна. Я зрозуміла, що він думає про це постійно, що, хоч він і допомагає невтомно природі, усвідомлення занепаду планети не залишає його.

Коли увечері, насолоджуючись поверненням прохолоди, я обходжу маєток, то завжди проходжу повз став. Спостерігаю за парою приклеєних одна до одної бабок і щоразу думаю — чи це одні й ті самі? На виході з парку раз у раз бачу пару білих котів. Їхній смух різко контрастує з темним тлом дерев, вони подібні до двох комет. Намагаюся ступати якомога тихіше, щоб устигнути попестити котів. Та вони щоразу тікають. Я захоплююсь їхньою впертістю, адже такий колір смуху має неабияк заважати при полюванні — жертви здаля помічають котів або ж коти самі стають легкою здобиччю. А втім, вони, здається, це усвідомлюють: я ще не бачила, аби коти так швидко вшивались. Іще є два вершники — пан і пані, — звиклі до темряви, зауважуючи мене, вони ввічливо вповільнюють ходу, а потім пускають коней у галоп, ніби я перепона, яку вони дбайливо обходять.

Бабки паруються, коти також, і коні, і вершники, і сторож зі своєю дружиною. А я одна-самітня, достоту як Мерлин.

Я не користуюся великим ліжком господарів, що стоїть посеред спальні, повної палісандрових меблів і сучасного живопису в червоно-чорних тонах. Мені виділили гостьову кімнату — зручну і нейтральну. Там є нічний стілець і нічник з Ікеї. З вікна відкривається не найкращий вид — з інших вікон можна бачити парк і гайок, а з мого лише вузький трикутник галявини з високими деревами по двох боках і хатинкою з червоної цегли, де мешкає сторож із дружиною, по третьому боці.

Одного ранку трикутний краєвид мені вкрай набрид. Десь дуже далеко скригав садовий секатор — і я скористалась нагодою, щоб прогулятись. У повітці нудьгував ровер. Я підкачала шини і вирушила до села, дзвіницю якого можна було бачити з парку.

На майдані перед дзвіницею я побачила тютюнову крамницю, перукарню із зачиненими ролетами і одне-єдине кафе (тут кажуть «корчомка»). Була дев’ята ранку. Я обрала столик біля входу. Кілька клієнтів сиділи в залі, інші скоцюрбилися на дзиґлах перед барною стійкою, троє самотніх чоловіків цмулили пиво, двоє хлопчиськ реготали. Я помітила в залі явно одружену пару — за сорок, пані з шиньйоном і макіяжем, пан із бездоганною сорочкою і піджаком, який висів на спинці стільця. Праворуч від них, біля стіни, сиділа літня пані з таким виглядом, ніби їй — такій самотній, з надто яскравими квітами на сукні — було незручно перебувати в «корчомці» так рано. Трохи далі трималися голомозий чоловік і надто бліде (достоту мертве) дівча. Я відчула, що чоловік користується своєю владою, аби замовляти за них обох. Позаяк я не відводила від них погляду, він підвівся і затягнув дівчину в темний куток.

Тоді я перенесла увагу на сорокарічну пару. Тихі, чистенькі — начебто дрібні службовці. І все ж контор у цьому кварталі немає. Можливо, вони працюють на пошті? У туристичному бюро? Доївши сніданок, пан підвівся першим і чекав на дружину біля виходу. Вона ж попрощалася з власником, поцілувавши у щоку. Я перехопила стривожений погляд чоловіка. Він брязнув ключами в кишені. Вони вийшли разом, перекинулися словами на пішнику та вирушили до того кутка майдану, де розташовувалась перукарня. Пан нахилився відімкнути ролету біля самої бруківки. Залізна ролета злетіла вгору, відкривши барвисті афіші. Подружжя зайшло до перукарні — чепурного салону з похиленими блискучими раковинами.

Іду платити до бару. Біля мене двоє хлопаків. У першого — східноєвропейський акцент, він сухо підсміюється, другий — кремезний і чорнявий, його блискучі очі на мить зупиняються на мені. Випадкові подорожні і, певно, приятелі на час відпустки. Троє інших чоловіків за барною стійкою байдуже розглядають мене. Упевнено сплачую рахунок — так, ніби повідомляю: я сама і не шкодую про це. Та насправді кортить бути одним із цих усміхнених молодиків. Або дружиною перукаря. Певно, приємно працювати разом із чоловіком і снідати з ним у «корчомці». Чому я так не зуміла?

Наступної ночі заверещала сирена. Я в самій льолі босоніж збігла в морок і перелякано вслухалась у нестерпне волання. Потім я піднялась до своєї кімнати і знову нерішуче спустилась, трохи прочинила двері до холу, звідки долинала сирена, і підскочила, зауваживши високу постать у тіні; на мене направили яскраве світло ліхтарика. То був сторож. Він сказав, що система надто примхлива. Потім вибив пальцями код — і повернулася тиша.

— У таку спеку ми спимо з відчиненим вікном, тож я почув сирену, — спокійним голосом пояснив він.

І додав, що викликав майстра із охоронної фірми.

Майстер явився саме тоді, як я пила чай біля вікна, звідки вже кілька днів марно виглядала дрозда, що ховався в гіллі дерев. Я запропонувала майстрові чаю. Він чемно відмовився, бо всю ніч морочив собі голову з несправними сиренами — і зміна його ще тривала. Вигляд майстер мав виснажений. Я розповіла про нестерпну сигналізацію: «боляче вухам», сказала я. Авжеж, «боляче» — це занадто, та я не знайшла більш годящого слова.

— Я музикант, — пояснила я, — тож тепер мені складно грати.

Заскочений моїм зауваженням, сторож додав, що, відколи він працює з сигналізацією, весь час чує свист у вухах — так зване «дзвеніння». Він повідомив про це байдуже, ніби також не хотів вживати слово «біль». Мене це заінтригувало. Хіба дивні речі повідомляють зваженим тоном? Таке враження, ніби він хотів уникнути емоцій. І все ж ця фраза свідчила про його емоційне ставлення. Перед ним стояла людина, чиє життя зводилося до музики, та яка, не маючи змоги жити зі свого мистецтва, була змушена згодитися на посаду нічного сторожа, сподіваючись удень вправлятись у грі або (втративши надію на сольну кар’єру) грати в невеличкому оркестрі. Робота ж сторожа полягала в допомозі людям, вдома в яких дзеленчать сирени. У результаті — пошкоджений слух. Сторож уже ніколи не слухатиме дивовижну музику в чистому вигляді. Він завжди чутиме посвист — мов фільтр між ним і життям.

Я сіла на стілець — радше впала, зненацька з гіркотою подумавши про нашу багатостраждальну планету; авжеж, тут усі страждальці — і ставок, і дерева, і комахи, і тварини; як ми до цього дійшли?! Під моїми повіками зріла лють, терпка прикрість, яка давно не витікала сльозами. Сторож присів поруч — і звільняв мене від гніву, він усе говорив про свій пошкоджений слух, про запону між ним і світом, про нескінченний свист, і я розуміла, що ми дійсно втратили невинність, що чарівна доба, коли ми вірили у вічну і непорушну природу, дійшла кінця.

Я відірвала шмат від рулону господарського паперу, сякнулась.

— Може, чаю? — вибачливим тоном запропонувала я. — Упевнені, що не бажаєте чаю?

— Ні, дякую, на мене чекають.

І сторож поклав на стіл візитівку з назвою компанії, своїм іменем і номером мобільного телефону; верхній лівий кут прикрашав логотип — чоловічок у кашкеті і з песиком. Я провела його до дверей, а потім дивилася, як він сів до пікапа з уже знайомими мені чоловічком у кашкеті і з песиком — чорні на білому силуети, які наглядають за нами і яких можна покликати будь-коли, хай навіть уночі.

Наступного дня стояла похмура погода. На темному тлі хмар і дерев у повітрі літав прозорий пилок тополь, що на стежках у парку збирався в кучугури. Здавалося, ніби з неба валив сніг, і частина його збивалась у ямках на клумбах і в канавках біля стежок. Під вечір сторож повернувся. Він поговорив із майстром із сирен. Зійшлися на тому, що під час бурі повітряні потоки ввімкнули сигналізацію.

— Щоби пригасити таку спеку, потрібна добряча злива! — мовив сторож. — Але не борвій, який може понівечити стежки та повиривати коріння із ґрунту...

Він видався мені стривоженим. Що його турбувало — невже тільки стежки і дерева, беззахисні перед стихією? Чи він непокоївся за мене — якщо сигналізація знову спрацює, мені не спати ще одну ніч.

— Можете дати код, щоб у разі чого ми вас не турбували?

— Не можу, але дзвонити ви мені можете в будь-який час, навіть уночі.

Майстер вийняв із кишені шкірянки блокнот і ручку та сів до кухонного столика.

— Уночі завше цікавіше... — пробурмотів він сам до себе.

Що це було? Закодоване послання? Хай там як, та поки дивилася, як він великими пальцями, почорнілими від роботи на чистому повітрі, дряпав на аркуші свій номер телефону, я думала, що саме в цих краях хотіла б оселитись назавжди. «Назавжди» — це слово краєвидові пасує більше, ніж почуттям. Пасує таємничому ставу, над яким гасають серпокрильці. Пасує двом лякливим білим котам. Пасує нерозлучним бабкам. Пасує, можливо, навіть дроздові Мерлину. А ще мені дуже подобалася думка, що закоханий у дерева сторож і музикант, який ночами охороняв будинки, можуть заходити, мов до себе, туди, де я сплю. Міцно замкнені двері відчинятимуться при їхньому наближенні. Це ж фахівці. Майстри. Безпечні люди.

За вікном пролунав спів. Спершу кілька коротких трелей, а потім віртуозна і чиста арія, яка відштовхнула від мене ніч.