Гендерсон, повелитель дощу

8

Сказати правду, я походжу далеко не з ідеального роду; понад сто років моїх дідів та прадідів проклинали й висміювали, і коли я сидів біля одвічного моря, б’ючи з рогачки пляшки, то всі, хто мене знав, пригадували не тільки моїх знаменитих предків, послів або державних діячів, а й божевільних також. Один із них узяв участь у боксерському повстанні, переконавши себе, що він китаєць; другого купила за триста тисяч доларів одна італійська актриса; третього занесло невідь-куди на повітряній кулі, коли він пропагував рух за загальне виборче право. В нашому роду ніколи не бракувало людей шалапутних або пришелепуватих (у французькій мові є й сильніше слово). Одне покоління тому котрийсь із гендерсонівських родичів здобув медаль італійської корони за рятувальні роботи під час Мессінського землетрусу на Сицилії. Він страшенно втомився від байдикування в Римі. Вмираючи з нудьги, він прогулювався верхи на коні в своєму палаццо, від спальні до вітальні. Коли стався землетрус, він прибув до Мессіни першим же поїздом і, кажуть, не спав протягом двох тижнів, розчистивши за цей час сотні зруйнованих будинків і врятувавши безліч людей. Це свідчить про те, що в нашій родині завжди прагнули служити високій меті, хоча нерідко такі пориви виявлялися в безумних витівках. Один із колишніх Гендерсонів узяв собі за звичай читати сусідам проповіді, хоча ніколи не був священиком; він скликав їх на своє подвір’я, б’ючи ломом у дзвін, – і посмів би хтось не прийти!

Кажуть, я на нього схожий. Принаймні розмір комірця в нас однаковий, сорок четвертий… Я можу тут розповісти, як у Італії підставив плечі під замінований міст і не дав йому обвалитися, поки не прибули сапери. Правда, цей подвиг був пов’язаний з виконанням військового обов’язку, але ось вам переконливіший приклад: коли я зламав ногу й мене поклали до лікарні, я там не виходив із дитячих палат, розважаючи та звеселяючи малюків. Спираючись на милиці, я стрибав на одній нозі по всіх коридорах; я ніколи не чекав, поки мені зав’яжуть тасьомки, і ходив з голим задом; старі няньки ганялися за мною, щоб поправити моє вбрання, але я й не думав зупинятися.

Та ось я опинився в далеких горах Африки – а вони-таки, хай їм біс, справді чи не на краю світу! – і мене розгнівило і обурило, що цим милим людям доводилося так терпіти від жаб. Тож цілком природно, що я мріяв полегшити їм життя. Так сталося, що, крім мене, ніхто допомогти їм не міг, а я вже почував себе перед ними неоплатним боржником. Ви тільки прикиньте, скільки добра зробила для мене цариця Віллатале – розгадала мою вдачу, відкрила мені грун-ту-молані! Я дійшов висновку, що арнюї не становлять винятку із загального правила, що вони розвинуті дуже нерівномірно; вони, здається, збагнули, в чому сенс життя, та, коли на них напали жаби, ці люди виявилися безпорадними. Я відчув певне задоволення, пояснивши цей свій висновок за допомогою кількох аналогічних прикладів. Хоча євреї і були під захистом Єгови, вони не змогли подолати ворогів, бо він заборонив їм воювати в суботу. А ескімоси конали з голоду, хоча навкруги було безліч оленів, бо їм не годилося їсти оленяче м’ясо в рибний сезон, як і рибалити в сезон оленів. Усе залежить від системи оцінок. А де ж реальність? Є вона чи її немає? Адже я сам мав щастя, цілком об’єктивне щастя, і його в мене було не менше, аніж води в тому ставку, з якого худобі не давали пити, – і водночас я помирав з нудьги й горя! Тому, подумав я, це буде ніби акт взаємної допомоги: там, де арнюї мислять ірраціонально, я допоможу їм, а де я перебуваю в полоні ірраціональних упереджень, вони допоможуть мені.

Місяць, окутаний вінцем пір’ястих хмар, уже виплив з-за обрію, витягши своє довге обличчя на схід. Тепер я міг роздивитися, що навколишні гори були дуже стрімкі й заввишки, думаю, не менш як десять тисяч футів. Вечірнє повітря стало густо-зеленим, але в місячному сяйві гори залишилися такі самі білі, як і вдень. Стріха на повітці тепер ще дужче скидалася на пір’я – темне, важке й пишне. Ми стояли з принцом Ітело біля гурту людей, що мерехтіли всіма барвами веселки – його дружини та родичі все ще стовбичили тут під своїми парасолями, схожими на розплескані квіти, – і я йому сказав:

– Принце, я збираюся розпочати війну проти отієї звіроти, що розплодилася у ставку. І повірте, я зумію дати їм раду. Ви до цього зовсім непричетні, і вам навіть не конче висловлювати свою думку «за» чи «проти». Я зроблю це на власну відповідальність.

– О, пане Гендерсоне, ви – насвичайна людина. Але, шановний гостю, не захоплюватися так дуже.

– Ха-ха, принце, пробачте мені, але в цьому ви помиляєтеся. Якщо я нічим не захоплюватимуся, то ніколи нічого й не здійсню. Все буде гаразд, – провадив я. – А ви просто забудьте про це, та й годі.

Ми з ним попрощалися біля нашої хижі, і Ромілаю та я підвечеряли холодним ямсом із сухарями, до яких я подав на закуску вітамінні таблетки. На завершення я випив трохи віскі, а тоді сказав:

– Ходімо, Ромілаю, прогуляємося до того ставочка й оглянемо його при місячному світлі.

Я прихопив із собою ліхтарика – як я вже згадував, над водоймою нависала стріха з пальмового листя, і під нею могло бути зовсім темно.

Ті жаби, безперечно, почували себе пречудово, краще, аніж будь-хто. Тут, на вологій землі, росли бур’яни – більш ніде в селі їх не було, – і страхопудні істоти, які належали до одного з різновидів гірських жаб і були поплямлені білими та зеленими цятками, не тільки плавали, хлюпотіли та пірнали у воді, а й стрибали на березі. Кажуть, що повітря – остання оселя душі, але, певно, з усіх середовищ, які доступні нашим відчуттям, немає приємнішого, ніж вода. Отже, жилося жабам, мабуть, розкішно, і я, дивлячись, як вони стрибають побіля самої води під нашими ногами, виблискуючи мокрими цятками та білими лапками, натхненно квакаючи і втуплюючи в нас свої лупаті очі, подумав, що вони досягли свого ідеалу. А тим часом інші живі створіння, присутні тут і представлені Ромілаю та мною, спливали потом від задушливої спеки. Навіть у затінку під стріхою, де вечірні сутінки були найгустіші, моє обличчя неначе підсмажувалося на вогні, так мовби я нахилявся над жерлом вулкана. Ясна в мене розпухли, і я був майже певен, що коли вимкну ліхтарика, то ми зможемо бачити жаб у відсвітах жаркого полум’я, яке струменіло від мене.

– Вони тут розкошують, ці тварюки, – сказав я Ромілаю. – Поки що розкошують.

І я провів пучком світла від ліхтарика туди-сюди по воді, в якій вони вовтузилися. За інших обставин я поставився б до них цілком терпимо або навіть співчутливо. По суті, я проти жаб нічого не мав.

– Чого ваша сміятись, пане?

– Хіба я сміюся? Я й не помітив, – сказав я. – 3 них і справді знамениті співаки. В нас у Коннектікугі водяться здебільшого пискуни, а ці співають басом. Послухай-но їх, послухай! О, впізнаю, впізнаю! Ква-ква-кум, ква-ква– кум. Agnus Dei – Agnus Dei qui tollis pecoata mundi, miserere no-ho-bis![7] Та це ж Моцарт, клянуся, Моцарт! I не дивно, що вони співають «Реквієм», бідолашні виплодки, адже незабаром їх навік накриє лядою небуття.

Я сказав «бідолашні», а насправді моє серце завмирало від зловтіхи в чеканні їхньої погибелі. Ми ненавидимо смерть, ми боїмося смерті, та коли стикаємося з нею віч-на-віч, ніщо нас так не хвилює, як вона. Звичайно, мені було шкода корів, я жалів людей, я все прикинув і все тверезо обміркував. Але моє серце збуджено калатало в очікуванні тієї невідворотної миті, коли моїми зусиллями невблаганна десниця долі опуститься на оту звіроту, що розплодилася в ставку.

Водночас я не міг не думати про те, наскільки ми різні. З одного боку – безневинні земноводні, які нікому не вчинили зла і яких не можна було винуватити за те, що вони наганяли на арнюїв забобонний жах. З другого боку – власник кількох мільйонів доларів, здоровило заввишки в шість футів і чотири дюйми, вагою в двісті тридцять фунтів, чоловік, що посідає високе становище в суспільстві, бойовий офіцер, нагороджений медаллю «Пурпурове серце» та іншими відзнаками. Але хіба моя провина в тому, що мені випало зіграти в цій історії таку фатальну роль? Гадаю, тут доречно буде розповісти, як одного разу я вскочив у ще прикрішу халепу з живим створінням, – таки справді вічною погрозою стало для мене Даниїлове пророцтво: «І від людей тебе відлучать, і з польовою звіриною буде пробування твоє». Нічого не казатиму про свиней – їм я доводився майже законним родичем, бо був їхнім годувальником і вихователем, – а розповім, як зовсім недавно в мене сталося прикре непорозуміння з однією твариною, і це мало не скаламутило мій розум і важким тягарем лягло на мою совість. І тепер, коли я готувався до смертельної війни з жабами, я думав про те живе створіння, про кота. Та ліпше я розкажу вам, що то була за пригода.

Я вже згадував про будівлю на моєму обійсті, яку Лілі довела до ладу і здала внайми вчителеві математики та його дружині. Та хатина не мала теплової ізоляції, пожильці почали нарікати, і я їх виселив. Саме через них і через їхнього кота ми зчинили з Лілі сварку, під час якої впала мертвою міс Ленокс. То був молодий кіт брунатно-попелястого кольору.

Поговорити про опалення пожильці приходили до нас у дім аж двічі. Я вдавав, ніби мені про це нічого не відомо, але з цікавістю стежив за розвитком подій, підглядаючи за пожильцями з горішнього поверху, коли вони приходили на переговори з Лілі. Я дослухався до їхніх голосів, які долинали з вітальні, де Лілі намагалася їх заспокоїти. Я чатував у залі на другому поверсі – в своєму червоному халаті та в чоботях-«веллінгтонах», які взував для роботи у хліві. Та коли згодом Лілі спробувала обговорити це питання зі мною, я їй сказав:

– Хай тобі про це голова болить. Я ніколи не хотів, щоб у нас жили чужі люди.

Я здогадувався, що Лілі хотіла з ними подружитися, тому й запросила їх жити на нашій садибі, а я ні з ким дружити не бажав.

– Що їх турбує? Свині?

– Ні, – сказала Лілі, – вони й слова не мовили проти свиней.

– Ха! Я бачив їхні пики, коли варилося пійло, – сказав я. – Я не можу збагнути, навіщо тобі потрібен другий будинок, коли й одному ти не даси ради.

Коли вони прийшли скаржитись удруге й востаннє, настроєні цього разу куди рішучіше, я спостерігав їх зі спальні, розчісуючи собі чуба двома гребінцями, і побачив, як за ними прибіг попелястий котяра, перестрибуючи через поламані стебла прибитої морозом спаржевої капусти. Внизу знову почалася нарада, але цього разу терпець у мене швидко луснув, і я затупотів ногами по підлозі над вітальнею. А потім вибіг на сходи й заволав:

– Забирайтеся геть, це моя садиба, а не ваша!

Пожилець сказав:

– Ми виїдемо, але поверніть нам завдаток і оплатіть рахунок за переселення.

– Ану підходьте й візьміть у мене гроші! – І я, стоячи вгорі на сходах, затупотів чобітьми й загорлав: – Геть звідси, геть!

Вони виїхали, але залишили свого кота, а я не хотів, щоб у мене на садибі оселився здичавілий кіт. Здичавілі коти – це велика морока, а їхній кіт був дужий і спритний звір. Я спостерігав, як він уполював бурундука, а потім грався з ним. Колись ми промучилися з таким котом цілих п’ять років, він жив у покинутій байбаковій норі біля ставка. Він бився з усіма домашніми котами, завдавав їм ран, які довго не гоїлися, й видряпував очі. Я не раз намагався спровадити того котяру зі світу: спокушав його отруєною рибою і цілими днями простоював навколішки біля нори, намагаючись викурити його звідти димовими шашками.

Тому я сказав Лілі:

– Якщо цей кіт здичавіє, як отой, ти в мене пошкодуєш.

– Вони його заберуть, – відказала Лілі.

– Авжеж, так і розженуться. Вони покинули його напризволяще. А ти не знаєш, що таке – здичавілі коти. Хай би вже в мене на подвір’ї завелася ліпше рись.

У нас працював наймит на ім’я Геннок, і я пішов до комори й сказав йому:

– Де в біса ховається котище, якого нам накинули ті кляті інтелігенти?

Була вже пізня осінь, і Геннок складав яблука, залишаючи збиті вітром для тих небагатьох свиней, які ще в мене були. Геннок не любив свиней, адже вони псували йому моріжки й підривали в саду дерева.

– З ним не буде клопоту, пане Гендерсоне! Це дуже милий котик, – сказав Геннок.

– Мабуть, вони тобі заплатили, щоб ти про нього дбав? – запитав я.

Згодом з’ясувалося, що вони й справді дали йому дві пляшки віскі та бляшанку сухого молока. Але Геннок побоявся відповісти щиро і збрехав мені. Він сказав:

– Ні, не заплатили, але я залюбки подбаю про нього. Він мені зовсім не докучає.

– На моїй садибі не буде покинутої тварини, – заявив я і став ходити по подвір’ю, кличучи: – Киць, киць, киць!

Зрештою кіт підійшов до мене, дався в руки й не став пручатися, коли я взяв його за загривок, відніс до мансарди й там замкнув. Я послав своїм колишнім пожильцям рекомендованого листа з терміновою доставкою і зажадав, щоб назавтра до четвертої години вони забрали кота. А то, пригрозив я, я знайду спосіб спекатись його.

Я показав Лілі квитанцію на рекомендованого листа й повідомив, що кіт у мене в полоні. Вона спробувала втихомирити мене і навіть напудрилася й одяглась по-святковому до обіднього столу. За обідом я відчував, що вона вся тремтить і ось-ось заведеться.

– В чому справа? Ти не їси, – сказав я.

Бо за нормальних обставин вона їсть дуже багато, і офіціанти в ресторані не раз казали мені, що їм ніколи не траплялося бачити жінки, яка поглинала б стільки наїдків. Два смажені біфштекси та шість пляшок пива – дрібничка для Лілі, коли вона у формі. Сказати по щирості, я вельми пишаюся такими її здібностями.

– Ти теж не їси, – була її відповідь.

– Бо я обмірковую одну річ. Я вкрай роздратований, – пробурчав я. – На мене найшло.

– Хлопче, не будь таким, – сказала вона.

Але збудження чи то роздратування заполонило мене до такої міри, що мене всього тіпало. Я почував себе жахливо.

Я не відкрив Лілі своїх намірів, але наступного дня, не одержавши від колишніх пожильців ніякої відповіді, я рівно о третій годині п’ятдесят дев’ять хвилин піднявся в мансарду, щоб здійснити свою погрозу. На плечі в мене була дорожня сумка, а в ній лежав пістолет.

– Вони зреклися тебе, котику, – сказав я муркові.

Він притиснувся до стіни, дугою вигнувши спину й настовбурчивши шерсть. Я спробував прицілитися в нього згори й нарешті мусив сісти на підлогу, взявши його на мушку між ніжками ломберного столу, який там стояв. Я не хотів робити більше одного пострілу – в тому замкненому просторі він пролунав би й так надто гучно. Начитавшись про Панчо Вілью, я вирішив скористатися мексиканським способом влучної стрільби; він полягає в тому, що прицілюються, поклавши вказівний палець на цівку, а спусковий гачок натискають середнім пальцем, бо вказівний палець – найточніша указка, яку ми маємо. Отже, я навів указівного пальця, трошки його зігнувши – так, щоб центр котячої голови був якраз під ним, і вистрілив. Але в душі я не бажав котові смерті й тому не влучив. Інакше годі пояснити, чому я схибив на відстані восьми футів. Я відчинив двері, і кіт прожогом чкурнув з кімнати. Витягши вперед свою лебедину шию, бліда від страху, на сходах стояла Лілі. Для неї пістолетний постріл у домі міг означати лише одне – адже вона ніколи не забувала про батькову смерть. Я ще не отямився від струсу, викликаного пострілом, порожня сумка теліпалася в мене на боці.

– Що ти накоїв? – спитала Лілі.

– Я пробував зробити те, що обіцяв. А, хай йому чорт!

Задзвонив телефон, і я пройшов повз Лілі, щоб узяти трубку. То була дружина пожильця.

– Чому ви не озивалися так довго? – поцікавивсь я. – А тепер, вважайте, вже пізно.

Вона розплакалась, і мені самому стало дуже зле.

– Приходьте й заберіть свого клятущого паскудного кота! – заволав я в трубку. – Ви, городяни, зовсім не дбаєте про тварин. Хіба це годиться – покинути свого кота напризволяще?

Дивина полягає в тому, що у своїх вчинках я завжди спираюся на слушну й поважну причину, і я ніколи не міг збагнути, чому в мене все кінчається так погано.

І ось я стояв на березі ставка, і роздуми про те, як винищити жаб, чомусь викликали в мене спогад про ту пригоду з котом. «Але ж тут усе не так, – міркував я. – Тут усе зрозуміло, і ця історія якраз пояснює, чого я домагався, полюючи на кота». Так я себе переконував, але моє серце боліло на цей спогад, і глибокий смуток опанував мене. Власне, між цими двома подіями була велика схожість – ішлося про майже непрощенний гріх.

Повернувшись до діла, я обміркував кілька варіантів – скажімо, перецідити воду або застосувати отруту, – але жоден із них не видався мені здійсненним. І я сказав Ромілаю:

– Єдиний спосіб, який обіцяє успіх, – це кинути сюди бомбу. Вибух знищить усіх цих малих падлюк, і коли вони випливуть на поверхню черевом догори, нам залишиться тільки зібрати їх, повикидати, і тоді арнюї зможуть напувати свою худобу. Все дуже просто.

Коли суть мого задуму нарешті дійшла до Ромілаю, він сказав:

– Ой ні, ой не треба, пане!

– Чому «не треба»? Не будь слиньком. Я старий солдат і знаю, про що кажу.

Та не було сенсу сперечатися з ним; думка про вибух налякала його, і я промовив:

– Гаразд, Ромілаю, в такому разі вертаймося в нашу хатину і трохи поспімо. День був важкий, а завтра в нас багато роботи.

Отож ми повернулися у свою хижу, і мій супутник почав проказувати вечірню молитву. Ромілаю почасти розкусив мене; думаю, він щиро прихилився до мене, але почав усвідомлювати, що я відчайдух, невдаха і схильний до необачних дій. Того вечора він опустився навколішки, накривши свої литки стегнами, з-під яких стриміли його великі п’яти. Потім стулив долоні з широко розчепіреними пальцями і сперся на них підборіддям. Не раз я казав йому або мурмотів: «Замов слівце й за мене», – і просив про це майже серйозно.

Коли Ромілаю закінчив молитися, він ліг на бік і всунув одну руку собі між коліна, підібгані до живота. Другу руку він підклав під щоку. В такій позі він спав завжди. Я теж примостився на своїй ковдрі, обравши таке місце в темній хижі, куди не сягало місячне проміння. Я рідко мучуся безсонням, але тієї ночі в моїй голові вирувало надто багато думок: Даниїлове пророцтво, кіт, жаби, африканське селище, яке мало такий стародавній вигляд, умита слізьми делегація, борцівський поєдинок з Ітело і цариця, що заглянула мені в саму душу й розповіла про грун-ту-молані. Все це перемішалося в моїй свідомості й страшенно збуджувало мене, і я все думав і думав, обираючи найліпший спосіб поглушити жаб. Певна річ, я дещо знав про вибухові пристрої і мав намір вийняти з ліхтарика батарейки й, насипавши туди пороху з патронів до своїх рушниць, виготовити досить потужну бомбу. Мої рушниці, одна марки «375-Н», а друга «Н-Магнум», заряджалися набоями, з якими можна було виходити проти слона. «375-Н» я купив умисне для цієї поїздки по Африці, вичитавши про неї чи то в «Лайфі», чи то в «Луку». Там ішлося про те, як один мічіганець вирішив провести відпустку на Алясці; прилетівши туди, він найняв провідника, з яким вони вистежили аляскинського бурого ведмедя; вони довго йшли за ним по сліду через гори й болота і застрелили його з відстані в чотириста ярдів. Я сам свого часу трохи захоплювався полюванням, та, коли постаршав, цей спосіб спілкування з природою перестав приваблювати мене. Адже його суть у тому, що людина вбиває живі істоти, з якими їй випало жити на Землі, замість налагодити з ними добрі взаємини. Який же в цьому глузд? Тому в жовтні, коли починається сезон і над кущами плавають хмари порохового диму, а нажахані тварини розбігаються хто куди, я виходжу з дому й затримую мисливців за стрілянину на своїх угіддях. Я спроваджую порушників до мирового судді, і він накладає на них штраф.

Надумавши використати патрони для виготовлення бомби, я лежав і зловтішно посміхався, міркуючи про сюрприз, що його підготую жабам; я також уявляв, як дякуватимуть мені Віллатале, і Мталба, й Ітело, й усе плем’я; у своїх мріях я зайшов так далеко, аж перейнявся надією, що цариця підвищить мене до свого рівня. Але потім я сказав собі: «Ні, ні. Я покинув дім не для пошуків влади чи слави, і якщо я зроблю їм бодай невеличку послугу, то зроблю її цілком безкорисливо».

В такому збудженому стані я довго не міг заснути, а відпочити мені треба було конче, якщо я справді хотів виготовити на другий день бомбу. До свого сну я ставлюся дуже ревниво і коли, наприклад, просплю не вісім годин, а сім із чвертю, то це впливає на мене гнітюче, і я ходжу роздратований, хоча почуваю себе здебільшого цілком нормально. Це просто одна з моїх химер. А для них властиво, що виявляються вони тим сильніше, чим слабшим роблюся я.

Поки я лежав отак і не міг заснути, до мене прийшла Мталба. Я побачив, як її постать затулила місячне світло в отворі дверей; вона підійшла, сіла біля мене на підлогу, взяла мене за руку і, зітхаючи, заговорила лагідним голосом, а потім провела моїми пальцями по своїй шкірі, дивовижно м’якій і гладенькій; вона мала всі підстави пишатися нею. Хоча я все відчував, я був неуважний і не відповідав на поклик Мталби; моє величезне тіло лежало випростане на ковдрі, а погляд прикипів до стріхи, і всю свою увагу я намагався зосередити на виготовленні бомби. Подумки я відкрутив кришку ліхтарика й вийняв батарейки; потім відкрив патрони й пересипав порох у коробку ліхтарика. Але як підпалити вибухівку? Вода дуже ускладнювала проблему. З чого я зроблю запал і як домогтися, щоб він не намок? Може, витягти кілька ниток із гноту до своєї австрійської запальнички й добре вимочити їх у бензині? Або використати шнурки від черевиків; провощені шнурки – це, мабуть, якраз те, що треба. В такому напрямку снувалися мої думки, а тим часом принцеса Мталба сиділа поруч, облизуючи мене і обціловуючи мої пальці. Я почував себе недостойним такої ніжної уваги й думав, що якби ця жінка знала, скільки неправедних вчинків здійснив я цими самими руками, то вона, певно, двічі подумала б, перш ніж притулити їх до своїх губів. І ось вона цмокнула той самий палець, яким я націлював пістолет на кота, і гострий біль пронизав його, а від нього й руку, а від руки – усю мою нервову систему. Якби Мталба могла мене зрозуміти, я сказав би їй: «Люба красуне (бо її вважали за велику красуню, і я розумію чому), люба красуне, я зовсім не той чоловік, за якого ви мене вважаєте. Я накоїв багато лиха, що обтяжує мою совість, і в мене шалена вдача. Навіть мої свині боялися мене».

Та не так легко буває віднадити жінку. Яких тільки чоловіків не обирають вони – пияків, йолопів, злочинців! Мабуть, на це штовхає їх кохання, воно застилає їм очі рожевою пеленою. Я не глухий і не сліпий, і я спостерігав взаємозв’язок між коханням жінки та першоосновами життя. А якби я не дійшов до цього власним розумом, то мене, безперечно, просвітила б Лілі.

Ромілаю не прокидався; він спав, підклавши руку під свою покраяну рубцями щоку, і волосся на його голові збилося й стриміло в один бік. Крізь отвір дверей до хижі проникало сріблясте місячне сяйво, а десь надворі горіли багаття, розкладені з висушених кізяків та колючого хмизу. Арнюї не спали, доглядаючи своїх умирущих корів. А Мталба все зітхала, все голубила та облизувала мене, все водила моїми пучками по своїй шкірі, і до мене раптом дійшло, що ця гладка й масивна жінка з волоссям кольору індиго прийшла сюди не просто так, а з певною метою. Я підняв руку й дав їй упасти на обличчя Ромілаю. Він розплющив очі, але не забрав долоню з-під щоки і не змінив пози.

– Ромілаю!

– Чого твоя хотіти, пане? – спитав він, усе ще лежачи.

– Вставай, вставай! У нас гостя.

Ромілаю підвівся, не виявивши найменшого подиву. Місячне світло вливалося знадвору крізь заплетені гіллям стіни та в розчинені двері; місяць був прозорий і чистий – здавалося, він не лише освітлює повітря, а й насичує його пахощами. Мталба сиділа в невимушеній позі, поклавши руки собі на стегна.

– З’ясуй, яка мета її візиту, – сказав я.

І Ромілаю заговорив до неї, дотримуючись усіх правил придворного етикету, бо він виявився великим фахівцем у питаннях ґречності в африканському стилі, і навіть тепер, серед глупої ночі, був на висоті. Вислухавши мого супутника, Мталба заговорила й собі. Голос у неї був приємний, слова вона іноді розтягувала, вимовляючи їх із горловим звуком, а іноді вони вилітали в неї з рота дуже швидко. Як з’ясувалося з цієї розмови, вона хотіла, щоб я її купив, і, розуміючи, що я не маю чим заплатити за наречену, вона ж таки принесла мені все необхідне для викупу.

– В нас, пане, за жінки платити.

– Я це знаю, друже.

– Ви не платити, жінка себе не шанувати.

Я почав був пояснювати, що я чоловік багатий і можу собі дозволити заплатити будь-яку ціну, але потім збагнув, що йдеться не про гроші, і змінив тон.

– О, це дуже мило з її боку. Вона збудована, як гора Еверест, але напрочуд делікатна жінка. Скажи, я їй дякую і прошу її повернутися додому. Котра зараз година, хотів би я знати? Господи Ісусе, якщо я не посплю бодай трохи, то не буду завтра в належній формі, щоб поквитатися з жабами. Невже ти не розумієш, Ромілаю, що тільки я і більш ніхто можу дати раду цій справі?

Та Ромілаю пояснив, що все манаття, яке вона принесла, лежить за дверима, і вона хоче, щоб я подивився на нього, отож я, долаючи нехіть, підвівся, і ми вийшли з хатини. Мталбу супроводжував цілий ескорт, і коли в місячному світлі вони побачили мене в моєму шоломі, призначеному захищати голову від сонця, то зустріли мене вітальними криками, наче я вже був наречений, – правда, кричали вони стишеними голосами, зважаючи на пізню годину. Подарунки купою лежали на великій маті – сукні, оздоби, барабани, фарби та барвники; Мталба стала перелічувати Ромілаю, що там було, і він ретельно все перекладав.

– Вона надзвичайна жінка. Пречудова людина, – сказав я. – Хіба в неї досі нема чоловіка?

На це запитання прямої відповіді я не дістав, адже Мталба була наділена даром сумутності, і не мало ваги, скільки разів виходитиме вона заміж. Казати їй, що дружина в мене вже є, було, звичайно, марно. Свого часу це не зупинило Лілі, і тим більше таке повідомлення не розхолодило б Мталбу.

Щоб я міг належно оцінити багатий посаг, Мталба стала надягати то одну сукню, то іншу під супровід ксилофона з кісток, на якому грав один з учасників її почту, чолов’яга з великим гулястим перснем на пальці. Він усміхався, неначе саме йому випала честь видати заміж жінку, прилучену до сумутності, а вона тим часом демонструвала мені убори та клапті матерії, які накидала собі на плечі або обвивала навкруг клубів, граційно крутячи задом. Мталба то затуляла обличчя вуаллю, якраз посередині носа, на арабський взірець, що виокремлювало її закохані очі, а то, подзенькуючи прикрасами на пофарбованих хною зап’ястках, зривала ту вуаль, неоковирна, але весела, поглядаючи на мене через плече, і при цьому її ніс та губи складалися в гримасу смутку, яка буває лише в закоханих. Вона походжала й погойдувалася, підкоряючись ритму маленького ксилофона з порожнистих кісток – здається, то були ратиці носорога, в яких мурахи виїли середину. Все це діялося в голубому місячному сяйві на тлі обрію, де то там, то там миготіли цятки багать.

– Переклади-но їй, Ромілаю, – сказав я, – що жінка вона з біса приваблива і її посагу можна позаздрити.

Я певен, що Ромілаю переказав цю фразу якоюсь узвичаєною африканською люб’язністю.

– Одначе, – провадив я, – я заклопотаний нерозв’язаною проблемою з жабами. У мене з ними завтра зустріч, і я не можу приділити всю свою увагу жодній важливій справі, поки не поквитаюся з ними раз і назавжди.

Я думав, після таких моїх слів Мталба зразу піде, але вона й далі вихвалялася своїми уборами та раз у раз пускалась у танок, важка, але вродлива – які величезні стегна та клуби! – і підморгувала, й стріляла в мене очима. Кінець кінцем я зрозумів, що це були чари. Це була поезія, яку я мав би сприйняти, дозволити їй проникнути крізь грубу оболонку суто практичного завдання, що мало на меті винищити жаб у ставку. Зрештою, вже тоді, коли я, спускаючись дном сухого річища, вперше побачив криті пальмовим листям гостроверхі хижі й збагнув, які вони стародавні, я спізнав відчуття, що в моє серце проникають чари, проникає поезія. Іноді мені здається, що я схильний всотувати красу й не можу без неї жити, але водночас я дуже легко проходжу повз неї і крізь неї. Вона ніколи не затримується зі мною надовго. Я відчуваю, коли вона близько, бо мої ясна починають тоді боліти; я бентежуся, в грудях мені стає легко-легко, а потім – лясь! – і краса мене проминає, і вона вже в мене за спиною. Одначе це плем’я, арнюї, здавалося, мало невичерпний запас краси. І я подумав, що коли здійсню свій великий подвиг у битві з жабами, арнюї, можливо, відкриють для мене свої серця. Я вже здобув прихильність Ітело, і цариця поставилася до мене приязно, і Мталба прагнула вийти за мене заміж, і мені лишалося тільки довести (а для цього траплялася чудова нагода, навряд чи якась інша відповідала б моїм талантам краще), що я заслуговую на їхню любов та приязнь.

І коли Мталба востаннє радісно облизала мої руки, пропонуючи мені себе й усе своє добро, – а зрештою, це був коштовний дарунок, – я сказав:

– Дякую вам і добраніч, добраніч усім.

Вони відповіли:

– Аху.

– Аху, аху. Грун-ту-молані.

Вони промовили:

– Ту-молані.

Моє серце повнилося радісним хвилюванням, і, коли всі пішли, я думав уже не про те, як хочеться мені спати, а про те, що коли я склеплю очі, то відчуття чарів зникне. Тому, коли Ромілаю, проказавши ще одну коротку молитву, – знову навколішки і зі стуленими долонями, мовби зібрався пірнути у вічність, – коли Ромілаю заснув, я довго лежав з розплющеними очима, купаючись у піднесених почуттях.