Гендерсон, повелитель дощу

4

Отже, навряд чи варто дивуватися з того, що кінець кінцем я вирушив у мандри по Африці.

А тепер згадайте мої слова: в кожної людини рано чи пізно настає день божевілля і сліз.

Я встрявав у бійки, мав мороку з лягавими, погрожував накласти на себе руки. Та ось на Різдво приїхала додому зі школи-інтернату моя донька Райсі. Вдача в неї не мед – спадкова родинна риса. Не стану приховувати: я аж ніяк не хочу, щоб ця моя дитина заблукала на манівці, і тому звелів Лілі:

– Не спускай її з очей, чуєш?

Лілі була дуже бліда.

– Повір, я щиро хочу допомогти їй, – сказала вона. – Я постараюся. Але мені ще треба завоювати її довіру.

Полишивши цей клопіт на неї, я спустився чорним ходом до студії, взяв скрипку, яка блищала свіжою каніфоллю, і став робити вправи Севчіка під миготливим світлом, що падало на мою музичну естраду. Я низько нахилявся в своєму домашньому халаті й невдоволено супився, слухаючи, як верещать і риплять проклятущі струни. О Господи, Ти, що даруєш нам і життя, і смерть! Пучки мої були зранені до крові, особливо сталевою струною «мі», ключиця боліла, а на щелепі проступила червона пляма, як ото буває від кропив’янки. А внутрішній голос незмовкно правив своєї: «Я хочу, хочу!»

Та незабаром над головою в мене залунав ще один голос. Можливо, моя музика вигнала Райсі з дому. Лілі та Спор, художник, напружено працювали, щоб закінчити портрет до мого дня народження. Тож Лілі поїхала, а Райсі, залишившись сама, вирішила гайнути в Данбері провідати шкільну подругу й не знайшла будинку, в якій та жила. Натомість вона, блукаючи глухими вулицями Данбері й проминаючи якусь припарковану машину, почула крики новонародженого немовляти – воно лежало на задньому сидінні старого «б’юїка» в коробці від черевиків. День був жахливо холодний, тому Райсі забрала підкидька з собою і сховала його у стінній шафі в своїй кімнаті. Коли двадцять першого грудня ми сіли снідати, я сказав: «Діти, сьогодні день зимового сонцестояння», – і в цю саму хвилину пролунав крик немовляти, що проник до їдальні димоходом і вихопився назовні крізь заслінку під буфетом. Я смикнув за грубий вовняний дашок свого мисливського кашкета, в якому – це трапляється досить часто – маю звичку сидіти за сніданком, і, щоб стримати подив, заговорив на іншу тему. А Лілі вже сміялася до мене значущим сміхом, не відкриваючи верхніх зубів, і її сніжно-біле обличчя трохи зарожевіло. Поглянувши на Райсі, я побачив, що в її очах з’явився вираз мовчазного щастя. У свої п’ятнадцять років ця дівчина вже дуже гарна, хоча від її краси звичайно віє апатичною байдужістю. Але тепер вона не здавалась апатичною; вся її увага була прикута до дитини. А що я не знав, де лежало мале і звідки воно взялося в домі, то був вражений, приголомшений і сказав, звертаючись до близнюків:

– Десь киця нявкає, чуєте?

Та вони мені не повірили. Спробуй-но їх ошукати! На кухонній плиті Райсі та Лілі стерилізували дитячі пляшечки. Я помітив казанок із пляшечками, коли повертався до підвалу, але не сказав нічого. Всю другу половину дня завдяки димоходам я чув, як попискує немовля, і пішов був прогулятися, та не міг знести видовища грудневої руїни мого прибитого морозом маєтку і колишнього свинячого царства. Я ще держав кілька льох, відзначених призами на виставках. Я ще не був готовий розлучитися з ними.

Маючи намір заграти на святвечір «Перше Різдво», я напружено вправлявся, коли Лілі спустилась до підвалу поговорити зі мною.

– Я нічого не хочу знати, – сказав я їй.

– Але ж, Юджіне…

– Я тобі доручив наглядати за нею! – закричав я. – Я тобі доручив, і ти винна…

– Юджіне, коли ти страждаєш, то страждаєш так, як не страждає ніхто в світі.

Тут вона вирішила всміхнутись, але, звичайно, не тому, що я страждав, а тому, що я страждав у такий чудернацький спосіб.

– Ніхто такого передбачити не може. Навіть сам Бог, – сказала вона.

– Коли вже ти заговорила про Бога, – мовив я, – то як він ставиться до того, що ти кожного Божого дня кидаєш дім напризволяще і їдеш позувати для свого портрета?

– О, я гадаю, ти можеш не соромитися за мене, – сказала Лілі.

Нагорі лежало немовля й попискувало з кожним своїм подихом, але не воно вже було темою нашої розмови. Лілі думає, ніби в мене забобон проти її суспільного походження, – а предки в неї німці й замасковані ірландці. Та дідько з ним, її походженням, такого забобону в мене не було. Мене непокоїло зовсім інше.

Ніхто вже не посідає в житті свого законного становища. Більшість людей мають відчуття, що вони займають місце, яке з повним правом належить комусь іншому. Таких осіб тепер можна зустріти скрізь.

«І хто доживе, поки Він (наділений правом) прибуде?»

«І хто встане, коли явиться Він (наділений правом)?»

Коли справді явиться наділений правом, ми всі встанемо й підемо геть радісно і з великою полегкістю в серці, ще й скажемо: «Привіт, друже! Усе це – твоє. Будинки й хліви – твої. Краса осені – твоя. Бери все, бери все, бери все!»

Можливо, Лілі якраз і воювала проти цієї несправедливості, і портрет мав стати для неї доказом того, що ми з нею належимо до наділених правом. Але ж моя фізіономія вже давно висить разом з усіма іншими. Мої родичі, всі в стоячих комірцях, усі з бакенбардами, і я замикаю ряд у формі національного гвардійця, тримаючи в руці гвинтівку з багнетом. І яка мені була користь від того, що я там висів? Тому я не міг поставитися серйозно до того вирішення нашої проблеми, яке запропонувала Лілі.

А тепер слухайте уважно. Я любив свого старшого брата Діка. Серед усіх нас він мав найяснішу голову, він здобув чудову репутацію на бойовищах першої світової війни, він видавався мені справжнім левом. І лише на мить у ньому проявилася схожість зі мною, і та мить стала для нього фатальною. Він був у звільненні й сидів біля прилавка грецької забігайлівки «Акрополь» – це було поблизу Платсбурга у штаті Нью-Йорк, – п’ючи з товаришем по чашці кави й пишучи листівку додому. Але його авторучка погано подавала чорнило, і він, лайнувшись, сказав товаришеві:

– Ану підійми її вгору й потримай.

Молодик так і зробив, а Дік дістав із кобури пістолета, прицілився і прострелив ручку. Нікого не поранило, проте галас зчинився неймовірний. Потім з’ясувалося, що куля, яка рознесла авторучку вдрузки, пробила також бак із кавою, і гарячий струмінь ударив через усю залу в шибку протилежного вікна. Грек зателефонував до поліції, і Дік, утікаючи, ввігнався машиною у стовпець на набережній. Після того вони з товаришем спробували перепливти через річку, і в товариша вистачило тями роздягтись, а Дік стрибнув у воду в кавалерійських чоботях, і вони відразу потягли його на дно. По смерті Діка я залишився в батька один, бо сестра померла ще 1901 року. Того літа я працював у Віл бера, одного з наших сусідів, – розбирав старі автомобілі.

Та нині один із різдвяних днів. Лілі стоїть на сходах, що ведуть до підвалу. І Париж, і Шартр, і Везель, і П’ятдесят сьома вулиця залишилися для нас далеко в минулому. В руках у мене скрипка, а під ногами – фатальний килим із Данбері. На моїх плечах – червоний халат. А на голові, звичайно ж, мисливський кашкет. Іноді мені здається, що тільки завдяки цьому кашкету моя голова держиться купи. Сірий грудневий вітер скочується з даху і, мов на фаготі, грає на розхитаних ринвах. Незважаючи на це свистіння й гуркіт, до мене долинають крики немовляти. А Лілі запитує:

– Ти чуєш?

– Я не чую анічогісінько. Ти ж бо знаєш, я глухуватий, – кажу я, і це правда.

– То ти не чуєш і скрипки?

– Скрипку, може, й чую, адже вона в мене біля самісінького вуха, – відповідаю я. – Поправ мене, якщо я помиляюсь, але, пригадую, колись ти сказала, що я – твій єдиний у цілому світі друг.

– Але ж…

– Я тебе однаково не зрозумію, – сказав я. – Іди геть.

О другій годині до нас прийшли гості; вони теж чули крики нагорі, але були надто виховані, щоб виявити цікавість. Бажаючи якось розрядити атмосферу, я запропонував:

– Чи не хочете спуститися в підвал і подивитись на мій тир?

Охочих постріляти не виявилось, і я, розлютившись, сам випустив з пістолета кілька обойм. Бабахкання довго відлунювало оглушливим гуркотом у наповнених гарячим повітрям димоходах. Незабаром гості попрощалися.

Пізніше, коли дитинча заснуло, Лілі запропонувала Райсі піти на ставок покататися на ковзанах. Я купив ковзани для всіх, а Райсі ще надто юна, і такі розваги її, безперечно, ваблять. Коли вони пішли – Лілі умисне надала мені цю нагоду, – я відклав скрипку і навшпиньки піднявся сходами до кімнати Райсі. А там тихенько відчинив дверці стінної шафи й побачив немовля – воно спало у валізі Райсі на сорочках та панчохах, бо вона ще не скінчила розпаковуватися. Дитя було кольорове і справило на мене поважне враження. Рученята були стиснуті в кулачки обабіч великої голівки. Воно було накрите волохатою пелюшкою, зробленою з турецького рушника. Коли я нахилився над ним у своєму червоному халаті й у «веллінгтонах», моє обличчя пашіло так, що аж голова засвербіла під мисливським кашкетом. Може, закрити валізу й віднести немовля представникам влади? Поки я роздивлявся це дитя скорботи, я почував себе, як фараон перед малим Мойсеєм. Зрештою, я обернувся, вийшов з дому і пішов прогулятися лісом. На ставку закоцюблі ковзанярки ганяли по лункій кризі. Зимове сонце вже заходило, і я подумав: «Діти є діти. Нехай благословить їх Бог».

Уночі в ліжку я сказав Лілі:

– Ну, тепер я готовий поговорити на цю тему.

– Я дуже рада, Юджіне. – За такий жест вона виставила мені високу оцінку й додала: – Це добре, що ти помалу вчишся сприймати реальність.

– Як ти сказала? – перепитав я. – Та я знаю про реальність у тисячу разів більше, ніж ти. Я з нею в чудових стосунках, і хай мене чорти візьмуть, якщо це не так.

Незабаром я зірвався на крик, і Райсі, чуючи, як я розходився, а може, й побачивши крізь двері, як я стою на ліжку в своїх жокейських трусах, вимахую кулаком і сиплю погрозами, мабуть, злякалася за своє немовля. Двадцять сьомого грудня вона втекла з ним із дому. Я не хотів мати справу з поліцією і зателефонував Бонзіні, приватному детективу, який уже кілька разів виконував мої доручення. Та не встиг він узятися до діла, як подзвонила директриса із школи-інтернату й повідомила, що Райсі повернулася й переховує дитину в загальній спальні.

– Їдь туди, – сказав я Лілі.

– Як же я поїду, Юджіне?

– Звідки мені знати, як ти поїдеш?

– Я не можу покинути близнюків, – сказала вона.

– Це відірве тебе від позування для портрета, чи не так? То знай же: ще трохи – і я спалю к бісу і будинок, і всі картини в ньому!

– Та не в тім річ, – мовила Лілі, затинаючись. Вона зблідла й почервоніла водночас. – Я вже звикла, що ти мене ні в чому не розумієш. Мені завжди хотілося, щоб ти навчився мене розуміти, але, думаю, людина мусить спробувати жити й тоді, коли її не розуміють. Можливо, це гріх – прагнути, щоб тебе розуміли.

Отже, в школу довелося їхати мені, і директриса сказала, що Райсі доведеться покинути інтернат, бо не так давно їй призначили випробувальний термін.

– Ми повинні подбати про психічну рівновагу решти учениць, – заявила директриса.

– Як ви можете таке казати?! – обурився я. – Ваші дівчата навчаться від моєї Райсі благородних почуттів, а це куди важливіше за врівноважену психіку. – Того дня я був п’яний як чіп. – У Райсі імпульсивна вдача. Вона належить до тих дівчат, які легко захоплюються. Може, тому, що вона вродилася мовчазною…

– Звідки в неї немовля?

– Вона сказала моїй дружині, що знайшла його в Данбері, у припаркованому автомобілі.

– Але тут вона говорить зовсім інше. Вона каже, що це її дитина.

– Ну, ви мене дивуєте! – обурився я. – Ви повинні дещо знати про такі речі. В неї лише торік почали наливатися груди. Райсі незаймана. Вона стократ цнотливіша за вас і за мене.

Довелося мені забрати дочку зі школи.

Я сказав їй:

– Райсі, нам доведеться віддати хлопчика. Тобі ще рано мати власну дитину. Рідна мати хоче малого назад. Вона змінила свою думку, моя люба дівчинко.

Нині я відчуваю, що скривдив дочку, розлучивши її з тим немовлям. Після того, як ми здали його в дитячий заклад у Данбері, Райсі впала в глибоку апатію.

– Ти ж розумієш, що ти – не мати тій дитині, – казав я.

Дівчина нічого не відповідала, навіть губами не ворушила.

В дорозі до Провіденса, що в штаті Род-Айленд, куди я повіз Райсі, щоб вона пожила в тітки, сестри Френсіс, я їй сказав:

– Золотко, твій тато вчинив так, як учинив би на його місці кожний інший тато.

Знову ніякої відповіді, і жодні мої зусилля ні до чого не призвели. Зник вираз мовчазного щастя, який я помітив у її очах двадцять першого грудня.

Повертаючись із Провіденса самотою, я аж стогнав від розпачу, потім пішов у клубний вагон, дістав колоду карт і почав розкладати пасьянс. Кілька пасажирів стояли біля мене й чекали, коли зможуть сісти, але я захопив увесь стіл для себе одного. До того ж я був п’яний, і жодна людина при своєму розумі не зважилася б мене потурбувати. Я розмовляв уголос, стогнав, і карти падали на підлогу. В Данбері провідник та кілька пасажирів мусили допомогти мені зійти з поїзда, і я ліг на лаву в станційній залі, голосно лаючись:

– На цій країні лежить тавро прокляття! Щось у ній не так. У ній панує зло. На цій країні лежить тавро прокляття!

Начальник станції був мій давній знайомий; він порядний старий чолов’яга і не дозволив лягавим відвести мене до відділка. Він зателефонував Лілі, щоб забрала мене, і вона приїхала фургоном.

А тепер розповім про події, які відбулися, коли настав мій день – день божевілля і сліз. Був зимовий ранок, і за сніданком я лаявся з дружиною через наших пожильців. Лілі привела до ладу одну будівлю на нашій садибі – серед небагатьох інших я не використав її під хлів для свиней, бо вона була надто ветха й стояла далеченько від нашого будинку. Я сам звелів Лілі взятися до діла, але потім закрив гаманця, і всередині будівлю обшили не деревом, а тонкими панелями, та й на інші доробки грішми я розкидатися не став. Там тільки влаштували нову вбиральню та пофарбували стіни, всередині й знадвору. Але ті стіни пропускали холод. Настав листопад, і пожильці почали мерзнути. Адже вони були люди книжні й мало рухалися, щоб зігрітись. Кілька разів вони скаржилися на холод, а потім сказали Лілі, що хочуть виїхати.

– Гаразд, хай вибираються, – заявив я.

Завдаток я їм, звісно, не повернув. Отже, відремонтована будівля залишилася порожня, і гроші, витрачені на цегляні роботи, на нову вбиральню, умивальник та все інше, пішли котові під хвіст. До речі, пожильці покинули після себе кота. Отож того дня я був у препоганому настрої. За сніданком я люто лаявсь і так гахнув кулаком по столу, що аж кавник перекинувся.

Потім Лілі раптом надовго замовкла; на її обличчі з’явився переляк, і вона стала дослухатись, і я теж нашорошив вуха. Вона сказала:

– Ти випадково не бачив міс Ленокс? Вона ще чверть години тому мала принести нам яйця.

Міс Ленокс, літня жінка, жила від нас через дорогу і щодня приходила зготувати нам сніданок. Химерна, вбога на розум і дрібненька на зріст стара діва, вона носила на голові шотландський берет, а щоки в неї були червоні й округлі. Вона шаруділа по кутках, ніби миша, і забирала додому порожні пляшки, порожні картонні коробки та інший такий мотлох.

Я вийшов на кухню й побачив старушенцію на підлозі – вона була мертва. В ті хвилини, коли я клекотів гнівом, її серце зупинилося. Яйця все ще варилися на вогні і бились об стінки чавунця, як то буває, коли закипає вода. Я вимкнув газ. Мертва! Крихітне беззубе личко, до якого я доторкнувся суглобами пальців, було вже холодне. Душа вилетіла з вікна – як струмінь повітря, як протяг, як мильна бульбашка. Я невідривно дивився на покійницю. То ось він який, кінець людського життя, ось воно, прощання навіки! Всі останні дні й тижні овіяний вітром сад говорив мені про цю істину і ні про що інше; а я все не розумів, про що повідомляла мені та сірість, білість і брунатність – кора, сніг і безлисте гілля дерев. Лілі я нічого не сказав. Не знаючи, що робити, я написав на папірці «Не турбуйте» і приколов аркушик до спідниці старої, а сам вийшов у морозяний зимовий сад і попростував через дорогу до її будинку.

У неї на подвір’ї росла стара катальпа, стовбур і нижні сучки якої були пофарбовані в голубий колір. Угорі стара прилаштувала невеличкі люстерка й фари від старого велосипеда, які світили в темряві; влітку вона любила вилазити на дерево й сидіти там зі своїми котами, попиваючи пиво з бляшанки. І ось тепер один з її улюбленців дивився на мене з дерева, і я, проходячи під ним, подумки відкинув будь-яке звинувачення, що його міг прочитати в погляді кота. За що було мене винуватити – хіба за те, що голос у мене гучний, а мій гнів виявляється завжди бурхливо?

В будинку мені довелося продиратися з кімнати в кімнату крізь хащі коробок, ящиків, кошиків та дитячих візків, які збирала стара. Там були візки ще з минулого століття, можливо, серед них стояв і той, у якому возили мене, бо міс Ленокс підбирала свій брухт у всій околиці. Пляшки, лампи, старі маслянки, свічники лежали просто на підлозі, тут-таки валялися торби, напхом напхані всіляким мотуззям та лахами, зубчасті відкривачки, що їх на молочарнях видають замовникам – ними дуже зручно зривати паперові накривки з молочних пляшок, – і величезні кошики, наповнені ґудзиками та китайськими дверними ручками. А на стінах висіли календарі, прапорі, старовинні фотографії.

І я подумав: «О ганьба, ганьба! О кричуща ганьба! Як ми можемо? Що ми собі дозволяємо? Що ми робимо? Адже кожного з нас чекає остання оселя, видовбана в землі. Оселя без дверей і без вікон. Отож, Бога ради, ворушися, Гендерсоне, поки маєш таку змогу. Бо й ти помреш – помреш безславно й ганебно. Смерть перетворить тебе на ніщо, і нічого не залишиться після тебе, нічого не збережеться, крім купи мотлоху. Атож, нічого після тебе не залишиться, так мовби нічого й не існувало. А поки що, у цю мить, ти ще існуєш, ти ще живеш! Заради всього святого, заради самого себе тікай звідси, тікай якомога скоріш!»

Лілі плакала над бідолашною старенькою.

– Навіщо ти залишив таку записку? – спитала вона.

– Щоб ЇЇ ніхто не чіпав, поки не прийде слідчий, – сказав я. – Так велить закон. Я й сам майже не доторкався до неї.

Потім я запропонував Лілі випити, але вона не схотіла, і я налив собі повну склянку віскі й вихилив її до дна. Єдиним наслідком була печія в серці. Віскі не змогло затягти туманом жахливу подію. Стара жінка впала під натиском мого несамовитого гніву, як люди падають від теплового удару чи коли беруться сходами в метро. Лілі це розуміла й пробурмотіла щось про мою відповідальність. Потім зненацька замовкла й замислилась, а чистий білий колір її обличчя почав темніти біля очей.

Будинок, у якому я колись брав уроки танців, до якого сорок років тому вчащав у своїх лакованих черевиках, купив власник похоронного бюро.

Коли з його воріт виїхав катафалк, я сказав:

– Лілі, ти чула, що Чарлі Елберт збирається в мандри по Африці? Вирушають вони з дружиною через два тижні, і я, мабуть, складу їм товариство.

«Б’юїк», я думаю, ми поставимо в гараж. Два автомобілі тобі не знадобляться.

Уперше Лілі не стала мені перечити.

– Може, тобі й справді треба поїхати, – сказала вона.

– Я повинен знайти якийсь вихід.

Ось так міс Ленокс вирушила на кладовище, а я поїхав до аеропорту Айдлвайлд, де сів на літак.