Гендерсон, повелитель дощу

5

Я, мабуть, не ступив і двох кроків у великий світ, коли в моєму ще дитячому житті з’явився Чарлі, людина, багато в чому на мене схожа. У 1915 році ми разом відвідували танцювальну школу (вона містилася в тому самому будинку, з якого вивезли на кладовище міс Ленокс), а дружба, що народжується в такому віці, триває довго. Чарлі старший за мене лише на рік, і щодо багатства в нього кращі перспективи, бо коли помре його мати, він одержить ще один статок. Саме з Чарлі й подався я до Африки, сподіваючись знайти там вихід із своєї безвиході. Думаю, з мого боку було помилкою вирушати з ним, але я не мав уявлення, як поїхати навпростець до Африки самому. Для цього ви повинні поставити перед собою якусь екзотичну мету. Скажімо, Чарлі та його дружина мали намір зняти фільм про Африку та її тваринний світ, бо під час війни Чарлі був фотографом і кінооператором у армії Паттона, – як і мені, йому ніколи не сиділося вдома, – і тому мав нагоду добре опанувати це ремесло. Що ж до мене, то я не почуваю до фотографії ані найменшого інтересу.

Хай там як, а торік я попросив Чарлі приїхати до мене і сфотографувати кількох моїх свиней. Йому було приємно показати свою майстерність в улюбленому ділі, і він зробив кілька першокласних знімків. А коли ми поверталися з хліва, він повідомив мене, що заручений.

– Чарлі, як мені відомо, ти добре знаєш повій, але про дівчат, я гадаю, ти не знаєш анічогісінько!

– Це правда, – сказав він, – знаю я про них не багато, але напевне знаю, що вона незрівнянна.

– Я вже чув, яка вона незрівнянна, – сказав я.

Мені розповідала про це Лілі, та коли приїхав Чарлі, її, як звичайно, не було вдома.

Потім ми спустилися до студії перехилити по чарці за його заручини, і він попросив мене бути його весільним дружком. Адже друзів у нього, крім мене, майже немає. Ми випили, побазікали, згадали про школу танців, і від цих ностальгічних спогадів у обох заблищали на очах сльози. Саме тоді, коли ми обидва розчулилися, він і запросив мене поїхати до Африки, де вони з дружиною збиралися провести медовий місяць.

Я був на весіллі й зіграв на ньому роль дружка. Але після церемонії я забув поцілувати молоду, і відтоді вона почала ставитися до мене холодно, а потім і вороже. Експедиція, яку організував Чарлі, мала новісіньке обладнання і була на найвищому рівні з усіх поглядів. Ми мали портативний генератор, мали душ із гарячою водою, і я від самого початку поставився до всього цього критично.

– Знаєш, Чарлі, – сказав я, – на війні ми жили не в таких умовах. Чорт забирай, ми ж із тобою старі солдати. Навіщо ти взяв увесь цей мотлох?

Мені було прикро мандрувати по Африці в такий спосіб.

Але я вибрався на той материк, щоб там залишитись. У нью-йоркській конторі авіакомпанії (поблизу Беттері-Парку) я довго вагався, брати чи не брати квитка на зворотний рейс. Щоб переконати самого себе в щирості своїх намірів, я оплатив дорогу лише в один кінець. Отже, ми вилетіли з Айдлвайлда до Каїра. В Каїрі я поїхав автобусом подивитися на сфінкса та піраміди, а потім ми полетіли далі, вглиб континенту. Африка схвилювала мене ще в повітрі, звідки мала вигляд стародавньої колиски людства. Я летів на висоті трьох миль над землею, вище від хмар, і почував себе насінинкою, яка має впасти на цю землю і запліднити її. В розколинах земної поверхні зміїлися річки, віддзеркалюючи сонячне світло. Вони блищали, мов озерця розтопленого металу, потім покривалися кіркою і темніли. Щодо рослинного царства, то з неба воно було майже невидиме; дерева здавалися не більшими, ніж із дюйм заввишки.

І я мріяв, дивлячись униз на хмари, і згадував, як мріяв у дитинстві, дивлячись на них знизу вгору, і думав, що живі створіння, які мають змогу мріяти й під хмарами, й над хмарами – досі жодному поколінню людей це не вдавалося, – повинні сприймати смерть зовсім легко.

Одначе приземлялися ми щоразу цілком безпечно.

Ви вже знаєте, за яких обставин я потрапив у цей край, і з мого боку було природно вітати його з певним емоційним піднесенням. Зрештою, я привіз на собі чималий тягар минулого і тепер знову й знову думав: «А все-таки життя щедре! О, яке воно щедре!» Я відчував, що зможу тут почати цілком нове життя. Тут і спека була саме така, якої я прагнув, куди гарячіша, ніж на узбережжі Мексиканської затоки, і навіть барви самі по собі сповнювали мене відчуттям блаженної втіхи. Груди мені вже не здавлювало, ніякий внутрішній голос не озивався. Чарлі, його дружина та я разом з тубільними провідниками і з вантажними машинами, що везли спорядження, розбивали табір поблизу того чи того озера. Вода тут була дуже м’яка і з ледь відчутним запахом перегнилого очерету та коріння водоростей, у піску копошилися краби. Крокодили плавали між водяними лілеями, мов човни, і коли вони роззявляли пащі, я починав розуміти, яким гарячим усередині може бути мокре створіння. Пташки сідали крокодилам на щелепи і чистили їм зуби. Одначе люди в цій місцевості були сумні й непривітні. На деревах красувалися квіти, схожі на пташині пера, а зарості папірусу нагадували мені плюмажі похоронної процесії, і після трьох тижнів спільної роботи з Чарлі – я допомагав йому тягати кінообладнання і намагався зацікавитись його фотографічними проблемами – моє невдоволення повернулось, і одного дня я почув знайомий внутрішній голос. Він знову твердив своє: «Я хочу, хочу, хочу!»

Я сказав Чарлі:

– Ти не ображайся, але я думаю, що це не так уже й цікаво – подорожувати нам утрьох.

Він тупо подивився на мене крізь свої темні окуляри. Ми сиділи біля води. Невже це той самий хлопчик, який колись ходив зі мною до школи танців? Як час змінив нас обох! Але й тепер, як і тоді, ми були в коротких штанцях. Чарлі кремезний, широкогрудий. А що я набагато вищий, то він дивився на мене знизу вгору, дивився не розгубленим поглядом, а радше сердитим. Щоки в нього обвисли, поки він напружено міркував.

– Нецікаво? А чому?

– Розумієш, Чарлі, – сказав я, – я скористався цією нагодою, щоб приїхати сюди, і я тобі вдячний, бо я завжди був, можна сказати, трохи схиблений на Африці, але тепер я усвідомлюю, що приїхав сюди не для того, щоб фотографувати її чи знімати для кіно. Продай мені один із джипів, і я поїду геть.

– Куди ж ти поїдеш?

– Я знаю тільки, що тут мені не місце.

– Ну, якщо ти справді вирішив накивати п’ятами, то я не зупинятиму тебе, Юджіне.

Він-таки був сердитий на мене, і все через те, що я забув поцілувати його дружину після шлюбної церемонії, і вона мені цього не простила. Навіщо їй був мій поцілунок? Деякі люди з жиру казяться. Я не знаю, чому тоді не поцілував її; мабуть, просто думав про щось інше. А вона, либонь, зробила висновок, що я ревную до неї Чарлі, і тепер я, звичайно, псував їй африканський медовий місяць.

– То ти не гніваєшся на мене, Чарлі, правда? Зрозумій, від такої подорожі я не маю ніякої втіхи.

– Гаразд, гаразд. Я не вмовлятиму тебе. Забирайся к бісу.

Так я й зробив. Я організував власну експедицію, яка більше відповідала моєму солдатському темпераментові. Я найняв двох тубільців з команди Чарлі, і коли ми від’їхали в джипі, зразу відчув полегкість. А ще через кілька днів я, прагнучи якомога спростити умови свого життя, відпустив одного провідника і мав тривалу розмову з другим африканцем, який лишився зі мною, – його звали Ромілаю. Нам пощастило порозумітись. Він погодився супроводжувати мене в такі місця, які лежали осторонь битого шляху.

– Ти правильно мене зрозумів, – сказав я. – Я приїхав сюди не для того, щоб сваритися з якоюсь дурепою через нікчемний поцілунок.

– Моя приведе тебе далеко-далеко, – пробелькотів Ромілаю.

– О чоловіче! Чим далі, тим ліпше. Їдьмо, їдьмо, – сказав я.

Отже, я знайшов саме такого провідника, якого мені було треба. Ми позбулися більшої частини багажу, і я, бачачи, як подобається Ромілаю джип, пообіцяв подарувати йому машину, якщо він справді заведе мене дуже далеко. Ромілаю повідомив, що те селище, куди він збирається повести мене, розташоване в такій глушині, що дістатися туди ми зможемо тільки пішки.

– Справді? – перепитав я. – То ходімо. Джип ми десь залишимо, і коли повернемося – машина твоя.

Це йому страшенно сподобалось, і коли ми доїхали до містечка під назвою Талусі, то поставили автомобіль в одній критій пальмовим листям хижі. Звідти ми вилетіли до Бавентаї на старому літаку, крила якого в польоті мало не повідпадали, а льотчиком був босий араб. Цей дивовижний переліт закінчився цілком успішно – ми приземлилися на глиняному полі, поблизу якого височіла гора. До нас підійшли негри-пастухи – росляві, з кучерявими чупринами й товстими губами. Я ніколи не бачив людей, що мали б такий дикий вигляд, і запитав у Ромілаю:

– Це те місце, куди ти обіцяв мене привести, чи не те?

– Ні, пане, це не та місце.

Нам довелося добиратись туди ще цілий тиждень – пішки, пішки, пішки.

Я навіть приблизно не уявляв собі, де саме ми перебуваємо в географічному розумінні, і мене це мало непокоїло. Розпитувати було б недоречно, адже я умисне приїхав сюди, щоб залишити своє минуле позаду. В усякому разі, я цілком довіряв Ромілаю, своєму чудовому провідникові. Спочатку він вів мене через села, потім гірськими стежками, тоді пустелею, усе далі й далі. Знаючи зовсім мало англійських слів, він не міг багато розповісти мені про мету нашої подорожі. Лише пояснив, що ми добираємося до племені, яке він назвав арнюями.

– Ти знаєш тих людей? – запитав я.

Багато років тому, ще підлітком, Ромілаю відвідав арнюїв разом зі своїм батьком чи дядьком – він казав мені про це не раз, але я так і не збагнув, про кого йшлося.

– Звичайно ж, тобі охота знову побачити ті місця, де ти бував у дитинстві, – промовив я. – Я тебе розумію.

Я відчував глибоку радість, бредучи пустелею, між камінням, і знову й знову хвалив себе за те, що покинув Чарлі та його жінку, за те, що вибрав саме того тубільця, якого мені було треба. Знайти такого провідника, як Ромілаю, чоловіка, що знав, чого мені треба, було неабияким щастям. Ромілаю сказав мені, що йому під сорок, але на вигляд він був значно старший – через передчасні зморшки. Шкіра в Ромілаю облягала його тіло нещільно. Це властиво багатьом неграм із деяких племен, і вони запевняють, що це пов’язано з тим, як розподіляється в тілі жир. На голові в нього стриміла кучма брудного, притрушеного пилюкою волосся, яке він пробував іноді пригладити рукою, але марно, воно не піддавалося. Волосся росло в нього над вухами і навіть під вухами, наступаючи згори вниз, як карликові сосни на крутосхилах. Його щоки були посмуговані рубцями, утворюючи стародавній візерунок татуювання, а вуха скалічені в такий спосіб, що скидалися на гребінці, встромлені у волосся. Ніс він мав гарний, абіссінського типу, не плескатий. Рубці та спотворені вуха свідчили, що народився він поганином, але згодом його навернули до християнства, і тепер він щовечора проказував молитву. Стоячи навколішки, Ромілаю стискав свої рожеві долоні під підборіддям, яке посмикувалося вгору, і, випнувши губи, молився, причому могутні, хоч і короткі, м’язи грали під шкірою на його руках. З грудей у нього вихоплювався глухий стогін – здавалося, то стогнала сама душа, звіряючи свої гріхи Богові. Це відбувалося присмерком, коли ми влаштовувались на нічліг, коли ластівки шугали то вниз, то вгору. В такі хвилини я сідав на землю й підбадьорливо казав своєму супутникові:

– Давай, давай. Розкажи йому все. І за мене теж замов слівце.

Все, з чим я був раніше пов’язаний, залишилося позаду. За кілька днів ми вийшли на пласку, наче підлога, рівнину, оточену горами. Було спекотно, ясно й сухо, і вже кілька днів ми не бачили жодного людського сліду. Рослини теж траплялися рідко. Власне, там не було майже нічого; усе здавалося спрощеним і чудовим, і я мав таке відчуття, наче повертаюся в минуле – у справжнє минуле, а не в історію чи в якусь подібну нісенітницю. І я вірив у свою спорідненість із камінням. Гори були голі, без дерев, формою вони часто скидалися на змій, і я бачив, як на схилах утворюються хмари. Над скелями клубочилася пара, але то була незвичайна пара, вона відкидала осяйну тінь. Хоч якими жаркими видалися ці перші довгі дні, почував я себе пречудово. Вночі, після того, як Ромілаю проказував вечірню молитву і ми вкладалися на землі спати, повітря дихало нам в обличчя, повертаючи кожен наш подих. З тихим співом оберталися в небі зорі, шумно лопотіли крильми, пролітаючи повз нас, важкі нічні птахи. Я не міг бажати для себе нічого кращого. Коли я притуляв вухо до землі, мені вчувалося цокання копит. Так ніби я лежав на шкірі барабана. Можливо, то були дикі віслюки, а може, зебри, що бігли десь табуном. Отак ми з Ромілаю подорожували, і я втратив лік дням. Либонь, і світ був радий згубити мій слід на якийсь час.

Дощовий сезон видався дуже коротким; усі струмки попересихали, а кущі спалахнули б яскравим полум’ям, якби піднести до них сірника. Вночі я розпалював багаття за допомогою своєї запальнички австрійського зразка. Вона має довгий гніт, які продають дюжинами, причому одна штука коштує майже чотирнадцять центів – дешевинкою це не назвеш. Плато, по якому ми йшли, Ромілаю називав Гінчагара. Ця територія нанесена на карту вельми приблизно. Коли ми переходили через те розпечене і (так мені здавалося) трохи ввігнуте плоскогір’я, під деревами стелився ніби гарячий туман оливкового кольору, схожий на дим; дерева були низенькі й колючі, як алое чи ялівець (хоча, зрештою, я не ботанік), а химерна тінь від Ромілаю, що ступав за мною, нагадувала мені довгу лопату пекаря, яка шугає в піч. Спека справді стояла така, що в самому повітрі можна було б випікати хліб.

Нарешті одного ранку ми вийшли до річища досить великого струмка (називався він, як і те плем’я, Арнюї) і рушили вниз його дном, бо воно було сухе. Твань перетворилася на глей, і валуни блищали крізь мерехтливу куряву, мов золоті зливки. Незабаром ми побачили селище арнюїв; округлі стріхи хижок вивершувалися гострим конусом. Я знав, що вони викладені лише з сухої трави або шорсткого пальмового листя і крізь них просотується світло; і все ж складалося враження, ніби стріхи настелені з пір’я – але з важкого пір’я. Крізь ці покрівлі клубочився дим, здіймаючись у безгучну осяйну височінь. Стародавні стріхи теж блищали – але якимсь тьмяним, неживим блиском.

– Ти тільки поглянь, Ромілаю, яка картина! – сказав я, зупиняючи свого супутника. – Куди це ми з тобою прийшли? Скільки століть цьому селу?

Здивований моїм запитанням, він відповів:

– Моя не знати, пане.

– У мене дивне відчуття, коли я дивлюся на нього. Чорт забери, воно має зовсім первісний вигляд. Мабуть, це селище виникло давніше, ніж місто Ур. – «Навіть пилюка тут пахне глибокою давниною», – подумав я, а вголос промовив: – Я вже знаю, тут мені буде дуже добре.

Арнюї розводили худобу. Ми сполохали на берегах струмка кілька худющих корів, і вони кинулися врозтіч, високо підкидаючи задні ноги. Незабаром нас оточив цілий гурт африканських дітлахів, голих хлопчиків та дівчаток, які зчинили неймовірний вереск, побачивши нас. Навіть найкрихітніші серед них, із роздутими животиками, морщили личка й репетували разом з рештою, заглушуючи мукання худоби. Наполохані птахи, що сиділи на деревах, злетіли крізь пожухле листя кількома зграями в небо. Перш ніж я їх побачив, мені вчулося, ніби зацокотів град каміння, і я подумав, що на нас учинили напад. Потім, усвідомивши свою помилку, я зареготав і вилаявся. Мене насмішило, що в нас ні сіло ні впало жбурляють камінцями, і я сказав:

– Господи, невже в такий спосіб вони зустрічають усіх подорожніх?

Але тут я побачив птахів і здогадався, що то вони залопотіли крильми.

Ромілаю став пояснювати мені, що арнюї дуже люблять свою худобу й ставляться до неї радше як до родичів, а не як до домашніх тварин. Яловичини арнюї не їдять. Тут цілу череду пасе не один якийсь хлопчак, а навпаки, кожну корову супроводжують двоє або троє дітлахів, і коли тварини чимось стривожені, діти бігають за ними й утішають їх. А дорослі ставляться до своєї худоби ще з більшою ніжністю, хоч я зрозумів це не відразу. Тієї першої хвилини, пригадую, я пошкодував, що не маю чим почастувати дітей. Під час війни в Італії я завжди носив при собі для bambini[6] льодяники та горішки, куплені у військовій крамниці.

Ми рушили далі вниз пересохлим річищем і коли підійшли до муру, який оточував селище і був зліплений з глини, кізяка та колючих чагарів, то побачили, що кілька малюків залишилися біля нас, а решта помчали повідомити дорослих про наше прибуття.

– Ти тільки глянь на цю кучеряву малечу! – сказав я Ромілаю. – Господи, та в більшості з них ще й другі зуби не прорізалися!

Діти стрибали, верещали, і я додав:

– Шкода, що в мене немає для них гостинця. Може, влаштувати їм невеличку розвагу? Як ти гадаєш, вони зрадіють, коли я підпалю запальничкою кущ?

І я, не чекаючи, поки Ромілаю відповість, дістав із кишені австрійську запальничку з обвислим ґнотом, крутнув великим пальцем крихітне коліщатко, і за мить кущ уже палахкотів, хоча полум’я було майже непомітне в яскравому сонячному світлі. Воно гуготіло; воно підстрибувало прозорими омахами; воно досягло своєї найвищої межі і вмерло, мовби всмоктане піском. А я все тримав у руці запальничку, з якої тонесеньким язичком висовувався гніт. Дітлахи мовчали, вони тільки дивилися на мене, а я дивився на них. Оце і є те, що називають чорним сном дійсності? Потім діти зненацька сипнули врозтіч, а корови зірвались у чвал. Попіл від куща опав біля моїх черевиків.

– Як, на твою думку, це в мене вийшло? – спитав я в Ромілаю. – Я ж хотів зробити їм приємність.

Та ми не встигли поговорити про це, бо до нас уже підходив гурт голих людей. Попереду йшла молода дівчина, не набагато старша, гадаю, за мою дочку Райсі. Побачивши мене, вона голосно заридала. Несподівано для себе я був вражений до глибини душі. Звичайно, вирушаючи в мандри по світу, я не міг підготуватися до тяжких випробувань, до лихих пригод і горя, але видовище цієї дівчини, яка вмивалася слізьми, просто приголомшило мене. Правда, я ніколи не міг спокійно дивитися на жіночі сльози, і зовсім недавно, коли Лілі заплакала в нашому люксі на узбережжі Мексиканської затоки, я вдався до своєї найстрашнішої погрози. Але ж ця чорношкіра дівчина була для мене зовсім чужа, і я так легко не пояснив би, чому її сльози стривожили й схвилювали мене. Першою моєю думкою було: «Що я накоїв?»

«Може, мені повернути назад у пустелю? – подумав я. – І залишатися там, поки диявол вийде з моєї душі і я знову зможу зустрічатися з людьми, не доводячи їх до розпачу з першого погляду? В пустелі я пробув дуже недовго. Я тепер викину геть свою рушницю, шолом, запальничку та інший мотлох, і, може, мені пощастить позбутися й своєї шаленої вдачі, і я житиму там, годуючись хробаками та сараною. Аж поки все зло вигорить у мені. О зло, зло!

О несправедливість! Що я можу вдіяти з цим? Я нікому не хотів би завдавати горя. О, моя вдача! Господи, допоможи мені, я вкрай заплутався, я не знаю, куди подітися від себе самого! Досить глянути на мене, і все стає ясно».

Розумієте, я почав був переконувати себе, що ці кілька днів, протягом яких я з дивовижною легкістю в серці мандрував з Ромілаю через плато Гінчагара, вже справили в мені велику зміну. Але тепер я знову дійшов висновку, що я не готовий жити серед людей. Людське товариство не для мене. Сам-один я можу бути приємним і добрим, та щойно виходжу на люди, як у мене відразу вселяється чорт. Побачивши перед собою дівчину, що заходилася плачем, я був ладен нагримати на себе, в голові у мене завирували думки про Лілі, про близнюків, про батька, про скрипку, про підкидька, про моє непутяще життя. Я відчув, що ніс у мене розпухає, стає яскраво-червоним.

Стоячи позад дівчини, тихенько плакали й решта тубільців.

– Що з ними в біса діється? – спитав я в Ромілаю.

– Її проклинати себе, – сказав Ромілаю дуже поважним голосом, задерши голову, вкриту кучмою цупкого, як дріт, волосся.

Ця дужа, але на вигляд зовсім юна дівчина плакала – просто плакала, не роблячи ніяких жестів. Руки в неї безвільно обвисли, і все її добро (у плотському розумінні) було відкрите для кожного, хто на неї дивився. Сльози стікали з її випнутих вилиць і капали на груди.

– Що мучить цю дитину? – запитав я. – Чого б то їй проклинати себе? Що ти мав на увазі? Мені це дуже не до вподоби, якщо хочеш знати мою думку, Ромілаю. Я гадаю, ми опинились у незручному становищі. Може, обминемо це село й повернемося в пустелю? Там я почував би себе куди краще, авжеж краще, нехай йому чорт!

Либонь, Ромілаю відчув, яке гнітюче враження справила на мене ця делегація, що проливала сльози, і він сказав:

– Та ні, пане, ні. Твоя не винна.

– Може, мені не слід було підпалювати той кущ?

– Та ні, пане, ні. Твоя не винна, її не тому плаче.

На ці слова я ляснув себе долонею по лобі й сказав:

– Ох і йолоп же я! Найперше подумав про себе! В бідолашки якесь горе? Що я міг би зробити для неї? Вона прийшла просити моєї допомоги. Я це відчуваю. Може, лев роздер її батька й матір? Тут водяться леви-людожери? Спитай у неї, Ромілаю. Скажи, я прийшов їм допомогти, і якщо десь поблизу є звірі-людовбивці, то я їх перестріляю.

Я високо підняв свою рушницю з оптичним прицілом і показав її тубільцям. Мені сяйнуло – і я вмить відчув величезну полегкість, – що ці люди плачуть аж ніяк не з моєї вини, що я міг би чимось допомогти їм і не повинен байдужно дивитися на ці гіркі сльози.

– Слухайте всі! Я до ваших послуг, – сказав я. – Дивіться, дивіться!

І я став хвацько показувати їм рушничні прийоми, ніби солдат на військовій муштрі.

Одначе ніхто не перестав плакати. Лише найменшенькі дітлахи з личками, схожими на блукаючі вогники, здавалося, були щасливі, дивлячись на мою виставу. Решта й далі тужно голосили, і їхні голі тіла здригалися від схлипувань, а обличчя вони позатуляли долонями.

– Я нічого не збагну, Ромілаю, – мовив я. – Але наша присутність їх пригнічує, в цьому я переконаний.

– Їхня плакай за мертвий корова, – сказав мій супутник.

І цілком зрозуміло пояснив мені, що тут, власне, діялося. Люди тужили за худобою, яка загинула від посухи, а відповідальність за посуху вони складали на себе – мовляв, боги на них розгнівалися, чи щось таке; хтось згадав про якесь прокляття. А що ми були чужі, то вони мусили вийти нам назустріч, про все розповісти й запитати, чи ми, бува, не знаємо, звідки на них така напасть.

– Як я можу це знати? Звісно, що з посухою жарти погані. Посуха – це посуха. Але я співчуваю їм від усього серця, бо знаю, що то означає – втратити улюблену тварину. – І я, звертаючись до гурту і майже переходячи на крик, провадив: – Гаразд, гаразд, гаразд! Годі вам, дівчата, годі, хлопці, не треба плакати. З мене досить. Я все зрозумів.

І ці слова справили на них певне враження, бо, думаю, вони відчули з мого голосу, що я теж неабияк засмучений. Тоді я сказав до Ромілаю:

– Запитай же в них, чого вони від мене хочуть? Я прагну їм допомогти, їй-богу, прагну.

– А що твоя зробити, пане?

– Там видно буде. Адже є такі речі, що їх зробити можу тільки я. Ти, головне, запитай, а потім подумаємо.

Тоді він заговорив до них, а гладенькошкірі горбаті бики та корови, стоячи неподалік, тим часом форкали й форкали своїми низькими мелодійними голосами (на відміну від нашої худоби африканська майже не мукає і не реве). Але схлипування і плач затихли. І я роздивився, що забарвлення в цих людей дуже своєрідне: довкола очей чорнота густішала, а долоні мали колір зволоженого граніту. Так наче одні ділянки їхньої шкіри всотували світло, а інші – відбивали його. Я ніколи не бачив такого дивного розподілення кольорів. Ромілаю відійшов убік із кимось поговорити і залишив мене посеред гурту тубільців, що майже перестали схлипувати. Саме тоді я раптом відчув, які дисгармонійні в мене зовнішні риси. Моє обличчя скидається на залізничну станцію – уявіть собі величезний конячий ніс, широкий рот, що майже з’єднується з ніздрями, очі, схожі на тунелі. Отож я стояв, чекаючи, посеред гурту чорношкірої людності, огорнутий хмарою запашної куряви, в неживому світінні, яке струменіло від покритих пальмовим листям хижок неподалік.

Потім чоловік, з яким розмовляв Ромілаю, підійшов до мене й заговорив англійською мовою, і це страшенно мене здивувало, бо я ніколи не подумав би, що людина, котра розмовляє по-англійському, здатна поводитися так емоційно. Одначе він був не з тих, які щойно похлиналися слізьми. Вже з його зросту я зрозумів, що це, мабуть, дуже важлива персона: кремезний, широкоплечий і вищий за мене на дюйм або й два. Але той чоловік був не громіздкий, як я, а гармонійно збудований і м’язистий; не був він і голий, як решта: його стегна обвивала біла пов’язка, а живіт – зелений шовковий шарф; мав він на собі також коротку й простору блузу на взірець матроски – вона висіла на ньому дуже вільно, даючи цілковиту свободу його рукам, якої вони, судячи з величезних біцепсів, дуже потребували. Спершу вираз його обличчя мені не сподобався, я мав таке враження, що він прагне до бійки й оцінює мій зріст, так ніби побачив перед собою щось на зразок людського гриба, який вражає своїми розмірами, але якого можна легко повалити. Я був приголомшений, але приголомшив мене не його вираз, який незабаром полагіднішав; найдужче мене приголомшило, мабуть, те, що він заговорив по-англійському. Навіть сам не знаю, чому я так здивувався – чи розчарувався, правильніше сказати. Зрештою, сьогодні це велика імперська мова, що прийшла на зміну давньогрецькій, латині та іншим. Гадаю, стародавній римлянин не здивувався б, почувши, як парфянин або нумідієць звертається до нього латиною; вони, звичайно, сприймали це як належне. Та коли цей атлетично збудований чолов’яга у білій пов’язці, що обвивала йому стегна і звисала майже до колін, із шарфом на поясі та в матросці заговорив до мене по-англійському, я був вражений і водночас засмучений. Готуючись заговорити, він випнув бліді, вкриті ріденьким ластовинням губи, а тоді сказав:

– Я Ітело. Я прийшов знайомитися. Ласкаво просимо. Вітаю вас.

– Як, ви сказали, вас звуть? – перепитав я, наставивши вухо.

– Ітело, – повторив він, уклоняючись.

Я теж віддав йому уклін, низько нахилившись у своїх коротеньких штанцях, із білим корковим шоломом на голові, з-під якого виглядало прикрашене великим неоковирним носом і напечене на сонці обличчя. Воно в мене іноді гойдається, мов дзвін, – таке враження виникає, коли я, погано чуючи на праве вухо, повертаю голову й наставляю до співрозмовника ліве, слухаючи боком і затримуючи погляд на якомусь предметі, щоб зосередити увагу. Так я зробив і тепер, чекаючи, що він скаже далі, і обливаючись рясним потом, бо геть розгубивсь і збентежився. І не міг повірити своїм вухам – ні калічному, ні здоровому; такий я був певний, що покинув цей світ. І хто мене не зрозуміє – адже я щойно відбув кількаденну подорож через широке плоскогір’я, де мені не трапилося жодного людського сліду, де зорі сяяли, мов помаранчі, де ці мільйоннобарвні згустки вибухового газу здавалися такими м’якими і свіжими на тлі чорного неба; а ще дивовижна свіжість повітря, та сама свіжість, яка огортає вас восени, коли ви виходите вранці з дому й бачите, що квіти вже прокинулись і радісно вітають життя, незважаючи на нічний мороз. Коли я переживав усе це в пустелі, вночі й уранці, відчуваючи, яке там усе близьке до первісної простоти, я був цілком переконаний, що мені пощастило вибратися за межі світу, бо, як усім відомо, світ замкнутий у собі. До того ж мене вразила стародавність цього краю, і я не сумнівався, що потрапив у якусь нікому не відому місцевість. А заплакана делегація тільки підтвердила цю мою впевненість. І ось переді мною чоловік, який говорить по-англійському, і він, звичайно ж, був десь тут поруч, коли я вихвалявся: «Покажіть мені своїх ворогів, і я їх повбиваю. Де тут лев-людожер, ведіть мене до нього!» А ще я підпалював кущі й вимахував рушницею – одне слово, корчив із себе блазня.

Я почув себе вкрай ніяково і дивився на Ромілаю темним розгніваним поглядом, ніби то він завинив, не остерігши мене від усіх несподіванок.

Але цей тубілець, Ітело, не збирався дорікати мені за мою безглузду поведінку при зустрічі з його односельцями. Таке, мабуть, і на думку йому не спадало. Він узяв мою руку і, притуливши її до своїх грудей, сказав:

– Ітело.

Тоді я зробив так само й сказав:

– Гендерсон.

Як бачите, я не хотів виставити себе свинею, але мені не дуже вдається приховувати свої почуття. Цілі юрби таких почуттів, а надто поганих, махають людям руками з галерей мого обличчя. Я нічого не можу з ними вдіяти.

– Я вас щиро вітаю, – мовив я. – Але поясніть мені, що це тут у вас діється – всі люди плачуть, аж слізьми похлинаються. Мій супутник каже, що їм шкода корів. Я обрав не дуже вдалий для відвідин час, чи не так? Може, мені слід піти геть і повернутися іншого разу?

– Ні, будьте наш гість, – сказав Ітело, повівши рукою в напрямку свого села. Але він помітив, що я розчарований і що моя пропозиція повернутися назад була не зовсім виявом ґречності та великодушності, й провадив: – То ви думали, що з’явилися сюди перший? Зробили відкриття? Мені вельми прикро, але нас уже відкрили.

– Якщо я на це й розраховував, – сказав я, – то тільки з дурного розуму, сто чортів мені в пельку! Чи я не знаю, що в світі не залишилося таємниць? Мабуть, я таки схибнувся. Який з мене першовідкривач? Та й не задля цього я сюди прийшов.

І я почав пригадувати, задля чого сюди прийшов, водночас пильно придивляючись до того чоловіка й намагаючись угадати, відомо йому щось чи не відомо про справжню суть або глибинний зміст життя. І насамперед я з’ясував, що то похмурий вираз на його обличчі збивав мене з пантелику, а в душі він чоловік милий і добродушний. Він тільки мав дуже розвинене почуття власної гідності. Над ніздрями в нього починалися і збігали вниз обабіч рота дві глибокі зморшки – вони й надавали йому того виразу, який я витлумачив хибно. Він стояв, відхилившись назад, і це свідчило про велику силу в ногах та в колінах, а кутики його очей, оправлених у ту саму чорну рамку, що й очі одноплемінців, променилися блиском, який нагадував блиск темної позолоти.

– Он які справи, – сказав я. – Бачу, ви побували в світі. Чи, може, англійська мова тут друга мова для кожного?

– Ні, пане, англійську тут знаю лише я, – відповів Ітело. Він говорив трохи в ніс – можливо, тому, що ніс у нього був дуже широкий. – Школа в Малінді. Я там навчався. А також мій покійний брат. Багато молодих хлопців посилають звідусюди до школи в Малінді. Потім – школа в Бейруті. Я добрався аж туди. Тому й говорю по-англійському. Один я. І на багато-багато миль навкруги – ніхто більше, крім царя племені варірі Дафу.

Я зовсім забув поцікавитися, хто ж він, Ітело, такий, і тепер запитав:

– О, даруйте, либонь, і ви належите до царського роду?

– Моя тітка – цариця, – сказав він. – Віллатале. А житимете ви в другої моєї тітки, Мталби. Вона вам надасть свій дім, шановний гостю.

– О, чудово, – сказав я. – Ви дуже гостинні. Виходить, ви – принц?

– О, так.

Це мене трохи втішило. Він був такий великий і такий поважний, що я від самого початку здогадався про його високе походження. А він, прагнучи розвіяти мій поганий настрій, сказав, що, наскільки йому відомо, я тут перший білий за останні тридцять років.

– Знаєте, ваша високосте, – сказав я, – мабуть, для вас же ліпше не приваблювати сюди багато чужих людей. Думаю, те, що ви маєте, – це справжні скарби. Не знаю, в чому тут загадка, але я відвідував найстародавніші руїни в Європі, і вони не видаються навіть наполовину такими стародавніми, як ваше село. Якщо ви боїтеся, що я покваплюся розповісти про вас усьому світу чи що я почну робити знімки, то хай вас це не турбує. Така поведінка аж ніяк не в моєму дусі.

Ітело подякував мені за мої добрі наміри, але сказав, що тут немає нічого вартого уваги, аби приваблювати мандрівників. А я й досі переконаний, що мені вдалося проникнути в суть глибше, аніж це зробила географія. Зрештою, я ніколи не захоплювався географією; чи не найголовніша її властивість у тому, що коли ви визначили координати якогось місця, то вам більше немає чого сказати про нього.

– Вельмишановний гостю, пане Гендерсоне. Прошу, заходьте в наше місто, – сказав Ітело.

І я йому відповів:

– Сподіваюся, ви мене познайомите з усіма, хто в ньому живе.

Погода була розкішна, хоча й надміру суха, все затоплене сяйвом, і навіть пилюка здавалася запашною і діяла на мене збудливо. Нас уже чекав цілий гурт жінок, дружин Ітело, всі вони були голі, і чорні кола навкруг їхніх очей утворилися немовби внаслідок якоїсь особливої дії сонця. Світліша шкіра на їхніх долонях постійно нагадувала мені рожевий мармур. Через цю різницю кольорів і пальці видавалися більшими, ніж були насправді. Згодом я бачив, як декотрі з тих молодих жінок годинами стояли, кожна з мотузкою на пальцях, і грали в «ліжечко», причому за двома гравцями звичайно спостерігало по кілька глядачів, які кричали «Аху!», коли в котроїсь виходила особливо складна фігура. Жінки, що тепер зустрічали нас, стуляли докупи зап’ястки й плескали в долоні – їхня форма вітальних оплесків була саме така. Чоловіки вкладали пальці в рота й свистіли, іноді хором. Тепер, коли вже ніхто не плакав, я весело сміявся, широко роззявляючи рота під своїм великим запилюженим шоломом.

– А зараз, – сказав Ітело, – ми відвідаємо цариця Віллатале, моя тітка, а згодом чи, може, й водночас, і друга моя тітка, Мталба.

В цей час до нас підійшли дві жінки – кожна з парасолею в руках. Сонце пряжило немилосердно, і я обливався потом, бо ручки цих двох урядових парасолей, що мали форму розплесканої квітки, були футів вісім завдовжки і з такої висоти давали дуже мало затінку. Люди, які юрмилися навкруг мене, були надзвичайно вродливі; декотрі з них задовольнили б вимоги самого Мікеланджело. Далі ми вирушили по двоє, майже церемоніальним маршем, з Ітело на чолі процесії. Я посміхався, але вдавав, ніби це – гримаса, спричинена пекучим сонцем. Так ми марширували в бік царициного подвір’я.

І тепер я почав розуміти, яке тут стало лихо й чому всі плакали. Ми саме проминали загороду для худоби й побачили хлопця з великим, неоковирним дерев’яним гребенем; він стояв над коровою, горбатою, як і решта, коровою. Але річ не в цьому, річ у тому, що хлопець чистив і пестив її з такою дбайливою ніжністю, якої мені ще не випадало бачити. Гребенем він розчісував їй чубчик, дуже густий на опуклості між рогами. Він гладив її, обіймав, а вона почувала себе погано. Навіть коли б ви виросли не в селі, як я, ви відразу помітили б, що з твариною негаразд. Вона навіть не тицяла в нього мордою, як завжди робить корова, коли її пестять і вона розкошує від утіхи. Та й сам хлопець був зажурений і похмурий. Навколо них обох витала якась безнадія. Мені був потрібен час, щоб скласти все докупи. Ви повинні зрозуміти, що ці люди люблять свою худобу, як рідних братів і сестер, як власних дітей. Ось що пояснив мені Ітело: тільки для того, щоб описати різні форми рогів, вони там мають понад півсотні слів, і є сотні слів для позначення виразу коров’ячої морди, і ціла окрема мова для опису поведінки худоби. До певної міри я міг оцінити ці почуття. Я сам дуже любив декотрих своїх свиней. Але свиня – це тварина, наділена від природи дипломатичними здібностями. Вона чутливо реагує на всі прояви людської поведінки, і в спілкуванні з нею взагалі можна обійтися без слів.

Процесія на чолі з Ітело та мною зупинилась, і всі погляди звернулися до бідолахи та його корови. Але мене так тяжко вразило це гнітюче видовище, що я не став затримуватись і рушив далі. Проте далі моїм очам відкрилася ще сумніша картина. Сивоголовий чоловік років п’ятдесяти стояв навколішки й тремтів, і плакав, і посипав собі голову землею, бо його корова відходила. Всі з глибоким смутком спостерігали, як він узяв її за роги, вигнуті у формі ліри, й почав благати, щоб вона не покидала його. Але корова була вже в стані цілковитої апатії, і шкіра над її очима зібралася в зморшки, наче тварина хотіла прокинутися, коли він її будив, та не могла. На це видовище у мене самого затремтіли коліна; я відчув глибоку жалість і сказав:

– О Господи, невже цьому не можна якось зарадити?

Широкі груди в Ітело здійнялися під короткою просторою матроскою, і він глибоко зітхнув, так наче йому було прикро псувати гостеві настрій усім тим горем і тугою.

– Боюся, що ні, – відповів він.

І саме тоді сталося несподіване: раптом мені привидівся блиск води, цілого озера води, і спочатку я мало не сприйняв це як дзеркальне світіння відполірованої металевої штаби, що погойдувалась перед моїми очима. Але воду, коли вона близько, наші чуття впізнають непомильно. Я впізнав її запах і, зупинивши Ітело, сказав йому:

– Поясніть мені, будь ласка, принце, в чому тут річ? Онде чоловік ладен руки на себе накласти з розпачу, а онде ліворуч, якщо не помиляюся, блищить вода. Ви мені скажіть, вода то чи не вода?

Він визнав, що то справді вода.

– А тим часом корови у вас помирають від спраги? – провадив я. – Отже, з тією водою щось негаразд? Вона отруєна? Але в такому разі ви повинні знайти якийсь вихід, процідити її абощо. Можна зробити великі глеки й викип’ятити шкідливі домішки. Либонь, мої поради здаються вам нездійсненними, так? Але ви самі здивуєтесь, якщо скличете всіх своїх людей і вони візьмуться до діла. В будь-якому становищі не слід піддаватися почуттю безнадії.

Поки я говорив, принц кивав головою, ніби погоджувався зі мною, але насправді він не погоджувався. Його дужі руки були схрещені на матросці, і пошматована тінь падала на нього згори від парасолі у формі розплесканої квітки, яку дві голі жінки тримали над ним усіма своїми чотирма руками, ніби боялися, що вітер вихопить її в них із рук. Проте вітру не було. Повітря застигло так нерухомо, ніби його приклеїли до небесного склепіння, і воно висіло під ним розпечене й голубе, полуденне й прекрасне.

– Дякую… дякую вам, – сказав він, – за добрі наміри.

– Але мені не слід пхати носа до чужого корита, чи не так? Може, ви й маєте рацію. Я не хочу ламати ваші звичаї. Але важко дивитись, як ви страждаєте, і навіть не запропонувати тої чи тої ради. Ви принаймні дозволите мені глянути на ваш водний припас?

З видимою неохотою Ітело сказав:

– Гаразд. Чом би й ні?

Отже, Ітело і я, двоє чоловіків, майже однакові на зріст, залишили його дружин та решту тубільців позаду й пішли подивитися на воду. Я оглянув її дуже пильно; вона мала в собі трохи намулу та водоростей, але в усьому іншому здавалася цілком нормальною, і її було багато. Стінки й гребля цього своєрідного ставка-резервуара були вимурувані з темно-зеленого каменю. Я дійшов висновку, що десь на дні є джерело; але більша частина води, звичайно, надходила з гір – про це свідчило сухе річище, яке звідти спускалося. Щоб запобігти випаровуванню, над водоймою спорудили великий дах-стріху з пальмового листя й сухої трави, футів у сімдесят завдовжки й футів у п’ятдесят завширшки. Після тривалої подорожі я б залюбки роздягся і стрибнув у цю затінену, теплу, хоч і трохи спінену воду, щоб поплавати й попірнати. Для мене було б справжньою втіхою перекинутися на спину й лежати, дивлячись на цю ретельно викладену стріху.

– То в чому ж річ, принце? З яких міркувань ви не можете напувати корів цією водою? – запитав я.

Принц сам підійшов зі мною до водойми; решта тубільців стояли кроків за двадцять позаду, вочевидь неспокійні та збуджені, і я сказав:

– Чому ваші люди такі стривожені? У цій воді щось є?

Я придивився ще уважніше й помітив, що під самою поверхнею сновигають якісь істоти. Крізь золоте павутиння сонячного світла я спершу розгледів пуголовків з величезними головами, на всіх стадіях розвитку, з довжелезними хвостами, що робили їх схожими на гігантські сперматозоїди, і зародками ніг. А потім я побачив і здоровенних плямистих жаб із широкими головами, притуленими до тулуба без шиї, з довгими білими задніми ногами і з коротенькими передніми лапками, що, здавалося, виражали подив. З усіх живих створінь, які зустрічалися мені в цій місцевості, жаби, здавалося, почували себе найкраще. Я навіть позаздрив їм.

– Не кажіть мені нічого, я все зрозумів, – звернувся я до Ітело. – Отже, причина в жабах, так? Це вони не дають вам напувати худобу?

Він сумно кивнув головою. Атож, причина в жабах.

– Як вони туди потрапили? Звідки вони взялися?

На ці запитання Ітело не міг відповісти. Їхня поява була оповита таємничістю. Він знав лише те, що ці створіння, досі тут ніколи не бачені, з’явились у водоймі з місяць тому, і через них арнюї тепер не могли напувати худобу. Ось яке прокляття їх спостигло.

– Ви називаєте це прокляттям? – сказав я. – Адже ви бували у світі. Хіба в школі вам ніколи не показували жабу – принаймні на картинці? Вони ж нешкідливі.

– О, звичайно, – погодився принц.

– То невже вам не зрозуміло, що ви не повинні морити спрагою корів тільки тому, що у воді завелися жаби?

Але тут Ітело вже нічого вдіяти не міг. Він стулив свої великі долоні й сказав:

– У питній воді не має бути живі істоти.

– Тоді чому ж ви не спекаєтесь їх?

– Ой ні, ні, ні, ні! Не можна чіпати живі створіння в питній воді.

– Тьху на вас, принце, та й годі! – сказав я. – Можна ж їх відцідити. Можна потруїти. Є десятки способів, до яких ми можемо вдатися.

Ітело закусив губу й заплющив очі, водночас тяжко зітхаючи, щоб дати мені зрозуміти, які нездійсненні мої пропозиції. Потім він гучно видихнув ніздрями повітря й похитав головою.

– Принце, – сказав я, – нумо обговоримо вдвох цю проблему. – Я відчув, як мене переповнює рішучість. – Якщо так триватиме й далі, то ваше село незабаром перетвориться на коров’яче кладовище. Дощ навряд чи піде – сезон закінчився. Вам потрібна вода. Ви маєте цей запас. – Я стишив голос. – Зрозумійте, я сам людина не без забобонів, але виживання є виживання.

– Люди перелякані, – сказав принц. – Ніхто тут не бачив такі звірі.

– Так, так, – сказав я. – Останнє нашестя жаб, про яке я чув, було в Єгипті.

Після цієї розмови вороже почуття до жаб, яке виникло в мене на самому її початку, тільки посилилось. Адже то через них народ, очолюваний царицею Віллатале, зустрів мене біля фортечних мурів свого селища зі слізьми. Таку зустріч важко назвати буденною. І тепер, коли я довідався про взаємозв’язок усіх фактів, тиха вода в ставочку стала для мене чорною, мов у підземному озері. Вона просто кишіла цими бридкими створіннями, що плавали, метушилися, відштовхувались довгими задніми лапами, і вода стікала з їхніх спин, блищала на їхніх плямах, так ніби вони й тільки вони були володарі ставка. Вони виповзали на берег, квакали на мокрому камінні хрипким надривним кваканням і блимали своїми химерними очима, в яких миготіли червоні, зелені та білі цятки, і я хитав головою, дорікаючи більше собі, аніж їм, і думаючи, що коли чортів дурень вибирається в мандри по світу, то він просто приречений, рокований зіткнутися з якоюсь чортівнею. «А втім, стривайте-но, сучі діти, – пообіцяв я тим створінням, – ви ще поквакаєте у мене в пеклі, перш ніж я сам туди подамся!»