Гендерсон, повелитель дощу

21

Давно-давно, коли я був значно молодший, страждання мало для мене певний пікантний присмак. Але згодом воно почало цей присмак втрачати, і зрештою остогидло мені страшенно, і я сказав своєму синові Едварду, коли ми зустрілися в Каліфорнії, що я не годен далі терпіти муки. Нехай мене чорти візьмуть! Скільки можна бути вмістилищем горя! Людина я чи страховисько? Але тепер, коли на очах у мене помер мій друг, цар Дафу, я не тільки не відчував у стражданні якогось присмаку, а взагалі не усвідомлював, що страждаю. Годі змалювати той жахливий стан, у якому я перебував. Я ридав і плакав, коли Бунам та його обляпаний крейдою поплічник завели мене до кам’яної оселі. Ковтаючи слова, я знову й знову белькотів те саме: «Воно (тобто життя) дається не тим людям. Ми самозванці, ми посідаємо чуже місце».

Отже, ті двоє завели мене в кам’яну хатину, а я надто гірко плакав і був у цілковитій нестямі, аби запитувати їх хай там про що. Аж раптом з підлоги підвелася чиясь постать, і я здригнувся від несподіванки.

– Що за чортовиння? Хто це? – вигукнув я.

Дві зморшкуваті долоні піднялися вгору, ніби остерігаючи мене.

– Хто ви? – запитав я і тут-таки впізнав звужену догори кучеряву голову та широкі ступні, брудні й горбкуваті, наче дві великі картоплини. – Ромілаю!

– Моя привели сюди теж.

Вони не дозволили йому піти в місто з моїм листом до Лілі й схопили його, тільки-но він вийшов за село. Отже, ще до ловів вони вирішили, що ніхто в світі не повинен знати про мої пригоди.

– Цар Дафу помер, Ромілаю, – сказав я.

Він почав мене втішати.

– Яка людина! І його вже нема!

– Його чудова була чоловік, пане.

– Він мав надію змінити мене. Але зустрів його надто пізно, Ромілаю. Я старий і гладкий. Я вже зайшов у своєму житті в глухий кут.

З одягу на мені залишилися тільки черевики, шолом, теніска та жокейські труси. Я сів на підлогу, зігнувся в три погибелі й невтішно заплакав. Сльози лилися з моїх очей і лилися, і Ромілаю довго не міг мене заспокоїти.

Та, можливо, час було винайдено для того, щоб горе мало кінець? Щоб воно не тривало вічно? Далебі в цьому припущенні є зерно істини. В такому разі блаженство, мабуть, навпаки, нескінченне в часі. Час і блаженство – поняття несумісні. В раю нема жодного годинника.

Ще нічию смерть я не переживав так тяжко. Коли я пробував зупинити в Дафу кровотечу, я весь вимастився кров’ю, і вона майже відразу засохла. Стерти її виявилося нелегко. Можливо, подумалося мені, це знак того, що я повинен продовжити його життя? Але як? Спрямувати на досягнення цієї мети всі свої здібності? Проте які в мене здібності? За все своє життя я не нарахував би й трьох учинків, які були б доречні й справедливі. І ці роздуми вкинули мене в ще безнадійніший розпач.

Так минув день, і минула ніч, а вранці я почув себе легким, сухим та порожнім. Немовби мене несло за течією, як стару діжку. Вологий зовні, всередині я був сухісінький, порожнистий і темний. Мислив я тверезо і без емоцій. А небо було рожеве – я це побачив крізь шпарини в дверях. Нас охороняв Бунамів поплічник – чорно-шкіряний чоловічок, усе ще обляпаний крейдою; він приніс нам смаженого ямсу та інших овочів. Його почет складали дві амазонки, але не Тамба й Бебу. Всі троє ставилися до мене з винятковою шанобливістю. Десь уже вдень я повідомив Ромілаю:

– Дафу сказав, що по його смерті царем поставлять мене.

– Ажеж, їхня кликай твоя яссі.

– Яссі? То це й означає «цар»? – А що б іще воно могло означати? – Знайшли собі царя, – промовив я роздумливо. – Дурість, та й годі.

Ромілаю ніяк не відгукнувся на мої слова.

– Це ж я муситиму стати чоловіком усіх його жінок.

– А твоя цього не бажай?

– Та ти здурів, чоловіче! – обурився я. – Чи я можу бодай подумати про таке? Узяти на себе цілий табун молодих самиць! Я маю дружину – і з мене її досить. Лілі – жінка чудова. Але царева смерть вразила мене до глибини душі. Я приголомшений, невже ти цього не бачиш, Ромілаю? Я геть розбитий і нездатний тепер ні на що. Це нещастя підкосило мене.

– У твоя добра вигляд.

– Ти просто хочеш утішити мене, Ромілаю. Але якби ти міг заглянути в моє серце! Його так легко скривдити! Воно б’ється дужче, ніж годне витримати. Його надто часто штурхали ногами. Нехай тебе не обманює моя здоровенна туша. Я дуже вразливий. У всякому разі, Ромілаю, не треба було мені того дня битися об заклад, що дощ не піде. Це було так, ніби я не зичив їм добра. Але Дафу, царство йому небесне, не зупинив мене, і я вскочив у пастку. Насправді я не сильніший за того хлопця Туромбо. Він міг би підняти Мумму. Але він не хотів, щоб його зробили сунго. Він ухилився від такої честі. Це дуже небезпечна посада, і цар підсунув її мені.

– Але і його загрожуй небезпека, – сказав Ромілаю.

– Авжеж, і його становище було небезпечне – то чому б я мав вимагати для себе кращої долі? Ти маєш рацію, друже. Дякую за слушне зауваження. – Я трохи подумав, а тоді запитав у нього, як у людини, котра завжди мислить тверезо: – Тобі не здається, що я перелякав би отих дівчат? – Аби якось проілюструвати, що я маю на увазі, я скорчив страшну гримасу: – У мене ж пика завдовжки як півтулуба в людини нормальної.

– Моя так не думай, пане.

– Справді? – Я обмацав своє обличчя. – Все одно я тут не залишуся. Хоча навряд чи мені трапиться інша така нагода стати царем.

Я глибоко замислився. Переді мною постав образ великої людини, яка щойно померла, яка навіки пішла в небуття, в непроглядну ніч, і я раптом зрозумів, що від самого початку він обрав мене своїм наступником. Мені було надано таку можливість на той випадок, якби я не захотів повертатися додому, де я був нічим. Дафу вважав, що я зроблений з царського матеріалу і міг би скористатися з цієї нагоди й почати нове життя. І я подякував йому за це крізь кам’яну стіну. А Ромілаю я сказав так:

– Ні, моє серце не витримало б, якби я спробував сісти замість нього на троні. Та й додому мені пора. Я не племінний жеребець, мені майже п’ятдесят шість років, і дарма заплющувати на це очі. Я щодня тремтів би від жаху, щоб жінки не заявили про мою неспроможність. І мені довелося б жити в тіні Бунама та Хорко, і я ніколи не зміг би подивитися в очі старій цариці Ясрі, матері Дафу. Адже я дав їй обіцянку. Так ніби я здатний виконувати хай там які обіцянки! О Ромілаю, треба втікати звідси! Я почуваю себе нахабним самозванцем. Тільки про одне за все своє життя я можу згадувати з приємністю: про те, що я по-справжньому любив кількох людей. О бідолаха Дафу, чому, чому він помер? Як тяжко, як гірко мені змиритися з цим! Мабуть, нас уже колись змітало з цієї землі. Якби ми не мали сердець, то не знали б і горя, не тужили б за дорогими небіжчиками. Але ми носимо в грудях серця, оті клубки м’язів, схожі на плямисті манго, і вони зраджують наші почуття. І річ не тільки в тому, що я боюся царських жінок, а й у тому, що вже не буде мені з ким поговорити. Я досяг віку, коли сумно кити без дружньої розмови, без взаєморозуміння. Ми всі прагнемо любові й доброго слова – це для нас найкоштовніший скарб.

Я знову запав у тяжку зажуру, з якої, власне, й не виходив, відколи мене замкнули в царській гробниці, і яка, наскільки я пригадую, тривала певний час і після того, як я звідти вийшов.

Зненацька я сказав Ромілаю:

– Чоловіче, царева смерть не була нещасливим випадком.

– Що твоя каже, пане?

– Цар загинув не внаслідок нещасливого випадку. Це влаштували умисне, я майже переконаний. Тепер вони казатимуть, що небо покарало його за Атті, за те, що він тримав її в підвалі палацу. Ти ж бо знаєш, убити людину для них нічого не варто. Вони думають, я буду слухняніший, ніж Дафу. Чи ти гадаєш, вони на таке нездатні?

– Моя думай, що здатні.

– Авжеж, здатні, та ще й як здатні. Якби мені потрапив до рук котрийсь із тих двох, я б його розчавив, як порожню бляшанку від пива.

Я стулив долоні, показуючи, що я з ними вчинив би, вищирив зуби й загарчав. Мабуть, я все-таки дещо запозичив від левів, та оскільки я не мав тривалого досвіду спілкування з ними, то, на відміну від Дафу, взяв від них не силу та граційність рухів, а їхню лютість і невблаганність. Коли людина потрапляє в незвичні обставини, вона не може вгадати, які саме риси чужого впливу на ній відіб’ються. Мабуть, Ромілаю був прикро вражений таким раптовим переходом від журби до вибуху мстивої люті, але думаю, він розумів і те, що я не владав своїми почуттями та вчинками; будучи людиною великодушною, мудрою і добрим християнином, він, гадаю, не засуджував мене за ці вибрики.

– Нам слід подумати про те, як винести звідси ноги, – сказав я. – Нумо обміркуємо становище. Де ми перебуваємо? Що ми можемо вдіяти? І що ми маємо?

– Моя май ніж, – сказав Ромілаю і показав свого мисливського ножа – він зумів сховати його у своїй чуприні, коли Бунамові люди схопили його на околиці села.

– Ну, ти молодець, – мовив я і, взявши у нього ніж, змахнув ним, мов угороджуючи в чиїсь груди.

– Краще колупай, – порадив мій супутник.

– Атож, думка слушна. Ти маєш рацію. Ех, якби мені зараз попався Бунам! – сказав я. – Але то була б розкіш. Помста – розкіш. Мені слід бути хитрішим. Ти зупиняй мене, Ромілаю. Ти повинен стримувати мене. Ти ж бачиш, що я сам не свій, правда ж, бачиш? Цікаво, що там у сусідній кімнаті?

Ми почали уважно обдивлятися стіну і майже відразу високо вгорі знайшли між кам’яними плитами шпарину й стали по черзі колупати в ній ножем. Коли працював Ромілаю, я або тримав його на руках або опускався навкарачки, і він стояв у мене на спині. Стояти на моїх плечах йому було б незручно через низьку стелю.

– Атож, хтось пошкодив блок на отій споруді в хопо, – міркував я вголос.

– Може, шкодив, пане.

– Ніяких «може»! А навіщо тоді Бунам звелів схопити тебе? Бо вони влаштували змову проти Дафу й проти мене. Звичайно, й цар накликав на мою голову багато лиха, дозволивши мені перенести Мумму. Це він-таки зробив.

Ромілаю все розколупував і розколупував дірку, повертаючи ніж у застиглому вапні, а потім вишкрібаючи лезом порох і струшуючи його наниз пальцем. Порох сипався на мене.

– Але цареві й самому постійно загрожувала смерть, а коли він так жив, то і я міг так жити. Він був моїм другом.

– Він – твоя другом?

– Любов виявляється іноді й так, чоловіче, – пояснив я. – Думаю, мій батько хотів би, я навіть певен, він хотів би, щоб у тому чорториї поблизу Платсбурга втопився я, а не мій брат Дік. Та хіба це означає, що він мене не любив? Аж ніяк. Адже я теж доводився йому сином, і старому було, мабуть, дуже прикро, що він цього бажає. І якби й справді втопився я, він журився б не набагато менше. Він любив обох своїх синів. Але Дік повинен був жити. Він оскаженів лише один раз у своєму житті; може, через те, що викурив цигарку з марихуаною.! І за ту одну цигарку йому довелося сплатити надто високу ціну. Повір, я не звинувачую нашого старого. Життя є життя. І яке ми маємо право дорікати життю?

– Ага, пане, – сказав Ромілаю.

Він ретельно колупав стіну, і я знав, що він мене не слухає.

– Як ми можемо йому дорікати? Воно заслуговує на нашу пошану. Воно робить те, що належить йому робити – і більш нічого. Я розповідав чоловікові, який лежить тепер за стіною, що в мені озивався внутрішній голос і знай повторював: «Я хочу!» Чого він хотів?

– Ага, пане. – І на мене посипалася нова порція вапняного пороху.

– Він хотів реальності. Скільки нереальності міг я витримати?

Ромілаю все колупав і колупав стіну. А я стояв навкарачки і говорив у підлогу.

– Нас привчили думати, що благородство – це щось нереальне. Але воно є таке, яке воно є. Ілюзія зовсім в іншому. Нас переконують, ніби ми прагнемо ілюзій – нових і нових ілюзій. А я, наприклад, зовсім їх не прагну. Нам твердять: «Мисліть грандіозно». Це ще одна нісенітниця, ще одне пусте гасло. Але велич – це щось зовсім інше! Їй-Богу, інше! Я маю на увазі не роздуту, розбухлу, фальшиву велич. Ідеться не про гонор, не про те, щоб випинати своє черево скрізь і всюди. Та оскільки в кожному з нас закладено всесвіт, він дає про себе знати. Ми невід’ємні од вічності, і вона вимагає своєї частки. Ось чому люди не хочуть миритися зі своєю нікчемністю. І я мусив знайти для себе якийсь вихід. Можливо, мені слід було залишитися вдома. Можливо, я мав би навчитися цілувати землю. (Я поцілував її тепер.) Але мені здавалося там, удома, що я ось-ось вибухну. О Ромілаю, який жаль, що я не встиг повністю розкрити своє серце тому чоловікові. Його смерть глибоко вразила мене. Ніколи не почував я себе так зле. Але я віддячу тим падлюкам, якщо мені випаде така нагода, ох, і віддячу!

Ромілаю спокійно колупав і колупав стіну, потім припав оком до дірки й тихо сказав:

– Моя бачу.

– Що ти бачиш?

Він нічого не відповів і зліз із моєї спини. Я звівся на ноги, обтрусився від пороху й заглянув у дірку. По той бік стіни я побачив тіло мертвого царя, загорнуте в шкіряний саван; обличчя не видно було, бо його затуляв краєчок савана. Ноги біля ступнів і на стегнах були стягнуті ремінцями. Бунамів поплічник виконував обов’язки сторожа смерті й сидів на ослінчику біля дверей. Він спав. У обох кімнатах було дуже жарко. Біля вартового стояли два кошики з холодним смаженим ямсом, а до ручки одного з кошиків було прив’язане дитинча лева, ще плямисте, як то властиво зовсім малим левенятам. Я прикинув, що віку йому було тижнів два або три. Бунамів попихач спав міцно, хоча сидів на ослінчику без спинки. Його руки безвільно обвисли, долоні з набряклими венами майже торкалися землі. З ненавистю дивлячись на нього, я сказав подумки: «Стривай-но, доберуся я до тебе, мерзотнику!» Світло, просотуючись у приміщення, створювало такі химерні відтінки, що сторож смерті виглядав атласно-білим; тільки ніздрі та рубці на щоках були чорні.

«Я ще влаштую тобі похорон!» – пообіцяв я йому.

– Ну, Ромілаю, поворушімо мізками. Ми тепер поведемося інакше, ніж у ту першу ніч, коли нам підкинули труп мого попередника сунго. Нумо поміркуємо. По-перше, мене ладять у наступники престолу. Отже, поки що вони мене не вб’ють, адже я маю стати головною персоною в племені, і вони нізащо не відмовляться від пишної церемонії, якою коронують своїх царів. Вони вже мають левеня, в якому оселиться душа мого друга, отже, баритися не стануть, і нам теж баритися не слід. Ми повинні випередити їх, чоловіче.

– А що твоя робити? – спитав Ромілаю, стривожений моїм тоном.

– Ми чкурнемо звідси, бо іншої ради в нас немає. Як ти гадаєш, ми дійдемо до Бавентаї, отак, як ми є?

Мій супутник не знав, що мені відповісти, чи не хотів, і я запитав:

– Ти думаєш, у нас нічого не вийде, так?

– Твоя хворий, – сказав Ромілаю.

– Ет! Я зможу дійти, якщо ти зможеш. Мені досить тільки завестися. Ти хіба досі мене не вивчив? Та я здатний, ідучи на руках, перетнути Сибір. Зрештою, друже, вибору в нас немає. А в такі хвилини виявляються найкращі мої якості. Я ніби маю в собі заряд прихованої життєвої снаги. Дорога буде тяжка, ну то й нехай! Ми прихопимо отой ямс. Це нам допоможе. Ти ж тут не залишишся без мене, чи не так?

– Моя, пане, ні, звичайно. Їхня мене вбивай.

– Тоді годі вагатися, – сказав я. – Не думаю, що ці амазонки сидітимуть тут і вдень, і вночі. Ми живемо в двадцятому столітті, і вони не поставлять мене царем супроти мого бажання. Якщо я не хочу зв’язуватися з тим гаремом, то це аж ніяк не означає, що я боягуз. Але, мабуть, Ромілаю» мені слід прикинутися, ніби я хочу, щоб мене настановили царем. У такому разі вони не зроблять мені нічого поганого. Як вони зможуть заподіяти шкоду своєму майбутньому повелителю? Крім того, їм і на думку не спаде, що ми зважимось на таку дурість, як пройти двісті або й триста миль по безлюдній місцевості без харчів і без рушниці.

Ромілаю, побачивши мене в такому настрої, злякався.

– Ми повинні триматися один одного, – сказав я йому. – Уяви собі, що через кілька тижнів вони мене задушать, а це дуже ймовірно, адже я не в такому стані, щоб упоратися з усіма обов’язками і всіх задовольнити. Що буде тоді з тобою? Вони вб’ють і тебе, щоб зберегти таємницю. А в тебе вистачає грун-ту-молані? Ти хочеш жити, чоловіче?

Ромілаю не встиг відповісти, бо до нас із візитом з’явився Хорко. Він усміхався, його поведінка була поштивіша, ніж доти. Хорко назвав мене яссі й висолопив свого товстого червоного язика; можливо, він це зробив, щоб трохи оговтатись після тривалого переходу через чагарі, але я думаю, це був знак поваги.

– Вітаю вас, пане Хорко.

З вельми задоволеним виразом він низько мені вклонився, піднісши над головою вказівного пальця. Червоний халат – цей своєрідний футляр придворного сановника – як і завжди, туго облягав його тулуб, аж обличчя в нього налилося кров’ю. Червоні самоцвіти відтягували донизу мочки вух. Я дивився на нього спокійним поглядом, але в моїй душі клекотіла ненависть. Та в мене не було іншої ради, як перевести всю цю ненависть на хитрість, і коли він сказав мені: «Ви тепер цар. Roi[29] Гендерсон. Яссі Гендерсон», – я йому відповів:

– Авжеж, Хорко. Як шкода, що Дафу помер, чи не так?

– Дуже, дуже шкода. Dommage[30], – сказав Хорко, бо він любив уживати фрази, яких нахапався в Ламу.

Людство й досі тішиться лицемірством, подумав я. Смертні навіть не усвідомлюють, що навіть це їх уже не врятує.

– Ви вже не сунго. Ви яссі.

– Атож, справді, – погодився я. І звернувся до Ромілаю: – Скажи цьому добродію, що я дуже радий бути яссі, що це для мене велика честь. Коли я можу вступити на престол?

– Треба зачекати, – сказав Ромілаю, перекладаючи відповідь Хорко, – поки в царя з рота вилізе черв’ячок. Потім цей черв’ячок обернеться крихітним левом, і в ньому оселиться душа колишнього яссі.

– Якби царські душі оселялися в поросятах, я став би могутнім імператором, а не царком дикого племені, – промовив я, і моє власне зауваження принесло мені дивну втіху. Я пошкодував, що Дафу помер і не зміг цього почути. – Але скажи панові Хорко (той, усміхаючись, нахилив своє повне обличчя, і камінці відтягли мочки вух ще нижче, мов грузила; я міг би скрутити йому голову й відірвати її від тулуба і зробив би це з великою радістю), скажи йому, що це для мене неймовірна честь. Хоча небіжчик цар був людиною кращою і розумнішою, аніж я, я зроблю все від мене залежне, щоб правити вами мудро й розважливо. Я певен, перед нами велике майбутнє. Я втік із дому, бо не знав, до чого докласти рук у себе на батьківщині, і ви даєте мені саме таку нагоду, яку я шукав.

Ось так я говорив, намагаючись, щоб мої слова звучали щиро, проте в погляді моєму палахкотів гнів.

– І доки ми перебуватимемо в цій оселі смерті?

– Його каже, три або чотири дні, пане.

– О’кей? – втрутився Хорко. – Недовго. Ви одружитеся з toutes les leddy[31].

І він став викидати пальці, показуючи десятками, скільки жінок там було. Моїх майбутніх дружин набралося шістдесят сім.

– Щодо цього можете бути спокійні, – пообіцяв я.

А коли він пішов, попрощавшись із церемонною ввічливістю і всім своїм виглядом засвідчуючи, що чудово розуміє, в якій безвиході я опинився, я сказав Ромілаю:

– Драпаємо сьогодні ж уночі.

Ромілаю мовчки подивився на мене, і його верхня губа низько провисла від моторошного страху.

– Сьогодні ж, – повторив я. – Ніч буде місячна. Учора вночі було так світло, що я міг би прочитати телефонний довідник. Виходить, ми прожили тут цілий місяць, чи не так?

– Ажеж, пане. Що твоя і моя робити?

– Коли споночіє, ти здіймеш крик. Скажеш, мене вкусила змія або щось таке. Отой шкіряний бандит із двома амазонками прийдуть подивитися, в чому річ. Якщо він не відчинить двері, нам доведеться придумати щось інше. Але припустімо, що двері він відчинить. Тоді ти візьмеш оцей-ось камінь – ти мене зрозумів? – і підсунеш його між двері й одвірок біля самої завіси, щоб двері не могли причинитися. Оце те, що нам треба. Де твій ніж?

– Ніж у моя, пане.

– Мені його й не треба. Тримай ножа при собі. Так от, ти мене слухаєш? Ти зарепетуєш, що сунго, яссі чи як там називають мене ці вбивці, вкусила змія. Моя нога, мовляв, швидко пухне. І станеш біля дверей із каменюкою напоготові, щоб заклинити їх.

І я показав йому, що і як він повинен буде зробити.

Коли почало сутеніти, я все ще сидів, обмірковуючи план нашого визволення; я намагався зібрати докупи думки й не дати їм потьмаритись від лихоманки, яка після полудня завжди посилювалася, а з настанням ночі ставала нестерпною. До того ж мій стан погіршився від задухи, яка панувала в гробниці, та від перенапруги зору, бо я кілька годин простояв коло дірки в стіні, одним оком дивлячись на мертве тіло Дафу, і я вже мало не марив. Іноді мені ввижалося, ніби я виразно бачу під каптуром савана риси царевого обличчя. Але то була омана розуму, видіння. В мене паморочилась голова, я збагнув це навіть тоді. А вночі, під час особливо лютого нападу лихоманки, мені геть погіршало, і в моїй розтривоженій свідомості стали виникати і так само несподівано зникати гори, й ідоли, й корови, й леви, і здоровенні чорношкірі жінки-амазонки, і обличчя царя Дафу, і стріха над помостом хопо. Одначе я не піддавався хворобі й чекав, коли зійде місяць і можна буде рішуче діяти. Ромілаю не спав. Його погляд був спрямований на мене з того кутка, де він напівлежав, упершися спиною в стіну. Я знаходив його там по очах щоразу, коли туди дивився.

– Твоя не передумай? – запитав він двічі або й тричі.

– Ні, ні. Не передумав.

І коли я вирішив, що слушна мить настала, я так глибоко втягнув у груди повітря, аж вони затріщали, а під ребра шпигнуло болем.

– Починаймо! – сказав я Ромілаю.

Бунамів поплічник за стіною, мабуть, спав, бо, відколи смеркло, я не чув звідти жодного шереху, Я взяв Ромілаю на руки й підніс до дірки, яку ми з ним проколупали. Обхопивши його, я відчув, що все тіло в нього тремтить. Він закричав, раз у раз заникуючись. Для повноти враження я застогнав – раз, і вдруге, і тоді Бунамів попихач прокинувся. Я почув, як затупотіли його ноги. Потім він, мабуть, стояв і дослухався, поки Ромілаю повторював тремтячим голосом: «Яссі кмуті!» «Кмуті» я чув від загонщиків, коли вони переносили Дафу до гробниці. «Кмуті» означало: «він помирає». Мабуть, то було останнє слово, яке почув на цьому світі мій умирущий друг. «Вуннуту зазай кмуті. Яссі кмуті». Мова варірі неважка, і опановував я її досить швидко.

Потім двері царської гробниці відчинилися, і Бунамів поплічник щось закричав.

– Його кликай дві солдата-жінка, – сказав мені Ромілаю.

Я поставив його на підлогу, а сам ліг долічерева.

– Бери камінь, іди до дверей і роби, як я тобі сказав, – звелів я йому. – Якщо ми сьогодні звідси не виберемося, то не проживемо на світі й місяця.

Потім я побачив, як за дверима замиготіло світло смолоскипа – це означало, що амазонки прийшли на підмогу, і найдивовижніше з усього цього те, що жага вбивства, яка палахкотіла в моєму серці, найдужче мене заспокоювала. Вона додавала мені впевненості в собі. Я відчував, що коли вузькопикий Бунамів поплічник опиниться в моїх руках, то знайде свою смерть, і це відчуття було справжнім бальзамом для моєї душі. «Його принаймні я порішу», – повторював я подумки. Отак я розрахував усе до дрібниць і закричав слабким, переляканим голосом – і я впивався слабкістю, яка лунала в моєму голосі, бо в ту мить і справді почував себе кволим, але твердо знав: сила вмить повернеться до мене, як тільки пірву Бунамового попихача. У дверях відтулили дошку. Піднісши до отвору смолоскип, сторож смерті побачив, що я схопився за ногу і корчуся від болю. Прогонич витягли, й одна з амазонок почала відчиняти двері.

– Камінь! – жалібно, ніби від болю, крикнув я, і в світлі смолоскипа побачив, що Ромілаю підсунув каменюку під саму завісу – точнісінько так, як я йому й казав. Він таки встиг зробити це, хоч амазонка вже приставила йому до горла спис.

Ромілаю поточився до мене. Цю картину я побачив у великій освітленій плямі, що пульсувала навкруг димучого полум’я. Амазонка зойкнула, коли я повалив її, смикнувши за ногу. Наконечник списа дряпнув до стіні; я подумки попросив Бога, щоб він не зачепив Ромілаю, і водночас стукнув амазонку головою об камінь. За таких обставин я не міг дозволити собі зважати на те, що вона – жінка. Світло погасло, і двері вмить зачинились, але не зовсім, бо вперлися в камінь; між ними та одвірком залишилася щілина, якої мені вистачило, щоб просунути туди пальці. І друга амазонка, й Бунамів прислужник тягли двері знадвору, але я розчахнув їх одним ривком. Я діяв мовчки. Мене овіяло нічне повітря, і я відразу почув себе краще. Спершу я вдарив другу амазонку ребром долоні – прийом, який я опанував у десантних військах. Цього вистачило. Я її покалічив, і вона впала. Все це відбувалося в тиші, бо й вони не подавали голосу, як і я. Збивши жінку з ніг, я посунув на чоловіка, і той кинувся навтіки, намагаючися сховатись у кімнаті, де лежав мертвий цар. Три стрибки – і я схопив його за чуприну. Я підняв його на відстані випростаної руки так, щоб він побачив моє обличчя у світлі місяця, який уже зійшов. Я загарчав. Шкіра в нього на обличчі натяглася вгору, очі перекосилися. Коли я здавив йому пальцями горло, Ромілаю підбіг до мене й заволав:

– Ой ні, пане, не треба!

– Я задушу цього виродка!

– Твоя його не вбивай!

– Не втручайся! – гарикнув я і, тримаючи мерзотника за чуприну, труснув його вгору й униз. – Він убивця. Чоловік, який лежить за стіною, загинув з його вини.

І все ж я перестав душити Бунамового чаклуна. Смикнувши за чуприну, я гойднув його виквацяне в крейду тіло. Він не видав ні звуку.

– Твоя його не вбивай, – повторив Ромілаю серйозним голосом. – Тоді Бунам не гонитися за нами.

– Моє серце жадає вбивства, Ромілаю, – сказав я.

– Твоя бути мені друг?

– Тоді я бодай переламаю йому кістки. Заради тебе я його не вб’ю. Ти маєш право вимагати від мене чого завгодно. Звичайно, я тобі друг. Але як бути з Дафу? Хіба він не був моїм другом? Ну гаразд, гаразд, я не ламатиму йому кісток, тільки дам доброго духопелу.

Але й духопелити того чоловіка я не став. Я затяг його, а також обох амазонок до кімнати, в якій були замкнені ми. Ромілаю забрав їхні списи, і ми зачинили двері на прогонич. А тоді зайшли в другу кімнату. Місяць уже підбився височенько, і все довкола було добре видно. Ромілаю взяв кошика з ямсом, а я тим часом підійшов до царя.

– Тепер твоя і моя іти?

Я заглянув під каптур савана. Обличчя було розпухле й грудкувате, дуже спотворене. Задуха вже зробила своє діло, і хоч як я любив Дафу, але тепер мусив відвернутися від нього.

– Прощайте, царю, – сказав я і рушив до виходу.

Та коли ми вже були в дверях, щось мене зупинило. Прив’язане до кошика левеня пирскало на мене, і я взяв його на руки.

– Що твоя робити?

– Це звірятко ми заберемо з собою, – сказав я.