Гендерсон, повелитель дощу

6

Над нагрітою сонцем водоймою, яка мерехтіла то зеленою, то жовтою, то темною барвами, кружляли хмари комарів. Я сказав Ітело:

– Вам не вільно шкодити цим створінням, я розумію. Ну, а коли тут з’явиться людина зовсім чужа – ось я, наприклад, – і дасть їм чосу, щоб зробити вам добро?

Я відчував, що не заспокоюся доти, доки не знайду способу приборкати цю звіроту і врятувати безневинне плем’я від страшної пошесті.

З того, як поставився до моїх слів Ітело, я міг зробити висновок, що за якимсь неписаним законом йому не дозволено заохочувати мене в цьому намірі, але в разі мого успіху він і решта арнюїв вважатимуть мене своїм рятівником і благодійником. Бо Ітело не відповів мені прямо, а все зітхав та приказував:

– Ой, сумний часи! Ой, поганий часи!

Тоді я пильно подивився на нього й запропонував:

– Ітело, довірте це мені.

І глибоко вдихнув крізь зціплені зуби, відчуваючи, що доля покладає на мене обов’язок стати згубою для цих жаб. Річ у тому, що арнюї їдять лише молоко і весь свій харч одержують від корів; м’ясо вони не споживають ніколи, тільки в церемоніальних випадках, коли корова помирає своєю смертю, і навіть це вони вважають формою людожерства і їдять зі слізьми. Тому загибель корів була для них справжнім лихом, і ті, хто втратив рідну худобину, щодня відбували похоронні обряди й вимушено їли м’ясо та плакали. Тож і не дивно, що їх опанував такий розпач. Коли ми відійшли, я почував себе так, ніби той нечистий ставок з його водоростями та жабами проник у мене, зайняв у мені якесь місце і хлюпає за кожним моїм рухом.

Ми попростували до призначеної для мене хижі (вона належала Ітело і Мталбі), бо я хотів трохи опорядитися перед тим, як мене відрекомендують цариці. Поки ми йшли, я прочитав принцові коротеньку лекцію:

– Ви знаєте, чому євреї зазнали поразки від римлян? Бо вони відмовлялися воювати в суботу. Те саме і з вашою водою. Що ви повинні зберегти насамперед – себе та корів чи звичай? Як на мою думку, то себе. Живіть, і ви створите новий звичай. Чому ви мусите загинути через жаб?

Принц вислухав мене і сказав тільки:

– Гм, дуже сікаво. Насвичайно сікаво.

Ми прийшли до оселі, яку нам із Ромілаю надали для мешкання; ця хижа стояла посеред подвір’я і, як і всі інші в селі, була кругла, зліплена з глини й накрита конічною стріхою. Усередині все хрустіло, було світло й порожньо. В досить широких – футів по три – проміжках між закіптюженими бантинами виднілися схожі на китовий вус довгі прожилки пальмового листя, яким була настелена стріха. Я сів на ослінчик, Ітело, який увійшов зі мною і залишив свій почет надворі, під гарячим сонцем, сів навпроти мене, а Ромілаю тим часом почав розпаковуватися. Денна спека досягла апогея, і повітря було зовсім нерухоме; тільки в листі та в очереті, в легкому бурштиновому конусі стріхи, що від неї струменіли пахощі сухої рослинності, я чув якийсь рух: там бігали, вовтузились і шаруділи всілякі крихітні створіння – жуки, а може, й пташки та миші. В ті хвилини я був надто втомлений, і мені не хотілося навіть випити (ми принесли із собою кілька фляг з віскі), я думав лише про лихо і про те, як винищити жаб у водоймі. Але принц хотів поговорити; спершу я сприйняв це як вияв чемності, але незабаром у мене виникло враження, що він до чогось веде, і я насторожився.

– Я навчатись у школа в Малінді, – сказав він. – Чудове місто, дуже й дуже гарне.

Згодом я побував у цьому Малінді; то був давній порт на східному узбережжі Африки, знаменитий у часи арабської работоргівлі. Ітело заговорив про свої мандри. Він і його друг Дафу, нині цар племені варірі, подорожували вдвох із півдня на північ. Вони плавали у Червоному морі в якихось старих коритах і працювали на залізниці, що її турки будували до Аль-Медіни перед великою світовою війною. З цим я був трохи обізнаний, бо моя мати вельми переймалася долею вірмен, а з творів Лоуренса про арабський світ я давно довідався, як поширилася на Близькому Сході американська освіта. Младотурки і, здається, навіть сам Енвер-паша навчалися в американських школах, хоча яким чином «Село ковалів» та «Ніжна Аліса й сміхотлива Аллегра» надихнули їх на війни, заколоти та різанину, становить цікаву тему для дослідження. Але цей принц Ітело з нікому не відомого пастушого племені, що жило на плато Гінчагара, та його друг із племені варірі ходили до місіонерської школи в Сірії. І обидва повернулися потім додому, в свою глушину.

– Гадаю, – сказав я, – це було великою подією у вашому житті – вибратись у світ і подивитися, як живуть люди в різних його кінцях.

Принц усміхався, але його поза раптом стала напруженою; він широко розчепірив коліна й уперся в долівку великим пальцем та суглобами решти пальців однієї руки. Він усе всміхався, і я зрозумів: зараз між нами має щось статися. Ми сиділи один навпроти одного на двох низеньких ослінчиках у критій сухою травою та пальмовим листям хижі, дуже схожій на величезний кошик для шитва; і все, що доти зі мною було – і довгий перехід через пустельне плоскогір’я, й іржання зебр уночі, і сонце, яке щодня рухалося вгору й униз, наче музична нота, і африканські барви, і вмирущі корови, й тужіння за ними, і жовта вода у ставку, і жаби, – так вплинуло на мій розум і почуття, що мій організм перебував у дуже хисткій рівновазі. Хисткій, щоб не сказати небезпечній.

– Принце, в чому річ? – запитав я.

– Коли до нас приходити гість-чужинець, ми з ним змагатися. Так треба, щоб познайомитись. Неодмінно треба.

– Це справді схоже на усталений звичай, – невпевнено промовив я. – А скажіть, чи не могли б ви бодай один раз відступитися від нього або відкласти на потім? Адже я геть виснажений.

– О ні, – сказав Ітело. – Хто прийти, повинен боротися. Так у нас завжди.

– Розумію, – відповів я. – І ви, звичайно, тут чемпіон?

На це запитання я й сам міг би дати відповідь. Звичайно ж, Ітело був чемпіон, і саме тому він вийшов мені назустріч, і саме тому ступив зі мною до хижі. Тепер я збагнув також, чому зчинили такий галас дітлахи, які з’юрмилися біля сухого річища на околиці села, – вони знали, що буде змагання.

– Даруйте, принце, – сказав я, – але я ладен здатися вам без бою. Он які у вас могутні м’язи, а я, як бачите, значно старший за вас.

Ці слова Ітело пустив повз вуха. Він схопив мене рукою за шию і почав пригинати мою голову вниз. Здивований, але так само чемно я попросив його:

– Не треба, принце. Не робіть цього. Мені здається, я належу до вищої вагової категорії, ніж ви.

Правду кажучи, я хотів викрутитися з цієї халепи і не знав як. Ромілаю стояв поруч, але вдав, ніби не помітив блискавичного погляду, яким я скинув на нього. Мій білий шолом, у якому я носив паспорт, гроші та папери, впав у мене з голови, і довгі, давно не стрижені кучеряві патли настовбурчились у мене на карку, а Ітело все тяг і тяг мене донизу за собою. А я тим часом напружено міркував, намагаючись збагнути суть того, що діється. Цей Ітело був страшенно дужий, він сидів на мені верхи у своїх просторих білих панталонах та в короткій матросці і валив мене додолу. А я з усієї сили притискав руки до боків і дозволяв йому тягти і штовхати мене як йому заманеться. Я вже лежав долічерева, обличчям у пилюзі, а мої ноги волочилися по долівці.

– Ну ж бо, ну ж бо! – повторював він. – Вам слід боротися зі мною, шановний гостю.

– Принце, я борюся, – відповів я.

Та він мені не вірив – і важко було його за це винуватити; навалившись на мене у своїх обвислих білих штанцях, зі своїми величезними ногами та голими ступнями, що були такого самого кольору, як і руки, він ліг на бік, здавив мені горло й почав підсовувати під мене ногу, щоб підважити мене й перекинути на спину. Важко дихаючи (значно ближче до мого обличчя, аніж мені хотілося б), він казав:

– Боріться! Ну ж бо, Гендерсоне, боріться! В чому справа?

– Ваша високосте, ви зважте на те, що я майже десантник, – відповів я. – Я був на війні, і в таборі «Кемп-Блендінг» нас навчали страшних прийомів, навчали вбивати, а не боротися. Тому боротись я не вмію. Але нікому не порадив би зійтися зі мною в смертельному двобої. Я можу, скажімо, роздерти супротивникові щоку, заклавши йому пальця в рот, я вмію ламати кості й видавлювати очі. Звісно, я не прагну скористатися цією наукою на ділі. Я завжди уникаю насильства. Якось нещодавно я тільки підвищив голос, і вже це призвело до сумних наслідків. Розумієте, – я відсапувався і чмихав, бо пилюга вже набилася мені в ніс, – хоч нас і навчили всіх тих жахливих речей, мені воно було зовсім не до душі. Отож краще не борімося. Ми стоїмо на надто високому щаблі цивілізації, – провадив я, – тож ліпше віддаймо всі свої сили розв’язанню проблеми з жабами.

І поки він усе відривав і відривав мою голову від долівки, поки давив мені на горло, я раптом збагнув, що повинен сказати йому справді важливу річ. І я сказав:

– Ваша високосте, я серйозно міркую над цією проблемою.

Він мене відпустив. Йому, звісно хотілося, щоб я вчинив шалений, упертий опір, – а я розчарував його в цих сподіваннях. Я міг прочитати все це з виразу його обличчя, поки обтирався від пилюки синьою ганчіркою, що належала господині хижки. Я стягнув той клапоть із бантини. Тепер ми, з погляду Ітело, певно, познайомилися за всіма правилами. Побачивши трохи світу, принаймні ту його частину, що лежить між африканським містечком Малінді й Малою Азією, він мусив знати, що на світі існують і тюхтії, а мене він, судячи з його вигляду, заніс саме до цієї категорії людей. Звісно, я дуже занепав – до такого стану довів мене і внутрішній голос, що так довго бубонів: «Я хочу, хочу!» – і виснажлива мандрівка. Я став дивитися на явища та події як на розмаїті ліки, або корисні, або згубні для мого самопочуття. О, моє самопочуття! Скільки я про нього торочу! Це воно примушувало мене притуляти руку до грудей, як на давній картині, де зображено генерала Монкальма, що конає на Авраамовій рівнині. Смуток і журба зробили мене фізично важким, хоча колись я, як на свою вагу, був моторний і спритний. Приблизно до сорока років я грав у теніс і одного сезону поставив рекорд, зігравши п’ять тисяч сетів; того літа я, по суті, і їв, і спав поза домом. Я гасав на корті, наче кентавр, і бив по м’ячу з такою силою, що від моїх ударів ламалися ракетки, утворювалися ямки на ґрунтовому майданчику, обривалися сітки. Я розповів про це, аби ви знали, що не завжди я був такий сумний і вайлуватий.

– Я певен, вас тут ніхто й ніколи не поборов, адже так? – запитав я.

– Авжеж, так. Я завжди перемагати, – відповів Ітело.

– Це не дивує мене анітрохи.

Ітело відповідав мені недбало й насмішкувато мружив очі, бо оскільки я дозволив, щоб мене тицьнули мордою в пилюку, то він вважав, що тепер ми познайомилися за всіма правилами і дійшов висновку, що попри мій велетенський зріст я цілком безпорадний – грізний на вигляд, але хирлявий, мов тотемний ідол або людський різновид галапагоської черепахи. І тоді я зрозумів, що повернути його повагу можна тільки в один спосіб: розохотитись і поборотися з ним як слід. Отож я відклав убік свого шолома, стягнув із себе теніску й сказав:

– Ну, а зараз, ваша високосте, спробуємо по-справжньому.

Такому повороту подій Ромілаю зрадів не більше, ніж тоді, коли Ітело викликав мене на двобій, але втручатися було не в його звичаях, і він лише дивився, повернувши до нас свого абіссінського носа, майже геть затіненого кучмою волосся. Що ж до принца, який сидів з неуважним, байдужим виразом, то цей ожив і засміявся, коли я почав скидати теніску. Він підвівся, став у стійку і виставив перед собою руки. Так само зробив і я. Ми почали кружляти в невеличкій хатині. Потім стали пробувати захвати, і м’язи так і заграли на його руках та плечах. Тоді я вирішив, що мені слід якомога швидше використати свою перевагу у вазі, перці ніж у мені пробудиться гнів, бо якби принц завдав мені болю – аз такими м’язами він зробив би це легко, – я міг утратити голову і вдатися до одного з прийомів, яких мене навчили в десантних військах. Отож я застосував дуже простий випад: буцнув супротивника черевом (ім’я «Френсіс», колись витатуюване на ньому, вже добряче розповзлося), водночас зробивши йому підніжку й щосили штовхнувши його в голову. За допомогою цього нехитрого, але несподіваного прийому я збив Ітело з ніг. Я сам здивувався, що це мені так легко вдалося, хоча штовхнув я його досить брутально – і черевом, і обома руками; я подумав, що падає він з наміром застосувати проти мене якийсь трюк, тому не став цього чекати, а вмить навалився на нього всією своєю вагою, надавивши йому на обличчя обома долонями. В такий спосіб я затулив йому очі й рота, урвав дихання і добре стукнув головою об долівку, вибивши з нього дух, хоч який Ітело був кремезний і дужий. Коли під таким моїм натиском він простягся на маті, я наступив коліньми йому на руки і в цей спосіб припечатав його до землі.

Радіючи, що мені не довелося вдаватись до вбивчих прийомів, я відразу й відпустив його. Я добре розумів, що на мою користь зіграв ефект несподіванки (або везіння) і що боровся я не зовсім чесно. Ітело дуже розгнівався – я бачив це з того, як змінився колір його шкіри, хоча чорні рамки навколо очей анітрохи не посвітлішали, – але не сказав ні слова, лише скинув із себе матроску та зелений шарф і глибоко втягнув у груди повітря, від чого м’язи на його животі заграли, перекочуючись до хребта. Ми знову почали кружляти і зробили по хижі кілька кругів. Я зосередив свою увагу на ногах, бо ноги в мене найслабші і я завжди ходжу, ніби запряжений у плуга кінь, уся сила якого в шиї, у грудях, у животі й у морді, авжеж, у морді. Здається, він зрозумів, що найкращим для нього шансом було повалити мене на мату, де я не зміг би застосувати проти нього своєї маси, і поки я стояв, нахилившись у його бік і водячи руками, наче краб клішнями, він швидко пірнув під мої руки, схопив мене нижче підборіддя і вмить опинився в мене за спиною; моя голова була затиснута, і він почав здавлювати її. Власне, це був не справжній борцівський захват, а захват на взірець того, який трапляється в боксі. Одна його рука залишилася вільна, і він міг нею затопити мені в обличчя, але це, мабуть, не дозволялося правилами. Натомість Ітело пригнув мене додолу й спробував повалити на спину, але я впав долілиць і дуже боляче вдарився, мені навіть видалося, що я роздер собі живота, вгору від пупа. Я гепнувся також носом, і мене опанував страх, чи, бува, не розколовся його корінь: я майже відчував, як у розколину між кістками проникає повітря. Але якимсь дивом мій мозок не весь затуманився, в ньому збереглася чиста місцина для тверезих висновків, що вже було чималим моїм досягненням. Від того сльотавого дня, коли я колов дрова і мене вдарило цурпалком, і я подумав: «Ось вона, мить істини!» – я вочевидь відкрив, як здобути перевагу з такого досвіду, і це принесло мені користь, і тепер, хоча тепер моє відкриття прибрало іншої форми, тепер я подумав не: «Ось вона, мить істини!» – а трохи іншими словами, і навряд чи вони видадуться комусь більш дивними чи незвичайними, моя думка сформувалася приблизно так: «Ось вона, та хвилина, коли пробуджується мій дух».

А тим часом принц Ітело обхопив ногами мої груди; моє опасисте черево не дозволило б йому зімкнути цей захват нижче. Коли він мене здавив, я відчув, що кров у моїх жилах зупинилася, рот роззявився, язик вивалився назовні, а очі полізли з орбіт. Але мої руки діяли, і я, натиснувши обома великими пальцями на його стегно поблизу поліна, вдавивши їх у м’яз (здається, його називають «привідним м’язом»), домігся, щоб нога розігнулась і захват ослаб. Зіп’явшись на ноги, я схопив принца за чуб; він був у нього короткий, але з моїх пальців не вислизнув. Повернувши йому голову, я перехопив його зі спини й різко крутонув. Потім узявся за пасок на штанях, просунувши пальці всередину, й підняв Ітело високо вгору. Я не пожбурив його далеко, щоб не пошкодити стріхи, а просто кинув додолу й знову підняв і кинув, двічі вибивши з нього дух.

Мабуть, він анітрохи не сумнівався в своїй перемозі, коли побачив мене, здоровенного тілом, але старого, з великим черевом і вкритого потом, вайлуватого й сумного. Не можна винуватити його за те, що він вважав себе дужчим і спритнішим. І тепер я мало не шкодував, що не він став переможцем, бо коли він летів униз, головою вперед, я побачив, – так іноді схоплюєш поглядом якусь річ, скажімо, пляшку, що падає з водою Ніагарського водоспаду, – скільки смутку було у виразі його обличчя. Він не міг повірити, що старий, неоковирний людський цурпалок, на зразок мене, позбавив його чемпіонських лаврів. І коли я гепнувся на принца всім тілом удруге, його очі закотились, і не тільки від того, що на нього навалилася така вага.

Звичайно, я не мав найменшого бажання зловтішатися чи поводитись, як гордий звитяжець, можете мені повірити. Я почував себе так само зле, як і він. Коли голова Ітело вдарилась об долівку, вся стріха мало не обвалилася на нас. Ромілаю стояв збоку, прихилившись до стіни. Хоча в грудях у мене аж заболіло, коли я збагнув, що здобув перемогу, а серце моє стислося, я все ж таки наступив на принца коліном, щоб притиснути його лопатками до підлоги, бо якби я відпустив його, не поклавши, як належить, на лопатки, він би глибоко образився.

Коли б такий двобій відбувся в дикій природі, він би переміг, я ладен об заклад побитись, але він змагався не з простою мускульною силою. Це було й змагання духу, бо коли йдеться про боротьбу, мене слід зарахувати до особливої категорії, ще з самого малечку я боровся майже без перепочинку.

– Ваша високосте, не беріть цього близько до серця, – сказав я йому.

Він затулив обличчя долонями, що мали колір зволоженого граніту, і навіть не намагався підвестись на ноги. Я хотів якось утішити його, але на думку мені спадали лише слова, якими користувалася за таких обставин Лілі. Я знаю з біса добре, що на моєму місці вона б зашарілася, потім зблідла, втупила погляд перед себе і, хапаючи ротом повітря, почала б торочити щось геть недоречне. Сказала б, що кожна людина збудована лише з плоті й кісток, і що всяк, хто хизується своєю силою, рано чи пізно зазнає ганьби, і таке інше. Я міг би слово за словом повторити все, що виголосила б Лілі, але сам я був здатний тільки мовчки співчувати. Мало того, що вони терпіли від посухи та нашестя жаб, на довершення лиха ще й я припхався з пустелі – вигулькнув із сухого річища струмка Арнюї зі своєю австрійською запальничкою – і прийшов у село, й двічі підряд повалив його на долівку. Нарешті принц зіп’явся на коліна, посипаючи пилюкою собі голову, а потім узяв мою ногу, взуту в шведський черевик на гумовій підошві – спеціальне взуття для пустельної місцевості – й поставив собі на голову. Стоячи в цій принизливій позі, він заплакав слізьми гіркішими, ніж ота дівчина чи вся делегація, яка зустріла нас біля втиканого колючками сільського муру. Але я повинен сказати вам, що не тільки через свою поразку плакав Ітело так гірко й розпачливо. Він був у полоні надзвичайно глибоких і суперечливих почуттів та переживань. Я спробував забрати свою ногу з його голови, але він усе тримав і тримав її там, приказуючи:

– О шановний гостю Гендерсоне! О Гендерсоне, тепер я вас знати. О, тепер я вас добре знати!

Я не міг промовити вголос того, що почував, а мав би йому сказати: «Ні, ви мене не знаєте. І не знатимете ніколи. Горе підтримує в мені силу, і тому це тіло таке дуже. Воно вергає каміння, заливає бетон, коле дрова й доглядає свиней; моя сила – сила людини нещасної. Це не був справедливий двобій. Я віддаю вам свою перемогу, ви краща людина, ніж я».

Чомусь я ніколи не міг примусити себе програти жодне змагання, хоч би як старався. Навіть граючи в шашки зі своїми малими дітьми, попри всі маневри, до яких я вдавався, аби дати їм перемогти, і навіть у тих випадках, коли їхні губки тремтіли від розчарування (немає сумніву, що в такі хвилини дітлахи ненавиділи мене!), я проводив шашку через усю шахівницю і звитяжно вигукував: «Ось я й у дамках!» – хоча подумки знай повторював: «Ох ти ж дурень, дурень, дурень!»

Та я не уявляв собі по-справжньому, як почувається принц, аж поки він не звівся на ноги й не поклав посипану пилюкою голову мені на плече, сказавши, що відтепер ми друзі. Це вразило мене просто в те місце, де жеврів вогник мого життя, в самісінький мій духовний центр, і я відчув водночас і біль, і вдячність і сказав:

– Ваша високосте, я гордий, я щасливий!

Він узяв мене за руку досить незграбно, але зворушливо. Я густо почервонів – освітитися таким сяйвом, мабуть, має право немолодий чоловік після такої перемоги. Але я спробував принизити значення цієї події і сказав йому:

– На моєму боці досвід. Ви ніколи не довідаєтеся, скільки його в мене і якого він ґатунку.

– Я тепер знати вас, Гендерсоне. Я знати вас, – відповів він.