16


Затулені пальмовим листям двері виводили з цієї маленької кімнати в довгу галерею. Тату відчинила для нас ці двері й рушила вслід за нами. Цар був уже далеко попереду. Я спробував його наздогнати, пішов швидше й одразу відчув, як боляче покалічив напередодні ноги, бігаючи босий по гострому камінню. Отож я плентав, шкандибаючи й накульгуючи. Тату простувала за мною своїм твердим військовим кроком. Вона взяла двері до внутрішнього царського покою на засув, щоб ніхто не пішов за нами, а коли ми поминули галерею, що була завдовжки близько півсотні футів, Тату підняла ще один дерев’яний засув на дверях у протилежному її кінці. Той засув був важкий, наче залізний, бо в старої жінки аж коліна підігнулися, але вона була міцно збудована й знала свою справу. Цар пройшов у двері, і я побачив сходи, які спускалися донизу. Вони були досить широкі, але вели в непроглядну темряву. З тієї чорноти підіймався гнилий сморід плісняви, і я мало не задихнувся. Але цар без вагань пірнув у затхлу пітьму, і я, намагаючись притлумити страх, від якого стислося серце, подумав: «Тут згодилася б шахтарська або тюремна лампа. Та відступати пізно. Якщо треба йти вниз, я піду. Раз, два, три – і вперед, капітане Гендерсон!» Як бачите, в цю непевну хвилину я звернувся до свого військового «я». В такий спосіб я заспокоїв тривожні відчуття, примусив свої ноги нести мене далі й рушив у темряву.

– Царю! – гукнув я, опинившись у непроглядній чорноті.

Але відповіді не було. Мій голос затремтів, повернувся до мене відлунням, а потім до мого слуху долинуло швидке тупотіння на нижніх сходинках. Я простяг перед собою руки, проте не знайшов ні поручнів, ні стіни. Тоді я почав обережно мацати ногою і з’ясував, що сходи широкі й рівні. Усе світло згори було відтяте, коли Тату з виляском зачинила двері. В наступну мить я почув, що важкий засув упав на місце. Тепер у мене не лишилось іншої ради, як іти далі вниз або сісти на сходах і чекати, коли цар повернеться. В цьому другому випадку я ризикував утратити його повагу і всю ту славу, яку здобув напередодні, здолавши непокірну Мумму. Тому я не зупинився, а рушив уперед, твердячи собі, яка велика людина цей Дафу і який він геній, бо нижче оцінити його не можна. А ще я думав про те, як вразила мене краса його особистості, про те, як його мугикання нагадало мені про жарку ніч у Нью-Йорку й електростанцію на Шістнадцятій вулиці, про те, як ми з ним подружили і як поєднала нас угода про взаємну щирість, і, нарешті, про те, як він провістив, що благородство має велике майбутнє. З усіх пунктів у цьому каталозі останній припав мені до душі найбільше. Отак я шкандибав помацки своїми зраненими ступнями і повторював сам собі: «Май віру, Гендерсоне, пора тобі навчитися вірити людям». Зненацька попереду зблиснуло світло, і я побачив кінець сходів – такі широкі вони були через примітивну архітектуру палацу. Я стояв тепер під будівлею. Світло проникало сюди крізь невеличкий отвір у мене над головою; наприпочатку воно було жовте, але, відбившись від каміння, стало сіре. Горішній отвір був перекритий двома прогоничами, щоб навіть дитина не могла крізь нього пролізти. Розглянувшись навколо, я знайшов вузький, продовбаний у граніті прохід, який вів униз до ще одних кам’яних сходів. Ці сходи були вужчі й спускалися на більшу глибину. Придивившись уважніше, я побачив, що вони побиті і зі щілин у каменях проросла трава.

– Царю! – погукав я. – Царю, де ви там, ваша величносте?

Але знизу нічого не долинуло, крім протягів теплого повітря, що розгойдували павутину на стінах. «Куди він так поспішає?» – подумав я, і від хвилювання мої щоки засіпалися. Я рущив далі. Замість ставати прохолоднішим, повітря тут здавалося ще теплішим, сіро-жовте світло заповнювало кам’яний простір. Здавалося, воно просочується крізь стіни, наче крізь фільтр, а повітря хлюпотить і погойдується, як вода. Я дійшов до дна. Останні кілька приступок були земляні, і підмурки стін теж були присипані ґрунтом. Це нагадало мені мерехтливе присмеркове видіння в Баньюль-сюр-Мер, у тому акваріумі, де я побачив восьминога, що притис голову до скла. Та коли там мені було холодно, то тут – дуже жарко. Я йшов далі, і в мене виникло відчуття, що моє спорядження – насамперед шолом, звичайно, але й зелені шовкові штани повелителя дощу, тонкі й легенькі, – це зайвий і непотрібний тягар. Помалу стіни розступились, утворюючи ніби печеру. Ліворуч у темряву відходив тунель. Заглиблюватися туди мені, певна річ, аж ніяк не кортіло. З протилежного боку я побачив вигнуту півколом стіну, а в ній великі двері з дерев’яними ґратами. Двері були прочинені, і скраю на них я побачив пальці руки Дафу. Секунд двадцять я більш нічого від нього не бачив, але тепер у мене не лишилося жодних сумнівів щодо того, куди він мене привів. Низьке рипуче муркотіння за дверима все пояснювало. Переді мною була оселя лева – але не того, якого цар Дафу мав зловити. А що двері були незачинені, то я визнав за краще не ворушитися. Я завмер там, де стояв, адже між диким звіром, якого я вже краєм ока побачив, і мною був тільки цар. Я ще не знав, які в нього стосунки з цим левом, одначе здогадався, що сам він увійшов би до його оселі без найменших вагань, але спершу мав намір підготувати звіра до моєї появи. Цар хотів, щоб я ступив туди разом з ним. Не було найменшого сумніву, що він привів мене сюди саме з такою метою. І тепер, коли я чув це рипуче лагідне й грізне муркотіння, я почував себе так, ніби сиджу верхи на напнутій линві, обхопивши її коліньми. Хоча мені було наказано довіритися своєму провідникові, як солдат я мав подумати про можливий шлях відступу, і тут я опинився в дуже невигідному становищі. Якби я побіг угору сходами, то наштовхнувся б на замкнені двері, і марно було б стукати в них чи кричати. Тату ніколи б мені не відчинила, і я вже бачив, як лев женеться за мною, стрибаючи по сходах, а потім я лежу, придавлений лапами звіра, що вимазав морду в моїй крові. Я уявляв собі, що насамперед лев візьметься за печінку, бо хижаки нібито мають звичай негайно з’їдати цей найпоживніший і найцінніший орган. Я міг би кинутися навтіки в темний тунель, але й тунель імовірно вів лише до інших замкнених дверей. Тому я стояв у своїх бридких зелених штанях із несвіжими жокейськими трусами під ними й намагався опанувати себе. Тим часом муркотіння й гарчання подужчало, тоді притихло, і нарешті я почув і голос царя; він звертався до лева то мовою варірі, то по-англійському – певно, заради мене, щоб підбадьорити мене.

– Заспокойся, люба, заспокойся. Іди сюди, моя лялечко.

Отже, то була левиця. Говорив він тихо й спокійно, умовляючи її не хвилюватись, потім, не підвищуючи голосу, сказав до мене:

– Гендерсоне-сунго, тепер вона знає, що ви тут. Підходьте ближче, але дуже повільно – маленькими кроками.

– А може, не треба, величносте?

Він одірвав руку від дверей, випростав її в мій бік і поворушив пальцями. Я ступив крок уперед, і в ту мить, признаюся щиро, на мою совість упала тінь кота, якого я намагався застрелити під картярським столом. По суті, я не бачив нічого, крім руки Дафу. Він усе манив мене пальцями, і я підходив коротесенькими кроками у своїх черевиках на гумовій підошві. Гарчання звіра тепер упиналося мені в тіло гострими шпичаками, і білі плями, схожі на срібні долари, пропливали в мене перед очима. Між цими матовими прогалинами я бачив тіло хижака, яке снувало туди-сюди за отвором дверей – спокійна, кровожерлива морда, ясні очі й важкі лапи. Дафу сягнув рукою назад і доторкнувся до мене; потім схопив пальцями мене за лікоть і підтяг до себе; тепер я стояв поруч із ним, і він тримав мене під руку.

– Царю, навіщо я вам тут потрібен? – запитав я пошепки.

Левиця, обертаючись, тицьнулась у мене, і коли я відчув її доторк, у мене вихопилося спазматичне зітхання.

– Не зважайте, – сказав цар і знову заговорив до левиці: – Ось моя люба, моя дівчинко, це – Гендерсон.

Левиця потерлась об Дафу, і я відчув її вагу крізь його тіло. Вона була вища, ніж нам по пояс. Коли цар погладив її, вусатий рот у неї зморщився, і корінці шерстинок потемніли. Потім вона відійшла, обернулася, підійшла знову і цього разу почала обстежувати мене. Я відчув, як вона тицьнула мордою спочатку мені під пахви, а потім між ноги, від чого мій член умить зморщився і шмигнув під захист навислого живота. Міцно мене тримаючи, цар усе промовляв і промовляв до левиці лагідним, заспокійливим голосом, а тим часом від її дихання ворушився зелений шовк моїх штанів сунго. Я прикусив щоку зубами – не лише здоровими, а й пеньками, на яких колись був закріплений зламаний міст, і водночас очі в мене повільно заплющились, а моє обличчя перетворилося, як я виразно усвідомлював, на трагічну маску надії, зверненої до долі. Я страждав. («Перед тобою рештки невдалого життя – забери їх!» – було написано на моєму обличчі). Проте левиця відвела морду від моєї пахвини й знову заходила сюди-туди, а цар, утішаючи мене, сказав:

– Усе гаразд, Гендерсоне-сунго, усе гаразд. Вона досить легко погодилася прийняти вас.

– Звідки ви знаєте? – спитав я, насилу проштовхуючи слова крізь пересохле горло.

– Звідки я знаю? – У царевому голосі прозвучали довірчі нотки. – Ще б пак я не знав! – Він тихо засміявся і додав: – Бо я знаю її, як самого себе. Знайомтеся – це Атті.

– Дуже приємно. Вам це може здаватися очевидним, – сказав я, – але мені…

Слова застрягли у мене в горлі, бо левиця саме рвучко обернулась, і я перехопив її погляд. Очі в неї були такі великі, такі прозорі – наче озера гніву. Потім вона проминула мене й потерлася об Дафу; її черево м’яко погойдувалося, вона знову обернулась і тицьнулася головою йому в руку, прийнявши від неї пестливий доторк. Потім знову відійшла в найдальший куток своєї кам’яної оселі, в яку просочувалося сіре з жовтавим відтінком світло.

Назад левиця вернулася попід стіною, і, коли вона заричала, плями ластовиння, з яких стриміли її вуса, стали оксамитово-чорними. Цар покликав її радісним і грайливим голосом, з африканським носовим призвуком та співучими нотками:

– Атті, Атті! – А тоді сказав: – Ну хіба ж вона не красуня? – І застеріг мене: – Ви стійте тихо, Гендерсоне-сунго.

Я в розпачі прошепотів:

– Благаю вас, не ворушіться й ви!

Але він не звернув на мене уваги.

– Царю, Бога ради…

Дафу спробував подати мені знак, щоб я не тривожився, але так захопився своєю левицею, показуючи мені, які щасливі у них взаємини, що коли відступив від мене, то його крок мало чим різнився від стрибків напередодні на арені, де він підкидав і ловив черепи. Атож, як і вчора, він танцював і підстрибував на своїх дужих ногах, взутих у гаптовані золотом білі пантофлі. Було щось горде і, здавалося, щасливе в цих ногах, обтягнутих акуратними вузькими штаньми. Навіть крізь напружений страх у мою свідомість проникла думка, що людина з такими ногами має почувати себе щасливою. Одначе мені хотілося, щоб він не надто зловживав тим щастям і не демонстрував своєї дружби з левицею в такий спосіб, бо необмежена довіра часто буває вступом до катастрофи, або мій життєвий досвід гроша мідяного не вартий. Проте левиця спокійно трюхикала поруч із ним, дозволяючи його пальцям пестити собі голову. Він повів її в протилежний кінець підземелля, далі від мене, де під самою стіною на грубих окоренках був настелений дерев’яний піл чи то широка лава-поміст. Там він сів, узявши її голову собі на коліна, чухаючи її і пестячи, а вона вдавала, ніби боксує з ним, присівши на задні лапи, а передніми легенько б’ючи його. Я бачив, як заворушилися плечі левиці, коли Дафу потяг її за вуха, маленькі й круглі. Я навіть на дюйм не змінив пози, в якій цар мене залишив, навіть не поправив шолома, що з’їхав мені на брови, бо в своєму неймовірному напруженні я надто морщив лоба. Я стояв нерухомо, напівоглухнувши, напівосліпнувши, з перехопленим горлом та зсудомленими м’язами. Тим часом цар прибрав властиву йому вільну позу, злігши на лікоть. Він здавався дивовижно розслабленим, і в мене було таке враження, ніби кожна мить його земного життя позначена осяйним ореолом – знаком найвищого дару природи. Атті поставила передні лапи на поміст і лизала Дафу в груди. Її язик, плавно вигинаючись, терся об його шкіру; він підняв ногу і грайливо поклав її левиці на спину. В цю мить я мало не зомлів – не знаю, чи то від страху за його безпеку, чи то з якоїсь іншої причини. Можливо, від захвату. Чи замилування. Дафу випростався на лаві на всю свою довжину, а влягтися цей цар умів, як ніхто у світі. В його виконанні це було шедевром артистичного мистецтва, і він, мабуть, не жартував, коли сказав, що, лежачи, підтримує себе у формі, бо й справді така поза начебто додавала йому життєвої снаги. Левиця з лагідним густим муркотінням присіла на свої великі задні лапи зі схованими в подушечки пазурями і стрибнула на поміст, де пройшлася сюди-туди, поглядаючи на мене, ніби охороняла спочинок царя. Коли я перехопив її ясний, глибокий погляд, мені привиділася в ньому грізна нещадність, властива самій природі. В ньому не було відвертої погрози, не було нічого особистого, але моє волосся, хоч і придавлене шоломом, заворушилося на голові. Мене й далі мучила невиразна тривога, що про мій нездійснений намір учинити злочин проти кота тут могли якось довідатись. Я згадував і про те, як пробудився мій дух.

Чи правильно я оцінив значущість того моменту? Чи міг я знати, що та година стане для мене Судною Годиною?

Але щодо поведінки вибору в мене не було. Я міг лише стояти нерухомо. І я стояв. Та ось цар випростав руку під черевом у левиці, яка саме переступала через нього, ходячи туди й сюди. Він показав на двері й мовив:

– Будь ласка, зачиніть їх, пане Гендерсон. Відчинені двері діють їй на нерви.

– А можна мені поворухнутися? – запитав я.

Мій голос прозвучав так хрипко, наче горло в мене заржавіло.

– Можна, але повільно, – сказав він. – Ви не турбуйтесь, Атті поведеться так, як я їй накажу.

Я обережно поточився до дверей і коли нарешті досяг їх, рухаючись повільно-повільно, мене раптом опанувало невтримне бажання переступити через поріг, сісти вже потойбіч і там почекати. Але за жодних обставин, хоч би чого це мені коштувало, я не міг дозволити, щоб моя дружба з царем ослабла. Тому я прихилився до дверей і зачинив їх вагою свого тіла, глибоко зітхнувши, коли налягав на них. Я почував себе геть розбитим. Я не міг переживати кризу за кризою і знову кризу – як за два останні дні.

– А тепер підійдіть сюди, Гендерсоне-сунго, – сказав цар. – Поки що все у вас виходить чудово. Можете рухатися трохи швидше, тільки не рвучко. Ближче до нас ви будете в більшій безпеці. Леви далекозорі. Очі в Атті пристосовані бачити на відстані. Ну ж бо, підходьте.

Я став наближатися до них, стримуючи дихання і подумки проклинаючи й царя Дафу, і його левицю, тремтячи і втупившись у кінчик її хвоста, що ковзав сюди-туди з розміреністю метронома. Опинившись посеред підвалу, я мав таке відчуття, що на всьому білому світі немає для мене жодної точки опори.

– Ближче підходьте, ближче, – сказав цар і зробив знак двома пальцями. – Вона звикне до вас.

– Якщо я доти не помру, – сказав я.

– О ні, Гендерсоне, вона вплине на вас, як уже вплинула на мене.

Коли я підійшов на відстань випростаної руки, він потяг мене до себе, водночас лівою рукою відтрутивши морду левиці вбік. З великими труднощами я видерся на ту лаву-поміст. Насамперед я спробував утерти обличчя від поту. Та марно, бо внаслідок лихоманки воно було сухісіньке. Атті пішла в кінець помосту, потім рвучко повернула назад. Цар відвів її морду від моєї потилиці, що настовбурчилася, наче морський їжак, коли левиця тицьнулася в неї. Атті обнюхала мою спину. Цар усміхався, вважаючи, що наші взаємини розвиваються чудово. Я тихо заплакав. Потім левиця відійшла, і цар сказав:

– Не тривожтеся так, Гендерсоне-сунго.

– О, величносте, я нічого не можу з собою вдіяти! Це сильніше за мене. І справа не тільки в тому, що я її боюся, а я таки боюся її – і дуже. Надмірна яскравість суміші – ось що мене діймає. Яскравість суміші. Я й сам не розумію, чому я не годен терпіти страх, з яким давно знайомий і який лизав мене так часто. – І я захлипав, але не дуже голосно, щоб чогось не сталося.

– Ліпше помилуйтеся красою цього звіра, – сказав він. – Не думайте, що я піддаю вас такому тяжкому випробуванню заради самого випробування. Ви, либонь, гадаєте, що це – перевірка нервів? Промивання ваших мізків? Клянуся честю, ви помиляєтесь. Якби я не був твердо переконаний, що Атті в усьому мене послухається, я вас сюди не привів би. Невже ви гадаєте, що я здатний на підлоту?

Його рука з гранатовим перснем лежала на шиї в левиці.

– Якщо ви залишитеся там, де стоїте, – сказав він, – то я гарантую вам цілковиту безпеку.

Він стрибнув з помосту, і рвучкість його рухів укинула мене в шок. Я відчув, як у моїх грудях вибухнув жах. Левиця стрибнула за ним, і обоє відійшли на середину підземелля. Він зупинився і щось владно їй сказав. Вона сіла. Дафу знову заговорив, і левиця повалилася на спину й роззявила пащу, а він присів навпочіпки й засунув руку їй між зуби, майже торкаючись поморщених губів; а тим часом її хвіст вигнувся дугою на кам’яній підлозі і рвучко метлявся сюди-туди. Забравши руку з пащі, цар звелів левиці підвестись, а тоді підліз під неї і обхопив її ногами за тулуб. Його ступні в білих пантофлях схрестилися в неї на стегнах, а руки – на шиї. Обличчя притулилося до її морди, і вона носила його сюди-туди, а він з нею розмовляв. Потім Атті рикнула, але, мабуть, не на нього. Отак несучи його, вона обійшла все підземелля і повернулася до помосту, де зупинилася, тихо муркочучи своїм низьким муркотінням і морщачи губи. Цар висів на ній у своїх червоних штанях і дивився на мене. Отже, дарма я вважав, що бачив у світі чимало дивного! Тепер з’ясувалося, що я не бачив анічогісінько! Коли Дафу висів під черевом у левиці, усміхаючись мені знизу вгору своїми товстими губами, я усвідомив, що доти чогось такого я навіть уявити собі не зміг би. Оце справді був талант – власне, геній, якщо висловитися точніше. Атті це теж усвідомлювала. Тут не треба було добре знати звірів, щоб зрозуміти: вона любила цього чоловіка. Любила! Своєю звіриною любов’ю. Я теж його любив. А хто б зміг його не полюбити?

– Такого я ще ніколи не бачив, – сказав я.

Цар відірвався від Атті, одіпхнув її коліном і стрибнув на поміст. У цю ж таки мить вона стрибнула за ним, і дощана споруда задвигтіла під її вагою.

– Тепер ви дивитеся на це інакше, чи не так?

– Авжеж, інакше, царю. Зовсім, зовсім інакше.

– Проте я бачу, ви й досі боїтеся її, – сказав він.

Я хотів відповісти, що вже не боюся, але, хоч м’язи мого обличчя й заворушилися, я не зміг промовити ці слова. Потім я закашлявся, затуливши кулаком рота, мої очі набігли слізьми, і нарешті я сказав:

– Це рефлекс.

Левиця ходила біля нас. Цар узяв мене за руку – я не зміг йому опертися – і притис мої пальці до її боку. Шерсть повільно ковзнула під ними, і нігті мов загорілися. Кістки в долоні розпеклися до білого жару. І жахливий спазм пройшов крізь руку просто мені в груди.

– Тепер ви доторкнулися до неї, і яке у вас враження?

– Яке в мене враження? – Я прикусив зубами нижню губу, щоб вона не тремтіла. – О, величносте, благаю вас! Не все в один день. Я стараюсь як можу.

Цар погодився:

– Це правда, я надто швидко намагаюся досягти поступу. Я хочу, щоб ви подолали свої труднощі якнайскорше.

Я понюхав пальці, які набрали від левиці своєрідного запаху.

– Послухайте, – мовив я, – я сам часто мучуся від надмірної нетерплячки. Але мушу сказати, що на сьогодні з мене цілком досить. На моєму обличчі ще не загоїлися рани після вчорашнього биття, і я боюся, вона почує запах свіжої крові. А навряд чи хтось утримав би такого звіра, якби він почув запах крові.

Мій дивовижний друг засміявся мені в обличчя і сказав:

– Ви просто чудо, Гендерсоне-сунго! (Чуда я в собі ніколи не помічав.) Повірте, я надзвичайно ціную вас. Якщо хочете знати, то дуже мало людей доторкалися до левів.

«Я прожив би й без цього», – мало не відповів я. Та оскільки цар був про левів такої високої думки, я вирішив утриматись од відповіді й лише мугикнув.

– Як же ви злякалися! Злякалися щиро й по-справжньому. Дужче злякатися, либонь, і неможливо. Я в захваті. Такого вияву страху досі мені не траплялося бачити. Ви пережили напад тривоги й радості водночас – так мені здалося. А ви знаєте, що багато сильних людей неймовірно люблять це змішане почуття страху і втіхи? Я певен, ви належите саме до цього типу. Мені цікаво дивитись, як ворушаться у вас брови. Вони надзвичайні. А ваше підборіддя в такі хвилини стає як хлоритовий сланець, обличчя роздувається й багровіє, наче вас душать, а рот розтягується мало не до вух. А коли ви заплакали!.. Як я милувався вами, коли ви заплакали!

Я знав, що це не просто особиста оцінка – такі вияви цікавили його насамперед з наукового чи з медичного погляду.

– А що діється з вашою labium inferiorum[18]? – спитав він, знову повертаючись до теми мого підборіддя. – Чому ваша плоть збирається такою безліччю складок? (Це було для мене справжнє відкриття.)

Він настільки мене переважав, і я так захоплювався його особистістю, його другою тінню чи димним ореолом, його катанням на леві, що дозволив йому говорити все, жодного разу не заперечивши. Далі цар зробив кілька ще дивовижніших зауважень про мій ніс, черево, про лінії на моїх колінах, а тоді сказав:

– Ми з Атті впливаємо одне на одного. Я хочу, щоб і ви до нас приєдналися.

– Я? – запитав я, не зрозумівши, про що йдеться.

– Хоч я трохи й покритикував вашу зовнішність, ви не повинні думати, що я не віддаю належного вашим високим чеснотам у іншому вимірі.

– Чи я правильно зрозумів вас, величносте, що ви будуєте для мене плани, пов’язані з цим звіром?

– Ви зрозуміли правильно, і я поясню вам, у чому вони полягають.

– Даруйте, але я думаю, нам слід просуватися вперед обережно, – сказав я. – Я не певен, чи моє серце витримає додаткову напругу. Я не можу брати на себе надміру – про це свідчать мої припадки, адже я іноді раптово втрачаю тяму. І ще хтозна, як вона себе поведе, коли я гепнуся додолу.

І тоді цар промовив:

– Мабуть, як на перший день, ви вже досить помаячили перед очима в Атті.

Він знову стрибнув з помосту, і левиця стрибнула за ним. Піднявши важкі ворота за допомогою вірьовки, накинутої на колесо-блок, закріплений футів на вісімнадцять над підлогою, цар випустив левицю з ЇЇ оселі в окремий відгороджений закутень. Я ніколи не бачив жодного представника родини котячих, який пройшов би в двері не за власним бажанням, і Атті в цьому не була винятком. Їй треба було повештатись сюди-туди, поки цар висів на вірьовці, яка утримувала ворота. Щоразу, коли вона підступала до виходу, мені кортіло підказати йому, щоб він підштовхнув її ногою під хвіст, аби левиця скоріше зважилася, адже вона явно сприймала його як хазяїна, хоч я й не був цілком у цьому впевнений. Нарешті вона, легка, обачна й насторожена, вийшла своєю м’якою ходою, короткими кроками до сусіднього підземелля. Цар відпустив вірьовку, і великий щит ковзнув униз. Він ударився в кам’яну підлогу з лунким стуком, і цар приєднався до мене. Він був веселий і умиротворений. Його повіки з роздутими венами ледь опустились, він одхилився назад і розмірено дихав, відпочиваючи. Я сидів біля нього у своїх дикунських штанях, крізь які було видно мої жокейські труси, і мав таке враження, ніби він витає в повітрі, а не сидить на дошках. На відміну від мене – бо я сидів на дошках і сидів твердо, чекаючи, коли він завершить відпочинок. І знову мені спало на думку давнє пророцтво, яке Даниїл зробив Навуходоносору: «І від людей тебе відлучать, і з польовою звіриною буде пробування твоє». Запах на моїх пальцях був ще дуже сильний. Я раз у раз нюхав їх, і мені знову пригадалися жаби в ставку арнюїв, худоба, яку ті люди так обожнювали, пожильців кіт, що його я мало не вбив, не кажучи вже про свиней, яких я вигодував. Поза всяким сумнівом, Даниїлове пророцтво мало дивний стосунок до мене, даючи мені наздогад, що я не пристосований до спілкування з людьми.

Цар завершив свій короткий перепочинок і був готовий до розмови.

– То на чому ми зупинилися, пане Гендерсон?.. – озвався він своїм екзотичним голосом, що був приправлений особливим акцентом.

– Ви хотіли пояснити мені, царю, чому мені корисно поспілкуватися з левом. Я про це не маю найменшого уявлення.

– Зараз я вам усе розтлумачу, – сказав він, – і насамперед трохи розкажу про левів. Атті я зловив близько року тому. Варірі знають, як упіймати лева, якщо він їм потрібен. Загонщики женуть звіра на територію, яку ми називаємо хопо, – вона досить велика і тягнеться в чагарях на кілька миль. Звірів полохають криками, барабанним боєм за звуками ріжків, спрямовують їх у широкий кінець хопо й женуть далі. В протилежному – вузькому – кінці хопо налаштовано пастку, і я як цар повинен власноруч зловити лева. В такий спосіб спіймали й Атті. Я маю пояснити вам, що кожен лев, крім мого батька Гміло, вважається у варірі звіром небажаним, таким, що не має права на існування. Я привів сюди Атті, незважаючи на різкий осуд і протести всього племені. Мої піддані осуджують мене за це. А особливо Бунам.

– І чого тим людям треба? – сказав я. – Вони не заслуговують мати такого царя, як ви. З вашою мудрістю ви могли б правити великою країною.

Мені здалося, що цареві було приємно почути від мене такі слова.

– Хай там як, – сказав він, – а існує серйозна незлагода між мною і Бунамом, якого підтримує мій дядько Хорко, і не тільки він, не кажучи вже про царицю-матір та кількох царських дружин. Бо тільки одного лева дозволено терпіти – того, в якому оселилася душа покійного царя. Всіх інших вважають за баламутів та злочинців. Ви розумієте? Головна причина, чому наступник престолу неодмінно має зловити свого небіжчика-батька, – це те, що особу царської крові не можна залишати в компанії таких розбишак. Кажуть, ніби відьми варірі таємно паруються з поганими левами. Дитину, що начебто походить від такого союзу, вважають дуже небезпечною. І коли чоловік запідозрить, що дружина зрадила його з левом, він вимагає, щоб її скарали на смерть.

– Дивина, та й годі, – сказав я.

– Якщо підвести підсумок, – провадив цар, – то мене осуджують і за те, що я й досі не зловив Гміло, свого батька-лева, і за те, що я держу Атті, – це, мовляв, не доведе мене до добра. Проте, незважаючи на загальний опір, я сповнений рішучості держати її й далі.

– Чого вони від вас хочуть? – спитав я. – Щоб ви зреклися престолу, як герцог Віндзорський?

У відповідь Дафу тихо засміявся, потім сказав у глибокій тиші, що панувала в підземеллі, – жовто-сіре повітря давило на нас, помалу густіючи:

– Такого наміру в мене немає.

– Якщо ви цим обурені, я розумію вас чудово, – заявив я.

– Я бачу, Гендерсоне-сунго, – сказав Дафу, – що повинен розповісти вам трохи більше. Кожен цар варірі приводить сюди наступника престолу ще малим хлоп’ям. Так і я відвідував свого діда-лева. Звали його Суффо. Отже, ще змалку я був у близьких взаєминах з левами, а коли вибрався у світ, то заміни їм не знайшов. Мені так бракувало лев’ячого товариства, що коли мій батько Гміло помер і мене повідомили про цю трагічну подію, то думка про повернення додому, незважаючи на мою любов до медицини, не видалася мені такою вже неприйнятною. Я можу навіть сказати напевне: я страждав від того, що не мав змоги спілкуватися з левами; саме тому я вирішив повернутися додому й надолужити втрачене. Звичайно, було б найкраще, якби мені відразу пощастило зловити Гміло. Та оскільки замість нього мені попалася Атті, я не міг прогнати її чи вбити.

Я взявся за складку своїх барвистих штанів, щоб утерти обличчя. Я мав відчуття, що з нього капає піт, але через лихоманку воно було зловісно сухе.

– І все ж таки Гміло треба зловити, – сказав Дафу. – І я його зловлю.

– Щиро зичу вам успіху.

Потім він здавив мені зап’ясток і промовив:

– Я не дорікатиму вам, Гендерсоне, якщо ви захочете переконати себе, що сьогоднішня пригода була галюцинацією або ілюзією. Та заради мене – адже ви самі наполягли, щоб ми уклали з вами угоду про щирість, – я закликаю вас набратися терпцю й не відступати з півдороги.

«Якби мені зараз жменю сульфамідних таблеток, я, мабуть, оклигав би», – подумав я.

– Ось що я скажу вам, Гендерсоне-сунго, – озвався цар після тривалої задуми, з якоюсь надприродною силою усе здавлюючи і здавлюючи мій зап’ясток – Дафу майже нічого не робив рвучко, похапливо. – Я розумію, це може видатися ілюзією, сновидінням, грою уяви. А проте це не привиддя і не сон – це пробудження. Ха-ха! Навіть надзвичайно пристрасні люди завжди сумнівалися в реальності дужче, аніж будь-хто. Ті самі люди, яким нестерпно думати, що надії неминуче обертаються на злидні, любов – на ненависть, на смерть, на мовчанку… Розум має право на тверезий сумнів, він пробуджується з кожним коротким – у вимірах вічності – життям і бачить, і осягає те, що є наслідком діяльності інших розумів, які були поєднані з такими самими короткими життями. І часто не вірить, що безліч ефемерних існувань склалися в щось реальне й нескінченне в часі, в людську історію. Зрештою, чому ми повинні визнавати лише факти? Така перспектива мало кого приваблює. Атож, сунго, створіння, що так недовго існує, є справжнім майстром уяви. Та чомусь це рідкісний дар допомагає йому вмирати, а не жити. Чому? Диво, та й годі. Прикро думати, що наше життя – химера, Гендерсоне. Але в мені ви не сумнівайтеся: попри все, що я сказав, я – Дафу, друг Ітело і ваш друг. Бо ми подружили з вами по-справжньому, і ви повинні мені довіряти.

– З мого боку заперечень немає, величносте, – сказав я. – Ваші висновки цілком мене задовольняють. Правда, я не зовсім вас розумію, але все, що ви сказали, схвалюю на віру. А щодо моїх галюцинацій, то ви не турбуйтеся. Якщо глянути правді у вічі, то мало знайдеться людей, які стикалися б з реальним життям так часто, як я. Я ніколи не йшов проти фактів. Хоча вряди-годи я і втрачав голову, але потім щоразу її знаходив, і, Богом присягаюся, це було нелегко. Але я люблю цю капосну штуку – реальне життя. Грун-ту-молані!

– Я вас підтримую, – сказав цар. – Грун-ту-молані. Але в якому образі й подобі? Тепер, Гендерсоне, я переконався, що ви людина, наділена глибоким розумом і багатою уявою… Отже, ви потребуєте… Ви дуже й дуже потребуєте…

Ви взяли правильний слід, – сказав я. – Але моє «потребую» виявляється в трохи іншій формі: «Я хочу, хочу!»

Він здивовано глянув на мене й запитав:

– Як, як? Що ви маєте на увазі?

– Так волає мій внутрішній голос, – пояснив я. – Були часи, коли він не давав мені спокою жодного дня.

Це вразило царя, образно кажучи, як грім, і кілька хвилин він сидів тихо-тихо, впершись долонями у свої широкі стегна й пильно дивлячись на мене; я бачив просто перед собою його обличчя з напіврозтуленими товстими губами, на якому стримів широкий, блискучий ніс із розкритими ніздрями.

– І ви чуєте цей голос?

– Бувало, він не змовкав ні на хвилину, – відповів я.

Дафу промовив роздумливо:

– Що ж це таке? Чого він вимагає? Пояснити таке явище нелегко. Я не пам’ятаю, щоб хтось його описав. А казав ваш голос коли-небудь, чого він хоче?

– Ні, не казав, – відповів я. – Я ніколи не міг примусити його заговорити конкретно.

– Яке дивне явище, – зауважив Дафу. – І, мабуть, воно завдає вам жахливого болю, правда? Та, думаю, ваше внутрішнє «я» промовлятиме доти, доки ви йому відповісте. Мене схвилювала ваша розповідь. І тільки подумайте, яка наполегливість! Так ніби хтось дістав тривалий термін ув’язнення і відсиджує у вашій душі. Але, кажете, ваше «я» не признається, чого йому хочеться? Навіть не натякне, про що принаймні йдеться – про бажання жити чи про бажання вмерти?

– Знаєте, я не раз погрожував накласти на себе руки, величносте. Час від часу щось нападає на мене, і я починаю бігати мов навіжений і кажу дружині, що пальну собі в лоба. Ні, мені ніколи не щастило з’ясувати, чого хоче моє ув’язнене «я», і досі я добув відомості лише про те, чого воно не хоче.

– Ви маєте на увазі смерть? Це те, чого, власне, ніхто не хоче. Але яке дивовижне явище, правда ж, Гендерсоне? Наскільки краще я розумію тепер, чому вам пощастило підняти Мумму. Вам допомогла сила цього ув’язненого хотіння.

– Ви справді так думаєте, ваша царська величносте? – вигукнув я. – Я неймовірно радий, що ви про це здогадались, у мене аж у очах потемніло. – І це була правда. Почуття любові, вдячності розливалося в мені, боляче розпирало груди. – А хочете знати, що для мене означає це переживання? Марно називати його дивним чи ілюзорним. Яка ж це ілюзія, коли я можу говорити про нього і розповідати вам, що означає знову й знову чути оте: «Я хочу, хочу!»? І про галюцинацію тут не йдеться. Я кістками відчуваю, що то в мені озивається клята дійсність. Перед тим, як покинути дім, я прочитав у журналі, нібито в пустелі – у Великій Американській пустелі – є квіти, що розпускають пелюстки не частіше, ніж один раз за сорок-п’ятдесят років. Усе залежить від кількості опадів. І ще в тій статті говорилося, що, коли взяти насіння тих квітів і вкинути його у відро з водою, воно не проросте. Ні, величносте, вимочування у воді нічого не дасть. Треба, щоб це була дощова вода і щоб вона пройшла крізь ґрунт. Дощ має поливати насіння протягом певної кількості днів. І після того вперше за п’ятдесят чи шістдесят років ви побачите в цій місцевості квіти – лілеї, сокирки, троянди чи дикі персики, чи що там ще росте. – Я став задихатись і докінчив хрипким голосом: – То був журнал «Сайєнтіфік амерікен». Здається, я вже казав вам, величносте, що моя дружина Лілі його передплачує. В неї дуже жвавий і допитливий роз… – Я хотів сказати «розум». Але голос мені урвався, бо я завжди дуже розчулювався, коли говорив про Лілі.

– Я розумію вас, Гендерсоне, – сказав Дафу серйозно. – Немає сумніву, що нас із вами поєднує дивовижна спільність почуттів.

– Дякую, царю, – сказав я. – Здається, ми багато в чому починаємо доходити згоди.

– На якийсь час тримайте, будь ласка, свою вдячність при собі. Насамперед я закликаю вас бути терплячим і цілком довіритися мені. Крім того, повірте, що я покинув цивілізацію і повернувся до своїх варірі не для того, аби зректися престолу.

Саме тут варто відзначити, що Дафу глибоко розумів і левів, і людську душу, і людську уяву, і людські поривання, а отже, й угадував майбутнє людського роду. Бо, як відомо, людський розум визволився від пут (так Дафу мені сказав), і тепер для нього не існує нічого забороненого. Тому цілком можливо, що мій друг втратив голову, і його уявлення про світ завели його дуже далеко. Це сталося тому, що він був не просто мрійник, а один з тих, хто втілює свої мрії в життя, людина з власного програмою дій. І коли я кажу, що він утратив голову, то я маю на увазі не те, що його покинула здатність тверезо міркувати, а те, що він цілком бездумно пішов за своїми захопленнями та візіями.


Загрузка...