Гендерсон, повелитель дощу

22

Ромілаю запротестував, але я притис левеня до себе; воно загарчало тоненьким голоском і вгородило кігтики мені в груди.

– Цар захотів би, щоб я забрав це левеня з собою, – сказав я. – Адже в якійсь формі він має ожити в цьому створінні. Я хочу, щоб ти мене зрозумів.

Осяяний місячним світлом обрій був дивовижно ясний. Це так подіяло на мене, що й у голові моїй проясніло. Світло струменіло на нас із гірських вершин. Тридцять миль простору, через який пролягав шлях нашої втечі, відкрилися перед нами. Мабуть, Ромілаю хотів сказати, що це звіря – дитинча мого ворога, який убив Дафу.

– Зрозумій мене… – сказав я. – Адже я не вбив того виродка. І коли я його пощадив… Ромілаю, годі нам тут стовбичити й плескати язиком. Я не можу залишити звірятко їм і не залишу. Зрештою, я понесу його в шоломі. Вночі він мені на голові не потрібен.

І справді, нічний вітерець освіжав мене, й лихоманка майже не відчувалася.

Ромілаю не став далі сперечатися, і ми подалися навтіки, вибираючись із ущелини тими місцями, де був затінок від місячного світла. Ми рушили в гори, ідучи так, щоб хопо було між нами й селом, – просто на Бавентаї. Я біг за Ромілаю з левеням у руках, і за ніч ми подолали подвійну відстань – коли зійшло сонце, ми вже залишили позаду близько двадцяти миль.

Без Ромілаю я не витримав би й двох днів із тих десяти, які забрала в нас подорож до Бавентаї. Він знав, де знайти воду, знав, які корінці та яких комах можна їсти. Після того, як закінчився ямс, – а ми доїли його вже на четвертий день, – нам довелося харчуватися личинками та черв’яками.

– Ти міг би служити інструктором із виживання в природних умовах. У повітряно-десантних військах тебе вважали б фахівцем високого класу, – казав я йому. – Отже, я тепер харчуюся сараною, як святий Іоанн, «чий голос волав посеред пустелі».

Але з нами було й левеня, яке ми мусили годувати й доглядати. Навряд чи хтось інший у моєму становищі самохіть узяв би на себе таку мороку. Мені доводилося різати на дрібненькі шматочки личинок та черв’яків у своїй долоні, робити з них місиво й годувати звірятко з руки. Вдень, коли я не міг іти без шолома, я ніс левеня під пахвою, а іноді вів на повідку. Воно й спало в шоломі разом з моїм паспортом та гаманом, гризучи шкіру, і кінець кінцем зжерло її майже всю. Після цього мені довелося тримати документи та чотири тисячодоларові банкноти в своїх жокейських трусах.

Мої запалі щоки заросли різнобарвною щетиною, і більшу частину нашого переходу я був не зовсім при своєму розумі й часто марив. Я сидів і грався з левеням, якого називав Дафу, а Ромілаю тим часом добував харч. Я був надто схибнутий, щоб допомагати йому. Одначе в багатьох істотних питаннях мій розум залишався ясним і навіть витончено гострим. Підживлюючись личинками, лялечками та мурахами, – я сидів навпочіпки в своїх жокейських трусах, а левеня лежало піді мною, бо там був затінок, – я гладив звірятко, яке дуже звикло до мене, й виголошував промови та співав (атож, я пригадував чимало пісень зі своїх дитячих та шкільних літ, таких як «Зіграй до-до», «П’єро», «Мальбрук у похід зібрався», «Навіжена смаглявка», «Іспанська гітара»). Левеня качалося в мене під ногами і дряпало пазуриками мої литки. Проте дієта з личинок та черв’яків навряд чи була йому корисна, і воно, звичайно, хворіло. Я потерпав за нього, а Ромілаю сподівався, що воно здохне. Але нам щастило. Ми мали списи, і Ромілаю забив кількох птахів. Я певен, що птах, який підлетів до нас надто близько і з якого ми потім улаштували бенкет, був хижий.

І ось на десятий день (так мені сказав Ромілаю, бо сам я втратив лік часу) ми дійшли до Бавентаї, що тулилося на скелястому узгір’ї, наскрізь пропечене сонцем, хоч і не настільки, як ми. Стіни хат були білі, немов яєчна шкаралупа, і брунатні араби в своїх накидках та балахонах дивилися, як ми виходимо з безплідної пустелі. Я вітав усіх двома розчепіреними й піднесеними вгору пальцями, – знаком перемоги, – як Черчілль, і сміявся уривчастим, плаксивим, хрипким сміхом людини, яка щойно випручалася з лабет смерті, і підіймав за шкірку левеня Дафу, показуючи його всім цим мовчазним чоловікам із закутаними головами, жінкам, у яких були відкриті лише очі, та чорношкірим пастухам, чиї чуприни блищали сонячним лоєм.

– Де ж оркестр? Де музика? – запитував я в кожного, хто мені стрічався.

Незабаром я надовго відключився, але перед тим узяв з Ромілаю слово, що він догляне за звірям.

– Воно для мене – Дафу, – сказав я. – Гляди, щоб нічого з ним не сталося, Ромілаю. Бо це мене вб’є. Я не можу погрожувати тобі, друже, – провадив я. – Я надто кволий і можу тільки благати.

Ромілаю сказав, щоб я не турбувався. А висловив він це дуже коротко:

– Гарась, пане.

– Я можу тільки благати. Я геть занепав, чоловіче… Ти мені…

Я лежав на ліжку в домі якогось тубільця, а Ромілаю, присівши біля мене навпочіпки, забирав левеня з моїх рук.

– Ти мені обіцяєш? Тільки правду скажи, обіцяєш чи ні?

– Що моя твоя обіцяй?

– Я хочу, щоб ти дав мені тверде слово. То обіцяєш чи не обіцяєш? Ромілаю, сподіваюся, я говорю зрозуміло. Людина здатна зберігати здоровий глузд до останнього свого подиху. Але існує ще й справедливість. Я вірю, що існує справедливість, і ти мені пообіцяй… Хоча я геть занепав…

Ромілаю почав був утішати мене, але я сказав:

– Я не потребую втішань. Бо сон мого духу урвався, і я віднайшов своє «я». І пробудив мене аж ніяк не ангельський хор. Хотів би я знати, чому проти цього так усі виступають? Адже ні проти чого люди не борються так запекло, як проти повернення до власної суті. Вони воліють хворіти на голову. Такі болячки більше втішають, ніж дошкуляють.

Я тримав левеня в себе на грудях – дитя нашого лютого ворога, дитя вбивці. Я був такий кволий і стомлений, що не міг далі говорити і тільки корчив страшні гримаси.

«Не підведи мене, старий друже», – ось що намагався сказати я Ромілаю.

Потім я дозволив йому забрати звірятко і якийсь час спав і бачив сни, а може, й не спав, просто лежав на койці в чиїйсь хатині, і то були не сновидіння, а галюцинації. Одне лише повторював я сам собі й Ромілаю, а саме: що я повинен повернутися до Лілі та дітей, я ніколи не одужаю зовсім, поки не побачу їх, а надто Лілі. В мене розвинулася тяжка форма туги за домівкою. І я казав, звертаючись сам до себе: «Який він, усесвіт?» – «Великий». – «А які ми?» – «Маленькі». Тому ліпше мені бути вдома, де моя дружина любить мене. А якщо тільки вдає, що любить, то й це краще, аніж нічого. Хай там як, а я плекав до неї ніжні почуття. Я згадував Лілі в її найрозмаїтіших виявах; знову лунали мені у вухах деякі з її висловлювань, скажімо, про те, що людина має жити для цього, а не для того, не для зла, а для добра, не для смерті, а для життя – і решта її теорій. Думаю, мені було байдуже, що там вона говорить, навіть її проповіді не перешкоджали мені любити її. Ромілаю підходив до мене часто, і в розпалі моєї маячні його чорне обличчя видавалося мені куленепробивним склом, з яким уже роблено все, що таке скло здатне витримати.

– Ми не можемо вийти зі свого ритму, Ромілаю, – не раз казав я йому. – Ми ніяк не можемо з нього вийти. Ліва рука тремтить, коли тремтить права, вдих відбувається відразу за видихом, серце стискається, потім розширюється, долоні стуляються докупи, а ноги переступають по черзі. Після зими неминуче приходить весна, зірки рухаються в небі по своїх траєкторіях, після припливу настає відплив. Людина повинна до всього цього пристосуватися, бо вона тільки програє, якщо воно її дратуватиме. Ніхто не може зупинити плин життя. Воно тече незалежно від нашої волі. І ми ніколи не виб’ємося зі свого ритму, Ромілаю, нехай йому чорт. Хотів би я, аби мої невдачі перестали турбувати мене й дали мені спокій. Усяка погань повертається до людини, і це найгірший з усіх можливих ритмів. Повторювання поганої людської суті – це найтяжче страждання з усіх відомих страждань. І людина неспроможна вийти за межі регулярних процесів. Але цар сказав, я повинен змінитися. Мені не слід залишатися в класі смертників. Чи в класі воскреслих з могили. Трави мають бути моїми родичами. Ех, Ромілаю, навіть смерть не знає числа всіх мерців. Вона ніколи не візьме їх на облік. Але мерці існують. Вони примушують нас про них думати. І в цьому їхнє безсмертя. Вони живуть у нас. Але моя спина тріщить. Тягар життя пригинає мене донизу. Це несправедливо – адже я прагну до грун-ту-молані.

Ромілаю показав мені левеня. Воно пережило всі випробування і мало квітучий вигляд.

Тому я, перебувши кілька тижнів у Бавентаї і почавши одужувати, сказав своєму провідникові:

– Знаєш, чоловіче, мабуть, пора мені в дорогу, поки левеня ще мале. Зрештою, я не можу тут сидіти, поки воно стане дорослим левом. Навіть якби воно виросло тільки наполовину, і то була б мені морока перевезти його до Штатів.

– Ні, ні. Твоя надто хворий.

– Атож, тіло моє не в найкращій формі, – сказав я. – Але я здолаю цю перешкоду. Звичайно, я трохи хворий. Але, крім хвороби, зі мною все гаразд.

Ромілаю був проти, але зрештою я вмовив його, щоб він одвіз мене в Бактале. Там я купив собі штани й випросив у місіонера трохи сульфаміду, яким підлікував свою дизентерію. Це забрало в мене кілька днів. Після цього ми з левеням улаштувалися на задньому сидінні джипа, де й спали під брезентом, поки Ромілаю віз нас до Харара, в Ефіопію. На це йому знадобилося шість днів. У Харарі я витратив кількасот доларів на подарунки для Ромілаю й набив йому джип усякою всячиною.

– Я хотів був зробити зупинку в, Швейцарії і відвідати там Еліс, свою наймолодшу дочку, – сказав я. – Та, певно, вигляд у мене поганенький, і, мабуть, не варто лякати дитину. Краще навідаю її іншим разом. Крім того, зі мною лев.

– Твоя візьми його додому?

– Він поїде туди, куди поїду я. А з тобою, Ромілаю, ми ще неодмінно зустрінемося. Світ уже не такий великий, яким був колись. Якщо людина жива, її завжди можна знайти. Ти маєш мою адресу. Напиши мені. І не ображайся, коли щось було не так. Наступного разу, як ми зустрінемось, я, може, буду в білому костюмі, й ти пишатимешся нашим знайомством. І не сумнівайся, я тебе почастую – і добре почастую.

– Твоя надто хворий, щоб їхав, – сказав Ромілаю. – Я боятися відпускай твоя сам у дорога.

Я поставився до його побоювань за мене з усією серйозністю.

– Послухай, Ромілаю, ти повинен знати, що мене нічим не вб’єш. Природа вже випробувала на мені всі засоби. Якось на мене навіть упала книжка. А я ось тут, перед тобою, живий і неушкоджений.

Одначе Ромілаю бачив, що я дуже кволий. Мене можна було б зв’язати газовою стрічкою.

Настала та хвилина, коли ми попрощалися з ним назавжди, але я помітив, що він усе ще йде за мною назирці і поглядає на мене здалеку, поки я простую вулицями Харара, ведучи на повідку малого лева. Моя борода скидалася на жмут пурпурової шавлії, і ноги в мене підгиналися, коли я милувався палацом царя Менеліка, а тим часом волохатий Ромілаю з виразом страху й тривоги виглядав із-за рогу, аби впевнитися, що я не впав непритомний. Заради нього ж таки я вдавав, ніби не помічаю його. Він не спускав мене з очей, аж поки я сів у літак рейсом до Хартума. Левеня сиділо в лозяному кошику. Джип стояв біля самої злітної смуги, і Ромілаю сидів у ньому, молячись над кермом. Він стулив докупи долоні, як величезний рак клешні, і я знав: він палко благає Бога, щоб дарував мені безпеку й здоров’я. Я крикнув: «Ромілаю!» – і підхопився на ноги. Декотрі з пасажирів, мабуть, подумали, що я хочу перекинути невеличкий літак.

– Той чорношкірий хлопець врятував мені життя, – сказав я їм.

Але ми вже піднялися в повітря й летіли над гарячим маревом спеки, що стелилося над землею. Я сів, узяв із кошика лева й посадив його собі на коліна.

В Хартумі я посварився зі службовцями консульства. Виникла досить гостра суперечка з приводу мого лева. Вони сказали, що до них часто звертаються люди, які переправляють тварин у Штати для продажу в зоопарки, що, мовляв, існують певні формальності, і якщо я їх не виконаю, то леву доведеться відбувати карантин. Я сказав, що згоден піти до ветеринара й зробити кілька уколів, але водночас пояснив їм:

– Мені треба дістатися додому якомога швидше. Я тяжко хворів і не можу довго затримуватися.

Ті хлопці заявили, що самі бачать, як мені непереливки. Вони спробували були розколоти мене щодо моєї подорожі й запитали, яким чином я втратив усі свої манатки.

– А це не ваше чортяче діло, – відповів я їм. – 3 моїм паспортом усе гаразд, чи не так? До того ж я маю бабки. Мій прадід був колись начальником вашого вошивого закладу, і він не корчив із себе паскудного чинушку, ухильного, псевдоінтелігентного та манірного, якими виставляєте себе ви. Всі ви одної гіллі ягоди. Ви гадаєте, громадяни Сполучених Штатів – це йолопи та недоумки. Послухайте, я вимагаю від вас лише одного: щоб ви мене тут не затримували. Я справді був у самій африканській глушині і дещо там бачив. Мені пощастило заглянути в саму суть тубільного життя, але не сподівайтеся, що я задовольню вашу ледачу цікавість. Я нічого не розповів би й самому послу, якби він став розпитувати мене.

Звичайно, моя поведінка їм не сподобалася. А я мало не зомлів у їхній установі. Лева я поставив на письмовий стіл, і він скинув додолу машинку для зшивання паперів і подряпав крізь одяг кількох службовців. Вони поквапилися спекатись мене, і того ж таки вечора я вилетів до Каїра. Звідти я подзвонив Лілі по трансатлантичному кабелю.

– Це я, моя дівчинко! – закричав я. – В неділю буду вдома.

Я знав, що вона зблідла і її обличчя стає все більше й більше, все чистіше й чистіше, як завжди з нею бувало, коли вона дуже збуджувалася, і що її губи, либонь, ворухнулися разів п’ять або шість, перш ніж вона здобулася на слово.

– Я їду додому, дитино, – сказав я. – Говори по-людському, не мимри.

– Юджіне! – почув я, і відразу по цьому нас розділили земля, вода та повітря половини світу, в якому пульсували електромагнітні хвилі, наче кров у судинах планети.

– Золотко, тепер усе буде добре. Я домігся того, чого хотів.

З її відповіді я розібрав не більше, ніж двоє чи троє слів. Між нами лежав простір, наповнений чудернацькими звуками. Я знаю, вона говорила про кохання; голос у неї був схвильований, і я здогадувався, що вона читає мені мораль і кличе мене додому.

– Як на таку здоровенну дівку, в тебе дуже тонкий голос, – кілька разів повторив я. Вона чула мене добре. – В неділю буду. Запроси до нас Донована, я хочу поговорити з ним.

Донован був старий повірений, який вів справи мого батька. Йому вже, мабуть, виповнилося вісімдесят. Я подумав, що мені, певно, знадобиться його юридична допомога в питанні з левом.

Це була середа. В четвер ми виїхали до Афін. Я вирішив подивитися Акрополь. Отож я найняв автомобіль та гіда, але був ще надто хворий і надто розтривожений, аби дістати справжню насолоду від екскурсії. Лева я водив із собою на повідку. На мені був літній костюм кольору засмаги – я купив його в Бактале – і той самий шолом та ті самі черевики, в яких я подорожував по Африці. Моя борода помітно виросла; з одного боку вона лилася сріблястим потоком, у якому, проте, виділялися чорні, руді, русяві та яскраво-червоні струминки. В посольстві мені запропонували поголитися, щоб легше було звірити мою особу з фотографією в паспорті. Але я не послухався їхньої поради. Коли ми зупинилися поблизу Акрополя, я побачив на вершині гори якісь будівлі – вони були жовтого, рожевого кольору та кольору слонової кості. Я зрозумів, що ті будівлі дуже гарні, але не мав сили вийти з автомобіля, і гід навіть не запропонував мені цього. Він узагалі говорив мало, майже весь час мовчав; проте його очі виразно промовляли, що він про мене думає.

– На все є причини, – сказав я йому.

У п’ятницю я перелетів до Рима. Там я купив собі вельветові штани кольору бургундського вина, альпійського капелюха з берсальєрськими перами, сорочку та кальсони. Купивши ці речі, я вже надвір не виходив. Мені не дуже хотілося гуляти по Віа Венето з левом на повідку.

В суботу я полетів далі на Париж і Лондон – єдиний напрямок, на який мені пощастило оформитися. Дивитись на ті міста я не мав охоти. Як і взагалі на будь-яку місцевість. Найцікавішою частиною подорожі був для мене політ над водою. Я ніяк не міг намилуватися ним, так ніби був збезводнений – нескінченний змережаний хвилями простір стелився над глибокими провалинами Атлантичного океану. Відчуття, що внизу піді мною бездонні глибини, давало мені незвичайну втіху. Я сидів біля ілюмінатора, за яким клубочилися хмари… Під променями надвечірнього сонця, нещадного, сліпучого, вибіленого морською сіллю, море здавалося каламутним. Ми летіли над величезною масою води, мов придавленої свинцевими штабами, але неспокійної, води, під якою пульсувало могутнє серце океану.

Решта пасажирів читали. Особисто я не міг зрозуміти їхньої поведінки. Як можна летіти в літаку й бути таким байдужим? Правда, вони не поверталися з Центральної Африки, як я; вони не уривали контактів з цивілізацією. Вони піднялися в небо зі своїми книжками в Парижі або в Лондоні. Але я, Гендерсон, червонопикий здоровило у вельветових бриджах та в капелюсі з берсальєрськими перами – шолом лежав у кошику разом із левеням, бо йому, на мою думку, потрібен був якийсь знайомий предмет, аби воно спокійно сприйняло цю нову збудливу подорож, – я не міг не милуватися водою і гірськими пасмами хмар, що були перекинуті вниз вершинами й схожі на емпіреї вічних небес. (Але вони не вічні, і в цьому їхня суть; їх можна побачити лише один раз, а потім уже не побачиш ніколи, бо вони – швидкоплинні образи, а не стійкі реальності; ніхто й ніколи не побачить більше Дафу, а невдовзі ніхто й ніколи не побачить більше й мене; але всі ми складаємося із субстанцій, якими можна милуватися вічно: з води, із сонячного світла, з повітря, із землі.)

Побачивши, який я збуджений, стюардеса запропонувала мені журнал, щоб я заспокоївся. Вона знала, що в багажному відділенні сидить моє левеня Дафу (я замовив для нього відбивні котлети та молоко, ходив туди-сюди, вовтузився в задньому відділенні літака й завдавав усім трохи клопоту). Стюардеса була дівчина розумна, і кінець кінцем я розтлумачив їй, що левеня мені дуже дороге і я повинен привезти його додому, до своєї дружини й дітей.

– Це пам’ять про незабутнього друга, – сказав я стюардесі.

Я міг би спробувати пояснити їй і те, що це також своєрідне таємниче втілення того друга. Дівчина була родом із Рокфорда, штат Іллінойс. Кожні двадцять років земля оновлює себе в молодих дівчатах. Ви розумієте, що я маю на увазі? Коси в неї були кучеряві й золоті. Білі зуби зблискували в усмішці щоразу, коли я до неї звертався. Вся вона була наче з цукрової кукурудзи та з молока. Хай будуть благословенні її клуби! Хай будуть благословенні її стегна! Хай будуть благословенні її ніжні пальчики, почасти прикриті манжетами уніформи! Хай буде благословенне самородкове золото її кіс! Чудесне миле створіння; вона ставилася до мене зовсім по-приятельському, як то властиво для дівчат із Середнього Заходу.

– Ти схожа на мою дружину, – сказав я їй. – Я не бачив її багато місяців.

– Справді? І скільки ж місяців? – запитала вона.

Цього я їй сказати не міг, бо згубив лік часу.

– Зараз вересень? – спитав я.

Вона була вкрай здивована.

– Та ви що? Наступного тижня буде День Подяки[32].

– То вже така пізня осінь? Я пропустив передвиборну реєстрацію. Доведеться тепер чекати наступного семестру. Розумієш, я захворів у Африці, довго марив і втратив лік часу. Коли проникаєш у таку глушину, то свідомо йдеш на ризик. Ти це розумієш чи не розумієш, дитино?

Вона здивувалася, що я назвав її дитиною.

– Ви, мабуть, учитель?

– Замість бути самими собою, – сказав я, – ми розвиваємо в собі безліч потворних рис. Треба зректися цієї поганої звички. Ти мене розумієш? Чому ми чекаємо, поки явиться Він?

– Що ви маєте на увазі, пане Гендерсоне? – спитала вона, з усмішкою дивлячись на мене.

– Ти хіба ніколи не чула цю ораторію? – сказав я. – Послухай-но, я тобі проспіваю кілька рядків із неї.

Ми були з нею у хвості літака, де я годував свого звіра Дафу. Я проспівав для неї:

– «І хто доживе, поки Він прибуде (поки Він прибуде)? І хто встане, коли явиться Він (коли явиться Він)?»

– Гендель? – запитала вона. – Я це чула в Рокфордському коледжі.

– Справді, Гендель, – підтвердив я. – Ти розумна дівчина. А в мого сина Едварда мозок геть засмічений усіляким джазовим мотлохом… Я проспав свою молодість, – заявив раптом я, годуючи свого лева котлетою. – Я спав і спав, як наш пасажир у салоні першого класу.

Тут я повинен пояснити, що ми летіли в стратосферному лайнері, де є окремий урядовий салон, і я бачив, як стюардеса заходила туди з біфштексом та шампанським. Той тип не вийшов звідти жодного разу. Стюардеса пояснила, що він – знаменитий дипломат.

– Я гадаю, в літаку він просто мусить спати, його час коштує надто дорого, – зауважив я. – Якби він мучився безсонням, це було б справжнє лихо для людини в його становищі. Ти знаєш, чому я так нетерпляче жду зустрічі зі своєю дружиною? Мені кортить довідатися, якими будуть наші взаємини тепер, коли сон мого духу урвався. І дітей хочеться швидше побачити. Я їх дуже люблю – принаймні так я думаю.

– Чому «думаю»?

– Бо я справді весь час думаю. Ти знаєш, усі люди в нашій родині обирають собі дивних друзів. Мій син Едвард мав шимпанзе, якого він дресирував, одягаючи в ковбойський костюм. Потім у Каліфорнії ми з ним мало не взяли в супутники життя малого тюленя. Згодом моя дочка принесла додому немовля. Звичайно, нам довелося відібрати його в неї. Я сподіваюся, вона прийме це левенятко як заміну. Я вірю, мені пощастить переконати її.

– В літаку є хлопчик, – сказала стюардеса. – Левенятко йому, мабуть, дуже сподобається. Зараз у малого вкрай засмучений вигляд.

– А хто він? – запитав я.

– Його батьки були американці. На шиї в нього висить лист, у якому розповідається Його історія. Хлопець зовсім не розмовляє по-англійському. Тільки но-перському.

– Розповідай далі, – попросив я.

– Його батько працював у Персії, в нафтовому концерні. Хлопця доглядали перські служники. Тепер він сирота й житиме у своїх діда й баби, в Карсон-Сіті, Невада. В Айдлвайлді я сподіваюся передати його кому-небудь.

– Сердешне хлоп’я, – сказав я. – Приведіть його сюди, ми покажемо йому лева.

Стюардеса привела хлопчика. Він був дуже білий, у коротеньких штанцях на ремінних шлейках і в темно-зеленому светрику. Чуб у нього був темний, як і в мого сина. Хлопчик припав мені до серця. Ви знаєте, як то воно буває, коли ваше серце несподівано тьохне й затремтить, мов осінній листочок на дереві.

– Ходи сюди, хлопче, – сказав я і взяв малого за руку. – Не годиться виряджати дитину саму-одну в кругосвітню подорож, – звернувся я до стюардеси.

Я взяв левеня Дафу й передав його хлопчикові.

– Навряд чи він знає, що це за звір, мабуть, думає, що кошеня.

– Але воно подобається йому.

Звірятко справді трохи розвеселило малого, і ми дозволили їм погратися. А коли ми повернулися на свої місця, я взяв хлопця до себе і став показувати йому картинки в журналі. Я нагодував його, і вночі він заснув у мене на колінах, і мені довелося попросити дівчину доглянути за левом, бо тепер я не міг підвестися з крісла. Вона повідомила мені, що звірятко теж спить.

Поки ми летіли далі, моя пам’ять зробила мені велику послугу – мене навідали спогади, після яких настрій у мене поліпшився. Зрештою, це не так і погано – прожити довге життя. В минулому завжди можна знайти щось приємне. А найпершою моєю думкою було: «От, скажімо, картопля. Вона споріднена з беладонною». Потім я подумав: «Виходить, свині не володіють монопольним правом хрюкати».

Згадка про свиней викликала в мене інший спомин – як по смерті мого брата Діка я пішов з дому, будучи вже великим хлопцем, років шістнадцяти, з вусиками – я тоді навчався на першому курсі коледжу. А причина моєї втечі полягала в тому, що я не міг бачити, як журиться батько. Дім у нас чудовий, справжній витвір архітектурного мистецтва. Кам’яний фундамент завтовшки в три фути, стелі заввишки у вісімнадцять футів. Вікон дванадцятеро, і вони доходять до підлоги, так що світло виповнює всі кімнати, проникаючи знадвору крізь шибки зі старовинного візерунчастого скла. В тих затишних мешканнях панує мир, якого навіть я ніколи не був здатний порушити. Одне тільки погано: будинок надто старовинний, він випадає із сучасного життя, і тому може збити людину з плигу. Саме це й сталося з Діком, якщо мої чуття мене не обманюють. Але наш старий, чиє обличчя густо заросло сивою бородою, дав мені зрозуміти, що лінія нашого роду закінчилася того дня в Адірондексі, коли Дік пальнув у ручку й прострелив греків чан із кавою. Дік теж був кучерявий та широкоплечий, як і всі ми. Він утопився в долині посеред диких гір, і відтоді мій татусь віддався розпачу й почав дивитися на мене неприхильним оком.

Стара людина, що пережила глибоке розчарування, людина, чиї сили занепадають, іноді намагається збадьорити себе в нападах гніву. Тепер я це розумію. Але я не міг зрозуміти цього у свої шістнадцять років, коли посварився з батьком. Того літа я розпилював автогеном старі розбиті автомобілі на металевий брухт. Я був необмеженим володарем цілого звалища покалічених машин, що громадилося милі за три від нашого дому. Мені було приємно працювати на купах залізяччя. Того літа я не робив нічого іншого, тільки розпилював та розбирав автомобілі. Я був весь у мазуті, в іржі, обсмалений і оглушений газовим різаком і понаскладав цілі стоси автомобільних крил, осей та всіляких внутрішніх деталей. Того дня, коли ховали Діка, я теж подався на свою роботу. А ввечері, коли я мився за будинком із садового шланга й хапав ротом повітря під струменем холодної води, що лилася мені на голову, старий вийшов на задню веранду, обплутану темно-зеленою виноградною лозою. Збоку був занедбаний сад, який я згодом спиляв. Вода плюскотіла, стікаючи з мене. Вона була холодна, мов космічний простір. Старий почав люто кричати на мене. Шланг булькав у мене над головою, а всередині я був розжареніший, ніж газовий різак, яким я розрізав усі оті мертві машини, що знайшли свій кінець на швидкісній автостраді. Батько кричав на мене, очманівши з горя. Я знав, що він справді розлючений, бо забув навіть про властиву йому вишуканість мови. Мабуть, він так розлютився тому, що я не став його втішати.

Отже, я пішов з дому і на попутних машинах дістався до Ніагарського водоспаду. Я довго стояв на березі Ніагари й дивився, зачарований гуркотливим падінням води. Вода може втішати і зцілювати. Я ходив поглянути на Діву Туманів, яка потім згоріла, побував у Печері Вітрів і всюди. А потім поїхав у Онтаріо і влаштувався на роботу в парку розваг. Ось про це насамперед я й пригадав, коли сидів на борту літака, примостивши на своїх колінах голівку персько-американського хлопчика, а внизу під нами вирувало чорне життя Атлантичного океану; потужно оберталися чотири пропелери нашого повітряного корабля, і ми летіли додому.

Отже, це було в Онтаріо, хоч я не пам’ятаю, в якій саме частині тієї провінції. Парк розваг був водночас і ярмарковим майданом, і Хансон, управитель, дозволив мені спати в стайнях. Там уночі через мої ноги перебігали пацюки, що жерли овес, а вдосвіта, в голубому присмерку, в який переходить чорна темрява у високих широтах, починали напувати коней. Негри приходили до стаєнь у передранкових сутінках, коли вологість повітря найвища.

Я працював зі Смолаком. Я майже забув того звіра, Смолака, старого бурого ведмедя, чий дресирувальник (теж Смолак; ведмедя назвали на його честь) накивав п’ятами разом зі своєю трупою і залишив його Хансонові. Смолак був надто старий, і колишній хазяїн покинув його напризволяще. Шукати нового дресирувальника не було сенсу. Цей тепер нікому не потрібний дряхлий звірюга був майже зелений від старості, й останні зуби випадали в нього з ясен, мов перестиглі фініки з кетяга. Хансон знайшов застосування й цьому розвалюшному звіру. Колись його видресирували їздити на велосипеді, але тепер він уже не годився для цього. Тепер він їв з однієї тарілки з кролем, а потім, у кашкеті та в дитячому нагруднику, пив молоко з пляшечки, стоячи на задніх лапах. Але хазяїн накинув йому ще один трюк, у якому брав участь і я. До кінця сезону залишався місяць, і щодня цілий той місяць ми зі Смолаком каталися в одному вагончику по «американських гірках» перед великим натовпом людей. Це старе, напівдохле, занепале створіння і я виконували свій номер двічі на день. І коли ми мчали вгору, й падали вниз, і пікірували, й розгойдувалися, і злітали вище за чортове колесо, і знову падали, ми тісно притискалися один до одного. Ми притулялися щока до щоки в пориві розпачу, коли, здавалося, втрачали останню опору й шугали вниз по майже прямовисній траєкторії. Я втискав голову в його багатостраждальне, полиняле від старості, трагічне й блякле хутро, а він гарчав та ревів у мене над вухом. Траплялося, старий ведмідь підмочував себе. Але, безперечно, він розумів, що я йому друг, і ніколи не вгороджував у мене пазурі. На випадок нападу я брав пістолет із холостими патронами, але він жодного разу мені не знадобився. Пам’ятаю, я казав Хансонові: «Ми з ним брати в недолі. Смолака покинули, а мене вигнали з дому». Лежачи у стайні, я не раз думав про смерть Діка та про свого батька. Але більшість часу я проводив не з кіньми, а в товаристві Смолака, і дуже заприятелював із тим бідолахою. Отож перед тим, як у моє життя увійшли свині, я здобув глибокий досвід дружби з ведмедем. І коли тілесні речі є образом духовних, а видимі об’єкти – тлумаченнями невидимих, і коли Смолак та я були двома невдахами, двома блазнями в очах публіки, але братами в наших душах, – від нього я набував ведмежості, а він од мене людських якостей, – то я не прийшов до свиней як tabula rasa[33]. В цьому немає сумніву. Щось первісно-глибоке вже було записане на мені. Цікаво, чи Дафу кінець кінцем виявив би це внаслідок своїх спостережень?

І ще одне. Всі успіхи, яких мені пощастило домогтися в житті, я завдячую любові й тільки їй. І коли Смолак (замшілий, наче лісовий в’яз) та я їхали там удвох і він розпачливо ревів на вершині перед бездонним ковзанням униз по благенькій жовтій смузі, а потім знову вгору на тлі голубої барви вічності (о, скільки емоцій народжувалося в тій барвистій оболонці, в тому замкнутому, але розтяжному просторі, наповненому життєдайним газом!), поки червонопикі канадські селюки, всі оті мужлаї зі шкарубкими долонями веселилися внизу, ми обіймалися, ведмідь і я, об’єднані чимось більшим, ніж жах, і мчали у своєму позолоченому вагончику. Я заплющував очі, притиснувшись обличчям до його зваляного, злинялого хутра. Він тримав мене в лапах і додавав мені почуття впевненості. І найдивовижніше – він мене ні в чому не звинувачував. Він бачив у житті багато й десь у своїй величезній голові виробив переконання, що люди бувають дуже різні.

Лілі доведеться просидіти зі мною цілу ніч, якщо я захочу розповісти їй про все це, подумав я.

Що ж до хлопчика, який спав у мене на колінах і якого відіслали в Неваду лише з його перською мовою, то він поки що носив свій німб. Богові відомо, що я теж носив свій, поки міг, поки він не забруднився і не потьмянів, перетворившись на клапті сірого туману. Одначе я завжди знав, що колись то був німб.

– О, ви не спите обидва, – сказала стюардеса.

І справді, хлопчик уже прокинувся. Його чисті сірі очі з чистими білками втупилися в мене – очі цілком нові для життя. В них був первісний блиск. Та була в них і якась правічна мудрість. Ніхто б не зміг мене переконати, що вони дивляться на світ уперше.

– Ми сядемо на якийсь час, – сказала дівчина.

– Оце чортівня! То ми так швидко доповзли до Нью-Йорка? А я просив дружину, щоб зустрічала мене пополудні.

– Ні, ми сядемо в Ньюфаундленді, щоб заправитися, – пояснила вона. – Скоро почне розвиднятися. Та ви й самі, либонь, бачите, що вже світає.

– О, мені страшенно хотілося б подихати холодним повітрям, крізь яке ми пролітаєм, – сказав я. – Адже я багато місяців прожив у царстві спеки. Ви мене розумієте?

– Гадаю, у вас буде така можливість, – сказала стюардеса.

– То дай мені ковдру для малого. Хай і він ковтне зі мною свіжого повітря.

Ми почали знижуватися й заходити на посадку і в якусь мить крізь хмари, що клубочилися на східному обрії над самим океаном, пробилися червоногарячі сполохи. Вони тільки зблиснули й відразу зникли за стіною сірої сутіні; скелі, сховані під крижаним панцирем, зімкнулися із зеленавою збриженою поверхнею води, і ми увійшли в нижні шари повітря, що висіло, біле й сухе, під сірим склепінням неба.

– Я піду прогуляюся. Хочеш вийти зі мною? – запитав я в хлопчика. Він відповів мені по-перському.

– Ну, то й добре, – мовив я.

Я розгорнув ковдру, він став на сидіння і притулився до неї. Обгорнувши малого, я взяв його на руки. Стюардеса понесла каву невидимому пасажирові першого класу.

– Все гаразд? А де ж ваше пальто? – запитала вона в мене.

– Отой лев – увесь мій багаж, – сказав я. – Але не бійтеся за мене. Я виріс у селі. Я товстошкірий.

Отож нас випустили з літака, хлопчика та мене, і я зійшов трапом із ним на руках у майже вічну зиму й рушив по мерзлій землі, вдихаючи повітря так глибоко, що тремтів після кожного вдиху, тремтів од ні з чим не зрівнянного блаженства, а тим часом холод шпигав мене з усіх боків крізь шорсткий італійський вельвет, посмугований грубими рубцями, і волосинки в моїй бороді оберталися на крижані голки, бо моє дихання вмить замерзало. Ковзаючись, я побіг по кризі в тих самих своїх шведських черевиках. Шкарпетки там усередині прогнили й розсипалися на порох, бо я жодного разу їх не міняв. Я сказав малому:

– Вдихай повітря. Обличчя в тебе надто бліде від твого сирітства. Вдихай свіже повітря, хлопче, і хай твої щоки трохи зарожевіють.

Я пригорнув його до грудей. Він, здавалося, не відчував найменшого страху, що я впаду разом з ним. А для мене він був наче ліки, так само, як і повітря; воно теж зціляло мене. А на додачу й щасливе передчуття близької зустрічі з Лілі в Айдлвайлді. А лев? І він брав участь у моїй радості. Я все бігав і бігав навколо блискучого, вкритого заклепками корпусу літака, обминаючи ваговози з пальним. Чорні обличчя визирали у вікна. Великі, гарні пропелери були нерухомі, всі чотири. І в ті хвилини, я, мабуть, відчував, що тепер рухатися черга моя, тому бігав і бігав – підстрибуючи, вистрибуючи, тупцяючи ногами та цокаючи обмерзлими підошвами по чистому, білому дну сірої арктичної тиші.