Гендерсон, повелитель дощу

14

Коли після мого великого подвигу небо раптом заклубочилося хмарами, я не так і здивувався, як міг би здивуватися доти. З-під насуплених брів я спостерігав, як хмари застилають сонце, і сприймав цю несподівану зміну погоди як своє особисте досягнення.

– Від такого затінку, либонь, більше користі для здоров’я, – сказав я цареві Дафу, коли над нами пропливала перша хмарина. Бо балдахін над його ложею був сплетений лише зі стрічок, синіх та пурпурових. Були там і шовкові парасолі, проте й вони не могли захистити нас від палючого жару. А велика хмара, яка напливала зі сходу, принесла нам не тільки затінок, а й полегкість очам, стомленим від сліпучого блиску. Після свого надлюдського діяння я сидів тихо. Мої шалені почуття, мабуть, розвіялись або зазнали перетворення. А тим часом варірі влаштували справжню демонстрацію на мою честь, вимахуючи прапорами, брязкалами та дзвіночками, стрибаючи з радощів один на одного. Я почував себе чудово, хоча й не прагнув, щоб мене так вихваляли за моє особисте досягнення, бо сам я, зрештою, виграв найбільше. Отже, я сидів, знемагаючи від спеки, і вдавав, ніби не помічаю, як тріумфує плем’я.

– Отакої, він знову тут, – сказав я.

Бо до царської ложі підійшов Бунам, тримаючи в руках якесь листя, вінки, траву та соснове гілля. Поруч із ним у своєму дивному військовому кашкеті італійського зразка стояла, горда й вичепурена, гладка жінка, якій Дафу доручив потиснути мені руку, коли ми знайомилися, і яку він назвав генеральшею, – начальниця над амазонками. Її супроводжував великий почет із цих воячок, затягнутих у шкіряні жилети. А замикала процесію висока жінка, яка перекидалася з царем черепами. Вона не належала до когорти амазонок, але була персоною дуже високого рангу, і без неї не відбувалася жодна врочиста церемонія. Мені було не дуже приємно бачити, як Бунам, мій слідчий, посміхається, і я запитав себе, чи він прийшов висловити мені подяку, чи хотів від мене чогось іще, бо навіщо б він приніс усі оті вінки, гілля, листя та всяку траву. Жінки теж були споряджені дуже дивно. Двоє несли черепи на довгих іржавих залізних підставках, а інші тримали в руках чудернацькі вінички, зроблені зі шкіряних стяжок і схожі на ті, якими вбивають мух. Але з того, як вони тримали ці штуки, я зрозумів, що призначені вони не для війни з мухами. То були невеличкі канчуки. До гурту, який зібрався перед царською ложею, приєдналися барабанщики, і я подумав, що вони, мабуть, збираються почати нову катавасію і чекають, коли цар подасть знак.

– Чого їм треба? – запитав я в Дафу, бо його погляд був спрямований більше на мене, ніж на Бунама чи на здоровенних голих жінок з опуклими задами на чолі з генеральшею у військовому кашкеті. Всі вони також дивилися на мене. Отже, жінки прийшли не до царя, а до мене. Був серед них і чорношкіряний людино-ангел, той, що вигулькнув із-під землі і своєю кривою ґирлиґою послав мене та Ромілаю на засідку, – він стояв поруч із Бунамом. І ці люди звернули на мене всю чорноту, всю дикість, усю силу своїх вимогливих поглядів. Сам я сидів голий до пояса, остигаючи після тяжкої роботи, і ще відсапувався. Відчувши на собі всі ці погляди чорних очей, я почав непокоїтися. Адже цар остерігав, що тяганина з Муммою не мине для мене без наслідків. Але ж я не зазнав невдачі. Навпаки, я впорався з цим ділом блискуче й успішно.

– Чого вони від мене хочуть? – запитав я в Дафу.

Зрештою, цар теж був дикун. Він усе ще погойдував на довгій стрічці черепом (можливо, батьковим) і мав на своєму крислатому капелюсі людські зуби. Чому я повинен чекати від нього пощади, коли й сам він приречений померти, як тільки виявить слабість? Отже, в мене не було підстав сподіватися, що він не дозволить учинити зло зайшлому чужинцеві лише з любові до справедливості й добра. Ймовірніше, що він не стане мене захищати, коли вони влаштують мені тут пекло. Але цар розтулив свої товсті губи, затінені крисами м’якого капелюха-корони, і сказав:

– Ми маємо дещо повідомити вам, шановний гостю Гендерсон. Чоловік, якому вдається перенести Мумму, стає у варірі повелителем дощу. Його величають у нас титулом сунго, шановний гостю Гендерсон. Тим-то вони до вас і прийшли.

Весь насторожившись, я недовірливо запитав:

– Поясніть мені нормальною англійською мовою, що все це означає? – А сам подумав: «Нічогенький спосіб віддячити мені за те, що я переніс їхню богиню!»

– Від сьогодні ви – сунго.

– Це може бути для мене добре, а може, й ні. Відверто кажучи, щось у всьому цьому мене тривожить. У тих хлопців дуже діловий вигляд. Але чого вони прийшли? Прошу вас, величносте, не продавайте мене в рабство. Гадаю, ви розумієте, чого я боюся. Я думав, що подобаюся вам.

Відштовхуючись долонями від землі, він підсунувся трохи ближче до мене у своєму хисткому гамаку і сказав:

– Ви справді мені подобаєтесь. А після сьогоднішніх подій це моє почуття стало ще глибшим. Чого ви тривожитеся? Для них ви тепер сунго. Їм треба, щоб ви пішли з ними.

Не знаю чому, але в ту мить я не міг змусити себе цілком повірити йому.

– Пообіцяйте принаймні, – сказав я, – що коли зі мною має щось статися, то ви дасте мені змогу передати звістку дружині. В головному вона була мені доброю жінкою, і я хочу просто по-людському попрощатися з нею. Це все. І не кривдіть Ромілаю. Він нічого поганого не вчинив.

Я вже чув, як десь на вечірці мої сусіди теревенять про мене приблизно в такому дусі: «Цей здоровило Гендерсон нарешті вклепався. Як, хіба ви не чули? Він поїхав до Африки і пропав десь у самій її глибині. Либонь, причепився до якихось тубільців, і вони штрикнули його списом. Так йому й треба, поганцеві. Кажуть, його маєток оцінили в три мільйони доларів. Я думаю, він знав, що він псих, і зневажав людей за те, що вони в усьому йому потурають. Ет, душа в нього була гнила». – «У вас у самих гнилі душі, сучі виродки». – «Він ні в чому не знав міри». – «Слухайте, люди, я не знав міри лише в одному: я хотів жити. Можливо, я ставився до всього на світі як до ліків – можливо! Що з вами, люди? Невже ви нічого не розумієте? Невже не вірите в духовне відродження? Чи ви гадаєте, що людина повинна пливти за течією, яка виносить її в каналізаційну трубу?»

– Облиште, Гендерсоне, ваші підозри не мають під собою жодних підстав, – сказав цар. – Звідки ви взяли, що вам чи вашому супутникові загрожує небезпека?

– Тоді чому вони на мене так дивляться?

«Вони» – це Бунам, і пастух у чорній шкурі-шкірянці, і оті чорні дикі воячки.

– Вам зовсім-зовсім немає чого боятися, – сказав Дафу. – Вони не зичать вам зла. Ні, ні, – провадив цей дивний негритянський монарх, – вони потребують вашої допомоги в очищенні ставків та колодязів. Вони кажуть, що вас і прислано сюди для цієї мети. Ха-ха, пане Гендерсон, ви казали, що заздрите тому, хто перебуває в центрі уваги цілого народу. І ось тепер ви теж опинились у такому становищі.

– Так, але ж я анічогісінько не тямлю в тому, чого вони від мене вимагають. На відміну від вас – адже ви й народилися в цьому оточенні.

– Облиште, Гендерсоне, не будьте невдячним. Немає сумніву, що ви теж народилися для чогось.

І тоді я підвівся. Під ногами в мене був отой дивний білий вапняк, що утворював стільки химерних фігур. Цей камінь теж був окремим світом, світом, замкненим у іншому світі, світом у нескінченній серії снів. Я спустився на кілька сходинок посеред гамору й криків – така звукова атмосфера буває в перервах бейсбольного матчу, трансльованого по радіо. Верховний жрець підійшов до мене ззаду і скинув мій шолом, а негнучка й гладка стара генеральша, нахилившись із певним зусиллям, роззула мені ноги. Потім – опиратися було марно – вона стягла з мене мої бермудські шорти. Я залишився з самих жокейських трусах, досить-таки брудних після тривалої подорожі! Але й це ще не був кінець, бо поки Бунам одягав мене в лозу й листя, генеральша взялася за мою останню одежину.

– Ні, ні, – запротестував я, але труси були вже внизу, десь на колінах.

Найгірше сталось – я опинився голісінький. Тепер повітря було моїм єдиним вбранням. Я спробував прикритися листям. Моя суха шкіра пашіла вогнем, я мовби закляк, і тільки мої губи безмовно ворушились; я спробував прикрити свою голизну долонями та листям, але Тату, генеральша амазонок, потягла мої пальці до себе і вклала в них один із плетених канчуків. Мою одіж забрали, і я вже думав, що ось-ось закричу, впаду і помру від сорому. Але стара генеральша підтримала мене, упершись мені рукою в спину, а потім підштовхнула вперед. Натовп у один голос заволав:

– Сунго, сунго, сунголай!

Атож, вони вітали мене, Гендерсона-сунго. Ми побігли. Ми залишили позаду й Бунама, й царя, й арену і звернули в покручені вулички селища. На гострому камінні я до крові побив свої босі ноги; я біг і холов від жаху – ошелешений, приголомшений жрець дощу. Чи то пак цар, повелитель дощу. Амазонки кричали і щось гучно та зухвало виспівували – слова в тій пісні були короткі, односкладові. Здоровенні жінки з оголеними, делікатними головами і роззявленими ротами, з яких вихоплювались оглушливі вигуки, жінки в туго застебнутих коротких шкірянках, з-під яких випинали голі сідниці. Бігли вони, біг і я попереду своїх голих супутниць, сам голий і ззаду, і спереду, обплутаний травами та лозою, біг, пританцьовуючи на обпечених і порізаних ступнях по гарячому камінню. Я теж повинен був кричати. Так звеліла мені генеральша Тату, яка, дико репетуючи, наблизила свій роззявлений рот до мого рота.

І я заволав разом з усіма: «Я-на-бу-ні-го-но-мум-ма!» Кілька чоловіків, переважно старих дідів, що трапилися нам на шляху, дістали від амазонок добрячої хлости і ледь не розпрощалися з життям, і сам я теж, стрибаючи голий, прикритий благеньким листям, здавалося, навіював на перехожих жах. Черепи, закріплені на залізних підставках, амазонки несли з собою. Ми оббігли навколо селища, проминувши й шибениці. Мерці там усе ще висіли – на кожному обідала зграя стерв’ятників. Я пробіг під самими головами, що ледь погойдувались, але не мав часу глянути вгору, бо ми бігли швидко, і бігти ставало дедалі важче; я задихався, відсапувавсь і запитував себе: «Куди в біса вони мене женуть?» Але мета в нас таки була – великий ставок, де напували худобу; на березі жінки зупинилися, стрибаючи та співаючи, а потім близько десятка з них накинулися на мене, підняли мене й пожбурили в перегріту застояну воду, в якій стовбичило кілька довгорогих корів. Водойма була завглибшки всього шість дюймів. М’який мул був набагато глибший, і в нього я й занурився. Я подумав, що вони можуть тут мене й покинути, щоб мене засмоктало в трясовину, але носії черепів простягли мені свої залізні підставки, я вхопився за них, і мене витягли на берег. Я майже волів залишитися в тій рідкій багнюці, так упав у мене настрій. Гніватися було марно, гумором тут теж і не пахло. Усе робилося діловито й серйозно. Я вибрався зі ставка, стікаючи смердючою багнюкою і сподіваючись, що вона принаймні сховає мою голизну, бо ріденька трава вже обсипалася з мене, і все відкрилося. Хоча я не сказав би, що здоровенні несамовиті жінки аж надто пильно мене роздивлялися. Ні, ні, вони були до цього байдужісінькі. І я знову завертівся в їхньому вихорі разом із канчуками, черепами та рушницями – їхній повелитель дощу, весь обляпаний болотом, оскаженілий від люті й шалу, так само волаючи: «Я-на-бу-ні-го-но-мум-ма!» Ось він, герой, який підняв Мумму, чемпіон чемпіонів – сунго. Ось біжить Гендерсон, громадянин Сполучених Штатів – капітан Гендерсон, нагороджений медаллю «Пурпурове серце», ветеран північно-африканської кампанії, учасник боїв у Сицилії, під Монте-Кассіно та іншими містами, велетенська тінь, людина з плоті й крові, невтомний шукач істини, жалюгідний грубіян, упертий старий п’яниця зі зламаною штучною щелепою, готовий на смерть і на самогубство. О ви, правителі неба! О ви, володарі людської долі! Повірте, я ладен розчинитись у небутті! Я розіб’юся лобом об смерть, і вони викинуть мене на купу гною, і стерв’ятники дзьобатимуть мої тельбухи. І всім своїм серцем я заволав: «Прошу милосердя!» А потім: «Ні, справедливості!» Далі я передумав і закричав у душі: «Ні, ні, істини, істини!» А тоді: «Хай сповниться Твоя воля! Не моя воля, а Твоя, Твоя!»

Ви тільки погляньте на цього нікчемного грубіяна, на цього жалюгідного хвалька на хистких ногах – він звертається до небес і благає істини! Невже хтось його почув?

Ми репетували й вистрибували, ми мчали вихором по завмерлих від жаху вуличках – тупотіли ноги, барабани й черепи відбивали ритм. А тим часом на небо наповзали гарячі, сірі, довгі тіні – дощові хмари, які в моїх очах набирали чудернацьких обрисів, спресовувалися докупи, як органні труби або океанські амоніти палеозойських часів. Напружуючи горлянки, амазонки кричали й завивали, а я, незграбно трюхикаючи за ними, намагався пригадати, хто я такий. Я. Хто цей блазень, обліплений листям, що приклеїлося багнюкою й присохло до тіла, хто він – сунго, повелитель дощу? Мені подумалося, що між мною і цим чоловіком усе-таки існує різниця, але яка саме, сказати я не міг.

Під уже грубим шаром дощових хмар здійнявся гарячий темний вітер. Він пахнув димом і ніс із собою щось гнітюче, задушливе, таємниче, похмуре, неприємне. Повітря ніби чогось прагнуло й було набухле, важке. Дуже й дуже важке. Воно хотіло розрядитися від напруги, наче живе створіння. Залита потом генеральша підштовхнула мене рукою, витріщаючи очі й відсапуючись. Грязюка висохла й утворила на мені мовби цупкий земляний костюм. Я в ньому почував себе, як везувій, уся моя верхня частина палахкотіла полум’ям, а кров шугала вгору, наче розтоплений вар або магма. Канчуки свистіли й ляскали сухим, неприємним звуком, і я дивувався, що там у біса вони шмагають. Після короткого буревію наповзли сутінки – так буває в задушливому вагоні поїзда, коли спекотного серпневого дня він вкочується у великий Центральний тунель, і насувається чорнота, схожа на вічну темряву. В такі хвилини я завжди заплющував очі.

Але тепер я їх заплющити не міг. Ми прибігли назад, на арену, де нас чекало плем’я варірі. Я не чув їхніх криків – слух мій захищала від них та сама гребля, яка затримувала небесну зливу. Проте звернені до мене слова Дафу я почув:

– А знаєте, шановний гостю Гендерсон, ви, мабуть, програєте заклад.

Бо ми вже були біля його ложі. Він дав якийсь наказ генеральші Тату, і ми обернулися й побігли на арену – я разом з іншими, хвацько крутнувшись на місці, попри свою велику вагу, попри болючі порізи на ступнях. Моє серце торжествувало, голова йшла обертом, а перед очима маячило осяйне видіння, подібне до того, яке я спостерігав, коли прогулювався з Едвардом на березі Тихого океану і не бачив нічого, крім океанського шумовиння та чайок, що билися за рибу на тлі величезних хмар. А на білих каменях, що утворювали розмаїті фігури, вистрибували люди, опановані божевільним екстазом, придавлені важкими хмарами Мумми, небесним громаддям, яке мало ось-ось пролитися на землю рясним дощем. Варірі кричали й кричали, мов у маячні. А моя голова, голова повелителя дощу, була для їхніх криків наче вулик. Усі вони зліталися до мене, проникали в мій мозок. Земля, здавалося, двигтіла в мене під ногами. Аж раптом увесь той людський гамір перекрив лев’ячий рик.

Жінки з мого почту танцювали, якщо це можна назвати танцем. Вони з вереском підскакували й штовхали мене своїми тілами. Всі разом ми рушили до богів, які стояли гуртом; голови Гуммата і Мумми височіли над рештою. А коли ми до них підійшли, мені захотілося впасти й лежати ниць, щоб не брати участі у жахливому блюзнірстві, бо амазонки з мого почту кинулись до богів і почали шмагати їх своїми короткими канчуками.

– Стійте! – заволав я. – Облиште! Що з вами? Чи ви показилися?

Можливо, ця сцена виглядала б зовсім інакше, якби вони шмагали суто символічно, просто доторкаючись до богів шкіряними стяжками. Але амазонки накинулися на дерев’яних небожителів нестямно й люто: менші боги від ударів попадали, більші покірно терпіли цю наругу, не змінюючи виразу облич, а діти темряви, плем’я варірі, тим часом підстрибували й верещали, мов чайки над штормовим морем. І тоді я сам упав на землю. Як був голий, я беркицьнув обличчям у порох і загорлав:

– Не треба! Не треба! Не треба!

Але Тату схопила мене за руку й без жодного зусилля поставила навколішки. Так навколішках мене й потягли вперед. Мою руку, в якій доти був затиснутий канчук, підняли й опустили разів зо два, отож я мимоволі виконав свій обов’язок повелителя дощу.

– Я не можу, не можу їх бити! Ви ніколи мене не примусите! – благав я. – Ліпше ви мене відшмагайте або й убийте. Наштрикніть мене на рожен і підсмажте на вогнищі.

Я спробував сховатися, припавши до землі, й у цій позі мене оперезали канчуком по голові, а потім і по обличчю, бо тепер жінки кидалися на всі боки і шмагали не тільки богів, а й одна одну та мене. Я стояв навколішки посеред цього безуму і як міг затулявся руками від ударів; мені здавалося, я захищаю своє життя, і я кричав не своїм голосом.

Та ось уперше загуркотів грім.

Потім налетів потужний порив холодного вітру – його виття було схоже на кінське іржання, – хмари розверзлися, і полив дощ. По мені й навкруг мене залопотіли водяні краплі завбільшки з ручну гранату. Обличчя Мумми, посмуговане канчуками, тепер укрилося сріблястими пухирями, а на землі заструменіли пінясті потоки. Мокрі амазонки кинулися обіймати мене. Я був надто приголомшений, щоб їх відштовхувати. Я ніколи доти не бачив стільки води. Такою, мабуть, була голландська повінь, яка змила військо герцога Альби, коли відкрилися шлюзи в дамбах. Людей мені вже не було видно – між мною та ними запала стіна дощу. Я став видивлятися, де ложа Дафу, яка теж сховалася за струменями зливи, і почав вибиратися з арени, мацаючи рукою по білих вапнякових сидіннях. Несподівано мені трапився Ромілаю – він сахнувся від мене, так ніби я був для нього небезпечний. Дощ майже розгладив йому волосся, а на його обличчі застиг переляк.

– Ромілаю, – сказав я, – прошу тебе, чоловіче, допоможи мені. Поглянь, у якому я стані. Де цар? Де вони всі? Знайди мою одежу й шолом. Мені потрібен мій шолом.

Я вхопився за Ромілаю, голий-голісінький, і йшов, нахиляючись та ковзаючи, поки він проводив мене до царської ложі. Чотири жінки тримали над царем покривало, щоб він не вимок на дощі, інші підняли гамак і понесли його геть.

– Царю, царю! – загукав я.

Дафу відгорнув краєчок покривала, яке вони на нього накинули. Він був у своєму крислатому капелюсі. Я закричав, звертаючись до нього:

– Що це діється?

– Це дощ, – просто відповів він.

– Дощ? Який дощ? Це потоп. Це схоже на кінець…

– Пане Гендерсон, – сказав цар, – ви зробили нам величезну послугу, і за такі труди ми вам, звичайно, віддячимо. – Глянувши на вираз мого обличчя, він додав: – Як бачите, шановний гостю Гендерсон, боги про нас піклуються.

Восьмеро жінок, які тримали на плечах жердини, понесли його геть від мене.

– Ви програли заклад, – сказав цар Дафу.

Я так і залишився стояти, обліплений засохлою багнюкою, наче велетенська ріпа.